Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Gossypiboma — сущ., хирургическая губка, случайно забытая в теле пациента.

Еще   [X]

 0 

Детективне агенство Кота Макса (Будз Иван)

автор: Будз Иван

Захопливі, неймовірні та дужжже небезпечні пригоди шефа детективного агентства кота Макса і його вірних помічників – кролика Петика та жаби Лізи! Підступний банкір Даг разом із ватажком банди Перевертнем вершать свої темні справи. Але відважні детективи виведуть злочинців на чисту воду! Щоб зловити бандитів, Макс і Петик влаштовують у лісі пастку з сюрпризом…

Год издания: 2015

Цена: 117 руб.



С книгой «Детективне агенство Кота Макса» также читают:

Предпросмотр книги «Детективне агенство Кота Макса»

Детективне агенство Кота Макса

   Захопливі, неймовірні та дужжже небезпечні пригоди шефа детективного агентства кота Макса і його вірних помічників – кролика Петика та жаби Лізи! Підступний банкір Даг разом із ватажком банди Перевертнем вершать свої темні справи. Але відважні детективи виведуть злочинців на чисту воду! Щоб зловити бандитів, Макс і Петик влаштовують у лісі пастку з сюрпризом…


Иван Будз Детективне агенство Кота Макса

Що було потiм?

   А потім було таке, що краще й не згадувати. Як тільки серед гостей свята з’явився бешкетник Макс‚ усі завмерли. Невідомо було‚ що він сьогодні може встругнути. Але‚ як не дивно‚ Макс поводився дуже пристойно. Він навіть одягнений був‚ як личить вихованому коту. Хоча який він вихований? Ніхто й ніколи в це не повірить. Так вже повелося, що закріпилася за Максом дурна слава. Усе, що він витворяв донині, змушувало вважати його страшенним хуліганом і авантюристом. І ця репутація створилася за ним здавна – від самого народження.
   Народився Макс‚ соромно навіть сказати‚ на звичайнісінькому смітнику. Він ретельно приховував ці сумні подробиці своєї біографії. Але хіба можна від когось утаїти те‚ що написано в тебе на лобі? Нова одежа‚ у яку він сьогодні вирядився‚ нікого ввести в оману не могла. Макс міг надягати на себе будь-що‚ та однаково залишався типом підозрілим і непередбачуваним. Тому у присутніх гостей були всі підстави очікувати‚ що цьогорічне свято буде повністю зіпсоване.
   А Макса зараз хвилювали зовсім інші проблеми. Він шукав у великій‚ заповненій гостями залі Ізабеллу. Вона обов’язково повинна була сьогодні тут з’явитись. Про це йому доповів його пронирливий помічник-агент. Ще він згадав‚ що разом з Ізабеллою сьогодні на свято мали прийти її рідні. Ця обставина й примусила Макса взяти напрокат новий костюм‚ щоб не соромно було з’явитись їм на очі. Особливо він хвилювався перед зустріччю з батьком Ізабелли‚ який був відомим у місті адвокатом.


   Незважаючи на те, що адвокат Щига походив із породи мишей‚ він відзначався дуже гордовитим характером. Від нього за дві верстви віяло пихатістю й зверхнім відношенням до інших. Щига мав намір віддати свою молодшу доньку – тендітну мишку Ізабеллу – заміж за свого старого знайомого – щура Дага. Даг був уже в літах, але його вік не мав ніякого значення. Це якраз менше за все хвилювало Щигу. Головне‚ що Даг володів безліччю фабрик, заводів‚ а ще – конюшень та численних помість. Що й говорити‚ Даг був багатієм‚ а тому й першим женихом у місті‚ бо вже три роки як залишився вдівцем.


   Макс про це добре знав‚ будучи непоганим приватним детективом. Кому ж, як не йому, було знати про всі подробиці світського життя в їхньому невеличкому містечку? Звичайно‚ Макс розумів‚ що його походження й теперішня професія не давали багато шансів на прихильність чарівної Ізабелли. Та все ж він сподівався на успіх. Хоча б тому‚ що знав Ізабеллу з дитинства‚ бавлячись із нею та з іншими сусідськими малюками в дитячі ігри.
   Підвал‚ у якому мешкала родина Макса‚ знаходився неподалік від великої садиби адвоката Щиги.
   Граючись‚ малеча не раз забиралася через високу загорожу до помістя щура Дага. Він тоді тільки-но починав свою фінансову діяльність. Слуги Дага частенько виганяли малих бешкетників із розкішного саду фінансиста‚ де вони потайки ласували фруктами.
   Ще від тієї пори Макс незлюбив щура і щоразу намагався влаштувати йому якісь неприємності. То вималює на паркані Дага його карикатуру‚ а то й припише під малюнком непристойне слівце. Даг здогадувався‚ чия то робота‚ але впіймати зловмисника на гарячому не міг. Макс‚ будучи вже приватним детективом‚ усе ж залишався жвавим розбишакою‚ за що й не долюблювали його жителі міста. Ніхто особливо не вірив у його здібності сищика, і‚ мабуть‚ тому Макс сидів без роботи. Зате він мав досить вільного часу‚ який витрачав на збір інформації про всіх‚ хто його цікавив. Особливо про Щигу та Дага.
   Звичайно, у місті були й інші персони, за якими стежив Макс, але його давній недруг Даг – цікавив сищика в першу чергу. А коли Макс дізнався, що фінансист намірився взяти собі за дружину його Ізабеллу, то зовсім прийшов у відчай. Він присягнувся, що обов’язково зловити фінансиста на якомусь злочині і надовго засадить за ґрати.
   До святкової зали продовжували прибувати гості. Невдовзі в широкому отворі парадних дверей з’явилося і сімейство адвоката Щиги. Сам глава сімейства був у чорному смокінгу, гладко причесаний, а його округлі ретельно поголені щоки прямо лисніли, ще більше підкреслюючи поважність свого хазяїна. Макс не бачив прибуття сімейства Щиги, бо його увагу зараз привернула інша обставина. Із протилежних дверей зали якраз викотили візочка з великим святковим тортом. Візок штовхали два бульдоги в лівреях. Макса не так зацікавив сам торт, як один із бульдогів. Під лівреєю слуги Макс упізнав досить відомого бандита із шайки Перевертня. Це відкриття так здивувало його, що він навіть пропустив мить появи сімейства Щиги, хоч саме заради цього й з’явився на святі.
   «Для чого Жмих (саме так звали бандита) вирядився у ліврею та удає із себе прислужника?» – здивувався Макс.
   Це йому видалось дуже підозрілим. Він знав Жмиха, як дурнуватого бандита, сліпого виконавця волі Перевертня. Він неспроможний був до якихось перевтілень, тому ліврея на кремезному Жмиху виглядала неприродно. Була вона затісною для нього й де-не-де навіть помітно потріскалась.
   Візок із тортом котився назустріч сімейству адвоката. Вони якраз наближались до середини зали. За високою, широкою статурою Жмиха Макс не бачив їх. Крадькома наблизившись ззаду до Жмиха, він помітив, як у того випирає схована під лівреєю зброя. Тепер Макс остаточно переконався в тому, що ватажок шайки – Перевертень – знову готує на цьому святі якийсь сюрприз.


   Ватага Перевертня відзначалась жорстокістю і давно наводила жах на жителів міста. Особливо він полюбляв нападати на городян десь у кінотеатрах чи на ринках. Пограбувавши таким зухвалим способом усіх присутніх, Перевертень зникав так само раптово, як і з’являвся.
   Своє прізвисько він отримав при досить кумедних обставинах. У день його народження молода недосвідчена акушерка перевернула люльку з немовлям, і малюк гепнувся на кам’яну долівку. Тоді здалося, що він розбився на смерть, але в цього дитяти, як виявилося, попереду було ще багато справ. Достеменно невідомо, але, мабуть, саме із цієї пори новонароджений незлюбив усе людство, і тепер мстився, як міг. А щодо прізвиська, то воно йому навіть подобалось.
   «Невже нахабний Перевертень зважився на грабіж такого багатолюдного зібрання? Сьогодні ж у цій залі зібралися майже всі жителі міста разом із його мером», – подумав Макс.
   Недовго повагавшись, він кинувся до Жмиха, щосили штовхнувши його на візок із тортом. Жмих, занурившись головою в торт, кумедно відфоркувався кремовими бризками. Другий власник лівреї, який також не був схожий на прислужника, почав висмикувати з-під тісної лівреї зброю. Але Макс не належав до тієї категорії котів, які спочатку довго думають, а потім уже щось роблять. Він чинив якраз навпаки. Ось і тепер, не роздумуючи, він штовхнув другого бандита на Жмиха, і вони разом, падаючи, підштовхнули візочка.
   І тут Макс побачив, що візочок із тортом збив з ніг оторопілого Щигу. Адвокат гепнувся в торт, потонувши в ньому майже з головою. Бризки крему обдали фонтаном дружину Щиги і забруднили розкішне плаття переляканої Ізабелли. Макс ще встиг побачити, як Щига силкувався підвестися з торта, але знову падав туди, зовсім уже перемастившись.
   Ну, а потім почалося щось неймовірне. Усі прислужники позривали із себе лівреї й зчинили стрілянину, не розбираючись де свої, а де чужі. Макс наче навіжений метався серед переляканих гостей і також стріляв. Він дуже розсердився на банду Перевертня, бо саме через них зірвались усі його сьогоднішні плани. Стрілянина могла продовжуватись довго, якби не поліцейські, що прибули на шум. Вони швидко навели порядок, заарештувавши винуватців цього безладу.
   Як не дивно, але затриманим виявився один Макс, бо шайка Перевертня десь раптово зникла. Максу наділи наручники і наче злочинця повели через зал до виходу, прикриваючи арештанта від розлючених гостей свята. Вони були впевнені, що саме Макс учинив ці заворушення і не жаліли гострих, образливих слів на його адресу. Макс краєм ока побачив як Щига, вибравшись, нарешті, з торта, замахав у його бік палицею.
   Що ж, мабуть, так і повинно було закінчитись це свято. Хоча б тому, що на ньому був присутній непередбачуваний бешкетник Макс.

Вiдважний помiчник детектива Макса

   Обережно ступаючи на круглі слизькі камінці, перебирався на протилежний берег бурхливої річки кролик Петик. Він з острахом поглядав на розбурхану холодну течію. Петику менше за все хотілося зараз опинитись в холодній воді. Але така вже в нього була вдача. Завжди, якщо він чогось не хоче – воно обов’язково трапиться. Ось і цього разу він посковзнувся й опинився по шию у воді, у найглибшому місці річки. Петик зібрався, було, позвати когось на допомогу. Але нікого близько не було, а найголовніше – він не мав права здіймати ґвалт, бо повертався в місто з таємного завдання.
   Петик повертався із сусіднього містечка, де виконував завдання свого начальника і партнера – детектива Макса. Він розшукував у тому містечку неспростовні докази на неправомірні дії їхнього недруга Дага. Докази такі знайшлися. Правда, їх необхідно було ще додатково перевірити, але Петик вже поспішав порадувати Макса. Він завжди, виконуючи доручення або будь-яку відповідальну роботу, дуже поспішав. Ця його поспішність часто закінчувалась для Петика конфузом. Напевне, тому серед своїх колег він постійно був об’єктом для насмішок.
   Схопившись за великий слизький камінь, Петик нарешті вибрався з води, обтрусився й безпорадно озирнувся навкруги. Знаходився він якраз посередині річки. Повертатись назад було безглуздо, і мерзнути мокрим на камені також не хотілося. Петик ще раз із острахом поглянув на темну холодну воду, і обережно перестрибнув на другий камінь. Переплигнувши ще на один камінець, він знову посковзнувся, задріботів кумедно лапками, навіть жалібно схлипнув і, звичайно, ще раз плюхнувся в річку. Цього разу вода накрила його з головою. Петик не вважав себе гарним плавцем. Навпаки, він панічно боявся води, тому, уже не звертаючи уваги на секретність своєї місії, голосно заволав:
   – Допоможіть! Ря-туйте-е-е!..
   На його щастя неподалік у цю ранню годину рибалив старий бобер на прізвисько Стовбур. Почувши несамовитий крик і побачивши, як хтось борсається по шию у воді, Стовбур закинув потопаючому кінець довгої вудочки, розрахованої на лови великої щуки. Гачок вудочки зачепився за рукав одежі Петика, і бобер зі спритністю досвідченого рибалки висмикнув його на берег. Оскільки врятований продовжував голосно репетувати, то Стовбур ще й стукнув його по голові товстим ціпком, щоб той замовчав. Бо яка може бути риболовля після подібного крику?
   – Тихо, молодий чоловіче! Чого так шуміти?… – бобер відчепив від рукава постраждалого гачок і, нарешті, упізнав Петика. – О, та це ж наш «знаменитий детектив», – не без знущання в голосі промовив він. – Ти що, Петику, отак купаєшся? Холодно ж, мабуть…
   – Та до чого тут купання?! – Петик, плигаючи на місці, щоб зігрітись, почав знімати з себе мокрий одяг. – Який дурень буде купатися в такий холод?…
   – Отож-бо, і я так думаю… – Стовбур взявся допомагати постраждалому викручувати одежу.
   – Я, коли хочете знати, – оправдовувався далі помічник детектива, – повертаюся з таємного завдання…
   Тут він на мить затнувся, розуміючи, що так може видати їхні з Максом секрети. Але відразу ж продовжив:
   – Я йду… із побачення. Розумієте?
   – Так, так, чому ж не зрозуміти? Справа молода. Я також колись взяв собі дружину із сусіднього містечка, – бобер, посміхаючись, допоміг Петику одягнутись. – Але я жодного разу не плигав у воду в одежі.
   Риболовля сьогодні була зіпсована. Стовбур зібрав вудочки, відро з небагатим уловом, і вони разом попрямували додому.

Наступнi пригоди горе-детективiв

   – Залишатись на своїх місцях! – пролунав грізний голос детектива.
   Старший інспектор кримінальної поліції округу, людина вже літнього віку, і його дружина затремтіти у своїх ліжках, очікуючи найстрашнішого.
   Макс увірвався сюди по наведенню свого вірного помічника Петика. Той, виконуючи доручення детектива, дізнався, що в цьому готелі ніби збираються на таємні наради Перевертень та фінансист Даг.
   Саме так! Петик упевнено доводив, що Перевертень із Дагом задумують свої зловісні плани тепер разом.
   Ця новина так обрадувала Макса, що він навіть не спробував перевірити повідомлення помічника. Мас давно мріяв відшукати компромат на ненависного фінансиста. Перевертень також надто довго гуляє на волі. І ось воно – нарешті здійснилося!
   Навівши пістолета на переляканого інспектора, Макс на хвилинку розгубився й увімкнув у кімнаті світло. Картина, що відкрилася його очам, приголомшила сищика. Безпомічні немолоді люди тремтіли у своїх ліжках, прикриваючись ковдрами. Старший інспектор навіть почав гикати від переляку. Макс одразу ж упізнав старшого інспектора. Той не так давно вимагав, щоб у Макса відібрали ліцензію приватного детектива. І тільки настійливе прохання комісара поліції їхнього міста Бура, який добре знав Макса, урятувала його від неминучого безробіття.
   У цю мить до кімнати ввірвався й Петик. Він також войовничо щось викрикував, розмахуючи пістолетом.
   Зрештою, старший інспектор упізнав Макса та його дивака-помічника. Він перестав гикати й потягнувся до телефону. І тут Макс зрозумів, що тепер його вже ніхто і ніщо не врятує.
   Відразу ж після телефонної розмови інспектора примчала поліція. У готельний номер, захекавшись, влетів комісар поліції Бур. Вислухавши від старшого інспектора все, що той думав про них із Максом, комісар негайно забрав у принишклого Макса свідоцтво приватного детектива і прогнав його геть.
   Услід за присоромленим Максом кімнату залишив також укінець пригнічений Петик.
   – Ось тобі твоя розвідка!.. Ось і Перевертень із Дагом!.. – примовляючи, давав тумаків спантеличеному Петику Макс. – Через тебе, дурню, я залишився без роботи! Який сором! З мене тепер будь-який нікчема зможе глузувати…
   – Легше, не бий мене по голові!.. – просився Петик. – Ти ж знаєш, що по голові бити не можна. Невже для цього важко відшукати інше місце?
   – Ні, я буду бити тебе саме по твоїй дурній голові. Може, тоді ти зрозумієш, що брехати – погано, тим більше – своєму начальникові!
   – А я й не брехав. Про зустріч Перевертня з Дагом я дізнався з надійних джерел, – огризався Петик.
   – І що то за «надійні джерела»? – продовжував гамселити його Макс.
   – Про це розповідала сорока Гриза. Ти ж знаєш її? – Петик прикрив голову пошарпаним портфелем, щоб Макс ненароком його не прибив. – Я забіг учора на ярмарок купити в неї насіння, щоб полузати в засідці. Я нещодавно вичитав у газеті, що гарбузове насіння гарно допомагає активній роботі мозку. А Гриза завжди знає про всі новини в місті…
   – Знайшов кого слухати, стару сороку. Та вона таке може придумати, що нормальній істоті й у голову не прийде. – Макс нарешті перестав бити Петика. – І що, ти в засідці тепер лузаєш насіння? Ти хоч розумієш, що таким чином залишаєш сліди? Ну й помічник у мене!.. – Макс у розпачі присів на лавку.
   – І чого ти так переймаєшся? – Петик влаштувався поруч із ним. Він зразу ж дістав із кишені жменю насіння й почав лузати, смачно плямкаючи губами. – Насіння може лузати будь-хто. Хіба я один у місті цим займаюсь?
   – Дякую, ти мене заспокоїв, – Макс, відвернувшись від помічника, обмірковував ситуацію, що склалася. Без ліцензії йому тепер ніяк не впоратися з Дагом.
   Петик, образившись на свого шефа, також відсунувся від нього на край лавки. Навколо нього дуже швидко виросла купа лушпиння, але Петик на це не звертав уваги.


   Зате лушпинням зацікавився маленький кудлатий песик, що якраз вибіг з-за кущів.
   – Гав, гав, – підняв галас песик, плигаючи навколо Петика.
   – Відчепись від мене, малявко, – Петик відбивався від песика, але дарма.
   – Добридень вам, – почули Петик з Максом хриплуватий голос.
   До них із-за кущів підійшов старий пес. Він був із тростиною, у широкополій шляпі та в довгому пальто. Макс упізнав у цьому диваку колись дуже відомого, навіть знаменитого сищика Зага.
   – Можна біля вас трішки перепочити? – Заг сів поруч із Максом, дістав із потертої шкіряної сумки люльку й задимів. – Як твої справи? – звернувся він до Макса. – Я чув, що в тебе виникли проблеми.
   – Є трошки, – відповів Макс.
   Він був здивований, що старий слідчий ще живий і на вигляд досить бадьорий. Про Зага давно не було ніяких звісток, тому Макс був упевений, що той вже давно помер.
   – З ліцензією в мене також траплялись неприємності, – Заг ще активніше задимів люлькою, від чого Петик аж закашлявся. – Я колись порахував скільки разів забирали в мене ліцензію, і вийшло рівне число – десять. А з тобою, наскільки мені відомо, уперше таке трапилось?
   Макс дуже здивувався, звідки цей старий уже дізнався про ліцензію, адже її відняли у нього буквально тільки-но.
   – Ти не дивуйся моїй обізнаності, – продовжував неспішно Заг. – Комісар Бур – мій давній приятель, точніше – мій учень, тому я знаю про всі новини в місті. Якщо ти не проти, то я поговорю з ним щодо твоїх проблем. Добре?
   Старий, не давши опам’ятатись Максу, піднявся з лавки, дістав із кишені гарний, оздоблений сріблом нашийник і почав підзивати песика, який зовсім замучив Петика.
   – Дуже красивий нашийник, – здивувався Макс, розглядаючи справді чудову річ.
   – О, я купив його в новому магазині Дага, – старий упіймав нарешті невгамовного песика, надівши на нього нашийник. – І хоча цей дзиґа не заслуговує на таку коштовну річ, – Заг ніжно погладив песика, – усе ж я не втримався й купив. Що ж, бувайте здорові, – попрощався старий та почвалав алеєю. Він потягнув за собою песика, якому, схоже, сподобалось знущатися над Петиком.
   – Ти чув? – стрепенувся Макс. – Даг відкрив новий магазин.
   Петик ніяк не відреагував на це, бо знову почав активно лузати насіння. Його відволікли від цього заняття, тому треба було надолужити прогаяне.
   – Припини нарешті лузати цю гидоту! Я суворо забороняю тобі цим займатися! – уже закричав на помічника Макс. – Ти ліпше б… гриз сухарі, щоб менше було сміття!

Лузати насiння – це дуже корисне заняття

   Вентиляційний хід, яким пробирався зараз Петик, був настільки вузеньким, що в ньому не тільки рухатись, але й дихати було важко. Петик відчував, що протер уже рукава на ліктях і штани на колінах. Майже годину він плазував заплутаними вентиляційними ходами нового супермаркету Дага. І головне, що цьому не було ніякого путнього пояснення. Чому вони з Максом не могли, як і всі звичайні відвідувачі зайти сюди через двері? Можна подумати, що Даг вартує при вході й очікує лише на них. Ніби в нього немає інших, більш цікавих справ.
   Петик уже зібрався було повернути назад, коли почув приглушені голоси. Через решітчасте віконце вентиляційного ходу він розрізнив унизу дві темні постаті.
   Через вікно з вулиці проникало світло від яскравої реклами. Один із присутніх сидів у кріслі, а інший у незручній позі, зігнувшись, стояв поруч.
   – Якщо ви мені не вірите, тоді запитайте хоча б у Щиги. Цей настирний детектив і без ліцензії зможе нам значно нашкодити. Мені стало відомо, що він странно шукає на мене компромат. А те, що трапилось на святі хіба вас не насторожує? Я не вірю, що він з’явився там випадково. Я взагалі не вірю у випадковості, коли справа стосується Макса.
   Петик, звичайно, упізнав скрипучий голос Дага. Він тільки не міг розгледіти, хто сидить у кріслі, але був упевнений – це Перевертень. Петик навіть пожалкував, що зараз із ним не було Макса. Хай би впевнився, що його вірний помічник не помилявся, доповідаючи про зв’язок їхнього недруга Дага з Перевертнем.
   А Даг продовжував тихо говорити:
   – До мене доходять чутки, що цей нахаба хоче заволодіти прихильністю моєї нареченої – Ізабелли, а це вже не жарти. Якщо йому пощастить, то вислизне з наших точніше – ваших рук усе добро Щиги. А в нього є чим поживитись. Можете мені повірити… – Даг ще нижче зігнувся перед гостем.
   – Якщо він такий уже надокучливий, тоді чому ви його терпите? – почув, нарешті, Петик голос Перевертня.
   – Розумієте, тут справа делікатна, – Даг випрямився, тримаючись за поперек. Мабуть, поза, у якій він довго знаходився, далася взнаки. Та й за віком фінансист був уже не молоденьким, щоб довго стояти, зігнувши спину.
   – Справа в тому, – продовжував Даг, – що той кіт дуже спритний, і підступитись до нього нелегко. Мої агенти не один раз були близькими до того, щоб покінчити з ним. Їх виводив на ціль, як не дивно, його невдаха-помічник, який скрізь залишає за собою купу лушпиння. Але щоразу детектив спритно уникав зіткнення з моїми посланцями.
   Петик, почувши про лушпиння, ледь не поперхнувся. Підслуховуючи розмову, він не міг сидіти без діла, і, як завжди, лузав насіння.
   Почувши якийсь шурхіт під стелею, співрозмовники затихли.
   – Мабуть, мишка десь шкребеться, – здогадався Даг.
   – У вашому новому супермаркеті вже завелися миші? – недовірливо відгукнувся Перевертень, піднімаючись із крісла.
   – Апчхи! – почулось знову зверху, і Перевертень, уже не роздумуючи, схопив крісло і жбурнув ним на голос.
   – Ой-йой-йо-о-о-ой! – закричав Петик, падаючи прямо на голови оторопілих Дага з Перевертнем.
   Крісло все-таки розбило решітку вентиляційного вікна. Втім, падав Петик вниз не один. За ним сипалась лушпина від насіння, засипаючи очі двом свідкам цієї пригоди.
   Швиденько підхопившись, помічник детектива поспішив до дверей, але вони виявились зачиненими. Не роздумуючи, він відштовхнувся від дверей і стрімголов кинувся повз Дага з Перевертнем до вікна, а через відчинене вікно – на вулицю…
   Звичайно, шкода, що в Петика не було часу на роздуми. Інакше він не плигав би у вікно, яке знаходилось аж на десятому поверсі будівлі. Але тепер вже нічого не вдієш.
   «І що вони там говорили про помічника Макса та якісь купи лушпиння? – ще встиг, падаючи, подумати Петик. – Невже вони мали на увазі мене? Ні, я про лушпину доповідати Максу не буду…»
   Страшенний гуркіт від падіння кмітливого помічника детектива розбудив, мабуть, половину міста. Бо впав Петик не на якісь там пухнасті подушки. Він, пробивши покрівлю одноповерхової прибудови, гепнувся на купу музикальних інструментів, що належали муніципальному оркестру. Урятувало Петика те, що він спочатку впав на великого барабана, здійнявши гуркіт та деренчання мідних тарілок. Потім уже, підскакуючи, він покотився по клавішах роялю, звук яких по силі не поступався гуркоту барабана. Петик в тій музиці навіть уловив якусь мелодію, та прислуховуватись до неї не було часу.
   Із вікна, з якого він випав, почулися постріли. Тримаючись за кишені, щоб не розгубити залишки насіння, Петик вибіг на вулицю.
   За рогом будинку на нього вже чекав Макс. Постріли не змовкали, тому вони швиденько заховались у кущі.
   – Що там трапилось? – почав допитуватись Макс, міцно втримуючи Петика, який усе ще поривався кудись бігти. – Ти здійняв такий тарарам, що розбудив, мабуть, усе місто!..
   – Що трапилось, що трапилось!.. – Петик, зрештою, заспокоївся і відразу ж дістав із кишені жменю насіння. – Ти, посилаючи мене на завдання, міг би добре все продумати! Знаєш, які в Дага вузенькі вентиляційні ходи? Він, мабуть, навмисне зробив їх такими тісними, щоб я не зумів пролізти. А як там душно, ти хоч здогадуєшся? Отож-бо…
   – Мені не цікаво слухати про твої власні проблеми. Розповідай швидше, що ти там чув та кого бачив.
   І Петик із задоволенням почав розповідати, яку невиправну помилку зробив тоді Макс, караючи його за повідомлення про зв’язок Дага з Перевертнем. У нього ще й досі ниє потилиця від тумаків. Зараз там, нагорі Петик бачив своїми очима, як вони удвох розмовляли і чув, як вони домовлялись знешкодити його – Макса.
   – Ти нічого не плутаєш? Вони розмовляли про мене? – Макс струсив із себе лушпиння від насіння. – Може, ти через своє лузання недобре щось почув? Я чомусь упевнений, що ти й там залишив гори лушпини?…
   – Я прекрасно все чув, і не чіпляйся до мого насіння! – Петик, лузаючи, ще гучніше почав плямкати. – Говорили вони тільки про тебе, так що можеш чекати неприємностей. Невідомо, чому через тебе і я повинен страждати. Грошей ти мені за роботу давно вже не виплачуєш. А тепер, коли тебе залишили без ліцензії, і поготів не будеш платити. Тоді, хоч не забороняй мені лузати насіння. Якби не воно, то мені довелося б знову розпочати палити. А ти ж повинен знати, як це шкідливо для здоров’я! І взагалі, ти хоч трошки турбуєшся про здоров’я своїх підлеглих?
   – Перестань верзти всяку нісенітницю, – відповів Макс, напружено роздумуючи над повідомленням Петика. – Ми приготуємо для головорізів Перевертня добру пастку. Пішли звідси.

Пастка для Перевертня

   Сонце пекло немилосердно, і Петик хотів закричати від болю – такі страждання спричиняли йому опіки. Але ні кричати, ні взагалі рухатись він не мав жодної можливості, бо був міцно прив’язаний до стовбура поваленого на землю дерева. І взагалі, йому поки що треба було помовчати. Від голови Петика ген аж до асфальтової дороги тягнувся струмочок із його насіння. Усе це було частиною хитро задуманої Максом пастки для Перевертня та його бандитів. І хоч як Петик пручався та протестував проти такого «мудрого» плану, але Макс наполіг на своєму.
   Їм стало відомо з достовірних джерел, що недалеко від цього місця, біля високого розлогого дубу завжди збираються на таємні зібрання Перевертень та його хлопці. Саме тут вони задумують усі свої підступні плани. А доріжка з насіння мала збити їх з пантелику та заманити саме сюди, до поваленого дерева. До того ж, як тільки вони повиходять із машин, Петик повинен здійняти шум, щоб напевне привернути їхню увагу.
   Звичайно, можна було його й не прив’язувати до стовбура, та все ж так надійніше, наполягав Макс, щоб він, Петик, злякавшись, чого доброго, не втік.
   Те, що план Макса мав свої недоліки, Петик підозрював із самого початку, а тепер переконався в цьому остаточно. До стовбура, ніби граючись роздвоєним язиком, підповзала довга, з великою головою змія. Вона, схоже, давно угледіла Петика й вичікувала слушної нагоди, щоб зайнятися ним. А може, усього лиш чекала обідньої пори, суворо дотримуючись режиму дня.
   Хай там як, але змія наближалася, і Петик подумав, що давно треба було знайти собі іншого начальника. Від Макса одні неприємності, якщо загрозу потрапити на обід отакій зміюці можна назвати просто неприємностями. Петик вже не раз у скрутні хвилини давав собі обіцянку знайти іншу роботу, та все ж продовжував покірно виконувати чергове «геніальне» доручення Макса.
   – Ма-а-акс! – тихо подав голос Петик. За їхнім планом кричати було ще зарано. – Макс, ти де?… – уже голосніше позвав він товариша, але відповіді не дочекався.
   Змія, не поспішаючи, заповзла на стовбур, вповзла на голову Петику й на хвилину завмерла, вглядаючись у свою жертву.
   Вона ніби хотіла впевнитися, що отримала сьогодні на обід щось симпатичне, на відміну від учорашнього дня, коли змушена була задовольнятись хирлявим противним хом’яком. Петик від переляку не міг навіть пікнути. Він, наче загіпнотизований, вирячивши очі та не закриваючи рота, дивився на змію.
   А їй отакий кумедний вигляд сьогоднішньої жертви сподобався. Рептилія нахилилася до відкритого рота Петика і почала уважно розглядати, що там усередині робиться. Потім довгим язичком залізла йому в рот, ніби перелічуючи зуби, і навіть спробувала добратися до горла.
   У цю хвилину Петик остаточно вирішив, що потурати більше примхам Макса не буде. Хай він сам удостоїться подібних пригод, виконуючи свої ж «наймудріші» задумки!
   Змія, на щастя, передумала залазити до рота жертви. Можливо, її налякали гострі зуби Петика. Вона спочатку забралась йому під піджак, а потім залізла й під сорочку. Схоже, що ця схованка їй сподобалась, і вона, звернувшись у клубок, вирішила трохи тут перепочити. Треба думати, здогадалася, хитра, що її жертва, будучи прив’язаною, нікуди не дінеться, тому з обідом не поспішала.
   Петик не смів і поворухнутись. Він продовжував лежати з роззявленим ротом, не насмілюючись потривожити змію.
   Над його відкритим ротом у цей час закружляли два чорних джмелі. Вони шукали собі зручну нору, в якій можна б було влаштувати гніздо, і схоже, ця нора їм сподобалась. У ній зручно буде відкладати мед та розводити сім’ю. Джмелі, звичайно, залетіли до рота Петика, залишивши там добутий нектар. Трішки перепочивши, вони полетіли знову за нектаром.
   Недалеко, на асфальтовій дорозі зупинився кортеж дорогих іномарок. З машин повиходили озброєні охоронці Перевертня. Із найдовшого, схожого на автобус лімузина вийшов і їхній хазяїн. Він смачно потягнувся, позіхнув і… раптом побачив на узбіччі дороги купу лушпиння. Перевертень так здивувався, що продовжував стояти з відкритим ротом. Він зрозумів, що десь недалеко повинен знаходитись помічник детектива Макса – відомий любитель полузати насіння.
   Доріжка з лушпиння тягнулася в поле, у напрямку старого дуба. Це Перевертню здалося дивним і навіть підозрілим. Він, кивнувши своїм головорізам, щоб ішли за ним, попрямував по доріжці в поле. Пройшовши сотню метрів, вони побачили повалений стовбур дерева, а на ньому – справді, Петика. Ця знахідка дуже порадувала Перевертня. Він давно шукав нагоди поквитатись із цим надокучливим кролем. Уже не роздумуючи, він із підручними кинувся до стовбура.
   Саме на це й розраховував Макс.
   Зробивши кілька кроків, бандити провалились у старанно замасковану гілками та бур’янами велику яму.
   – Ой-ой-о-о-о-о-ой!.. – почулось багатоголосся з ями. І відразу ж звідтіля пролунала безладна стрілянина.
   Бандити здійняли такий галас не тільки тому, що яма виявилась глибокою. Ні. На них там чекав сюрприз. Макс із напарником усю ніч перед цим безперервно ловили в полі їжаків і до ранку назбирали їх мішка чотири. Тому зараз все дно в ямі було всіяне колючими клубками.
   Стрілянина та зойки потерпілих розбудили, нарешті, змію. Вона, позіхнувши, виповзла з-під сорочки Петика, ще раз перевірила, чи він прив’язаний, і неспішно поповзла до ями.
   Поява змії на краю ями справила на бандитів сильне враження. На мить вони навіть перестали стріляти. А коли вона, зрадівши такому багатому обіду, заповзла в яму, то крики і стрільба відновились ще з більшою силою.
   У цю хвилину Макс підбіг до стовбура й швиденько розв’язав Петика. Звільнившись від мотузки, Петик виплюнув із рота залишене джмелями добро й накинувся на свого начальника:
   – Щоб я ще колись послухався твоїх вигадок!.. Мене… мене мало не проковтнула змія, наді мною познущались якісь божевільні джмелі, а ти сидиш у бур’янах, і хоч би що!
   – Нічого, Петику, не переймайся так, – заспокійливо відповів Макс. – Бачиш, усе скінчилось, як я задумав.
   – Як задумав?… А змія – це також твоя задумка?
   – Змія з’явилась якраз вчасно. Вона допомогла нам не менше, ніж їжаки.

Друга пастка для Перевертня

   «Звідкіля він тільки взявся? – сердився помічник детектива на вітер, тримаючись за гілку й з побоюванням поглядаючи вниз. – Даремно я так високо забрався. Макс завжди придумує завдання, які ставлять мене в скрутне становище!»
   Він мусив залізти на це дерево, щоб спостерігати за дорогою – чи не наближаються машини.
   Але, щоб побачити, чи наближається кортеж машин, не обов’язково було Петику кудись залазити. Машини й так здіймуть такий гул і таку пилюку, що буде видно за три кілометри.
   Але Макс любить перестрахуватись, тому й змусив Петика залізти на дерево якомога вище. Сам він зараз сидів за великим каменем у засідці, теж уважно спостерігаючи за дорогою.
   Справа в тому, що по цій дорозі мав проїхати Перевертень, направляючись до невеличкого селища, яке знаходилось за пагорбом. У селищі зараз переховувалась Ізабелла. Вона змушена була втекти з дому, не бажаючи погоджуватись на заручини з Дагом. І звісно, це відбулося за активного сприяння Макса.
   Втеча Ізабелли наробила багато галасу в місті. Щига спочатку подумав, що його єдину доньку викрали, щоб отримати за неї викуп. Ну а потім він подумав уже про Макса. Він взагалі будь-яку неприємну подію в місті пов’язував із детективом. І не тільки він. Майже всі жителі міста також дотримувалися такої думки. Так уже чомусь повелося.
   Тут якраз виписався з лікарні Перевертень, і Щига одразу ж звернувся до нього по допомогу. У місті всі вже знали про те, як Макс із напарником познущалися над ним, тому Перевертень зробив усе, щоб розвідати де ховається сищик. Він також був упевнений, що, знайшовши Макса, він знайде й Ізабеллу. За цю роботу йому пообіцяли добре заплатити Щига з Дагом.
   Макс ніяк не міг второпати, як Перевертень дізнався про місце знаходження Ізабелли. А потім здогадався, що про це комусь розповіли молочниці, які щодня їздять із селища в місто торгувати молоком на ринок.
   Хай там як, але до зустрічі з ватагою Перевертня він мусив приготуватися. Ізабеллу довелося відвезти в сусіднє селище, а для гостей знову була приготована пастка.
   Автомобілі з’явились із-за повороту так несподівано, що Макс навіть на хвилину розгубився. Він поглянув на дерево, дивуючись, чому Петик мовчить, не подаючи ніяких сигналів. Йому здалеку важко було розгледіти, що там робиться з помічником, але Макс був упевнений, що Петика знову відволікла його пристрасть до лузання насіння.
   Та цього разу він помилився. Петику зараз було не до лузання. Гілляка, за яку він тримався, обломилась ще до появи машин, і Петик давно вже повинен був упасти з дерева. Його врятували великі кишені, точніше одна кишеня. Петик зачепився кишенею за сучок і тепер висів високо над землею, благаючи долю, щоб не відвернулась від нього в цю скрутну хвилину. І доля, як бачимо, не відвернулася. А, можливо, доля тут ні до чого. Всього-навсього кишеня була пришита на совість і сучок виявився міцним.
   Як на біду звідкись прилетів дятел. Птах гарний, але має погану звичку довбати міцним дзьобом усе підряд. Він безцеремонно сів Петику на голову і декілька раз дзьобнув його в лоба. Тут Петик ще раз переконався в справедливості народної приказки, що біда, зазвичай, приходить не сама. Дятел про цю приказку нічого не знав, бо ще раз добряче дзьобнув свою жертву.
   Петик зібрався вже позвати на допомогу Макса, та в цю хвилину під ним промчав кортеж машин Перевертня, здійнявши величезний стовп пилюки.
   – Апчхи-и-и! – голосно чхнув Петик, від чого сук обломився, і він полетів униз, у самісіньку гущу пилюки. – О-о-ой! – голосно заверещав помічник детектива. Але ніхто зараз не міг прийти йому на допомогу, бо всі були дуже зайняті.
   Макс напружено спостерігав за автомобілями, які зупинилися недалеко від нього. Їх пасажири, у свою чергу, уважно придивлялись до доріжки з лузаного насіння, яка вела кудись у кущі.
   – Вони знаходяться там! – Перевертень, показав на доріжку з насіння.
   Він наказав, щоб усі їхали за ним, і його машина рвонула в кущі…
   Що було потім, ліпше не розповідати, бо, почувши це, малі діти не зможуть заснути.
   За тими кущами брало початок глибоке провалля, а де воно закінчувалось могли розповісти тільки самі постраждалі. Хто вцілів, звичайно.
   Страшенний гуркіт машин, що падали у провалля та жахливий крик їхніх пасажирів ще довго відгукувався в лісі луною. Цей крик було чутно навіть у найвіддаленіших селищах.
   У порівнянні з тим криком, крик помічника детектива, що борсався в пилюці, був схожим на слабенький писк комара.
   – До яких пір, скажи, будь ласка, я маю терпіти таке знущання над собою!? – накинувся Петик на Макса, коли той нарешті прибіг до нього на поміч.
   – Ти нічого собі не пошкодив, Петику? – не звертаючи уваги на справедливе обурення напарника, запитав стурбовано Макс.
   – Пошкодив, і навіть дуже! – продовжував обурюватись Петик. – Подивися на мене, і сам побачиш!
   І справді, він виглядав зараз не кращим чином. Обірвана кишеня, подряпане обличчя, весь у пилюці, а на лобі кровоточили рани від залізного дзьоба навіженого дятла.
   – Наступного разу сам полізеш на дерево, – не міг заспокоїтись Петик.
   – Не ображайся, друже. Наступного разу вже не буде. Бачиш, як знову допомогло нам твоє чудодійне насіння? – Макс кивнув на кущі. – До речі, у тебе не залишилось його хоч трошки? Дай і мені полузати. Тепер я вірю, що це справді дуже корисне заняття.
   – Ти, мабуть, глузуєш? – почав обтрушуватись від пилюки Петик. – Мені зараз зовсім не до жартів…
   – Ні, не глузую. Ти молодець, Петику. – Макс смачно плямкав губами, лузаючи насіння. – Я ще раз упевнився, що без твоєї допомоги не зумів би провести жодної успішної операції. Ти помітив, що нам в останній час таланить? Я думаю, що після сьогоднішнього програшу Перевертень не скоро прийде до тями. Жаль, що разом із ними не було Дага.
   – А чому ти такий упевнений? – Петик глянув на кущі. – Може, він якраз був із ними.
   – Ні, Даг не такий дурень, щоб роз’їжджати в машині разом із Перевертнем. Для Дага ми повинні придумати щось більш хитре…
   – Тільки цього разу без моєї участі. Добре?…
   – Що ти, що ти, Петику. Без тебе в мене нічого не вийде.
   Тим часом крик у проваллі затих.
   І у ту ж мить звідти почулися вибухи. Мабуть, то вибухали бензобаки ушкоджених автомобілів.

Комiсар Бур проявляє рiшучiсть

   – Ха-ха-ха-ха… – зареготав комісар Бур. Він сидів у кабінеті в зручному кріслі, розмовляючи по телефону зі своїм учителем – старим сищиком Загом. – Невже Перевертень знову купився на нехитру приманку Макса? Ха-ха-ха… – ще раз розсміявся Бур. – Добре, добре, я поверну, звичайно, йому ліцензію, – продовжував він, киваючи головою. – Я згоден із вами. Макс непоганий хлопець, і я навіть люблю його, але погодьтеся, він інколи таке встругне, що в ніякі ворота не лізе. Старший інспектор досі сердиться на мене через останню витівку Макса в готелі… Домовились, будьте здорові.
   Бур поклав трубку на місце, смачно позіхнув, і тут знову різко задзвонив телефон.
   – Слухаю… Де? Коли?… Негайно виїжджаю!..
   Гучна сирена автомобіля, у якому їхав комісар Бур, розрізала тишу приміської зони річного вокзалу. Перед зачиненими дверима вокзалу стояла юрба зівак і бігали заклопотані поліцейські.
   – Що тут трапилось? – вийшовши з автомобіля, звернувся Бур до одного з правоохоронців.
   Поліцейський віддав честь комісару і невиразно щось пробелькотів. Зрештою, Бур залишив його й швидко направився до вхідних дверей вокзального приміщення. Раптом його хтось притримав за рукав.
   – Послухайте, комісар, – заговорив незнайомець, – краще не заходьте до приміщення. Через дві хвилини там відбудеться потужний вибух…
   – Ви хто…? – Бур дістав із кишені ліхтарика, але незнайомець кудись зник, наче розчинився в повітрі. Посвітивши ліхтариком навколо себе, Бур помітив поруч, під деревом невеличку купку лушпиння від насіння. Світло ліхтарика пробіглось по стовбуру дерева, по огорожі, але нічого підозрілого Бур не побачив. У цю хвилину із приміщення в паніці почали вибігати службовці та пасажири. Із криками: «Бомба! Бомба!..» вони розбігалися в різні сторони, подалі від цього місця.
   Спостерігаючи за тим безладом, Петик з Максом сиділи в цей час на дереві.
   – Як ти думаєш, спрацює цього разу наш план? – промовив Петик, лузаючи, за звичкою, своє насіння.
   – Може й не спрацювати через тебе, – Макс незадоволено поглянув на помічника. – Невже хоч у таку відповідальну мить не можна перестати лузати? Ти ж бачив, що комісар помітив лушпину від твого лузання?
   Петик намірився щось сказати у своє виправдання, але в цей час із виттям сирен під’їхали до вокзалу ще дві машини. Із них повискакували сапери.
   – Сиди тихо! – прошепотів Макс. – Зараз там розпочнеться найцікавіше…
   Сапери, прихопивши своє обладнання, забігли до приміщення. До них хотів приєднатися й Бур, але його попросили зачекати до з’ясування всіх обставин.
   До вокзалу підкотив ще один автомобіль – розкішний лімузин фінансиста Дага. Даг майже вибіг із машини.
   – Мені стало відомо, що тут заарештували моє майно, – стурбовано звернувся він до Бура.
   – Я поки що не володію повною інформацією, – Бур поглянув на яскраво освітлені вікна вокзалу. – Справа в тому, що вокзал заміновано. Там уже працюють сапери…
   – Запрошуємо до приміщення комісара поліції, – почулося з відкритих дверей, і Бур, відсторонивши Дага, поспішив усередину вокзалу.
   Його провели до камери схову, де товпилися сапери. Їхній начальник тримав у руках записку.
   – Ми відшукали захований у ящику від сміття пакунок, але бомби тут не було, тільки ось ця записка… – протягнув він комісару клаптик паперу.
   Бур почав уголос читати:
   – Попереджаємо поліцію міста, що в контейнері № 666, який прибув з Аляски, закладена потужна вибухівка!
   Бур розгублено поглянув на начальника саперів, а той кивнув на контейнер, що знаходився поруч. На контейнері великими літерами було написано:
«КОНТЕЙНЕР № 666. ОБЕРЕЖНО, НЕ КАНТУВАТИ! СКЛО!»
   – Кому належить цей багаж? – суворо запитав у присутніх Бур.
   – Мені, звичайно, – відгукнувся Даг. – Я ж вам говорив. Мене попередили по телефону, що мій контейнер заарештовано, – він підійшов до контейнера й поплескав по ньому долонею. – Це що, був чийсь невдалий жарт?
   – Обережно! – кинувся до нього начальник саперів, відтягнувши Дага подалі від контейнера. – Там вибухівка…
   – Вибухівка? – перепитав здивований Даг. – Звідки там взятися вибухівці? Ось, прочитайте, що тут написано, – він показав на напис на контейнері.
   – А ми зараз перевіримо, що там насправді, – втрутився в розмову Бур. Він наказав саперам негайно розкрити контейнер.
   – Ви не маєте права! – захвилювався чомусь Даг. – Це приватне майно, і я вимагаю санкції прокурора…
   – Перш за все, тут, можливо, справді закладена бомба, – Бур жестом показав на контейнер. – У мої ж обов’язки входить захищати наших громадян від подібних неприємностей! Продовжуйте свою роботу, – кивнув він саперам.
   – Усе ж, я заявляю протест! – не заспокоювався Даг, та його вже ніхто не слухав.
   Сапери дуже обережно зірвали пломби і відкрили дверцята контейнера. Звідтіля посипались на підлогу великі пакети із цінним хутром. Сапери навіть розгубилися на хвилину. Вони обережно зазирнули в контейнер, але бомбу не побачили. Але хутро, що знаходилось там, було страшніше за бомбу. Звичайно – для Дага. Він почав було відмовлятись й від хутра, і від самого контейнера. Присягався, що це не його майно. Усе ж у присутності понятих хутро перерахували і склали офіційний акт. Потім усі пакети загрузили назад у контейнер, поставили нові пломби й залишили на варті двох поліцейських. Дага комісар Бур заарештував і під оплески присутніх посадив у поліцейську машину. Машини з гучними сиренами залишили привокзальну площу.
   Свідки цих подій також порозходились по домівках.
   А з-за дерева, що росло біля вокзалу несподівано прозвучало гучне двоголосе – «УРА-А-А-А!»
   Звичайно, це Макс зі своїм помічником салютували в честь удало закінченої операції.
   Наступного дня поліцейський відділок взяла в облогу чисельна армія журналістів і фоторепортерів. Бур не мав можливості навіть вийти пообідати.
   По місту поширювались дуже суперечливі чутки. Одні стверджували, що відомий у місті фінансист Даг не заарештований. І що він взагалі ніякого відношення до вчорашніх подій на річному вокзалі не має. Інші ж навпаки – свідчили, що саме Дага звинувачували в контрабанді хутром та пророкували йому довгострокове тюремне ув’язнення.
   Ці останні чутки активно розповсюджував Петик, який снував поміж репортерами, нашіптуючи їм страшні, жахливі відомості про ділягу Дага. Нібито він давно вже пов’язаний з усіма бандами та злочинними угрупуваннями їхнього міста, а бандит Перевертень ходить у нього в підручних, виконуючи всі доручення. Петик стверджував, що багато нерозкритих злочинів у місті й навіть убивств були вчинені саме на замовлення фінансиста. Репортери юрбою вертілись навколо Петика, записуючи його розповіді на диктофони.
   Таким чином, до другої половини дня городяни утвердилися в думці, що Даг є найстрашнішим злочинцем в їхньому місті.
   Петик попрацював на славу, виконуючи доручення Макса. Він так старався, що забув навіть про насіння. Тільки закінчивши цю важку роботу, він нарешті розмістився на сходинах поліцейського відділку й із насолодою взявся за своє улюблене заняття.
   – Гей, приятелю! Чи не збираєшся ти смітити отут, перед відділком? – зупинив його голос комісара Бура. Бур, скориставшись тим, що ряди журналістської братії трохи порідшали, вирішив усе ж вийти пообідати. – Мені здається, що твоє лушпиння я бачив учора біля вокзалу. Що можеш сказати на своє виправдання?
   Петик від такого натяку комісара ледь не поперхнувся насінням.
   – Ну що ви, шановний пане комісаре… Те лушпиння, яке ви ніби бачили вчора під деревом, зовсім не схоже на моє…
   – А звідки тобі відомо, що я бачив його під деревом? – комісар, примруживши очі та посміхаючись, поглянув на спантеличеного помічника детектива. – Інтуїція мені підказує, що ви з Максом таки приклали руки до вчорашніх подій на вокзалі. Так чи ні?
   – Звичайно… тобто ні, вельмишановний пане комісаре. Як ви могли таке подумати? – Петик поспішно заховав насіння. – У нас і права нема займатись подібними речами. Ми ж залишились без ліцензії…
   – Не думаю, що відсутність ліцензії може вас зупинити, – Бур дістав із кишені ліцензію Макса й протягнув її Петику. – Можеш повернути цей папірець своєму шефу. Сподіваюсь, що надалі він буде більш обережним…
   – Звичайно, пане комісаре, – Петик, зрадівши, швиденько заховав ліцензію в кишеню. – Тепер ми взагалі не будемо займатись такими дурницями. Ми… ми вирішили змінити професію. Будемо від нині… торгувати насінням.
   – Еге ж, так я вам і повірив. Дуже ви схожі на хлопців, які займаються торгівлею насінням.
   Бур, повернувшись, пішов обідати, а Петик стрімголов кинувся шукати начальника. Макса як на зло ніде не було. Зрештою, Петик побачив детектива, коли той виходив із дешевої харчівні під красномовною назвою «Собачі омлети».
   – Постій, гуляко, – зупинив Макса помічник. – У тебе сьогодні свято якесь, чи що? Ось поглянь на це! – він дістав із кишені ліцензію. – Тепер у нас справді є привід святкувати.
   Мас взяв у Петика картку, глянув на неї, навіть для чогось понюхав і, зрадівши, скрикнув:
   – Та це ж моя ліцензія!
   – Еге ж, твоя, твоя ліцензія. Ти б ліпше поцікавився, як вона до мене потрапила. Я думаю, що комісар Бур здогадується, хто вчора влаштував ту виставу на вокзалі.
   – Вистава? Так, вистава вийшла на славу. Я із цього приводу й святкую. Приєднаєшся до мене?
   У Петика не було серйозних причин, щоб відмовлятись. Вони, обійнявшись, направились до входу в сусідню харчівню, яка мала не менш красномовну назву – «Котячі бутерброди».

З водоспадом треба поводитись обережно

   Пансіонат розмістився за високою огорожею з колючим дротом зверху. Густий ліс навколо та безлюдна місцевість давали привід думати, що заклад цей був не зовсім звичайним.
   Макс, зупинивши автомобіль біля широких металевих воріт, посигналив. Маленьке віконце у воротах відчинилося і звідти виглянуло суворе обличчя охоронця.
   – Будьте ласкаві, пропустіть мене, – привітно звернувся до охоронця Макс. – Мені необхідно побачитись з однією з ваших пацієнток.
   Охоронець ще більше скривив і без того перекошене обличчя й, не промовивши ані слова, зачинив віконце. Макс вийшов з машини, підійшов до воріт і погрюкав у них кулаком, але марно. Віконце більше не відчинялося.
   «Невже я даремно сюди приїхав?» – подумав детектив.
   Спересердя він грюкнув у двері воріт ногою, але результат був такий же.
   На вулиці почало смеркатись. Макс прийняв єдине вірне в даному випадку рішення – коли стемніє, спробувати таємно забратись до пансіонату через огорожу. А зараз заховати машину в заростях лісу та нишком розвідати, у якому місці огорожі було б зручніше здійснити свій план.
   Ніч опустилася на землю якось раптово. Макс ще не встиг обстежити й половини огорожі, але встиг відшукати більш-менш зручне місце. Недалеко від огорожі розрісся високий клен. Макс спритно заліз на нього, забрався на гілляку, що була найближче до огорожі і… на хвилинку зупинився. Він засумнівався, чи вистачить у нього сил, щоб переплигнути через огорожу, не зачепившись за колючий дріт.
   «Шкода, що я Петика не взяв із собою, – подумав Макс. – Він, звичайно, залишив би тут сліди від насіння, але плигати отак, невідомо куди Петик все ж більший за мене мастак».
   Відштовхнувшись, Макс усе-таки перестрибнув через огорожу. Там на нього чекав неприємний сюрприз. За огорожею була глибока калюжа. Плюхнувшись у те місиво, Макс перелякав гусей, які там дрімали. Гуси здійняли страшенний лемент, а старий гусак навіть боляче дзьобнув порушника їхнього спокою в тім’я.
   У будівлі відразу ж засвітились вікна, а в глибині подвір’я голосно загавкали собаки. Макс, відштовхнувши гусака, кинувся попід огорожею шукати якоїсь схованки. Собачий гавкіт стрімко наближався. Завдяки світлу від вікон утікач мав змогу розрізняти дерева та кущі, щоб не наштовхнутись на них. Усе ж він наштовхнувся, щоправда, не на дерево, а на якусь комірчину. Двері комірчини від удару відчинились, і Макс упав усередину, опинившись на чомусь м’якому. Те м’яке зарухалось, тихо зарохкало й обнюхало незваного гостя мокрим, слизьким рильцем.
   Макс зрозумів, що потрапив до свинячого хлівця. Він ще раз пожалкував, що не взяв із собою свого вірного помічника, адже Петик, як ніхто інший, підходив для подібних нестандартних ситуацій.
   Затаївшись за широкою спиною свині, Макс прислухався до звуків ззовні. Він пригадав обличчя охоронця й подумав, що, мабуть, краще мати справу зі свинею, ніж із таким типом. Дотягнувшись до дверцят, Макс прикрив їх, що було не зайвим, бо відразу ж після цього на дверцята почали кидатися собаки.
   Невдовзі до хлівця підбігли охоронці й оточили його з усіх сторін. Один з них, відчинивши двері, посвітив усередину ліхтариком. Сморід від свинячого житла вдарив йому в носа, і він, гидливо скривившись, зачинив двері. Макса охоронець бачити не міг, бо той лежав за свинею, заховавши обличчя в її жорстку шерстку.
   Трохи повештавшись біля хлівця, переслідувачі побігли далі, а за ними віддалявся й собачий гавкіт.
   Свиня знову тихо рохнула. Повернувши голову, вона ще раз обнюхала свого гостя.
   «Добре, що Петик не бачить мене зараз, – подумав Макс, відвертаючи від себе рило допитливої свині. – І чому я поїхав сам, коли у мене для подібних справ є помічник?»
   Він відсунувся ще далі від свині, а вона навпаки, почала тулитися до нього, відчувши споріднену душу.
   – Тьху, – сплюнув Макс. – Відчепись від мене, брудна тварино. Чого тобі треба? – уже викрикнув він.
   Свиня, ніби розуміючи його, ще раз тихенько хрокнула. Схоже, що вона зраділа такій компанії, бо самій, усе-таки, сумно. Відсовуючись, Макс відчув за спиною стіну й зрозумів, що треба змиритись зі своєю долею. Свиня, тихенько рохкаючи, притулилася до нього, кілька разів ніжно кувікнула та спокійно заснула.
   «От потрапив у халепу, – подумав Макс, затуливши носа, щоб не задихнутись від «пахощів» конури. – Я тут довго не витримаю».
   Але куди було подітися? Надворі все ще гавкали собаки і продовжували щось викрикувати охоронці. Трішки розслабившись та зігрівшись біля свині, Макс також задрімав і навіть заснув. Йому наснилася Ізабелла, яку він уже давно не бачив. Він із ніжністю обнімав і цілував Ізабеллу, а вона у відповідь, як не дивно, чомусь по-свинячому рохкала.
   Прокинувшись, Макс побачив, що обнімає та цілує свиню. Він знову сплюнув від огиди й вибіг із хлівця надвір. Там було ще темно. Макс, крадучись, направився до ближнього вікна будівлі, маючи намір усе ж відшукати потрібну йому пацієнтку спецлікарні.
   Справа в тому, що він учора, риючись у старих архівах міської лікарні, натрапив на документ, який дуже його зацікавив. Це була довідка, видана громадянці їхнього міста Дразі Антоніні в тому, що вона пройшла обстеження у клініці при лікарні й визнана хворою на епілепсію. Там же він знайшов фотокартку хворої, на якій вона була із сином. Мабуть, фотокартку вийняли із сімейного альбому. На зворотній стороні фотокартки Макс прочитав надпис: «Дорогому моєму синочку Павлику, на день твого десятиріччя. Мама».
   Макса тоді наче струмом ударило. Він почав пригадувати, звідки знає це прізвище і нарешті пригадав. Павлик Драга – це ж справжнє ім’я його недруга – Перевертня. Виходить, що мати Перевертня захворіла і може знаходитись десь у лікарні. Макс ще з більшою наполегливістю почав ритися в архівних документах і таки знайшов. Антоніна Драга була переведена до спецлікарні їхнього округу. Там же він відшукав і адресу лікувального закладу.
   Максу дуже захотілось побачитися із цією особою. Він відчував, що тут його чекають неабиякі несподіванки. Макс так поспішав виконати це завдання, що не встиг навіть нікого попередити про свій від’їзд. Звичайно, він знав, що поспішність може призвести до зворотних результатів, але не міг себе стримати. Тепер, перемазавшись біля свині та розповсюджуючи навколо себе нестерпний сморід, він зрозумів, що даремно так поспішав.
   Макс обережно заліз на підвіконня і тихенько проник через напіввідчинене вікно всередину приміщення. То була кухня. Ніби в підтвердження цьому він ненароком наступив на піднос із посудом. Піднос під його вагою поїхав по столу, а потім усе разом звалилося на підлогу. У тиші приміщення це падіння пролунало наче вибух бомби.
   Одразу ж за дверима почулись голоси. Макс, не роздумуючи, заплигнув у великий казан, вмонтований у плиту. Він ще встиг накритись зверху кришкою. До кухні, брязкаючи зброєю, вбігли охоронці. Понишпоривши по всіх закутках, вони зупинилися якраз поруч із плитою.
   – Яка сьогодні видалася неспокійна ніч, – почув Макс голос одного з охоронців. – Давно вже в нас не було такого переполоху.
   – Так, але я думаю, що даремно турбуватися не слід. Ніхто не зумів би непоміченим забратися на територію. А тут, на кухні, мабуть, кішка десь блукає, – відповів його напарник.
   Макс сидів у ще гарячому після приготування їжі казані, розуміючи, що довго тут не витримає.
   – Учора знову весь день репетувала наша бабця з 45 палати, – продовжував розмову перший охоронець. – Санітари ледве заспокоїли її.
   – А, це та, як її прізвище… Драга?… – відгукнувся другий охоронець.
   – Вона, вона. Ця Драга найнеспокійніша пацієнтка в лікарні. Усі інші поводять себе пристойно, а вона – наче очманіла…
   – Можливо, вона не така вже й хвора, – перший охоронець наблизився до казана, у якому сидів Макс. – Ти ж знаєш, як інколи потрапляють до нас пацієнти? Достатньо не сподобатись, скажімо, меру, як одразу ж опинишся в подібному закладі.
   Охоронець взявся за кришку казана…
   – Та залиш казан у спокої, – зупинив його напарник. – Він однаково порожній. Якщо хочеш їсти, то пішли я пригощу тебе домашніми пиріжками.
   Охоронці направилися до виходу. Невдовзі їхні кроки стихли, а Макс нарешті вибрався з казана й тихенько вислизнув із кухні. За ним несподівано ув’язалася велика сіра кішка. Мабуть та, про яку говорили охоронці. Вона облизувала його мокрі від залишків борщу черевики й голосно нявкала.
   – Іди геть від мене! – майже закричав на кішку Макс.
   Та вона й не збиралася його залишати. Голосно муркочучи, кішка не відставала від черевиків Макса, які видались їй дуже смачними.
   Тихенько відхиливши двері палати з номером 45, Макс наштовхнувся там на мешканку палати. Вона ніби чекала на нього, притуливши вухо до дверей та прислуховуючись. Несподіваний удар по голові чимось схожим на праску приголомшив детектива. Він мало не звалився на підлогу, але, схопившись за нападницю, устояв. Зараз сищик був схожим на боксера, що перебував у нокдауні й чіплявся за противника, щоб не впасти.
   А мешканка 45-ої палати не збиралась очікувати, поки її гість прийде до тями. Вона, щось бормочучи, схопила Макса зубами за вухо.
   – А-а-а-а-й!.. – несамовито заверещав детектив, відштовхуючи нападницю від себе. Вухо йому вдалося врятувати, але вона, наче дика кішка, знову кинулась в бій. Макс на хвильку побачив порізане зморшками й перекошене злістю обличчя старої особи.
   Зрештою, він змушений був застосувати один із прийомів самбо, після чого мешканка 45-ої палати обм’якла та тихенько сповзла на підлогу.
   «Охоронці говорили правду про неї, – подумав Макс. – Вона справді якась шалена».
   – Хочете цукерку? – несподівано запитав він, достаючи з кишені карамельку. – Не бійтеся мене. Я не заподію вам ніякого зла. Мені лише треба поставити вам кілька простих питань. Якщо ви відповісте на них, тоді я обіцяю, що скоро заберу вас звідсіля додому.
   

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →