Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Имя верблюда, изображенного на пачке сигарет "Camel" - Старый Джо.

Еще   [X]

 0 

Художник (Тур-Коновалов Костянтин)

Перша половина XIX сторіччя. Тарас Шевченко – поки що нікому не відомий маляр-підмайстер, кріпак поміщика Енгельгардта. Та невдовзі доля зведе його з людьми, які допоможуть відкрити світові його талант… Новий погляд на життя й становлення славетного художника і поета!

Год издания: 2013

Цена: 62.5 руб.



С книгой «Художник» также читают:

Предпросмотр книги «Художник»

Художник

   Перша половина XIX сторіччя. Тарас Шевченко – поки що нікому не відомий маляр-підмайстер, кріпак поміщика Енгельгардта. Та невдовзі доля зведе його з людьми, які допоможуть відкрити світові його талант… Новий погляд на життя й становлення славетного художника і поета!


Костянтин Тур-Коновалов, Денис Замрій Художник

   Світлій пам’яті Андрія Бенкендорфа, Людини і Художника, присвячується

Від авторів

   У XIX столітті були винайдені пароплав і паротяг, швейна машинка і револьвер, анілінові барвники для тканин і ручка з пером. У людства з’явилися гвинтівка і гас, електрична лампочка і велосипед, целулоїд і динаміт, телефон і фонограф, дирижабль і фотоапарат, кулемет і дизельний двигун…
   Змінювалися території, і за океаном держави в результаті громадянської війни між Північчю й Півднем отримали величезні території колишніх французьких володінь у Новому Світі: Луїзіану, Арканзас, Міссурі й Оклахому. Мапу Старого Світу перекроїли наполеонівські війни, що закінчилися Віденським конгресом. Уругвай, Болівія і Греція здобули незалежність після кровопролитних воєн і революцій.
   На початку століття світом правили такі видатні постаті, як Наполеон Перший і король Великобританії Георг Третій, президент Джефферсон і турецький султан Махмуд Другий. До кінця століття на зміну їм прийшли Авраам Лінкольн, Джузеппе Гарібальді, королева Вікторія, а Фрідріх Енгельс і Карл Маркс подарували суспільству прогресивні економічні ідеї.
   Мистецтво переживало небувалий підйом. Творили Державін і Байрон, Бетховен і Карамзін, Пушкін і Скотт, По і Стендаль, Дюма і Бальзак, випереджаючи й готуючи появу Берліоза і Верді, Мусоргського і Вагнера, Тургенєва і Толстого… Перераховувати імена можна без кінця.
   Не дивно, що саме в цьому величному столітті народився і творив Тарас Григорович Шевченко.
   Кожен, хто з’являвся в його житті, вплітав свою яскраву нитку в канву непростої долі нашого героя. Нехай це навіть звучить трохи банально, адже так можна сказати про життя кожного з нас. Однак не всі людські долі настільки яскраві та драматичні, як доля цього самобутнього художника і поета.
   Натомість нам залишалося просто описати все, що відбувалося з юним Тарасом, описати кожного, хто зустрівся на його тернистому шляху.
   Козачка Оксана і дворянин Енгельгардт, дяк Богорський та імператор Микола Павлович, світські левиці Юлія Самойлова і княгиня Репніна, художники Брюллов, Сошенко, Венеціанов… Вони прийшли в роман із мемуарів і листів, з картин і поем.
   Не дивуйтеся, шановний читачу, зустрічаючи в романі довгі історичні відступи – непросто описати долю людини, не приділивши уваги часові, у якому вона жила. Не варто сердитися на авторів також через опис характерів людей, які, здавалося, не мали стосунку до Тараса, адже вони так само творили його майбутнє, нехай навіть не усвідомлюючи цього.
   Таким чином, крок за кроком, деталь за деталлю перед нам поставало славетне століття. Нам залишилося тільки описати всі деталі, радіючи з того, що картина складається чесна і яскрава. І саме цю картину пропонуємо вам, шановний наш читачу!

Пролог, який міг би стати некрологом

   Врага не буде, супостата,
   А буде син, і буде мати,
   І будуть люде на землі.
Т. Шевченко. І Архімед, і Галілей, 1860
   Відгриміли вже й Друга перська війна, і Російсько-турецька кампанія 1828–1829 років. Здавалося, уже згасла постійно тліюча східна криза. Утім, це було лише затишшя – завойовані землі вимагали не тільки ретельного вивчення, але й охорони від зазіхання інших держав. Тому-то й будували фортеці з регулярними гарнізонами – постійна присутність озброєних загонів гарантувала захист завойованих територій, нехай навіть не завжди надійний.
   Укріплення найчастіше створювали в досить спішному порядку: Новопетрівське, Уральське, Раїмське. Про Раїмське, до речі, козаки-уральці навіть склали пісню:
Вот приходит славно время,
Мы идем все на Дарью:
Истребим Каканско племя,
Как огнем спалим траву.
Там у моря, при Дарье,
Мы сыскали бугорок.
Сажен во сто или боле
Захватили уголок,
Повеленье получили,
За работу мы тотчас,
Как Раимско укрепленье
Очутилося у нас.
Славно здесь мы поживаем,
Будто в матушке Руси,
Спиртом горе запиваем,
Забываем труды все.
Мы уральские казаки,
Мы умеем как пожить:
Свинцом, порохом богаты,
Мы умеем угостить…

   Свинцем і порохом захисники фортець могли пригостити будь-якого зайду. Щоправда, фортецями такі споруди називалися вельми умовно – найчастіше це були поселення, оточені частоколом, з двома-трьома гарматами й незначним гарнізоном воїнів-інвалідів, підкріпленим невеличкими загонами оренбурзьких і яїцьких козаків. Але не так сталося, як гадалося… Російський ведмідь рушив на Схід. Вайлувато, перечіпаючись через гарячі місцеві племена, але рушив.
   Однак за кожним кроком ведмедя пильно стежили англійці. Незважаючи на удаваний штиль у відносинах між двома великими імперіями й підписані лондонські конвенції сорокових років, британський лев не хотів ні в чому поступатися двоголовому орлу й втрачати свій вплив у Приараллі. Англійці бачили російську армію в дії, тож всерйоз побоювалися вторгнення царських полків через текінські степи і афганські пустелі на півострів Індостан – перлину британської корони. Чи варто нагадувати, що саме Британська Індія була найбільш цінною з усіх колоній англійської метрополії?
   Натомість шлях із Росії в Індію лежав простісінько через піски Середньої Азії. Варто зауважити, що стежка ця вже була сходжена російською розвідкою. Ще батько царя Миколи – імператор Павло Перший – разом із молодим на той час Наполеоном Бонапартом готував плани захоплення країни магараджів. Він навіть відрядив авангард – Військо Донське – під командуванням отамана Василя Орлова, якому наказував: «Пам’ятайте, що вас цікавлять лише англійці, а також мир з усіма, хто не буде їм допомагати, і так, минаючи їх, запевняйте в дружбі з Росією і рухайтеся від Інду на Ганг і далі на англійців. Мимохідь зміцніть Бухарію, щоб китайцям не дісталася. У Хіві випустіть скількись-то тисяч наших полонених підданих. Якщо потрібна буде піхота, то слідом за вами, а не інакше можна послати. Але краще, якби ви це самі зробили». До Індії козаки тоді не дійшли, але неабияк налякали англійців.
   «Володарці морів» була настільки неприємна сама лише думка про можливість вторгнення, що вона не шкодувала на оборону своїх інтересів ані дипломатичних зусиль, ані сучасної зброї, ані золота. Британські сили стояли за кожним бунтом і заколотом проти нової влади, зчиненими непокірними кочовими племенами, а часто-густо англійці навіть самі спричиняли безлад.
   Ось чому будь-яка, навіть тричі мирна експедиція Російського географічного товариства розглядалася англійцями та їхніми магометанськими союзниками як глибока розвідка території. Не була винятком також Аральська експедиція, яку влітку 1849 року здійснив майбутній контр-адмірал, командор ордена Святих Маврикія і Лазаря, а на той час двадцятидев’ятирічний лейтенант Олексій Бутаков. Проводячи рекогносцировку узбережжя Аральського моря, він наказав членам експедиції покинути шхуну «Святий Костянтин», зійшовши на берег неподалік від Раїмського укріплення.
   З огляду на описану вельми тривожну міжнародну ситуацію невеличкий загін під проводом Бутакова був завбачливо підсилений вояками і козачою півсотнею. Приписи для цього загону були недвозначні – не зводити очей із барханів і, помітивши «халатників», – так тоді називали войовничих кокандців і текінцев, – діяти за статутом військового часу. Утім, не виключалася можливість мирних переговорів, тому Бутаков віз в обозі також подарунок кокандському шаху.
   Дар був чималенький і складався з безлічі коштовних і просто дорогих речей: «Скляних речей: два канделябри чотириаршинних із срібною оправою (17 000 крб.), стіл восьмиріжковий на низеньких ніжках у срібній оправі (2700 крб.), до нього компотьєрів (на 1500 крб.), дванадцять столових ліхтарів (2400 крб.), двадцять чотири квітники (2000 крб.). Порцелянових речей: сорок вісім чаш за перським смаком з багатими прикрасами (4000 крб.), 24 невеличкі вазони або квітники з багатим оздобленням (4000 крб.)».
   Чимало, чи не так? Росія на подарунки не скупилася – мир і люди коштували дорожче.
   Загін сходив на берег. Судно, збудоване в Оренбурзі спеціально для експедиції, яке стало для вояків на довгі місяці рідною домівкою, стояло біля берега. Шхуна, кинувши якір на дно жовтуватого Аральського моря, погойдувалася на легкій хвилі, прощаючись із пасажирами і вимахуючи, ніби руками, щоглами, реями й бушпритом.
   Козаки, вояки і члени експедиції рушили крізь піски і бархани, усе далі відходячи від берега. Поскрипувала дивовижна й незвична для європейського ока ремінна плетена збруя. Погонич із багряним обличчям погейкував на верблюдів, які тягли черевату чавунну гармату. Сонце немилосердно палило обличчя мандрівників, а кінські ноги глибоко грузнули в піску. І не було в небі ані хмаринки – лише безкрайня жовта розпечена пустеля та тремтливе марево на обрії.

   Чорновусий лейтенант Бутаков, уже знайомий нам командир експедиційного загону, смикнув вуздечку свого вороного, кашлянув і звернувся до художника експедиції.
   – Тарасе Григоровичу, – шанобливо почав він, – а от скажіть, якби ви вчора з бубнового валета зайшли, вийшла б партія?
   Художник, довговусий чолов’яга в чоботях, військовій формі, підтримуючи на плечі пошарпаний етюдник, відповів:
   – З бубнового валета заходив завжди Карл Павлович як наставник і мені наказав робити так само.
   – Та це я вже зрозумів, – кивнув Бутаков. – А от мені цікаво, з чого б це?
   – А з того, що як не маєш із чого, то ходи з валета! – відповів художник і розсміявся.
   Розсміявся також лейтенант.
   – А ось була одна історія, Тарасе Григоровичу, – не перестаючи сміятися, продовжив Бутаков. – Вона зі мною ще в Морському корпусі трапилася…
   Моряки й вояки, нещодавно прикомандировані до загону, здивовано переглядалися. Що може бути спільного в простого вояка Шевченка і бравого столичного лейтенанта, та й дворянина до того ж?
   Уже другий день солдати тільки про це й говорили, а козаки в пікетах висували версії то про дворянське походження Шевченка, то про дивацтва Бутакова. Казали, зокрема, що рядовий Тарас – розжалуваний у вояки пан. Можливо, навіть із гвардійських, із самого Санкт-Петербурга. Тоді ще була свіжа пам’ять про декабристів і повстання на Сенатській площі. Не дивно, що жителів Уралу і Сибіру годі було здивувати простими вояками найшляхетнішого походження, та ще й щирої блакитної крові.
   Два яїцькі козаки, бородаті, у синіх мундирах і смушкових шапках, їхали верхи в авангарді загону. Вони лише півгодини тому закінчили обговорювати таку незвичну дружбу офіцера з простим вояком.
   Козаки цього пікету, треба сказати, були люди різні. Старший, огрядний і бородатий урядник Авдій Буланов, був першим із козаків на всьому Яїку, що за указом імператриці давно перейменували на Урал, але серед козаків його називали по-старому. Учасник походів і воєн, який полонив свого часу самого мурзу Ахмета, отримавши за це Георгіївський хрест. Напарник його, Митяй, молодий, безвусий, у війнах ще не брав участі, хоч дуже хотів. Він раз за разом намагався проскочити вперед на своєму баскому конику й крутив на всі боки великою головою у величезній папасі, насунутій на відстовбурчені вуха. Багато чого було йому в дивину в цьому степу. І дерева, нижчі від людського зросту, які не росли вгору, а ніби прагнули розпластатися по землі. І небачені трави, які росли острівцями – здебільшого полин і колінчасті джизгуни або турсуки, як називали їх провідники. І схожі на віслюків кулани й легконогі сайгаки, які зривалися з місця і тікали, ледь завбачивши вдалині людину.
   Авдій не звертав уваги ні на кого і ні на що. Хоч у цьому степу він не бував, але побачив чимало, тому не було нічого такого, що могло його здивувати понад міру.
   Отже, Авдій був незворушний. Наговорившись досхочу, старий козак дрімав упівока, відпустивши поводдя і дозволивши своєму жеребцеві йти вільно. Тому Митяй делікатно мовчав: турбувати урядника питаннями, і тим самим будити його, було незручно. Але ж поговорити хотілося, от лишень із ким? Хіба що з конем або з лінивим вараном, який із далекого бархана дивився на козаків напівзаплющеними очима… Або роздивлятися обрій – одноманітний, хоч куди глянь, і давно вже обридлий…
   Козак придивився. Раптово на обрії, посеред барханів, закурилося. Хмарка пилу, зростаючи, наближалася до мандрівників. Ось коли в нагоді молодому козакові став його надзвичайно гострий зір!
   Митяй підвівся у стременах і тицьнув у напрямку хмарки батогом.
   – Дядьку Авдію! Поглянь, ніби куриться отам-о?
   Урядник Буланов розплющив очі, придивився, зняв папаху й перехрестився широким хрестом.
   – Ну, Митяю, здається, доїхали…
   – То що робити, дядьку Авдію?
   – Стріляй у повітря й мерщій до лейтенанта!
   Обидва козаки розвернули коней і понеслися вчвал по барханах, стріляючи в повітря.
   Бутаков витягнув із чохла мідну підзорну трубу. Оптика наблизила хмарку пилу з барханів: стало чітко видно вершників у строкатих халатах і з шаблями, які наздоганяли козаків, огинаючи широким півмісяцем загін лейтенанта.
   – Сурмачу, тривога! – скомандував лейтенант. – Рото, слухай мою команду! До бою готуйсь!
   Сухим тріском забив барабан, надривно заспівав ріжок, козаки почали розсипатися в лаву, вояки розвернули гармату. Бутаков, зістрибнувши з коня і витягнувши шаблю, захоплено чекав на майбутню атаку.
   – Агов! – гукнув він до урядника Авдія, який виринав із куряви, як билинний богатир. – Можете атакувати після залпу? Так? Дякую!
   І продовжив, відвернувшись від зосередженого урядника, вичікуючи, коли кочівники наблизяться на відстань пострілу.
   – Готуйсь! – Лейтенант підняв шаблю. – Вогонь!
   Постріл із сотні ротних рушниць і однієї гармати прогримів над давніми барханами. І постріл цей перекинув чистокровних коней із табунів еміра, які мчали назустріч загону. Вершники в халатах і чалмах, горлаючи і співаючи молитви, відповіли безладною стріляниною з довгих англійських штуцерів.
   Тільки для стороннього погляду все, що відбувалося, було безладним гармидером. Бутаков командував, скупо махаючи шаблею, перебігав від гармати і назад до стрілків. Він бачив, що напад вдалося відбити. Коли ж кіннотники відринули, усе ще відстрілюючись, але здебільшого задля годиться, до нього раптом долетів далекий крик:
   – Шевченка вбили! Шевченка вбили!
   Лейтенант обернувся. Уже непотрібна шабля вислизнула з його руки. Козаки загону, сурмачі, фельдшер і барабанщик бігли до того місця, де ще хвилину тому стриміла постать «маляра», як жартома називав себе рядовий вояк Шевченко. Зараз він лежав на піску без руху. На білому його вояцькому кітелі, з лівого боку, проступала червона пляма.
   Лейтенант зняв кашкета й перехрестився.

Частина перша
Знайомство


Розділ перший
Тост у Неаполі

   Багатий не знає
   Ні приязні, ні любові -
   Він все те наймає.
Т. Шевченко. Не завидуй багатому, 1845
   Наразі, любий читачу, повернімося в минуле на тридцять років і вирушмо набагато західніше. Якщо бути зовсім точним, то наш шлях лежить у літо 1835 року, і саме на Апеннінський півострів, що купається в м’якому й найсинішому на всьому світі Середземному морі. На західному його узбережжі під покровом згаслого вулкана Везувій у затінку кипарисів та оливкових дерев розкинулося білими будинками й червоними черепичними дахами місто Неаполь.
   Це був неспокійний час. Нещодавно відгриміло невдале повстання в сусідній Генуї, і його лідер Джузеппе Гарібальді, який уже став італійським народним героєм, був засуджений до смертної кари і втік у Марсель, а потім у Туніс. Тоді про це говорили по всій Європі. До того ж лише двома роками раніше Австрія вельми жорстоко придушила повстання в сусідньому Пармському герцогстві. До об’єднання Італії залишалося майже тридцять п’ять років, а Південна Італія на той час входила до Королівства Обох Сицилій, яким правила династія Бурбонів – спадкоємців найдавнішого французького королівського дому Капетингів. Утім, самі італійці, не зважаючи на жодні війни та іноземні вторгнення, не звертали на корони особливої уваги. Недарма ж відома італійська приказка мовить: «Хоч іспанці, хоч французи, аби жерти нам від пуза».
   Того літа сонячний Неаполь прощався з шанованим і прийнятим у найбагатших родинах цього небідного південного міста чоловіком – художником Карлом Павловичем Брюлловим. Або, як ще за давньої пам’яті називали його в неаполітанських кав’ярнях, «Карліто Брюллов».
   Карл Павлович влаштував на прощання невеличку вечірку для друзів – небагатих італійських живописців, які зібралися у скромному дворику. У напівтемряві дзюркотів фонтан і насолоджувалися прохолодою доглянуті апельсинові та лимонні дерева. Дворик був невеличкий, але розташовувався в самісінькому серці Неаполя, неподалік собору Святого Януарія – покровителя цього благословенного міста.
   Співали скрипка і мандоліна, повітря було свіже, пахло лимонами. У дворику навколо столу дозволили гратися дітям, але навіть вони притихли, розглядаючи господаря, як споглядають античне божество. Справді, їм було на що подивитися – високий і ставний Брюллов мав густу шевелюру і манери римського патриція.
   Тут ми зробимо невеличкий відступ. Попри те, що Карл Павлович народився в російському Санкт-Петербурзі, він мав французьке та італійське коріння. У 1822 році митця було відряджено до Італії на кошти Товариства заохочення художників. І хоча в Росії він був блискучим студентом-рисувальником, улюбленим учнем самого Андрія Іванова, але саме в Італії перетворився на справжнього віртуоза. Тут Брюллов почав писати перші масштабні історичні полотна, і з цих теплих благословенних берегів пішла його світова слава. Слава ця, слід сказати, лилася щирими золотими струмками…
   Карл Павлович виголошував тост. Для своєї промови він обрав lengua napulitana – неаполітанський діалект італійської мови. Італійську він знав із раннього дитинства й навіть вважав рідною нарівні з російською. І говорив, як усі італійці, барвисто й довго:
   – Друзі! У цей день, день прощання з Італією, я хочу сказати кілька слів про всіх нас… Про французів, греків, італійців, які віддали свій талант похмурим північним країнам! Ми працювали в архітектурі й живописі, опері та літературі! Фіораванті, який побудував Кремль у Москві, Доменіко Трезіні, який заснував Петропавлівську фортецю в столиці… Великий Кваренгі… Блискучий Фальконе… Неповторний Растреллі… Родоначальник опери в Росії – ваш земляк Франческо Арайя… Італійські голоси досі тішать слух обраного товариства в Санкт-Петербурзі! Я мовчу вже про те, яким є ваше місце в живописі – чого вартий один лише П’єтро Гонзаго!
   Карл Павлович любив і міг говорити довго. Тому багато хто за столом запасся терпінням, а найстарший і найогрядніший із живописців, майстер Антоніо, навіть задрімав. Саме він ви`кликав крайнє невдоволення Брюллова, голосно схропнувши.
   Щоправда, Антоніо одразу ж прокинувся, погладив кошеня, яке весь час тримав на руках, і незворушно поцікавився:
   – Маестро, ми, звичайно, дуже вас поважаємо, але… власне, до чого ви все це говорите? Ми й без того це знаємо!
   Гості з чемності розсміялися.
   – А до того я це кажу, друзі мої… – мабуть, Карл Павлович очікував саме цього запитання: голос його залунав більш урочисто й художник ще вище підніс келих із місцевим червоним вином. – До того, що в Російській імперії месія й талант завжди з’являються з півдня!
   І скромно опустив очі. Проте всі зрозуміли, що, а точніше, кого саме маестро Брюллов має на увазі. Природно, метр зірвав оплески, матусі молодих художників-початківців потяглися до господаря нагадати йому про обіцяні протекції.
   У ті часи багато хто прагнув потрапити на береги Неви – туди, де жила настільки ж багата, наскільки й спрагла витонченого мистецтва російська аристократія. Будь-який невизнаний на батьківщині італієць чи француз міг заробити в Північній Пальмірі за два-три роки стільки ж, скільки на батьківщині за все своє життя.
   Молоді синьйори, сини вже згаданих матусь, однак, дивилися зовсім не на маестро. З неприхованою заздрістю розглядали вони графиню Юлію Самойлову – коханку Брюллова, яка скромно сиділа поруч із художником. Лише два роки тому майстер зобразив її як «жінку, яка притискає до себе дочок» на знаменитому полотні, присвяченому останнім хвилинам Помпеї. Полотно це замовив російський багатій і дійсний статський радник Анатолій Миколайович Демидов. У той час про цю картину, а точніше, про те, скільки за неї було заплачено щирого золота, говорили чи не більше, аніж про бурхливий роман художника й російської аристократки, яка завдяки йому стала відомою.
   Ні для кого не було секретом те, що колись Самойлова протегувала служителям Евтерпи – музи ліричної поезії й музики. У «колекції» графині були по-справжньому «рідкісні екземпляри»: Вінченцо Белліні, композитор, який обезсмертив своє ім’я оперою «Норма», і Джованні Пачіно, який створив неймовірно успішну оперу тих років «Корсар».
   Однак зараз Юлія Павлівна збайдужіла до музики, а також до її авторів. Її цілком захопив живопис – звичайно, не без участі й приголомшливої чарівності «синьйора Карліто Брюлло», з яким вона познайомилася в Римі, у салоні княгині Волконської. Графиня до цього часу розлучилася зі своїм чоловіком графом Миколою Самойловим і була вільна, як теплий і ласкавий денний бриз, що дме із Середземного моря.
   Самойлова з милою відстороненою усмішкою світської левиці дозволила охочим кавалерам прикластися до ручки і кивнула своєму коханому, вказуючи на карету, яка чекала біля брами:
   – Друже мій, уже сутеніє, а нас ще чекає подорож Елладою й османським краєм…
   Юлія Павлівна підвелася. За нею підвелись також усі інші. І довго ще стояли біля карети: художники не хотіли відпускати «російського маестро», вони обіймалися й давали поради в дорогу, пили за його здоров’я. Коли ж карета нарешті поїхала, довго махали хусточками вслід і лили щирі сльози. А потім при світлі зірок у тому самому дворику тихо співала мандоліна, а живописці і скульптори обговорювали слова свого гостя про те, що в Російській імперії месія і талант завжди приходять із півдня…
   Зараз, коли відтоді минуло багато-багато років, ми можемо сказати, що слова Карла Брюллова про «месію з півдня» були якщо й не пророчими, то принаймні дуже й дуже правдивими. Справа тут не в самих лише великих італійцях… Можливо, прийде месія (якщо взагалі прийде) так само з іншої сторони світу.
   Але південь Російської імперії дав їй Гоголя і Чехова; покинувши Омськ, підкорив столицю Михайло Врубель, а Київ відправив у столицю Михайла Булгакова та Олександра Вертинського. Зараз мало хто знає, що великий російський діяч, батько багатьох реформ і «дідусь індустріалізації» граф Вітте народився в південному грузинському місті Тифлісі. «Хохлом гнаним» (як він сам себе називав) з південної Чернігівської губернії був граф Розумовський – блискучий фельдмаршал і президент Російської академії наук, а його брат Олексій став фаворитом і морганатичним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни. Якщо вірити літописцям, саме з півдня пішла Руська земля.
   Так само наш герой був родом із півдня Російської імперії.

Розділ другий
Літній сад

   І чужому научайтесь,
   Й свого не цурайтесь.
   Бо хто матір забуває,
   Того Бог карає,
   Того діти цураються,
   В хату не пускають.
Т. Шевченко. І мертвим, і живим, і ненарожденним, 1845
   У XIX столітті Петербург був величезним містом – за мірками не лише Європи, але й світу загалом. Його населяло майже п’ятсот тисяч осіб, і населення постійно зростало. Документи того часу свідчать, що в тридцятих роках дев’ятнадцятого століття в місті на Неві було вісім тисяч триста будинків, сто сімнадцять мостів і чотири тисячі ліхтарів.
   Місто росло й розвивалося. Відкрито було майже триста фабрик, заводів і мануфактур. З’явилися прибуткові будинки, де квартири здавали інженерам і чиновникам, які переселилися з бідних російських губерній у столицю. Нещодавно були споруджені будівлі сенату і синоду, а буквально за рік до описуваних подій Палацову площу перед царською резиденцією прикрасила Олександрівська колона на згадку про перемогу імператора Олександра Благословенного над Наполеоном, який отримав прізвисько Корсиканець.
   Ну і, звичайно, уже тоді місто було справжньою «культурною столицею Росії», якою залишається понині. Тоді в Санкт-Петербурзі жили і творили Гоголь, Жуковський, Баратинський. Живий ще був Пушкін і живий ще був Денис Давидов. Тільки розпочинав своє поетичне життя Некрасов… Що й казати, нашого роману не вистачить, якщо ми почнемо перераховувати всіх «зірок», які жили тоді на берегах Неви.
   У цей самий час ще один «талант із півдня», робітник пана Ширяєва Тарас виходив із підворіття прибуткового петербурзького будинку. Більше того, він ледве не впав, спіткнувшись об кішку, яка кинулася йому просто під ноги.
   – Чорт! – прокоментував цю подію хлопець і озирнувся на всі боки.
   Петербург дивився на двадцятидворічного безвусого хлопця байдужими очима вікон із сірих колодязів-дворів, дихав холодним вітром, який за відчуттям уродженця південної губернії дув завжди тільки з півночі і тільки йому в обличчя. Але було все ж таки щось надзвичайно привабливе в цій холодній столиці…
   Тарас нагнувся, рукавом змахнув пил зі стоптаних чобіт, поправив мотузку, що була йому за пояс, і замислився. Іти ночувати в комірчину під самим дахом йому не хотілося, на трактир грошей не вистачало навіть у разі найскромнішого замовлення… Залишалося одне – гуляти вулицями Північної Пальміри. Тим паче, коли для тебе, якщо ти почуваєшся справжнім художником, завжди є чим милуватися: повільною Невою, каріатидами на фасадах, перехожими на проспекті й на бульварах…
   Варто додати, що художником робітник вважав себе давно – від тієї хвилини, коли, ставши сільським пастушком, уперше в житті взяв до рук олівець. Першими стали малюнки з овечками, які паслися на луках, хатами під солом’яними стріхами, чоловіками в козацьких шапках і… янголами. Словом, усе, що бачив пастушок навколо себе в селі та на золочених іконах у церкві, те й малював. Клаптики паперу, знайдені на дорозі, він ховав у величезну пастушу торбу, змішуючи з яблуками, шматками медових стільників і крихтами хліба.
   Спогади про яблука і стільники зараз були особливо сумними. Робітник зітхнув і затягнув міцніше пояс. Залишилося тільки вийти на Невський і гордо пройтися до Літнього саду, купивши по дорозі булку.
   «Оце так, – думав робітник, крокуючи по кам’яних плитах, – занесло, звичайно, мене в столицю… Знали б батько та мати – не повірили б! Або дяк… Добре, про того злидня навіть згадувати не хочу!»
   Тим часом провулок вивів його на Невський. Залишалося дістатися до набережної річки Фонтанки, щоб хоч уночі, але проникнути туди, куди проникати було суворо заборонено, однак де давно хотілося побувати, – до Літнього саду.
   Хто з нас, друзі, не чув, що таке Літній сад столичного Санкт-Петербурга? Навіть той, хто ніколи не бував на берегах Неви, напевно, знав про це восьме диво світу, яке було закладено за наказом самого Петра Великого. Саме тут перший імператор всеросійський мріяв створити свою літню резиденцію.
   Фонтани, до яких спеціальним височайшим указом Петро велів «для подачі води влаштувати в річці, яка тече повз моє подвір’я, спеціальну споруду за наданим кресленням». Скульптури Мінерви, Олександра Македонського, Амура і Психеї, Талії і Терпсихори – усі годі перерахувати – біліли серед високих дерев на геометрично ідеальних алеях. Палаци і павільйони, ставки, боскети і великий партер… Навіть якщо всю Академію мистецтв вивести туди на етюди, за тиждень все не намалюють!
   Побудований за європейським зразком і за участі європейців, Літній сад, тим не менш, дивував іноземців своїм розмахом, красою і чимось невловним, що було притаманне тільки Північній Пальмірі.
   Російський майстер Іван Матвєєв, призначений першим архітектором саду, узявся освоювати ділянку з небаченим ентузіазмом. Ентузіазму, як це частенько буває в Росії, вистачило тільки на підготовчі роботи і будівництво «малих хором голландського типу», які були простим тимчасовим будиночком.
   Далі за створення цього шедевра паркового мистецтва й архітектури взялися німці, французи та італійці. Імператорська родина не шкодувала грошей, правителька «жіночого століття» Анна Іоанівна надала право вибудувати Літній сад своєму обер-архітектору Растреллі, а Єлизавета Петрівна дозволила впускати в сад публіку – «за відсутності государині в Санкт-Петербурзі». Пізніше імператриця вирішила, що сад має залишатися відкритим по неділях, у святкові дні і по четвергах. Але… Утомившись від численних охочих подивитися на імператрицю, Єлизавета знову дозволила відвідувати своє улюблене місць відпочинку громадянам нижче від «другого класу табеля про ранги» тільки за її відсутності.
   Учні художніх шкіл, на превеликий жаль нашого героя, у «Табелі про ранги» жодним чином не значилися. Нижчий щабель, чотирнадцятий, належав піхотному прапорщику, корнету в кавалерії, штик-юнкеру в артилерії, хорунжому в козаків і мічману на флоті.
   Тому майбутнім живописцям, а нині малярам доводилося лише із сумом дивитися на знамениті ґрати Літнього саду й уявляти собі розставлені за ними скульптури, створені П’єтро Баратта, Джованні Бонацца, Антоніо Коррадіні та багатьма іншими майстрами.
   Або пан, або пропав! Заборони імператорів існують, щоб художники їх порушували. І що таке для справжнього таланту якась там огорожа? Тарас роззирнувся на всі боки, перекинув через ґрати пензлі, етюдник і миттю перемахнув через паркан.
   Сховавшись у кущах, він просидів кілька хвилин, перевіряючи, чи не помітили його жандарми, які патрулюють алеї, або якийсь спізнілий відвідувач. Але парк був порожній і тихий, тому Тарас підхопив із трави свої речі і швидко рушив алеєю вглиб саду.
   Алея вразила уяву художника своєю холодною красою. Імен давніх богинь і героїв він ще точно не знав, але поки що ці імена його не дуже цікавили. Досить було того, що поміж доглянутими кущами й деревами біліли статуї – жінки в шоломах і зі списами в руках, жінки з крилами, що сиділи на якорях і на гарматах, мускулясті чоловіки, що тримали на руках жінок, які виборсувалися з їхніх обіймів… Намалювати хотілося все й одразу, але довелося вибирати. А вибирати було з чого.
   Тарас підійшов до однієї зі скульптур – віщунки Сивіли Дельфійської, тієї самої, що так загадково дивилася чи то поверх дерев, чи то вглиб небес. Він вивчаюче поглянув на неї, схвально хмикнув і розкрив етюдник.
   Чи знаєте ви, що зберігалося в етюднику підмайстра? Загляньмо через плече живописця!
   Пензлі берлінської фірми «Моевс», фарби вітчизняного заводу Досекіна та трохи іноземних: голландські білила, жовтий «Стиль-де-гран» від Мусіні, кавова чорна з гілок кавових дерев, лак, виготовлений у Парижі з кори північноамериканського горіха…
   Тарас розгріб усе це багатство й дістав вузький брусок чорного графіту. Він ще раз глянув на Сивілу й перевів очі на чистий аркуш, переносячи образ віщунки на папір.
   – Ну-с, – пробурмотів він під ніс, – приступимо!
   І натхненно заходився малювати. Перші штрихи на папері вийшли непогано й правильно, але далі справа чомусь не пішла. Не те, щоб зовсім нічого до пуття не виходило, але створений на папері образ ніяк не був схожий на оригінал, створений ще в минулому, вісімнадцятому столітті великим італійським скульптором Джованні Зорзоні. Так, малюнок був дуже схожий, але чогось таки не вистачало…
   Тарас зламав один грифель, другий… Але перш ніж узятися за третій, вирішив трохи перепочити. Між нами кажучи, йому шкода було дорогих матеріалів, на які витрачалися всі мізерні заощадження скромного підмайстра.
   – Правду той казав, – упівголоса промовив він, сідаючи на свій ящик і відкушуючи від видобутої з кишені булки, – мені не вистачає цієї… як її… «школи»…
   Підмайстер майже з ненавистю подивився на статую Сивіли.
   – Гаразд, богине! – звернувся до неї Тарас. – Якщо допоможеш мені стати справжнім живописцем, намалюю твій портрет найдорожчими фарбами! І п’яти карбованців не пошкодую!
   І художник перехрестився перед образом Сивіли Дельфійської, ніби свято вірив й у неї, й у свою обіцянку. Віщунка ж стояла, звівши очі догори, і ніякого зацікавлення молодим талантом не виявляла. Навіть якщо й побачила щось велика, шанована еллінами, римлянами, а по тому й ранніми християнами віщунка, то нікому про це не сказала… Як не сказала також про розмову, що відбувалася за тисячу верст від Тараса й виявилася доленосною для нього.
   Розмови розмовами, а доля долею. Зараз нам залишається тільки дивуватися з того, з яким завзяттям, з якою наполегливістю йшов наш герой до своєї мети. І ще більше дивує те, що на цьому тернистому і складному шляху він не піддався зневірі, не збився на манівці. Адже так просто було цьому кріпакові, рабу за народженням, але не за своєю суттю уподібнитися мільйонам інших рабів і прожити просте життя, з маленькими людськими радощами й бідами.
   Ні, усе-таки вже тоді він був генієм. Хоча навряд чи сам це усвідомлював. Але повернімося до розмови, про яку знала Сивіла, що таємничо дивилася поверх голови художника.

Розділ третій
На палубі фрегата

   Витає радість і надія
   В очах веселих, любо їм,
   Очам негрішним, молодим.
Т. Шевченко. Огні горять, музика грає, 1850
   Сьогодні мало хто знає, що в ті роки Одеса аж ніяк не була столицею півдня Росії. Більше того, вона не була навіть губернським центром. Входила Одеса тоді до складу Херсонської губернії й була лише повітовим містом. Проте вже тоді Одеса стала «осередком різних народів». Окрім росіян і малоросів, мешкали тут євреї, оскільки повіт, як і вся губернія, перебував за межею осілості. Було багато німців-колоністів, що переселилися сюди ще за Катерини Великої, і поляків, які шукали кращої долі на «східних кресах». Не кажучи вже про греків, молдаван, болгар, албанців і безліч інших народів. У місті найвищим указом був заснований «порто-франко» – порт, звільнений від митних зборів.
   Давно відомо – де влада дасть хоч невеличке послаблення, туди й люди з’їжджаються. Тож хоч була Одеса лише повітовим містом, але стала найбільшим торговим і вантажним центром на півдні імперії. І розвивалася стрімко, куди швидше за губернський Херсон, де очолював генерал-губернаторство дійсний статський радник Яків Гнаскау. І нехай не ображаються інші міста Росії, але вже в ті часи була Південна Пальміра гарнішою й більш культурною за багато з них.
   Навесні 1836 року пароплавний фрегат «Імператриця Олександра» – найкращий корабель «Чорноморського товариства пароплавів» – удруге за рік входив в Одеську гавань.
   Як ви вже зрозуміли, ми переносимося з Пальміри Північної в Південну, з берегів холодної Неви, що несе свої води до свинцевого Балтійського моря, на береги Чорного моря, набагато теплішого й привітнішого.
   Маршрут, за яким курсували кораблі південних торговельних товариств, пов’язував Російську імперію з Туреччиною, Грецією та Італією. Плавали, або, висловлюючись морською мовою, «ходили», на тих суднах і купці, яких у ті часи на європейський копил називали «комерсантами», і пересічні туристи, і представницькі дипломати, і міжнародні шулери з авантюристами всіх мастей.
   – Як, ви не знаєте, як потрапити до Неаполя не через Німеччину? Їдьте в Одесу, сідайте на корабель, і через три дні ви в Константинополі, а ще через три тижні – у Неаполі! – казала, бувало, своєму гостю немолода, але дуже миловидна вдова-полковниця, власниця невеличкого провінційного салону.
   – Ви гадаєте, це комфортно? – запитував бородатий інтелігентний чоловік, на вигляд – викладач гуманітарних наук.
   – Це не тільки комфортно, це ще й економно! І романтично… – замріяно зітхала господиня.
   Такі розмови можна було чути останні двадцять років у всіх закутках імперії.
   Ось чому кожен рік вітрильники й перші пароплави перевозили через Чорне море найрізноманітніших пасажирів. Магометани з Казані, прагнучи потрапити в Мекку, зазвичай заповнювали каюти третього класу. Губернських поміщиків і чиновників із дружинами, які вже жити не могли без фресок Помпеї і вулиць Неаполя, можна було зустріти в другому класі, а солідних комерсантів, які бачили прибуток лише у ввезенні апельсинів і кави зі Стамбула чи Афін, – у першому.
   Але цього разу «Імператриця Олександра» поверталася до Росії. Її пасажири прогулювалися палубою, чекаючи, коли ж на горизонті з’явиться «дим вітчизни».
   – Чи давно ви були в Одесі? – питався молодий дворянин у гарному костюмі й рогових окулярах. Очевидно, пан побував в Італії.
   – П’ять років тому, пане! – зітхав сорокарічний чоловік у такому ж гарному костюмі і фесці. Схоже, кар’єрний дипломат, який повертався з Османської Порти.
   – Ви уявити собі не можете, добродію, як усе в Одесі змінилося! Власне, крамниці влаштовані не гірше за паризькі чи взагалі європейські! Так, місто постаріло й подорослішало. Ах, бачив би мій батько, який будував це місто, яким райським куточком стала ця степова рівнина! – захоплено розповідав дипломату молодий чоловік, витираючи хусточкою очі під окулярами.
   Одесі на той час було близько сорока – новоприбулі не могли не подивуватися своєрідному вигляду Південної Пальміри, такої не схожої на всі інші міста величезної й неосяжної Малоросії. Та що там Малоросія! Не було такого міста також у всій величезній Російській імперії.
   Інженер де Волан, брабантський дворянин, якому одесити досі завдячують зручним плануванням міста, недаремно провів свою молодість у Сполучених Штатах Північної Америки, де повсюдно створювались колонії – міста, фортеці й селища нового зразка для заповзятливих і волелюбних мешканців. Щодо поглядів цього містобудівника не вщухали суперечки, навіть на палубі «Імператриці Олександри».
   – Цей де Волан – чи як його там – хоче побудувати місто за зразком колоніальних портів протилежної півкулі! Це ж моветон, чи не так?
   – Чому ви так гадаєте?
   – Хіба приживеться в наших широтах те, що, можливо, і добре, але зовсім в інших палестинах? – густим басом запитував огрядний священик, поправляючи величезний хрест на грудях і вдивляючись в панораму Одеси на обрії.
   Утім, з цього приводу обурювалося також багато одеситів, здебільшого консерваторів.
   Пароплавний фрегат дав два гудки, обдавши пасажирів димом, і засвистіли до швартування боцманські дудки.
   – А що в цьому поганого? – здивувався візаві священика – пан модного ліберального вигляду в солом’яному капелюсі і з тоненьким ціпком. Після чого не втримався, хизуючись власною вченістю: – Тим більше, що Північноамериканські Штати розташовані на тій самій широті, що й наша рідна Одеса. Це, батюшко, можна на будь-якому глобусі побачити.
   І дійсно, усе в проектах де Волана здавалося на диво зручним і гарним.
   Уже за герцога Ришельє в місті з’явилося безліч вулиць завширшки п’ятдесят футів кожна, були розбиті сади, відкриті навчальні заклади – благородний виховний інститут та комерційна гімназія. А як же без цього, запитаєте ви, якщо товарообіг порту становив уже тридцять мільйонів карбованців щороку?
   Відомо, що там, де розвивається комерція, процвітають мистецтва – тож у 1810 році в Одесі сам Арман Емануель Софія-Септімані де Він’єро дю Плессі, граф де Шинон, п’ятий герцог Ришельє відкрив перший будинок Оперного, або – як тоді його називали – Міського театру.
   За спогадами сучасників, «зала старого театру була триярусною із сімнадцятьма ложами, а галерея розташовувалася під самою стелею, однак була такою низькою, що публіка майже торкалася її головами. Люстри не було, її повісили пізніше. Зала освітлювалася кенкетами, тобто п’ятисвічковими канделябрами, прикріпленими до зовнішніх стінок лож. Свічки були сальними й восковими. Сцена ж освітлювалася великими олійними лампадами. На галереї не було ніякого освітлення, унаслідок чого світло зали і сцени видавалося нам, які сиділи на галереї, просто сліпучим. Театр мав свій особливий, специфічний запах від нагару свічок і жіночих парфумів».
   Під час прибуття в Одесу Карла Павловича Брюллова в Міському оперному театрі монополію на постановку мали італійські антрепренери Монтовані й Буонаволіо, тому італійське населення міста почувалося, як на батьківщині, а росіяни, українці, євреї, греки і французи, що населяли Одесу, користувалися чудовою можливістю вивчити мову Петрарки й Данте.
   Однак повернімося на «Імператрицю Олександру». Якщо відкрити ілюмінатор, то з палуби можна було почути розмову в каюті.
   – Звичайно, цим трупам не зрівнятися з імператорським театром, але хто скаже, що вони співають гірше, ніж у «Ла Скала»? – казали, з любов’ю дивлячись на місто, яке вже завидніло здалеку, досвідчені шанувальники опери – одеські губернські чиновники Іван Матвійович і Реанольд Аркадійович, які подорожували другим класом.
   – Не скажіть, не скажіть! Пригадуєте, у 1815 році, святкуючи перемогу над Буонапартом-супостатом, ми замовили трупу самого Бучинетті?
   – О, так, це була справжня вершина майстерності!
   Розмовляли голосно, тож чути було далеко. Брюллов відклав блокнот, у якому робив начерки.
   – Юліє Павлівно, – гукнув кохану Карл Павлович, насолоджуючись ранковою кавою й краєвидами порту і міста. Ілюмінатори каюти першого класу облямовував обідок із вибитим на міді написом «Імператриця Олександра». – Вам не здається, що Одеса нагадує Палермо?
   Самойлова поправила випещеною рукою чорне, як смола, волосся і без особливого інтересу подивилася на берег. Уже гриміли якірні ланцюги, лунали свистки боцманської дудки й гучні команди – вони майже оглушали красуню й змушували її кривити аристократичний носик.
   – Усі південні міста схожі між собою, як близнюки, мій друже, – відповіла вона, пильно вдивляючись у далекі молоді акації й платани над портом. – І добре, що в наших губерніях є щось таке…
   – Уперше від тебе таке чую.
   – Признатися, мені моторошно від однієї лише думки, що незабаром я повернуся до холодного Петербурга! – зітхнула Юлія і знову поправила волосся.
   – Що поробиш, мій янголе. Якби не справи, залишилися б ми в Італії або Греції…
   Останнім часом закохані все частіше замислювалися про це. Їхня подорож півднем добігала кінця, а це завжди звучить сумно. У Карла Павловича іноді навіть з’являлася думка, а чи не послати все до біса, придбавши на всі заощадження будинок або маєток, скажімо, у Криму або на Дунаї, щоб провести все своє життя з цією жінкою.
   Однак Юлія Павлівна, яка виросла у вищому світі й не уявляла життя без нього, завжди уникала відповіді – тим більше, що їй було де жити у південних широтах. Походячи з роду Скавронських, які пишалися кревністю з Катериною Першою, Самойлова розпоряджалася величезним спадком: крім земель і маєтків у Росії, їй належали французький маєток Груссе, вілла на зарослому оливами й кипарисами озері Комо і палацо в Мілані.
   Там вона із задоволенням позувала і Брюллову, і його менш відомим побратимам із цеху. Брюллов на своєму знаменитому полотні «Останній день Помпеї» зобразив її тричі – «жінку, що притискає до себе дітей», «жінку з глечиком на голові» і «жінку, яка розбилася на колісниці».
   Виходить, Юлія допомогла йому стати відомим. А це важливо. Проте однієї слави було б замало, картина зробила Брюллова також багатим – меценат Анатолій Демидов, той, що подарував шедевр імператору, заплатив художнику нечуваний гонорар. Про це тривалий час пліткували в салонах, тому пара – великий живописець і надзвичайна красуня – викликала незмінний інтерес, хай хоч де вони з’являлися: на світському балу чи на палубі фрегата, у Парижі чи в Москві.
   Цього разу на них чекала далека дорога вибоїстими й розбитими шляхами Малоросії, що, звісно, не захоплювало надто вразливого Брюллова, однак зовсім не турбувало життєрадісну Юлію Павлівну.
   – Мій друже, – майже стогнав Брюллов, із жахом думаючи про майбутній довгий шлях на перекладних, – як нам плентатися Росією? Ти тільки подумай!..
   – Друже мій, – відповіла в тон живописцеві Самойлова. – Ми поїдемо крізь усю Малоросію, відвідаємо Київ, будемо часто зупинятися – якось переживемо це горе! Ти ж сам казав, що на тебе чекають і не можуть дочекатися в Академії мистецтв.
   – Так, чекають… Але я ще сам не знаю, чи вийде щось путнє з цього запрошення. Не знаю, як бути з академією.
   – Що хвилює тебе, душе моя? – підвелася на лікті Самойлова.
   – Бачиш, Григорович запрошує на професорську посаду, дуже хоче мене в наставниках бачити – старий лис розуміє, що академії потрібна свіжа кров! Знає, що зараз неодмінно треба розвивати й просувати вперед нашу школу живопису!
   – Григорович? – підняла брову Юлія.
   – Так, Василь Іванович, він зараз конференц-секретар академії. Ось, візьми, це його лист.
   І Брюллов простягнув Юлії Павлівні списаний дрібним почерком аркуш.
   «…Ви наш у всьому: як росіянин, як вихованець, як художник, як спільник, як товариш, і ми розуміємо, що тільки ви здатні врятувати своїм талантом будівлю, яка валиться».
   – Він справді так вважає? – запитала Самойлова, з цікавістю дивлячись на Брюллова, який сидів у кріслі біля ілюмінатора з черговою чашкою кави.
   – Думаю, що так.
   – То ось через що ти бентежився.
   – Справа не лише в цьому. Як мене сприймуть у Петербурзі?
   – Добре сприймуть. Як завжди сприймали. І я цьому посприяю, уже повір мені.
   Самойлова всміхнулася так, як могла всміхатися тільки вона – щиро й щасливо. Брюллов, бачачи усмішку жінки, подумав: «До біса все це! Усе й без того добре: і цей чудовий корабель, і світанок, і Одеса, і майбутня подорож Малоросією».
   І повторив уголос:
   – Юліє, до біса все це! Клич камердинера вдягатися! Поснідаємо на Дерибасівській!
   – Тобто ти вже не боїшся з’явитися в академії і в Петербурзі? Я правильно тебе зрозуміла?
   – Та ні ж бо! Навпаки, я вже хочу туди! Головне, щоб ти завжди була поруч, кохана!
   Карл Павлович відставив чашку й різко підвівся. Він уже був готовий їхати крізь усю країну – хоч у Санкт-Петербург, хоч до чорта в пекло.
   Дорогами, як лініями долі, вкрита долоня нашої землі. І іноді ці лінії перетинаються, як перетинаються дороги посеред поля або у великих містах. Зараз уже стало зрозуміло, що дорога нашого героя й дорога Карла Брюллова незабаром перетнуться. Проте до точки їхнього перетину ще багато днів і чимало верст. Але як же, чорт забирай, важливо зробити перший крок і як важливо зробити його в правильному напрямку!
   Однак залишімо на якийсь час художника і його кохану під палючим південним сонцем і повернімося до Санкт-Петербурга…

Розділ четвертий
Замовлення

   Поки живуть люди,
   Поки сонце з неба сяє,
   Тебе не забудуть!
Т. Шевченко. На вічну пам’ять Котляревському, 1838
   Багато хто любить Караваджо. Натомість той, хто не любить бароко, напевно, воліє умбрійську школу і Рафаеля Санті або північний ренесанс Ван Дейка. На жаль, хай хоч якими були переваги, утім, далеко не кожен може дозволити собі придбати оригінал. У ті часи, про які ми мовимо, оригінали великих майстрів коштували набагато дешевше. Але й платня середнього чиновника – скажімо, гоголівського Акакія Акакієвича – складала близько чотирьохсот карбованців на рік. І дозволити собі полотно справжнього майстра він аж ніяк не міг, навіть якби відмовився від їжі, пиття й даху над головою.
   Дагеротипія – попередниця фотографії – тоді вже з’явилася, але широко розповсюджена ще не була. А слово «репродукція» вживалося зовсім в іншому значенні й до живопису не мало ніякого відношення. Тому ті, хто все ж таки мріяв запізнатися з прекрасним, зверталися в художні майстерні, де можна було придбати копії творів великих живописців.
   Іноді ці копії мало чим відрізнялися від оригіналу, адже писали їх люди вельми й вельми талановиті…
   У петербурзькій майстерні Василя Григоровича Ширяєва було досить людно. Заклад під вивіскою «Художніх справ і всіляких кунштюків майстер» знаходився неподалік Невського проспекту: замовник мав розуміти, що контора в центрі столиці – це вже ім’я. Мудрий вибір місця для майстерні неабияк підвищував вартість замовлень та суттєво впливав на їхню кількість.
   На стінах висіли копії картин прославлених майстрів, зразки портретів, рами. А під столами й лавками по кутках вишикувалися рядами порожні пляшки з-під хлібного вина й недорого квасу. Очевидно, столичний клімат не залишав вибору молодим художникам – вони зігрівалися просто в майстернях і часто разом із господарем. Утім, хіба можна уявити російського художника принципово непитущим?
   Сам господар у строкатому халаті поверх сюртука в цей ранній час сидів на великому верстаку й снідав – перед ним були розкладені половинка курчати з потворно відстовбурченими ногами, солоні огірки і бруква. За трапезою спостерігали хлопці, зібрані з різних куточків неосяжної Російської імперії – майбутні славетні живописці чи талановиті нероби, але поки що просто учні. Старшому було вже тридцять два роки, а молодшому ледь виповнилося чотирнадцять. Нарешті їхній учитель обгриз курячу ніжку й пожбурив кістку просто під верстак.
   – Голуби мої, – мовив Ширяєв до учнів і підмайстрів, що скупчилися навколо верстака, – ви ще чижики, пташата в нашій нелегкій справі. Хто знає, чи довго підмайстер навчався в цехах? Ну, скажімо, у Голландії?
   І майстер тицьнув пальцем в копію картини «Танець під шибеницею» Пітера Брейгеля, що висіла на почесному місці серед копій інших майстрів Північного Ренесансу. Треба сказати, що їх Ширяєв дуже полюбляв, тому знімав із голландців копії власноруч, чим страшенно пишався.
   – То що? – повторив запитання Василь Григорович. – Хто знає? Рік? Два?
   – По чотири роки вчилися, майстре, – по-вологодськи окаючи, припустив золотушний хлопчина років сімнадцяти з біблійним ім’ям Ілля.
   Товариші прозвали його Іллюхою-хибою за те, що без кінця потрапляв у халепу. Ось і зараз він вкотре підтвердив своє наймення.
   – Хто це сказав? Чотири роки? У себе у Вологді будеш так вчитися! – наслідуючи його говірку, сказав Ширяєв.
   Усі засміялися.
   – А не хочете по дванадцять років? І по п’ятнадцять! Працювали, старалися для майстра! Вчилися в нього, розумієте, кожного штриха, руху! А картини хіба ж так писали? Пір’їнкою, пір’їнкою полотном пурхали-с! – І майстер показав, як саме пурхали по полотну пером давні голландські майстри. Якщо вірити його жестам, то вони пурхали по аркушу доволі грубо й незграбно, але для майстра була важлива суть. А суть учні вловили.
   – А тепер що за звичаї? – продовжив Ширяєв, відкушуючи шматок булки. – У шинок треба когось послати – не докличешся! А докликавшись, не допросишся! Так само в булочну ходять – по годині, по дві!
   – А ми ось чули, що пан Венеціанов лише три роки вчився! – несміливо зауважив хтось з учнів і тут же сховався за спини товаришів.
   – Хто це сказав? – знову голосно вигукнув Ширяєв, але одразу ж перейшов на повчальний тон: – Це правда. Але! По-перше, Венеціанов у Боровиковського вчився, а той не дуже любив учнів! А по-друге, Венеціанов – великий талант, вам до нього ніколи не дорости! Хто це тут таке ім’я згадав?
   – Це я згадав! – З натовпу підмайстрів виступив хлопчина з довгим русявим волоссям.
   – А, це ти, Прохоре… – розчаровано протягнув майстер. – А я вже думав, знову Шевченко мудрує.
   – Шевченко не може мудрувати, майстре, – досі спить.
   – Знову всю ніч п’єте або малюєте? У Літній сад через ґрати стрибаєте? – не на жарт стривожився Ширяєв. – А якщо городовий зловить? І до мене приведе? Хто за вас відступного давати буде?
   – Та киньте, майстре! Либонь, заробимо на відступне!
   – Отож! Саме про це я хотів сказати.
   І Ширяєв витяг з-за спини два аркуші цупкого паперу.
   – Що це?
   – Це? Це, братці мої, наше замовлення.
   Усі з цікавістю підсунулися до Ширяєва, витягаючи шиї та намагаючись розглянути дивні ескізи в руках майстра.
   – Га? Як вам? – У голосі майстра звучала гордість. – Великий театр переробляти будемо!
   Тиша запанувала в майстерні, бо учні одразу зрозуміли, яке важливе замовлення отримала майстерня. Не даючи отямитись, Василь Ширяєв читав:
   – «Приступаючи до перероблення будівлі Великого театру, театральна дирекція наказала:
   1. Доручити розпорядження і загалом завідування роботами з цього переробляння архітектору Кавосу за представленими ним планами і малюнками.
   2. Провести роботи на публічні торги за описом ним, Кавосом, складеним, щоб перероблення театру цього загалом було завершене не пізніше вересня місяця цього року.
   3. Для приймання матеріалів до їхніх робіт призначити театрмейстера Карташева і охтенського теслю Кононова…»
   – А що се означає, Василю Григоровичу? – шанобливо спитав Прохор.
   – А те означає, – багатозначно зауважив Ширяєв, складаючи аркуш навпіл. – Що архітектор Кавос – мій майже родич. Тож замовлення наше! Знайдіть мені Шевченка. Розсиджуватися ніколи, для всіх роботи буде до біса!
   Прохор побіг по Тараса. Його більш досвідчений друг уже встиг узяти участь у роботі з декількох великих замовлень: три роки тому був завершений розпис у нових будівлях сенату і синоду – головних адміністративних спорудах столиці. Розписували інтер’єри академік Медичі, художники Ріхтер, Василь Соловйов і його товариші Василь Ширяєв і Петро Матвєєв зі своїми учнями, серед яких також був «кімнатний живописець» Тарас Шевченко.
   Великий театр Санкт-Петербурга переживав своє друге народження. У 1775 році театр мав будуватися за проектом видатного Антоніо Рінальді, але після того, як маестро впав із будівельних риштовань і втратив можливість керувати роботами, за справу взялися німці Тишбейн і фон Баур.
   Очевидець описував театр у день відкриття так: «Зовні він являє собою будівлю величного вигляду. Над головним входом височіє зображення сидячої Мінерви з каррарського мармуру з її символами і написом на щиті: «Vigilando quiesco (спочиваючи, продовжую пантрувати)».
   У первісному варіанті театр мав три яруси і вміщував дві тисячі глядачів – практично все вельможне панство Санкт-Петербурга, включаючи дипломатичний корпус.
   Проте пізніше імператор Олександр I особисто схотів переобладнати будівлю столичного храму Мельпомени – і театр змінився. Архітектор де Томон впорався з роботою за небачено короткий термін – лише вісім місяців, завдяки чому був так само щедро винагороджений. Тепер мешканці Північної Пальміри могли стверджувати, що подібного за розмірами театру немає навіть у Парижі.
   Загалом це була та саме будівля, до якої входив Євгеній Онєгін:
Театр уж полон, ложи блещут,
Партер и кресла – все кипит,
В райке нетерпеливо плещут,
И, взвившись, занавес шумит.
Блистательна, полувоздушна,
Смычку волшебному послушна,
Толпою нимф окружена,
Стоит Истомина, она,
Одной ногой касаясь пола,
Другою медленно кружит,
И вдруг прыжок, и вдруг летит,
Летит, как пух от уст Эола,
То стан совьет, то разовьет
И быстрой ножкой ножку бьет.

   Столиця розросталася, багатіла. Панів ставало більше, дворянські діти, переїжджаючи з провінції, не задовольнялися лише полюванням і грою в карти. Їх вабило справжнє мистецтво. Зала вже не вміщала всіх охочих, тому за часів, про які йдеться в нашій оповіді, театральна дирекція постановила збільшити об’єм зали до трьох тисяч місць, додавши ще два яруси.
   Замовлення на роботу було воістину неймовірне, тому кожен живописець, який бодай чував про нові столичні проекти, архітектор, різьбяр по каменю або по дереву, мебляр або маляр міг вважати себе забезпеченою людиною, отримавши замовлення на роботи в шанованому петербуржцями розкішному Великому театрі.
   Тому коли Прохор, добігши до Тарасової оселі, побачив, як той спускається сходами, то одразу закричав:
   – Де ти ходиш?! Григорович береться розписувати Великий!
   Зараз ми не знаємо, та, мабуть, ніколи й не дізнаємося, наскільки вдалими були ранні роботи нашого героя. Що саме він малював у Великому театрі? Які з копій майстерні Ширяєва належать пензлю Тараса Григоровича? Які з його малюнків були продані пітерським обивателям, які розійшлися на ярмарках? Боляче усвідомлювати, але цю спадщину ми безповоротно втратили.
   Так, сьогоднішня наука дозволяє з великою ймовірністю визначити почерк художника. Але скільки відтоді минуло війн! А були ще Жовтнева революція й блокада.
   Полотна спалювали з ідеологічних міркувань, ними запросто палили пічки. Будинки, розписані видатними художниками, руйнувалися самі й були зруйновані навмисно. На жаль, як кажуть: «Що маємо – не дбаємо». Тому сьогодні ми можемо говорити тільки про невелику частку художньої спадщини Шевченка, яка дійшла до нас. Але якщо те, що нам залишилося, – тільки невеличка частка, то яка ж була його справжня натура? Наскільки вона була велика й багатогранна?
   Однак час повертатися в дев’ятнадцяте століття. Ми спробуємо насолодитися хоча б тим, що залишила доступним нашому погляду сувора муза історії – безстрашна Кліо.

Розділ п’ятий
«Той захват дух мій пробудив…»

   Моя ти співаная воле!
   Хоч глянь на мене з-за Дніпра…
Т. Шевченко. Г. З., 1848
   Зараз це звучить дивно, але тоді, у дев’ятнадцятому столітті, слово «Україна» вживалося рідко, навіть серед її мешканців. Частіше казали «Мала Русь» або «Малоросія». Навіть сам Тарас Шевченко в особистому щоденнику сімнадцять разів називає свою батьківщину Малоросією й лише чотири – Україною. Утім, слово це існувало і сучасне значення під ту пору вже мало, хоч і звучало з дещо нігілістичним відтінком і здебільшого в середовищі української інтелігенції. Пізніше Шевченко жодного разу у віршах не назве свою батьківщину Малоросією, тільки Україною.
   Але одна справа – думка художника, а зовсім інша – думка влади. І хоча до видання Валуєвського циркуляру залишалося понад двадцять років, уже була надрукована перша книжка українською мовою – «Енеїда» Івана Котляревського. Однак це був не успіх просвітництва, а скоріше потурання й благодушність російського уряду, який не бачив тоді в Україні бунтарського духу або старанно його не помічав.
   Карета Брюллова котилася шляхами Малоросії. Художник відраховував катерининські верстові стовпи, поставлені ще світлішим князем Потьомкіним-Таврійським на шляху імператриці під час її єдиної подорожі до Тавриди. Відтоді минуло чимало часу, але дороги, прокладені для подорожі Катерини, не змінилися. Вони були курними, розбитими й вибоїстими.
   У Росії навіть зараз із дорогами біда, а в середині дев’ятнадцятого століття її транспортні магістралі взагалі нікуди не годилися. Як сказав хтось із мудрих: «Дві біди на Русі – дурні і дороги». Зараз уже важко уточнити, кому належить ця карбована фраза. Можливо, Салтикову-Щедріну, можливо, Карамзіну, а можливо, самому імператору Миколі Першому. Але цілком можливо, що ніхто з них нічого подібного не казав. Хай там як, але сказано точно й правильно.
   Отже, карета торохтіла старим і нудним трактом, Карл Павлович, нудьгуючи, дивився у вікно і, як-то кажуть, ловив ґав. Коли карета зустрічала на своєму шляху чергове село, художник пожвавлювався і крутив головою на всі боки, немов намагаючись назавжди зберегти у своїй пам’яті прекрасні пейзажі.
   Біленькі хатки в селах зворушували своєю картинною чистотою, а квітучі вишні в садках налаштовували на поетичний лад. Брюллов згадував із Баратинського:
На звук цевницы голосистой,
Толпой забав окружена,
Летит прекрасная весна,
Благоухает воздух чистый,
Земля воздвиглась ото сна.
Восторги дух мой пробудили!
Звучат и блещут небеса,
Певцов пернатых голоса,
Пастушьи песни огласили
Долины, горы и леса.

   Юлія Павлівна в дорозі здебільшого спала. Прокидаючись на коротких стоянках біля колодязів і поштових станцій, Самойлова виходила з карети, підставляла обличчя південному сонцю, жартувала з Брюлловим і здавалася абсолютно щасливою.
   – Друже мій, – раз у раз запитувала вона свого супутника, – хіба цей благодатний край не заслуговує честі бути відображеним на полотні?
   – Тебе справді так вражає цей ландшафт? – усміхнувся Брюллов.
   – О, так!
   – Тоді, люба моя, я познайомлю тебе в Петербурзі з дивовижною людиною – майстром саме такого пейзажу!
   – Правда? Хто ж це?
   – Іван Сошенко, мій давній приятель. Він родом звідси, малорос. Повір, його роботи – гімн цьому дивовижному краю!
   – Гімн Малоросії? Чому ж я про це нічого не знаю?
   – По-перше, сам він називає цю місцевість «Україна», а не «Малоросія». А по-друге, Сошенко не такий модний художник, як, скажімо, Венеціанов. Однак… його роботи абсолютно неповторні, настільки цікаві, що їх можна побачити в багатьох столичних салонах.
   – Україна? Уперше чую. Яким же чином він зі своєї України потрапив у столицю?
   – Насамперед, скажу я тобі, Сошенко вельми і вельми вправний іконописець.
   – Іконописець?
   – Саме так. Побачивши його роботи, ми подали прохання до правління академії. А вже по тому на основі цього прохання й листів наш Григорович підписав йому квиток – дозвіл відвідувати натурні класи та лекції. Вчитися Івану спочатку було складно, але ти вже знаєш мою думку: українці в столиці так само, як італійці, пробиваються швидко.
   – Дивна історія. Обіцяй, що ти неодмінно познайомиш мене з ним.
   – Обіцяю. І передбачаю, що ти ойкнеш від його пейзажів!
   Так, мріючи й будуючи плани, рухалися художник і його муза старовинними трактами, збуджуючи цікавість селян, які розглядали нову, вкриту лаком карету. Кучер поганяв баских коней, торохтіли колеса в коліях і вибоїнах, і до вечора п’ятниці екіпаж перетнув кордон володінь Павла Васильовича Енгельгардта, – відставного полковника лейб-гвардії Уланського полку, одруженого із Софією Григорівною Енгельгардт, уродженою Готхард-Герхард, – власника трьох мільйонів грошима та сімнадцяти тисяч душ кріпосних селян.
   Карета залишила за собою похилений дорожній вказівник із лаконічним написом «Кирилівка».
   Сьогодні ми не можемо достеменно стверджувати, що саме через Кирилівку лежав шлях Брюллова й Самойлової. Але! По-перше, саме ця дорога – через Звенигородський повіт – була найкоротшою. По-друге, це може пояснити той факт, що іменитий і досить стриманий у спілкуванні художник Брюллов раптом перейнявся такою симпатією й щирою любов’ю до невідомого сироти, кріпосного хлопця з великим талантом. Ну, і по-третє – це просто красиво. Тож, шановний читачу, дозвольмо на якусь мить вимислу взяти гору над сухою правдою, викладеною, а точніше, не викладеною в жодних документах. Від цього світ стане яскравішим, а історія – цікавішою.
   Хоча цілком може бути, що нам, оповідачам, не розумом, але палкою уявою вдалося розгледіти саме те, що відбувалося насправді.

Розділ шостий
Духовна особа

   Мов тополя, виростає
   Світові на диво.
   Виростає…
Т. Шевченко. Княжна, 1847
   Микола Васильович Гоголь залишив нам найбільш точну характеристику цього персонажа і вичерпний його опис: «Ось, наприклад, чи знаєте ви дяка Диканьської церкви Хому Григоровича? Ех, голова! Що за історії вмів він оповідати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив строкатого халата, який ви зустрінете на багатьох сільських дячках, але заходьте до нього, і в будні він вас завжди прийме в балахоні з тонкого сукна кольору застудженого картопляного киселю, за який він платив у Полтаві мало не по шість карбованці за аршин. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб було чути запах дьогтю, але кожному відомо, що він чистив їх найкращим смальцем, якого, думаю, з радістю інший мужик поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже, щоб він коли-небудь витирав ніс полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання, але виймав з-за пазухи охайно складену білу хусточку, вишиту по всіх краях червоними нитками, і, виправивши, що треба, складав її знову, зазвичай у дванадцяту долю, і ховав за пазуху».
   Сучасник автора «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», наш пітерський підмайстер Тарас, дуже б здивувався, якби йому сказали, що в його житті досить вагому роль відігрáє саме дяк, або, точніше, ціла їхня верства.
   Можуть здивуватися також наші читачі. Проте в ті часи дяк, що в перекладі з грецької означає «служитель», часто був єдиною письменною людиною на селі, не враховуючи, звичайно, поміщиків і священиків. А для вихідця із селян стати дяком означало, як сказали б зараз, «просунутися вгору соціальною драбиною».
   Дяки навчали дітей у школі і грамоти, і всіляких життєвих премудростей. Дяки-малярі – самобутні народні іконописці – творили незабутні образи. Образи ці вперше привабили до живопису увагу Шевченка.
   Один із них, «дяк-хіромант», як згодом назве його сам Тарас, подивившись його долоню, сказав: «Не вийде з тебе маляра». Пророкування з точністю справдилося – вийшов художник академічного спрямування. Але на все свій час.
   Другий дяк, підійшовши до справи більш відповідально, погодився вчити хлопчика-пастушка «малярства», і тільки управитель маєтку Дмитренко не відпустив Тараса, завадивши цьому. Хоча, якщо точніше, просто відклав цю справу на деякий час.
   Несповідимі шляхи Господні. Хтозна, можливо, якби тоді Тарас став учнем дяка, то ніколи б не побачив Північної Пальміри, а став тихим і нікому не відомим іконописцем у якому-небудь малоросійською монастирі? Хтозна, можливо, тоді плоди його зусиль могли б дійти до нас у набагато більшому обсязі… Адже скільки ми зараз бачимо чарівних, воістину чарівних ікон у старих монастирях і сільських церквах. Натомість про того, хто їх малював, нічого не відаємо. «Невідомий майстер середини XIX століття» – ось і все, що ми знаємо про автора…
   Однак повернімося до сільських учителів. Дяки пам’ятали й розповідали притчі, акафісти і казки – згадаймо, що гоголівський Хома Григорович виступає як чудовий оповідач. Дяки писали листи за неписьменних, брали на зберігання гроші в прихожан, допомагали священикам на службах, а в кого було більше таланту – ще й писали ікони. Уся ця купа обов’язків робила українського сільського дячка живим персонажем, життєво мудрим, досвідченим у спілкуванні, хоча й трохи лукавим.
   Кирилівський дяк, у якого зупинилися в цей час Брюллов і Самойлова, був типовим – щоб не сказати «класичним» – представником своєї верстви, який за «труди своя» отримував непогані підношення. Злі язики казали, що частіше яйцями й салом, однак не гребував також «хлібом насущним», тобто міцною козацькою горілкою чи спотикачем, а також сливовицею й наливками.
   Дізнавшись, що в поважних панів «із Пітембурга» негаразди з каретою, дяк швидко знайшов лимаря і коваля, а поки представники технічної інтелігенції села вовтузилися зі зламаною спицею, – лагодили, кували й змащували, – запросив Брюллова і Юлію Павлівну випити під розлогою грушею узвару – «по-простому, по-нашому».
   «Поважні пани» були настільки стомлені дорогою, що від такої пропозиції відмовитися не змогли. Вони повсідалися на лавках за дощатим столом у затінку старої груші, яка пам’ятала, напевно, і татар, і поляків, і козаків, що проходили цим краєм. Надворі вже сутеніло, у повітрі стояв запах розігрітих трав і свіжоскошеного сіна. На деревах гули бджоли та в далекій кузні гупав молот – лише ці м’які звуки порушували райську тишу цих місць.
   Узвар був поданий у гарному розписному глечику. Поруч із ним на вишитій скатертині розташувалися в полумисках кренделі, бублики, мед у стільниках і малина.
   – Вибачайте, чим багаті, – солодко повторив дяк, повагом всідаючись на заяложений стілець.
   – Дуже вдячні, отче, – щиро відповів Брюллов, посміхаючись у вуса.
   Однак дивився він не на дяка. Його увагу давно привернув малюнок, прикріплений до віконної рами так, що було видно знадвору. На малюнку ніжно всміхалася дівчина з косою і в стрічках. Її темні очі дивилися на художника. Малюнок був таким живим, що здавалося: незнайомка ось-ось струсне стрічками й голосно розсміється.
   – Хто це? – запитав Брюллов, киваючи на малюнок і підливаючи собі ще узвару.
   – А, це… – промовив дяк, озирнувшись на хату. – Це Оксана, дівчина з того кінця села. Гарна дівчина… Її тут усі знають.
   – Я не про те, – усміхнувся Карл Павлович. – Мені цікаво, хто малював.
   – Хто малював? Та був тут один у нас… Нероба такий, пастушок, сирота. Усе малював.
   – А зараз де цей пастушок?
   – Та де… – Дяк сердито засопів, спохмурнів і кашлянув у кулак. – До Пітембурга пан забрав. Ледве здихалися пастушка.
   – А що ж таке?
   – А ось що. Перед від’їздом, значить, я в нього халявки від чобіт запозичив – душа випити прагла.
   – Пропили чи що, отче?
   – Ну, що ж так одразу – «пропили»… Може, коли-небудь віддав би. То він, антихрист, за диявольською намовою до лавки мене прив’язав і різками відшмагав! Духовну особу! Відшмагав!
   Брюллов уже не стримував себе і сміявся, не соромлячись дяка. Проте все не відривав очей від малюнка, автор якого видався йому тепер людиною сміливою й темпераментною.
   – Шарль, попроси його продати тобі малюнок, – сказала Самойлова французькою.
   – Так-так, неодмінно, – теж французькою відповів, насміявшись, Брюллов. І звернувся до дяка: – Отче, а можете мені малюнок продати?
   Дяк, не чекав такого повороту справи, примружився.
   – А скільки не шкода? – запитав він, трохи подумавши.
   – Карбованець дам, – відповів Брюллов, упритул дивлячись на дяка.
   – Ну, карбованець!.. Карбованця мало, – удавано образився дяк. – Я ж, можна сказати, як за рідним сином, за ним доглядав! Три карбованці.
   – Нехай буде по-вашому, – серйозно відповів Брюллов, дістав із портмоне асигнацію й поклав під край глечика, щоб не здуло вітром.
   Побачивши гроші, дяк засопів і ще більше насупився.
   – Ви, пане, маєте розуміти… – почав він. – Три карбованці – це за сам малюнок. Але ж ви співчуття повинні мати – я ж бо годував-поїв цього пастушка… Божа ж душа…
   – Скільки ви хочете?
   – Ще б п’ять накинули… Тоді б добре було!
   Брюллов вийняв синю асигнацію з двоглавим орлом і дубовим листям і поклав перед дяком.
   – А за олівці? – раптом згадав дяк. – Він же олівці в мене тягав! Ще два карбованці!
   Самойлова всміхнулася.
   – Шановний! – підвищив голос Карл Павлович. – Чи не час припинити цей безглуздий торг? Малюнок я забираю!
   З цими словами він підійшов до вікна, вийняв портрет дівчини у стрічках, акуратно склав його і сховав у кишеню сюртука.
   – Юліє Павлівно! – повернувся він до столу. – Вам не здається, що ми надто тут затрималися?
   Жінка кивнула на знак згоди – та й карета готова була вирушити в дорогу.
   Однак зупинімося ненадовго, щоб трохи сказати також про Оксану. З картини дивиться на нас і одночасно не на нас худенька дівчина з косою, а на шиї хрест і Божа Мати. Це та сама Оксана, яка стане коханням усього Шевченкового життя.
   Але про неї ми розповімо трохи пізніше. А тепер вирушимо до Петербурга для того, щоб представити вам, шановний читачу, ще двох людей, яким належало відіграти в житті нашого героя не менш, а може, і більш важливу роль, аніж дячку, Карлу Брюллову і Юлії Самойловій.

Розділ сьомий
Очі чорні

   Все храми мурує…
Т. Шевченко. Сон, 1844
   Над Невою залягав туман, огортаючи причальні стінки і мости. А над цим туманом височів шпиль Петропавлівської фортеці як знак того, що місто живе, укладає свої неписані закони і пам’ятає про своїх мешканців. Із дзвіниці до вечірні вдарив дзвін.
   Того вечора на набережних Північної Пальміри було велелюдно. Деякі пани пристойного, хоч і ліберального вигляду безтурботно гуляли респектабельними Адміралтейською або Англійською набережною, незважаючи на вечірній час. На Перевізній набережній втомлені човнярі чекали спізнілих пасажирів, які побажають переплисти на той берег за подвійну супроти денної плату. На Аптекарській набережній бешкетували різноманітні темні людці – контрабандисти й злодії. Але ми вирушимо на центральну – Палацову – набережну, розташовану лише за декілька кроків від Літнього саду.
   На набережній, схилившись на парапет, стояли двоє: середнього зросту високочолий молодик, одягнутий у легке пальто, і його співрозмовник – солідний бородатий чолов’яга в чорному. Вони мовчки дивилися на чорні води Неви.
   Познайоммося з ними ближче, адже в житті нашого героя, як ми вже сказали, вони відігрáють вирішальну роль. Щоправда, наразі панове самі ще не знають ані про цю роль, ані про молодого підмайстра.
   Невисокий молодик був художником, звали його Іван Сошенко. Так-так, саме той, про якого розповідав Юлії Павлівні Брюллов. А ось чоловік у чорному – це поет Євген Гребінка. Його останній романс «Очі чорні, очі страсні…» став надзвичайно популярним того року серед найвибагливіших цінителів поезії – імператорських кавалергардів. І не тільки серед кавалергардів! «Как люблю я вас, как боюсь я вас! Знать, увидел вас я в недобрый час!..» звучало і в найкращих салонах, і в дорогих рестораціях, і в циганських шалманах.
   Та й, чого вже гріха таїти, Малоросія в нинішньому сезоні петербурзьких салонів була найбільшим «писком моди». Незадовго до описуваних подій вийшла друком перша книжка «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя – і пригодами козаків, чортів, відьом, ковалів і красунь зачитувалися всі – від малого до старого.
   Ось що писав у 1831 році про цю книжку Пушкін: «Зараз прочитав «Вечори поблизу Диканьки». Вони вразили мене. Ось де справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без чванства. А місцями яка поезія!.. Усе це так незвичайно в нашій нинішній літературі, що я досі не оговтався…»
   А через п’ять років Олександр Сергійович у власному «Сучаснику» додав до другого видання творів Гоголя: «Наші читачі, звичайно, пам’ятають враження від появи «Вечорів на хуторі»: усі зраділи цьому живому опису племені співаючого і танцюючого, цим свіжим картинам малоросійської природи, цій веселості, простодушній і разом із тим лукавій. Як здивувалися ми російській книжці, яка змусила нас сміятися, ми, що не сміялися від часів Фонвізіна! Ми такі були вдячні молодому автору, що охоче пробачили йому нерівність і неправильність його складу, незв’язність і неправдоподібність деяких оповідань, віддавши ці недоліки на відкуп критиці. Автор виправдав таку поблажливість. Відтоді він невпинно розвивався і вдосконалювався. Він видав «Арабески», що містять «Невський проспект» – найповніший із його творів. Слідом з’явився «Миргород», у якому всі жадібно прочитали і «Старосвітських поміщиків», цю жартівливу, зворушливу ідилію, яка змушує вас сміятися крізь сльози смутку і розчулення, і «Тараса Бульбу», чий початок гідний Вальтера Скотта. Пан Гоголь іде ще вперед. Бажаємо й сподіваємося мати часту нагоду говорити про нього в нашому журналі!»
   Не даючи північному читачеві оговтатися, пани Срезневський і Розковшенко видали в Харкові «Український альманах», у якому були надруковані твори Гребінки і Боровиковського. У Москві, бажаючи ні в чому не відставати від Петербурга, етнограф і композитор Маркевич видав збірку «Українські мелодії», і тепер із вікон князівських і графських віталень частенько лунало «Віють вітри» або «Засвистали козаченьки». Словом, усе українське, або «малоросійське», було в столиці в неабиякій моді.
   Сошенко та Гребінка, стоячи біля парапету, саме про це й розмовляли ось уже цілу годину. Нева котила перед ними свинцеві води, запізнений човняр гнав вутлий човник до місця нічного швартування, перехожі неспішно прогулювалися, розмовляючи упівголоса або просто мовчки.
   Сошенко, зачувши дзвін, подивився на годинник.
   – Одначе заговорилися ми з вами, Євгене Павловичу. Чи не зайти нам у трактир, хильнути оковитої? Я знаю непоганий недалечко. Чисто, публіка гарна, і швидко подають.
   – Та ну його до біса, Ваню! – махнув рукою Гребінка. – Ти краще розкажи, як у тебе з живописом зараз справи?
   – По-всякому… Знаєте, як буває – то беруть одразу два-три полотна, то цілковитий застій у справах.
   – А чого ж так?
   – Бачите, якщо поміщик будує нову садибу, то йому у вітальню обов’язково треба кілька пейзажів. Ось у мене нещодавно в Оранієнбаум ціла колекція пішла – і «Продаж сіна на Дніпрі», і «Хата в степу», і «Світанок у полі». Поміщик любителем української екзотики виявився.
   – З наших?
   – Дід по матері в нього українець, полковник козачий. Тож онук добре за це платить.
   – Усі б так. А імператорська родина, двір нічого не купує?
   – Вони здебільшого Венеціанова беруть. Відрадно їм, щоб жито колосилося, дівки в кокошниках і щоб усі нарядні та рум’яні. Олексій Гаврилович на це майстер.
   – А імените купецтво як? Замовляє?
   – Купці – народ вдячний! – пожвавився Сошенко. – Якщо хтось із купців у першу гільдію вибивається, то одразу хоче особняк та щоб по всіх стінах портрети батьків, дідів, прадідів! Велике замовлення тоді, і платять, не економлячи.
   – А звідки ж вони знають, як виглядав їхній прадід? – недовірливо гмикнув Євген Павлович. – Якщо з нього парсуну не писали, живописця не замовляли?
   – Багато хто й писав, і замовляв! – палко заступився за купецтво Сошенко. – На деякі парсуни дивишся й диву даєшся – де навчалися ці невідомі малярі? Не гірші за Джотто трапляються, чесне слово даю!
   – Я тобі можу пояснити, Ваню. Вчилися і в Римі, і у Флоренції, і в Страсбурзі.
   – Поверталися?
   – Так! Знаєш, що я думаю?
   – Що ж?
   – У наших живописців не менший талант, аніж у Ботічеллі або Мікеланджело.
   – А в чому ж тоді проблема в наших?
   – Розумієш, Ваню, замовники в наших земляків і в італійців різні.
   Сошенко розсміявся.
   – Ще б пак, Сікстинську капелу розписати – мрія кожного! Мабуть, гарне замовлення.
   – Мрія мрією, Ваню, а працювати над собою треба. Хоча… у всіх по-різному буває.
   – Це точно, що по-різному…
   Годинник ударив іще раз. Пора було розходитися. Дорога додому для Івана лежала повз Літній сад. Попрощавшись із другом, Сошенко рушив швидким кроком, насвистуючи на ходу популярний мотив з оперетки.
   Усе дихало свіжістю, від близькості Неви було сиро, і Сошенко мимоволі щулився, згадуючи з «Житій Олександра Невського»: «І був один чоловік, старійшина Іжорської землі, ім’ям Пелугій, йому доручена була нічна варта на морі. Був він хрещений і жив серед роду свого, язичників, нарекли його у святому хрещенні Пилипом, і жив він богоугодним життям, дотримуючись посту в середу і п’ятницю, тому й удостоїв його бог бачити дивовижне видіння того дня. Розповімо коротенько.
   Дізнавшись про силу ворога, він вийшов назустріч князеві Олександру, щоб розповісти йому про ворогів. Стояв він на березі моря, спостерігаючи за обома шляхами, і провів усю ніч без сну. Коли ж почало сходити сонце, він почув сильний шум на морі й побачив один насад, що пливе морем, і стояли посеред насаду святі мученики Борис і Гліб у червоних шатах, обіймаючи один одного за плечі. Гребці ж сиділи, ніби імлою оповиті. Промовив Борис: «Брате Глібе, вели гребти, та допоможемо родичу своєму, князю Олександру». Побачивши таке видіння і почувши ці слова мучеників, Пелугій стояв, тремтячи, поки насад не зник з-перед очей його.
   Незабаром після цього прийшов Олександр, і Пелугій, радо зустрівши князя Олександра, повідав йому про видіння. Князь же сказав йому: “Не розповідай про це нікому”».
   «Ось як дивно, – подумав Сошенко, – ще якихось п’ятсот років тому стояла на річці Неві варта… Імена такі не слов’янські – Пелугій… Звідки вони тут узялися?»
   Так, розмірковуючи, непомітно для себе художник порівнявся з огорожею саду. Пройшовши кілька кроків, він почув за спиною дивний звук – наче на бруківку впав дерев’яний ящик. Сошенко обернувся. Хлопець у дивному халаті поверх одягу, перестрибнувши через огорожу, піднімав із бруківки етюдник і аркуші картону.
   – Стій! – гукнув Сошенко заради забави.
   Хлопець у халаті метнувся, схопив етюдник, аркуші, забувши один на бруківці й кинувся бігти до Фонтанки. Сошенко хмикнув, підійшов до забутого картону, підняв його і скинув брови. На нього дивилося зображене олівцем обличчя віщунки Сивіли Дельфійської, покровительки таємниць і долі – із завитим волоссям і порожніми очима статуї. Майстерний малюнок передавав у точності всі риси, і якби Іван побачив його в натурному класі, то першим би звернув на нього увагу. Але тут… біля огорожі?…
   Іван підвів очі. «Кому, цікаво, треба було перелазити через огорожу вночі тільки для того, щоб помалювати?» Не знайшовши відповіді на поставлене собі ж запитання, художник Іван Сошенко розправив плечі і з картоном у руках рушив далі.
   Зараз страшно навіть уявити, що могло б статися, якби не зустрілися на шляху нашого героя такі люди, як Сошенко, Брюллов чи Гребінка. Чи могло таке статися? Дивне запитання…
   Чи міг би Іоанн Хреститель не зустріти Спасителя? Чи міг би перший із роду Романових не зустріти Івана Сусаніна? Хто ж це може знати? Але недарма кажуть, що «історія не знає умовного способу». Існує, мабуть, якийсь порядок речей, коли події відбуваються саме так, як відбуваються.

Розділ восьмий
Ранок

   Спускаєшся низесенько,
   Тихо заговориш.
   Усміхнешся, подивишся -
   Дивлюсь і не бачу…
   Прокинуся – плаче серце,
   І очі заплачуть.
Т. Шевченко. Сліпий, 1845
   Тоді в Петербурзі було багато таких ось прибуткових будинків, різних і за якістю, і за публікою, яка в них мешкала. І будували їх постійно. Ціни ж на оренду квартир у столиці тоді дуже й дуже «кусалися». Кімната, скажімо, у районі Сінної площі коштувала тоді сорок п’ять карбованців на рік. Багато це чи мало? Судіть самі: пуд пшениці коштував у ті часи дев’яносто сім копійок, відро горілки – десять карбованців, пуд гасу – карбованець і вісім копійок, а корову можна було купити за двадцять карбованців асигнаціями.
   Зрозуміло, що майстри пана Ширяєва не могли собі дозволити такої розкоші. Вони тулилися на горищах, спішно перероблених і ледь пристосованих під непоказне житло. Платили тоді не за кімнату, а «з носа» за дах і окріп.
   Ранок застав Тараса в мансарді, на ліжку, прив’язаному по-матроськи до балок стелі. Балтійський флот, колискою якого був Петербург, проникав навіть сюди – в оселі служителів муз. Матрос, приятель Прохора, влаштував друзям такі ось ліжка, «щоб зручно було й місця багато не займали». Тарас любив таку екзотику, мріючи потрапити на справжній великий корабель. А по тому – подорожі, далекі, незвідані країни і – найголовніше – свобода!
   – Слухай, Прохоре, – запитав він сибіряка, – як думаєш, чи відпустить мене на свободу Енгельгардт?
   – Дурень думкою багатіє, – відповів Прохор, який вважався в майстерні Ширяєва великим реалістом. – А хто йому буде тоді портрети писати? Його, Софії і всіх його коханок? Уявляєш, як добре йому зараз, адже власного художника має! Та ще й такого, що на себе сам заробляє. Одне замовлення з розпису Великого театру чого варте! А гроші йдуть за цю роботу не тобі, а панові Енгельгардту.
   – Так, бути чиєюсь власністю не дуже приємно… Іноді я про це навіть забуваю! – розсерджений Тарас жбурнув у куток мансарди огризок олівця. – Головне – я не розумію, звідки в Україні кріпосні селяни взялися?!
   – Адже споконвіку так було – здивовано зітнув плечима Прохор. – Ти хіба не селянського роду будеш?
   – Якщо вірити покійному батькові – то так, із селян. А якщо мамі й дідові, то з вільних людей.
   Тарас згадав діда. Яким Бойко, учасник і ветеран численних боїв і воєн, весь у шрамах, пихкав старовинною люлькою в темній хаті й часто по неділях віщав:
   – Ти, Тарасе, слухай мене! Зі шкіри пнися, а не повтори долю батька!
   Дід стукав по столу чорним зігнутим пальцем.
   – А що з батьком не так? – питався наївний Тарас.
   – А те, що сам він на пана горбатився, життя його проклятій роботі віддав, ще й доньку мою єдину, матір свою, у домовину загнав! Не горбаться, ніколи не горбаться на пана!
   Така була проста дідова мудрість. Сам він ніколи ні на кого не горбатився. Міг підставляти себе шаблям і кулям, заробляти шрами на всьому тілі, але ніколи не гнув спини й не ламав ні перед ким шапки. Так і жив – гордо, але самотньо, сам, але в просторій хаті. Злі язики казали, що в коморі в діда заховані шабля і пищаль. Про це Тарас не знав напевно, але книжки в нього точно зберігалися.
   Крім того, у старого не переводилися гості. І люди ці були ой які різні. І священик із сусіднього села заходив, і якісь чоловіки начебто з Кубані і з-за Дунаю до нього заїжджали. І вчитель гімназії із самого Києва, бувало, зо два дні гостював. І ще багато людей невідомого роду-племені бували в дідовій хаті. Не кажучи вже про місцевих хлопців. Ті, засиджуючись допізна в Бойка, мовчали, по черзі відламуючи нагар зі свічок, а дід усе читав: «У рік 6390 виступив у похід Олег, взявши із собою багато своїх воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерю, весь, кривичів, і оволодів містом Смоленськом, і посадив у ньому мужа свого. Звідти вирушив вниз, і прийшовши, взяв Любеч і посадив мужа свого. І прийшли до гір київських, і побачив Олег, що княжать тут Аскольд і Дір, сховав він воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам приступив, несучи отрока Ігоря. І підійшов до Угорської гори, сховавши своїх воїнів, і послав до Аскольда й Діра, кажучи їм, мовляв, «ми купці, йдемо до греків від Олега і княжича Ігоря, прийдіть до нас, до родичів своїх». Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі з човнів, і мовив Олег до Аскольда і Діра: «Не князі ви і не княжого роду, а я княжого роду. – І винесли Ігоря. – А це син Рюрика». І вбили Аскольда і Діра, і віднесли на гору, і поховали Аскольда на горі, яка нині називається Угорською, де тепер Ольмин двір, на тій могилі Ольма поставив церкву святого Миколая, а Дірова могила за церквою святої Ірини. І сів Олег княжити в Києві, і сказав Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього слов’яни і варяги, й інші, які називалися русичами. Той Олег почав ставити міста і встановив данини слов’янам, і кривичам, і мері, і встановив варягам давати данину від Новгорода по триста гривень щороку заради збереження миру, що й давалося варягами до самої смерті Ярослава…»
   – Діду, – запитав якось Тарас. – От ти читаєш про Київ… А хіба Пітембурга тоді ще не було?
   – Не перебивай даремно! Не було, як не бувало також Москви!
   І дід врізав Тарасу стусана…
   – Агов, Тарасе! Ти що, пацюче, заснув?
   Прохор нещодавно вивчив нове слово й тепер постійно його вживав, іноді зовсім не до ладу.
   – Не заснув, – усміхнувся Тарас, вибираючись з ліжка, що розгойдувалося під вікном мансарди. – Ось думаю, що на роботу вдягати.
   – А що, обновками обзавівся?
   – Де там! Усе те саме. Зверху доведеться знову накинути халат, а то сюртук вимащу у фарбі.
   – Енгельгардту скажи, нехай він тобі подарує новий!
   – Енгельгардт швидше вдавиться…
   – Слухай, Тарасе, а скільки він узяв за тебе?
   Тарас замислився і знизав плечима.
   – Не знаю…
   Але будучи юнаком життєрадісним і не звиклим надовго замислюватися про неприємні речі, Тарас швидко зібрався, сунув під пахву етюдник, аркуші картону і грюкнув дверима, залишивши Прохора самого.
   Скажемо відверто: європейців дратувало, що в Російській імперії, яка прагнула в усьому бути першою, усіх перевершити, існувала торгівля людьми. Хоча самій Європі було зовсім не до лиця навіть згадувати про це. Адже кріпацтво існувало в Західній Європі ще від Х століття.
   Власники земельних угідь продовжували заганяти селян у борги, і кількість підневільного люду збільшувалася дуже швидко. Через сторіччя будь-який лендлорд міг після закінчення одного року й одного дня повернути людину назад. Кріпаки зобов’язані були працювати на землевласника від двох до п’яти днів на тиждень цілий рік.
   Тож немає нічого дивного, що час від часу спалахували селянські бунти й війни, після чого уряди європейських держав вважали доречним замінити важку повинність відносно невеликими грошовими платежами.
   В Англії це відбулося в XV столітті, натомість Московська держава почала поневолювати власних громадян від 1649 року.
   Цей рік був ознаменований Соборним укладом – збірником законів, укладеним за Олексія Михайловича. Соборний уклад встановив вічне прикріплення селянина до землі й повну владу землевласників над селянином. Через деякий час під це законодавство потрапила й Україна – спочатку її правобережна частина, а за Катерини Другої – так само землі Лівобережжя. Парадокс: українські козаки, виникнувши як верства, що бореться з работоргівлею, самі стали рабами.
   Але повторімося: якщо такі думки й займали Тараса, який зараз крокував на роботу бруківкою Петербурга, то нечасто – точніше, лише тоді, коли він відчував кабалу на собі. Приміром, тієї ночі, коли його, малолітнього козачка, відшмагали батогом за любов до мистецтва: хлопчисько змальовував портрет отамана Платова замість того, щоб мерщій вічиняти двері панові Енгельгардту, який повернувся з дружиною з театру.
   Матвій Іванович Платов на гравюрі роботи Карделлі був зображений при повному параді – на здибленому коні, з піднесеною булавою, у гаптованому золотом мундирі. Позаду нього стояли донський козак і татарин у киргизькій шапці. Тарас старався, тож кінь і отаман виходили «як живі»…
   Але тут у кімнату увійшов Енгельгардт у супроводі злої дружини. Хоча, заспокоївшись і зваживши, пан вирішив віддати малолітнього козачка в підмайстри до тямущого живописця.
   «Була не була, – думав Тарас, крокуючи проспектом. – Ще пару років у Ширяєва, а там назбираю грошей, підроблю паспорт та й втечу… Хоч на Україну, хоч у вільні краї – в Америку, у Францію, Англію!» Швидше за все, Тарас саме так би й зробив, якби не низка подій, що докорінно змінили його життя.
   Утім, ми почнемо з головного – з обіду, який влаштовувала Академія мистецтв для людини, від якої очікували дуже багато – Карла Павловича Брюллова.
   Свобода… Любов до неї завжди була для нашого героя тією дороговказною зіркою, яка вела його протягом усього життя. Та хіба могло бути інакше? Нащадок вільних людей, які за примхою долі стали рабами, він за покликом крові не міг до неї не прагнути. І всі його вірші, усі його малюнки були пройняті духом Свободи.
   Однак до визволення, до того дня, коли він стане вільним, не залежним ні від кого, а передусім від свого пана Енгельгардта, залишалося ще багато днів.
   Але повернімося до події, яка неабияк вплинула на долю нашого героя.

Розділ дев’ятий
Обід

   Хоч і не шукайте.
   Кого любить, сама найде,
   У колисці найде.
Т. Шевченко. Сліпий, 1845
   Затверджена у 1757 році, академія ще за Катерини Другої отримує «Привілеї та статут Імператорської академії трьох найвидатніших мистецтв», зазначені 4 листопада 1764 року. Про цю дати учням нагадували викладені мозаїкою на підлозі вестибюля академії римські цифри – MDCCLXIV.
   Слід зауважити, що в різний час ректорами Імператорської академії були Іван Мартос – автор пам’ятника Мініну і Пожарському – і Ілля Рєпін, який представлення не потребує. Тут викладали Альберт і Леонтій Бенуа, Олександр Кокорін. Учнями академії були Айвазовський і Васнєцов, Врубель і Кіпренський, Суриков і той самий Рєпін… усіх не перерахувати.
   Та й для Карла Павловича академія була alma mater.
   Випускники академії – живописці, скульптори, архітектори – створювали міста й садиби, театри, галереї. Їхні імена гриміли не лише в Росії, але й по всьому світу! Це була одна з найкращих художніх шкіл того часу. Однак, незважаючи на успіхи, академія потребувала реформ. Саме термінових реформ.
   Лист Григоровича, який отримав Брюллов, був написаний не для красного слівця: конференц-секретар і професор художніх мистецтв багато чого очікував від Карла Павловича.
   – Бачите, – у приватній бесіді казав Григорович президенту академії Олексію Миколайовичу Оленіну, немолодому, уже майже сивому чоловікові у віцмундирі з петличками дійсного статського радника, – Брюллова неодмінно слід запросити викладати!
   – То в чому ж справа? Запросіть, голубчику, багато хто цього хоче! – дивувався Олексій Миколайович.
   – Але Брюллов – майстер світової величини! І як будь-яке світило, непередбачуваний! Норовливий! Ви ж чули про його примхи? Наприклад, соромно сказати, про оргії в античному стилі?
   – Ні, про це не чув, – скривився Оленін.
   – Ну й добре, що не чули. Хоча, з другого боку, він, безсумнівно, дуже талановитий, і молоді художники до нього підуть.
   – То чим думаєте на Брюллова вплинути? – поцікавився Олексій Миколайович. – Адже задобрити його якось треба.
   – Думаю, треба почати з урочистої зустрічі та обіду на його честь. Як ви вважаєте?
   – Непоганий початок. Дерзайте.
   Отримавши таке благословення, Григорович організував на честь Карла Брюллова святковий дружній обід – «торжество, яке ще не траплялося в літописах Санкт-Петербурзької академії мистецтв». У залі і за столом зібралося більше семи десятків гостей – художників, літераторів, відомих шанувальників і прихильників мистецтв. Карети з’їжджалися, зупиняючись біля єгипетських сфінксів, видатні живописці та імениті запрошені гості виходили на світ божий і піднімалися сходами до дверей. Лакеї і швейцари послужливо брали ціпки, розкланювалися, особливо почесних гостей проводжали туди, де розташувалися члени вченої ради та викладачі.
   «Шанувальників і прихильників», від чиїх гаманців залежало мистецтво оформлення й портрета, зустрічали оплесками. Григорович, стоячи біля крайньої колони поряд з Оленіним, уважно вдивлявся в присутніх, аплодував і пояснював:
   – Цей юнак – Анатолій Іванович Демидов, власник великого спадку. Залізний і мідеплавильний заводи. Пожертвував півмільйона карбованців на відкриття Демидівського будинку піклування про трудящих. І на заснування Миколаївської дитячої лікарні дав двісті тисяч.
   – Але ж він ще такий молодий… – сказав Оленін, розглядаючи Демидова – чорнявого молодика з дженджикуватими вусиками, який підіймався сходами.
   – Між іншим, – продовжив Григорович, – князя зараз государ недолюблює.
   – Що ж такого він накоїв?
   – Уявіть собі, дуже хотів титул.
   – Що ж тут такого? Демидов міг би собі дозволити.
   – Та в тому-то й справа, що він чекав, чекав, а потім узяв та й придбав князівство в Італії в одного вкрай зубожілого князька-марнотратця.
   – Князівство? Як це князівство?
   Григорович знизав плечима і зітхнув.
   – Та ось так, князівство. Називається Сан-Донато.
   – Так, наші фабриканти це можуть…
   – Та отож. Саме це не сподобалося государю. Йому, уявіть собі, доповіли, що Демидов тепер італійський князь Сан-Донато. Государ скривився і спересердя кинув: «То нехай там князем і залишається». Ну, Демидов і почав там князювати. Погуляв, кров розігнав…
   – А що тепер?
   – А тепер ось думає, як би знову зійтися з імператором.
   – Яким чином?
   – Думає йому «Останній день Помпеї» подарувати.
   – Ну що ж, чудовий вибір! – відповів Оленін. – Цілком може бути, що відтане його величність. Надто вже монументальне полотно. А чи Карл Павлович про це знає?
   – Знає, звичайно, як не знати… аж ось і він!
   Грім оплесків зустрів головного гостя свята. Карл Павлович виходив із карети, осипаний пелюстками троянд і конфетті. Неуважно, думаючи про щось своє, маестро оглянув усіх присутніх і підняв для привітання руку.
   Карл Павлович був сам: Самойлова не любила галасливі компанії петербурзьких митців і купецьких синків, а також святкові обіди, які нерідко завершувалися в майстернях п’янкою з циганами й ведмедями, тому повідомила, що хвора. Брюллов теж розумів, що тут не Італія, тому не наполягав, щоб Юлія Павлівна його супроводжувала. Він вийшов із карети, дозволивши лакею зачинити за ним дверцята, і пішов по сходах, супроводжуваний захопленими вигуками:
   – Хай живе геній російського живопису!
   – Слава пану Брюллову!
   – З поверненням до Санкт-Петербурга!
   Трохи кривлячись, Карл Павлович увійшов у портик академії, звідки з розпростертими обіймами до нього назустріч рушив Григорович.
   – Карле Павловичу, ну нарешті! Ласкаво просимо, як-то кажуть, у рідні пенати! – пророкотав Григорович, розцілувавши Брюллова й тягнучи його за собою. – Як Італія?
   – Добре, скажу я вам, – відповів Брюллов, згадуючи апельсинові та лимонні гаї, звук мандолін і обіди в невимушеній обстановці. – Приватно, спокійно… Немає, знаєте, такого… розмаху!
   – Ну, Карле Павловичу, тут вам не Неаполь! Тут Росія! Простір!
   І Григорович особисто прочинив перед Брюлловим двері в залу.
   Зала, приготована й прибрана до обіду, вражала своєю пишнотою. Люстри і стіни над вікнами були оповиті вітальними гаслами й гірляндами. Стіл, уставлений всілякими тарелями з дичиною, фруктами, кав’яром і величезними осетрами, поданими у вигляді драконів, виблискував сріблом і венеціанським склом. Вази з квітами стояли по всій довжині столу, чергуючись із графинами вин і наливок. Ліврейні лакеї, готові прислужувати, виструнчилися біля столу, чекаючи, коли гості займуть свої місця.
   Оркестр грав польську мелодію, модну останнім часом. Кожному новоприбулому гостю вручали пам’ятну картку з назвами страв. Меню було таким: «Цибулевий суп за рецептом колишніх францисканців.
   Релеве, шматок осетра на рожні.
   Антре шести видів:
   – із соте з філе тюрбо під соусом «Метрдотель»;
   – з вугра по-татарськи;
   – з огірків, фаршированих мізками;
   – волован із білим м’ясом птиці під соусом «Бешамель»;
   – з риби сен-п’єр із каперсами, як у давнину;
   – філе куріпки кільцями.
   Печеня двох видів:
   – з піскаря по-провінційному;
   – з коропа, тушкованого у пряному відварі.
   Антреме шести сортів:
   – зі збитих білків;
   – з буряка, підсмаженого з шинкою;
   – з желе з мадерою;
   – з пончиків із кремом із квітів померанця;
   – із сочевиці, як у давнину, із соусом по-королівськи й соком телятини;
   – з денець артишоків під соусом «Равігот».
   Салат із тертої селери під соусом “Ремулад”».
   Карл Павлович прочитав меню, сумно обвів очима залу і зрозумів, що так просто гостинних друзів йому не спекатися.
   – Ну-с, Карле Павловичу, приступимо, перший тост, а потім і розмова про справи!
   Григорович був невблаганний. Брюллову нічого не залишалося, як підкоритися. Він підійшов до столу й широко всміхнувся публіці, яка зібралася в залі.
   Вітальне слово вимовив сам Оленін.
   – Панове живописці! Служителі найблагороднішого з мистецтв! У цей день ми раді вітати в стінах академії одного з її вихованців – професора живопису Карла Павловича Брюллова!
   Оленін говорив довго. Брюллов обвів очима присутніх і зауважив у кінці столу Сошенка, який розмовляв із поетом Гребінкою.
   «Ось кому треба показати малюнок дівчинки в стрічках, – подумав Карл Павлович, – але відчуваю, не сьогодні».
   Григорович тим часом спостерігав за Брюлловим, зауважуючи зміни, і шукав нагоди почати розмову, заради якої, власне, усе й влаштовувалося. Василь Іванович крутив на пальці масонський перстень із циркулем і кельмою, вичікуючи зручної нагоди. Нарешті, коли гості дозволили йому відвернути увагу винуватця торжества, Григорович підступився до справи:
   – Карле Павловичу, ви читали мої листи?
   – Так, і дуже уважно, Василю Івановичу.
   – І що ви зможете відповісти з приводу моєї пропозиції? – Григорович вичікувально примружив праве око.
   – У мене до вас одне головне запитання…
   – Ви можете його поставити, не стримуючи себе.
   – Чому саме я?
   – Розумієте, шановний Карле Павловичу… Будучи людиною практичною, я бачу, що академія як осередок мистецтва руйнується. І ви зі своїм авторитетом, талантом, увійшовши в коло її професорів, здатні все відновити. І ім’я, і канони, згідно з якими студентів слід навчати…
   – Невже із самим лише талантом?
   – Карле Павловичу! Усі знають про ваші зв’язки у високих колах.
   Григорович, поза сумнівом, мав на увазі, що Демидов змовився з Брюлловим про купівлю «Останнього дня Помпеї» для подарунка Миколі Першому, щоб тим самим відновити втрачену прихильність імператора. Карл Павлович, як багато людей мистецтва, був особою непрактичною. До того ж ціна, запропонована Демидовим за полотно, видалася художнику більш ніж достойною.
   Брюллов обернувся і глянув просто в обличчя Григоровичу.
   – Добре, я прийму вашу пропозицію. Однак для відновлення високого імені академії я вважаю необхідним влити в неї свіжу кров.
   – Нічого не маю проти. Але… Яким саме чином?
   – Треба, шановний Василю Івановичу, домогтися найвищого дозволу приймати в академію учнів із простолюду!
   – Ви ще скажіть, Карле Павловичу, з кріпаків!
   – І з кріпаків так само, – незворушно кивнув Брюллов.
   Григорович перестав усміхатися.
   Художників-кріпаків у Російській імперії було хоч греблю гати, і ніхто з господарів не палав бажанням із ними розлучатися. Обдарованих простолюдинів зазвичай жаліли пани з лібералів, особливо панянки, утім, на тому справа й завершувалася. Доходило навіть до скандалів. У суспільстві багато говорили про історію портретиста Тропініна, автора відомого портрета Пушкіна і «Мереживниці».
   Портретист, будучи кріпаком графа Моркова, відвідував заняття в академії. Один із професорів повідомив графу про те, що по закінченні він може більше не побачити свого кріпака. Морков із великого розуму одразу відкликав кріпосного художника до себе в Подільську губернію. Там його, уже відомого живописця, який стояв за графським стільцем у лакейській лівреї, упізнав один із гостей, француз. Скандал був такий, що Морков поспішив дати Тропініну вольну.
   Про це пам’ятали і Григорович, і Брюллов.
   – Добре, я подумаю про це, – пообіцяв Григорович і потягнувся за келихом, у який послужливий лакей не забарився долити вина.
   – Тоді я подумаю про те, чи прийняти вашу пропозицію, – парирував Брюллов. – Крім того, мені б хотілося обговорити деякі деталі моєї роботи в стінах академії. Утім, не тут, де-небудь у більш спокійній і дружній обстановці. Як ви на це дивитеся, Василю Григоровичу?
   – Позитивно. У середу я збираю салон, можливо, будуть пани Гоголь, Жуковський, князь В’яземський і впливові пани.
   – Добре, я прийду з Іваном Сошенком і з паном Венеціановим.
   – Панове! – від розмови їх відволік голос розпорядника, який пробирався з розкритим альбомом, пером і чорнильницею. – Панове живописці, ми влаштовуємо підписку на користь вдів і сиріт незаможних художників. Карле Павловичу, чи не зробите таку ласку й чи не напишете картину для розіграшу в лотерею на користь цих удів і сиріт?
   Добрий Брюллов кинув холодний погляд на улесливо усміхненого розпорядника й кивнув:
   – Чому ж не допомогти? Обов’язково напишу!
   Такі були звичаї того століття. Гучні бенкети, за які могли заплатити селом у сімдесят душ, іноді ставали місцем, де присутні демонстрували «душі прекрасні пориви», віддаючи чималі кошти на благодійність. Мільйонне казнокрадство або користолюбство могло стати матеріальною базою для великого географічного чи археологічного відкриття.
   Утім, як щодо нашого героя? Він у ті роки навіть уявити не міг, що одного разу буде присутній на такому обіді і що подібні обіди колись стануть влаштовувати на його честь.

Розділ десятий
Венера

   В палатах вітають,
   Царівною називають,
   Очей не спускають
   З мого цвіту? Дивуються,
   Не знають, де діти!
Т. Шевченко. Лілея, 1846
   Петербуржці театр шанували і навіть любили. Тим паче, що розваг для культурної публіки тоді було не так уже й багато. Пригадуєте, як в оповіданні Чехова «Смерть чиновника» якийсь дрібний службовець – екзекутор, тобто судовий виконавець, – чхнув на лисину статського генерала? Це свідчить про демократичність театрів того часу. Але певні обмеження, на жаль, усе ж таки існували. Пересічну публіку, звичайно, у гості до Мельпомени не пускали, але будь-яка культурна, освічена людина, обіймаючи хоч незначну посаду, могла вільно піти на, скажімо, «Корневільські дзвони», як це описано в Антона Павловича.
   У ті роки в моді здебільшого була російська опера, яка вважалася новаторською, витісняючи класичну італійську. Публіка із задоволенням приймала й патріотичні «Життя за царя» і «Ополчення, або Любов до Батьківщини», проте воліла романтичну «Руслан і Людмила» або комічну «Мельник, чаклун, шахрай і сват». Словом, театр тоді був вельми важливим місцем, справжнім осередком культури. Бували тут і вищі сановники держави, і великі князі, і сам государ імператор. Тому оформлення театру було справою дуже відповідальною.
   Нарешті торги Ширяєва завершилися, артільники вдарили по руках і роздали аванси. Спеціальний документ затверджував обов’язки художників:
   «1836 року 13 дня червня. Я, що нижче підписався, маляр Василь Ширяєв, дав цю підписку конторі Імператорських театрів у тому, що зобов’язуюся провести живописні роботи у Великому кам’яному театрі, а саме:
   перше – зробити розпис на плафоні з двома кутами й арками за конфірмованим від государя імператора малюнком;
   друге – у чотирьох бічних ложах, двох царських і двох міністерських;
   третє – у двох царських бенуарах;
   четверте – у бенуарі директора;
   п’яте – на парадних сходах;
   шосте – у двох бічних великих залах;
   сьоме – на двох маленьких бічних сходах, царських і міністерських;
   і восьме – у царській середній ложі;
   у всіх вищеназваних місцях зробити розпис на стелях, як буде показано архітектором, з виплатою мені оптом, за всі вищезазначені роботи, п’ятнадцяти тисяч трьохсот карбованців асигнаціями, у чому підписуюсь.
Маляр Василь Ширяєв».
   Розпис плафона в залі Великого театру Санкт-Петербурга вдався на славу. Учні Ширяєва лише тут засвоїли, що плафоном у театрах називається «декор стелі у вигляді живописного або ліпного орнаменту, зображення чи композиції за архітектурно-декоративними мотивами».
   Тарас пройшовся пензлем раз, потім другий, відкинувся на риштованнях, скільки можна було, і задоволено примружився – це те, що треба.
   – Агов, дивись, не впади! – гукнув знизу Прохор.
   – Не впаду! – озвався Тарас і знову взявся за палітру.
   Сюжет розпису був надто фривольний: «Свято Венери і Вакха». Німфи й наяди, звиваючись в обіймах сатирів, граціозно грали на лірах, а на передньому плані в розкішних палацових інтер’єрах лежала молода оголена жінка, яку навіть неосвічений глядач міг ототожнити лише з богинею Венерою.
   Прекрасна покровителька кохання і краси була зображена без одягу, прикрита лише Зефіром, за винятком кількох скромних прикрас – кільця, браслета і сережок. Відвертий погляд жінки був спрямований просто на глядача.
   У правій руці, як змалював Тарас, Венера тримала квіти, а її ліва рука сором’язливо прикривала лоно, утворюючи центр композиції. Біля ніг Венери спав маленький песик. На довершення на задньому плані праворуч були зображені дві наяди, що захоплено розглядали вбрання у величезній скрині.
   Архітектор Кавос так пояснив Тарасу свій задум:
   – Згідно з однією з традицій, ця композиція картини символізує узи шлюбу. Скриня з вбранням на задньому плані – це посаг оголеної дівчини. Хоча інші любителі пошукати логічного пояснення вважають, що це портрет куртизанки, яка фактично пропонує себе глядачеві. Натомість мені здається, що це буде спроба поєднати бентежну еротику з чеснотами шлюбу й насамперед із вірністю, яку уособлює зображений на картині песик.
   Юнаки старанно розглядали песика, намагаючись побачити в ньому цю саму вірність, хоча грубіян Прохор готовий був заприсягтися, що такий мерзенний псисько буде вірний лише своїй мисці, а зовсім не господині.
   – Венера тримає в руці троянди, які вважали її символом, – продовжував архітектор, розмахуючи ескізом перед носом Тараса і Прохора. – Її тіло повинно відображати ідеал краси й бути еротичним символом епохи високого Відродження!
   Тарас і Прохор перезирнулися. Прохор знизав плечима. Натомість Тарас витягнув шию, намагаючись не пропустити жодної деталі, жодної рисочки на ескізі. Вигуки архітектора, який розмахував руками, його тільки збивали з пантелику й заважали вловити суть малюнка.
   – Зверніть увагу! – продовжував Кавос, тицяючи пальцем в ескіз. – У неї на картині не обов’язково має бути високе чоло, що вважалося символом краси за часів Середньовіччя, заради чого жінки вищипували волосся на лобі!
   – А як же його зображувати? – здивувався Тарас.
   – Таке чоло, молоді люди, перестало бути ідеалом. Тепер волосся обрамляє обличчя, пом’якшуючи його риси. Улюбленим кольором волосся став не темний, як у більшості італійок від природи, а русий.
   – Русий? Чому ж неодмінно русий?
   – Саме русий, друзі мої! Майже у всіх міфологічних фігур, зображених художниками італійського Ренесансу, було русяве волосся! Груди вважали гарними, якщо вони були маленькі, круглі і пругкі.
   Згадавши про це, Тарас зітхнув, змішав на палітрі фарби, змахнув пензлем і подумав про дівчину у вінку зі стрічками… Хто сказав, що художник пише все життя одне й те саме обличчя?
   Якби хтось із відвідувачів Великого театру побував у Кирилівці, то міг би побожитися, що німфа, яка тримає глечик, поливаючи Венеру, викапана Оксана Коваленко. Струнка, висока козачка уродилася, як казали сусіди, «красою в матір, а гордістю в батька».
   Батько Оксани, заможний козак Остап Коваль, був у Кирилівці відомим можновладцем, фактично першою особою в селі. Остап міг говорити із самим Енгельгардтом, відповідаючи за всіх селян і розселених на землях поміщика козаків. Оксана була єдина дочка Остапа.
   

notes

Примечания

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →