Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Крокодилы глотают камни, чтобы глубже нырнуть.

Еще   [X]

 0 

Сині двері зліва (Чех Артем)

автор: Чех Артем

Цього разу Артем Чех описує долю молодого лікаря з периферії, якого переслідують всі ті невдачі, до яких схильні молоді люди. Спочатку він закохується в дівчину на ім'я Валя і не те, щоб зовсім вдало. Потім мучиться своєю нереалізованістю і тим, що його далеко не все влаштовує в теперішньому житті. І він переїжджає з провінції до столиці. Але як виявляється, тут теж не так-то й просто знайти своє місце під сонцем. Для того щоб довідатися, наскільки успішно проходить інтеграція молодого провінціала в доросле столичне життя – читайте роман «Сині двері зліва» переможця конкурсу «Молодіжний міський роман» 2007 року.

Год издания: 2009

Цена: 58 руб.



С книгой «Сині двері зліва» также читают:

Предпросмотр книги «Сині двері зліва»

Сині двері зліва

   Цього разу Артем Чех описує долю молодого лікаря з периферії, якого переслідують всі ті невдачі, до яких схильні молоді люди. Спочатку він закохується в дівчину на ім'я Валя і не те, щоб зовсім вдало. Потім мучиться своєю нереалізованістю і тим, що його далеко не все влаштовує в теперішньому житті. І він переїжджає з провінції до столиці. Але як виявляється, тут теж не так-то й просто знайти своє місце під сонцем. Для того щоб довідатися, наскільки успішно проходить інтеграція молодого провінціала в доросле столичне життя – читайте роман «Сині двері зліва» переможця конкурсу «Молодіжний міський роман» 2007 року.


Артем Чех Сині двері зліва

   Всю жизнь я дул в подзорную трубу и удивлялся, что нету музыки.
   А потом внимательно глядел в тромбон и удивлялся, что ни хрена не видно.
С. Довлатов.
З листа Л. Штерн

Корф

   Ця велика галаслива жінка з пишною гривою каштанового волосся, яке, здавалося, було недбало прикручене до її невеличкого черепа, з ледь помітною, але все ж таки пихою називала себе звучним словом консьєрж, більше того, вона називала себе concierge. У це слово вона вкладала щось глибше, ніж просто зміст, що стосувався безпосередньо її професійних обов'язків, вона вимовляла це слово з небаченим, правильніше сказати нечуваним, прононсом, який для поважного й освіченого мешканця цього міста мав здатися як мінімум кумедним, як максимум (давайте дивитися правді у вічі) – плебейським.
   Вона випливла з невиразної темряви своєї комірчини, немов летючий голландець з туману. І все, що можна було побачити у тій комірчині, – так це чорно-білий телевізор, що працював без звуку, і календар за дев'яносто третій рік, на якому сірою посмішкою посміхалася Вероніка Кастро.
   – Мене звати Марія Федорівна Корф, – саме це було першим, що наш головний герой почув від цієї галасливої жінки з пишною гривою каштанового волосся. – Я консьєрж, навіть не так, я concierge цього будинку і наполягаю на тому, щоб ви, перш ніж переступити поріг цього будинку, в якому я, якщо ви не забули, concierge, обтрушували свої ноги он тим віником. І ще: будинок починається з консьєржа. Це правило номер один. Добрий консьєрж чи злий – залежить від того, наскільки обізнані у правилі номер один мешканці. І правило номер два: з консьєржем завжди краще бути у гарних відносинах. Цього поки досить. – Це було друге, що він почув. Від тієї жінки, звичайно. Інакше, якби він взагалі почув щось уперше в житті, то виглядав би щонайменше приголомшеним, а це аж ніяк у наші плани не входить, адже одразу виникла б сила-силенна непорозумінь, незрозумілостей, і повість мала б дещо заплутаний характер, а цього, повірте мені, й без того не бракуватиме.
   І, нарешті, третє, що він почув, було:
   – Тож, шановний, в яку квартиру ви прямуєте?
   – Тридцять сім, здається, – відповів наш головний герой і, щоб пересвідчитись напевне, зазирнув до клаптика паперу, що невідомо ким був вирваний з учнівського зошита. – Так, тридцять сім.
   – О!!! – зраділа Марія Федорівна Корф. – І до кого ж ми прямуємо?
   – Рита Львівна, якщо нічого не плутаю…
   – Нічого не плутаєте, – хитрувато промовила Марія Федорівна. – Тільки… – вона, підібравши губи пучком, нахилилася до лівого вуха нашого головного героя, – будьте обережні. Рита Львівна – жінка страшної вдачі.
   – На дачі? – недочув наш головний герой.
   – Ага, на дачі! Яка дача у грудні? Думайте, що говорите!
   – Думаю. Але нічого не розумію… Ви знущаєтесь?
   – Я? Знущаюсь? Так, я знущаюсь.
   – То я можу йти?
   – Іди, іди, – раптом перейшла вона на «ти». – Тільки обережніше. Угумк?
   – Угумк… – повторив наш головний герой за Марією Федорівною Корф і попрямував у глиб під'їзду, де, за його розрахунками, мав знаходитися ліфт.
   Наш головний герой натиснув обгорілий п'ятачок кнопки виклику ліфта й оглянувся. У світловому прорізі дверей виднівся громіздкий силует Марії Федорівни Корф.
   – П'ятий поверх! – крикнула вона сиплуватим голосом.
   – Дякую, я знаю, – пошепки відповів наш головний герой і стрибнув до тьмяно освітленої кабіни, яка щойно спустилася з верхніх поверхів.
   «Ідіотизм», – подумав він.
   Ідіотизм, – відбилося луною десь у шахті ліфта.
   Ліфт зупинився, наш головний герой перехрестився, відчинилися двері, і прямо перед ним з'явилася висвітлена пергідролем карлиця. Не встиг наш головний герой вискочити з ліфта, як карлиця, вдягнута у дитячу дублянку, шмигнула до кабіни, виштовхала з неї нашого головного героя і зі словами «привіт, сусід» натиснула кнопку й зникла. Ліфт поніс її донизу, у невідомість поверхів та людських доль. А наш головний герой залишився стояти у яскраво освітленому приміщенні, яке більше було схоже на лікарняну приймальню, ніж на сходовий майданчик.
   – А це і є приймальня, шановний! Тільки не лікарняна, якщо встиг помітити! – почув він зичний голос, що лунав крізь, здавалося, динаміки.
   – А він і лунає крізь динаміки, шановний! – знову почув він голос, який вже лунав звідкись праворуч. – Давай-давай, хлопчику, іди до мамки, на голос…
   – А? – чи то не зрозумів, чи то злякався наш головний герой.
   – Бе! Давай сюди! Ти запізнився, шановний.
   – Рита Львівна? – перепитав наш головний герой.
   – Ні, Льоня Космос, хто ж іще. Довго я буду чекати? Ніжками, ніжками, маленький.
   І наш головний герой, підкорюючись погрозливому голосу, за мить опинився у невеличкій кімнаті, що більше скидалася на третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.
   – Тут вам і смерть, – пролунав голос невідомо звідки, у кімнаті загорілося верхнє світло, і наш головний герой побачив її, жінку страшної вдачі. Риту Львівну.

Рита Львівна

   Так-так, саме Рита Львівна. Зовні вона була схожа на велетенську людиноподібну жабу. Невисока, проте об'ємна, з довгим, нижче плечей, чорним волоссям, що звивалося горгонськими зміями, вона стояла посеред кімнати. Чималий неохайний рот відкривався без видимої (радше, чутної) на те причини. Губна помада кольору перестиглої сливи товстим шаром лежала на губах і, більше того, навколо них, наче це фарбувалася не сама Рита Львівна, а її молодша донька Рима.
   – Не лякайся, шановний, – майже прокричала Рита Львівна, – не лякайся мого макіяжу, чи як там у вас, молодих, кажуть, мейк-апу. Це мене сьогодні моя молодша донька Рима фарбувала. Безмозке дитя, їй-богу. Що з неї візьмеш.
   – Певно, симпатичне створіннячко, – фальшиво видавив із себе наш головний герой і посміхнувся.
   – Ти її бачив, принаймні, мав зустріти. Вона вибігла від мене три хвилини тому.
   – М-м-м, – зніяковів наш головний герой, вагаючись: чи то поспівчувати, чи то залишитися при твердому рішенні, що створіннячко таки симпатичне. Але і перше і друге він відкинув як непотрібне. З першим він би міг перегнути палицю, з другим – піти проти власних принципів до кінця залишатися чесним. Хоча, зрештою, він ту карлицю побачив лише мигцем, і враження могли скластися досить хибні. Болюче хибні.
   – Ясно, – промовив він, залишившись на стороні компромісного нейтралітету в судженнях.
   – Куди ясніше! – жваво підхопила Рита Львівна й розкланялася у досить вишуканий спосіб – зробила реверанс.
   Надто вишуканий як для такої тумби, відзначив наш головний герой і засоромився своїх нахабних думок. Але, окрім цього, він також звернув увагу (і, варто зазначити, не менше попереднього засоромився) на дивовижно короткі ноги і незрівнянно довгі руки Рити Львівни. І хоч вона була вдягнута у гаптовану білими трояндами коричневу спідницю, що сягала щиколоток, довжина ніг все-таки себе видавала: то була маленька довжина. І руки – які ж руки, немов жердини чи граблі. Не руки, а лапи. Взагалі, подумав наш головний герой, уся вона якась недоладна, незграбна, безфігурна, якщо можна так сказати.
   – Ну, годі тут у реверансах витанцьовувати, час і до діла. Отже, шановний, ти є тим самим племінником?
   Племінником наш головний герой був, але чи тим самим – з упевненістю відповісти він не міг.
   – Не відповім напевне, – зашарівся наш головний герой, – так, справді, я племінник, дядечка мого звати Іваном, але яке це має значення?
   – Іваном, кажеш? – замислилася Рита Львівна.
   – Іваном Опанасовичем…
   – По батькові мене не цікавить. А що цікавить тебе?
   – Мене?
   – Так, що тебе цікавить?
   – М-м-м… я навіть не знаю, що вам відповісти.
   – А ти не відповідай. Хочеш сісти?
   – Було б непогано. Я, власне, стомився трохи.
   – І я б сіла, проте нема куди, – Рита Львівна окреслила однією (але точно не лівою) рукою простір, вказуючи на те, що в кімнаті відсутні не тільки крісла, а й хоч якийсь найполаманіший табурет.
   Наш головний герой розгублено посміхнувся.
   – Ну, нічого, ми постоїмо, правда ж?
   – Можна.
   – От і чудово. Значить, ближче до справ. Чим зобов'язана? – досить обережно поцікавилась Рита Львівна в нашого головного героя.
   – Я думав, що брат мій, двоюрідний, з вами про все домовився, і от я прийшов у призначений час…
   – А як брата звати? – перебила його Рита Львівна.
   – Петро Іванович…
   – Одразу не міг сказати, що ти брат Петра? А я вже думала, що цьому конюху від мене потрібно? А ти, значить, той самий племінник, вибач, кузен, і, як я розумію, тобі потрібна квартира. Не перебивай! Знаю, ти голий-босий і плануєш оселитися у столиці, хай їй пусто буде. Все вірно?
   – Вірно, але…
   – Але, але, – перекривила нашого головного героя очевидно неприємна Рита Львівна. – Значить, так, ціну ти знаєш.
   – Знаю.
   – Артур!!! – різко закричала Рита Львівна кудись у стелю. З-за ширми, що стояла посеред кімнатки, вискочив високий і, на перший погляд, статний чоловік з великим запаленим носом. З-під конторських нарукавників стирчали брудні, колись білі манжети. Голову Артура вкривав блайзер у сіточку, великий палець лівої руки був синім.
   – Молотком, – басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.
   – Мабуть, боляче? – ввічливо поцікавився наш головний герой.
   – Пусте.
   Різким поглядом Рита Львівна присікла будь-які намагання Артура посміхатися надалі й пронизливим тоном гегемона наказала:
   – Покажи цьому конюху його квартиру. І видай йому всі необхідні номери телефонів. Зрозумів?
   – Приблизно, – відповів на перший погляд добродушний Артур, схопив нашого головного героя за рукав пальта й потягнув за собою.
   Коли двоє чоловіків опинилися у приймальні в очікуванні ліфта, з динаміків пролунав голос Рити Львівни, що нашому герою вже став більш ніж неприємним:
   – І не забудь гроші взяти з цього… – вона зробила паузу, вишукуючи відповідний замінник конюху, але, очевидно, на думку Риті Львівні нічого не спало, і вона таки закінчила неоригінально: – …конюха!
   Наш головний герой зрозумів, що якщо не присікти таке ставлення до себе, то й надалі він буде конюхом і, ймовірно, ще гірше – цапом-відбувайлом у всіх сферах соціального обертання. Він глибоко вдихнув, набираючи разом з кислуватим повітрям мужності, й вигукнув:
   – Я не конюх, ясно? Моя провінційність ще нічого такого не доводить, у мене вища освіта, і якщо я почую ще одне таке слово…
   – Хлопчику, – вкотре перебила нашого головного героя Рита Львівна, – тобі квартира потрібна?
   – Е-е, ну так, у принципі.
   – У принципі чи потрібна?
   – Потрібна.
   – Значить, тримай свої бунтівні замашки при собі. Конюх.
   Проковтнувши образу, наш головний герой важко видихнув зовсім не мужнє, а, скорші, гнилувате, немов над вигрібною ямою, міазматичне повітря й у пошуку порятунку подивився на Артура. Той лише знизав плечима, мовляв, у мене доля не ліпша.

Артур

   – Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? – запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.
   – Ні, не знав. А це правда?
   – Правда, – трагічно відповів Артур і повернув ключа.
   – Мені дуже шкода…
   – Пусте.
   Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.
   – Це хвойний освіжувач? – поцікавився він.
   – Хвойний.
   – Приємний запах.
   – Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.
   – Хвойний? Хвойний запах?
   – Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.
   – Хто помер?
   – Матінка.
   – Вибачте, я не знав…
   – Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.
   Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.
   – Це – ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це – піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє – усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.
   – У мене немає револьвера.
   – Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?
   – Не зрозумів, – злякався наш головний герой.
   – До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.
   – Ну, туалетна вода є, а все інше – зайве.
   – Да? – чомусь перепитав Артур. – А я тебе прийняв за цих.
   – За яких ще цих?
   – Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов – ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, – боляче не буває.
   – Мав би, але не розумію.
   – Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, – раптово протягнув Артур, – ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? – інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.
   – Рукавички у мене є. Арсен…
   – Артур.
   – Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…
   – І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?
   – Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.
   – Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, – і він уклав її до кишені нашого головного героя. – Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час – це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.
   Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок – ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:
   – Мені підходить.
   – Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?
   – Вас?
   – Мене, – з гордістю промовив Артур. – І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму – жалюгідне видовище, не вдалася дівка – карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.
   – Куди – туди ж? – не зрозумів наш головний герой.
   – Туди, – Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік вікна.
   – Зрозуміло, – зробив свої висновки наш головний герой.
   – Тож будь обережним, вона твоя сусідка, – і знову підморгнув, але на цей раз його підморгування мало відтінок вульгарної доброзичливості.
   – Хто? Хто сусідка?
   Артур важко зітхнув, проявляючи своє невдоволення туподумством нашого головного героя:
   – Рима. Донька Рити Львівни. Вона тут, у п'ятій квартирі. Металеві двері праворуч, біля сміттєпроводу.
   – Ага, тепер я розумію, – згадав наш головний герой фамільярне привітання карлиці у ліфті.
   – От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.
   – Усіх? – здивувався наш головний герой.
   – Ага.
   – І мене?
   – Ну, цього я не знаю. Мене – б'є, Риму свою – як Сидорову козу, Вєру Куйбіду…
   – Кого?
   – Вахтерку нашу.
   – Яку ще вахтерку?
   – Ну, я думав ти вже встиг з нею познайомитися. Унизу сидить, біля парадного входу. Віра Євсеївна Куйбіда.
   – Ви хотіли сказати Марія Федорівна Корф? Це ваш консьєрж, тобто, перепрошую, concierge.
   – Консьєрж, кажеш, тобто, перепрошую, concierge? От Куйбіда! Знову за старе, – змахнув руками Артур. – Ти їй, того, не дуже довіряй. Вона ще та! До речі, як і Рима – теж туди ж.
   – Себто туди? – перепитав наш головний герой, вказуючи неушкодженим пальцем у бік вікна.
   – Ага, – простодушно закивав Артур, – усі вони туди ж. Ну, добре. Немає часу цвірінькати, Рита Львівна знову всипле за затримку. Все, зачиняйся.
   Артур, згинаючи свою високу стать у поклонах і щебечучи привітання з новосіллям, вийшов, а наш головний герой, зачинивши за диваком у сітчастому блайзері двері, впав на вихолоджене, вкрите ворсистою ковдрою ліжко й засумував.
   Це був його перший день у столиці. Попереду на нього чекали неймовірні пригоди та сенсаційні звершення. Не довго сумуючи, наш головний герой, виснажений і роз'ятрений новими дивакуватими знайомствами, заснув. І снилося йому, що він посварився з батьком, а потім вибіг на вузенький міст, на якому тільки і встиг що прокричати: «Любі батьки, я завжди любив вас!» – а потім стрибнув униз, до безкінечного потоку автомобілів.

Ніколай

   Від чого прокинувся наш головний герой, так і не було встановлено. Ходять чутки, що ніхто ніколи достеменно і не встановить причин пробудження нашого головного героя. Версій, які натикалися одна на одну й змагалися у своїй імовірності, було дві. Перша – неабияке відчуття голоду, яке охопило, немов простудна бацила, весь його організм. Друга – телефонний дзвінок, що був прямою профанацією сну як інституту спокою. Що правда, а що ні – на даному етапі розвитку повісті неважливо. Але знаємо напевно – дзвінок був, і на нього відповів наш головний герой.
   – Слухаю вас, – мовив він у слухавку.
   – А я – вас, – відповіли на тому кінці грайливим чоловічим голосом.
   – Не зрозумів.
   – Це Ніколай. Дійшли чутки, що в нас поселився новий мешканець, і я вирішив перевірити зв'язок. Тепер бачу, точніше, чую, що все гаразд.
   Наш головний герой почухав око.
   – Ну, це добре. Отже, ви і є той самий Ніколай, до якого я маю звертатися у складних ситуаціях?
   – Ага, це я. Тільки не у всіх складних ситуаціях, а виключно в тих, що стосуються сантехніки. А тебе як звати? Це мені для статистики.
   «Для статистики? – подумав наш головний герой. – Для якої ще статистики? Яке відношення моє ім'я має до яких би то не було статистичних даних? Це що, розмір, зріст, вага, вік, соціальне становище?»
   – Алєу! – прокричав Ніколай. – Ти заснув?
   – Вибачте, задумався. Я тут. Так що, власне, ви хотіли?
   – Ім'я. Твоє ім'я!
   Раптом щось затріщало, пролунав лускіт, скрегіт, якісь сонорні шипіння, короткий «клац», зв'язок розірвався.
   – Алло! Алло! – марно намагався докричатися наш головний герой.
   Знову пролунав дзвінок.
   – Ніколай? – запитав наш головний герой.
   – Ага, це я, – грубуватим голосом відповів Ніколай. – Бачу, точніше, чую, а ще точніше – взагалі не чую, що зв'язок таки хріновенький. Чуєш? Ти мене чуєш?
   – Чую.
   – Добре. Поки нас не викинуло, немов гайки на узлісся, слухай мене уважно: я стосовно проблем, які можуть виникнути. Ти мене уважно слухаєш?
   – Так-так, уважно, – відповів наш головний герой, відчуваючи хвилю роздратування, що почала підійматися від щиколоток до шиї.
   – Значить, пояснюю: я відповідаю за сантехніку, – ледь не погрозливо кричав Ніколай. – Але перш ніж мені телефонувати – добре подумай. Я обслуговую шістнадцятиповерховий будинок, на кожному поверсі – вісім квартир, і якщо кожна паскуда телефонуватиме мені з дріб'язкового приводу – я розірвуся на частини, і баста, не буде у вас сантехніка. Тому для тебе особисто розказую: під умивальником стоїть вантуз. На поличці коло дзеркала – прокладки та всякі шайбочки-гаєчки, у шухляді на кухні – розвідний ключ. Руки в тебе є? Якщо тримаєш слухавку – значить, є. От і працюй. Все ясно, чувак?
   – Ясно, – відповів наш головний герой з такою силою роздратування від тону, яким говорив Ніколай, та його нечуваного амікошонства, що десь на балконі задеренькотіли шибки. – Все ясно! – прокричав наш головний герой.
   – От і добре! Ще одне прохання: коли розмовлятимеш зі мною наступного разу, не чухай око – я цього не люблю. Тепер уже точно все добре! – радісно вигукнув Ніколай.
   – Не добре! – фальцетом заверещав наш головний герой. – Тепер вислухайте мене: я не збираюся…
   В цей час у слухавці щось знову затріскотало, щось почало шипіти й видавати неприємні какофонічні звуки.
   – Алло! Гей, новенький, ти мене чуєш? Алло! – кричав Ніколай.
   Але шипіння перервалося, знову пролунав короткий «клац», після чого пішла довга череда коротких гудків.
   Наш головний герой приготувався до чергового дзвінка, він уже був готовий виплеснути на цього нахабного сантехніка всю помийну яму, що утворилася на дні його душі за неповні двадцять вісім років, але ніхто так і не зателефонував, натомість спазми, що були викликані голодом, уже добряче нагадали нашому головному герою про те, що вечеря, яка відбулася минулого дня в купе потяга, вже давно перетравлена і шлунковий сік лишився без роботи.
   Вдягнувшись тепліше (зима цього року змусила громадян столиці повірити у своє існування), наш головний герой вискочив на сходовий майданчик, спустився ліфтом униз і, ігноруючи якісь чи то погрозливі, чи то запитальні вигуки Марії Федорівни, себто Віри Євсеївни, швидко вистрибнув на морозне подвір'я. За рогом, біля кіоску з пресою, наш головний герой ще зранку запримітив булочну.

Наслідки

   – Хліб у вас свіжий? – запитав наш головний герой у продавщиці, веселої хохотушки невизначеного віку.
   – Хо-хо! Свіжий? Ви питаєте, чи свіжий у нас хліб? Глєб, поясни молодому чоловіку, чи свіжий у нас хліб.
   З порожнього ящика, що стояв біля чорного виходу, підвівся кривоносий здоровило у заплямованому свіжою кров'ю фартуху, відклав газету з учорашнім кросвордом і прогримів рідкісним басом:
   – Хліб у нас завжди свіжий!
   – От бачите. Хліб у нас свіжий, – заквоктала весела продавщиця. – У нас не буває несвіжого хліба. Глебушка, сідай, дякую.
   Глєб повернувся до кросворда.
   Наш головний герой зрозумів, що потрапив, як кажуть на Півночі, впросак. У його невеличкому селищі, звідки він був родом і де донедавна відлежував боки, хліб завозили щовівторка та щосуботи, а тут, у столиці, а тим більше у булочній – таке різноманіття хлібних виробів: плюшка витанцьовує камаринську рука об руку з кренделем, довгі крихкі багети переплітаються із запашними слойками, а хліб буває не тільки чорний або білий, не тільки батон або звичайна харківська булочка, які наш головний герой звик бачити на вузеньких дощатих прилавках рідного магазину, а ще й бородинський, сметанковий, на хмелю, гроно з ізюмом, володимирський, печерський, домашній, висівковий, графський, ніжний, горіховий, пряний, білково-біличанський і, врешті-решт, арнаутка.
   – То як? – з викликом промовила продавщиця. – Лови-лови!
   – Кого? – не зрозумів наш головний герой.
   – Очі. Он як розбіглися! – І вона розсміялася веселим і гучним сміхом. – Ну? – раптово посерйознішала вона. – Шо давать?
   – Хліб. Чорний. І батон.
   Поки що наш головний герой вирішив не ризикувати, а залишити столичні делікатеси до наступних разів.
   – Батон нарізаний?
   – Ага, але в ідеалі…
   – Вуді Аллен! – підхопила продавщиця.
   – Що?
   – Це каламбур. Не лякайся. Ти кажеш «в ідеалі», а я підхоплюю: «Вуді Аллен».
   – А, ясно, – посміхнувся наш головний герой, подумки відзначаючи, що каламбур дійсно непоганий.
   – А коли приходять кацапи, – подав свій басовитий голос Глєб, – і кажуть «пастараємся», ми зазвичай відповідаємо «Баста Раямс».
   – Ясно, – стримано прокоментував наш головний герой, дістаючи дешевий гаманець із шкірозамінника з гравіюванням «DG».
   – То шо давать? – знову запитала продавщиця, широко посміхаючись. – Батон нарізаний?
   – Так, але в ідеалі…
   – Вуді Аллен! – не меш за попередній раз зраділа продавщиця.
   – Це вже не смішно, вибачте, – сказав наш головний герой, підраховуючи гроші у гаманці.
   – Кому як, солодкий, кому як, – і вона щиро підморгнула. – Твій батон, твій хліб.
   – Дякую, – подякував наш головний герой, розрахувався і поспіхом подався до виходу.
   У гастрономі він упорався набагато швидше. Над містом кружляв дух обідньої перерви, а тому кулінарія, молочний та бакалійний відділи були насичені громадськістю, що поспішала справити свої гастрономічні інстинкти до чотирнадцяти нуль-нуль. Продавщиці не встигали обслуговувати, помітно нервували касири, цвірінькав дріб'язок, що падав на кахельну підлогу, біля гральних автоматів стояли черги, тому ніхто не відволікав нашого головного героя порожніми балачками.
   На вулиці вівсяними пластівцями падав рідкий сніг, суцільний свинцевий накип у вигляді хмар укривав місто та його околиці, ожеледиця досягла свого абсолюту, й у натовпі, що крокував невідомо куди і невідомо звідки (наче це були ряди воїнів, що йшли у психічну атаку), утворювалися щілини. Це падали вбиті та поранені, які були зненацька уражені ожеледицею. Нові черевики нашого головного героя, що йому купила його матінка, мали досить рельєфну підошву, тому він ішов твердо, міцно ступаючи високими ногами по депресивному сірому снігу. В його селі, звідки наш головний герой був родом і де донедавна відлежував боки, сніг був білий, сірим він ставав лише тоді, коли його посипали попелом. Наш головний герой знав, що великі міста перерізані кам'яними артеріями автомагістралей, проспектів і вулиць і що автомобілів у мільйон разів більше, ніж мешканців, і всі ці міста обнесені шкідливими для людства заводами, немов колючим дротом. Усе це і було головною причиною сірості снігу. Все це і було причиною депресії, що, немов суцільний свинцевий накип, укривав місто та його околиці.
   Обтрусивши віником ноги, наш головний герой зайшов до під'їзду.
   – Підловила! Підловила! – вкотре почув він галасливий голос Марії Федорівни і відчув, як міцна рука, що належала власниці галасливого голосу, вхопила його за рукав пальта. – Підловила! – знову закричала вона.
   Розгубившись і втративши будь-які орієнтири, які б могли вивести до ліфта, наш головний герой вирвався з чіпких лап смерті, позадкував, розвернувся на невідому кількість градусів і побіг. Опинившись знову на вулиці, він вирішив перечекати бурю, перевести дух і дати раду з консьєржем, тобто, перепрошую, concierge, але остання переводити дух не збиралася і слідом за нашим головним героєм вискочила надвір.
   – Стій! – закричала вона.
   Закашлялась, сплюнула – і знову:
   – Куди тікаєш?
   Корф досить вправно нахилилася, згребла руками у чорних в'язаних рукавичках сніг, зліпила сніжку і кинула нею у нашого головного героя.
   – Та як ви смі… та що ж… – намагався щось заперечити наш головний герой. Очевидно, він був неабияк шокований зухвалою поведінкою Марії Федорівни, яка, не гаючи дорогоцінного часу, вже встигла зліпити другу сніжку.
   – Лови! – зледеніла сніжка влучила в ногу.
   «Не так боляче, як образливо», – подумав наш головний герой.
   – На ще! – Артилерійський вогонь, що був пущений з рук Корф, градом посипався на нашого головного героя.
   – Значить, так? Да?
   Закипаючи від люті і ховаючи свій ображений організм за стовбуром каштана, наш головний герой почав і собі ліпіти сніжку, але він закипав настільки, що сніг моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.
   – Тримай, Куйбідище! – закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.
   – Я вас не боляче? – винувато запитав він, досягнувши тіла.
   – Ти мене дуже боляче! – сиплим голосом завила Корф.
   – Вибачте, я не хотів.
   – Не хотів би – не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.
   Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.
   – Фінгал вискочить, – констатувала поранена.
   – А ви його снігом.
   – Зараз я тебе снігом! – закричала Марія Федорівна. – Дай руку.
   Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.
   – Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? – намагався виправдатися наш головний герой.
   – Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!
   – Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!
   – Треба було, коли ти в булочну йшов, відгукнутися. Я йому кричу-кричу, а він, як ота пава, іде собі, розумієш, у булочну. Чого ти не відгукнувся?
   – Я не чув.
   – Не чув він. От і маєш тепер наслідки. Понаїхало тут всяких.
   – Хто б казав!
   – А шо таке? Шо таке? Я, між іншим, з Василькова. Не сьогодні-завтра у межі столиці ввійде. Так що до мене ніяких претензій.
   – Знаєте що, давайте начистоту. Не треба мене обманювати, я знаю, що вас насправді звуть не Марія Федорівна Корф, а Віра Авсеївна Куйбіда. Не треба мені голову пудрити, домовились?
   – Хто тобі таке сказав? З чого ти взяв, що я якась там Куйбіда?
   – Добрі люди нашептали, – ледь стримався наш головний герой, щоб не назвати справжнього шептуна справжнього імені консьєржки, тобто, перепрошую, concierge.
   – Зараз це ніякого стосунку до справи не має. І не Авсеївна, будь ласка, а Євсеївна.
   – Ну добре, добре, – вже майже сміявся наш головний герой (цей діалог йому видався більш ніж потішним), – якщо ви так хочете, я називатиму вас Марією Федорівною. А зараз пропоную перемир'я. Я тут новенький, і мені треба знайти хоч якогось покровителя, бо поки що я нічого не розумію.
   – Покровителя? – бридливо глянула Куйбіда на нашого головного героя. – Перемир'я? А наслідки? Як бути з наслідками? – І вона вказівним пальцем торкнулася підбитого ока.
   – Ну, вибачте, – знову вибачився наш головний герой.
   – Я подумаю, – зухвало відповіла Куйбіда й пошкандибала на свою довічну вахту. Роль покровителя з іменем Марія Федорівна Корф виглядала заманливо.
   «Я подумаю», – подумала Корф, але думати вже було нема чого, вона одразу погодилась. Внутрішньо принаймні.
   – Чекайте, – зупинив наш головний герой Марію Федорівну, – так, власне, навіщо ви мене кликали, коли я йшов у булочну?
   – Так, нічого такого. Просто хотіла запитати про діла.
   – Про діла?
   – Ага, про діла, про життя.
   – Зрозуміло, – відповів наш головний герой і направився у бік ліфта.
   – А пакет? – запитала його Корф. – Ти пакет свій з кефіром, чорним хлібом, нарізаним батоном, болгарською ковбасою, картоплею і морською капустою впустив. Забув?
   – Забув, – ляснув себе рукавичкою по лобі наш головний герой і повернувся за пакетом.
   – До речі, Рита Львівна тебе ще не била? – запитала Корф.
   – Ще ні, – відповів наш головний герой, і у нього підігнулися ноги.

Допомога

   – Так я і ножі не встигатиму гострити, – невдоволено промимрив наш головний герой, накладаючи на відрізаний кусень хліба, який був черствішим за кредитну картку, шматок синтетичної ковбаси.
   Проковтнувши бутерброд (жувати його не виявлялося можливим), він вирішив самостійно роздивитися квартиру. Кухня – сім квадратних метрів затишку, кімната – сімнадцять метрів простору, туалет, ванна. Посуд, ганчірки, постільна білизна. Телефон – сонна жаба бежевого кольору, вишневі шторки, балкон. Але чогось не вистачало, щось було відсутнім у цій, зрештою, непоганій квартирі майже в центрі міста (два квартали від площі Перемоги). Речі! Особисті речі головного героя. Три величезні спортивні сумки і один крихітний рюкзачишко. І тут наш головний герой згадав про свої речі. Подивився на годинник, що непомітним млинцем висів над піаніно, і зрозумів, що за годину у камері схову почне зростати пеня.
   Він швиденько взув свої зручні новенькі черевики, вискочив з квартири і – благо ліфт не змусив себе чекати – спустився вниз.
   – Ого-го! – вигукнула Марія Федорівна, запримітивши нашого головного героя. – Ого-го! – повторила вона свій радісний вигук. – Знаєш, я подумала і вирішила бути твоєю покровителькою. Це буде фантастично!
   – Маріє Федорівно, я поспішаю.
   – Та нікуди не дінуться твої речі, зачекай. Дай поясню. Тобі неодмінно треба познайомитися з моєю донькою.
   «Цього тільки не вистачало», – подумав наш головний герой.
   – Неодмінно! – скрикнула Корф.
   – Я поспішаю! Не затримуйте мене, благаю вас.
   Корф незворушно сиділа у своїй комірчині. Навколо лівого ока красувався блискучий синець.
   – Ну біжи, біжи! Але з донькою я тебе обов'язково познайомлю. Валентина! Ї ї звуть Валентина!
   Наш головний герой вискочив на вулицю, поспіхом добіг до автобусної зупинки і, ні в кого не питаючи маршруту, який би міг довести його до вокзалу, вскочив до першого автобуса.
   – До вокзалу доїду? – запитав він у жінки поважного віку, що сиділа на першому сидінні коло дверей.
   – Якщо вам треба на вокзал, то ви неодмінно доїдете. Ну, це якщо з вами нічого не станеться.
   – А що може статися? – перепитав наш головний герой.
   – Ну, не знаю: наприклад, ви впадете в каналізаційний люк, або вас до смерті покусають голодні собаки, або, не дай бог, на вас упаде свиня і придушить.
   – Ясно. А цей автобус… автобус цей до вокзалу прямує?
   – Цей – ні, – відповіла жінка, додавши: – Понаїхало ж тут…
   На наступній зупинці нашому головному герою довелося зійти. Випитавши дорогу і дізнавшись, що до вокзалу він спокійнісінько дійде пішки за якихось десять хвилин, наш головний герой, притримуючи кишені, понісся через снігові замети, як йому пояснили, навпростець. Дорогою він ледь не втрапив у відкритий каналізаційний колектор біля ринку «Сиріус», який ще нерідко називають Євбазом. Його ледь не пошматувала зграя голодних собак, а вже коли він дістався безпосередньо вокзалу, якийсь чолов'яга у кирзових чоботях та ватній фуфайці трохи не впустив на нашого головного героя мішок, в якому щось неприємно заверещало…
   Забравши свої сумки, він з полегшенням зітхнув і повільно, наче звичайний міський мешканець, що вирішив прогулятися, побрів до будинку, який мав стати його безпечною оселею, надійним фортом, вірним укриттям від негод і наврочень на найближчі кілька місяців.

   Коли наш головний герой майже дістався свого вірного укриття, підступна доля знову звела його з консьєржкою, тобто, перепрошую, concierge, яка довго й обґрунтовано запевняла нашого головного героя у своїх професійних здібностях покровительки і в тому, що він не пожалкує про свій вибір. Також Корф ще раз наполягла на знайомстві нашого головного героя зі своєю донькою Валентиною, вона відверто посміхалася, всякчас поправляла здоровенний гребінь на голові, звужувала очі, театрально вимахувала газетою і під кінець виказала своє щире захоплення нашим головним героєм.
   – Щиро! Просто щиро захоплююся тобою! А наслідки, – вона жалісливо погладила око, – дрібниці. Забудь про це. Ну все, цьом! А, ні, чекай! Скажи, у скільки тобі обійшовся бушлат?
   – Це, взагалі-то, пальто.
   – Ну звісно, пальто! Так у скільки?
   – У півтори тисячі.
   – Славний, славний, – Корф посмикала за рукав. – І не забудь про мою доньку. Вас неодмінно треба познайомити! Ну а тепер все, іди відпочивай.
   І він пішов, згинаючись під тягарем трьох важелезних спортивних сумок та одного крихітного рюкзачка.
   Уже вдома наш головний герой узявся до розв'язування складних побутових ребусів: куди покласти станок для гоління, на які полиці поставити необхідні для роботи книги, що їх було не так уже й багато. Але якщо розставити ці книги у незручному місці, можна з легкістю забути про їх існування. Також виникали питання стосовно білизни. У комоді було три шухляди. В нижній можна було б тримати шкарпетки та кальсони, у середній – спіднє, у верхній шухляді – різні необхідні дрібні речі. Але головоломка полягала в тому, що таку модель тримання власних речей у комоді можна було переінакшити: у верхній шухляді – спіднє, у нижній – необхідні дрібниці, у середній – шкарпетки та кальсони. Як зручніше? – ламав мозок наш головний герой. І тільки-но еврикіальна думка спалахнула у його голові, як пролунав дзвоник у двері.
   Наш головний герой відчинив двері, але нікого не побачив.
   Діти, виправдав він відсутність того, хто порушив його побутові роздуми. Зачинивши двері, він навіщось попрямував до кухні, але квартира знову наповнилася пронизливим тьохканням. Різко відчинивши двері й гостро глянувши уперед, наш головний герой знову нікого не побачив, але раптом його периферійний погляд запримітив якесь невиразне ворушіння внизу. Опустивши очі, він побачив… Риму, доньку Рити Львівни, яка, за словами Артура, теж туди ж.
   – Альо! Сусід! – викрикнула Рима. – Я тут.
   – Я бачу, доброго дня, – ввічливо, майже куртуазно поздоровкався наш головний герой, так колись здоровкався мультиплікаційний слоник з маленькими чоловічками, що мешкали у кульбабі.
   – Чуєш, сусід, – у руках Рима тримала швабру, – давай я тобі допоможу.
   – Гм-м, дуже вдячний, але я сам упораюся. Тим більше у квартирі напрочуд чисто, і мити підлогу не обов'язково.
   – А я і не збиралася тобі підлогу мити. Просто подумала, що можу допомогти, і все тут.
   – А швабра? – поцікавився наш головний герой і мав на те свої причини: якщо є швабра, а мити підлогу ніхто не збирався, то виникає питання: а швабра?
   – До дзвоника не дістаю. Ну так шо?
   – А шо? – розгублено глянув наш головний герой на карлицю.
   – Шо-шо! Допомагати тобі?
   – А чим же ви мені можете допомогти?
   – Ну там, – замріяно протягнула Рима, – порозкладати речі, може, їсти приготувати, як захочеш.
   – А ви хочете?
   – Чесно – ні. Мене мамка прислали. Тільки ти їй не кажи, добре?
   – Добре.
   – А то вони мене поб'ють.
   – Господи, та що ж це таке у вас у всіх. І тебе вона б'є?
   – Вони всіх б'ють. То як, допомога потрібна чи ні?
   – Ні, дякую. Я сам.
   – Ну як знаєш… Ех, – Рима раптово скисла. – Навіть у коридор не запросив.
   – Ну, заходьте, заходьте… Може, чаю?
   – Здався мені твій чай… – її очі змокріли. Рима опустила швабру, що була вдвічі довшою за неї саму, і стала схожою на справдешнього ідальго, що от-от вступить у нерівний поєдинок з вітряками. – Ех, доведеться все розказати мамі. Виганяєш, значить.
   Сльози котилися з очей карлиці бурним річищем, наш головний герой збігав на кухню, відшукав ганчірку і, взявши у Рими швабру, заходився витирати гіркі, немов чорноморська сірка, сльози.
   – Мамка тебе по голівці не погладять! – її атавістичне тіло забилося у блазнівських конвульсіях, що неабияк злякало нашого головного героя.
   – Ну що? Що я зробив не так? – болісно зітхнув наш головний герой.
   – Все ти зробив не так. Образив бідолашну дівчинку.
   – Та не ображав я вас. Що за ідіотизм, що за виставу ви зараз переді мною розігруєте? Повірте, це ні до чого ладного не призведе.
   – Ще як призведе, – пхинькала Рима писклявим голосом. – Мамка вам всиплють! Хо, всиплють! Мало не здасться!
   – Ану йдіть звідси, повертайтеся до своєї квартири, – наш головний герой щосили намагався тримати себе в руках. – Давайте-давайте, мені ваші істерики не потрібні. Все, повертайся до квартири, – він намагався розвернути Риму на дев'яносто градусів, тим самим направляючи її дитяче тіло у напрямку сміттєпроводу.
   – Е ні, – погрозливо заверещала Рима, – спочатку до мамки. До мамки! Нехай знають, який у мене сусід, яку зміюку вони пригріли. Підколодну! Спочатку до мамки, а вже потім до квартири.
   Забравши у нашого головного героя швабру, Рима натиснула виклик ліфта і наостанок прокричала:
   – Сусід! – так, немовби це мало бути як мінімум образливим.
   Наш головний герой зачинив двері і розпластався посеред коридору. Від утоми, ясна річ.
   По всій квартирі були розкидані напіврозібрані речі, десь під табуретом валявся станок для гоління, який так і не віднайшов свого притулку. Рюкзак, наче покинута й забута лялька, тихенько поскрипував у кутку. На місто вляглися ранні грудневі сутінки, за вікном сигналили автомобілі, що застрягли у безкінечному заторі, кричав двірник, гамірливі голоси школярів відбивалися у стелі, з крана крапала вода, а наш головний герой, пересилюючи раптовий головний біль, що був викликаний низкою істерик та баталій, повільно, але методично розкладав речі. Спіднє – у середню шухляду, шкарпетки та кальсони – у верхню. Станок для гоління. Десь мав бути станок для гоління.
   Пролунав телефонний дзвінок.

Нестримна лють

   – Це я! Привіт!
   Це був він.
   – Хто? Я не розумію!
   – Тю, кажу ж, що це я! Ніколай! – це був Ніколай, і він кричав.
   – Ніколай, щось трапилось?
   – Ні!
   – Ви телефонуєте з Бірми?
   – Звідки?
   – З Бірми.
   – Це що? Назва ресторану?
   – Ні, це назва країни. То ви телефонуєте з Бірми?
   – Ні! Я з дому! А з чого ти взяв, що я у цій, як її…
   – Бірмі.
   – Точно!
   – Тому що ви кричите. Ви весь час кричите, наче ви телефонуєте з іншої країни. Це така фішка?
   – А?
   – Питаю, так треба, у сенсі, кричати?
   – Вибач! Слухай, що я хотів: у тебе все гаразд?
   – А що може бути не гаразд? – Терпіння нашого головного героя перебувало на стадії, коли воно, терпіння, може вибухнути, немов балон з гелієм, який кинули до вогнища.
   – Ну, я не знаю! Крани не течуть?
   – Ще не перевіряв.
   – Так перевір ти! Думаєш я за тебе ходитиму і перевірятиму твої крани?
   – Ніколай, це необхідно робити зараз?
   Ніколай задумався. Пролунав тріск, шипіння, але зв'язок не розірвався.
   – Так! Це треба зараз, щоб потім не було тужливих рапсодій!
   – Добре, я перевірю, але благаю вас не телефонувати мені з таких дріб'язкових причин. Не кладіть слухавку.
   Наш головний герой, стримуючи себе, аби не ляснути телефоном об стіну, вийшов з кімнати, зайшов до ванної, перевірив наявність несправностей і, впевнившись, що таких не існує, повернувся до телефону.
   – Алло, Ніколай?
   – Ага! То як там справи з кранами?
   – Все гаразд.
   – І з-під ванної теж не тече?
   – Не тече.
   – Ти перевірив?
   – Так, я перевірив.
   – Точно? Дивись, щоб потім не було ніяких липневих морозів.
   Наш головний герой поклав слухавку, вилаявся і повернувся до ребусів, які хоч і добряче йому обридли, але їхнє завершення було необхідним для подальшого затишку та благоустрою квартири.
   Знову задзеленькав телефон. Наш головний герой презирливо глянув у його бік і спокійно продовжив зав'язувати шкарпетки у клубки. Так колись навчила його матінка. Шкарпеточка у шкарпеточку, вузлик до вузлика.
   Близько десятої години вечора наш головний герой нарешті закінчив свої буденні клопоти, випив склянку солодкого чаю з бергамотом і зробив висновок, що настав час лягати спати. Власне, час іще не настав, адже зазвичай наш головний герой лягав після дванадцятої, але така вражаюча втома накотилася на нього, що не лягти спати саме зараз було б подібно до смерті. Зрештою, наш головний герой так і подумав: якщо я зараз не ляжу спати, то помру. Але попереду на нього чекала болісна процедура. Всовувати ковдру до підодіяльника. Вдома це робила матінка. Коли наш головний герой навчався у медичному інституті, то спочивав у спальному мішку. В цій же квартирі, майже у центрі мегаполісу, не було ані спального мішка, ані матінки. Тому болісна процедура цілковито і повністю лягала на його кволі плечі.
   Проте і з цим завданням наш головний герой впорався. Щоправда, намучився добряче.
   Ліжко виявилося зручним, точніше не ліжко, адже ліжка як такого у цій квартирі не було, проте був розкладний диван.
   – Ніколи не думав, – пробурмотів наш головний герой, гасячи світло у лампі, що стояла на журнальному столику поруч, – ніколи не думав, – повторив наш головний герой, занурюючи своє обличчя у подушку, – що на дивані можна так зручно спати.
   За три з половиною хвилини він по вінця загруз у глибокому, немов провалля, сні.
   Було двадцять три хвилини на двадцять третю.
   Рівно за сорок вісім хвилин пролунав телефонний дзвінок, який і розбудив нашого головного героя.
   – Господи, – вилаявся він, – мені ж тільки-но почали снитися леви. Якщо це знову Ніколай, я покладу слухавку.
   – Алло, – роздратовано привітався наш головний герой.
   – Алло!!! – прокричав Ніколай.
   – У Бірмі ранок? – поцікавився наш головний герой.
   – А? – не зрозумів саркастичного підтексту Ніколай.
   Але наш головний герой уже поклав слухавку, і не встиг він її покласти (хоча ні, встиг, інакше не відбулося б того, що відбулося), як знову пролунав дзвінок.
   Наш головний герой проігнорував саме поняття такту, а тому вдав, наче його немає вдома. Більше того, він знайшов важіль регулювання гучності на цій далеко не сонній бежевій жабі і поставив його на мінімальну гучність, яка дорівнює тиші.
   – Може, хоч рись мені насниться, – пробурмотів наш головний герой і заснув.

   О дев'ятій годині ранку хтось постукав у двері.
   Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав, немов сусід за комуналкою, що прагнув чужих квадратних метрів.
   Відчинивши двері, наш головний герой побачив стінку навпроти, але, згадавши вчорашній конфуз, подивився униз, де окрім килимка та трьох недопалків нічого не побачив. І тільки він зібрався було зачинити двері, як із-за них вискочила карлиця у синій брючній піжамі, що була розцяцькована в жовті ведмедики.
   – Ага! Не чекав? Це я так, тебе обдурити хотіла, – побажала доброго ранку карлиця.
   – Обдурили?
   – Обдурила! Я чого прийшла. Насправді, ти мені триста років не потрібен, але мамка попросили, щоб ти увімкнув звук на телефоні.
   – Я ще сплю.
   – А мамка попросили!
   – Добре, я увімкну звук.
   – Ну… тоді… як хочеш, захода на оладки. З яблуками.
   – Дякую, – ввічливо відмовився наш головний герой, – іншим разом.
   – Як хочеш, – і Рима, в одних махрових шкарпетках, навіть без капців, знову зникла у своїй квартирі. Наш головний герой знизав плечима й зачинив двері.
   На вигляд він міг би дати цій Римі років тридцять, а то навіть тридцять п'ять, але поведінка її натякала на те, що у чотирнадцять поводять себе нічим не краще, ніж у тридцять, а то навіть у тридцять п'ять.
   Перевівши важіль у позицію «дуже гучно», наш головний герой одразу почув дуже гучний дзенькіт.
   – Алло? – запитально відповів наш головний герой.
   – Ей ти, конюх.
   Пояснювати, хто телефонував, – зайвий клопіт.
   – Я не конюх, у мене вища…
   – Слухай, ти! Я хочу тебе бачити!
   – Я розумію, що ви хочете мене бачити, але я б волів ще випити кави, я навіть зуби не чистив…
   – Конюхи чистять зуби? – голос Рити Львівни нагадував зубний скрегіт, немов тими самими зубами виписували по склу ієрогліфи. – Так ти мені не відповів, конюхи чистять зуби? Жартую! Можеш не відповідати. У мене почистиш. У мене і кави вип'єш. У мене і пєндюлів отримаєш! Бігом.
   – А можна не у такому тоні? – ображено запитав наш головний герой.
   – Ти мені вказувати будеш?
   – Добре-добре, я зараз піднімуся.
   З цієї миті у нашого головного героя почала розколюватися голова, немов це і не голова взагалі, а поліно, по якому гатять далеко не найменшою сокирою, хоча про сокири ще йтиметься у нашій повісті… Вдягнувши вельветові штани, які йому пошила його люб'язна матінка, та сорочку кольору опівнічного бузку, наш головний герой вийшов з квартири і наблизився до ліфта. У цей самий час з дверей поруч вибігло невеличке дитинча у добротній дублянці й стало поряд з нашим головним героєм. Це була Рима.
   – Ти до мамки? – запитала вона.
   – Так, ви теж?
   – Теж.
   І вони разом піднялися ліфтом на п'ятий поверх, де у приймальні вже стояв довготелесий Артур. Він був одягнений напрочуд елегантно, якщо не сказати більшого. Але більшого ми казати не будемо, хіба додамо, що Артур тримав у руках зубну щітку та чашку кави.
   – Дякую, але я не п'ю розчинну.
   – Ах, так ти ще харчами перебиратимеш! – пролунав доволі неприємний голос з динаміків.
   – Вибачте, – засоромився наш головний герой, – але я дійсно не п'ю розчинної. І у щітки вашої, теж мені вибачте, щетина жорстка, а я надаю перевагу середній жорсткості. Дякую, – навіщось додав він нікому не потрібне «дякую».
   – Ну і добре, – двері відкрилися, і Рита Львівна вже без допомоги динаміків почала висловлювати свої думки та види на життя. – Дуже добре, чим менше людей чистять зуби цією щіткою, тим більше часу вона служитиме. Ге? – Вона квазідружньо вдарила під ребра нашого головного героя, який щойно зайшов до квартири, що швидше нагадувала третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.
   – Але я хотіла поговорити не про це!!! – голос Рити Львівни змінився до невпізнання. Здавалося, що це гарчав сам диявол, якщо сам диявол, звісно, взагалі гарчить. – Я хотіла поговорити про те, що ти вчора вчинив з моєю дитинкою!!!
   Рита Львівна притулила до себе в друзки перелякану Риму.
   – О господи! – стомлено зітхнув наш головний герой. – Не починайте.
   – Що таке?! – риторично прокричала Рита Львівна. – Щось негаразд? Крани течуть?
   – Ні, з кранами все гаразд, дякую.
   – Якщо з цим немає проблем, може, розкажеш, як ти взагалі додумався своєю безмозкою головою до такого нахабства. Ти знаєш, що це у мене єдина наймолодша донька?
   Наш головний герой у цьому питанні угледів залізну логіку, а тому вирішив відповісти належно:
   – Знаю.
   – Так якого шершня ти її образив?
   – Але чим? Чим?
   – Тим!!! Тим ти її образив! – І Рита Львівна своєю довгою рукою замахнулася на нашого головного героя.
   – Мамо, не бийте! – сіпнулася Рима.
   – Не тебе, голубо. Принаймні, не зараз, – заспокоїла Рита Львівна Риму.
   Та, здається, заспокоїлась.
   – Ну?
   – Що це все означає? – наш головний герой не міг збагнути, як таке може відбуватися на цьому білому світі. Хоча, звичайно, може! І в цьому він почав пересвідчуватися вже зараз.
   – Те і означає, конюх! Ти образив Риму. Рима – моя єдина молодша донечка. І ти маєш понести кару.
   – Що за маячня, яку ще кару? Рита Львівна задумалася.
   – Добре, – замахав наш головний герой напрочуд витонченими віями, – давайте так: ви мені чітко і ясно пояснюєте, в чому я провинився, потім я чесно – а в моїх принципах чесність стоїть на чільному місці – розказую вам, винен я у цьому чи ні. Годиться?
   – Ну що ж, – на мить здалося, що Рита Львівна розм'якла і була згодна на компроміс, але так здалося лише на мить, а вона, як відомо, блискавична, тож не встиг наш головний герой уявити собі, що Рита Львівна розм'якла та була згодна на компроміс, як вона закричала: – Давай спробуємо! І якщо ти виявишся винним, а ти вже виявився, я тебе покараю. Отже, розказую тобі: вчора ввечері ти намагався заманити мою єдину Римочку в своє лініво, намагався розпестити її, розбестити, скористатися і викинути, немов учорашню панчоху. – На цих словах наш головний герой трохи розгубився. – І це було б непогано, але як тільки ти підступно вселив у мою доню стільки надії, що ж ти зробив? Ти нахабно не пустив її навіть на поріг. І в неї тепер, – господи прости, дитинка не виросла, – нервові розлади, вона втратила сон, втратила апетит, зачахла… – Рита Львівна залилася імітованими сльозами. – Тож карати я тебе буду! І карати, повір мені, боляче.
   – Чекайте-чекайте, – затараторив наш головний герой. – Тепер вислухайте мене. Нічого такого я вашій донечці не обіцяв. Вона прийшла, запропонувала допомогу, а я відмовився, адже втомився і хотів побути сам на сам зі своїми думками.
   – Ага! – заричала Рита Львівна, виламуючи зі стільця ніжку, – то все-таки відмовив!
   – Але ж це не привід мене карати. Я на новому місці, мені необхідно звикнути до нового середовища, тим більше, я плачу вам гроші за цю квартиру, а значить, маю право почуватися у ній спокійно й захищено, немов у надійному форті. Чи не так?
   – Ну, зрештою так. Але…
   – Ніяких але! І я не збирався вашу єдину, як ви кажете, донечку заманювати у своє, як ви висловлюєтесь, лігво. Я взагалі, можливо, імпотент!
   – Це правда?!?!
   – Ні, – зашарівся наш головний герой.
   – Тоді все ж таки є чим орудувати, а?
   – Це до справи ніякого стосунку не має.
   – Ще й як має!!!
   – Але ж очевидно, що я не винен ні в чому, скільки вам можна доводити це?
   – А от Римочка доводить протилежне! Правда, Римочка?
   Остання не відповіла, більше того, сором'язливо відвела очі.
   – От бачите, – продовжила Рита Львівна, – вона навіть боїться, аби я тебе не скривдила. Таке миле янголя, така птичка! Правда, птичка? – І вона різко, немов інсульт, штурхонула Риму, від чого та ледь не влипла у стінку. – Таким чином, доведеться тебе відлупити! – І Рита Львівна, не стримуючи своєї нестримної люті, занесла ніжку від стільця над головою нашого головного героя, але наш головний герой схопив знаряддя розправи своєю хоч і тонкою, але жилавою рукою і зупинив лівосуддя.
   – О! – закричав він. – Так у нас уже є на чому сидіти? Не вийде, Рита Львівна, не вийде.
   Рита Львівна опустила зброю, сіла на застелену старим пошарпаним лінолеумом підлогу й важко зітхнула:
   – А ти міцний горішок, конюх. Тебе і побити не вдасться.
   – Не вдасться, Рита Львівна, не вдасться, – спокійно погодився наш головний герой. – Але, попри все, я хотів би, щоб моя праведність була доведена. От спитайте свою доньку. Спитайте, спитайте.
   – Римо? – спитала Рита Львівна у своєї єдиної молодшої донечки.
   – Я не відповідатиму. Інакше ви мене, мамо, поб'єте.
   – Значить, правда… – знову зітхнула Рита Львівна, підвелася з підлоги і, спираючись на ніжку від стільця, позадкувала до ширми, за якою, вочевидь, копошився Артур.
   – Як вам не соромно, – наостанку проговорив наш головний герой. – Ви ж самі підговорили Риму прийти до мене, самі. Що ж ви так, а?
   – Сама! Сама! – різко обернулася й істерично замахала руками Рита Львівна. – І що з того? Да, сама! А тепер іди геть, конюх!
   – Як хочете…
   І він пішов не озираючись. Тихенько схлипувала Рима, щось невиразне бубоніла Рита Львівна, з-за ширми з'явилася голова Артура:
   – Може, таки кави? – І він підморгнув спині нашого головного героя, але той, не озираючись, лише відмахнувся і, дочекавшись ліфта, стрибнув у нього так, як щойно виловлений окунець пірнає у відро з водою…

Арманьяки

   – Одне з двох, – вимовив наш головний герой, дістав із шафки майже старовинну мідну джезву, яку колись вициганив у двоюрідного дідуся, й заходився варити каву.
   За вікном гуділи автівки, завивав холодний північний вітер, а у батареях центрального опалення досить стримано плавала тепла водичка – виникало бажання занурити тіло у ковдри й забутися на кілька століть.
   Але це не входило у плани нашого головного героя, він мав боротися, борсатися, дряпатися на прямовисні скелі складнощів та труднощів, мав викльовувати здобич із чужих дзьобів, переступати вбитих та поранених і дряпатися далі. Коли він залишав рідну оселю, мама йому так і сказала:
   – Синок, – сказала вона, – сина, синочок, синюганчику мій, ти маєш знати, що тобі буде важко, що тобі доведеться борсатися у багні, збивати лапками вершки у масло, наступати на горлянки поранених та пухнути від голоду. Ти маєш вирвати ласий шматок свого щастя, вирвати, синюшончику, й оберігати його від червивих очей та загребущих лап, що всякі почвари тягтимуть до твого щастя.
   Так і мало бути, якби наш головний герой не був виліплений з іншого тіста, якби не був він замішаний на сметані, немов колобок, якби не був він чистого поля ягодою та джерельного струмка краплиною, не був порядним та деякою мірою інтелігентним чоловіком.
   Хоча іноді наступати на горлянки доведеться, подумав він і вирішив, що варто вже знімати джезву з плити, адже піна піднялася, а пити кип'ячену каву – то доля жебраків і негрів.
   – Хоча вони не такі вже і погані, ці Джими Кроу, – промовив наш головний герой уголос і сів біля вікна. Руки йому зігрівала гаряча чашка.
   Ще наш головний герой думав про вічність. Точніше, про смерть. Так-так, саме про цю вередливу безносу-ту-саму спокусницю, про цю діваху з темним минулим і ще більш темним майбутнім, про цю володарку людських почуттів, повелительку страхів та правительку незворотності. Коли він залишав рідну оселю, брат його, двоюрідний, так і сказав йому:
   – Рита Львівна, братику мій, це жінка, яка ходить по слідах смерті. Братчику мій, братка, братан, знай, що Рита Львівна – жінка страшної вдачі, ти згодом і сам зрозумієш, але вона – непоганий стартовий майданчик, адже ти, братулюшечко мій, зможеш якийсь час пожити в одній з її квартир.
   Рита Львівна дійсно ходила по слідах смерті. Цей кооперативний шістнадцятиповерховий будинок на вулиці Чорновола, одразу біля дитячої лікарні, був збудований тоді, коли найстарші його мешканці вже були древніми, як світ. А Рита Львівна була донькою найдревнішої з цих древніх як світ мешканок. Дочекавшись смерті своєї матінки – найстаршої і найдревнішої, вона взяла справу до своїх рук, а місцевих довгожителів – в оборот, почала підлещуватися до одиноких дідуганчиків, що закінчували своє земне життя, до їхніх дружин, що мали прожити трохи довше, до інвалідів та хворих на онкологію. Спочатку вона доглядала бабу Олену, ветерана ще, певно, Куликовської битви, і коли баба Олена віддала богу душу, Рита Львівна стала повноправною власницею її квартири. Потім був дід Олексій зі своїм Георгіївським хрестом (щоправда, до 1913 року) за битву при Порт-Артурі, за ним – тьотя Клавдія Сергіївна, далі баба Оксана, баба Нюра, стара Вербичиха, древня Ліза Іванівна, хворенька Настя, підсліпувата Орися, безногий Валеріан, тьотя Наташа, яку випадково перерізав трамвай, але то темна історія, і навіть сама Рита Львівна до кінця не змогла у ній розібратися, але трикімнатну на десятому поверсі таки загарбала.
   Квартира, до якої вселився наш головний герой, належала колись подружжю старих, але ще сповнених сил угорців. Проте дід, старий угорець, якщо чуткам у такій ситуації можна довіряти, втопив дружину у ванній через надлишок почуттів до неї, а сам дременув до Лондона, де мешкав його племінник. Він пристроїв діда до якогось притулку на околиці, біля аеропорту Гетуік, а квартира у Києві відійшла Риті Львівні.
   Всього цього наш головний герой, звісно, не знав, проте вже починав здогадуватися. Інакше як пояснити таку кількість квартир в одному будинку в однієї власниці? Проте не здогадувався він про те, що Рита Львівна хоч і була жінкою страшної вдачі, але мала одну таємницю (звичайно, їх було більше, але ця була особливою) від оточуючих, яка б значно знизила її авторитет, дізнайся про неї хто-небудь із її оточення. Вона любила метеликів. Ні-ні, вона не була ентомологом, вона не колекціонувала і не досліджувала лускокрилих, не читала книжки найвідомішого гаркавого ентомолога планети і не виїжджала до Альпійських гір на пошуки рідкісних видів метеликів. Рита Львівна просто їх любила. Це неможливо пояснити, це можна хіба сприймати за належне або не сприймати.
   А ще Рита Львівна любила сметану. Про це знали всі, і сама любителька кисломолочного продукту ні від кого цього не приховувала. Це була звичайна безневинна примха. Подібними страждали всі відомі тирани. Хтось любив м'які шкіряні чоботи та солодкуватий тютюн, хтось – палити боярам бороди, інший взагалі теслював на рівні зі звичайними робітниками. Рита Львівна любила сметану. Вона їла її щодня. Багато. З сіллю, з цукром, з медом, з томатним соком, у чистому вигляді та приправлену яєчним жовтком.
   Така вона була, Рита Львівна.

   Допивши свою каву, наш головний герой вирішив іти на пошуки роботи. Саме робота робить з людини людину, розмірковував він, саме робота допомагає людині стати більш людяною, саме робота дозволяє більш людяній людині стати власником свого помешкання.
   Це якщо ти не Рита Львівна, звичайно.
   Вже збираючись виходити з квартири, наш головний герой почув дзвінок. Той виривався з телефону. Це міг бути як Ніколай, так і Рита Львівна, це могли помилитися номером, або хтось вирішив пожартувати, або, врешті-решт, це могло бути маркетингове опитування. «Хто б це не був, – подумав наш головний герой, – я візьму слухавку».
   – Я вас слухаю, – привітався він.
   – Це я, привіт! – кричав Ніколай.
   – А, ви! Давно ж я вас не чув, – саркастично мовив наш головний герой.
   – Та я у відрядження їздив! – пояснив прямодушний Ніколай.
   – До Бірми?
   – Що? А, ні, яка Бірма! На Подолі трубу прорвало, їздили радити.
   – Що радити, Ніколай?
   – Шо куди підсовувати і яким клином який клин вишибати.
   – Ну так, як я не здогадався. А чому до мене телефонуєте?
   – Хотів привітатися.
   – Ну, тоді до побачення, Ніколай, – і наш голов ний герой поклав слухавку.

   Внизу, біля виходу з будинку, дорогу нашому голов ному герою перегородила Марія Федорівна. Вона розкинула руки неначе для обійм, але обличчя її було, навпаки, досить зосередженим. Здавалося, Корф думала, чи дійсно той, кого вона збирається обіймати, вартий цього інтимного процесу.
   – А на цей раз що? – здивувався наш головний герой, ставши у стомлену позу, немов з усіх поз, які вигадало людство, ця була найпереконливішою в такій ситуації.
   – Обіцяла – покажу!
   – Що обіцяли? Що покажете?
   – Обіцяла показати тобі свою доньку – покажу.
   – Та я поспішаю! – вперше за багато років збрехав наш головний герой і від того став червонішим за саму кров.
   Марія Федорівна глянула недовірливо.
   – Ну добре, не поспішаю, але у мене невідкладні справи! – продовжував брехати наш головний герой.
   Цим словам Марія Федорівна також не повірила. Вона стояла з розгорнутими руками, перевалювалася з ноги на ногу й виразно та допитливо вдивлялася в очі нашому головному герою.
   – Ну добре, добре! – здався наш головний герой. – Нема у мене невідкладних справ, просто я зараз не готовий, розумієте, Маріє Федорівно! Не готовий. Це ж, певно, така відповідальність!
   Підбите око Марії Федорівни зловісно засвітилося.
   – Давайте показуйте, – важко зітхнув наш головний герой, мружачи очі від проникливого сяйва фінгалу.
   – Валю! – закричала Корф. – Валюш!
   – Ma, може, не треба? – пролунав голос невідомо звідки, від чого склалося враження, що сама Корф, неначе віртуозний черевомовець, говорить зляканим дівочим голосом.
   – Валюшо, – наполегливим шепотом Марія Федорівна прикрикнула собі за спину, де, окрім зачинених дверей, що усім своїм виглядом манили нашого головного героя на волю, нічого не було.
   – Ну, ма-а.
   – Цить! Давай заходь!
   І тут наш головний герой зрозумів, що Марія Федорівна ніякий не черевомовець, і Валя таки існує, та де там – ще й як існує! Рипнули вхідні двері, з'явився невеличкий силует, і до парадного зайшла вона. У блакитній сукні, поверх якої була накинута шубка з явно синтетичної норки, а над шубкою, в районі голови – очі, більші, ніж ґудзики на шубці, а ті, повірте мені, були не з найменших, ті ґудзики були усім ґудзикам ґудзики, такими ґудзиками можна було каструлі накривати. Алюмінієві.
   І ті очі були такими ж блакитними, як ота небесного кольору сукня з білими шлярками й охайним, майже повітряним (певно, з самого Лімеріку) мереживом на талії та округ декольте. А там – у тому декольте – було таке, мама мія, господи прости. Наш головний герой, тримаючись за стіну й випинаючи носочки своїх черевиків, неначе театральний принц з вистави «Попелюшка», не підійшов – підлетів до Валюші й склонився у досить незграбному, проте щирому поклоні.
   – Доброго дня, чарівна пані! – видушив він із себе безглуздість.
   – Доброго, – привіталася Валя й опустила очі.
   – Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху – і все мені стало у радість. Ви… квітка! – щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. – Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.
   – Валя, – нескладно відповіла на безглуздий компліман Валя.
   – А я… – продовжив наш головний герой, – це просто я, я ніщо в порівнянні з вами, з вашими витонченими пальчиками, вашим досконалим станом, вашими очима…
   – Альо!!! – раптом перебила його Марія Федорівна, штурхаючи у плече. – Ти шо, з місяця звалився? Де ти таких слів набрався, ухажор? – І вона розсміялася сиплуватим, проте гучним голосом.
   – Я і не знав, Марія Федорівно, що у вас така прекрасна донька.
   – Ну! – радісно вигукнула Корф. – Що я говорила?
   – Справді-справді, я і не думав.
   – То будеш знати, що я слів на вітер не кидаю. А якщо щось і кидаю, то точно не на вітер. – І вона підбадьорливо зморгнула забитим оком.
   Але раптом, так раптом, як бува приходить лише смерть, втрутилася донька:
   – Ma, a чого він називає тебе Марією Федорівною?
   Віра Євсеївна задумалася, потім зашарілася і, міцно стискаючи губи, різко повернула обличчя до Валі.
   – І справді… – стиха відповіла Валя, – я й забула.
   – Отже, мій хороший, – звернулася Марія Федорівна до нашого головного героя, – Валентина Казимирівна Арманьяк! – І вона з гордістю поцілувала доньку.
   – Дуже, дуже приємно, – шаркав своїми ніжками наш головний герой, – ну просто ду-уже приємно.
   Він відбивав чечітку, кланявся, згинався навпіл у незбагненних реверансах і навіть не помітив, як позаду нього відкрилися двері ліфта, з якого вийшов невисокий чоловік у сірій дубленій курточці з козлячої шкіри. Поряд з ним на повідку дріботав коричневий пудель, який, швидше за все, і поняття не мав про те, з чого зроблена курточка його господаря. Чоловік з пуделем не розрахував швидкості свого руху і, намагаючись обійти нашого головного героя, що от-от мав упасти на пузо й заходитися плазувати у сповнених безкомпромісної галантності конвульсіях, не встиг загальмувати, наскочив на нашоголовногогероєву спину, послизнувся на поталому снігу, що його позаносили мешканці будинку, і розпластався посеред парадного. Вигляд він мав при цьому як мінімум безпорадний. Загарчав пудель, «як невчасно», – охнула Корф, верескливо заголосив невисокий чоловік, а наш головний герой розгубився у мішанині гучних звуків та людських і собачих тіл.
   – Привіт, люба! – видушив із себе він. – От, Чарліка йду вигулювати, – і невисокий чоловік у сірій дубленій курточці вказав на принишклого й до біса нажаханого Чарліка.
   

notes

Примечания

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →