Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Английские статистики подсчитали, что средний человек за свою жизнь проходит пешком 100.000 километров.

Еще   [X]

 0 

Привид безрукого ката (Процайло Андрій)

Андрій Процайло – український письменник, автор кількох книжок. Народився на Львівщині, закінчив Самбірське педагогічне училище, Львівський Національний університет ім. Івана Франка, Львівський аграрний університет, Український Вільний Університет (Мюнхен, Німеччина). Мешкає у Львові. Роман «Привид безрукого ката» отримав другу премію міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2014».

Привид безрукого ката дочекався свого часу. Він вселяється у тіло аспіранта Лева Безрукого, щоб віднайти нащадків страчених катом людей і попросити прощення. Адже лише так його неприкаяна душа зможе звільнитися від столітніх земних поневірянь. На цьому заплутаному шляху героя чекають випробування – зневірою і коханням, дружбою і зрадою… Чи впорається із цим Лев Безрукий, дізнаєтеся, прочитавши новий роман Андрія Процайла.

Год издания: 2014

Цена: 70 руб.



С книгой «Привид безрукого ката» также читают:

Предпросмотр книги «Привид безрукого ката»

Привид безрукого ката

   Андрій Процайло – український письменник, автор кількох книжок. Народився на Львівщині, закінчив Самбірське педагогічне училище, Львівський Національний університет ім. Івана Франка, Львівський аграрний університет, Український Вільний Університет (Мюнхен, Німеччина). Мешкає у Львові. Роман «Привид безрукого ката» отримав другу премію міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2014».
   Привид безрукого ката дочекався свого часу. Він вселяється у тіло аспіранта Лева Безрукого, щоб віднайти нащадків страчених катом людей і попросити прощення. Адже лише так його неприкаяна душа зможе звільнитися від столітніх земних поневірянь. На цьому заплутаному шляху героя чекають випробування – зневірою і коханням, дружбою і зрадою… Чи впорається із цим Лев Безрукий, дізнаєтеся, прочитавши новий роман Андрія Процайла.


Андрій Ярославович Процайло Привид безрукого ката

   Його час настане 21.12.2012.
   Опівночі годинник на ратуші оповістить містичне повернення ката.
«Записки львівського віщуна»
   Повернення ката стане твоїм вічним судом.
Із записки на дверях

1

   Кат не міг всидіти на місці. Ще вдень так-сяк терпів, а з першими сутінками давав волю своїм невидимим поневірянням міською ратушею. Відривався на всі сто! Гасав безупинно, лякаючи моторошним холодом цікавих туристів. Вітер катові підігрував. Він як ніхто інший відчував прив’язаність безрукого друга до ланцюга магічної дати. Їхні спільні завивання наводили жах навіть на інших привидів ратуші, час яких ще не настав. Ба, навіть не наближався. Бо в кожного своя доля і ціна, яку треба сплатити за гріхи.
   Перший сніг випав третього грудня. Кат не любив снігу, бо на ньому залишалися його сліди.
   – Прожени сніг! – просив вітра, який не був скутий стінами ратуші й ганяв, куди хотів.
   Вітер заради свого друга готовий був старатися довго і нудно, але бракнуло сил. Вагітна снігом зима й так корчилася від болю, тому мусила розродитися.
   Останні перед виходом у світ дні кат вилазив на самісінький вершечок ратуші і тупо дивився за замороженим повзком стрілки древнього міського годинника. З діючих такий у Європі залишився один. Так принаймні розповідав екскурсовод. Раз у раз голосні бамкання приводили ката до тями – і знову повна, безупинна зосередженість на стрілці.
   Час знущався з ката. Але й він, як і вітер, як і зима, як і все довкола, зрештою, не в силі сперечатися з правилами, що тримають на своїх плечах старезний світ, і немає значення, хто ти… Раз ти тут – ти частина життя, значить, підкоряйся грі… Бо інакше вона тебе вивергне, як обезголовлене тіло вивергає вулкан крові, і поминай, як звали…
   Душа калатала в передчутті звільнення. Кат ще раз переглянув адресу, перечитав коротку історію свого нового тіла. Подумки себе перевірив, чи нічого не забув. Щоб із самого початку не наробити дурниць – стільки ж чекав!
   Годинник на ратуші загрозливо захрипів.
   На площі Ринок декілька десятків людей теж зустрічали магічну дату. В основному, веселі закохані парочки, розігріті гормонами й алкоголем, одинокі дідусі та бабусі, які цінували кожен поштовх стрілки годинника.
   При косоокому світлі місяця і засніженому кліпанні вуличного ліхтаря катові кинулась в очі доволі знайома хода. Від неї тяглися дуже гидкі спогади. Він відставив розбиту шибу, висунув голову з вікна, щоб краще роздивитися, але хода розчинилася у під’їзді, забираючи з собою свою розхристану тінь.
   «Від хвилювання ще не таке привидиться», – подумав кат і вирячився на застиглого годинника: чи часом не зламався старий вартовий у самісінький момент істини.
   Він подумки попхав хвилинну стрілку. Вона затремтіла і перескочила на довгождану дванадцятку, сховавши під своїм велетенським тілом маленьку, але набагато сильнішу подружку. Єдина втіха, – що час від часу сховає її силу від чужого ока.
   Почало бамкати. На Львів зненацька наскакувала північ.
   Вітер хвилин п’ятнадцять тому побіг шукати транспорт, бо на площі навколо ратуші була пішохідна зона. Кат хвилювався – з вікна не бачив вітру. Він вилетів на дах будівлі, в останню мить ухопившись, щоб не впасти, за древко прапора. Якусь мить так і стояв – однорукий, страшний, наче з сокирою на п’єдесталі. Пооглядався. Вітер облизував своїм примерзлим язиком посинілу парочку аж в районі Підвальної. Намовляв змерзлюхів викликати таксі та забиратися геть звідси, в тепло.
   Вниз кат летів, наче на крилах. Під акомпанемент останнього удару зблідлого годинника він заскрипів важкими вхідними дверима і вискочив на площу Ринок.
   Збулося! Нарешті! 21.12.12!
   – Чортовиння якесь! – на очах тверезів хирлявенький чоловічок, який підпирав стіну пластиліновими ногами і неслухняною головою, що підстрибувала, як на розтягненій пружині. – Йо-майо-о!.. Відкриваються самі двері і ходять самі сліди?!. – дивувався. – Геть, нечиста сило! Птфу, тфу, фу!..
   На нього ніхто не звернув би уваги, якби не дикий писк юного дівчати, що теж помітило вервечку слідів і відчуло неприємний дрож у тілі. Люди посунули до дівчини, як до пряника. А чого дивуватися? Вони зібралися тут на сенсацію. Мають! Правда, не кінець випробуванням – бо вони безкінечні, а лишень кінець світу! Старого світу! Того, що був до довгоочікуваного моменту великого переходу…
   «Де ж ти лазиш, вітре! Трясця твоїй матері! – вилаявся подумки привид. – Треба сліди замітати, бо нащо мені шум та гам і всяка дурня!..»
   Кат давно відвик бігати вулицями Львова гордо, з розправленими плечима, скрегочучи своїми чобітьми по бруківці, як сокира об точило. Він скулився і згорбився, сховав голову в шию і широкими кроками мчав на вулицю Підвальну, бо звідтам мала початися його мандрівка у нове життя. Щоб нарешті покласти край великій помилці, що бере початок ще з душ його предків, задовго до його фізичного народження, і яку, на жаль чи на щастя, виправляти доведеться йому! Через гори чужих гріхів! Треба гідно завершити свою катівську справу, раз уже судилося!
   Привид не вірив, що люди його не бачать. Мав око набагато сильніше за звичайне людське. Йому здавалося, що всі водночас прокинуться, почнуть тицяти у нього своїми пальцями-гадюками і заволають: «Кат! Кат! Ловіть його! Катуйте!» Бо так би на їхньому місці зробив він. Якби-то світ знав, як він ненавидів себе! Як би без роздумів відрубав собі не тільки голову, але й душу, щоб заснула навіки, а не билася в конвульсіях і не пекла…
   З’явився його вітер. Захеканий і злий.
   – Годі нити! Мчи за мною! – бурчав вітер. – Знайшов, коли каятися! – вітер давно навчився читати катові думки. Був відвертий, як сокира. Кат на нього не ображався, бо це означало б ображатися на себе. Перебуваючи у цій вічній м’ясорубці душ – львівській ратуші – вони зріднилися, як подих одного тіла…
   Хлопець і дівчина, яких «загартовував» вітер, впихали свої неслухняні, скоцюрблені тіла у заспане авто. Водій був підстаркуватий, вусатий і нервовий. Він підганяв пасажирів, щоб всідалися швидше і не випускали з машини тепло, бо пічка працює слабо. Або може знатуритися і не працювати зовсім.
   – Як стара баба! – зробив дотепне порівняння водій-буркун.
   Юнак ніяк не міг захлопнути дверцята. Їх притримував вітер. Кат обняв свого друга:
   – Я за тобою не сумуватиму, бо не хочу прив’язувати тебе до себе, – сказав. – Ти заслужив бути вільним, друже! Бувай! Щоб не скучав, можу порекомендувати тобі одного знайомого з львівської ратуші. Привид хоч куди! Інтелігентний і злий! Він ще цікавіший за мене, бо бродить постійно у труні, – пожартував крізь замерзлі сніжинки на очах кат.
   – Дякую, дам собі раду сам, не вчорашній! – відмахнувся вітер і підштовхнув безрукого ката у салон машини, бо мускулястий юнак, якого Бог у цю мить нагородив молодістю, силою і красою, так зацідив дверима, що ледь не відрубав катові другу руку.
   – Ну-ну, легше там, – пробурчав водій і запитав, куди їхати.
   Вітер на прощання покидав машиною то в один, то в інший бік і повернувся назад, у ратушу, щоб жити собі далі.
   «Жити – щоб жити! Бо все у житті головне!» – такий справедливий закон вивели за чаркою спогадів у львівській ратуші привид безрукого ката і вітер, якому судилося бути прив’язаним до будівлі через те, що одного разу втрапив у її розхристані протяги, які тепер уже не відпускали…
   – Кажете, на Франка, 80? – перепитав водій. – Добре. Гарний район. Дорогий. Додому?
   – У парк, – буркнув юнак.
   – М-да, молодість розумом не збагнеш, – філософствував водій. – З одного дубака в інший. Нехай. Мені все одно. Я таксист. Їду, куди скажуть…
   Кат подумки подякував вітрові. Ще недалеко від’їхали, може, почує. Що спеціаліст, то спеціаліст, провів відмінну роботу, бо… Саме на Франка, саме на «80» треба йому чимшвидше дістатися, щоб почати свою велику місію без збою!..
   Було слизько, машина їхала повільно. Але для ката й ця швидкість була космічною. Будинки пробігали повз, як навіжені. Він належно оцінив перевагу автомобіля перед возом. Швидко, тепло і зручно.
   У ратуші кат часу не марнував. Тих знань, що назбирав за час чекання, вистачило б не на один десяток професорських голів. Тут було у кого і з чого повчитися. Він перелопатив усі архіви, видимі й невидимі, не кажучи вже про офіційну бібліотеку і стоси щоденних паперів, що, наче вир, крутилися у міській раді. В її численних управліннях, відділах, секторах, комітетах і звичайних кабінетах. Кат особисто був знайомий з мером та всіма депутатами, не раз бував на засіданнях. Помітив, що у головах тих, хто турбується про народ, століття нічого не змінили. Як був бардак, так і залишився. Скований приміщенням, кат кожну нову інформацію старався підтвердити наочно: розглядав малюнки, фото. Останніми роками навчився вмикати комп’ютера. Передивився гори фільмів, різних навчальних відео. Проте найціннішу інформацію він почерпнув з диска, знайденого у розбитому вікні підвалу. Його наче хто умисно вкинув туди, аби озброїти ката перед великою битвою. Не раз ні в чому не винні працівники діставали наганяй від начальства за те, що залишали на ніч увімкнену техніку. Як не відпиралися, що то не вони – не помагало. Факт є факт. А подумати, що комп’ютера міг увімкнути привид, нікому не приходило у голову. Які ті люди ще заземлені!.. Коли нарешті Бог дозволить їм користуватися своїми мізками на всі сто?… Кат, правда, теж мав трохи совісті – користувався комп’ютерами по черзі, щоб не підставляти зайвий раз переляканих службовців, що тремтіли за свої робочі місця. Ото комедія була, коли вони міняли паролі, які тільки комбінації букв і цифр не вигадували і як приховували їх від колег! Були випадки, що й самі забували…
   А привид усе бачив. Стояв поруч і запам’ятовував.
   Так що до нового життя теоретично кат підготувався бездоганно. Тепер час застосувати свої знання на практиці.
   Таксист, не зумівши розговорити змерзлих пасажирів, увімкнув музику. Зболений голос Славка Вакарчука обіцяв, що не «здасться без бою». Кат теж був рішуче налаштований, тому повністю підтримував співака. Хоча здаватися взагалі не збирався. Але й не був категоричним, бо піти з фізичного життя так, як зробив це свого часу він, можна до певної міри розцінювати, як те, що він здався.
   Кат дослухав пісню до кінця і дмухнув на програвач. Той захрипів і замовк.
   – Знов зламався! – вигукнув водій і вдарив долонею по стертих кнопках. Кришка програвача тріснула і відлетіла. Хлопець із дівчиною переглянулися. Дівчина як дві краплі води була схожа на одну знайому блудницю з колишнього життя, якій кат відрубав голову.
   Водій ката дратував. Якби його воля, він би його трохи помучив. Щоб не був таким набридливим.
   – Ви що, посварилися? – звернувся таксист до хлопця. – Чого мовчите, як закляті?
   – Дурня якась! – вигукнув хлопець. – Я рік чекав зустрічі, а все рухнуло вмить. Якийсь холод пробіг – і все! Я в шоку! Вона – не вона! Хоч убийте, якщо вона справжня! – юнак щосили перекрикував захриплого мотора, щоб його омріяна красуня прийшла до тями. Може, схаменеться?…
   – Думаю, краще спитати у неї, чому у тебе шок? – порадив водій. – І взагалі, ти сам розумієш, що ти мелеш?…
   Дівчина мовчала. На зло хлопцеві і водієві та на радість катові.
   – То чого тобі в парк, коли вона тебе кинула? – не вгавав таксист. – Хочеш її… покарати? – хихикнув.
   – На кпити… – нарешті заговорила дівчина. – Невиховані люди, як правило, додають: «щоб питали такі дурні, як ти»…
   Таксист скипів:
   – Розумниця знайшлась! – і налетів на юнака. – Та всі вони однакові! Висади її до дідька, виклич собі дівчину та грійся! – радив. – Моя колишня мене нині так само кинула. Вигнала як пса!.. Тому й таксую, ніби приблуда… Що?… – вишкірився водій у дзеркало заднього виду до дівчини.
   Чому він «щокнув» і що хотів цим сказати – залишилося загадкою, бо дівчина з лівої так стусонула таксиста у вухо, що той втратив кермо, машина загуляла від бордюру до бордюру і врізалася в стіну.
   – Стоп. Приїхали, – спокійно мовила дівчина і відчинила дверцята.
   Поки спантеличений юнак отямлювався, а водій теж приходив до тями, збираючись вивернути купу лайки на миле дівча, на дах автомобіля звалилося щось важке.
   Таксист згадав Бога.
   – Господи, та що ж це таке! – вигукнув він. Але було вже пізно.
   Якби не вчасно відчинені дівчиною дверцята, довелось би, напевно, викликати еменесників і розрізати авто, бо машину так приплюснуло, що все заклинило.
   Вилазили через одні дверцята.
   На даху машини розпласталося закривавлене тіло. Поки таксист лаявся, погрожував дівчині і нарікав на долю, а хлопець вивергав з себе з’їдене, кмітлива красуня встигла викликати «швидку» та позамотувати шарфами, яких поздирала з тих же отетерілих попутників, кровоточиві рани потерпілого.
   Привид не знав, що робиться, аж поки не подивився на стіну будинку. Там красувалася свіжа, як нинішній сніг, вивіска «ІВАНА ФРАНКА, 80».
   Аж тепер все стало на свої місця!
   Примчала «швидка». Як на диво – швидко.
   Рятували, як могли. Нічого не допомагало. Пульс потерпілого все слабшав і слабшав. Нарешті лікар мовив чи то до колег, чи до себе, чи до Бога:
   – Все. На жаль…
   Чоловік був років тридцяти п’яти. Височезний, широкоплечий, м’язистий. Смоляні кучері, що певно досягали до плечей, тепер купалися у власній крові на засніженому асфальті. В правій руці чоловік уперто тримав паспорт, а лівої у нього не було. Точніше, кисті не було. Рука стирчала, як обрубок.
   – Лев Безрукий, – мовив лікар, гортаючи паспорт.
   Кат побачив, як перелякана душа покидає тіло господаря. І втікає, наче за нею женуться привиди. Кат знав, що душі, як правило, прив’язані до тіла, довго не хочуть іти в надії на повернення. А ця… Певно, розуміє, що її місце вже зайняте…
   Коли тіло голосно видихнуло, а з рота потерпілого пішла цівка крові, і лікар закрив перестрашені очі мерця, привид закрутився дзиґою, став згустком дивної енергії і… вселився в Безрукого. Той смикнувся ще раз. Лікар без ентузіазму попробував пульс.
   – Є! – щосили вигукнув, аж затремтіла земна куля. Наче за командою, вдарили блискавки на медичних апаратах, застрибали стрілки, і почалася друга серія рятування.
   Катом затрусило у новому тілі. Йому було мало місця. Все сковувало, обмежувало. Здавалося, тіло тріщить по швах. Особливо важко було у голові – мізки закипали. Кат зрозумів, що у фізичному тілі його сторічні знання не вкладаються. Він, наче комп’ютерна програма пошуку, почав вибирати основне, найпотрібніше, на його думку, для здійснення призначення, і записувати у мозок свого нового тіла. За мить той йому видав, що місця вже немає, зайнято…
   – Темнота… – подумав кат. – Стільки знань пропало. Де той їх оспіваний прогрес?! – і втратив свідомість.
   Нове життя почалося, як все у світі. З мук…

2

   – Якщо не вірити в диво, то й самого дива не буде, – сказав він, відповідь майже всіх задовольнила, а лікар став ледь не головним філософом Львова. Журналісти сперечалися, чи ескулап сам такий мудрий, чи когось процитував. Зійшлися на тому, що вислів належить народові, а значить, і самому лікареві.
   Календар на облізлій лікарняній стіні показував 30 грудня 2012 року.
   Лев лише учора прийшов до тями, а нині вже перечитував газети про свої подвиги. Пресу йому назбирала уважна медсестра. Щоби здивувати…
   У голові була повна мішанина. Лев не міг дати собі ради з розхристаними думками, як не старався. Вони набігали на нього зусібіч – кожна інша, ніяк не в’язалися купи. Він і раніше не був упевнений, що керує власними думками, а не штучно підсадженими телевізором, Інтернетом, колегами, знайомими, а тепер узагалі здавалося, що чимала їх частина – чужа. Що він ці думки не вбирав, як губка, пропускаючи через фільтр звивин, а вони в нього просто залиті, як смола до чана. І ними готовими мозок оперує. Порівняння теж були якимись дивними, гарячими, і лякали.
   Розболілася голова. Чоловік вирішив нині обмежитися читанням газет, а вже завтра робити порядок у голові. Він попросив ручку у свого єдиного палатного колеги, стопроцентного «ботаніка», мовчазного юнака в окулярах, що постійно розгадував кросворди. Над заголовком статті «Народжений у сорочці» тремтливим почерком написав: «З чого все почалося?» і поставив жирнючий знак питання. Ось це була дійсно його звичка – записувати проблеми, які треба було вирішити. Так виходило швидше й краще. Написане наче притягувало результат.
   Пам’ять теж не радувала, мала прогалини, які заповнювали мурашки по тілу. Чого має бути моторошно від того, чого не пам’ятаєш, Лев саме й хотів знати. Значить, на якомусь там емоційному рівні він пам’ятає? А моторошно від того, що сталося щось жахливе? Що?…
   Прийшов лікар, спитав, як справи, забрав газети і сказав набиратися сил, бо хлопець – хоч куди козак, треба якомога швидше повертатися у світ, жити, бо, як сам бачить, відкладати життя на потім не можна, бо всяке може статися. І цегла з будинку теж час від часу падає. Тим паче, що Львів – старе місто…
   Філософствування лікаря трохи збадьорили Лева. Щоб відігнати від себе хворобливі думки, він попросив у «ботаніка» свіжий кросворд. Розгадав його швидко і легко, не тільки на подив юного розумника, але й на свій теж. Бо звідки він те все знав?…
   На ніч почало сильно нити тіло. Наче якийсь демоняка увіпхнув його у лещата та повільно, з катівським умінням, стискав. Прийшла медсестра, вколола знеболювальне і заспокійливе. З тим Лев Безрукий і заснув.
   Уночі у його дивній голові не на життя – на смерть билися дві душі. Бій тривав аж до ранку, але переможця не виявив. Знесилені душі втішилися, коли їх господар прокинувся. У грудях Лева висів смердючий клубок болю, зліплений зі збовтаних нечистот якогось забутого відстійника гріхів.
   Як добре, що Лев не пам’ятав сну. Інакше його голові не позаздрили б навіть найновіші комп’ютерні мікропроцесори, бо вони б умить захрюкали, як сполохані поросята, задиміли б смолою і… полетіли. Геть, у нікуди… Без права на реанімацію…
   Ранок приніс морозяне сонце у вікно і передноворічний день.
   Мовчазний хлопчина в окулярах скинув з себе маску недоступного мудрагеля й нарешті почав говорити. Після вчорашнього Левового майстер-класу розгадування кросвордів хлопець збагнув, що йому ще вчитися і вчитися, й почав діставати Лева запитаннями. На диво хлопцеві і собі, Лев так відповідав, що було цікаво обом. Нарешті хлопцеві «чому» так дістали чоловіка, що той прикинувся сплячим.
   Представник старого року у лікарні помаленьку пострибував на милицях по палаті, він нікуди не спішив, бо передноворічні приготування не для калік. Час не ходить всюди однаково – однозначно…
   «Вир життя закручує здорових і тих, хто має мету», – подумав Безрукий Лев, боячись розплющити очі, аби не нарватися на нахабного «ботаніка», який своїми зазубреними мізками не може збагнути, що думання втомлює. Тим паче, коли свого думання – по горло. І воно застрягло там міцно, позабиване клинами та укріплене всілякими сучасними причандаллями.
   Лев відчував, що після цього «дивного», м’яко кажучи, випадку, коли доля його звела віч-на-віч зі смертю, і яку, судячи з газет, він завдяки чомусь чи комусь в останню мить фантастично обдурив, з нього наче щось відщепили, вирвали з нуздром. І розумів, чого гріха таїти, що багато чого і додавалось, підсаджувалось штучно, проте не могло прирости, зріднитися з тим, що залишилось.
   Лев з усіх сил намагався повернутись у минуле. Він напружив пам’ять, задав собі конкретну дату – 30 січня 1980 року. Бо однозначно починати треба з самого початку…
А
   Богдан біг до своєї Марічки. Літо довго тримало сонце на небі й радісно вело хлопця до нового міста. Там вони мали таємницю!
   Богдан не чув душі в Марічці, а вчора відчув ще й блаженство тіла! Яка вона соковита! Вся!
   День пройшов як у тумані, що стелився, наче небеса.
   Ніби не спішив, але так щось підганяло, що від того було лячно. Як на пласі.
   Примчав, побачив її розтерзаною… А над нею – задоволеного сина лавника. Голого.
   Душа не могла стерпіти…

3

   – Коли закінчите – повідомите. Прошу – недовго. Ваша законність не втече, а без здоров’я правда одна – цвинтар…
   На лікаря спідлоба з єхидною усмішкою глянув рудий худий чоловічок середнього зросту з жирним прилизаним волоссям. Якого і стосувалися повчання лікаря.
   – Не хвилюйтеся, будь ласка, – сказав увічливо. – Правда, вона, так би мовити, як дишло, – куди повернув, туди й вийшло, – хихикнув, підсунув крісло ледь не до голови хворого і всівся перед ним.
   – Закон… – поправив лікар.
   – Не зрозумів?… – перепитав рудий.
   – Закон як дишло… Якщо ви маєте на увазі прислів’я… – глузливо мовив лікар під голосне пирскання обкладеного кросвордами вундеркінда.
   Рудий нервово засовався у кріслі, засопів під ніс і промимрив щось на кшталт того, що він сам собі прислів’я. Явно не звик, щоб йому перечили. І ще ввічливіше, аж до нудоти, повідомив лікареві:
   – Можете бути вільні.
   Якщо відкинути руде волосся, то чоловічок був увесь контрастний: чорний костюм, біла сорочка, чорна краватка, білі шкарпетки, чорні черевики, білі ґудзики піджака!..
   Він довго рився у своєму чорному портфелі, вийняв білий аркуш паперу, взяв чорно-білу ручку і сказав:
   – Думаєте, мені оце найбільше потрібно? Я що – не людина? Чи Нового року не святкую? Що поробиш – служба!..
   Лев Безрукий після повернення з того світу міг би дати голову на відріз, що якраз рудому це найбільше потрібно! Нутром відчував.
   – Я так здогадуюсь, – обережно почав Лев, бо збагнув, що має справу з рідкісним екземпляром, – що я мав би знати, хто є ви?…
   – Так. Перепрошую. Я – слідчий з особливо важливих справ міського управління міліції.
   Свого імені він не назвав. Лев не наполягав. Назвисько само перло з нього своєю вогненною хитрістю.
   Рудий розчарувався реакцією потерпілого на його серйозну посаду.
   – Якщо скажу, що мені приємно – збрешу, – випалив Безрукий. – Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися…
   – Щодо «дещо», – парирував слідчий, – то надія вмирає останньою. А я прийшов сюди як представник правоохоронних органів. Для того, щоб дізнатися про вас усе… Так що… Вибачте за банальні запитання, але така процедура. Треба зіставити, звірити і перевірити.
   «Ось і маєш екзамен пам’яті, – подумав Лев. – Не зміг себе змусити сам, то доля тобі влаштовує штурм в особі чорно-білого слизького типа з рудим відтінком. Або навпаки…
   – Прізвище, ім’я, по батькові? – почав слідчий.
   – Безрукий Лев Львович.
   – Якась звіряча родина, – гмукнув рудий. – Число, місяць, рік народження? – продовжив.
   – 30 січня 1980 року.
   – Місце народження?
   – Львів.
   – Конкретніше?
   – Львів, Українська Радянська Соціалістична Республіка.
   – Ви що, знущаєтесь?
   – Ні.
   – Вулиця, квартира?
   – Не пам’ятаю. Адреса дитячого будинку підійде?
   – Ви з дитячого будинку?
   – Так.
   – Перепрошую. У мене тут не зазначено. А коли туди потрапили?
   – Зразу після народження. Підкинули.
   Слідчий наче трохи зм’як:
   – Батьки, родичі? Щось відомо?
   – Не знаю нікого. В дитинстві довго чекав. Плакав таємно. Згодом постановив собі про них не думати. Раз я їм не потрібен…
   – Не будьте такі категоричні. Життя така штука, що…
   – Я знаю. Можете питати далі…
   – Прізвище, звичайно…
   – Так, вигадане. По батькові теж.
   – Якщо чесно, вдало, – слідчий глянув на руку-обрубок і зрозумів, що ляпнув зайве. – Я маю на увазі ім’я, – додав. – Вибачте, щось мені сьогодні не йде…
   – Та чого ж? – мовив Лев Львович. Він помітив, що розмова починає повертати зовсім в інше русло. Бо він мимоволі так її вибудував, що слідчий помаленьку перетворюється, якщо не в потерпілого, то принаймні в підозрюваного. Такого, що влазить не туди, куди йому дозволено. І від того він відчуває дискомфорт. – Все вдало. І прізвище. Бо де та рука? Й ім’я. Бо хіба ж я не схожий на лева? Й по батькові. Бо з народження я сам собі батько. І мати, до речі. Жаль тільки, що не придумали ще називати людей по матері…
   Слідчий важко зітхнув. Його плечі опустилися, він зблід, накрохмалена самовпевненість зіжмакалась… Він не розумів, що з ним діється.
   – Леве Львовичу, – попросив. – Якщо я вже тут, то закінчимо, гаразд? Я швидко – і зникаю. Раз я викликався сьогодні попрацювати, то мушу принести на роботу якийсь результат…
   Безрукий мовчав. Він теж не розумів, що діється. «Ботанік» так витріщив очі, що вони вилазили аж з-під окулярів.
   – Тепер ще прикріше. Те, що стосується тієї ночі, коли ви… чи вас, чи як там…
   Лев здивовано глянув на слідчого:
   – А ось тепер, пане слідчий, я запитання не зрозумів. Зовсім.
   – Ви вистрибнули самі, чи вас викинули? – випалив рудий.
   Лева пересмикнуло, він сів на ліжку, загіпсована рука злетіла з пов’язки.
   – Що? – заволав Лев Безрукий, що аж крісло зі слідчим відскочило від ліжка. Так принаймні здалося хлопченяті з розумними очима, і він прикрився зі страху кросвордами.
   – А що… ви нічого… не знаєте? – слідчий ладен був провалитися крізь землю. Такого професійного краху в його кар’єрі ще не було. Завал! Це все, напевно, через Маринку, що втекла від нього з футболістом за кордон. Клята сучка! Після того, як він її витягнув зі смердючого корівника, де вона мила коровам цицьки… Коли він уже замовив столик у ресторані на Новий рік…
   – Перепрошую, пане слідчий, – Лев спустив з ліжка ноги, сів обличчя в обличчя з рудим і впевнено мовив: – Я розумію, що у вас якісь особисті проблеми. Бо ви зараз не тут. Ви переживаєте щось дуже важливе для вас. Тож прийміть співчуття. Ви сюди перед Новим роком, вибачте на слові, припленталися, щоб забутися… Але й мене зрозумійте. Я теж сам-один, покалічений і з головою, у якій б’ються на смерть думки, і я не знаю, чиї вони… – слідчий зняв окуляри і жвавими очима свердлив Лева. – Давайте поговоримо, як люди, і допоможемо один одному. Відкинемо посади, закони, гордощі… Познімаємо маски. Гаразд? Мені це дуже важливо. Допоможіть… будь ласка…
   Щось напевно перекрутилося всередині у слідчого, він почав по-іншому думати і думками своїми змінив світ, бо його чорно-білість стала непомітною, він став навіть привабливим, і ввічливість не смерділа лицемірством.
   – Вибачте, – сказав слідчий і сховав свої папери в сумку. – В мене дійсно проблеми. Але зараз про вас. Що ви взагалі знаєте? Мені треба зорієнтуватись… Чим зможу – допоможу.
   – Знаю те, що написано в газетах. Більше нічого. Бо зі мною наживо ніхто з медичного персоналу не хоче спілкуватися. Минають як заклятого…
   – Конкретніше? – підігнав рудий. Все-таки професійне з нього вилазило. Навіть при розмові по-людськи.
   – Опівночі 21 грудня 2012 року жителя міста Львова Лева Безрукого доставлено в обласну лікарню швидкої медичної допомоги з травмами, несумісними з життям. Завдяки професіоналізмові лікарів та диву, про яке навіть не заперечує професор, головний лікар закладу, потерпілого вдалося врятувати. Після десятиденного перебування у комі він прийшов до тями. За яких обставин чоловік отримав травми – а це перелом руки, внутрішні забиття, розриви життєво важливих судин і неймовірна втрата крові, – лікарі мовчать, хитро посилаючись на те, що їх завдання – лікувати… А про інше нехай з’ясовують ті, хто є в цьому фахівцями… – випалив Безрукий на одному диханні. – Я майже процитував слово в слово, бо нічого більше не роблю, а перечитую ці журналістські загадки і думаю про них. Ось так… – підсумував.
   – Зрозуміло, що нічого не зрозуміло… – рудий зам’явся. – Я боюсь, що своєю відвертістю можу зашкодити слідству, – і скоса глипнув на «ботаніка», який вирячився на них з відкритим ротом, у якому вже зібралася від смачних новин слина і ось-ось мала скапнути.
   – Борисе, йди погуляй! – сказав суворо Лев.
   Хлопець знехотя сповз з ліжка і поплентався до дверей. Де йому сперечатися з тим дивним чоловіком, який обкрутив залізного на перший погляд слідчого, як пацана.
   – Я аспірант кафедри історії та етнографії України інституту соціальних дисциплін. Багато мандрую, записую. Останні два тижні був у Львові, бо працював у бібліотеках та архівах. Працюю над одним цікавим історично-етнографічним дослідженням. Ідею мені підкинув професор із Харкова. Під час екскурсії Львівською ратушею, коли гід розповідав про судочинство у Львові, зокрема, легенди про привидів ратуші, професор раптом запитав мене: «А що ви знаєте про долі львівських катів, колего?» Я знітився: «Майже нічого», – відповів. «Дарую ідею», – сказав професор. Ми про це більше не згадували, але долі катів переслідували мене все частіше, не давали спокою, врешті-решт я все-таки взявся за дослідження.
   – І що? – запитав рудий якось невпевнено.
   – Нічого, – відповів Лев, уловивши краплю іронії в запитанні. – Кажу ж – у вільний від аспірантури час два тижні до пізнього вечора працював у бібліотеках та архівах.
   – А як же бойовий гопак? – запитав слідчий.
   – Ніяк. Вже місяць секція не працює. У нас забрали приміщення. Колись бойовий гопак врятував мене в дитячому будинку від невпевненості та самотності. Тепер я хотів йому віддячити, навчаючи дітей з фізичними вадами. Не вийшло…
   – Я бачив вас у тренувальному бою. Випадково. Але впізнав аж тепер… через руку. Вражає. Зважаючи…
   – На моє каліцтво.
   – Так.
   – Ви про будь-які неприємні речі можете говорити сміло. Я звик все називати своїми іменами.
   – А я – ні, – мовив рудий. – Тепер конкретно про двадцять перше…
   – Я був у бібліотеці Стефаника. Аж до закриття. – Безрукий на мить задумався.
   Слідчий, скориставшись паузою, заглянув у свого записника.
   – Правильно? – запитав Лев.
   – Правильно, – відповів рудий. – Записано у книзі відвідувачів.
   – Так от, я зробив собі там же декілька ксерокопій і вийшов. По дорозі зайшов у магазин, купив батон, майонез, молочну ковбасу і…
   – Голландський сир, – нагадав слідчий.
   – Дійсно, голландський сир, «Російський». І пішов додому. Повечеряв, сів за стіл, увімкнув комп’ютера… – Лев спантеличено дивився на слідчого.
   – І все? – запитав рудий.
   – І все, – відповів Лев. – Аж до пробудження тут. Чортівня якась!
   – Не згадуйте лихого, – порадив слідчий. – Все вами розказане – повністю збігається. До деталей. Далі коротко, й так заговорилися. Ваша квартира була замкнена зсередини. Слідів перебування когось іншого не виявлено. Вікно відчинене. Ви вистрибнули з вікна. Постає питання: чому?
   – Н-не знаю. Я ніколи не думав про самогубство. Ніколи. Тим паче, останнім часом я почувався дуже добре, майже щасливим. Мене цілком полонило дослідження. З головою.
   Слідчий змовчав на репліку Безрукого. Хоча деякі сумніви, пов’язані якраз із головою, у нього все-таки з’явилися.
   – Ви впали на дах автомобіля. Таксі якраз розкрутило на засніженій дорозі, і воно врізалося в стіну. Тут ще зверху на додачу ви. Водій не може прийти до тями, каже, аварію спровокувала пасажирка, що вдарила його у голову. Але це вже інша історія. Наша добігла на сьогодні кінця. Якого не видно… Тут залишається один варіант…
   – На мене найшло, і я викинувся з вікна, – не вперше за нинішню тривалу розмову вгадав думку слідчого Лев.
   – Отже, якщо ви, Леве Львовичу, не заперечуватимете, я все це гарно оформлю, і ви підпишете…
   – Не заперечуватиму. А ви все ж таки завершили роботу.
   – Отож. Хоча й не сподівався. Завдяки вам.
   Слідчий знову почав перетворюватися у чорно-білого, сухо побажав Безрукому щасливого Нового року і вже у дверях палати, наче собі щойно згадав, мовив:
   – І ще: вам обов’язково доведеться пройти психіатричну перевірку. Такий закон.
   Знесилений Лев Львович знав напевне, що рудий слідчий довго думав, як би це делікатно повідомити йому, що він – псих…
   До палати забіг лікар і побажав у новому році зустріти поменше таких екземплярів, як слідчий.
   Борис теж не забарився поділитись своїми вундеркіндськими спостереженнями:
   – Я ще такого чудернацького слідака не бачив. Бо він не тупий, сто процентів. Я підозрюю, що якимось чином ви його зробили таким. Може, ви гіпнотизер?…
   – Скажи ще, що я – відьмак, і наша свята інквізиція спалить мене ще в цьому році, – усміхнувся Лев Львович і обернувся до стіни – розмова зі слідчим додала більше запитань, аніж відповідей.

4

   Лев розплющив очі. Біля нього сидів утомлений Борис.
   – Ура! Нарешті! – зрадів юнак. – З Новим роком! З Новим щастям! – вигукнув урочисто і подарував Левові кулькову ручку з логотипом «EURO-2012» та написом «Ласкаво просимо у місто Лева!»
   Лев розчулився. Не сподівався такої уваги від чужого хлопця. Зрештою, всі люди від самого народження для нього були чужими.
   – Я вас не хотів будити. Тому чекав, щоб привітати, – пояснював Борис, поправляючи окуляри. Видно, в його сім’ї були прийняті взаємні привітання на всілякі урочистості.
   – Дякую. Дуже гарна ручка, – похвалив Лев.
   – Я такі маю ще для батьків. Їх мало. І вони дорогі. Ручна робота. Мені три подарувала делегація Франції під час чемпіонату Європи з футболу.
   – Ого! – мовив Безрукий захоплено. Мусив хоч чимось віддячити хлопцеві.
   – Так, я підзаробляв трохи перекладачем.
   – Ти володієш французькою?
   – Вільно, – сказало юне диво природи. – Й англійською, іспанською, німецькою, японською. Не кажучи вже про російську.
   – А де батьки? – раптом запитав Лев. – Чому ти тоді тут, сам… зі мною?…
   – На конференції в Мюнхені. Були. Нині приїдуть і мене заберуть, – мовив сумно. – А мені цікаво з вами…
   Лев пропустив повз вуха хлопцеві компліменти.
   – Ясно. А де ти зламав руку? – запитав, щоб не мовчати. Люди, коли комусь щось винні, лізуть у душу, задають дурні запитання. Це один з культурних методів віддяки.
   – Вдома. Пересував шафу, – сказав високий, худий, з м’язами, як у горобця під коліном, «ботанік».
   – Та де тобі шафи пересовувати! – здивувався Безрукий. – Та тобі можна хіба книжки пересувати!
   – Шафа була з книжками, – поправив Борис.
   – Тоді можна, – засміявся Лев Львович.
   І тут до палати громовицею вбігла заклопотана жіночка в окулярах, діловому костюмі й строго заплетеним на голові волоссям.
   – З Новим роком! – цмокнула Бориса. – Вже, негайно їдемо, залишай усе, подарунки вдома, побігли, симпозіум у Києві! – випалила і потягла за гіпс Бориса в двері. – Бо тато замінує аеропорт…
   Той лише з порога встиг вставити одне слово:
   – Мама…
   І все. Лев Безрукий залишився сам-самісінький. На душі було порожньо. Хлопця не вистачало. Такі дивні люди: або ціле життя не можуть звикнути, або звикають моментально.
   Лев потягнувся до хлопцевої тумби, взяв його записника. Відкрив на сторінці 1 січня. Там уже був запис: «Я захоплююсь Левом Львовичем. У ньому щось є, що притягує. Неземне. Такого загадкового екземпляра я ще не бачив». Безрукому стало соромно, що без дозволу вліз у чужі думки. Він узяв подаровану ручку і написав: «Я теж хочу тобі зробити подарунок, друже. Я подарую тобі підозру, яку нашептав мені Новий рік, коли я спав: «З-поміж безлічі твоїх думок чужих – безліч». І підписав: «Твій друг Лев Безрукий».
   «Вундеркінд має рацію, – подумав Лев. – Я дійсно «екземпляр». Якщо вже він мене виділив зі свого вченого середовища академіків та професорів».
   День нового року минув, як сотні старих. Лікарнею блукала пустка та черговий персонал. Усі відпочивали. Забігла мила медсестра запитати, чи все нормально…
   Сам-самісінький, Лев між думанням розгадував Борисові кросворди. Душею то снувала пустка, то висів такий тягар, що тягнув до вікна. Найстрашніше було дрімати – тоді жахи розгулювались на повну. Його знесилений мозок не встигав переробляти всіх тих нісенітниць і зависав. Тоді Лев відключався і засинав. У сні мучився, розмовляв, але того не пам’ятав. Після своєрідного перезавантаження сном прокидався зовсім іншим.
   Бардак у голові не відбивався на його тілі. Фізично почувався добре. Йому здавалося, що навіть краще, ніж до падіння.
   Від переслідування думок утікав у снодійне. Добра медсестра не відмовляла – давала таблетки і колола за першим покликом. Тоді було декілька годин безвісті – і все спочатку. Левові здалося, що він божеволіє. Все частіше його почали переслідувати картини середньовічних страт і тортур. Божевілля не приходило до нього тихо, лагідно переносячи у світ ілюзій. Воно в нього уривалося ґвалтівником, шматуючи на криваві кусні м’ясива спротив і безсилля…
   У муках минуло ще три дні.
   Приходив слідчий, хотів поговорити. Лев відпекався від чергового допитування болем голови. Аби ненароком не привернути уваги до своєї дивності, підписував не читаючи всі папери, що підсовував рудий. А назбирав він їх багато, як на кандидатську. Може, збирається вчитися?…
   Безрукого виписали 5 січня. Лікар був веселим і дотепним. Як йому вдається бути таким мудрим серед суцільного болю і травм?
   – Що я можу сказати вам, Леве Львовичу, дорогенький?… – почав загадково досвідчений ескулап.
   – Правду, – попросив Безрукий зі смутком в очах загнаного у клітку лева.
   – Згода, правду. Так-от: тіло у вас здорове. Все, – лікар вручив виписку, подав руку й побіг рятувати інших.
   Усю дорогу додому, яку Лев долав пішки засніженими львівськими вуличками, голова переварювала лікарський діагноз – «тіло у вас здорове»
Б
   Його привели до війта.
   – Я все знаю, – сказав той. – Є вихід…
   Богдан мовчав. Усі виходи без Марічки для нього перекриті.
   – Ти станеш катом, – прорік війт. – Тоді вона житиме. Інакше – ти розумієш…
   – Так, – сказав Богдан.

5

   Лев не відмовляв у допомозі, бо часу мав вдосталь, був ще молодий, розумів, що так збирає собі на старість досвід та ім’я. На зв’язки сподіватися було марно, бо вони рвуться з кожними виборами та перевиборами. Та й давно у світі вже утвердився один вірний універсальний зв’язок – золото. Який у різний час у різних країнах маскується під виглядом якоїсь міцної ходової валюти.
   Взяв у сусідки ключа від своєї квартири.
   – Левчику, ти живий? – запитала старенька, наче перед нею був не він, а привид. – Вони там так тобі насмітили, а я прибрала, – хвалилася. – Думала, як будуть ховати в такому бардаку… В рудого упертюха я забрала ключі. Молоде, а таке противне…
   – Дякую, пані Стефо, – перервав її Лев. – Я живий. Ховати ще зарано. Але такий утомлений, що як мертвий, – пожартував він, і старенька дозволила йому піти відпочити.
   У хаті ще пахло чужими людьми. Але було чисто. Лев роздягнувся і поплентався до ванної. Став перед дзеркалом, взяв бритву. Втупився в себе, як у примару. Не розумів, чи він вдивляється в свої очі, чи його очі вдивляються в нього. Його підім’яті лікарняною подушкою кучері безсило звисали до плечей. Шрам на брові нагадував про падіння. Заріст на лиці старив. Лев уперто вишукував сивого волоска, який мав пофарбуватись у пережите, але так і не знайшов. І тут не так, як у всіх.
   Безрукий поглянув на обрубок у гіпсі. Важко зітхнув. Ця рука фактично була локомотивом, що вела вагони його життя у своєму, тупиковому напрямку. І вагони подій вантажила сама, і відчіпляла одні та причіпляла інші теж сама. Все залежало від неї: те, що ніколи не бачив матері; те, що по батькові – сам по собі, а не по справжньому батькові; те, що в дитинстві з нього глузували; те, що дівчата та жінки жахалися його каліцтва, ніби він менше приголубить однією рукою; те, що його остерігалися та оминали на вулиці, на роботі, наче він чумний; зрештою, тому, що сорт його був – нижчий… Бо покалічений. І не мало ніякого значення, що він був сильним, досконало володів декількома видами бойових мистецтв і міг при потребі легко впоратися не з одним «справжнім» чоловіком. Все вирішували декорації, а його декорація з самого початку була бракованою.
   Локомотив пчихав собі на колії доль. І виглядало на таке, що він збився з дороги і везе у прірву. Або Бог давно вже цю прірву продумав, щоб нею заповнити прогалину у своїй досконалій світовій машині…
   Лев поголився, потім довго ніжився у гарячій ванні. Вперто чіплявся за мить, щоб знову не втрапити в капкан нав’язливих марев. Бавився водою, як у дитинстві. Мильниця і мочалка були корабликами. Вони мали доплисти до протилежного берега. Пуста мильниця допливла, а мочалка, що на шляху вбирала у себе воду, – ні. Виходить, треба брати приклад з мильниці…
   Заварив міцного чаю, сидів на кухні, притуливши ступні до батареї. Слухав новини. Більшість людей раділо, що не відбулося так широко анонсованого кінця світу. Але були й розчаровані, розбиті, бо настроїлись потішитися, може, єдиною радістю у житті – побачити, як умирають щасливі… Лев мимоволі подумав, чого б він хотів більше: кінця чи продовження світу? Відповіді не було. І правильно – бо його світ тільки починався…
   Відтягував ту мить, щоб увійти у кімнату. Боявся, що там знайде відповідь, чому він тоді вистрибнув з вікна. Зрештою, переконав себе, що не пацан малолітній. І ввімкнув світло.
   Вікно зачинене, штори засунуті. Порядок у кімнаті був чужий, він-бо знав, що кожну річ тут по десять разів перемацали всілякі там слідчі-експерти. Лев пересилив страх і потягнув на себе рипучу дерев’яну раму. Свіже морозяне повітря уривалося у кімнату і виганяло з неї чужий дух. Аж тоді Безрукий заспокоївся та почав стелити ліжко. Втома дійсно давалася взнаки. Втома, що знесилювала його зсередини…
   Лев загасив світло, ліг. Сон не брав. Перекидався з боку на бік, сопів від безсилля. Йому здалося, що у ванній капає вода. Встав, перевірив кран – усе нормально. Повернувся, на тумбі біля вішалки побачив листа з міської ради, прихопив його з собою, кинув на стіл перед комп’ютером. Знову ліг. Крутився-перекидався, і нарешті ні з того ні з сього до нього дійшло, що не може він заснути через лист.
   Сів за стіл, ввімкнув настільну лампу. Взяв листа і понюхав, що було з ним уперше. Лист пахнув затхлістю підземелля. Почерк на конверті був незвичний, з викрутасами, як у старих рукописах.
   У передчутті лихого Лев тремтячими руками надірвав конверт. Похапцем вирвав з нього учетверо складеного аркуша А-4 і кинув на стіл, наче той обпікав. Якийсь час сидів і прислухався до того, що твориться у голові. Він наче був стороннім спостерігачем. У голову набігали думки і заявляли про себе, хотіли уваги. Лев спостерігав за ними і мовчав. З їхніх сварок зрозумів, що в нього є лишень три варіанти: або він збожеволіє, або їх примирить, або вікно… Проте спершу, ніж дійти якогось рішення, треба прочитати листа…
   Почерк був той самий, що на конверті.
   «Вітаю, Леве! – пробіг ошелешеними очима. – Коли ти читатимеш цього листа, ми з тобою вже будемо разом: в одному серці і в одній голові. А конкретніше – в твоєму тілі. Я мав багато часу і довго думав, з чого почати і як писати тобі, щоб зразу ж, з перших слів не стати ненависним загарбником. Я знаю багато колишніх часів і дуже добре орієнтуюся в сучасному. Тому вирішив почати з найголовнішого і писати голу правду. Якщо буде твоя воля – я виконаю своє призначення і помру щасливим, якщо ж ні – поневірятимусь світом знову не знати скільки. Тут третього варіанту немає. Тому зразу кажу тобі – Я ПРИВИД БЕЗРУКОГО КАТА (можеш вважати – душа). І Я ВСЕЛИВСЯ У ТЕБЕ»,
   Лев поклав листа на стіл і почав ходити по кімнаті, порпаючись рукою у своїх кучерях. Якщо відкинути те, що він здурів, багато пережитих подій починають відкривати карти, сприйматися по-новому. Чому Лев зайнявся дивним дослідженням доль львівських катів? Чому саме доля безрукого ката так його зацікавила? Чому ж він сам без руки і прізвище його – Безрукий? Співпало? Побачимо! – дав собі сміливу відповідь і знову взявся за листа…
   «Наскільки я можу звідси, з ратуші, передбачити, ти відклав листа і трохи порозкладав свої думки по звивинах. Правильно зробив. Так і треба. Тепер далі. Моїй душі не судилося відчути радість небес. Вона, закабалена гріхами, залишилась на землі. А потім, заблукавши у ратуші, стала її привидом. Я довго блукав ратушею і проклинав долю. Однієї ночі прийшла до мене ВОНА (настане час – дізнаєшся, ХТО, тільки не підганяй мене і завчасу нічого не розпитуй про НЕЇ) і відкрила мені великий секрет – 21 грудня 2012 року опівночі настає такий момент, коли привиди можуть покинути свої в’язниці і поселитися у людські тіла, щоб виконати свої призначення, врятувати подібних собі і здійнятися в небо. Бо тоді кінець старого світу стає початком нового. Й у мить великого переходу буде маленька порожнеча, у яку можна прослизнути. Така собі небесна стежка, розумієш?
   Я почав готуватися. Вивчав минуле, аналізував, передбачав майбутнє. Першим ділом мені потрібне було тіло,
   Лев кинув листа на стіл і завив, як поранений звір. Ось чому всі його біди! Через нього! Він рвав на собі волосся, ладен був розірвати цілий світ, але не знав, з кого і з чого почати. Радше треба було починати з себе. Знову вхопив листа.
   Зразу хочу попередити, – прочитав Лев, – я на твою долю не впливав, вона була вже готовою, я тільки під неї підлаштувався. Чи міг ти бути, тобто народитися у цьому тілі і в цей час, якби не було мене? Не знаю. Зважаючи на те, що все у світі взаємопов’язано, і щось та з чогось випливає, зважаючи на мій досвід споглядання людських доль, думаю, що ні. Але це моя суб’єктивна думка.
   Я часто роблю відступи, бо знаю, що людиною керують емоції, а не розум. Тому під твої емоції й намагаюсь підлаштовуватися.
   Коли твоя душа тебе покинула, ти помер – в тебе вселився я. І фактично воскресив тебе. Ось де приховуються всі дива медицини. У мені. Але я не агресор. І я розумію, що без твоєї рідної душі я в твоєму тілі буду лишень мішенню для насмішок, божевільним, який думає, що він кат. Тому я негайно знайшов твою рідну душу і почав вести перемовини про дружнє, так би мовити, об’єднання в твоєму тілі. А оскільки обоє в силу певних фізичних законів ми у тобі не помістимося, я запропонував 50 на 50. Половину рідної душі – половину мене. Ми досягли згоди. Наші другі половини об’єдналися і подалися знову до ратуші. Чекати. Ось, фактично, на сьогодні й усе. Тепер справа за твоєю головою. Думаю, те, що ти щойно дізнався, має суттєво допомогти. Одразу попереджаю, що процес прийняття мозком нової душі довгий і болючий. Кожен атом (а він теж не найменша частинка) має пройти випробування на сумісність, фільтрацію та адаптацію. У всесвіті одиниці випадків, коли мозок прийняв нову душу. Сподіваюся, тобі буде трішки легше, бо в тебе залишається половина старої. Вона має стати лабіринтом в майбутнє і водночас допомагати тобі не випасти зі звичного плину життя. Якщо все пройде успішно, я з тобою зв’яжуся. Щасти нам!
З повагою
Привид безрукого ката.
   P. S. Якщо ти дочитав до цього місця, то варто уточнити:
З повагою
Твоя душа.
(дату можеш поставити сам – для історії).
   Лев встав з-за столу, до нього підступила нудота, закрутилися стіни, і він втратив свідомість. Падав уже не при пам’яті.

6

   Лев прийшов до тями від впертого грюкоту в двері. У вікно заглядало свіже морозяне сонце. День прийшов не привітавшись. Безрукий безладно блукав кімнатою. Двері від впертих ударів кулаками тремтіли на старих завісах, ледь не вивалювались, але для Лева стукіт був далеким, у пелені часу, за тридев’ять земель. Наче сновида, він підійшов до вікна й розсунув штори. Сахнувся світла і з переляку закрився від нього обрубаною загіпсованою рукою. Так само механічно пішов і відімкнув двері, які увірвалися всередину, як спущені з ланцюга пси. Разом з чотирма темними типами.
   Перед ним довго, плавно жестикулюючи, говорив рудий слідчий. У такт йому підмахували головами троє стандартних, знятих з конвеєра чоловіків у темних костюмах, з барсеткою.
   Лев порожніми очима дивився на слідчого і думав про своє. Рудий у якусь мить вистрибнув з полону красномовства, яку демонстрував трьом однаковим типам, уловив Левову порожнечу, потрусив Безрукого за плече і запитав:
   – Ви мене чуєте, Леве Львовичу? Я пропоную все зробити згідно з інструкціями. І закриємо це питання. Ви нічого не втрачаєте, і в мене буде, так би мовити, показник…
   Безрукий вийшов з порожнечі, глянув на рудого і суворо сказав:
   – Ви мене з кимось сплутали, пане. Я – не Лев Львович. Вибачте…
   Спантеличений слідчий вмить упрів, його волосся зразу ж негарно прилипло до чола.
   – Ви що, з мене глузуєте? – запитав, махаючи руками, як млин вітряком.
   – Я не маю часу на жарти, – сказав Лев Львович. – Мені треба погострити сокиру…
   Штамповані типи переглянулись, пирснули смішком, але змовчали. Запитально поглянули на рудого, тим самим даючи йому зрозуміти, що всі карти в його руках: він тасував, він роздавав, йому й грати…
   – То хто тоді ви? – запитав дуже ввічливо слідчий.
   – Кат, – відповів Лев.
   – Хто-хто? – перепитав рудий.
   – Кат! – гримнув Лев Львович. – Не грайте вар’ята, мене хіба юродивий не знає! Геть, а то викличу помічників! – Безрукий обернувся і зник у кімнаті, так за собою грюкнувши дверима, що аж обвалилася штукатурка на стіні.
   – Він ненормальний! – вигукнув рудий. – Що робити? – запитав стандартно.
   – У дурдом! – відповіли троє в унісон, ще раз підтвердивши, що вони не лишень конвеєрні, але й односерійні.
   Примчала швидка.
   – Хто хворий? – запитав двометровий лікар з плечима термінатора, свердлячи очима рудого і стандартних.
   – Там! Не ми ж… – буркнув слідчий.
   На те лікар спокійно відповів:
   – На вашому місці я б не був таким категоричним. Знаєте, скільки я таких темних костюмчиків з папочками забирав? Як припече, то дуріють навіть святі…
   Слідчий упрів удруге.
   Через декілька хвилин, наче нічого й не було, Лев Львович спокійно вибрів услід за лікарем з кімнати. Зайшов на кухню, перевірив, чи вимкнув газ, перекрив воду. Взяв з холодильника ключі і зачинив за собою вхідні двері.
   Спускаючись сходовою кліткою, непомітно підморгнув рудому. Той упрів втретє, сильно того злякавшись, бо надворі зима. Щоб часом не продуло.
   – Я поїду з вами! – налетів на ескулапа слідчий, наче той його проганяв.
   – Та будь ласка, – відповів лікар, придивляючись до рудого, як до потенційного клієнта. – Хіба я вам бороню?
   Дорогою слідчий набрав когось по телефону:
   – Подзвони в управління, хай негайно в психіатричній лікарні зберуть комісію з найкращих фахівців. Маємо «елітного» клієнта, – мовив загадково…
   Психіатрична лікарня мала шикарну територію – спокійну, як сон немовляти… Дерева, доріжки, лави, доглянуті старовинні будівлі… З гордих дахів захмелілі птахи дивилися на кожен новий день з надією… На заздрість усім нормальним… Тут не було проблем…
   Хоч десь працюють бездоганно! Ніхто нікого не шукав, не чекав, не перепрошував. Сказали негайно, значить, негайно.
   Комісія в білих халатах у складі восьми осіб (четверо чоловіків, четверо жінок – гендерний паритет) засідала за довгим столом, сувора і справедлива. Лев стояв посеред кабінету і дивився почергово у вічі поважним суддям, що наділені правом визначати нормальність, і наче гіпнотизував їх. Намагався зустрітися очі в очі з кожним лікарем, і йому це вдавалося. Більше того, він відчував, що у всіх битвах поглядів одержав перемоги. Винятком була молода русява лікарка з хвилястим волоссям та непомітним, як зморшка, шрамом біля носа. Члени комісії всі були однакові, білі і втомлені. А хвиляста лікарка його схвилювала. Лев не міг з упевненістю сказати, що він десь, колись її бачив, зате він її відчував. Так йому здавалося принаймні. Переконання не було ніякого. Бо він тепер навіть з упевненістю не знав, хто він…
   – Не хвилюйтесь, – відводячи погляд, сказала лікарка, – все добре.
   На її репліку начебто ніхто не звернув уваги. Напевно, так кажуть усім пацієнтам.
   Лише слідчий, якого посадили, як бідного родича, біля самих дверей, засмикався на кріслі, як риба перед юшкою. Й отримав від Безрукого свою дозу гіпнозу. На нього подіяло моментально – в Левові слідчому привидівся кат. І така дрож пробігла тілом, що він упрів учетверте. «Та що за капость, – подумав слідчий, обережно витираючи чоло рукавом (бо зашмарканою хусткою соромився), думаючи, що ніхто з присутніх цього не помічає.
   Кабінет був оснащений різною медичною апаратурою, яка вміла під’їжджати, виповзати зі стін, вислизати зі стелі, складатися-розкладатися, як дитячі роботи-трансформери. Все пікало, пищало, говорило, зразу ж друкувало результати. Лев стояв, лежав, згинався, повертався, його перевіряли зусібіч, і не тільки голову.
   Насамкінець виснажливого дослідження його нормальності фахівці, маючи перед собою результати аналізів, захотіли з ним поспілкуватися. Наживо.
   Говорив сивий, худий, коротко стрижений чоловік з акуратною борідкою.
   – Ви знаєте, що тут відбувається, правда? – почав він, не зводячи очей з Безрукого. – Ми провели детальне обстеження вашого… організму. Маємо попередні результати. Природно, фахівці хотіли би з вами поспілкуватися, послухати вашої думки, може, є які скарги, побажання… Ви не заперечуєте?
   – Ні, пане професоре, – відповів Лев. – Я із задоволенням з вами поспілкуюсь. Тим паче, що заради мене ви з товариством залишили багато важливих справ…
   – Ви мене знаєте? – запитав лікар, прищулюючи праве око. Лівому в той час, напевно, відкривалось якесь інше, внутрішнє бачення.
   – На жаль, ні…
   – Звідки ви тоді знаєте, що лікар – професор? – невиховано втрутився у розмову рудий. Одержав декілька осудливих поглядів від комісії і замовк.
   – Є в людини така частина тіла, як голова, – почав Лев. – У декого вона здатна думати і робити висновки. Правда, в моїй голові ви відверто сумніваєтесь, пане слідчий. Ваше право. Хоча те, що ви міліціонер, я зрозумів зразу, тільки вас побачивши… Чому би то?… – Лев глузував з рудого. Не міг йому пробачити сопливого лікарняного розводу з дурнуватими показниками.
   Лікарі відверто, але виховано всміхнулися.
   – Гаразд, – продовжив професор. – Питання будуть звичайні, прості, адже ми навіть не знайомі, – пояснював лікар. – Отже, ваше прізвище, ім’я, по батькові?
   – Безрукий Лев Львович, – була спокійна, виважена відповідь.
   – Що?!! – зірвався з місця рудий.
   – У вас є заперечення, пане слідчий? – запитала симпатична хвиляста лікарка.
   – І так, і ні, – розгублено відповів рудий. – Вибачте. Це мої проблеми. Я більше не втручатимусь у вашу роботу…
   – Отож-бо, – сказав професор, тепер прищулюючись на слідчого.
   Безрукий Лев Львович чемно і чітко відповідав на запитання комісії: про дитинство, навчання, роботу, бойові мистецтва і дослідження про долі львівських катів. Апарат, до якого за допомогою кольорових дротиків підключили його голову, поводив себе спокійно. Лев результатів не бачив, але з виразу облич лікарів, які спостерігали за великим монітором на своєму столі, можна було зробити висновок, що все нормально. Аж занадто нормально. Ось що дивувало.
   Нарешті професор попросив Лева вийти. Разом зі слідчим. Рудому це не сподобалось, але він цього разу змовчав. Більше виставляти себе блазнем не хотілося. Він і так перегнув палку, а йому ще з цими людьми працювати й працювати. Бо він мав мрію! А наполегливість йому дав Бог…
   Троє штампованих підійшли до рудого.
   – Що? – запитали разом.
   – Вирішують, – слідчий показав на двері і підійшов впритул до Безрукого. Він шукав погляду Лева. Той виклик прийняв і відповів такою блискавкою, що слідчий відвів погляд. І тут програв. А це був його джокер – сильний погляд.
   – Ну, ви мене підставили, Леве Львовичу! – сказав рудий без образи.
   – А мало бути навпаки, чи не так? – запитав Безрукий.
   Слідчий змовчав. Ну ніяк він не міг розкусити Безрукого. Якщо він псих, – подумав, – то дуже мудрий псих, раз так уміло вдає з себе нормального.
   Його роздумування перервав телефонний дзвінок. Слідчий відійшов у куток коридора, до вікна, і довго слухав чиїсь горлання, марно намагаючись вставити пояснення. Розмова зробила з нього втомленого, розгубленого, зсутуленого, пригніченого чоловічка, який не знав, у що його може перетворити наступна мить.
   Вийшла хвиляста лікарка і запросила обох.
   – Леве Львовичу, – мовив професор без передмов. – Ви вільні. Якщо немає заперечень від правоохоронних органів, – додав, переводячи погляд на слідчого.
   – Немає, – розгублено мовив рудий.
   – До побачення, Леве Львовичу, – сказав професор. – А з вами ще… два слова, – звернувся до слідчого.

7

   Як Лев мріяв про таку ідилію! Життя віддав би за мить перебування на місці щасливого дідуся. Сьогодні знову він вечерятиме сам. Колись його запрошували до себе на Святвечір друзі, але він ніколи не йшов. З часом ніхто й не кликав. Та й у друзів вистачало своїх клопотів, окрім нього… Лев уперто не хотів влазити в іншу родину і вносити у неї дух чужого. Він вірив ще змалку, що кожна родина має щось своє, рідне і важливе для неї, невидиме й загадкове, до якого не можна допускати чужого. Чужого! Чужий, навіть найкращий і найрідніший, – він чужий, бо зітканий з тіл і душ інших, не пройдених перевірку на сумісність. Бо чому сім’ї розпадаються? – немає гармонії… Все є – краса, достаток, повага… Чоловік і дружина нарізно ідеальні, а вкупі – парочка вихованих невротиків. І маєш розлучення, яке дивує всіх. Бо всі – найбільше, найглибше й найбезперспективніше ніщо в світі. Всі – пекло…
   Роздуми блукали у голові, як блудні пси. Снували туди-сюди і поверталися до єдиного. Безрукий дуже хотів сім’ї! Пригорнути до себе дружину, надихатися чистотою немовляти – ось де щастя і всі сенси життя!.. Почуття одинокості саме в такі святі вечори посилювалося. І боліло, пекло, рвало серце… Лев навіть з колишньою господинею квартири Ганною Петрівною не встиг зустріти Святвечір: переїхав до неї весною, а жінка померла зимою, якраз перед святами. Перед своїми іменинами. 21 грудня?!! Що то за число таке? Може, воно має якесь дивне значення для квартири? Адже цілком ймовірно, що це число могло принести до хати другу смерть. Рівно через рік він не знати як випав з вікна!.. Саме 21 грудня…
   І Лев згадав, як Ганна Петрівна настирливо просила на річницю її смерті відкрити вмонтований у стіну тайник, бо там для нього щось є. Дуже важливе… Тоді Лев не надав словам старенької великого значення, бо вона хвилями марила. Яка може бути річниця смерті, коли вона жива?… Але тепер, коли марева стали ледь не його життям, слова Ганни Петрівни набирали зовсім іншої ваги.
   Безрукий передумав йти пішки. Сів на автобус, щоб швидше добратися до тайника, який його пік, як кропива за туалетом на шкільному подвір’ї, в яку довелося колись ускочити, аби не попастися на очі директорові під час перших дитячих перекурів.

8

   – Кому це потрібно? – випустив з себе безпомічне запитання, яке зависло під стелею, як кулька, наповнена газом. Ніби раде втекти, розгулятися у висі, та несила. Лев в уяві взяв голку й проколов кульку. Запитання впало на землю. Він розтер його, наче плювок, – і злякався. Власних думок і вчинків… Зате разом з розтертим запитанням зник якийсь внутрішній страх і повернулася здатність більш-менш ясно мислити. Лев взяв викрутку і почав видовбувати з ключового сховку застиглу тирсу.
   Ключа не було!..
   Ну, знайшли ключа, забрали. Але навіщо замазувати сховок? – крутилося у голові без відповіді.
   Безрукий підбіг до картини, зняв її. Металічні дверцята тайника були замкнені. Замок справний, не видно ніяких слідів пошкодження. Першим ділом Лев хотів було зателефонувати слідчому, але передумав. Помчав до сусідки. Знаючи її допитливу вдачу, без неї тут теж не дуже можна було розперезатися. Тим паче, що в стилі рудого було прикривати себе всім можливим: свідками, медиками, колегами, паперами…
   Сусідка зразу відчинила, наче чекала на нього під дверима.
   – Пані Стефо! – випалив Лев без передмов, бо вони могли скоріше заплутати, ніж розплутати клубок незрозумілих подій. – Пропав ключ від тайника Ганни Петрівни…
   – Того, що під картиною? – запитала одразу сусідка.
   – Того!.. – мовив Лев трохи спантеличено, бо не чекав на таке швидке порозуміння.
   – Я знаю, де він, – загадково мовила пані Стефа, – бо я його сховала… Ходімо, віддам…
   Сусідка впевнено прямувала до ванної. В одній з численних, захаращених всілякими дрібницями тумб, які після смерті господині Лев ще не розгрібав, під перекинутою мильницею лежав ключ.
   – Ось, – задоволено мовила моторна пані Стефа.
   Лев узяв ключа, глянув на сусідку:
   – А навіщо ви його туди сховали? І від кого? І де ви, зрештою, його взяли? – запитав не без злості.
   – Ти що, Левчику, на мене визвірився, га? – перейшла пані Стефа у наступ. – Чи ти собі у своїй дурній пришелепуватій довбешці надумав у чомусь мене підозрювати, невдячна ти душе? Та якщо…
   – Ні, пані Стефо, ні… – почав виправдовуватися Лев. – Я злий, бо підозрюю, що це все…
   – Рудий міліціонер! – випалила сусідка. – І правильно підозрюєш, Левчику. А я вже, грішним ділом, подумала на себе. Тепер тебе розумію. Бо тільки при згадці про рудого я нервую, як черв’як перед дзьобом курки. Такий уже той рудий прикрий, що так може людей заводити…
   Безрукий устромив ключа у металеві дверці саморобного сховку. Під сусідчине примовляння, який рудий поганий, відчинив тайник. В ньому було… порожньо!!!
   – Господи Боже! – сплеснула руками пані Стефа. – Чудасія якась дивна! Я ж сама бачила! Не пійму!..
   Зате Лев уже знав напевно, що після 21 грудня «дивна чудасія», як влучно вирвалося у сусідки, стала нормою його життя. І найдивнішим у цьому було те, що він уже почав до чудасії звикати…
   Безрукий взяв за руку ошелешену сусідку і, як школярку, повів на кухню.
   – Зроблю гарячого чаю, – сказав, – краєм ока слідкуючи за поведінкою сусідки.
   Зробив висновок, що сусідка дійсно спантеличена і зараз у пошуках розгадки «чудасії дивної» мандрує лабіринтами своїх звивин. Результат поки був нульовий, бо вона не сплескувала руками.
   Чайник уже підсвистував, наче давно чекав команди кипіти. Лев залив чай окропом, відніс паруючі горнятка в кімнату, вернувся за сусідкою. Всадовив її за столом, всівся біля неї так, щоб на них обох дивився порожній сховок. Споглядання потрібного об’єкта допомагає пам’яті. Принаймні такий метод використовують у фільмах всі нишпорки, коли хочуть витягти подробиці з голови свідка.
   – А тепер, пані Стефо, спокійно, за чаєм, ви мені відповісте на всі мої запитання. Тим більше, я бачу, що ви самі збентежені. Тому шок зніматимемо разом. Так легше, правда?
   – Істинно, – ожила сусідка. – Питай, Левчику, – і вона відсьорбнула трохи чаю. – З бергамотом, – додала значуще, це її трохи заспокоїло, вона розправила плечі… Бергамот, видно, для неї був авторитетом.
   Лев вирішив не тягнути.
   – Де ви взяли ключа? – почав.
   – Я його не взяла. Я його забрала. Так що слухай спочатку, Левчику… Коли приходив рудий зі своїми квадратними бовванами, він завжди кликав когось із сусідів. Казав, згідно з законом, треба понятих… Так от, згідно з його законом я була тут як тут, без запрошення, так що нікого й не треба було шукати. Вони залазили в кожен куток, хоча порядок в тебе був, як для холостяка та ще й каліки, нормальний. Хіба що пилюка кругом застояна… А так – наче все на своїх місцях…
   – Пані Стефо… – перервав сусідку Лев. – Мене цікавить ось цей порожній сховок Ганни Петрівни. Лев підійшов до отвору й ледь демонстративно не запхав у нього голову.
   – А я про що, Левчику? – здивувалася сусідка. – Ось дивлюся на нього і кажу. Вони лазили по хаті, як мурахи. За всіма не впильнуєш. І тут рудько підходить до серванта, перебирає посуд, а потім голосно каже: «Увага! Ключ!» і придивляється до ключа уважно-уважно й тицяє ним у очі кожному. Потім бубонить собі під ніс так, як по-справжньому під ніс не бубонять, я ж бо за стільки років всі викрутаси словесні вивчила, як свої п’ять пальців… А бубонить так, щоб усі чули. Робиться таким розумним і каже, що ключ ніби від сейфа… пауза… саморобного… пауза… якого зазвичай прикривають картинами. І підходить до картини, знімає її і радісно прицмокує: «так і є!»…
   – Далі… – нетерпляче мовив Безрукий. – Напевно, він його відкрив?…
   – Так, він його відкрив. Там не було нічого такого… Ні золота, ні прикрас, ні грошей. Ніяких документів і заповітів. Крім… ляльки-мотанки й дитячої записки. Рудий узяв ляльку, покрутив у руках, усміхнувся. Потім розгорнув клаптик паперу в клітинку, прочитав уголос. Щось ніби… «Вона врятує твою душу. Спали її опівночі 21.12.2012 року. Око за око». Все…
   Лева аж пересмикнуло від почутого. Невже все замикається на цій клятій ночі, коли він випав з вікна? Якщо вірити свідкам – десь п’ятнадцять-двадцять п’ять по дванадцятій. Що це все має означати? Хто і чому у всьому цьому задіяний? Повна незрозумілість і непевність. Халепа! Хай йому…
   – Пані Стефо, я вас дуже прошу, благаю, згадайте точно, що писалося в записці! – попросив Лев ледь не на колінах.
   Пані Стефа набрала ваги, як куфайка на дощі.
   – Ну, якщо вже ти благаєш, Левчику, я тобі скажу точно, бо таке не забувається. В записці так і писалося: «Вона врятує твою душу. Спали її опівночі 21.12.2012 року. Око за око». Ні слова ні більше, ні менше.
   – Тоді чому ви щойно сказали «ніби»? – запитав Лев. Сусідка його мучила гірш за будь-якого ката. Її тортури були вишукані, кожна пауза витримана, кожне слово кололо туди, де найбільше болить…
   – Просто так. Для конспірації. Чи ти думаєш, що я така наївна, як здаюсь?
   – Ні, не думаю, – признався чесно Лев і вкрився холодним потом. – А як виглядала лялька? – запитав.
   – Якщо по правді, то так, як ти – тільки з тканини та ниток різнокольорових. То був чоловічок. Вишита сорочка з кутасиками. Чорні штани, пояс. Волосся таке закручене, як в тебе. Лице перев’язане нитками хрестом. Замість очей – ґудзики. І… в ляльки не було лівої руки. В самому кінці, як у тебе…
   – Божевілля якесь! – вигукнув Лев і забігав по кімнаті.
   – Та що ти нервуєш, Левчику, переживаєш, як хлоп’я, що втратило забавку. Ти що, не розумієш, що Ганнуся твоя Петрівна вкінці здитиніла повністю? Ти забув, що вона белькотіла? Про якесь пришестя, нашестя і великий суд?… Не те страшно, що було в стіні, страшно те, де воно звідтам поділося, бо рудий поклав ляльку і записку назад, замкнув на ключ, а ключа, щоб усі бачили, поклав назад у сервант, і вони пішли. А я, коли вони в кухні щось писали, тихенько взяла ключа і переховала у ванні, й де він і нині був.
   – За вами не підглядали? – запитав Лев, повністю знесилений всередині, під ложечкою. Тут наче чорти влаштували тортури гарячою смолою з постійним градусом кипіння.
   – Ні! Я відчуваю, коли за мною підглядають. Маю такий дар, – похвалилася пані Стефа.
   На ту мить вона вже так набридла Левові, що він ледь її не прогнав.
   Вона дійсно мала дар відчувати, бо тільки з одного його погляду тихо випарувалася з квартири й зникла за дверима своєї. Так тихо, як вітер…

9

   Вранці 10 січня листоноша приніс рекомендованого листа. В Лева тремтіли руки, коли він за нього розписувався. Але лист був не з ратуші, а з інституту. На мить полегшало, а потім стало мучити, чому привид безрукого ката, чи то так, його душа, як було уточнено в P. S., мовчить.
   Чомусь сам ректор попереджав, що коли Лев Львович Безрукий найближчим часом не з’явиться на кафедру, буде поставлено питання про його відрахування з інституту.
   «Я ж на лікарняному, що вони собі дозволяють?» – обурився.
   Але лишень на мить. Бо терміново треба було бігти в читальний зал, де на Лева чекала відкладена література. Рідкісна, що вимагала негайного опрацювання. А ще – лялька-мотанка. Якщо вірити сусідці, лялька зі сховку – чоловічок. Та ще й з очима. Дивина. Лев читав, що такі ляльки майже в кожних культурах використовувалися як обереги. Але ляльки-жінки! І без очей. Щоб через очі не вселився злий дух… Отож терміново треба дізнатися більше. Доля змушує здобути додаткові знання з історії рідної культури, то чому цим не скористатися? А виженуть з інституту – то й виженуть. Він же інвалід, трохи гривень дадуть, проживають же якось старенькі хворі пенсіонери… А він молодий і здоровий, як бик. Ні, як лев – не пасує порівнювати себе з твариною, в шкурі якої ти не був… Крім того, він на будові однією рукою може намісити бетону більше за двох здорових дворуких… Уже так було, підзаробляв у часи, коли не платили зарплат.
   Лев набрав по телефону знайому дівчину з читального залу.
   – Лесю, привіт! Це Лев…
   – О, рада вас чути! – зраділа дівчина. – З вами все гаразд?
   – Так… – Дівчина відхотіла далі щось розпитувати. Якимось зболеним і чужим видався голос її постійного відвідувача. – Я би хотів, – по паузі попросив Лев, – якщо можна, на «вже», замовити щось рідкісне і глибоке про ляльки-мотанки. Без водички для загалу.
   – Я зрозуміла, – відповіла дівчина на аспірантові словесні викрутаси. – Але «рідкісне, глибоке і без водички» вас уже жде.
   – Як? – здивувався Лев.
   – Просто. Від вашого імені на «вже», – вона зробила наголос саме на «вже», – вам таку літературу замовив якийсь пан по телефону.
   – А так можна? – запитав дурнувато Безрукий.
   – Не можна, – пояснила дівчина. – Але я почула, що для вас, і не могла відмовити.
   – Молодчина! Дякую, Лесечко. Мчу! – випалив Лев
   і вкотре втратив свідомість.
   Останнім часом це було нормою. Наче так організм використовував єдину можливість зберегти мозок, щоб не згорів. Перезавантажити його під час тимчасового відключення. До тями Лев приходив набагато бадьорішим і метикуватішим. Він сам це за собою помічав.
   Дорогою до бібліотеки до Безрукого помаленьку почало доходити, що з ним у котика-мишку грається рудий слідчий, який, без сумніву, був справжнім професіоналом у питаннях, що стосуються маніпуляцій свідомістю. Так уміло приховувати справжні цілі і думки дано не кожному. Факт. Поки що у їхній грі рудий був котиком, залюбки грався мишкою, майстерно лаштував пастки, заманював у них… І чекав, коли мишка здасться спокусі… Але в останню мить, коли достатньо було лишень смикнути за сальце, аби пастка спрацювала і зачинила вихід до втечі, Лев якимсь дивом уникав спокуси поласувати салом… Щось його стримувало. Або хтось…
   Як не крути, а в замовленій на «вже» літературі про ляльок-мотанок убачався хитрий почерк рудого лиса. Його шпичасті букви з солодкими викрутасами в кінці абзаців, які закінчуються не розділовим знаком з недописаним рядком, а зубатим капканом. Сьогоднішній вчинок слідчого мав нагадати божевільному Безрукому, що рудий тримає руку на пульсі. Його однорукому пульсі… Що він усе знає і передбачає… Але для чого? Навіщо слідчому вдиратися просто так у життя нікому непотрібного аспіранта? Невже лишень для дурнуватого показника? Навряд… Оце «навряд» треба було виставити гарненько в ряд, який вивів би Лева до справжнього мотиву, чому слідчий так наполегливо і послідовно йому пакостить? І ще не розумів Безрукий намагання рудого запроторити його в божевільню…
   «Навіщо слідчому моя ненормальність?» – буксувало у голові на зледенілих мізках і ніяк не могло своїми стертими звивинами зачепитися за правильну думку.
   – Ви наче посвіжіли… Чи помолоділи… – взяла його на буксир у вестибюлі бібліотеки чемна вахтерка, зробивши безбарвним голосом і без грама емоцій комплімент.
   У вирі останніх виснажливих подій наївний комплімент став таким піднесенням для Лева, таким бальзамом на зранену душу, що він навіть не помітив, як повз нього з бібліотеки виходив рудий міліціонер. Слідчому треба було, щоб Лев його зауважив, він заради цього півдня просидів за читанням божевільних фантазій схибнутих на ляльках дослідників. І слідчий думав, що Лев його помітив, але так само, як він, удав, що такої «важливої» зустрічі не було. Не життя, а повна конспірація…
   Лев увійшов у читальний зал. Запахло мудрістю і спокоєм, який находить на душу тоді, коли усвідомлюєш – найбільше, що людина може залишити по собі – це списаний нею папір… Або списаний про неї папір…
   Відвідувачів було багато. За вихідні люди скучили за енергією, яку дарують лишень книжки. Леся одразу помітила Лева, приязно усміхнулася і, перепросивши лисого дядька, чемно повідомила, що його робоче місце «21». І там уся потрібна література.
   Те, що місце його двадцять перше, Левові вухо різонуло зразу ж. Його голова була налаштована на хвилю «21.12.12-RIK» і не пропускала жодної інформації, що пролітала повз. Безрукий всівся за стіл, за інерцією привітався з читачем навпроти, почав переглядати матеріали. І… нічого не міг зрозуміти. Не міг ніяк зосередитись. Читав-перечитував перший-ліпший абзац і нічого не розумів. У нього було відчуття, що хтось за ним стежить. Відчуття, на диво, рідне та приємне, без мурашок поза спиною і холодку в грудях. Лев підняв очі. Перед ним, за робочим місцем 22, сиділа… хвиляста лікарка з психіатричної комісії.
   – Доброго дня, – мовила вона й усміхнулася.
   Безрукий зачудованими очима витріщився на неї.
   – Ви мене впізнали? – запитала лікарка.
   Лев скулився, згорбився і зніяковів. Він не розумів, що з ним коїться. В його голову спалахами вривалися якісь незрозумілі події часів середньовіччя, і в тих подіях фігурували дивного блиску очі. Левові навіть здалося, що він десь ті очі бачив…
   – Упізнав, – відповів Безрукий і глянув на лікарку. Вони зустрілися поглядами. Очі хвилястої лікарки були схожі на очі зі середньовічного спалаху.
   – Я… – лікарка або не знала, з чого почати, або вміло входила в довір’я, закинувши в голову клієнта вудку розгубленості, на гачок якої, як правило, насаджують щось незрозуміло-неїстівне, яке тому й хочеться відчути на смак. Це така собі пастка пізнання… Пізнання власної глупоти, коли вже стає пізно. – Мене звати Марі Шмідт…
   Безрукий ще дурнуватіше витріщився на неї. В нього це вийшло на кшталт злочинців, що придурюються ненормальними, бо за божевіллям хочуть уникнути покарання.
   Хвиляста красива жіночка вдала, що не помітила Левової реакції на свої слова. Вона продовжувала:
   – І я зараз тут, бо хочу вам допомогти… Навіть не знаю, чому…
   – З одним помічником я вже знайомий. Ви його теж знаєте, – вставив своїх п’ять копійок Лев, подумки здивувавшись своїй нечемності. Він не розумів своєї поведінки, адже насправді лікарка йому подобалася?!. З першого погляду, ще там, на комісії… Коли він намагався приборкати її очі, а вона єдина не далася…
   Лев зробив паузу, чекаючи на репліку. Лікарка змовчала. Вона відчувала, що Безрукий спеціально провокує її на необдумані слова.
   – Так що зразу хочу категорично заявити: допомога мені не потрібна!
   – Боже, як пафосно! – вигукнула хвиляста жінка, – «Категорично заявити!» – Проте глузування в її словах не було. – Помиляєтеся, Леве Львовичу! Допомога якраз вам потрібна, як ніколи. Бо насправді – ви хворий! М’яко кажучи, у вас – роздвоєння особистості. Чули про таке? Кажу це вам як фахівець, що з’їв зуби на таких «шедеврах» не тільки в Україні, а й за кордоном. Адже я…
   І тут Лев побачив, як з дверей залу, ховаючись за спиною хирлявого студента, за ними спостерігає рудий. У Лева всередині все перевернулось догори дриґом і пекло вогнем. Він не чув, що говорила красива лікарка, якій він дуже симпатизував і вже почав довіряти, бо в голові виром крутилося найбезпорадніше запитання всіх часів і народів, усього людства. Запитання, яке не давало рухатися, дихати, яке сковувало ланцюгами байдужості і топило хіба що в алкоголі чи в наркотиках, або ще гірше, нашіптувало на вічне снодійне, ймення якому – самогубство. Це запитання було: «Чому я?… Чому, чому я???»
   Жінка помітила, що щось дуже не так, і замовкла. Будь-що казати було безглуздо. Вона як фахівець це знала.
   – Вас послав слідчий? – у ззовні грізного Лева тремтів голос.
   – Ні, – відповіла лікарка.
   Безрукий встав, згріб книжки на одну купу, на ходу кинув:
   – Я вам не вірю! – І, заглиблений у себе, втікав від світу. За ним бігла хвиляста жінка-красуня, щось говорила, ловила його за рукав, за поли піджака, але він не чув. Він нікого й нічого не хотів слухати!
   За безруким божевільним і хвилястою красунею спостерігав увесь читальний зал і… слідчий, який гидко усміхався в свій рідкий триденний вус…

10

   Не міг Безрукий підкорятися. Не мав права. Бо він – Лев! І цим все сказано. Адже лев, що підкоряється, – найбезталанніша істота в світі, і навіщо тоді та сила дика, коли ти раб?… Коли тремтячий заєць під кущем – щасливець, з адреналіном, що розпирає дух, і гордощами за себе, бо втік… Сила має вагу, коли все гаразд усередині. А всередині у Лева було кубло жахів, яке страхалося само себе, тому кожне видряпування з такої халепи потрапляло у глухий кут. Переживаючи внутрішнє пекло, Лев, може, вперше у житті збагнув, що перестав комплексувати зі свого каліцтва. Скалічена рука, що ціле життя тримала його на прив’язі комплексів і не впускала в світ досягнень, зараз здавалася йому такою дурницею, що не вартує ламаного гроша, бо він знав по собі, що то за пекло, коли болить душа. Коли не може зріднитися з серцем, головою та усім тілом зрештою. Адже душа – це сила!!!
   Кат нині як ніколи спокушав можливістю діяти! Рух – ось що може врятувати Лева, вивести його з будь-яких лабіринтів, витягти з будь-якої прірви бездонної, бо рух – це крила, що навчені літати, навіть повзком.
   Навіть якщо світ устромив палицю в колесо його одноколісного клоунського велосипеда, навіть попри те, що він упав боляче, занурився з головою у багнюку, він не стане журитися, він піде пішки, до кінця! Він заприязниться з привидом безрукого ката і буде слідувати його вказівкам без роздумів, без підключення мозку – з його аналізами та висновками він віритиме на всі тисячу! Бо коли сам не може, люди не дають, а привид хоче – хай буде так!
   Господи, дай листа! – молив Лев.
   І лист був. Недбало запханий у поштову скриньку, що його можна було й без ключа забрати…
   «Листоноші треба дати начінку», – подумав щасливий Лев.
   Під пильне око висунутої з дверей голови сусідки Лев увірвався в коридор. Він поспішно ногою захлопнув за собою двері, щоб не встигла в них впурхнути пані Стефа.
   – Недоумок! – поставила короткий діагноз засмучена сусідка, бо дві години пильнування біля дверей пішли коту під хвіст. А такий був багатообіцяючий вечір, стільки було що розказати. За чаєм з бергамотом, довго, смакуючи кожним словом. Чи думала колись молода вчителька Стефанія Миколаївна, в якої після уроків від розмов боліли щелепи, що найбільшою насолодою на старість буде поговорити? Але вільних вух, на жаль, виявилось дуже мало. І сусід хамовитий став…
   Лев на ходу роздягнувся, поставив чайник, помив руки, ввімкнув настільну лампу, всівся за комп’ютерний стіл. Поклав перед собою листа із запахом гнилі та середньовічними викрутасами й дивився на нього, наче заворожений. Сумнівів не було ніяких, лише вперта рішучість. Раз уже випало йому доживати віку з комбінованою душею, то він це робитиме впевнено і красиво. З цієї миті у нього нова рідна душа! Ось так! І нехай тремтять ті, хто заважатиме здійснити йому його призначення! Яке б воно не було…
   На диво, Безрукий не спішив розкривати такого жаданого листа, хоча боязні, що написане його розчарує, не мав. Він прийняв все, що є. А значить, отримав велику силу, секрет якої ховається за сімома замками, ключі від яких людство шукає поколіннями, а знаходять одиниці. Бо ключів немає. Рідкісні сміливці здогадуються спробувати відчинити без замків, і їм це вдається. Вони діляться відкриттям і стають божевільними. В очах шукаючих. Секрет простий за задумом і складний для виконання – жити вже. Люди ненавидять вже більше за чорта. Вже їх постійно не влаштовує, розчаровує, пригнічує, злить… Вони скиглять за вчора, яке вмерло смертю хоробрих безповоротно і паразитує лише в пам’яті жертви; вони відкладають життя на завтра, яке ніколи не настає, бо теперішнє завтра – це завтрашнє вже. Мільйони років пошуків, поневірянь, а секрет перед тобою. І ти ним не можеш скористатися, бо не вмієш найелементарнішого – любити і поважати мить…
   – Любити і поважати мить, – мовив уголос Лев, і вкотре відзначив, що об’єднана душа зробила його набагато мудрішим, досвідченішим, знаючим, що жити стало цікавіше… Хоча набагато важче…
   Він подякував своїй першій половині душі, подякував другій. За те, що вони є, і за те, що мали розум примиритися, об’єднатися заради нього. Попросив у них пробачення і запевнив, що більше їх не ділитиме, що вони відтепер – одне ціле, рідня, він… Новий Лев Львович Безрукий.
   Взяв ножиці й акуратно відрізав краєчок конверта. Вийняв листа, понюхав. Лист пахнув погано, але дурманив неймовірно. Від того ставало легко й можливо все. Пояснення дурману не було, воно ховалося в таємницях тисячоліть.
   Почерк був той же, проте папір та ручка інші.
   Дорогий Леве!
   Якщо ти ще живий, не у в’язниці й не у божевільні і читаєш цього листа, значить, все йде за планом. Душі мали б уже настільки зріднитися, щоб не заважати твоїй голові мислити тверезо і правильно. Я тебе вітаю з початком великої справи!
   Тепер все за порядком. Наберися терпіння і віри. Не підпускай до себе ні на крок метушні, бо вона знищує без докорів сумління. Зразу сприйняти все буде важко, але так є зі всіма героями. Вір мені і читай. Я мушу тебе настроїти на боротьбу, бо знаю, які люди безпомічні без підтримки. Навіть найсильніші.
   Пояснювати тобі, що рано чи пізно людина помирає, смішно. Але декілька слів розповісти тобі про душу, яка для пересічної людини є невидимою, мушу і треба. Не всяка душа здіймається в небо, лише легка. Важкі від вчинків душі залишаються тут і гасають неприкаяні, мучачись страшенно. Це і є пекло. Моя душа з тих, що не могла злетіти. Я був катом, про долю земну якого не маю права розповідати, захочеш – сам дізнаєшся. Не так легко, але можливо. Ти маєш нюх на рідкісні матеріали.
   Моя душа залишила тіло у львівській ратуші, там і зоставалась до 21.12.2012 року. Саме тоді через шпарину зміни світів можна було спробувати врятувати себе. Я спробував – тепер у тобі. Тепер я – ти. Розумію, що тобі важко і ти волаєш до справедливості, але справедливість полягає в тому, що ти не знаєш, як би тобі було без мене. Візьму ще один гріх на душу і привідкрию тобі секрет: без мене тобі було б дуже, дуже зле. Це свята правда, звідси, зі світу неприкаяних душ, я можу бачити трохи наперед.
   Чесно кажучи, Леве, я хвилююсь. Хочеться нарешті побачити небо, набридли мені стіни ратуші й люди з їх смішними проблемами. Допоможи мені, будь ласка. Думки блукають, як привиди. Я подумки написав тобі безліч бездоганних листів, а сів за папір, і все почало розбігатися. Але це, може, й краще. Бо так я ближче до тебе. Ти все зрозумієш.
   Тепер до діла. Я стратив сімох людей. Більше не встиг. А зараз налаштуйся почути дивину: мені через тебе треба попросити прощення в їхніх нащадків
   («дивина» була виділена салатовим маркером. Лев ошелешено скочив з крісла. Він налаштувався на війну, на криваву боротьбу за справедливість, а тут якесь плаксиве прощення. Що ж, нехай. Може, й краще, не треба буде брати нових гріхів на нову душу. Нехай… Світ щосекунди займається акробатикою, й так одразу не збагнеш, хто є хто і що є що).
   Я розумію твоє обурення, Леве. Проте не тіш себе ілюзіями, легко не буде. Навпаки, буде так, що ти проклинатимеш той день, коли погодився взяти на себе ношу спасителя душ.
   Зараз ти прочитаєш договір. З моменту його підписання ти автоматично стаєш на світові ваги душ. Елементарні ваги-гойдалки, як на малюнках гороскопів. У нашому випадку, щоб перемогти, ти мусиш зібрати таку кількість підписів, щоб твоя сторона ваг переважила. Підпис теж не простий, карлючки мало. Нащадки страчених мною, як і ти, мають поставити підпис кров’ю. Тобто своєрідну печатку кров’ю пальцем руки.
   «Навіщо ваги-гойдалки? – подумав Лев. – З ким я маю на них гойдатися? Хто мій опонент? Може, мене розігрують? – злякався Безрукий. – Потішаються з дурня? А може, я дійсно збожеволів?…»
   Очевидно, в тебе постане запитання, хто твій опонент на вагах? – читав далі Лев, гідно оцінюючи передбачливість ката. – Спробую знову тебе розчарувати, бо правильна відповідь: справедливість. Отже, в нашому випадку на наших вагах зійдуться у боротьбі два супротивники – прощення і справедливість. Чому так – відповідь проста. Всі гріхи, яких я нахапав, і за які я маю просити прощення, були зроблені в ім’я справедливості.
   Ось майже все на цей раз. Перш ніж підписати договір, добре подумай. Не спіши. Голова буде тобі нашіптувати безліч варіантів, райських і пекельних – це нормально. Але коли відчуєш, що немає віри – полишай все, рви договір і живи тихо, моя душа тобі не заважатиме. І я теж більше не турбуватиму.
   Якщо ти все-таки приймеш рішення стати на ваги, ти отримаєш ще одного листа від мене з іменами нащадків, страчених мною, в яких треба випросити прощення і засвідчити підписом кров’ю. Далі, як би не розвивалися події, я не зможу з’явитися.
   Читай договір і мізкуй.
З повагою
Колишній Привид безрукого ката,
а нині – Твоя Душа.
   Другим аркушем був договір. Акуратний, видрукуваний на сучасному принтері.
ДОГОВІР ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЩЕННЯ НАД СПРАВЕДЛИВІСТЮ
   м. Львів «____________________» ____________________ 20 ____________________ року
   Я, Безрукий Лев Львович, який діє з власної волі, з однієї сторони (надалі – Виконавець) та Верховний реєстратор зважувань душ Хаос, на підставі доручення Привиду Безрукого Ката (надалі Замовник) з другої сторони, уклали цей договір про таке:
   1. Предмет договору.
   1.1. Виконавець зобов’язується знайти і переконати нащадків страчених катом предків підписати кров’ю додаток до договору як вияв їх прощення ката за страту предків.
   2. Умови розрахунків.
   2.1. У разі переваги прощення над справедливістю душа безрукого ката отримає дозвіл на вільне пересування світом.
   2.2. У разі переваги справедливості над прощенням душа безрукого ката залишається привидом, замкнутим у львівській ратуші.
   3. Обов’язки сторін.
   3.1. Виконавець зобов’язаний в обумовлений термін надати результати роботи для зважування.
   3.2. Замовник зобов’язаний провести зважування та розрахунки згідно з договором.
   4. Відповідальність сторін.
   4.1. У випадку невиконання умов договору Виконавцем він помирає.
   4.2. У випадку невиконання умов договору Замовником він втрачає статус Верховного реєстратора зважувань душ.
   5. Строк дії договору.
   5.1. Договір набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до 30 січня 2013 року.
   6. Реквізити сторін.
ЗАМОВНИК
Верховний реєстратор зважувань душ Хаос
МП
ВИКОНАВЕЦЬ
Безрукий Лев Львович
МП
   Безрукий з люті хотів порвати договір тут же, без роздумів. Якби мав повноцінну другу руку, може, так би й зробив. А за відсутності лишень спересердя зіжмакав договір правицею і вкинув до смітника. Ухопив піджака, що висів на кріслі, вдягнув похапцем. Взяв мобільний і вкинув у кишеню.
   З хати вибіг, наче ошпарений. Пальто одягав на ходу на сходовій клітці під пильним сусідчиним супроводом. Шапку забув. Розхристаний, злий, гнав у нікуди. Очі застелила пелена. Пер, як танк, штовхав перехожих, не перепрошуючи, бо їх не бачив. Випадково натрапив на п’ятьох молодиків спортивної статури, що прямо-таки на вулиці наминали хот-доґи, й урізався в одного з них. Уся начинка хот-доґа розмазалась по обличчю спортсмена з бульдожачим носом, а сосиска, падаючи, пройшлась кетчупом по дорогому спортивному костюмі. Лев того не зауважив, бо перебував у світі тіней, що поселилися в його голові. І пер далі.
   Спортсменам не треба було багато часу, щоб натішитися виглядом друга і наздогнати нахабу. Один з них шарпнув Лева за рукав, але наткнувся на порожнечу. Другий ковальською лапою схопив за плече й зупинив Безрукого.
   – Ти що собі дозволяєш, придурок? – наїхав на Лева бульдог, витираючи з обличчя майонез та плюючи гірчицею. – Зараз я тобі розмалюю харю, а потім ти мені відкупиш хот-доґ і костюм. Ясно? – втовкмачував. – А тоді зможеш піти лікуватися, – прошипів спортсмен і замахнувся на Лева.
   Безрукий за інерцією дав відсіч, і бульдог скорчився на тротуарі. Його трохи спантеличені дружки, погрожуючи неземними тортурами, обсіли Безрукого, як чотири сторони світу. Запалу їм вистачило на трошки, бо вже через хвилину-другу вони, розкидані навсібіч, корчилися від болю. Здавалося, Лев і того не зауважив. Він просто вміло зробив свою роботу, як справжній майстер бойових мистецтв.
   Пальто було порване, з руки текла кров. Лев згадав, що має в піджаку носовика, але замість нього вийняв акуратного цупкого папірця. Це була візитка. «Марі Шмідт – лікар-психіатр обласної психіатричної лікарні» і номери телефонів, робочий та мобільний.
   Лев забув про кров, бо уяву полонила хвиляста лікарка-красуня, яка так негарно вчинила з ним, піддавшись на брехню слідчого. В неї було дивне ім’я та прізвище, жваві очі й таємниче обличчя, наче вона його замаскувала від людей, аби хто не врік. Зрештою, вона вся була дивиною. У роздумах про жінку Безрукий не помітив, як опинився на Сихові, біля торгового комплексу «Шувар».
   Якесь симпатичне дівча всунуло йому в покалічену руку лист-запрошення на виставку-ярмарок побутово-господарських товарів «Відьмині забаганки», де за знижками можна було придбати відьомські мітли, ступи, кочерги, каструлі, глечики, панчохи, спідниці та всяку-всячину… Навіть модні відьомські хвости за дуже доступними цінами…
   Запрошення на ярмарок нагадало Левові про листа від так званого Привида безрукого ката. Який його так розізлив, що вигнав на вулицю, щоб у русі прогнати лють. Колись Безрукий знешкоджував злість на стадіоні, намотуючи кола до безсилля, тепер було не до зручностей. Коли так раптово припікає, то достатньо вулиці з ввічливими недорослими спортсменами. Найбільший ефект викликав у нього договір, який своєю нахабністю довів його до афекту. Бо саме той чортів договір розкрив Левові очі на те, що його розігрують, кепкують з нього, як із дітвака. Та й із самого початку, навіть якщо після падіння на дах авто у голові залишилося мінімум глузду, можна було про все здогадатися. Як якийсь привид може писати листи? Як він може вселитися в тебе, ще й наполовину, виявляється, а потім, будучи в тобі, присилати поштою тобі листи? І додуматися до того, щоб укладати з тобою дурнуватий договір про послуги? На кшталт такого, яким користуються тепер? Де середньовіччя, а де 2013 рік? Якраз договір й відкрив Левові очі на весь отой цирк. О Боже, не забирай розуму!
   Безрукий блукав містом, наче неприкаяний. Ледь удруге не наткнувся на веселу компанію, що шукала пригод. Хуліганам пощастило, що Лев не чув, як його лають, а зачепити його не встигли.
   Ніч напала на Львів, оминувши вечір. Тіні виповзали з-за кожного будинку й шкірилися до Лева, наче божевільні. Він їх не відганяв, бо нічні блукання нашептали йому правду: хвиляста лікарка мала рацію – він хворий. Без оцього роздвоєння особистості, про яке говорила лікарка, він би ніколи не повірив у глузливі листи. Тепер можна деякою мірою зрозуміти рудого, бо він намагався з’ясувати, чи міг Лев сам вистрибнути з вікна, чи йому хтось допоміг. Рудий рився у чужих головах, бо така його робота – розгадати, що в них твориться. Безрукий сьогодні мислив як ніколи ясно. Але він відчував, що це ненадовго. Відчував, що цей інший, що вірить привиду ката, гупає в його черепну коробку, щоб вселитися у ній та трохи покерувати.
   – Я здурів, – мовив уголос Безрукий, поглядаючи на пузатий місяць, що об’ївся куті на Різдвяні свята.
   Він підійшов до самотнього ліхтаря, що грів нічну порожнечу, і набрав на мобільному номер з візитівки. Місяць дивувався, куди це він проти ночі дзвонить.
   Через три гудки схвильований голос сказав:
   – Алло…
   – Це Лев Безрукий, – пояснив Лев. – Хочу вам у дечому зізнатися…
   – Так, Леве, я вас уважно слухаю.
   Безрукий глибоко вдихнув:
   – Справа в тому… що ви маєте рацію: я дійсно хворий… Я про це дізнався випадково й боюся, що забуду знов…
   – Ви вдома? – запитала лікарка не в тему. Видно, мала досвід спілкування з божевільними і боялася, щоб ці не наробили непоправних дурниць…
   – Ні, я гуляю.
   – Де ви зараз?
   – Під ліхтарем.
   – Це дуже добре. Конкретніше можна?
   – Можна. На вулиці під ліхтарем…
   – А на якій вулиці? – терпіння лікарці не позичати.
   Лев пооглядався.
   – Чесно кажучи, я не знаю… Я йшов, йшов… і сюди прийшов, – хихикнув. – А пиріжка не знайшов…
   – Підійдіть до адресної таблички на будинку, прочитайте вулицю та номер, – інструктувала лікарка.
   – Ви думаєте, у нас так легко знайти на будинку табличку? – запитав Лев.
   – Думаю, так. Бо перед Євро все гарно порозвішували, і не тільки українською.
   – Добре, – мовив спокійно Безрукий і підійшов до будинку. Там справді висіла нова адресна табличка. – Пасічна, 104, – прочитав.
   – Там і стійте! – скомандувала хвиляста лікарка і поклала трубку. А вже через хвилину в домашніх капцях та шубі поверх нічної білизни вона з’явилася перед ним.
   – Чого ви забрели під мій будинок? – запитала сердито.
   – Не знаю, – відповів зраділий Лев, але жінка йому не повірила.
   З її сердитості до Безрукого дійшла ще одна чудасія – відпустивши тіло у вільне блукання містом, він забрів під будинок хвилястої лікарки, і саме тут Левові кров з носа захотілось подзвонити до неї. Випадковість, чи все-таки…
   – Так і будемо стояти? – порушила мовчанку Марі Шмідт.
   – Я взагалі-то не планував вас побачити, – відповів Лев. – Я тільки хотів повідомити вам, що я… теє… Ну…
   – Хворий, – допомогла йому лікарка.
   – Так-так. Саме так, – затакав Безрукий.
   – Боже, які ті чоловіки безпорадні! – бубоніла собі під ніс Марі. – І нормальні, і ненормальні, всі – як діти… Так от, – продовжила, – до себе я вас не запрошу, бо до себе я нікого не запрошую. Ви мене чекаєте тут, як укопаний. Я одягнусь і вийду, трохи поговоримо. То як?…
   – Гаразд, – відповів Лев.
   – А тепер повторіть мені, що ви маєте робити? – приглядалася Марі до Левових очей, які наввипередки то жахали порожнечею, то видавали такі кольорові світи, що її лікарський досвід був безсилий збагнути, що діється.
   – Стояти як укопаний, – відрапортував Безрукий.
   – Правильно, – всміхнулась Марі і полегшено видихнула.

11

   Ніч утікала, як ошпарена. Її давно вже так ніхто не вимучував, навіть у Новий рік. Через обох божевільних балакунів вона за всю зміну не здрімнула – шеф казав не зводити з них очей. Тому, підстерігши, як заспаний ранок ступив на поріг офісу, швидко здала завчасу підготовлений письмовий звіт про побачене й почуте – і гайда відпочивати. Чого доброго, наступної зміни знову доведеться слухати про безруких привидів та рудих слідчих, а з тих теревенів може поїхати дах. Чи, може, шеф хоче відправити її на пенсію та сам підстроїв той цирк? – спросоння майнула зрадлива думка. Може, знайшов молоду, повну сил нічку, а її, спрацьовану, хоче сплавити?…
   Сон випарувався, наче вранішній туман. Ніч спохмурніла, настрій пропав, сили зникли. Не вгледіла власної голови, допустила до неї думку-кровопивцю, що своїми щупальцями вмить зачепилася за звивини, і про відпочинок тепер можна забути. Тепер ніч в муках чекатиме наступної зміни, щоб переконатися, що шеф нічого злого не надумав… Втратила пильність лише на долю секунди – і має. Ворог не спить, він лишень чекає, щоб прослизнути в голову і витворяти там, що хоче. Такі тепер мудрі технології. Не треба нікого сікти мечами, вішати, стріляти, труїти, душити газами та катувати атомом, треба тільки залізти в голову і там спокійно керувати. Бо все живе найбільше в світі вірить своїй голові, думаючи, що голова – своя. А насправді?…
   – Вам не здається, що ніч дуже сердита? – запитала Марі, коли перші проблиски сірого зимового ранку підкрадалися до будинку, де жив Безрукий.
   – Ранок теж не втішений, – мовив Лев і напрочуд серйозно запитав хвилясту лікарку: – Я псих?
   Марі зразу перетворилася з красивої жінки в холодного фахівця.
   – Думаю, так, – відповіла Марі Шмідт після короткої паузи. – Хоча… є ще в мене одне припущення, що повзає по лезу здорового глузду. Й поки що здоровий глузд не спустив з нього дух, бо… – лікарка зам’ялася, її «бо» мало пройти перевірку на власноруч придуманому нею детекторі брехні – Левові доведеться трохи потерпіти. Тим більше, до того йому не звикати.
   Безрукий вчепився за «бо», як за рятівну соломину.
   – Ви недоказали, – натякнув увічливо з такою нетерплячкою, аж лікарці здалося, що він зараз втратить контроль над собою, зірветься й трощитиме все підряд своєю здоровою катівською рукою та обрубком, закованим у гіпс. І все летітиме шкереберть, як у фільмах про кінець світу… Але її безрукий велетень не чіпатиме, у Марі не було ні мікрограма страху – страшний велетень повністю підвладний її волі.
   – Бо мені треба побачити ваші листи, – врятувала ситуацію лікарка. Тим більше, листи дійсно не давали їй спокою.
   – Ідемо до мене, покажу, – зітхнув Лев. – Раз ми вже тут, і раз я довірився вам. Навіть якщо ви замаскований ворог, все одно так буде найкраще. Мене швидше знищать, і я не буду мучитися…
   – А… – Марі для ввічливості хотіла вставити декілька банальних реплік типу «незручно, негарно, непристойно, як це буде виглядати, що скажуть…»
   – Пішли! – наполіг Лев. Зараз ним керувала та частина душі, що відповідала за рішучість.
   Лев загіпсованою калічкою запросив Марі заходити. Глянув на сусідчині двері. Йому здалося, що з вічка на нього зирить зміїне око, а із замкової щілини скапує отрута. Як скоро чомусь він змінив думку про пані Стефу… Дивина та й годі!..
   Сусідка почекала, поки за Левом зсередини клацне замок. Висунула голову, пооглядалася.
   – Дожився! – прошипіла. – Нормальні чоловіки в такий час випроводжають коханок, а він приводить… Але ж хіба він нормальний?… – додала й густо, з огидою сплюнула на немиту долівку сходової клітки. Забула, як передучора боролася за чистоту під’їзду й учила втомлених жителів будинку елементарної культури. – Як я помилялася! – бубоніла під ніс пані Стефа. – Упиряка! – придумала прізвисько Безрукому й запишалася своєю тямущістю, бо їй сподобалося.
   Марі впевнено зайшла, скинула чоботи, вбігла у туалет, щоб привести до тями організм після холодних нічних бродінь. Коли вийшла, біля туалету вже чергував Лев. Поставила чайник, обвела поглядом численні тумби і безпомилково відкрила ту, де були кава та чай. Залила собі кави.
   – Що ти будеш? – запитала Лева й прикусила язик. Ненароком вирвалося «ти».
   Лев того не помітив.
   – Чай. Я і так тижнями не сплю.
   Лікарка обняла долонями горня, посьорбуючи паруючу каву й водночас гріючи руки. Краєм ока спостерігала за Левом. Другим краєм вивчала кухню.
   Першим мовчанку перервав Безрукий.
   – Таке враження, що ви вдома. Усе знаєте і все відчуваєте, – сказав.
   – Бо тут розкладено все по-жіночому. Я не бачу руки чоловіка.
   – Правильно. Бо я нічого не змінював після смерті господині. Все, як було…
   – Чому господиня залишила квартиру вам? – запитала Марі. – Якщо не секрет…
   – Не знаю. Вона не хотіла розповідати, а я не питав. Вона колись була бібліотекарем в дитячому будинку, де я, так би мовити, виховувався. Я з книжками жив, бо вони були в мене єдиними друзями. Ганна Петрівна дуже добре до мене ставилась, але ніколи не жаліла. Тільки підбадьорювала, казала, що я стану її гордістю. Після закінчення школи я підтримував з нею зв’язки. Заходив сюди нечасто, але регулярно. Два-три рази на рік. В основному, на Великдень, літом та обов’язково 22 грудня, на Ганни. Позаминулого року, весною, вона зателефонувала і попросила прийти з паспортом. Я примчав зразу ж, думав, їй потрібна допомога. В хаті був нотаріус. З готовим документами. Він звірив оригінал мого паспорта з копіями, які в нього були, і зі мною, поставив печатку і пішов. Я не відпирався, тільки дякував. Хотів зробити старенькій приємне, бо було зрозуміло, що рішення вона прийняла давно… Наступного дня я перебрався сюди…
   – А де ви жили до того? – запитала Марі.
   – У студентському гуртожитку. Так дешевше й веселіше.
   – А що – в Ганни Петрівни не було родичів? – поцікавилася лікарка і в той момент стала схожа на рудого слідчого.
   – Ми ніколи тему її родичів не зачіпали. Але сусідка розповідала, що Ганна Петрівна приїжджа. Молодою прибула звідкись вчитися до Львова, тут і зосталась. Цю квартиру теж успадкувала від чужої професорки. Якась безродинна хата. Ганна Петрівна постійно повторювала, що я мушу їй подарувати внуків, бо інакше гріш ціна їй, мені і всім нашим поколінням, – колишнім і прийдешнім. Я не встиг. Вона померла 21 грудня 2011 року, перед своїми іменинами. Рівно через рік з вікна вивалився я… Ви все знаєте, чого буду повторюватись? Цілу ніч розказував. А мучить мене найбільше те, що вона дійсно перед смертю благала мене відкрити тайник 21 грудня опівночі. Я забув. А випав з вікна декілька хвилин після дванадцятої. І нічого не пам’ятаю. І ще ця лялька. Не думаю, що пані Стефа вигадала про ляльку. Хоча… можна перевірити в слідчого – він напевне все зафіксував.
   – Де тайник? – запитала Марі, наче щось пригадала.
   – У кімнаті. Пішли, – вони ввійшли в кімнату. Лев увімкнув світло. – Ось, – махнув рукою на стіну, де самотньо висіла сіра, сумна, в дешевій рамці картина.
   Марі підійшла до полотна, розглядала. Дощова, втомлена львівська осінь. Площа Ринок. Облізлі будинки. Поодинокі згорблені і злякані перехожі. Виділяється чоловік у чорному, страшний і сумний. І таке відчуття, що йому чогось бракує. Однозначно, кудись спішить. Внизу маленькими літерами написано «Мало добра». Все.
   – Дійсно, мало добра. Як такий страх можна тримати в хаті? – аж затрусилася лікарка. – Вас ця картина не гнітить? – запитала Лева, який стояв поруч, готовий зняти полотно, щоб показати господинин сховок.
   – Якщо чесно, я ніколи на неї не звертав уваги. Зараз уперше. І погоджуюсь – вона неприємна.
   – А знаєте, кого у середньовічному Львові називали «паном Малодобрим»? – раптом запитала жінка.
   Левові очі застигли на чоловікові з картини.
   – Ката, – відповів. Руки тремтіли. Безрукий обережно зняв картину. Відчинив дверці сховку. – Ось, – сказав. – Так і було. Порожньо.
   Кава вже не бадьорила. Помаленьку підкрадалася втома. Ранок давно повиганяв з хати людей, щоб мчали на роботу за куснем хліба. Марі глянула на годинник.
   – Зароблю сьогодні від головного за запізнення, – усміхнулася, ніби виправдовуючись. – Показуйте свої листи – і я біжу на роботу…
   Лева наче підмінили. Він став якимось загальмованим, малорухливим. Повисував усі шухляди, поперекидав у них всі папери. Шукав, аж спітнів. А листи лежали в серванті, один біля одного. Побачив їх Лев випадково. Зовсім не пам’ятав, як їх туди поклав.
   Марі сиділа за столом. Більше не підганяла Лева. Бачила, що він хвилюється.
   Безрукий взяв листи, всівся на ліжку і почав перечитувати. Марі не помічав. Час від часу його брали дрижаки, від того й у Марі мурашки бігали по шкірі. Нарешті він підніс голову і палаючими очима глянув на лікарку. В цю мить він нагадував чоловіка з картини.
   – Я без поняття, – розгублено мовив Лев і почав читати вголос. Коли прочитав, підійшов до смітника, вийняв клубок зіжмаканого паперу, розгладив його рукою і прочитав договір.
   – Можна глянути? – запитала Марі. Вона теж була сама не своя. Здоровий глузд боровся з божевіллям, і вона не мала впевненості, що в здорового глузду не було сумнівів.
   – Прошу, – Безрукий встав і передав лікарці листи з договором.
   Вона дивилася то на листи, то на Лева, і на неї напав такий страх, якого ніколи в житті не переживала. У неї було відчуття, що хтось невидимий регоче з неї. Реготом безвиході. Марі тримала в руках чисті аркуші паперу.
   – Ну що? – запитав Лев. – Вражає?
   – Вражає, – відповіла лікарка.
   Як потрапила Марі Шмідт на роботу, вона не пам’ятала. На роботі втратила свідомість. Коли прийшла до тями, згадала, що в дверях під’їзду Безрукого зіштовхнулась з рудим слідчим. І знала, що, всупереч здоровому глузду, вона повинна звернутися за допомогою до Чаруни Синезорої. Але спочатку треба добряче відіспатися, а для цього вона взяла собі дуже ефективне снодійне.

12

   Лев сидів на тротуарі, пробував розгадати, хто така насправді Марі Шмідт, і не міг. Лікарка неохоче розповідала про себе, а з того, що сказала, пахло штучно придуманою історією. Бо хто нормальний просто так через низку років перебування в Німеччині повертається в Україну? Не в образу Україні, і не у возвеличення Німеччини. Просто факти. Ну нехай невдалий шлюб, і що? За розлучення з німцем ніхто з країни не виганяє. Європейський диплом, знання німецької та англійської й раптове повернення додому, де нікого рідного нема… І повернення куди – працювати в дурдом?!. Батьки загинули в палаючому будинку саме в той день, коли вона втекла з готелю із загадковим німцем. І все. Ну не вірив Лев у скупу історію життя Марі, хоч убий!.. А більше про лікарку Лев не знав, бо вона оберігала свою біографію, як фортецю. І правильно, нема чого всіляким там безруким влазити в її життя. В Марі зовсім інше призначення – повертати до реальності здурілих. Хоча «реальність» і «здурілі», за її ж словами, – це вельми-дуже філософські категорії. Може, вся причина теж у її голові? І взагалі, за останні дні Лев зробив неймовірний висновок зі свого життя: виявляється, що не те, що відбувається в житті, впливає на його голову, а те, що відбувається у його голові, впливає на його життя! Фантастика! Він мав живий приклад і себе роздвоєного. Як на один і той самий факт реагувала його голова, так і змінювалося життя. Маєш тобі реалізм! А ніякого!..
   Безрукий останнім часом не дивувався, що думки у нього плутані. Він навчився за ними спостерігати. Без емоцій, як сторонній глядач, якому по цимбалах те, що твориться. Але з Марі кульгання його думок злило. Він нічого путнього не міг зліпити з уривків нічної розмови. Чому?
   Марі не така, як усі. Вона – особлива. Бо інакше не змогла б вийти на перехресні стежки його життя. Її б виплюнула його доля, яка взяла на себе непосильну ношу – постійно витягати з болота такого здоровила, як він…
   Безрукий був п’яний як чіп. Він не мав досвіду юнацьких пиятик, до зрілих теж не добрався, бо в бібліотеках, на щастя, не наливають, а тут… Набрався на вулиці з жебраком. Той уже був заряджений, а Лев помилково пожертвував йому забагато, і з величезної вдячності жебрак пригостив його з горла своєї «0,5». Казав, якщо такий добрий чоловік ним не погордує, то в нього здійсняться всі бажання, бо насправді він не жебрак, а маг, який шукає тих, кому допомогти. Лев задумав бажання і тричі ковтнув, потім без труда «маг» його намовив ще на дві пляшки з булочкою, і так вони жебракуючи набрались, що якби не всюдисуща пані Стефа, що поверталася з базару, то ночувати би Леву на смітниках, як безпритульному цуцику. Пані Стефа професійно перевірила Левові кишені, зловила таксі і за Левові гроші доставила його додому. З наміром вранці провести виховну роботу, бо для чого інакше всі старання?…
   Безрукий був злий, як дідько, бо сусідка перервала його філософські роздуми про сенс життя… У таксі він їй такого наговорив, що хай Бог милує…

13

   Його розбудив дикий біль. Такого жахливого ранку ще не мав. Лев не міг думати. Голова розколювалася, полчища чортів влаштували бої за нещасні звивини, й хоча Левові вже було байдуже, хто переможе, аби тільки в голові втихомирилось, вони штирхались вилами, як залежні від маку наркомани. Наближався черговий кінець світу. Левів «свіжий» подих знищував усе навколо в радіусі декількох метрів, недарма сусідка, що ввірвалася в квартиру, як каравела, з огидою фукнула і відчинила навстіж вікно.
   – Набрався, як свиня! – вигукнула. – Нарешті в хаті з’явився нормальний хлоп! – додала задоволено. – Вставай, буду тебе приводити до тями і проводити виховну роботу.
   Нудота, що підпирала Лева ще з ночі, активізувалась.
   Він виблював на себе кислоту, що утворилася в шлунку від переробки алкоголю, й декілька разів сплюнув на килимок в’язку слину. Звечора з жебраком пив не закусуючи, тепер пожинав такі ж плоди – навіть не мав чим блювати.
   – Що, нарешті помудрів? – звернулася до знесиленого тіла задоволена пані Стефа. – Тепер розумієш, що життя не в книжках, мудрагелю? Зараз я тебе реанімую, – додала і піднесла під Левів ніс якусь цілющу паруючу рідину, що нещасний Безрукий, уловивши її запах, виблював у завбачливо підставлену миску все, що накопичилось у нього всередині за тридцять з лишком років. Шлаків у ньому не залишилося точно. Левові здавалося, що всі кишки підійшли під горло й поскручувались там у клубок, як змії, ладні в будь-яку мить напасти. І всі були схожі на сусідку.
   Пані Стефа раювала. Коли ще нормальна жінка відірветься на чоловікові, як не в час похмілля. Вона це знала ще з молодості, але в житті траплялись їй чомусь одні непитущі сухарі. Може, сусід порозумнішав, і вона нарешті стане потрібною і візьме над ним шефство? Не такий він уже й поганий і, здається, піддається дресируванню, а це неабищо! Це половина успіху.
   Лев з бідою заснув після прийнятого снодійного, що завбачливо підготувала йому сусідка.
   Пані Стефа взялася за порядки. Почала з кухні. Повигрібала з тумб усі баняки та тарелі, повитирала пилюку та почала сортувати посуд, щоб порозставляти його на полицях з розумом, аби зручно було користуватися. А то заради однієї каструлі треба половину посуду повитягувати. Недобре. Бо все має бути під рукою. Тим більше в калічки.
   Та недовго раювала пані Стефа, бо зателенькав дверний дзвінок. Вона підійшла до дверей і крізь запилюжене вічко впізнала сусідову безсоромну коханку, що вештається спозаранку по чужих квартирах.
   Пані Стефа сподівалась, що жінка почекає трохи та й піде. Що ще не повністю втратила сором. Але вона вперто тиснула на дзвінок. Міг прокинутися Лев, а це зле, бо пані Стефа не могла передбачити його реакції з похмілля на жінку. Тому прочинила двері, завбачливо припнувши їх на ланцюжка – надійного атрибута тих часів, коли до хати міг увірватися кожен, кому не ліньки, шукаючи ворогів і прикриваючись посвідченнями…
   

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →