Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Аэробус использует 4000 галлонов топлива на взлет.

Еще   [X]

 0 

Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) (Петрарка Франческо)

«Отець гуманізму», один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, славетний латиніст, прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами та монархами, Франческо Петрарка (1304–1374) за життя часто думав і писав про смерть, а слави у віках зажив як неперевершений співець кохання.

«До нащадків моє послання» (1350) – автобіографічний твір, своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Це розповідь обдарованого європейця, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, а найперше – на себе самого.

«Таємницю мого зцілення, або Книгу бесід про байдужість до мирського» (1343) називають щоденником духовної кризи. У деяких перекладах твір виходив під назвою «Сповідь». «Таємниця…» побудована як уявний діалог Петрарки з Блаженним Августином. Упродовж трьох діб учасники діалогу цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Саме байдужість до мирського є способом зцілення, який пропонує Петрарці Блаженний Августин.

Год издания: 2014

Цена: 95 руб.

Об авторе: Франческо Петрарка (итал. Francesco Petrarca, 1304 - 1374) - итальянский поэт, глава старшего поколения гуманистов, один из величайших деятелей итальянского Проторенессанса, ученик Варлаама Калабрийского. Петрарка родился в Ареццо, где нашёл себе убежище его отец, флорентийский юрист Пьетро ди сер… еще…



С книгой «Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)» также читают:

Предпросмотр книги «Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)»

Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

   «Отець гуманізму», один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, славетний латиніст, прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами та монархами, Франческо Петрарка (1304–1374) за життя часто думав і писав про смерть, а слави у віках зажив як неперевершений співець кохання.
   «До нащадків моє послання» (1350) – автобіографічний твір, своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Це розповідь обдарованого європейця, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, а найперше – на себе самого.
   «Таємницю мого зцілення, або Книгу бесід про байдужість до мирського» (1343) називають щоденником духовної кризи. У деяких перекладах твір виходив під назвою «Сповідь». «Таємниця…» побудована як уявний діалог Петрарки з Блаженним Августином. Упродовж трьох діб учасники діалогу цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Саме байдужість до мирського є способом зцілення, який пропонує Петрарці Блаженний Августин.


Франческо Петрарка Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Передмова
Таємниця його недуги

Джакомо Леопард. Діалог Моди зі Смертю
   Франческо Петрарка помер у ніч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-літнього ювілею, з пером у руці, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужів». Помер у власному будинку, в Аркві під Падуєю, де жив в оточенні рідних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквіті слави: коли, за два роки до того, в час однієї з тодішніх місцевих воєн, він повертався додому річкою По, ворожі армії припиняли бойові дії і пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя він часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у віках зажив як ніким і ніколи не перевершений поет кохання.
   На початку третього тисячоліття, точніше, у 2004 році, на який припало сімсотріччя від народження Франческо Петрарки, вирішено було вшанувати пам’ять славетного поета гідно доби високих технологій, а саме – відтворити його матеріальний образ, застосувавши найновітніші наукові методи. Надто що останки основоположника гуманізму майже всі сімсот років дбайливо зберігались у мармуровій гробниці в центрі містечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тільки у 1943-му, через бомбардування, у венеційський Палац дожів, а 1946 року реліквію повернули на місце вічного спочинку.
   Проте на світову культурну спільноту чекало розчарування: виявилося, що разом з автентичним скелетом у саркофазі зберігається чужий череп – жіночий і років на сто старший. Коли, хто і навіщо підмінив голову в гробниці Франческо Петрарки, напевне залишиться загадкою, а портретні риси поета так і не буде науково засвідчено. Щоправда, вигляд скелета підтверджує, що Петрарка був на голову вищий не тільки від своїх, але також від пересічних наших сучасників (на зріст він мав, як видається, під 190 см).[2]
   Згадка про цю безперечно прикру історію не була б тут доречною, якби не відбувалося щось подібне також з уявленням про Франческо Петрарку як літературну та історичну особистість. Він рано зажив слави, життя його відоме в усіх подробицях, надзвичайно багата літературна, епістолярна і наукова його спадщина збереглася, але і факти його життя, і творчість, і роль в історії культури сприймались і сприймаються по-різному; нерідко судження є діаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманізму» доволі суперечливим. Наочним залишається тільки велетенський масштаб цієї постаті, добре помітної навіть з відстані понад семиста років.
   Один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, що не довчився в університеті і так і не навчився читати грецькою; славетний латиніст, латинськими творами якого найближчі нащадки скоро перестали цікавитись; прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами і монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цієї загадкової особистості.
   Пишучи про Петрарку, літературознавці нерідко по факти біографії поета просто відсилають читача до хронологічних таблиць, настільки його доля неспокійна і настільки детально вивчена (хоча якийсь знавець відбувся заувагою, буцімто «біографія поета небагата на зовнішні події»). І на початку хронологія подій видається цілком закономірною для тієї доби.
   Спадкоємець династії флорентійських нотаріусів, він народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витоків річки Арно, куди його батьки, котрі належали до партії білих ґвельфів (помірних прихильників папи), втративши все своє майно внаслідок політичних заворушень у рідному місті, змушені були тікати з Флоренції чорних ґвельфів (радикальніших папістів) під захист ґібеллінів (прихильників імперії). Елетта Канджані і П’єтро ді Паренцо ді Ґарцо делль’Інчіза, званий сер Петракко, опинились у вигнанні разом з однопартійцем Данте Аліг’єрі і, як вважають, мали з ним дружні стосунки. Зв’язок символічний і надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоїна «Данте і Петрарка» зробилася своєрідним фразеологізмом. Про цю літературну наступність, – якої сам Петрарка ніколи не помічав і не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаємося з місткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речі, одним з перших перекладачів Петрарки українською) у формі сонета, також надзвичайно символічній для цього наступництва.
Данте
Сагою дивною, без демена й весла,
Ми пропливали вдвох, – я й чарівник Вергілій.
Як бронза він різьбивсь – і до далеких лілій
Ріка незнана нас, гойдаючи, несла.
Латаття там плелось без ліку і числа,
На світ займалося в пустелі златохвилій;
Я поглядом тонув у тій наплаві білій,
А слухом – у речах небесного посла.
Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром,
Далеко від землі, від valle lacrimarum,
Зросли тут засівом Господньої руки;
Далекі від тривог і від земної сварки,
Колишуться і снять, одвічні двійники
Сонетів і канцон майбутнього Петрарки».

   Показово, що оповідачем у цій картині є «чарівник Вергілій» – ім’я з двох слів, що, чималою мірою, визначає все життя Франческо Петрарки. Рукопис ХІІІ сторіччя – твори Вергілія з коментарями Сервія – практично єдине, що він отримав у спадщину. Вергілій, що водив Данте колами Пекла, Чистилищем і сферами Раю, Петрарку веде земним життям. Вергілій разом з Цицероном (не без участі Конвеневоле да Прато, наставника з риторики і граматики) з отроцтва прищеплюють Франческо смак до давньоримської літератури. Згодом, як своєрідне наслідування Вергілієвій «Енеїді», виникне задум поеми «Африка». Ще згодом він змушений буде покинути улюблений Воклюз, оскільки, зокрема й через захоплення Вергілієм, папа Інокентій VІ вважатиме його небезпечним «чарівником». Але все це потім.
   Заняття юного Франческо і його молодшого брата Ґерардо з Конвеневоле да Прато відбувались у Карпантра, прованському містечку в політичній орбіті Авіньйона, тодішнього центру католицизму, місця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкіш і звичаї папського Авіньйона), де, нарешті, осіла родина флорентійських вигнанців, після Ареццо, Інчізи, Пізи і невдалих спроб відвоювати втрачене становище у Флоренції.
   Сер Петракко, керуючи освітою сина, вирядив його в Монпельє, на вивчення юриспруденції, яку юнак на все життя зненавидів не менше, ніж Авіньйон. Він сам потім змалює випадок, коли батько, приїхавши у справах в Монпельє, вирішив перевірити старанність сина в навчанні, і, застукавши його за студіюванням древніх, кинув шкідливі книжки у вогонь. Юнак у відповідь розридався, і розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примірник Вергілія і «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньї, але з перервами, і тільки до батькової смерті.
   Осиротіли брати Франческо і Ґерардо доволі рано: на час батькової смерті старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, їхня «найкраща мати в світі», померла молодою. Франческо написав на її смерть одну з перших своїх поезій: 38 рядків, за числом прожитих мамою років.
   Видається, саме завдяки батьковим авіньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «світського каноніка», що давало йому сякі-такі засоби до прожиття і не передбачало особливих турбот. Взагалі, відтоді синекура – у тій чи іншій формі – давала йому якщо не цілковиту незалежність, то, принаймні, можливість займатись тим, що серцю любо, і світський канонік Франческо, понад усе цінуючи особисту свободу, до кінця життя полював на нові приходи-канонікати (sine cura, буквально – «без турбот»: своєрідна папська стипендія, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському університеті і покрутившись при Папській курії, він набув корисні знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.
   Інша біографічна подробиця, визначальна, увійшла в шкільні підручники і згадується навіть у найкоротших словникових статтях, де між інформацією про дату та обставини народження і про дату та обставини смерті неодмінно буде сказано, що «в літо Господнє 1327, зранку 6 квітня, у соборі Святої Клари, в Авіньйоні» Франческо побачив Лауру, кохання до якої вилилось у кількасот поезій, які він писав усе життя і які визначили розвиток європейської поезії на кілька сторіч.
   Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства – Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.
   Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше – геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.
   На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницю – Беатріче, Лауру, – обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.
   Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саме – стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщина – це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизна – це мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена на – часто ворожі одне до одного – королівства, князівства, дукати, маркграфства, – це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть у недавні часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижні сторінки про Воклюз, акурат імітуючи Петрарку».[3]
   Зрештою, найрідніший дім він знайшов собі не в Італії, а там, де найбільш затишно почувався, – у невеличкій долині серед гір Провансу, що так і називається: Воклюз – «Міжгір’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у містечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справді б’є джерело, з якого народжується річка Сорґ, або італійською Сорґа (згадаймо принагідно оту річку з сонета Зерова), були написані, замислені, початі найрозкішніші шедеври, малі й великі. З малих найяскравіше відбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцоні «Chiare, fresche et dolci acque» (126):
Струмені кришталеві ясні,
в яких скупалась
єдина та, яку кохаю;
і дерева гілки приязні,
на які спиралась
(я, зачарований, зітхаю), —
духмяне різнотрав’я гаю
квітчало у стебельця
янгольське лоно, —
ефір, у владі Купідона,
де чар очей мені розкраяв серце:
священні води й луки,
моєї слухайте слова розпуки!
Коли так небо повеліло,
що я на присуд долі
навік свої склепити очі мушу,
волію упокоїть тіло
у вашім чуйнім колі,
щоб горі відпустити голу душу.
Без болю й скрухи рушу
В обійми смерті передчасно,
бо сподіванням тішусь,
що знайдуть мир і тишу
дух змучений і плоть нещасна:
душа – в блаженній високості,
в могилці серед квітів – кості.
Якби ж то повернулась
в розмай гордячка мила,
нехай би, озирнувшись на долину,
там поглядом ковзнула,
де в перший раз уздріла
мене в благословенну днину;
побачила б там каменину —
надгробок мій непишний —
і ніжно б так зітхнула,
що стиха б сколихнулась
могилка, а вона, невтішна,
сльозу змахне габою
і до небес обернеться з журбою.
Весняним цвітом крони
на неї засівали;
(мені коштовний спогад досі)
вона немов на троні:
її оповивали,
хмаринки цвіту, і на коси
спадали золотоволосі,
і на її туніку,
убравши у перлини
її саму й долину;
сідали пелюстки на ріку,
і тихе те кружляння,
здавалось, дихає коханням.
Я завжди твердив
у трепеті побожнім:
Вона прийшла із райських кущів —
я знаю твердо.
Лик вельможний,
манери, мова, сміх живлющий
зачарували мою душу,
мене від гордих істин
безжально відірвали.
Що робиш тут? – мене питали.
Я тут в гаю тінистім
такий шукаю спокій,
якого не знайду в обителі високій.
Якби тобі удосталь ті оздоби,
яких собі бажаєш,
могла б ти поміж люди вийти з гаю.

   Разом з братом Ґерардо Франческо зійшов на верхівку однієї з гір Воклюзу, Мон-Ванту («Вітряної гори»), що височіє на 1912 м над рівнем моря і добре відома вболівальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонів і місце загибелі необачного британця Тома Симпсона. Оскільки Петрарка детально змалював це сходження і вказав точну дату – 26 квітня 1336 року, – воно вважається першим зареєстрованим в історії, що дозволяє деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпінізму». Насправді сам Петрарка надавав цьому сходженню іншого значення, про що мова трохи далі, оскільки подія ця, за деякими обставинами, пов’язана з написанням «Таємниці», саме того твору, що пропонує читачеві дане видання.
   Однак далі в житті Франческо Петрарки відбувається подія не тільки значима, але набагато публічніша за все, що траплялося з ним досі: дійство, що розтяглося, в цілому, на кілька тижнів: увінчання Петрарки в Римі навесні 1341 року золотим лавровим вінком як короля поетів. Звісна річ, цей епізод не обминає жодна біографія поета, та й сам він не пропускав нагоди прямо і непрямо про нього згадати. Разом з тим, відшукати якісь конкретні подробиці практично неможливо, внаслідок чого доволі поширена думка, буцімто вся історія з увінчанням чи то вигадана, чи то дуже перебільшена. Насправді підстав сумніватися в самому факті «коронування» немає, але загадок навколо нього чимало. Річ у тім, що традиція увінчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захиріла ще за кілька сторіч до народження Франческо Петрарки і відновилася, фактично, тільки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньї від такої честі відмовився). Хто був автором ідеї такого вшанування, точно невідомо: зі свідчень самого Петрарки можна зрозуміти, начебто звістка про церемонію заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибір – у Римі чи Парижі. Що вибрав поет? Він поїхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… і той запропонував йому відбути церемонію в Неаполі. Петрарка ввічливо відмовився і, прийнявши від монарха у подарунок підбиту горностаєм багряницю (символ королівської шляхетності), вирушив у Рим.
   Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?
   На той час Петрарка вже зажив неабиякої слави як знавець і дослідник античної літератури. Його зусиллями в європейську культуру було повернено загублені твори і забуті імена, а з тими творами та іменами – втрачені ідеї, вчення, знання. Він започатковує інтерес до Платона, він знаходить і коментує рукописи, що перебували поза науковим обігом упродовж багатьох сторіч (щоб не заглиблюватись у ситуацію з монастирськими бібліотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романі «Ім’я Рози» Умберто Еко), він аналізує стилістику мови великих римлян, Цицерона, Вергілія, чого, як видається, не робив до того ніхто. Він відроджує «літературність», стилістичне багатство вжиткової писемної латини (поезію вагантів, за визначенням – усну, тут не займаємо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення їх суспільством. Однак, за браком ліпшої версії, зупинімось на тому, що Паризький університет, ймовірно, прагнув ушанувати обдарованого тосканця як перспективного, міжнародного класу експерта з античності (та найбільше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.
   Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, він би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навіть припустити, що він віддав би перевагу сервісу Livejournal. Власне, у подібному форматі він виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латині, у вигляді незчисленних прозових і поетичних послань – друзям, рідним, улюбленим античним авторам; інвектив – проти лікарів, проти французьких прелатів, проти «дурних аверроїстів»; збірки анекдотів; власних промов. Тут навіть путівник Itinerarium Syriacum, що змальовує шлях від Генуї до Палестини, із зазначенням визначних місць, радше туристичного, ніж паломницького характеру. Разом з відповідними листами адресатів, весь цей масив утворює унікальний «блог» Петрарки. Нехай пробачає читач лексику високотехнологічної доби, але, можливо, у такий спосіб нам легше буде правильно оцінити характер цієї спадщини. Річ у тім, що головним персонажем її виступає сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбіціями, комплексами… Так, так, з усім цим і не тільки. Чимало дослідників цієї спадщини, вражені таким «самомилуванням», по-перше, відзначали жахливий «егоїзм» автора, а по-друге – кричущу невідповідність особистості, що поставала з приватного листування, тій особистості, якою поставав Петрарка в ліриці і в «публічних» творах. Думається, нам, у XXI сторіччі, з нашим веб-досвідом, зрозуміліше прагнення зібрати пул друзів, яким дозволяється доступ до інтимніших сторін особистого життя; нам також зрозуміліше, що інтерес до інших може здійснюватись через інтерес до себе.
   Ми знаємо, що гуманізм, «отцем» якого канонічно вважається Петрарка, – це інтерес до людини, людської індивідуальності. Та до якої «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторіччі зазирнув глибоко у свою душу, він перший, хто детально розповів про все, що він там побачив, поділився усім, що пережив, досліджуючи себе. Двісті років мине після Петрарки, доки інтерес до людини підштовхне Андреаса Везалія зробити розтин людського тіла, таємно роздобутого вночі на кладовищі. В результаті, анатом виправив понад двісті помилок в уявленні про будову тіла, що спиралось на праці визнаного на той час античного автора Галена. А як щодо духовної будови людини? Чи виправлено хоч одну помилку в уявленні про душу, відколи Франческо Петрарка зробив перший розтин людської душі – своєї власної? В усякому разі, ця робота відтоді не припинялась. Через сто років по тому, у XV сторіччі, блискучий поет, волоцюга і філософ Франсуа Війон повторював рефреном в одній зі своїх балад (Ballade des menus propos): Je connais tout, fors que moi même.[4] І сьогодні, видається, будь-хто з нас може повторити за ним слова (що переклав українською Леонід Первомайський):
Я знаю сну й пробудження хвилину,
Я знаю Рим і як він всіх скубе,
Я знаю і гуситську всю провину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.

   Задля справедливості варто зазначити, що, попри славнозвісний «егоцентризм» Петрарки, в його епістолярній спадщині міститься чимало неоціненної історичної інформації – треба тільки придивитись. Його лист з Венеції до давнього друга, архієпископа Генуї Ґвідо Сетте, написаний 1367 року, є унікальним історичним свідченням про трагічні події і голод у Золотій Орді у 60-ті роки XIV ст., документом, на який посилаються тюркологи – навіть ті з них, хто, може, не знайомий з лірикою Петрарки (в такому разі, ми їм радимо почитати). Взагалі, обсяг написаного такий великий, а коло спілкування настільки широке, що творча спадщина Петрарки в цілому дає уявлення і про добу, і про його сучасників. Біографи видатного майстра Сімоне Мартіні саме за двома сонетами Петрарки, написаними у листопаді 1336 року, датують прибуття художника в Авіньйон навесні того року. Сімоне Мартіні на замовлення молодшого друга зробив ілюстрацію до його улюбленого списку Вергілія і портрет монни Лаури. Портрет не зберігся, але ми знаємо напевне, що він був виконаний і що замовник залишився задоволеним, присвятивши майстрові та його роботі згадані два сонети (77 і 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетів – кохання поета до Лаури, адже, за ліченими винятками (серед яких, втім, такі шедеври, як «Моя Італіє»), уся збірка «Канцоньєре» присвячена цій темі.
   Тут ми наштовхуємось на чергову загадку в біографії і в особистості Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподівався здобути вічну славу своїми латинськими творами, зокрема епічною «Африкою», а канцони та сонети, написані «народною» (тобто італійською), мав нібито за іграшку. Цікаво, що таку оцінку, неодноразово, хоча й побіжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традиційний переклад застосованого до «Канцоньєре» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вірші народною мовою», що свого часу перекочував в українське літературознавство з радянського, хоч і не є хибним, однак аж ніяк не точний. (Недарма російський перекладач Олексій Бердников підшукав для свого перекладу «Канцоньєре» поетичніший відповідник – «Осколки на просторечии».) Насправді vulgaris можна перекласти, як «народний» у значенні радше «простонародний», на противагу іншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоіронією, вживає «Rerum vulgarium fragmenta», щоб відмежувати свою лірику, суто світську поезію, від «серйозних» творів, які писались на той час винятково латиною – єдиною мовою освіченої Європи. Народною мова Canzoniere постає вже в уяві сучасних філологів. У ХІV ст. італійська поетична мова, в основі якої істотно облагороджений тосканський діалект і новаторські знахідки творців Dolce stil nuovo, зрозуміла тільки певному колу інтелектуалів, цінителів поезії, більшою мірою в межах Північної та Центральної Італії. Простий люд Тоскани теж ніяк не міг сприймати цю рафіновану мову як «народну», а поза межами області вона взагалі була чужоземною. Але ця мова – зокрема зусиллями Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі, Данте Аліг’єрі – вже виробила досконалі засоби поєднання живих почуттів з високою духовністю і самоаналізом. Петрарка, виливаючи свої почуття у кількох сотнях ліричних віршів, доводить їх форму, символіку і силу емоційного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збірку, ретельно продумуючи порядок розташування поезій, редагуючи, вдосконалюючи, він, зрештою, представляє цю довершену титанічну і, безперечно, елітарну працю як «Окремі вірші простою мовою».
   Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні – риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трінкаус, пояснюючи цей феномен, для точності вдається до фізіологічної термінології: «Ренесансний гуманізм зусиллями і під впливом Петрарки показав значення поезії та риторики як ефекторів[5] інтимного зв’язку між раціональним мисленням і емоціями, думкою і дією, інтелектом і волею».[6]
   На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових.[7] Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику – єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження – Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді – і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків – пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.
   Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури – гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI–XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай – незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».
   Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий».[8]
   Саме інтерес до особистості автора «Канцоньєре» пробудив інтерес до його так званих автобіографічних творів, серед яких, перш за все, послання «До нащадків» (Posteritati). Перша редакція цього своєрідного документа була написана, ймовірно, близько 1350 року, одного з так званих Ювілейних років, найліпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здійснив, принагідно, вперше в житті, зазирнувши у Флоренцію на запрошення Джованні Боккаччо. Вони вперше зустрічаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi – «Книжку про життя і звичаї Франческо Петрарки», свого кумира. Той нині підбиває підсумки свого життя: пише листи безсмертним – Вергілію, Титу Лівію; складає збірку вибраного зі свого листування, за зразком «Листів Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзію до «Життя дванадцяти цезарів» Светонія: був я, заявляє Петрарка, «походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав, – з родини стародавнього кореня».
   Беручись до обговорення автобіографічних творів Франческо Петрарки, до портрета автора маємо додати не надто помітну, але надзвичайно важливу рису – іронічну усмішку, що, можливо, ховається в кутиках вуст або грає іскорками в очах. Це особлива іронія, якої тривалий час не траплялось у літературі до Петрарки і яка на тривалий час зникла після нього. Натомість вона чимало може пояснити в особистості Франческо Петрарки. Здебільшого прихована, але невідступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистість. Це завжди, більшою чи меншою мірою, самоіронія. Тому, коли Петрарка зізнається у посланні «До нащадків», що брався до виконання розмаїтих місій здебільшого заради самих подорожей і з бажання побачити нові краї, його слова не слід сприймати буквально, хоча любов до подорожей справді невід’ємна риса його вдачі. Але за удавано наївним зізнанням ховається гірка іронія. Адже численні місії, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закінчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його політична ідея – сприяти поверненню папи в Рим, на здійснення якої поклав стільки зусиль і якій навіть у коротенькому посланні присвячує окремий пасаж. Розчарувавшись у папі, він згодом звернеться до імператора Священної Римської імперії Карла IV, і той прийде в Італію на заклик поета, вінчається в Мілані і в Римі і піде геть у своїх імператорських справах, квапливо залишивши італійську глушину, а Петрарка відсилатиме йому наздогін гнівні інвективи. Щоправда, похід Карла в Італію в посланні «До нащадків» не згадується, як і чимало фактів з більш раннього періоду 1343–1348 років. Але наприкінці побіжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так звані «Старечі» послання (Seniles) окремою і останньою, XVIII книгою, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на звернення «До нащадків» як на своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Але не виключено, що сучасне покоління упізнає в цьому творі славетного мужа деякі риси отих CV,[9] які ми складаємо у розрахунку на потенційного роботодавця і в яких, змальовуючи факти своєї біографії і свої особисті риси й особистий досвід, робимо це так, щоб читач зрозумів, до якого ідеалу ми завжди прагнули і на що чекаємо з його боку. Мармуровий Петрарка спускається з п’єдесталу й опиняється серед нас, таким собі Франческо, обдарованим європейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, але найперше – на себе самого.
   Можливо, нас іноді віддаляє від нього ілюзія, нібито він жив у світі, геть відмінному від нашого, і перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторіч, були вирішені людством (можливо, навіть завдяки поширенню гуманізму?). Натомість і прихід до влади авантюриста і демагога на хвилі народного гніву і стихійного бажання суспільних перемін, і криваве протистояння двох братніх народів за панування на Кримському узбережжі – хіба не нагальні загрози нашого часу? Тільки конкретизація обставин переносить їх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нікколо (Кола) ді Рієнцо, який сам надихався ідеями Петрарки, і якого Петрарка гаряче підтримав, і в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуї та Венеції, у спробах залагодження якої діяльно, хоча й безуспішно, брав участь Франческо Петрарка.
   Інший твір, що відносять до автобіографічних, «Таємницю», він написав у період духовної кризи. Обставини неспокійного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумінні) повсякчас запалювали його новими сподіваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжується ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Ґерардо постригається в ченці; помирає його вельможний друг – король-інтелектуал Роберт, і Петрарка вирушає в Неаполь з папською місією, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року він пише сім покаянних псалмів. Він відчуває, що життя його дійшло до поворотного пункту. Але наближення цього періоду він відчував іще давно. Іще 1336-го, під час сходження на Мон-Ванту.
   Тодішній свій стан, оте осяяння, що нині називають англійським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поєднанням алегоричності й естетизму, з краплиною містицизму і не без самоіронії, розповівши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свій, спільно з братом Ґерардо, похід на верхівку гори Ванту. В розповіді знаходимо кілька подробиць, для автора символічних, судячи з того, що до цих образів він вдавався згодом знову і знову. Діставшись роздоріжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають різні стежки: Ґерардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнішу, положисту. Петрарка часто у своїх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життєвий вибір як про роздоріжжя; тож зазначмо, що Ґерардо згодом став ченцем, обравши таким чином пряміший шлях до спасіння душі. Скоро Франческо переконується, що легший шлях не завжди ліпший – його спадиста стежка петляє, забираючи сили і час: «неможливо […] зійти на вершину, спускаючись». Тому Ґерардо опиняється на місці призначення раніше. З найнеобхіднішого Франческо прихопив із собою в похід «Сповідь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італію та Прованс, він замислюється про швидкоплинність життя і тягар гріхів і розгортає навмання «Сповідь». «Люди йдуть споглядати височину гір, глибини океану, хвилі морів, простори річок і круговорот зірок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав він («Сповідь» Х 10, 15). Після чого обернув свій зір всередину себе.[10]
   Згодом, знову перечитавши «Сповідь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складає уявний діалог свій з Августином, у присутності мовчазної Істини, на тему байдужості до мирського (De contemptu mundi). Він називає цей твір своєю таємною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовної кризи. Але з повного, відомого нині тексту ми можемо зробити висновок, що він редагувався наприкінці 1340-х (смерть Лаури) і, ймовірно, у 1350-ті роки. Про свою обізнаність з текстом згадували за життя Петрарки Джованні Боккаччо, Франческо Неллі і Барбато да Сульмона, але опублікований діалог був лише посмертно, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на «Таємницю» як на духовний заповіт Петрарки. В деяких перекладах твір видавався як «Сповідь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мірою неочікувано) відкрив для себе найвищого ґатунку психологізм і винятковий зразок психоаналізу на матеріалі пізнього Середньовіччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частіше перекладалась дослівно, як «Про потаємне протиборство моїх турбот», але саме байдужість до мирського, «contemptu mundi» (з основної назви діалогу), є способом зцілення, який пропонує Франческо Блаженний Августин.
   Форма діалогу, взагалі освячена античною традицією, – до неї вдавались Платон і Арістотель, – викликає законні асоціації з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днів розмови і Августин і Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порівняння «Таємниці» з діалогом «Про старість» і «Тускуланськими бесідами» розкриває всю оригінальність задуму «Таємниці» і новизну здійсненого. У Цицерона діалог спрямований на читача і, по суті, є формою монологу чи промови, рушіями якої стають репліки, потрібні як привід для висування нових аргументів, переходу до чергового аспекту. У Петрарки діалог – часто сократівський за способом – не передбачає іншого слухача, крім Істини, іншого читача, крім Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею»). У Цицерона ролі учасників діалогу сталі, раз назавжди розподілені (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель і учень/учні або п’ятеро друзів, як у «Тускуланських бесідах». Що маємо у «Таємниці»? Блаженний Августин, поява якого змушує Франческо зашарітись від збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, більш досвідченого товариша. У перший день, коли Августин переконує Франческо в необхідності медитації і зосереджених роздумів про неминучість смерті, той підігрує Блаженному, слухняно подаючи наївні учнівські репліки, посилаючись на брак кмітливості. Однак скоро ми усвідомлюємо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що він геть не відповідає нашим уявленням про Августина історичного, але його прихильність до стоїцизму нагадує радше Августина раннього періоду, яким знаємо його з творів «Про порядок» чи «Про блаженне життя», ніж Августина «Сповіді». І першим відзначає це Франческо: «Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики». Зрештою, Августин сам пропонує йому відкинути схиляння перед авторитетом і дає карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступає у дискусію. Суперечка триває в цьому ключі, аж доки Франческо ідентифікує себе з Августином, обираючи смоківницю духовного осяяння Августинової «Сповіді» замість лавра своєї слави. Відтак починається спільна робота із самоаналізу, спрямована на зцілення від внутрішнього конфлікту, впродовж якої обидва учасники діалогу навперейми цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатів Августин – це Петрарка, яким він бачить себе у майбутньому, за умови зцілення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночі, в годину розпачу, але головним персонажем «Таємниці» є оновлений античний діалог; і відколи Петрарка його розпочав, діалог цей триватиме вічно. «Я людина двох світів, що дивиться одночасно назад і вперед», – зізнався Петрарка у передньому слові до свого «Життя славетних мужів». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творів Петрарки, зазначає, що «благочестя середньовічного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета іронічне. Якщо Петрарка опиняється в непевній позиції між цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його має бути підозрілим: двозначним чи, принаймні, двоїстим».[11] Але суперечка між стоїцизмом і середньовічним християнством, між Арістотелевим дуалізмом і тринітаризмом Августина, яку бачать між рядками «Таємниці» теологи, не заступає нам універсальнішого діалогу.
   Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?
   «Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне – віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам’яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», – писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті[12] наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні Петраркою «Таємниці».
   Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший – надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи,[13] ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.
   Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей – своєї єдиної, але тяжкої недуги, – який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.

   Володимир Чайковський

До нащадків моє послання

   [2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав[14] – з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.
   [3] Юність мене баламутила, молодість знаджувала, старість, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивість істини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молоді роки і любострастя – то суцільна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Віку й Віковічності, який часом дозволяє смертним у нікчемній їхній гордині збитися з путі істинної, щоб, принаймні згодом, усвідомивши скоєні гріхи, вони пізнали себе.
   [4] Замолоду тіло я мав не стільки кремезне, скільки вправне. А зовнішність моя не стільки відзначалася винятковою вродою, скільки приваблювала юнацькою свіжістю: чиста, ледь смаглява шкіра, живі очі, що до старості зберігали відмінну гостроту зору – аж, доволі несподівано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярів.[15] Завше цілком здорове, тіло моє на старості взяли в облогу звичайні для літнього віку недуги.
   [5] Багатством я завжди нехтував: не стільки з відрази до самого багатства, скільки з відрази до клопотів, його неодмінних супутників. Ані не мав я потреби в ньому, щоб тішити себе розкішними стравами, бо, харчуючись скромно і простою їжею, жив ліпше за всіх послідовників Апіція,[16] з їхніми вишуканими трапезами.
   [6] Бенкети, як їх заведено називати і які насправді є ворожими скромності і добрим звичаям пиятиками, мене ніколи не приваблювали. Обтяжливою і марною справою видавалось мені скликати заради цього товариство, а надто ж – самому приставати на такі запрошення. Інша річ – застілля зі щирими друзями, несподіваний прихід яких завжди спричиняв мені невимовне задоволення, оскільки без співтрапезника я не дуже охоче навіть сідав до столу. Так само не любив я надмірної пишності, не тільки за її вадливість і несумісність зі смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива і ворожа спокою.
   [7] Замолоду знемагав я від пристрасного, але єдиного і шляхетного кохання, і страждав би від нього й донині, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотів би я сказати, буцімто чужий мені був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомість скажу впевнено: хоча пал юних бажань і чуттєвість мене схиляли до хоті, в душі я завжди проклинав її.[17]
   [8] Зрештою, наближаючись до сорокалітнього віку, ще маючи в собі доволі чоловічої снаги, я не тільки цілковито відпав від соромітної цієї справи, але і від усякого спогаду про неї, так, наче я зроду й не дивився на жінок. Маючи цю обставину за одну з найщасливіших для себе, дякую Богові, що визволив мене, іще при доброму здоров’ї та при силі, від завжди ненависного мені рабського служіння. Відтак, переходжу до інших речей.
   [9] Зверхність відзначав я в інших, та аж ніяк не у себе; якби в чому я був малий, судження про себе мав іще скромніше. Мій гнів, траплялося, шкодив мені самому, але ніколи іншим. Впевнено стверджую, – бо знаю, що кажу правду, – попри надзвичайну чутливість до всякої кривди, я забував особисті образи так само міцно, як пам’ятав благодіяння. Найпожадливіше прагнув я шляхетної дружби і плекав її найвірніше. Але мука старості полягає в тому, щоб повсякчас оплакувати смерть близьких.[18]
   [10] Князі й королі обдаровували мене прихильністю, а вельможі – дружбою, гідною заздрощів. Однак від багатьох з їх числа, щиро мною шанованих, я віддалився: настільки сильною була моя природжена волелюбність, що я всіма силами уникав тих, чиє бодай саме ім’я видавалося мені супротивним свободі. Найславетніші владарі моєї доби виявляли до мене приязнь і турботу, а чому – не відаю; про це їм судити. А що деякі з них ставились до мене більш невимушено, ніж я до них, то високе становище їхнє не завдавало мені жодної докуки, а самі тільки вигоди.[19]
   [11] Обдарований розумом радше розсудливим, ніж проникливим, я охочіше засвоював дисципліни спасенного і благого спрямування, а переважно схильний був до моральної філософії, а також до поезії, до якої з плином часу охолов, захопившись Священним Писанням, в якому знайшов приховане блаженство, раніше нехтуване мною, а поезія відтак залишилася для мене тільки засобом красномовства. Та з найбільшим завзяттям брався я до вивчення давнини, бо часи, в які випало мені жити, не до вподоби мені були, і якби не відданість моя тим, кого любив, то волів би я радше бути народженим у будь-яку іншу добу; отож, щоб забути свої часи, душею завжди тягнувся до минувшини. Через це я зачитувався творами істориків, хоча мене й бентежили розбіжності в них, що спричиняють сумніви, які я долав, керуючись більшою ймовірністю викладеного або ж більшою авторитетністю викладу як такого.
   [12] Мова моя була, як стверджували, ясна і переконлива; хоч мені вона видавалася слабкою і туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я ніколи не дбав про красномовство, і, по щирості, мені дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разі, коли я відчував, що суть справи, або конкретне місце, або співрозмовники потребують іншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразності; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гідно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною є слава, зажита самою пишномовністю.
   [13] Я походив з родини чесних флорентійців, скромного достатку, чи – як сказати вже по правді – майже нужденних, вигнаних з вітчизни, через що й народився в Ареццо, на світанку в понеділок першого серпня в рік 1304-й від народження Христа.
   [14] Відтак, почасти за велінням долі, почасти за моєю власною волею, моє життя дотеперішнє розподілилось у такий спосіб: перший рік свого життя, не до кінця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на світ, наступні шість років в Інчізі, у батьковому маєтку, заледве у чотирнадцяти милях від Флоренції.[20] По поверненні моєї матері з вигнання восьмий рік я згаяв у Пізі, а дев’ятий і подальші – у Заальпійській Галлії, на лівому березі Рони, в місті, що зветься Авіньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримає – і тривалий уже час тримає – у ганебному вигнанні, хоч трохи років тому Урбан V начебто намірявся повернути її на законне місце.[21]
   [15] Задум цей його, як відомо, звівся на ніщо, та мені особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цій добрій справі. Проживи він трішечки довше,[22] він, неодмінно дізнався б, якої я думки про його від’їзд. Я вже тримав у руці перо, коли він раптово полишив свій славний намір, а разом з ним також і життя. Нещасний! Наскільки щасливішою була б його смерть перед вівтарем Петра і у власному домі! Оскільки якби його наступники залишилися в Римі, то йому належав би почин благої справи, а якби вони пішли відти, його заслуга представлялась би тим блискучішою, що наочніше бачилась би їхня провина. Втім, дальші мої нарікання тут недоречні.
   [16] Отже, там, на вітряних берегах річки, минало моє дитинство під наглядом батьків, а згодом і вся юність під владою моєї суєтності. Не без тривалих від’їздів, бо за цей час я повних чотири роки мешкав у Карпантра, невеличкому містечку, найближчому зі сходу до Авіньйона; і в тих двох містах я засвоїв підвалини граматики, діалектики і риторики, наскільки дозволяв мій вік або, точніше, наскільки заведено викладати у школах: тобі судити, любий читачу, чи ґрунтовними є такі знання.
   [17] Звідти перебрався я у Монпельє, де чотири роки вивчав закони, а потому поїхав до Болоньї, де, зокрема, упродовж трьох років прослухав повний курс цивільного права: попри юний вік, мені передрікали великі успіхи в разі, якби я далі простував цією стежкою. Натомість я, щойно звільнився від батькової опіки, ці заняття геть покинув. Не тому, що мені не до вподоби влада закону, безперечно сповненого римської давнини, так мені милої, а тому, що ницість людська спотворює його в застосуванні. Прикро було мені заглиблюватися у вивчення того, з чого безчесно користуватися я не бажав, а чесно застосувати не міг би, а якби й спромігся, чистота моя сприймалась би як надмірна простодушність.
   [18] Отож, двадцятидволітнім я повернувся додому. Домівкою тут називаю наше авіньйонське вигнання, в якому перебував з дитинства: звичне набирає силу притаманного. Там я зробився знаною особою, і можновладці почали шукати моєї дружби: сьогодні я й сам, щиро кажучи, не знаю, з якого дива, але тоді, з юнацькою самовпевненістю, вважав себе цілковито гідним такої шани.
   [19] Найбільше горнули мене до себе славні й шляхетні Колонна – послідовні члени й, сказати б, окраса Римської курії. Вони дбали про мене і виявляли до мене таку шану, на яку хтозна чи навіть тепер заслуговую, а тоді й поготів. Зокрема, славетний і незрівнянний Джакомо Колонна, на той час єпископ Ломбезький, рівного якому я не зустрічав і навряд чи коли знов зустріну, запросив мене в Гасконь, де у передгір’ї Піренеїв, у чарівному товаристві господаря і його наближених, згаяв я літо в такому неземному блаженстві, що донині солодко зітхаю, згадуючи ті місяці.[23]
   [20] По поверненні звідти я мешкав багато років у його брата, кардинала Джованні Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навіть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рідному домі.
   [21] На той час охопила мене юнацька жага об’їздити Францію та Германію, і хоча я вигадував інші, вагомі приводи на виправдання своїх подорожей в очах моїх покровителів, справжня причина полягала в пристрасному потязі до пізнання всього нового. У тих подорожах я найперше відвідав Париж, і мені надзвичайно цікаво було з’ясовувати, що розповідають правдиво про це місто, а що є вимислом.
   [22] Повернувшись звідти, я вирушив у Рим, побачити який мріяв з дитинства, і там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданої родини, рівного будь-кому з мужів минувшини, і так йому припав я до серця, що він не робив різниці між мною та своїми синами. І як любов і щира його прихильність до мене залишалися незмінними до кінця його днів, так моя любов до цієї виняткової людини живе в моєму серці донині і не згасне, аж доки я сам згасну.
   [23] По поверненні, не здатний надалі витримувати притаманну душі моїй відразу до такого міста, як Авіньйон, настільки ж мерзенного, наскільки бундючного, став я шукати тихої пристані і знайшов невеличку, але чарівну і затишну долину, що зветься Замкненою,[24] в п’ятнадцяти милях від Авіньйона, де виноситься джерело Сорґа, король усіх джерел. Приваблений красою цього місця, я перебрався туди з милими моєму серцю книжками, коли мені вже минуло тридцять чотири роки.
   [24] Моя розповідь затягнулась би надміру, якби став я послідовно змальовувати, що я робив там рік по року. Тож ось підсумок: там були написані, або розпочаті, або замислені майже всі мої твори; а їх так багато, що деякі з них ще й досі не дають мені спокою. Бо й дух мій, так само як тіло, відзначався радше удатністю, ніж могуттям; тому чимало творів, які у задумі видавалися мені легкими, а у виконанні виявлялись важкими, я полишив.
   [25] Самий вигляд тутешніх місць схиляв до складання пастуших еколог «Буколічні пісні», а також до написання «Самітницького життя» у двох книгах, що я присвятив Філіпові,[25] чоловікові завжди великому, хоч і був він на той час малим єпископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-єпископом Сабинським. Він єдиний з усіх моїх давніх друзів ще живий, і який любив і любить мене не як єпископ, подібно до Августинового Амвросія,[26] а як брат.
   [26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, мені спало на думку написати велику героїчну поему про старшого Сципіона Африканського, чиє ім’я було мені миле від самого дитинства. Поема ця, яку, відповідно до її теми, я назвав «Африка», багатьом, на моє щастя, полюбилася ще до того, як стала широковідомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численні інші клопоти.
   [27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях – неймовірна річ! – отримав я одного й того самого дня два листи: від Римського міського сенату й від наукового справникаря Паризького університету, які запрошували мене, один у Рим, інший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скоріше на сторонні, аніж на власні судження про свої здобутки, в юнацькому марнославстві, я вважав себе гідним того, чого гідним визнали мене шановані мужі, тож вагався тільки певний час, кому віддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованні Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечір, я міг отримати відповідь уже назавтра до третьої пополудні.
   [28] Прислухавшись до думки свого порадника, я рішуче схилився на користь Рима; збереглися також два мої листи до кардинала, в яких питаю, а тоді – пристаю на його напучення. Відтак я вирушив у путь, та хоча моя молодість навіювала мені поблажливість до себе, соромно було б надміру покладатись тільки на власну самооцінку або на оцінки шанувальників, які запрошували мене і які, поза сумнівом, не робили б цього, якби не вважали мене гідним пропонованих почестей.
   [29] Тому я вирішив спершу відвідати Неаполь і поїхав до великого короля і філософа Роберта, славного не стільки своїм царюванням, скільки вченістю, щоб він, єдиний між суверенами нашої доби друг наук і чесноти, висловив свою думку щодо мене. Поцінування і прийом, що я у нього знайшов, донині дивують мене, та й тебе, читачу, напевне здивували б, коли б ти таке побачив.
   [30] Почувши про мету мого приїзду, він був потішений надзвичайно, почасти довірою молодої людини, почасти, можливо, шанобою, якої додав я до слави цього чоловіка, з усіх смертних його єдиного обравши собі гідним суддею. Що тут можна додати?
   [31] Після численних наших бесід на різні теми я представив йому свою «Африку», яка привела його у такий захват, що він, як високої нагороди, вимагав, щоб я присвятив цю поему йому, в чім я, звісна річ, не міг та й не хотів йому відмовити. По чому він, нарешті, призначив на певний день те, заради чого я приїхав, і протримав мене з полудня аж до вечора. Та оскільки предмет обговорення дедалі розширювався, цього часу видалось обмаль, тож випробування моє протривало іще два дні. Отак три дні він досліджував моє невігластво, а на третій день визнав мене гідним лаврового вінка.
   [32] Він настійливо пропонував мені церемонію увінчання в Неаполі і всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможні наполягання. Відтак, зауваживши мою непохитну рішучість, король дав мені листа і надіслав звістку до Римського сенату, в якій висловив схвальну думку про мене. Тоді ця королівська оцінка збігалася як з моєю власною, так само з оцінкою багатьох інших осіб; натомість нині я не підтримую ні його судження, ні свого тодішнього, ні решти всіх, хто такої думки тримався, бо особиста приязнь і поблажливість до юності переважала в ній над справжньою оцінкою знань.
   [33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань, накликали на мене заздрість багатьох; але розповідь про це потребувала б забагато місця, щоб тут її починати.
   [34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорів Корреджо, які до мене ставилися надзвичайно милостиво і з повагою, але між собою геть не ладнали, забезпечивши своєму князівству таке недоладне правління, якого там, либонь, зроду не бачили, і боронь Боже, щоб знову колись таке відновилося.
   [35] Усвідомлюючи, які почесті мені надавались, я непокоївся, аби не пішов поговір, буцімто я отримую їх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за річкою Енца, я дістався гаю на околиці області Реджо, що називався Піяна; і тамтешній краєвид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваної роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломінь натхнення знову розгорівся; я трохи написав того ж таки дня і в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму і підшукавши собі порожній затишний будинок, який згодом викупив і який досі належить мені, за такий короткий час і з таким завзяттям довів цей твір до кінця, що й сам нині дивуюсь тому.
   [36] З тих країв я повернувся до джерела Сорґа, у своє заальпійське усамітнення…
   [37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильність Якопо Каррари Молодшого,[27] чоловіка виняткового, з яким навряд чи хто з італійських володарів того часу міг би рівнятись, а радше, я вважаю, ніхто. Виряджаючи до мене своїх вістовиків та надсилаючи листи навіть за Альпи, коли я перебував по той бік гір, і всюди в Італії, хоч би де я був, він упродовж багатьох років невідступно засвідчував мені свою дружбу і кликав до себе. І хоча я нічого не прагнув від сильних світу цього,[28] я вирішив нарешті відвідати його і з’ясувати, що має означати така незвичайна настійливість могутньої, хоч і геть мені незнайомої особи.
   [38] Отак, хоч і не одразу зважившись і затримавшись принагідно в Пармі та Вероні, я вирушив у Падую, де цей блаженної пам’яті чоловік прийняв мене не тільки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливі душі, – з такою радістю і такою безмежною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за ліпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних років я був прихильний до церковного життя, він, щоб тісніше зв’язати мене не тільки з собою, але також зі своїм краєм, звелів призначити мене каноніком Падуї. І в цілому, якби йому судилося трохи триваліше життя, моїм блуканням і мандрам настав би край.
   [39] Але ж, гай-гай! Немає нічого тривкого поміж смертними, і те, що на початку видається солодким, наостанку виявиться гірким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його[29] від мене, від вітчизни та від світу. Втім, якщо тільки любов не засліплює мене, ні я, ні вітчизна, ні світ не були гідні його.
   [40] І хоча йому спадкував його син,[30] чоловік виняткового розуму і шляхетності, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов і шану, я, втративши того, з ким мене особливо єднала рівність років, знову повернувся до Франції, нездатний сидіти на місці не стільки через бажання знову побачити те, що вже тисячі разів бачив, скільки заради того, щоб, подібно до зниділого від чекання, переміною місця заспокоїти тугу.

Таємниця мого зцілення або Книга бесід про байдужість до мирського


Вступ

   Обсідають мене, і доволі часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя і як підемо з нього; тож нещодавно, розмірковуючи з цього приводу – не у дрімоті, яка, трапляється, огортає пригнічений бездіяльністю хворий дух, а в ясному розумі, – я побачив перед собою жіночу постать у блиску краси і невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу діви. Тим часом як, вражений її несподіваною появою і сонячним пломенем її погляду, я потупився і не смів підняти очі, вона промовила: «Не тремти і не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твої блукання і, доки ще є час, зійшла сюди з височини, щоб тобі допомогти. Доволі вже міцно, аж надто міцно, прикутий до землі затуманений погляд твоїх очей. Якщо так тішить серце твоє смертна юдоль, то як сподіваєшся ти розкрити його в майбутньому вічним сферам?» На її слова, ще не оговтавшись від потрясіння, тремтячим голосом я відповів Вергілієвим віршем:
Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя
Й голос нелюдський…
[31]

   «Я та, – відповіла вона, – яку ти оспівав у нашій «Африці», з точністю і вишуканістю, гідною фіванського Амфіона, і якій ти своєю витонченою поетичною майстерністю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заході, на верхівці Атласу. Тож слухай мене спокійно і не лякайся, зустрівшись віч-на-віч із тією, котра тобі давно і добре знайома, що ти алегорично й сам засвідчив». Заледве скінчила вона свою мову, я вже знав, усвідомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспівану мною Істину. Саме її палац на вершині Атласу, як пригадалось, я змалював; і хоч не міг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнівно, зійшла вона з неба. Я звів погляд, жадаючи побачити її, та людський зір не витримує небесного світла. Я знову опустив очі долу, а вона, помітивши це, після нетривалої паузи порушила мовчання і, вдруге до мене заговоривши, дрібними запитаннями втягнула мене у довірливу розмову. Для мене, як я відчув, розмова ця стала подвійним благом, бо, по-перше, я здобував з неї нове знання, а по-друге, бесіда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатності дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своїм сліпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований її дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увійшла в моє самотнє житло, і тоді помітив поруч з нею славного, літами поважного чоловіка з величною поставою.
   Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина.[32] Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:
   – Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.
   

notes

Примечания

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →