Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Сова - это единственная птица, которая может видеть "голубой" цвет.

Еще   [X]

 0 

Перлини української класики (збірник) (Хвильовий Микола)

«Любов до рідного завжди має конкретні форми. У сучасній Україні, у вирі драматичних подій, розумієш це особливо чітко. За короткими вигуками гасел і формулами патріотичних слів стоять цілі світи, і один із них – світ рідної національної літератури. Видатні твори українських письменників минулого, зібрані тут під спільною обкладинкою, – це не просто набір текстів, що їх вивчення передбачає шкільна програма, а ще й добра можливість зануритись у світ української людини різних часів і усвідомити, які риси, відчуття й ситуації закладені в культурному досвіді українців.

Твори, опубліковані в книжці, належать до різних жанрів і різних етапів історії літератури. Деякі з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навіть комічну атмосферу української минувшини, з її етнографічним колоритом і яскравими портретами персонажів на тлі старожитнього побуту. Це низка літературних образів, улюблених і впізнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя і спадають на думку як універсальні знаки певних ситуацій – смутний і невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашів за грушу, яка врешті-решт таки всохла, увійшли в нашу свідомість і в приказки. Весела й спостережлива вдача українця відображується в літературі здавна і творить одну з національних прикмет…»

Год издания: 2015

Цена: 148 руб.



С книгой «Перлини української класики (збірник)» также читают:

Предпросмотр книги «Перлини української класики (збірник)»

Перлини української класики (збірник)

   «Любов до рідного завжди має конкретні форми. У сучасній Україні, у вирі драматичних подій, розумієш це особливо чітко. За короткими вигуками гасел і формулами патріотичних слів стоять цілі світи, і один із них – світ рідної національної літератури. Видатні твори українських письменників минулого, зібрані тут під спільною обкладинкою, – це не просто набір текстів, що їх вивчення передбачає шкільна програма, а ще й добра можливість зануритись у світ української людини різних часів і усвідомити, які риси, відчуття й ситуації закладені в культурному досвіді українців.
   Твори, опубліковані в книжці, належать до різних жанрів і різних етапів історії літератури. Деякі з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навіть комічну атмосферу української минувшини, з її етнографічним колоритом і яскравими портретами персонажів на тлі старожитнього побуту. Це низка літературних образів, улюблених і впізнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя і спадають на думку як універсальні знаки певних ситуацій – смутний і невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашів за грушу, яка врешті-решт таки всохла, увійшли в нашу свідомість і в приказки. Весела й спостережлива вдача українця відображується в літературі здавна і творить одну з національних прикмет…»


Перлини української класики (збірник)

   Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015

   © Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015
   © Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

   Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

   Електронна версія створена за виданням:

   Перлини української класики: збірка; передм. Р. Трифонова. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015.– 816 с.
   ISBN 978-966-14-9306-2

   Дизайнер обкладинки Тетяна Коровіна
* * *
   Любов до рідного завжди має конкретні форми. У сучасній Україні, у вирі драматичних подій, розумієш це особливо чітко. За короткими вигуками гасел і формулами патріотичних слів стоять цілі світи, і один із них – світ рідної національної літератури. Видатні твори українських письменників минулого, зібрані тут під спільною обкладинкою, – це не просто набір текстів, що їх вивчення передбачає шкільна програма, а ще й добра можливість зануритись у світ української людини різних часів і усвідомити, які риси, відчуття й ситуації закладені в культурному досвіді українців.
   Твори, опубліковані в книжці, належать до різних жанрів і різних етапів історії літератури. Деякі з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навіть комічну атмосферу української минувшини, з її етнографічним колоритом і яскравими портретами персонажів на тлі старожитнього побуту. Це низка літературних образів, улюблених і впізнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя і спадають на думку як універсальні знаки певних ситуацій – смутний і невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашів за грушу, яка врешті-решт таки всохла, увійшли в нашу свідомість і в приказки. Весела й спостережлива вдача українця відображується в літературі здавна і творить одну з національних прикмет.
   Ознайомлення з наведеними творами демонструє нам багатство джерел, які живили й живлять українську літературу. Уважний читач знайде й поцінує в них і яскраво відображені та творчо переосмислені міфологічні уявлення, і фольклорний колорит, і незрівнянне говіркове розмаїття, у формах якого існувала наша національна мова в ті чи інші часи.
   Та хотілося б зробити ще один акцент. Якщо уважно подивитися список охоплених цим виданням класичних творів, побачимо важливу річ: у більшості сюжетів ідеться про вибір, що його в різні часи та в різних умовах мусила робити українська людина. Так, часи й життєві обставини змінювались, як і стиль оповіді, як і естетичні координати, що в них творив автор, – але не минали ситуації вибору, складного, часто болючого. Між спокусою багатства й обов’язком вірності. Між непростими, але звичними буднями і пошуком привабливого, хоч і непевного щастя вдалині. Між достатком і крилатою мрією. Між учинком по совісті і дією зі страху. Між ідеєю і живою людиною. Усі ці ситуації вибору непрості, усі вони перевіряють людину, творять особистість, зрештою – впливають на її долю. І глибина людських переживань відображується в дзеркалі літератури, стаючи під пером талановитих майстрів тим, що має всі підстави зватися перлинами української класики.
Роман Трифонов

Тарас Шевченко

Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли, –
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!

Така її доля… О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?… Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки;
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напува,
Чи, може, з другою, другую кохає,
її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила. Другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали. –
Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь:
З осоки коси, бо дівчата).

«Чи всі ви тута? – кличе мати.
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».

Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… нічичирк…
Схаменулись нехреіцені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Треті півні: кукуріку! –
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.

А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому…
Швидше, коню, швидше, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, –
Коло серця козацького
Як гадина в’ється.
«Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене із тобою?»
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть – під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, –
З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.

«Думи мої, думи мої…»

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?…
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?…

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… Чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? «Нічого робить», –
Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?… Може, і вгадав…

Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи –
Я більше не хочу…
Одну сльозу з очей карих –
І… пан над панами!..
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду…
Нехай душі козацькії
В Украйні витають –
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні… А я… А я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова – немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться
На людей душою –
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні –
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком – люди не побачуть,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує –
Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас –
Де ж мені вас діти?…
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

«Мені однаково, чи буду»

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу –
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: – Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. –
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

«Минають дні, минають ночі»

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

Назар Стодоля

Действующие лица:
   Галя, дочь его.
   Стеха, молодая ключница у Кичатого.
   Назар Стодоля, друг его.
   Гнат Карий, друг его.
   Хозяйка на вечерницах.
   Слепой кобзарь, жиди-музыканты, молодые козаки и девушки и сваты от чигиринского полковника.
   Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина[1], в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.
Акт первый
   Вечер. Внутренность светлицьы, богато убранной коврами й бархатом. В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом. На столе стоят фляги, кубки й разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

   Стеха (отходит от стола). Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м’ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнiвка, слив’янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут i їстiвне, i випити. Коли б лишень гостi. Та що вони так довго баряться? I надоумило ж сiдоусого у таке свято, коли добрi люди тiльки колядують, сподiваться гостей, та й ще яких гостей! Старостiв од такого ж старого дурня, як i сам. Побачимо, що то з того буде. Негрiте залiзо не зогнеш. А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнiв за два до свят, то певна уже була б рiч; а то схаменувся на самiсiнький свят-вечiр та й ластиться: «I сяка й така, i добра, i розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобi i се i те, i третє, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому телятi вовка пiймати. (Помолчав.) Не сказавши нi слова дочцi, за кого i як хоче вiддати, думає, що наша сестра – коза: поженеш, куди схочеш. Е, нi! стривай лишень, голубчику. «Ублагай її», – каже. Та i що таки той поганий хорунжий[2]? А полковник хоч старий – нехай йому добре сниться – так же пан!.. Оце б то вона й стямилася! Iншому дзус, а я – так вiзьмусь. Дiвцi дiвку недовго збить з пантелику, а ще таку, як моя панночка – i-i! Та вже ж, як кажуть, пiймав не пiймав, а погнаться можна. Тодi, як теє то, вже ж i погуляю!.. А вона поплаче, посумує, а далi й нiчогiсiнько. Та й Назар таки не раз спасибi скаже.

   Из боковых дверей выходит Галя.
   Стеха. А що? Як прибрано?… Тим-бо й ба!
   Галя. Що це ти, Стехо, робиш? Хiба у нас сьогоднi гостi, чи що?
   Стеха. Та ще й якi гостi, якби ви знали!
   Галя. Якi ж там гостi i вiдкiля?
   Стеха. Угадайте.
   Галя. Чи не з Чигирина?… Так?…
   Стеха. Iз Чигирина, та хто такий?
   Галя. Якi-небудь старшини?
   Стеха. То-то бо й є, що не старшини, i…
   Галя. Та хто ж такий? Може… та нi! Сьогоднi не такий день А менi батюшка учора i говорив щось таке.
   Стеха. Говорив, та не договорив. А я знаю, – тiльки не скажу.
   Галя (обнимая Стеху). Стехо, голубочко, ластiвко моя! скажи, не муч мене.
   Стеха. А що дасте? Скажу…
   Галя. Ще сережки, або перстень, або що хочеш подарую, тiльки скажи.
   Стеха. Нiчого не треба; дайте тiльки свiй байбарак надiти сьогоднi на вечорницi.
   Галя. Добре, надiвай, та так, щоб батюшка часом не побачив.
   Стеха. Оце ще! Хiба ж я справдi дурна? Слухайте ж. (Вполголоса.) Сьогоднi прийдуть старости.
   Галя (в восторге). Вiд Назара! Вiд Назара!
   Стеха. Та там вже побачите, вiд кого.
   Галя. Хiба ж не вiд Назара, Стехо? Що ж, оце мене i справдi лякаєш?
   Стеха. Я вас не лякаю, я тiльки так кажу.
   Галя. Нi, ти щось знаєш, та не хочеш сказати.
   Стеха (лукаво). Я нiчого не знаю. Де менi, ключницi, вiдати про панськi дiла?
   Галя. Ти смiєшся з мене! Я заплачу, їй-Богу, заплачу i татові скажу.
   Стеха. Що ж ви скажете?
   Галя. Що ти мене перелякала… Теперечки не дам байбарака. А що, поживилась?
   Стеха. Оце, якi-бо ви боязкi! Вже i повiрили!
   Галя. Ну, що ж? Вiд Назара?
   Стеха. Та вiд кого ж бiльш? Вже пак не вiд старого Молочая, нашого полковника.
   Галя. Цур йому, який нехороший! Як приїде до нас, то я зараз iз хати втiкаю. Менi навдивовижу, як ще його козаки слухають. Тiльки у його, паскудного, i мови, що про наливку та про вареники.
   Стеха. А хiба ж се й не добре?
   Галя. Звiсно! Козаку, та ще й полковнику! Ось мiй Назар, мiй чорнобривий, усе про вiйну та про походи, про Наливайка[3], Остряницю та про синє море, про татар та про турецьку землю. Страшно, страшно, а хороше, так що слухала б – не наслухалась його, та все дивилась би в його карi очi. Мало дня, мало ночi.

   Стеха. Наслухаєтесь, ще й налюбуєтесь. Опiсля, може, i обридне.
   Галя. О, крий Боже! До самої смертi, поки вмру, все дивилась би та слухала його. Скажи менi, Стехо, чи ти любила коли, чи обнiмала коли козацький стан високий, що… дрижать руки, млiє серце? А коли цiлуєш… що тодi? Як се, мабуть, любо! Як се весело! (В восторге поет й пляшет.)
Гой, гоя, гоя!
Що зо мною, що я?
Полюбила козака –
Не маю покоя.
Я його боялась…
Що ж опiсля сталось?
На улицi пострiчалась
Та й поцiлувалась.
А мати уздрiла…
Яке тобi дiло!
Вiддавайте замiж,
Коли надоїла!

   Стеха. Гарно, гарно! А од кого це вивчились?
   Галя. Та од тебе ж. Хiба ти забула, як на вулицi, на тiй недiлi, танцювала? Тодi ще тата не було дома… Згадала?
   Стеха. Коли се? Оце ще видумали!
   Стучатся в дверь.
   Галя (торопливо). Ох, лишечко! Хтось iде! (Убегает.)
   Стеха. Хто там?
   Хома (за дверью). Я, я! Вiдчиняй мерщiй.
   Стеха отворяет дверь. Входит Хома, отряхиваясь.
   Хома. Що? Не було? Оце ж яка хуртовина!
   Стеха. Кого не було?
   Хома. Кого? Гостей!
   Стеха. Яких гостей? Од пол…
   Хома. Цс!.. еге ж.
   Стеха. Нi, не було.
   Хома. Гляди ж, анiтелень!.. Отець Данило, спасибi, розрiшив. Не забудь тiльки завтра вранцi послать йому вишнiвки. Знаєш? Тiєї, що недавно доливали. Нехай собi п є на здоров’я. Та що се їх нема так довго? Чи не злякались, бува, завiрюхи? А вiтер неначе стиха.
   Стеха. Злякаються вони! Де ж пак! I в горобину нiч приїдуть для такої панночки, як наша.
   Хома. Звичайно, звичайно.
   Стеха. Iще пак, такий старий… а панночка…
   Хома. Сама ти стара, сороко безхвоста!
   Стеха. Дивись! Зараз i розсердились. Хiба я на вас?
   Хома. Так що ж, що не на мене? Так на мого… ну… полковника.
   Стеха. Е, бач що! А панночка? Чи ви ж з нею говорили? Що вона?
   Хома. А що вона? Її дiло таке: що звелять, те й роби. Воно ще молоде, дурне: а твоє дiло навчить її, врозумить, що любов i все таке прочеє… дурниця, нiкчемне. Ти вже, думаю, розумiєш?
   Стеха. Та се розумiю, та з якого кiнця почати, не знаю. Вона, бачите, полюбила Назара так, що й сказать не можна. Ось i сьогоднi менi говорила. «Моли, – каже, Стехо, – Бога, щоб швидше я вийшла замiж за Назара, – половину добра свого вiддам!»
   Хома. А ти й повiрила!
   Стеха. А чому ж i нi? Вона така добренька.
   Хома. Дурна ти, дурна! А як же я сам тобi все добро вiддам, тодi що буде? га? Що ти думаєш? (Ласкает ее.) То-то бо i є, дурочка ти безсережна!
   Стеха. Що менi робить, коли я дурочка?
   Хома. А то, що велять. Чуєш? Усе, що в мене є, твоє.
   Стеха. Не треба менi вашого добра; я i без нього була б щаслива, якби ви не забули бiдної Стехи i тодi, коли зробитесь великим паном. Я вас так вiрно люблю, так вбиваюсь за вами, а ви… (Притворно грустит.)
   Хома. От же i нагадали козi смерть! Знов своє. Сказав, так i зроблю.
   Стеха. Чи мало що люди обiщають, коли їм припаде нужда?
   Хома. Годi не знать що базiкать. Пiди лишень до Галi та поговори з нею хорошенько по-своєму, i коли теє… то завтра i мiж нами онеє.
   Стеха. Казав пан – кожух дам, та й слово його тепле. I я тiльки грiх на душу вiзьму.
   Хома. Який тут грiх? Дурниця все те!
   Стеха. Забожiться, що женитесь, тодi, їй-Богу, все зроблю! А без мене, кажу вам, нiчого не буде, їй-Богу!
   Хома. От же їй-Богу, далебi!
   Стеха. Женитесь?
   Хома. Еге!
   Стеха. На менi?
   Хома. Як коржа, так коржа! Як спечемо, так i дамо! Уже ти менi в печiнках сидиш з своїми витребеньками.
   Стеха. Якi тут витребеньки?
   Хома. Ну, добре, добре! Тiльки слухай. Треба дiло сконпонувати так, щоб вона не знала, вiд кого старости, а то – чого доброго – усе пiде шкереберть.
   Стеха. Та вже менi не вчиться, як дiлом повернуть. Наговорю такого дива моїй панночцi – що твiй кобзар. Старий, скажу, чоловiк, як подумаєш, усiм, усiм лучче вiд молодого. Молодий… та що й казать? нiкуди не годиться, а до того ще докучливий та ревнивий, а старий – тихий-тихий i покiрний.
   Хома. Так, так! О, ти дiвка розумна! Iди ж до Галi, та, гляди, – гарненько побалакай з нею.
   Стеха. А потiм чи можна менi буде пiти на вечорницi? Я вже зовсiм упоралась. Пустiть, будьте ласкавi, хоч в послiднiй разочок.
   Хома. У тебе тiльки й на думцi, що вечорницi. О, вже менi та Мотовилиха!
   Стеха. Мотовилиха? Чи не казала вам вона, стара паплюга, чого? Що ж, що я з козаками танцюю? А як ви жартуєте з молодицями, так я й нiчого!
   Хома. Iди ж, iди та поклич менi Галю, а затим сама полагодь рушники.
   Стеха. Та вже усе напоготовi. (Уходит.)
   Хома. Злигався я з дияволом… (Оглядывается.) Що ж? Не можна без цього. У такому дiлi як не верти, треба або чорта, або жiнки. (Немного помолчав.) Чого доброго! Ще, може, й мене обдурить, тодi i остався навiки-вiчнi в дурнях. Та нi, лиха матерi! Аби б тiльки ти менi своїми хитрощами помогла породниться з полковником, а там уже що буде – побачимо. Iш ти, мужичка! Куди кирпу гне! Стривай! (Продолжительное молчание.) Думай собi, голубко, та гадай, що… а воно зовсiм не так буде. Закинь тiльки удочку, сама рибка пiде. Шутки – тесть полковника!.. А що далi – се наше дiло. Аби б через порiг, то ми й за порiг глянем. У яких-небудь Черкасах, а може, у самому Чигиринi гуляй собi з полковничою булавою! I слава, i почет, i червiнцi до себе гарбай: все твоє. А пуще всього червiнцi, їх люди по духу чують; хоч не показуй, все кланятимуться… Ха-ха-ха! От тобi й сотник! Ще в Братськiм[4] серце моє чуло, що з мене буде великий пан. Було, говорю одно, а роблю друге; за се називали мене двуличним. Дурнi, дурнi! Хiба ж як говорим про огонь, так i лiзти в огонь? Або як про чорнобриву сироту, так i жениться на їй? Брехня! Вiд огня подальш. Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах i млинах, так i будеш чоловiком, а не дурнем.
   Входит Галя.
   Галя (весело). Добривечiр, тату! Де це ви так довго барились? Ви мене кликали, чи що?
   Хома. Та кликав, кликав. (Осматривает ее.) Що ти не всi стрiчки почiпляла? Та нехай! Поки буде i сих. Послухай. Менi треба поговорити з тобою об важнiм дiлi. Ти знаєш, ми сьогоднi старостiв сподiваємось?
   Галя. Сьогоднi! На первий день празника, – на самiсiньке Рiздво?
   Хома. Так що ж? Отець Данило, спасибi, розрiшив. Гляди ж, не пiднеси гарбуза.
   Галя. Як се можна! Хiба вiн дуже старий, чи що? Ось послухайте, якої нiсенiтницi наговорила менi Стеха. Смiх та й годi!
   Хома. А що тобi вона наговорила?
   Галя. Каже, буцiмто старi… та нi, не скажу, далебi не скажу, бо казна-що! Вона й сама не знає, що говорить.
   Хома. Хiба ж не правда? Старий чоловiк краще молодого.
   Галя. Та й вона те ж казала.
   Хома. А тобi як здається?
   Галя. Як таки можна? То старий, а то молодий.
   Хома. Так, по-твоєму, молодий – краще?
   Галя. Отож пак!
   Хома. Помiркуй лишень гарненько, так i побачиш, що батькова правда, а не твоя. Ну, що молодий? Хiба те, що чорнi уси? Та й тiльки ж. Не вiк тобi ним любоваться: прийде пора – треба подумати об чiм i другiм. Може, коли захочеться почоту, поваження, поклонiв. Кому ж се звичайнiше? Полковницi… се я так, примiром, говорю… а не якiй-небудь жiнцi хорунжого; бо у його тiльки й худоби, тiльки й добра, що чорний ус. Повiр менi, дочко, на тебе нiхто i дивиться не захоче.
   Галя. Та я й не хочу, щоб на мене другi дивились.
   Хома. Не знать що верзеш ти! Хiба ти думаєш, що не обридне цiлiсiнький вiк дивиться на тебе одну? Хiба ти одна на Божiм свiтi? Є й кращi тебе. Того i гляди, що розлюбить.
   Галя. Назар? Мене? О, нi! Нi, нiколи на свiтi!
   Хома. Я й не кажу, що воно справдi так буде, а так, наприклад, щоб ти тямила, що ми всi на один шталт шитi.
   Галя. О, нi! Не всi! Вiн не такий, вiн не розлюбить.
   Хома. А що ж? Хiба вiн тобi побожився?
   Галя. Атож!
   Хома. А ти й повiрвла!
   Галя. Я i без божби повiрила б.
   Хома. Дурне ти, дурне! Чи знаєш ти, що хто багацько обiщає, той нiчого не дає? Ой, схаменись та послухай батькiвського совiту. Добре, що я вже такий – що обiщав, те й зроблю. Ну, не дай я тобi приданого, – що тодi, га? Пожалуй, вiн i так тебе вiзьме: мало яких дурнiв нема на свiтi! Та що ж в тiм? Подумай, що тодi ти робитимеш?
   Галя. Те, що i всi роблять – заробляла б.
   Хома. А що лучче: чи самiй робити, чи дивитися, як другi на тебе роблять?
   Галя. Як кому.
   Хома. То-то i горе, що ти ще дурне. Я тобi б i багацько дечого сказав, та нiколи: того i гляди, що старости на порiг. А чи єсть у тебе рушники?
   Галя (весело). Є, є! Як я рада! В мене серце не на мiсцi! Чи й вам так весело?
   Хома. Весело, дуже весело. Iди ж, та не забудь сказати, що коли прийдуть колядувати, так щоб гнали їх у потилицю.
   Галя. За що ж? Се ж дiло законне! Та воно ж i раз тiльки в году!
   Хома. А старости раз на вiку.
   Галя. Справдi, щоб не помiшали… Ще й законної речi не дадуть сповнить. Так побiжу ж я i скажу, щоб заперли ворота i хвiртку. (Уходит.)
   Хома (ходит задумавшись). Здається, дiло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру i согласиться; старости не промовляться; весiлля можна одкинути аж геть до того тижня; а через таку годину i нашого брата, мужика, угомониш, щоб не брикався, не то що дiвку. Коли б тiльки який гаспид не принiс того горобця безперого! Тодi пиши пропало. Наробить бешкету! (С важностию.) А подумаєш i те: яке йому дiло до Галi? Се ж моя дитина, моє добро, слiдовательно, моя власть, моя i сила над нею. Я отець, я цар її. Та цур йому, пек! Се дiло ще не таке, щоб об йому довго думати. Не дуже треба плошати, бо береженого Бог береже, або – як там ще кажуть – рiвнiш згладиш, тiснiш ляжеш.
   Галя (вбегает в восторге). Приїхали, приїхали!
   Хома (вздрогнув). Оце ж як ти мене злякала! Пiди у свою кiмнату та прийдеш, як кликну.
   Галя. Чого у кiмнату? Я тут зостанусь, нiхто не побачить.
   Хома. Незвичайно: закон не велить.
   Галя. Ну, так я пiду. (Уходит.)
   Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.
   Свати. Дай, Боже, вечiр добрий, вельможний пане!
   Хома. Добривечiр i вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хома шепчет ему на ухо и потом првдолжает.) Добривечiр, люди добрi! Просимо сiдати; будьте гостями. А вiдкiля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники якi? Може, рибалки або, може, вольнiї козаки?
   Сват (тихо покашливает). I рибалки, i вольнiї козаки. Ми люди нiмецькiї, iдемо з землi турецької. Раз дома у нашiй землi випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходiм лишень шукати звiриного слiду». От i пiшли. Ходили-ходили, нiчого не знайшли. Аж гульк – назустрiч нам iде князь, пiднiма угору плечi i говорить нам такiї речi: «Ей ви, охотники, ловцi-молодцi! Будьте ласкавi, покажiте дружбу. Трапилась менi куниця – красна дiвиця; не їм, не п’ю i не сплю вiд того часу, а все думаю, як би її достати. Поможiть менi її пiймати; тодi чого душа ваша забажа, усе просiте, усе дам: хоч десять городiв, або тридев’ять кладiв, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пiшли ми по слiдам, по всiм городам, по усiх усюдах, i у Нiмеччину, i у Туреччину; всi царства й государства пройшли, а все куницi не знайшли. От ми i кажемо князю: «Що за диво та звiрюка? Хiба де кращої нема? Ходiм другої шукати». Так де тобi! Наш князь i слухати не хоче. «Де вже, – каже, – я не з’їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куницi, сирiч красної дiвицi, не видав». Пiшли ми вп’ять по слiду i якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловцi-молодцi, ну слiдить, ну ходить; сьогоднi вранцi встали i таки на слiд напали. Певно, що звiр наш пiшов у двiр ваш, а з двору в хату та й сiв у кiмнату; тут i мусимо пiймати; тут застряла наша куниця, – в вашiй хатi красная дiвиця. Оце ж нашому слову кiнець, а ви дайте дiлу вiнець. Пробi, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дiвицю. Кажiть же дiлом, чи оддасте, чи нехай ще пiдросте?
   Хома (притворно с сердцем). Що за напасть така! Вiдкiля се ви бiду таку накликаєте! Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що менi робити з оцими ловцями-молодцями.
   Галя выходит на средину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.
   Хома. Бачите ви, ловцi-молодцi, чого ви натворили? Мене старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хлiб святий приймаємо, доброго слова не цураємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцiм ми передержуємо куницю, або красну дiвицю, вас пов’яжемо. Прийшов i наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годi ж тобi, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловцiв-молодцiв пов’язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушникiв нема? Може, нiчого не придбала? Не вмiла прясти, не вмiла шити – i в’яжи ж чим знаєш, хоч мотузком, коли ще й вiн є.
   Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу й низко кланяется й целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам – сперва одному, потом другому. Свати, взявши полотенца, кланяются Хоме.
   Сват. Спасибi ж батьковi, що свою дитину рано будив i усякому добру учив. Спасибi й тобi, дiвко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.
   Галя берет полотенца й перевязывает через плечо одному й другому, потом отходит и робко поглядывает на двери.
   Хома (к Гале). Догадався, догадався! Ти хочеш i князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!
   Сват. Вiн i сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.
   Хома. Ну, поки вже долетить, нам нiчого ждати. Просимо сiдати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та побалакаємо дещо. А тимчасом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям пiднеси хлiба-солi, проси з привiтом i з ласкою.
   Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принимает.
   Сват. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли… Призволяйтесь самi. (Кланяется.)
   Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.
   Сват (подняв чару). Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим молодим щастя, i багатства, i доброго здоров’я, щоб i внукiв женити, i правнукiв дождати…
   Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слушают со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет.
   Гарно колядують нашi козаки!
КОЛЯДКА
   Бачить же Бог, бачить творець,
   Що мир погибає,
   Архангела Гавриїла
   В Назарет посилає.
   Благовiстив в Назаретi -
   Стала слава у вертепi.
   О, прекрасний Вихлiєме!
   Отверзи врата Едема.

   Хома (к Гале, с сердцем). Я ж тобi наказував, щоб нiкого не пускали! Задумалась, забула!
   Входит Назар с молодими козаками.
   Назар. Дай, Боже, вечiр добрий! Помагай-бi вам на все добре!
   Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапки, в ужасе останавливается; посматривает то на гостей, то на Галю.
   Все молчат.
   Хома (смешавшись). Спасибi, спасибi… Милостi просимо. Просимо сiдати.
   Молчание продолжается. Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.
   Назар. Сядемо, сядемо, аби було де: ми гостi непроханi. Може, помiшали; дак ми i пiдемо, вiдкiля прийшли. (Смотрит на сватов.) Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляйполе! (Глядя на Галю.) Весело, весело! Наливай швидше горiлки, i я вип’ю за твоє здоров’я! Не лякайся, не лякайся, наливай.
   Галя в ужасе роняет поднос и флягу.
   Хома (в бешенстве). Хто смiє знущаться над моєю дочкою?
   Назар. Я! Хiба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обiщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тiєї пори, як вiн тебе вирвав iз-пiд ножа гайдамаки! Згадай iще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посмiх! Пiзнав?
   Хома. Пiзнав. (Равнодушно.) Що дальш?
   Галя. Хiба ж не ти прислав?
   Хома. Мовчи! Геть собi!
   Назар (останавливает Галю). Стривай, стiй тут! I тебе обманюють?
   Хома. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.
   Назар (с презрением). Полковника! Учора була моя, сьогоднi полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?
   Галя (падая на руки Назара). Чую! О, чом менi не позакладало!
   Сват. Осмiлюсь доложить…
   Назар. Мовчи, поганець, шипотиннику!
   Хома. Вiддай менi дочку мою. (Робко подходит к Назару.)
   Назар. Геть, Юда!
   Хома (в ужасе). Прохор, Максим, Iван, Стехо! Гей, хто там є? Возмiть його, харцизяку, – вiн уб’є мене!
   Назар. Нехай Бог тебе поб’є, дiтопродавець! (К Гале.) Галю! серце моє! Промов менi хоть одне слово: ти не знала – за кого? Скажи: не знала?
   Галя (приходит в себя). Не знала, їй-Богу, не знала!
   Назар (к Хоме). Чи чуєш ти?
   Хома. Не чую; я оглух!
   Назар (к гостям). Люди добрi, коли ви не оглухли, так послухайте. Вiн мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, i вiн се чув тодi, а сьогоднi оглух. Де ж його правда? Чи чесний же вiн чоловiк? Правдивий, га?
   Гости молчат.
   Гнат (подходит к Назару). Вiн не чоловiк. Кинь його: таке ледащо не стоїть путнього слова! (Берет его за руку.)
   Назар. Стривай! Нi, вiн чоловiк, вiн називав мене сином (К Хоме.) Правда?
   Хома. Не тобi вчити, як менi кого називати. Я її батько, а не твiй: так у моїй волi оддать її за кого схочу.
   Назар. А як же вона не захоче, тодi що?
   Хома. Я заставлю.
   Назар. Чи можна ж кого заставить утопиться або повiситься? Хiба ти Бог, що маєш силу чудеса творить? Хiба ти диявол, коли ти не маєш жалю до рiдної своєї дитини? Ти бачиш, у неї є серце, i їй замiсть його кладеш каменюку. Слухай: i ти ж колись був молодим, i ти ж мав коли-небудь радiсть i горе. Скажи, що чуло, що казало твоє серце, коли тобою кепкували?
   Хома. Го-во-ри!
   Назар (в исступлении). Так ти глузуєш надо мною! Хiба я не стопчу тебе, як жабу? Брехун? (Быстро подходит к нему и хватает его за горло.)
   Галя (схватив руку Назара). Що ти робиш? Убий мене, на, рiж.
   Назар молча опускает руки.
   Хома (подбегает к сватам). Ви бачили? Хотiв мене задушити!
   Сваты молчат.
   Гнат (к Назару). Ми не так розплатимося iншим часом. Ходiм з сього базару.
   Назар. Не пiду! Мене вiдсiль ноги не винесуть.
   Гнат. Ну, так торгуйсь. Може, дешевше уступлять.
   Галя. Боже мiй, Боже мiй! Вони знущаються надо мною!
   Хома. Не знущаються, а торгуються.
   Гнат. Годi, брате, ходiм: ми опiзнились.
   Назар. Стривай, не опiзнились. (Подходит к Хоме). Прости мене, я згарячу забувся. Ти добрий чоловiк. Прости або зарiж мене, тiльки не кажи, що вона не моя, не кажи! Дивись: я гетьману нiколи не кланявсь. (Падает на колени.) Для спасенiя своєї душi, коли у тебе у серцi є Бог, для угоди всiх святих, коли ти вiруєш у кого, для спасенiя твоєї дитини, коли вона тобi мила, зглянься на мене! Нехай старости з своїм хлiбом ідуть додому. Христом-Богом молю, не занапасти її, бiдної! Кращої її нема; за що ти хочеш її убити? На голову мою! Возьми її, розбий обухом – не треба менi її: тiльки дай дочцi своїй ще пожити на свiтi, не заїдай її вiку, вона не винувата!
   Хома дрожа посматривает на гостей.
   Гнат (быстро подбегает к Назару). Кого ти просиш? Кому кланяєшся? Перед ким падаєш? Я на тебе пiсля сього й дивиться не хочу: прощай!.. Кланяється дияволу! Вiн тебе кип’ячою смолою напоїть! (Хочет идти.)
   Назар (удерживает его). Постiй, дай ще слово скажу.
   Галя (обнимая ноги отца). Ви покiйнiй матерi, як вона умирала, бiля домовини обiщали мене видать за Назара. Що ж ви робите? Чим я вас прогнiвила? За що мене хочете убить? Хiба ж я не дочка ваша? (Заливается слезами.)
   Назар. Камiнь! Залiзо! Ти огню хочеш! Буде огонь, буде! Для тебе все пекло визову… ти жди мене. (Гале.) Бiдна, бiдна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бiдненька, серденько моє, пташечко моя безприютна! (Целует ее.) А я ще бiднiший тебе: у мене й ката нема, нiкому i зарiзати! Прощай, моє серце, прощай! Не забаримось побачиться.
   Галя безмолвная падает на руки Назара. Он целует; Хома силится вирвать ее. Назар отталкивает его и снова целует Галю.
   Назар (к сватам). Розкажiть полковнику, що бачили i що чули. Скажiть, що його молода при ваших очах цiлувалась зо мною.
   Галя обнимает его й целует.
   Бачите, бачите! Прощай же, моє серце, моя голубочко! (Целует ее.) Я знаю, що менi робить. Я знайду правду. Прощай! Вернусь, сподiвайся.
   Галя падает без чувств. Назар, закрыв лицо руками, удаляется. Гнат и козаки за ним. Хома и сваты подбегают к Гале.
Акт второй
   Внутренность простой хати, опрятно убранной. На столе горят свечи. Хозяйка прибирает около печки.

   Хозяйка. Господи, господи! Як подумаєш, коли ще ми дiвували, зачуєш де-небудь вечорницi, так аж тини трiщать; а тепер… От скоро i третi пiвнi заспiвають, а вечорницi ще й не зачинались. Нехай воно хоч i свято, звiсно – колядують, а все-таки час би. Нi, що не кажи, а свiт перемiнився. Хоть би i запорожцi… Ну, якi вони запорожцi? Тьфу на їх хисть, та й годi! Чи такi були попереду? Як налетять, було, з своєї Сiчi, так що твої орли-соколи! Було, як схопить тебе котрий, так до землi не допустить, так i носить… Ой-ой-ой! Куди то все дiвалось?… (Покачавши грустно головой, поет.)
Зоря з мiсяцем над долиною
Пострiчалася;
Дожидалася до бiлої зорi,
Не дiждалася;
Я додому прийшла, гiрко плакала,
Не молилася, –
Нерозумная, неутiшная,
Положилася.
Ой не спала ж я, все верзлась менi
Нiчка темная,
I вишневий сад, очi карiї,
Брови чорнiї.
На зорi-зорi я прочнулася
I сказала так:
За Дунай-рiку чорнобривий твiй
На гнiдiм конi
Полетiв орлом!.. Я все плакала,
Все смiялася.
I додому козаки, з-за Дунай-рiки,
Заверталися.
Не вернувся мiй… Молодi лiта
За що трачу я?
Зоря з мiсяцем пострiчалася –
I заплачу я.

   Точнiсiнько моя доля! Неначе сю пiсню про мене зложили. Де мої молодi лiта? I слiду нема, мов поверх води поплили. (Помолчав.) Що ж се справдi нiхто не йде? А вже менi ся навiжена Стеха! Пiшла за дiвками та десь i застряла з козаками. I звела ж їх нечиста мати докупи! Нехай би сей Кичатий був парубок, а то ж уже старий чоловiк… Не взяв би вiн собi в ключницi не молоду, а розумну, вiрну, дотепну до всякого дiла та стареньку! А то… як та дзига, так i снує. Як то вiн дочку свою ще пристроїть? Бач, у полковницi лiзе! Чи довго ж то вона буде любуватися його лисиною замiсть ясного мiсяця? Ох, ох! старi, старi! Сидiть би вам тiлько на печi та жувать калачi; так нi, давай їм жiнку, та ще молоду. Як же пак, чи не так!.. От Стодоля молодець! Я його знаю, вiн протопче стежку через полковничий садок. Та й дурний би був, коли б не протоптав. Про себе скажу, що… теє… хтось iде!.. Зараз, зараз! Насилу! (Отворяет дверь.)
   Входят Назар и Игнат.
   Хозяйка. Свят, свят, свят! Вiдкiля се, якою дорогою, яким вiтром, яким шляхом занесло вас у мою хату?
   Гнат. Не питайся, голубко, стара будеш, хоч се, признаться, i не пристало твоїй пицi. Чого ж ти так насупилась?
   Хозяйка. Сiдайте, будьте ласкавi, сiдайте!
   Гнат. Ну, годi ж, не сердься. Мало чого з язика не спливе! Невже треба переймать, що поверх води пливе! У тебе сьогоднi вечорницi?
   Хозяйка. Хiба ж нашi вечорницi для вас? Ви так тiлько прийшли – посмiяться.
   Гнат. Так таки i посмiємося, коли буде весело.
   Хозяйка (глядя на Назара). Буде весело, та не всiм.
   Гнат. Ну, се вже опiсля побачимо. А поки – ке нам чого-небудь такого, для чого чарки роблять, та й зубам пошукай роботи. Проклятий скряга i повечеряти не дав. Ну, чого ж ти рот роззявила? Мерщiй!
   Хозяйка. Зараз. (Отходя.) Бiдненький Назар! (Достает с полки флягу с вином й закуску й ставит на стол.)
   Назар печально смотрит на Игната.
   Гнат (к хозяйке). Тепер же знаєш що? Вiзьми мiтлу та мети, виясни хорошенько мiсяць: бач, як насупило! А ми тимчасом побалакаєм, що треба.
   Хозяйка. Що се, Бог з вами! Хiба я вiдьма?
   Гнат. Я так, навмання сказав. Заткни пальцi в уха. Чи второпала?
   Хозяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я пiду по Стеху. (Надевает свиту й уходит.)
   Гнат (посмотрев ей вслед). Пiшла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пiзнаєш?
   Назар. Тепер би й рiдного батька не пiзнав.
   Гнат. Розумнi люди усе так роблять: i в хоромах, як у хатi мужик. (Наливает рюмку й подносит.) Не хочеш? Як хочеш! А я совiтував би чарочку-другу Адамових слiзок, як казав було отець економ. Не забув Братський монастир?
   Назар. Нi, скажи лучче, нащо ти мене повiв сюди?
   Гнат. На те, щоб побалакати з тобою, як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю i розум! (Выпивает.)
   Назар. Щасливий ти чоловiк!
   Гнат. Ти щасливiший мене.
   Назар. О, якби ти посидiв у моїй шкурi! Ходiм, Гнате, менi тут душно.
   Гнат. Стривай, ще рано. Подивимся, як люди добрi веселяться, та посовiтуємся, куди йти.
   Назар. Менi одно, куди не поведеш.
   Гнат. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такi речi?
   Назар. Гiрко менi, Гнате! Ти смiєшся, а в мене печiнки верне. Хiба ж моє горе смiшить тебе?
   Гнат. Смiшить.
   Назар. А я думав – ти добрий чоловiк.
   Гнат. А я думав – ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи менi, чого ти дурiєш? Де твiй розум? Чи стоїть же жiнка, хоч би вона була дочка нiмецького цезаря[5], чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловiчий розум?
   Назар. Стоїть.
   Гнат. Брехня! Ти знаєш, в яку цiну поставив цар Соломон золотий плуг? Вiн каже, що при нуждi шматок хлiба дорожче золота. А я скажу: чарка горiлки козаку милiша усiх жiнок на свiтi.
   Назар. Ти мене, Гнате, морочиш, а менi тепер треба щирого друга.
   Гнат. Добре. Я вiн i єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.
   Назар. Не смiйся, а дiлом кажи, що робить менi. Тобi можна i говорить, i думать.
   Гнат. Ось що. Перш усього випий горiлки. Вона i без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський вiршник…[6] як пак його… ну, той, за якого мене в Братствi випарили рiзками, як отець ректор пiймав у мене за халявою його мудрi вiршi. Вiн каже: «Дурниця все, опрiч горiлки, а iнодi i жiнка пiд руку». Оце так! (Выпивает.)
   Назар (презрительно). Бiдний ти, сердешний чоловiк! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти змiг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та нi! Може, ти тiльки морочиш мене; може, ти тiльки так кажеш. Друг ти мiй добрий, вiрний мiй, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене вiд горя серце рветься! Нехай вже тi смiються, що живуть у пеклi: їм любо; а ти ж таки чоловiк. (С участием смотрит на него.)
   Гнат. Так, я чоловiк; а ти й справдi баба, ще раз тобi скажу: казна за чим вбиваєшся.
   Назар. Нема у тебе серця, камiнь ти!
   Гнат. Як хочеш, так i думай, а я нещаснiший од тебе, нещаснiший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?… I я, дурний, колись любив i к гадинам – жiнкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був i жизнь оддать за них… I що iз того? Чи хочеш знати?
   Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в серцi.
   Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гнилий нiкчемний пень дубовий. Прийде i твоя пора, все згадаєш. (Ласково.) Годi ж тобi, годi! Не дивись так хмарно: далебi не полегша. Дурниця все: i товариство, i любов, – цур їм! Нема їх на свiтi! Однi дурнi i дiти вiрять латинським вiршам. А лучче поговорим о долi, а тимчасом налетять сороки чорнобровi, вип’єм, пожартуєм, i вiр менi – вся дур iз голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.
   Назар (вставая из-за стола). Та i я iзвiдав горе, та нiчому не навчився; тебе ж не хочу слухать: ти злiший диявола. (Хочет идти.)
   Гнат. Куди ж ти?
   Назар. З тобою холодно, пiду у пекло погрiться.
   Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобi покажу.
   Назар. Найду й сам.
   Гнат (удерживает его). Ти i справдi хочеш iти? Скажений, ти з глузду з’їхав!
   Назар. Я нiкому не дам себе в обиду і дурного совiту не послухаю. Пусти мене.
   Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навiжений?
   Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобi i амiнь.
   Гнат (не выпуская руки Назара). Так i я зумiю, та що потiм? З холодним мертвецем у домовину?
   Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я пiду у Чигирин до полковника.
   Гнат. Чого?
   Назар. Уб’ю його!
   Гнат. А як не вб’єш, тодi що? Чи не мусиш ублагать його вiдкинуться вiд Галi? Га?
   Назар. Так чи не так, а я пiду.
   Гнат. До диявола в гостi! Чи не лучче ж, замiсть пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галi? Не хмурся та послухай, та роби так, як я тобi скажу, бо ти сьогоднi нiчого путнього не видумаєш.
   Назар. Що дальше?
   Гнат (осматриваясь). Чи глухi тут стiни? (Вполголоса.) Украдьмо Галю, от i все. Чи добре?
   Назар (чемного помолчав, жмет руку Гната). Прости мене…
   Гнат. Ну, що ще?
   Назар. Ти певний друг!
   Гнат. Ну, об сьому послi. Кажи, так чи не так?
   Назар. Так! Я ввесь твiй: говори, приказуй.
   Гнат. Слухай же. Вона, звiсно, виходила до тебе коли-небудь пiзно вечором у садок, хоть, може, й не одна?
   Назар. З ключницею.
   Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишенi який червiнець?
   Назар. Два.
   Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключницi на сережки, а плахту на словах обiщай. Тiльки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жiнки наголо всi цокотухи: не для їх вигадано слово мовчати; до того ще й дорожче запросить.
   Назар. Нiчого не пожалую, усе вiддам, що в мене є. Де тiльки ключницю побачу?
   Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою добрих вороних. Знаєш, за садком, на старiй дорозi?
   Назар. Знаю.
   Гнат. Сю корчму i днем люди, хрестячись, обходять, а вночi нiхто не посмiє; так кращого мiсця нiчого й шукати; тiльки порайтесь моторнiш.
   Назар. А як вона не захоче, – що тодi?
   Гнат. Хто? Ключниця чи…
   Назар. Та й та, й друга.
   Гнат. Захочуть обидвi, тiльки ти зумiй согласити. Ключниця за червiнця пiде колядувать хоть до самого сатани; а Галя в однiй сорочцi пiде за тобою на край свiту; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запорожжя, а там i сам гетьман не бiльший од чабана. Адже ти не виписувавсь iз запорожцiв?
   Назар. Нi.
   Гнат. Так якого ж злидня ще хотiть? А хто, пак, у тебе курiнним отаманом?
   Назар. Сокорина.
   Гнат. Знаю! О, голiнний, завзятий чоловiк! В кiрцi води диявола утопить, не то що в Днiпрi. А! здається, хтось iде.
   Назар. О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!
   Гнат. Нема нiчого на свiтi легше: тiльки повеселiй, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип’ємо ж чарочку за шинкарочку.
   Пьют.
   Хозяйка. Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!
   Гнат. А що, змахнула пил з мiсяця?
   Хозяйка. Смiйтесь, а воно i справдi погода утихомирилась.
   Гнат. Оце ж тобi за труди. (Подает чарку.)
   Хозяйка. Цур йому, як я втомилась!.. Нi, спасибi, не пiд силу… Хiба вже для вас. (Пробует понемножку. Гнат знаками просит. Она, в притворстве усилий и кривляний, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.) Щоб вороги мовчали й сусiди не знали! (Отдает чарку.)
   Гнат (подносит Назару; тот отказывается знаком). Не хочеш – як хочеш. А менi здається, що i на свiтi нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарцi горiлки. Чарка, друга – i чорта у воду. Так, Катерино?
   Хозяйка. Як кому iншому, то й кварта не поможе.
   Гнат (Назару). А ти справдi не будеш пить?
   Назар. Не буду.
   Гнат. Вольному воля, а спасеному рай. За твоє здоров’я! (Выпивает.) Праведно спiвається в тiй пiiнi, що каже: коли б мужику не жiнка, не знав би вiн скуки, коли б не горiлка, де дiвать би муки? Так у горiлку її, прокляту, у горiлку! Розумний чоловiк тебе видумав, так! (К Назару.) Та на тебе бридко й дивиться. Ну, ще ж одну та й годi вже. (Наливает.) Чи втямки тобi, як ми втiкали з Братського на Запорожжя та на дорозi зустрiли одну чорнобривеньку i ти чуть-чуть був не промiняв запорозької волi на її чорнi брови? Бач, ти забув; а я так все запрошедше знаю, та й що буде, одгадаю.
   Стеха (вбегает второпях). Ох, моя матiнко, як утомилась! Шуточки? Оббiгала усi усюди! (Осматриваясь.) Ах, Боже мiй! я i не бачу. Добривечiр вам! От вже й не думала, й не гадала! Спасибi, спасибi! Не погнушались наших слобiдських вечорниць. Так уже й не здивуйте: у нас усе абияк, не те, що у вас у Чигиринi.
   Гнат. Та у вас ще краще.
   Стеха. Годi-бо вам смiяться.
   Хозяйка. Чи прийде ж хто?
   Стеха. Як же? Усi прийдуть.
   Гнат берет за руку хозяйку й отводит в сторону. Назар встает из-за стола и подходит к Стехе.
   Гнат (к хозяйке). У мене щось голова розболiлась; пiду подивлюсь, який мiсяць. Чуєш? А про кобзаря, мабуть, i забули. Збiгай лишень. Без його i гульня не гульня.
   Хозяйка. Стехо! Ти звала Кирика?
   Стеха. Моя матiночко! I забула. Я зараз збiгаю.
   Гнат. Вп’ять де-небудь застрянеш… Збiгай лучче сама.
   Хозяйка. Добре.
   Хозяйка й Гнат уходят.
   Назар (берет за руку Стеху). У мене є просьба до тебе, Стехо.
   Стеха. Знаю, знаю, яка просьба: сказать панночцi, щоб вийшла до вас, як пан засне. Та тепер тiльки не те вже, що перше було. Адже ви самi знаєте, що незабаром зробилось.
   Назар. Се не помiшає; менi тiльки одно словечко сказати. (Дает ей червонец.) На тобi; ще й плахта буде, коли услужиш.
   Стеха (принимает червонец). Не придумаю, як би се зробити. Лиха година те, що старий цiлiсiньку нiч очей не заплющить. Сердешна панночка! А як я плакала, як просила! Нi, таки на своєму поставив старий сатана.
   Назар. Так ти зробиш? Дожидати?
   Стеха. Зроблю, зроблю, тiльки…
   Назар. Не бiйсь! Бiльш копи лиха не буде. А коли хочеш, так i ти з нами. Ну лишень, чкурнем.
   Стеха. Куди з вами?
   Назар. Туди, де лучче жити, де будеш ти панiєю, а не ключницею: чи второпала?
   Стеха. Глядiть, чи не дурите ви мене? I справдi думають, що як вони багатi, так усе i їх.
   Гнат (за сценой). Катре, Катре! А погляди, що се на мiсяцi?
   Голос хозяйки. Хiба не знаєте? Брат брата на вила пiдняв.
   Гнат. Як же се? Далебi, я не чув.
   Хозяйка. Нехай у хатi розкажу, я змерзла.
   В продолжение этого разговора Назар объясняется со Стехой знаками и шопотом. Стеха делает утвердительний знак и отходит. Входят Гнат и хозяйка.
   Стеха. А хiба ж ви сього не знаєте?
   Гнат. Або забув, або i зовсiм не знав; не згадаю.
   Стеха. Так ось бачите, як воно. Як Христа дочитались, старший брат на Великдень, коли ще добрi люди на утренi стояли, пiшов пiдкинуть волам сiна, та замiсть сiна проткнув вилами свого меншого брата: так їх Бог так i поставив укупцi на мiсяцi, на вид усьому хрещеному миру, щоб бачили, що i скотинi грiх їсти у такий великий празник, поки пасок не посвятять, а не то що людям.
   Хозяйка (насмешливо). Ач як мудро прочитала!
   Гнат. Чудо, не дiвка! Розумна i красива. (Обнимает Стеху.)
   Стеха (притворно). Що се, якi справдi безстиднi оцi городськi козаки! Усе б їм знущаться над нами та й тiльки.
   Гнат целует ее.
   Ну! от iще видумали що! Неначе се звичайно! Пустiть, далебi закричу.
   С шумом входят козаки й девушки.
   В толпе. Ай да Стеха! От моторна, i тут успiла. А старий Кичатий!..
   Стеха (вырываясь). Ну, що? Поживились? Не бiйсь, таки не довелось поцiлувати. Хто там горло дере, що успiла? Вони тiльки так, нiчого не зробили.
   Гнат (к козакам). Ну, хто у вас отаман? Чи єсть музики?
   Голоса. I кобзар i музики
   Гнат. А останнє: випить i закусити?
   Голоса. Як без сього? Усе є.
   Гнат. А, та й бравiї ж молодцi! Що твої чигиринцi! (К девушкам.) Котора ж iз вас пiде зо мною танцювати?
   Голоса. Пропустiть, пропустiть – музики йдуть.
   Входят музиканты-жиды. Впереди слепой старик с кобзою. Девушки и козаки в беспорядке расступаются. В продолжение суматохи Назар разговаривает с Гнатом.
   Гнат. Будь-бо веселiший, не показуй виду. Стеха зумiє одкараскаться од них, тiльки нам з тобою треба попереду утiкати. Я, пожалуй, хоч i зараз пiду, а ти зостанься тут поки – так, для виду. Та чуєш: не дуже довго женихайся, а мерщiй в корчму: я там буду.
   Назар. Добре, тiльки i ти проворнiше.
   Гнат. За мене не бiйсь Дивись, старiї знакомiй! Кузьма, яким се побитом тут опинились?
   Один из козаков. З хуторiв до церкви, а вечорницi по духу чуємо.
   Гнат. Мододцi? А ви, жидова, як сюди зайшли?
   Жид. А так, шляхом. У Чигиринi нема заробiтку, а ми прочули що у пана Кичатого весiлля буде, так i прийшли сюди.
   Гнат (в сторону). Жидiвське ухо! (Громко.) Ануте ж! Учистьте запорозького козачка. (К, козакам.) А з вас хто бойчiший? Удар, я подивлюсь, чи так, як у нас бувало на Запорожжi! (Тихо Назару.) Годi, не дурiй. Я ж кажу, усе буде добре.
   Назар. Чи буде, чи нi, тiльки здiлай милость, не бався тут, iди швидше.
   Гнат. Поспiємо ще з козами на торг. Не показуйся, будь ласкав, таким сумним: все зiпсуєш. Подивимся козачка, та й годi.
   Удаляются в глубину и разговаривают между собою. Музыканты заиграли. Один козак выскакивает из толпы и пляшет козачок. Гнат и Назар любуются.
   Гнат. Ай да молодець! От жвавий! Що твiй запорожець!
   Танец кончается.
   Ну, веселiтеся ж, люди добрi, гуляйте, хлопцi, а нам уже годi, пора їхать: до Чигирина не близько, а до свiту треба буть там. Прощайте, козаки! Прощайте, дiвчата! Прощай, хазяйко! А де ж та… Кичатого?
   Стеха прячется между козаками. Гнат, поймав ее, целует.
   Прощай, сердечко моє, моя розумниця, моя красавиця! Прощай!
   Стеха (вырываясь). Ай-ай-ай! Закричу, їй же то Богу, закричу.
   Назар и Гнат уходят. Хозяйка провожает их.
   Стеха (охорашиваясь). Що за народ такий сi козаки! Усе б їм цiлуваться. Неначе й помоглось. (К хозяйке.) Тiтко, тiтко! А нумо ми з тобою. (Пляшет й поет.)
Через гору пiду,
Скриюсь за горою…
На бiду,
Де пiду,
Козаки за мною.
Той почне говорить,
Той сережки сулить,
Кого знаю,
Привiтаю,
Хто сережки дарить.
Ох, сережки мої,
Мої золотiї!
Сердiтеся,
Дивiтеся,
Вороги лихiї!

   Хозяйка (вырываясь). Ох, мої зозуленьки! По старостi лiт менi б i не подобало.
   Стеха между тем шалит с козаками, хватая за руку молодого козака, и, вертясь, приплясывает.
   Хозяйка. Оце яка жартовлива! Та перестанеш ти чи нi?
   Стеха (пляшет й поет).
Тра-ла-ла, тра-ла-ла,
На базарi була,
Черевички купила,
Три червiнцi дала,
А четвертий пропила
I музику найняла.

   Що ж ви, родимець би вас вбив! тiльки дурно грошi берете? Кусок би вам сала, а не грошей.
   В толпе хохот.
   А де ж наш Кирик? Сюди його! Вiн один лучче усiх цих голодранцiв.
   Выходит кобзарь.
   Ось вiн, мiй голубчик. Ну лишень, яку-небудь пiсеньку з приговорками або казочку-страховиночку, щоб цiлу нiч не заснулось.
   Кобзарь. Добре, добре. Хочеш казочку, хочеш пiсеньку, що любиш.
   Голоса. Казку! Казку!
   Другие. Нi, пiсню, та таку, щоб жижки затрусились. Ми ще не танцювали.
   Первые голоса (и с ними Стеха паче всех). Натанцюєтесь iще, поки до третiх.
   Стеха. До пiвнiв ще не трохи. Казку! (К хозяйке.) Казку, тiтко?
   Хозяйка. Звiсно, казку, поки ще не так пiзно; а опiсля i слухать страшно буде.
   Кобзарь. Коли казку, так казку; менi все одно.
   В толпе. Перещебетала-таки цокотуха.
   Другой голос. Ач яка!
   Стеха. А що, га? Таки перещебетала!
   Кобзарь садится на скамейку. Кругом него с шумом и хохотом толпятся в беспорядке козаки и девушки.
   Стеха (подносит кобзарю рюмку вина). Випий, дiдусю, для смiлостi.
   Кобзарь (випивши). Спасибi тобi, дiвко! (Прокашлявшись.) Слухать – що їсти, в горшку не бовтати, усiв не марати, слов не пропускать, другим не мiшать.
   Обший легкий шопот й смех.
   Стеха. Послухаю, послухаю, чи єсть же така страховина, щоб я злякалась.
   Голос. Чуєш ти? Коли не будеш мовчать, так геть собi!
   Другой. А то виженем!
   Стеха. А хто б посмiв! Сотник вас усiх перевiшає.
   Голос. Дзус йому, мурому! Гляди, щоб на однiй осичинi не повiсили тебе з сотником.
   Хозяйка. Та замовчiть же, Бога ради! (К кобзарю.) Кажи, дiдусю, кажи; їх не переслухаєш.
   Кобзарь (прокашлявшись). У венгерськiй сторонi, у цесарцiв[7], за шляхетською землею, стоїть гора висока; а в тiй горi нора глибока; в норi сидить не звiр, не птиця – турецька цариця. Сидить вона сто тисяч лiт, не молодiє, не старiє, а тiлько дедалi злiє; їсть вона од схiд до захiд сонця – не хлiб печений, не курей i не яку-небудь людську страву, а трощить маленьких дiтей за те, що коли ще вона була у Туреччинi важкою, так їй сказав арменський знахар, що вона родить дочку i дочка та буде, як пiдросте, в тисячу раз краще її. От вона, справдi, як родила дочку, так зараз i з’їла її, та з того часу сидить у норi i, невгаваючи, усе їсть дiтей; не розбира, хоть хрещенi вони, а хоть нехрещенi, їсть усiх, їсть тобi всiх та й годi, – i дiвчаток, i хлопчикiв…
   Стеха (быстро). I хлопчикiв! Ах, вона триклята баба! Щастя її, що я не знаю тiєї гори.
   Голос. А що б ти зробила?
   Стеха. Що? Задушила б.
   Голос. Куди тобi, погане!
   Другой. Ти й за дверi сама боїшся вийти.
   Стеха. Хто, я?
   В толпе. Та не мiшай же слухать! Не хто ж бiльш, ти!
   Стеха. Я боюсь? Хочеш, зараз пiду на гробовище? А коли хочете, так у стару корчму, що на старому шляху.
   В толпе. Прудка дуже! За порiг не вийдеш, умреш.
   Стеха. Я вмру! Що ставиш?
   В толпе. Мої музиканти на всю; а ти?
   Стеха. Пiввiдра слив’янки, три куски сала i паляниця.
   В толпе. Добре! Тiльки щоб, знаєш, слив’янка була з панського льоху.
   Стеха. Та вже де не вiзьму, до сього вам дiла нема, а поставлю. Де мiй байбарак? (Надевает верхнее платье.) Гляди ж, не цурайся слова. (Кобзарю.) Як я вернусь, так тодi докажеш, дiдусю; а то я i не хочу. (Уходит.)
   Кобзарь. Добре.
   В толпе. А щоб повiрили, так принеси цеглинку або кахлю з груби, або що хочеш, тiльки з корчми.
   Стеха (за сценою). Добре, добре.
   Голоса. От дiвка голiнна, так-так!
   Другой. Чуприну їй та уси, тодi хоч у пекло…
   Третий. Так подумають, що козак.
   Хозяйка. Вже козир-дiвка, не вам рiвня. Отже й пiде; тодi плати.
   Голос. Або слив’янку пий, а салом i паляницею закусуй.
   Хозяйка. Побачим, побачим, чия вiзьме. Чого сидiти? Щоб не даром музикам платить, ну лиш потанцюєм лучче. Ану, вдарте, та не по- жидiвський, а по-нашому.

   Толпа в беспорядке расступается. Козак с девушкою выходит танцовать. Музыканты заиграли, и пляска началась. Занавес тихо опускается.
Акт третий
   Внутренность развалин корчмы. Стени без потолка и несколько уцелевших стропил. Все занесено снегом и освещено луною. Несколько минут молчания. Вдали слышна песня, потом ближе, ближе, и является Стеха, робко припевая: «Ох, сережки!..» Она останавливается у развалившейся печи и с робостию осматривается кругом.

   Стеха. Як страшно! Де ж вони? I коней теж не видно. Чи не махнули вони собi? То-то буде добре! За два червiнцi продать своє щастя… (Осматривает следы.) Нi, опрiч моїх, нiчиїх не видко слiдiв… Що, як вони обманили та другим шляхом?… От тобi й сотничка! Побiжу мерщiй додому, чи не подiялось чого там. Розкажуть, що я помогла, – тодi усе пропало. (Поспешно возвращается.)
   Навстречу ей Назар несет на руках Галю.
   Стеха. Се ви? А тут так страшно… Чи не случилось чого?
   Назар (опустив Галю). Нiчого не бiйсь. А конi тут?
   Стеха. Нi, я не бачила.
   Назар. Збiгай подивись, i як нема, то бiжи мерщiй у слободу, чи не зустрiнеш на дорозi.
   Галя. Стехо! Чому ж ти не йдеш? Бiжи ж скорiш: тато прокинеться! Бiжи-бо!
   Стеха. Зараз, моя панночко; для вас на край свiту полечу. (Поспешно выламывает из печи изразец.)
   Галя. Що ти робиш?
   Стеха. Зараз. Се од вовкiв. (Быстро удаляется.)
   Галя. Ходiм на дорогу: менi тут страшно.
   Назар. Не можна, моє серденько: там побачать, а сюди нiхто не ввiйде.
   Галя (грустно). Ну, роби як знаєш, а я… я все зробила… Боже! На зорi прокинеться батюшка… Ох, Назаре, Назаре! що я наробила!
   Назар. Лучче нiчого не можна було зробить.
   Галя. Тато мене проклене.
   Назар. Себе нехай проклинає… Ти змерзла, моя кришечко? Вiзьми мою кирею. (Снимает плащ и расстилает по снегу.) Спочинь, моє серденько; поклади свої нiженьки у мою шапку. (Галя садится на плащ. Назар вкладывает ее ноги в свою шапку.) Отак теплiш (целует ее), теплiш, моє серденятко.
   Галя. О, мiй голубчику, мiй сокiл ясний! Як менi тепло, як менi весело!.. Тiльки я боюсь: батюшка мiй такий сердитий.
   Назар. Не бiйсь, моя пташечко, нiчого, поки я з тобою. Не бiйсь, тiльки люби мене. Я подумав тодi… коли…
   Галя. Коли? Що подумав? Може, недобре?
   Назар. Не то що недобре, та не тепер згадувать об чiм-небудь недобрiм, коли на серцi така радiсть. А завтра… що завтра зо мною буде? Я вмру, мене задушить моє щастя, моя доля. (Кладет ей на колени свою голову. Галя перебирает его волоси. Назар, подняв голову, с нежностию смотрит ей в очи.) О, мої очi, мої карi! Поглядiть на мене, мої зорi яснi! (Немного помолчав.) Серце моє, ти не казала батькові, що пiдеш замiж за полковника? Не казала?
   Галя. Оп’ять! Який же ти справдi!.. Я заплачу. Адже ж вiн нiчого менi не говорив о полковниковi, так як же б я йому сказала?
   Назар. Бiдненька! Вiн продавав тебе, а ти нiчого й не знала. Прости його. Нехай Бог милосердний на тiм свiтi за се його осудить i покарає.
   Галя. Я молитимусь за його грiхи. Може, Бог йому простить.
   Назар. Молись за кого хочеш, тiльки не розлюби мене, моя галочко… Я вмру тодi.
   Галя. Який ти чудний! Ти думаєш, що я тiльки так тебе люблю. Нi, Назаре, я не люблю, я й сама не знаю, що роблю… Як би тобi розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так менi здається, що ти – так се я, а що я – так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самотi, то все про тебе думаю, думаю, i менi приставиться, що ти в Чигиринi перед гетьманськими хоромами на вороному конi гарцюєш, а усi гетьманшi, полковницi нi на кого бiльш i не дивляться, опрiч на тебе… У мене в очах так i потемнiє… Я заплачу, заплачу, так важко на серцi стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?
   Назар. Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як менi ти говориш! Промов ще раз, обiйми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останнiй раз. (В изнеможении кладет ей голову на колени.)
   Галя. Як менi весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? Скажи менi, Назаре.
   Назар (не поднимая голови). Увесь вiк!
   Галя. Куди ж ми поїдемо?
   Назар. У рай.
   Галя. Я се знаю; та де ж вiн?
   Назар (подняв голову). Не питай мене тепер; я нiчого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема i не буде нi полковника, нi батька твого, де тiльки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобi хату свiтлу, свiтлу та високу, розмалюю її усякими красками – i чорними, i блакитними, i зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посаджу тебе на золотiм крiслi, мов кралю, i довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Нi, я нiколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посмiє i в хату нашу заглянуть.
   Галя (грустно). Ох, нi, Назаре, не кажи так! Менi страшно стало, i серце так защемiло, так заболiло, неначе чує недобру годину або яке горе.
   Назар. Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цiлiм свiтi.
   Галя. Не знаю, Назаре, тiльки менi щось на серцi так важко, так гiрко… Я все думала про батюшку.
   Назар. Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай, i весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщiй у церкву, повiнчаємось; тодi i сам гетьман нас не розлучить, i будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пiснi спiвати i танцювать, а я буду грать на бандурi i розказувать тобi про славнi дiла козацькi, про Саву Чалого[8], про Свiрговського, про всiх, про всiх жвавих козакiв наших. Далi менi вигодуєш сина, молодця чорнобривого, пошлемо його в Сiч; там поставлю його перед козацькою громадою i скажу: «Любуйтеся, дивiтеся: се мiй син. Менi його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?
   Галя. Весело, мiй Назаре, мiй миленький, а серце все-таки болить. Менi здається, що тато вже прокинувсь i мене шукає.
   Назар. Бог зна об чiм думаєш ти! Ось зараз будуть конi, i вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластiвко!
   Галя. Знаєш що? Ходiм додому, розбудимо його, станем перед їм на колiна… Вiн нас простить: вiн мене любить.
   Назар. Хiба ж я його не просив, хiба ж не ставав перед ним на колiна! Адже ти бачила?
   Галя. Бачила, ти просив… Назаре, вiн мiй батько,
   Назар. Лучче б не знать такого батька.
   Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мiй милий, мiй чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцiлуй же мене, мiй соколе ясний, орле мiй сизокрилий. (Обнимаются и целуются.)
   Назар. О, моя радiсть, мiй сон чарiвний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас i вiтер. А нiч-то, нiч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, свiтла, як твої яснi очi. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я пiду подивлюсь на дорогу.
   Галя. Нi, не боюсь.
   Назар. Чого ж ти знов зажурилась?
   Галя. Так, нiчого. Я згадала покiйницю няньку. Вона менi розказувала, що в сiй корчмi давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясминi; i що тут Богдан зустрiчав сина свого Тимофiя[9], як козаки везли його з Молдавiї, покритого червоною китайкою; i що тут запорожцi вирiзали жидiв. З тiєї години нiхто в їй не жив: усе нiччю ходять мертвi жиди… Ух, як страшно тут!
   Назар. Тобi твоя нянька Бог зна чого наговорила.
   Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходiм обоє. Менi важко i на минуточку розрiзниться з тобою.
   Назар. Я не пiду… Ти не змерзла?
   Галя. Нi, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и целует.) О, моя мила шапка! Надiнь її: i ти замерз.
   Назар. Надiнь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькiй шапцi. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо! Чорнi уси, шаблю дамаську, пiстоль за пояс – i козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мiй чорнобривий!
   Галя (надевает ему шапку). Отак краще! Постiй, я пришпилю стьожку. Знаєш, як на весiллi бува у молодого?
   Назар. Се ти ще й завтра зробиш…
   Галя. Ох, стривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою i хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи белый, шитий красним шелком платок и подает Назару.) Що, хороший? Я сама вишивала i грошi на шовк сама заробляла.
   Назар. Спасибi, серце моє.
   Галя. Чи не заспiвать оце пiсню про хусточку, що я в Чигринi у дядини чула?
   Назар. Коли весела, заспiвай.
   Галя. Нi, не весела, та менi сидiть уже остигло. Слухай же. (Выходит на край сцены.)
   Назар стоит задумавшись.
   Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б i спiвать…
   Назар. Нiчого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку.) Завтра знову подаруєш.
   Галя. Нащо вона менi? Розiрви, коли вона тобi нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тiльки не знаю, коли. (Плаче, помовчавши.)
   Назар. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.
   Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мiй голубе, мiй орле сизокрилий, скажи, моє серце!
   Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливiший на свiтi.
   Галя. Ба я щасливiша за тебе Нiколи ж не буду спiвать про хустку; цур їй!
   Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.
   Дивляться одно на другого i цiлуються. Хома i Стеха крадуться iз-за стіни.
   Хома. Сюди! Ось де вони! Сюди!
   Галя. Батько!.. Пропала я!
   Стеха (пробiгає коло їх). Полковниця! Полковниця!
   Назар мовчки бере лiвою рукою Галю, а правою виймає шаблю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховається.
   Хома (скаженiє). Цiлуйтеся, цiлуйтеся, голуб’ята! (До челядi.) Киями його, собаку! Чого ж стали? Берiть, рвiть його!
   Челядь торопiє.
   Назар. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.) Ти чого хочеш?
   Хома. Смертi твоєї, злодiю!
   Назар. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш.
   Хома. Я рук паскудить не хочу. Берiть його! О, пес поганий! Я розiрву тебе!
   Б’ються на шаблях.
   Галя (пада мiж ними на колiна). Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнiвила тебе… Убий же мене, таточку, та не бери з собою!
   Хома. Цить, кошеня крадене!
   Назар (Хомi). Цить, сатано люта!
   Хома. Дочку оддай!
   Галя. Не оддавай, не оддавай! Я утоплюся!
   Хома. Топись, гадино, поки не розтоптав я тебе!
   Галя. Топчи, души мене: я твоя дитина!
   Хома (до челядi). Берiть його! Я вас перевiшаю! Я вас золотом окую!
   Челядь поривається до Назара.
   Галя. Одурить! Одурить!
   Хома. Не одурю! Не скавучи, зiнське щеня!
   Напада на Галю. Назар заступа її. Челядь напада на Назара ззаду i крутить йому руки.
   Хома. Ха-ха-ха! Вовче, вовче! Чому ж ти не рвеш нас?
   Назар. Цить, жабо погана!
   Галя (перед Хомою на колiнах). Тату, тату, кате мiй! Я розiрву тебе, – я день i нiч плакатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму – не вбивай його. Я за полковника пiду…
   Назар. Галю!
   Галя. Нi, нi… (Зомлiла, падає.)
   Хома (до челядi). Чого ж ви дивитесь? Нехай здиха собака, а ви тимчасом шкуру знiмiть.
   Челядинець замахнувся києм на Назара.
   Хома. Стривай! Ми не татари. За що його убивать? Чи єсть у кого вiрьовки, пояс або налигач, – що-небудь, скрутить йому руки й ноги?
   Челядь крутить поясами Назара.
   Стеха (падає коло Галi зомлiлої). Ох, моя пташечко, моя лебiдочко! Чи я ж знала, що так станеться? Прокинься, моя зозулечко, моя ластiвочко!
   Хома. Отак добре! Тепер зав’яжiть йому рот. От, до ладу; у його, здається, ще й хустка у руцi. Чи не весiльна? Добре, здалась-таки на що-небудь.
   Зав’язують хусткою рот.
   Хома. Не туго, щоб стогнав. Мороз хоть i лютий, та, може, видержить. А вже як вовча тiчка нападе… а вовки здалека поживу чують… от буде снiдання, начисто гетьманське! Тепер положiть його на бiлу перину – нехай проспиться та подума, з ким жартує.
   Челядь кладе Назара на снiг.
   Хома (на Галю). А ця учадiла… Возьмiть її додому… Прочумається.
   Челядь бере на руки Галю i несе з собою.
   Стеха (бере Хому за руку i веде його за Галею). А що? Скажеш, що не люблю тебе?
   Хома. Спасибi, спасибi. (До Назара.) Оставайсь здоров, приятелю! Не згадуй лихом. Нехай тобi присняться рушники.
   Хома з Стехою шепчуться i пропадають. Назар тихо стогне. Незабаром чути за сценою гомiн.
   Голос Хоми здалека. Киньте її! В’яжiть його!
   Гнат (за сценою). Я тебе зв’яжу, недовiрку проклятий!
   Незабаром вибiгає Галя i кидається на Назара.
   Галя. Орле мiй, серце моє! (Розв’язує хустку.)
   Назар. Душно менi, душно!
   Гнат (веде за груди Хому). Останнiй раз говорю: оддаси Галю за Назара чи нi?
   Хома. Нi!
   Гнат. Здихай же, собако скажена! (Замiривсь шаблею.)
   Хома. Стривай. Ти знаєш наш закон козацький, то…
   Гнат. Що мене живого поховають з твоїм падлом? Знаю. (До челядi.) Копайте яму. (Цiлить пiстолем.)
   Хома. В’яжiть його!
   Тимчасом Галя розв’язує руки у Назара.
   Назар. О, доле моя! Серце моє!
   Гнат. Копайте яму! (До Хоми, прицiлившись.) Лукавий чоловiче, за що без сповiдi ти себе губиш i мене з собою? Прощайсь з бiлим свiтом, молись Богу. (До Назара.) Назаре, брате мiй, друже мiй! Поховай мене. Прощай! А ми…
   Назар. Стривай!
   Галя (до Гната). Стривай!
   Назар. Пусти його, не варт вiн того. Не напасти душi своєї. (До Хоми.) Iди, лукавий чоловiче, iди, куди знаєш. Не помiг тобi Бог занапастить мене; а я чужої кровi не бажаю. Iди собi!
   Хома (пада перед Назаром). Назаре! сину! батько рiдний! Зарiж мене, замуч мене, на конях розiрви, та не прощай! (Падає до нiг і плаче.) О, я лукавий, лукавий! О, я грiшний, проклятий!.. Дочко, доле моя! серце моє! Проси його, нехай уб’є, нехай я свiта не паскуджу! (Знову плаче.) Боже мiй, Боже мiй!
   Назар (пiдводить його). Устань, молися Богу, грiшний. Коли прощають люди, то Бог милостивiший за нас.
   Хома (вставши, утирає сльози). О сльози, сльози! Чом ви перше не лилися? Назаре, я чернець… спокутую в рясi мої беззаконiя! Бери моє добро, бери мою Галю, бери все моє! Галю! Назаре! Обнiмiться, поцiлуйтеся, дiточки мої. Я хоч i грiшний, а все-таки батько. (Назар i Галя обнiмаються.) Боже вас благослови!

Григорій Квітка-Основ’яненко
Конотопська відьма

I
   Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й – прощайте у сiм словi – китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торiшньої дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.
   Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приїхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте.
   Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер… i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом’янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: «А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?» Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.
   От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п’ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати… Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: «Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п’яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо». То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав… далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: «Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!» Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня… i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.
   Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозивається Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: «Коли, – каже, – видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж». От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.
   От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби – так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок – так нiчого й казатиI І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переїхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженкової хати, так так i хитається, мов п’яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.
   Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приїхав найняти i сторжитись.
   – Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, – сказав йому на одвiт пан хорунженко.
   – А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликати, то ми з нею i скiнчаємо дiло, – казав Забрьоха.
   – Але! Сестра у полi; поїхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неї нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться – дiвко! а вточи лиш слив’янки! – то ми по кухличку, по другому вип’ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуєте, бо вже не рано, – сказав хорунженко.
   – Панська воля! – одвiт дав Микита – i радесенький собi.
   От як вицiдили вони самотужки глек слив’янки, а далi i тернiвки покуштували чи трохи, прибiгла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловiк, зараз мотнулась, звелiла iз ставка потягти карасiв i загадала вечерю вiрити; сюди-туди шатнулась i увесь порядок дала, що й на завтра робити, i кому, куди i зачим їхати, а далi одяглась таки любенько, як звичайно панночцi та ще й хорунжiвнi: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцi, та червонi черевички узула, а на голову хорошу стрiчку поклала, та й вийшла i поклонилась пану Уласовичу низенько.
   Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тiльки що зроду не бачив такої, та вона йому i не снилась така, та аж задрижав i не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:
   – Отже, пане сотнику, вам i хазяйка: радьтесь iз нею, вона всьому голова.
   Так що ж бо наш Уласович? Нi пари з уст. Далi прийнявся, мнявкав-мнявкав, та й начне про воли, а кiнча про голуби, дума об бардi, а скаже об тернiвцi, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.
   Олена собi дiвка бойка була. Хоч пан сотник i сюди i туди загинав, а вона його зараз розчухала, що вiн таке є i зачим приїхав, та вже й каже йому, i говорить:.»Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров’я тернiвочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра – дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити».
   Забрьоха, почувши сеє, та аж сам не стямився вiд радощiв; дума: «От дiло i зовсiм, завтра тiльки рушники брати». Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченцi збирається, а таки сього дiла не кидається i ще й дуже полюбля.
   Олена таки частенько до паничiв увiходила, так буцiм за яким дiлом, а тiльки щоб бiльш розглядiти Микиту Уласовича, що воно є; то як увiйде та поведе очицями, що як терн-ягiдки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, i не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже бiльш i не входила: самi паничi повечеряли, i, докiнчивши глек з тернiвкою, пан хорунженко хотiв вже iти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю; от i каже:
   – Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмiрно суть чоловiчеству єдинопребиванiє i в дому, i в господарствi. Всякоє диханiє шанується у двойствi: єдино чоловiковi на потребу – пояти жону i iмiти чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимоє желанiє. Пламень м’е раждижаєть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною, превелебнiшою Кат… – Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до самого кiнця так, як було тогдi напам’ять витвердив, та як згадав, що хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так – панночка, от того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:
   – Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?
   Здихнув Уласович та й каже:
   – Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк…
   – Та що воно таке є? – спитав Йосипович. – Чи се вiрша, чи що?
   – Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, – каже Забрьоха.
   – Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.
   – Та я б i не говорив, так лихо припало!
   – Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.
   – Але! кому спати, а кому й нi! – сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: – Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!
   – Йо! – сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i спину, а далi каже: – Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, – та й пiшов вiд нього.
   Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена… Ну, сяк-так дождались свiту, повставали паничi i позiходились. Зараз пан Уласович i пита:
   – А що ж ви менi, паничу, скажете? Чи наша рiч до дiла, то я б побiг мерщiй та з старостами i явивсь сюди закон сполнити. Кажiть-бо!
   Сопить наш хорунженко i нiчого йому не сказав, тiльки гукнув у кiмнату: «Ану, сестро! дай нам поснiдати, що ти там придбала».
   Ввiйшла з кiмнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столi перед паном Уласовичем на сковородi… печений гарбуз!. Як розглядiв наш Забрьоха таку пинхву, як скочить iз-за стола, як вибiжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора, розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпається на шиї у коня! Коли ж дивиться – вiрьовка; потягнув тую вiрьовку – аж i тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня… Одно те, що сором, а тут i такої дiвки жалко, та ще ж нi ївши, нi пивши! От вже наш Уласович i додому з гарбузом так i бiжить, як бiг до дiвки, думаючи рушники брати.
   I самому лихо, i кiнь морений; так насилу-насилу допхавсь додому аж опiвночi i – як я розказував – мерщiй лiг спати.
II
   Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо… Еге! та не зовсiм: хiба чи не дасть нам товку отсей, що лiзе у свiтлицю до пана сотника? А хто ж то лiзе? Що ж се вiн так там мордується? То пiткнеться у дверi, та й назад нашi. Отта хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить її поперед себе, то тiльки що нiс у дверi ткне, а вже хворостина i обiперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсiм увiйде в свiтлицю, а вона за ним волочиться i чiпля його, як та сварлива жiнка за п’яницею-мужиком; упоперек же i не кажи її всунути у свiтлицю, бо крiпко довга була. Лiзе то не хто, як Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний конотопський писар i щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо вiн без нього нi чарки горiлки, нi ложки борщу до рота не пiднесе; а вже на порадi, як Пiстряк Ригоровйч сказав, так воно так i є, так i буде, i вже i до сто баб не ходи, так нiхто не переможе. Що ж то вiн за хворостину пре у свiтлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, пiвчварта[10] года сидiв над псалтирем i з молитвами зовсiм вивчив, та пiвп’ята[11] года вчився писати, а цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, i єрмолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i пiддячим окселентує[12] i Павла чтенiє, коли небагацько закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: «Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!» Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуєш.
   Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:
   – Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?
   – Та се, добродiю, лепорт[13] об сотеннiм народочисленiї, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та – бодай вiн сокрушився в прах i пепел! – невмiстим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашої вельможностi! – сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.
   – Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?
   – Хворостина сiя, хоча єсть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброї сотнi Конотопської, за ненахожденiєм писательного существа i трепетанiєм десницi i купно шуйцi. – Оттак вiдсипав наш Пiстряк.
   – Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, – сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок пари-другої.
   – Горе менi, пане сотнику! – сказав Пiстряк, – мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини i, вечеру сущу минув – шаго дне, бих неподвижен, аки клада, i нiм, аки риба морская. I се внезапная вiсть потрясе мою унутренную утробу, а паче i паче, єгда прочтох i уразумiх повелi-нiє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернiгова. Сiє, пане сотнику, пишуть, щадя душi наша, да не когда страх i трепет обуяєт нами i ми скорбнi падем на ложi наша i уснем в смерть; i того ради скритность умислиша, аки би у Чернiгов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О горе, горе! i паки реку: горе!
   – О горе, горе Ригорович!
   – О горе, горе, Уласович!
   Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписанiє iти в Чернiгов зо всею сотнею i зiбратись зо всiм прибором i узяти провйонту для себе i коней на двi недiлi. От як горюють пан сотник у свiтлицi, а пан писар за порогом, далi сей i вигадав – бо вже на вигадки завзятий був – та й каже:
   – Соблаговолiте, пане сотнику, дати менi повеле-нiє о сокрушительном преломленiї сiєї трикратно опо-ганiвшої хворостини, я же нинє суть у ранзi лепорта, бо самi созерцаєте ясними, хоча i не вмитими, вашими очесами, що неумiстим єсм з нею у чертог ваш.
   Почухав голову пан Уласович, довго думав, далi й каже:
   – Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашiй сотнi, так щоб часом не було натруски вiд старших; бо i сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добирається i так i пiдгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.
   – Не убоїмся, не устрашiмся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлiєть нам против нього бути мудрим i сiє послiднє реченное предписанiє неупустительно сполнити i того для повели, вельможний пане, да сокрушу сiю палицю. – Так, покручувавши уси i очi у стелю утопиривши, казав пан Пiстряк, а далi бачить, що пан Микита йому нi пари з уст, бо й досi ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: – Так ламати?
   – Та ламай, пане писарю!
   Хрусь! Пан писар i переломив хворостину. «Переломишася, – каже, – i се нинi можу вмiститися в чертог твiй». – Та, сеє кажучи, i улiз в свiтлицю, i кланяється пану сотнику, i подає йому з двох рук по цурпалку, i каже:
   – Подозвольте, приньмiте!
   – Та що ти менi отсе, пане писарю, тикаєш у вiчi? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? – питається його пан сотник, притулюючись до стiни, а, боячись, дума: «Чи не погнав Ригорович вп’ять химер, як було пiсля перепою на великоднiх святках». – Що воно таке є? Кажи менi попросту, без письма!
   – Сiє суть, пане сотнику, замiсть списка нашої сотнi, – каже писар, – його вже не возмогах списати за дрижанiєм десницi моєя, вiд глумленiя пиянственного з вищеiз’ясненними молодицями, i того ради узях хворостину i на нiй назнаменах коєгождо козака, i се суть вiрноє число: у кожному десятцi по десять козакiв, а усiх такових десяткiв суть такожде десять, слiдовательно уся сотня, як скло. Соблаговолiте, пане сотнику, щот їй учинить по сiй хворостинi i лицем к лицю самую єстественную сотню, зiбравшуюся бiля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обо-зрiти.
   – Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити, а тiльки пiдписувати.
   От i став пан Пiстряк лiчити; лiчить-лiчить, а у п’ятiй сотнi одного козака не долiчиться. «Що за притча? – аж скрикнув. – Сощитах, i були усi, i се єдин не обрiтається. Iзиду i поки учиню перепис, хто з огла-шенных не дав менi i пред очi вашi стати, бiжа i окрився. Не хто, як, уповательно, Iлько Налюшня».
   От i пiшов надвiр до козакiв лiчити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулiвкою та, не вiддихаючи, журби ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось i пан Ригорович з своїми цурпалками лiзе у дверi, i веселенький, i швидше, щоб втiшити пана сотника, i каже: «Не журiтесь, добродiю! Усе козацтво наше укупi, нi жоден не пошвандяв нiкуди; ось де вони є». I прийнявся лiчити, – вп’ять у п’ятiм десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити i батька, i матiр, i увесь род того пресучого сина козака, який ховається, поки вiн лепорт унесе у хату, до пана сотника. Як надворi лiче, так усi до єдиного, а у хатi лiче, то один, та усе у п’ятому десятку, так i щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пiстряк до сотнi, перелiчив козакiв – усi; вернувсь до пана сотника, лiчить по хворостинi, що кожного позарублював, – катма одного; хтось утiк. Вп’ять вернеться до сотнi, щоб тому, хто ховається, голову побити, так-бо усi якраз, а у свiтлицi по зарубкам нема одного. Та разiв десять таке йому було привиденiє. Вже аж засапавсь сердешний, бiгаючи з хати то в хату, то до сотнi, то вiд сотнi, що вже й пан Уласович убравсь i зовсiм вирядивсь i вже шапку узяв, щоб iти до сотнi, так у пана писаря один козак усе утiка, i хто такий – не звiсно, бо усi на зборi i один одного держить за пояс, щоб не утiк нiхто, поки їх по хворостинi перелiчують.
   – Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були. – Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.
   Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: «От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем’я i подкрiпленiє вчинити».
   От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: «Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!. Я йому хука усучу». Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
   – Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? – спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн – я ж кажу – бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар[14] не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.
   – Здоров, батьку! – торохнула йому громада. – Усi ми тутечки-здесь до єдиного.
   – А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, – повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.
   От писарю Ригоровичу вп’ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.
   – Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? – крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.
   – Та тривай лишень, Ригоровичу! – сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. – Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.
   А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: «Так-таки, вельможний батьку, так!» – знай кричать i кажуть: «Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його».
   – А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, – кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: – Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене.
   Нащо я вам? – Та й почав вп’ять з письма: – Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!
   От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:
   – Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати…
   – Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!. – замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: «Подавишся, як я тобi галушку пiднесу… Пiдведу тебе пiд монастир… Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха… кланятимуться i Пiстряку».
   – А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?
   – А лисий дiдько вас зна! – крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. – Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай, – каже, – чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер – нiколи. – Та й пiшов тихою ступою додому.
   На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати…
III
   Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:
   – Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?
   – Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.
   От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:
   – Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете… абощо?
   – Не хочу! – один одвiт дає Уласович i не дивитьня на неї.
   Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: «Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб’ються». I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.
   А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось… рип!. хтось увiйшов у хату… Пан сотник зирк!. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.
   Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: «От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi». Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.
   – Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:
   – А що повелите, пане сотнику?
   – Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, – так казав Уласович.
   – Дякую! Я вже обiдав. – Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.
   – Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i п’єш – i хочеться.
   – Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, – сказав, здихнувши, писар, – i вже не могу вмiстити болiє суєтливої дулiвки, де не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.
   – Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб’язно говорити, – якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.
   – Не лiпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницькоє всевоїнство з нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребiє сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм пiсля сього? Аки конь і меск! Тьфу! паче i обаче!
   – Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiєї проклятої хворостини…
   – Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленiє, мовчанiє учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на м’я, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: «Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаємая». Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п’ян бих i не iзтрезвихся єще во оноє урем’я; i аще руцi мої дрожаша, аки древесно листвiє, то якова бисть глава зо всiми помишленiї? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькоє услишанiє.
   – Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так є, – казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: «Так, так воно є». От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу – як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: – Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулiвки! – Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: «Склонiтеся, вiки, со чоловiки»; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:
   – Єй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлiєть нi єдиному начальнику угобзення творити своїй деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i поєлику: усяк чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая воля повелiваєть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сiє суть приклад i сицевоє розумiнiє: чоловiк – Конотопська сотня; глава – пан сотник; розум во главi – аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч дарованiє, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне подобную. Аще лi убо чоловiк не повинується главi, уне їй єсть… такожде i глава розуму; во оноє урем’я iмать битi см’ятенiє i содроганiє; тако i здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?
   Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:
   – Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити…
   – Чортзна-що ви говорите, – загомонiв писар на пана сотника, – чи подобаєть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнiє. Несметноє множество разiв казах вам, i се усе всує.
   – Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?
   – Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i каже: – Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
   – Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! – казав пан сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. – Сiдай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.
   От сотник мовчки обiдає, а писар сидiв-сидiв, мовчав-мовчав, далi за ложку, та у ту ж миску… та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олiї, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i обiдав дома не менш того, що тепер їв i в пана сотника, так йому се нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович, i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити, неначе ще нiчого зранку i не їв.
   Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулiвку i вицідив. Далi, уставши з-за столу, подякував богу i хазяїну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i каже:
   – Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки предаю вишному забвенiю прискорбiє моє. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленiєм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиєннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – i почав карлючки гнути.
   – Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?.
   – Але! ви таки усе своє! – каже Ригорович. – Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!
   – А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сеє слово: чому нам нiколи?
   – Гм, гм! – викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, – яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?
   – Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?
   – Погибаєть! – здихнувши, каже Пiстряк.
   – Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i єдиная пиль носиться у нашiй вселеннiй i – о, горе мнi, грiшнику! – пиль сiя водворяється в непорочнiм доселi носi моєм i дiйствуєть чиханiєм, подобно аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния – тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моєя до здi. О горе!
   – Так вiд чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?.
   – Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а її, окаянної, подобiє суть сицевая пиль, вiтром возметаємая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiє i злак iзв’яднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаєм, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаєть одождити бiдствующую землю нашу!
   – Отже, я тiльки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?
   – Можемо! – закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.
   – А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, – питав пан Забрьоха.
   – Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзевулу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто рещи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб… i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм претворяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?
   – Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?
   – Так, так. Но через кого сiє бисть?
   – Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.
   – Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.
   – Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.
   – Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.
   – Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб’є тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.
   – Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiстопребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.
   – Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?
   – Не устрашимся i не убоїмся! – сказав пан Пiстряк. – Блаженния i вiчния слави достойния пам’ятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася – i да почиєть над ним земля пером, – той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.
   – А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?
   – Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?
   – Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? – рiшив Уласович.
   – Благо єсть, – каже писар, – утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?
   – Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки… як би вiдкрутитись вiд них?
   – Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хверлущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.
   – Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю… – Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.
   Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.
   На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв… «Певно, його змiнять, а сотником настановлять… вже ж нiкого бiльш, як мене». Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: «I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушанiя… знаю такiвських… усiм вiддячу, позаполiскую їх добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!» Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: «Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дiло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудiє i десниця, i шуйця, i восполняється кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!»
IV
   Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки є духу ревуть, затим хазяйки не йдуть їх доїти i не думають виганяти їх до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i їх швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають – бо усякеє диханiє без чоловiчої помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та… плюсь вп’ять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, i собi голодне, пiдiйде та й облизує слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти… Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, поївши свою соломку i бачачи, що нiхто їх не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бур’янець, то там i пасуться…
   Бiля дякової школи – хоч би тобi один школяр! I пан Симеон, дожидаючи їх, ходить бiля школи, лагодячись на похорони i споминаючи про кутiю з медом, та пильненько призирається на двiр старого Кирика, що вчора вже i маслосвятiє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже i обiд варють, коли вже вiн вмер; так ба! i труба не куриться, i у дворi нiхто не шастається.
   «Екхе, екхе! негли возстанеть од одра болiзнi?» – дума пан Симеон i розсужда, ходячи по надвiр’ю, якi то люди тепер тугi на здоров’я та довговiчнi стали; спом’яне про холеру, як-то їм тогдi було мудро жити, та здихне важко, увiйде у хату та й стане рiзки в’язати на школярiв, щоб над ким-небудь серце своє зiгнати…
   По вгородам бур’янець i величенький, та нiхто ж то його i не дума полоти, хоч сапки i лежать бiля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свинi з поросятами, i байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають i носом копають такi новi грядки, що лиха матерi опiсля них хазяйка i у два дня у лад не доведе; а тепер нiкому їх i вигнати, бо нема нiкого… Та й що то: i у самих шинках пустiсiнько; шинкар дрiма i собi, на лавi, бо нiкогiсiнько, не то щоб горiлку пити, та й жiнки з невiстками нема, так тим-то нiхто йому не боронить i дрiмати; посудина в нього, як ще звечора попересполiскував та порозставляв, так вона i стоїть, i нiхто не навернеться у шинок i ногою…
   Та чого ж це так у славному сотенному мiстечковi, у Конотопi, чого так стало тихо i смутно, що не чути нiякого нi вiд кого гласу? I нi на однiй вулицi не зострiнеш нi одного чоловiка, неначе – нехай бог милує! – усi люди у усiм мiстечковi повмирали, або – i то не лучче смертi – кримськi татари похапали? Де се вони подiвались, що повiдбiгали i хазяйства свого, i дiточок манесеньких? Та нехай би вже жiнки: їм хоч цiлий день, зiбравшись у кучу, теревенi правити, а що мужики їх та дiти без обiда, так то їм i дарма; а то ж i нi одного чоловiка у селi нема, та що то: i такої дитини, що вже бiга, i такої не зострiнеш!.
   Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усi зiбралися круг ставка та й дивляться… А на вiщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденiя навряд чи є хто у нашому селi самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде в Конотопi… Та що ж там таке?
   Песеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi позв’язано вiрьовками та вп’ять якось-то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута… А по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сiтi i не в’ятерi, а теж вiрьовки… А що на березi, так там-то отто увесь народ iз славного сотенного мiстечка Конотопа iще зiбравсь, як i сонце не сходило, і мiсяць негаразд зайшов… От там-то i матерi, що покидали i хати, i маненьких дiточок, i поросяток, i птицю, i коровок, i по печам не топили. От там-то i чоловiки, що покидали дома недужих жiнок i скотину i позабували, що треба у поле їхати… Усi, усi позбиралися дивитися, яка тут буде проява…
   Та чимало ж їх тут i було! I по всьому берегу, і кругом по горбикам, от як зерна у мiшок набрати, так їх там тiсно було. А хлопцi та пiдпарубочi, котрим iз-за людей нiчого не видко, так аж на верби позлазили i вкрили їх, мов тi галки…
   А крик, а гомiн вiд того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повiдь греблю прорве: усi, усi разом говорять, i нiхто нiкого не слуха, а вже нiхто, як нашi жiночки-цокотухи! От там-то i шинкарка з невiстками своїми, що без них тiльки шинкаревi i виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скiльки випив за грошi, на скiльки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким i як полаявся, кого прийшла жiнка та заняла з шинку, хто жiнку у потилицю погнав i очiпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвiтила; як дiвчата, обманюючи, замiсть буцiмто батьковi, для себе купують горiлку та по вгородам нищечком з парубками п’ють, та, понапивавшися, перекидалися та боролися та… «Годi-бо! Не усе розказуй!» – загомонiла шинкарка на невiстку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотiла казати…
   А там, з другого кiнця, край верб, школярi замiсть того, щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мнотло складати, вони, зiбравшись у купку, та сконпоновали вiршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас i виспiвують:
Прийдiте усi прихожани,
Подивiтесь, нашi всi дяки п’янi,
А найбiльше Симеон – обаче,
Од горiлки нiчого не баче,
Й на криласi не вмiє спiвати,
I псалтиря забув читати,
Тiльки й вмiє школярам субiтки давати,
Днесь дячиха раз йому голову мила,
А, iзмивши, свiтло погасила…

   Як же врiже їх на сiм словi пан Симеон рiзкою, що з дому принiс; та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божиться, що за сюю прикладку, опрiч субiтки, що по закону подоба, буде їх шкварити що в бога день цiлий мiсяць…
   А там, бiля млинка, от там що дiється! Гай, гай! Аж тридцять козакiв, хто з пiкою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вiрьовкою, а хто з колякою, та усi ж то держуться мiцно за вiрьовки, а тими вiрьовками зв’язано аж сiм баб… А що то за баби, так я вам розкажу.
   Перша – збудь-вiк Прiська Чирячка, змолоду не раз сидiла у кунi, позводила на той свiт аж трьох мужикiв i усю худобу попереводила на зiлля та корiнцi та на усякi лiки, та й лiчить людей чи вiд лихоманки, чи вiд гризi i вiд заушниць, бо вона змолоду давила зiнське щеня; знiма остуду, переполох вилива, злизує вiд урокiв, соняшницi заварює… i чого-то вона не знала? I до неї з усiх мiсць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящi; то iншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз пiсля її води i вмре; то Прiська i каже: «Не так вiн недужав, щоб йому животiти!» Раз пан Пiстряк та попросив її, щоб дала йому любощiв, щоб його усяка чи дiвка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощiв та й пiшов на вечорницi, та тiльки було що розходивсь… як же йому завадить! так i додому не добiг. От з того часу i став на неї гонитель!
   Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловiк, замирала на своїм вiку; i вже коли в кого що пропаде, то й не думай iти до ворожки; вона самiй умiлiй брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вiрити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тiм свiтi є мученiє i злодiякам, i табашникам, i брехунам, i мандрьохам; так було кого i до ратушi приведуть, пiймавши на бакшi з огiрками або у коморi з салом, та коли Химка скаже, що не вiн вкрав, то було зараз i пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогдi i у селi не було. Оттак було сказала раз i на пана Пiстряка – що то! i старшини не минула! – що буцiмто вiн у чоловiка бджоли пiдрiзав. Воно йому так i минулося, звiсно, як писарю, тiльки вже вiн на неї з тiї пори нацiлив.
   Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старi дiди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони пiдпарубочими, так вона i тогдi така стара була, як i теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй лiт п’ятдесят зроду. I кажуть про неї люди, що вона як удень, то i стара, а як сонце заходить, так вона i молодiє; а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп’яте стане стара, як була учора. Так вона як помолодiє, то й надiне бiлу сорочку i коси розпустить, як дiвка, та й пiде доїти по селу коров, овечат, кiз, кобил, собак, кiшок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч i нi за що i нiчого нема, то вона таки возьме своє. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписанiе вiд начальства, i хоч перед тим днiв з п’ять крiпко курив, а тут складав добре i вже було по верхам узявсь, як ось i йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.
   Четверта – Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тiльки i бачать її, що як усi полягають спати, а вона i вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не принiс, нiчого i не озьме i каже: «Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!» Ну, ну! Така то й не зна!
   П’ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не дивиться. Нiчого робить! пов’язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже i не думай її нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: «Будеш менi, песький сину, тямити; тривай лишень!» То так і є: або, ходячи, спiткнешся, або за обiдом подавишся, або п’яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобi: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про неї i розказувати. Цур їй! Ще щоб не приснилась…
   Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто iнший розказує, а менi нiколи: чогось конотопський народ загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.
V
   Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь є старший.
   От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:
   – А що?
   – Совершенiє уготовася, – вiдiзвавсь до Конотопської сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: – Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!
   – Спасибi! – сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй її наплюснув вп’ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: – Здоровi! – А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi.
   – Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько…
   От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:
   – Сотворяйте ж дiлоначинанiє, угобзiте у нашiй Палестинi порядок…
   – Цур дурня, та масла грудка! – шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, – як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i є.
   – Так не творiте ж менi возклоненiя нi у єднiм дiлi! – сказав писар та й пiшов до свого дiла.
   Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев’ятої клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було – i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдписує, що попада. Писар було зопиняе, – так де! «Не хочу, – каже, – щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!» То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн їх усi зараз i попiдпишує. Раз – о, смiху було! (я ще служив тодi у колегiї i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я по дев’ятнадцятому году) – писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалкує на себе».
   Та чирк! i пiдписав «рукою власною». А хлопцi – ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.
   От пан Уласович стоїть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у київськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п’ять, а далi осмiливсь i каже:
   – Спасибi вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовинi. Ще покiйний ваш дiдусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!
   – Буде й новина непогана, – сказав повагом пан Забрьоха та й вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на Ригоровича i каже:
   – А що?
   А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахикає, i уси закручує – се вже така звiстка, що з письма стане говорити – та й каже:
   – Приспi урем’я совокупленiє сотворити i погрузити нечистоту во iсточники водния. Ануте, братiє, дерзайте!
   Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнiє, зараз i вiдчепили з вiдьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщiй за руки i за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв… Вона кричить: «Пробi!» Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає i козакiв, i сотника, а найпуще пцсаря… Так нiхто їх i не вважа, а ще деякi з кучi кричать: «Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається…» А iнший каже «Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч доїти…» Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили їй вiрьовками руки i ноги гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши її вiрьовками угору, як плюснули разом у воду… Та, як каменюка, пiшла на дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!.
   – Тягнiть назад, тягнiть!. Не вiдьма вона, не вiдьма! – загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати тим, що бiля вiрьовок…
   – Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! – як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.
   – Слухайте мене, – на усi заводи кричав Уласович. – Адже я сотник. Я повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма.
   – Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! – кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати.
   Поки сеє дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацiї, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:
   – Скажи менi на милость: за що її повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiякої примхи.
   – Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, – сказав Ригорович, – она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей до бiса. Просих – i не дала; позичах – i не повiрила; стражi предах – i не вiдкупалася, якоже другiї прочiї. Сього ради розмислих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi її дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже її вiдтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! – гукнув Рцгорович на калавурних.
   Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась.
   Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому признавсь: «Що, – каже, – желах совокупитися з її дщерiєю Одарiєю, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть желаємої дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє дiло таковая пинхва…»
   Аж ось i перемiшав їм Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить:
   – Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьмує…
   – Давай її сюди! – неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. – У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами. – Та здумав своє лихо, здихнув важко та голову понурив i стоїть.
   А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити:
   – А як ти… а за що… твою жiнку потопляти?. хiба ж вона волшебствує?
   – А як же не волшебстсвує? – казав Талимiн Левурда Уласовичу. – Ось слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi. привиденiє було, що у саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: «Де ти, кажу, була?» Та вона й каже: «Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу». А я кажу: «Лягай», а вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: поїхав я на ярмарок та мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i вернувсь пiзно уночi. Стук-стук у хату – жiнка не вiдчиня i з кимтось розмовля та регочеться, i свiтло є в них. Я як рвонув дверi, так защiпка i вiдскочила, а я ввiйшов; дивлюсь… аж в неї в гостях чорт, та от, як бачите, словнiсiнько як пан писар Прокiп Ригорович, нехай здоров буде; така йому i пика, i одежа, i усе таке. Я до чорта, та вiн вiд мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сiни (а сiнешнi дверi засунув я таки); вiн бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на пiл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта i моя жiнка з ним дружить. От я вам i кажу: непевна моя жiнка, зовсiм непевна, сполощiть її хоч трохи, може, тогдi дощ пiде.
   – А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! – так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!
   – Чи ви обуяли? – закричав на нього, – Чи ви таки попросту одурiли? Вам не довлiє нiякого рiшення iспускати без потребностi моєї, затим, що треба усякеє дiло угобзити i законнеє присовокупленiе соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повелiва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденiем своїм приведшего сожитiє своє, сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, – дух свят при вас, пане Уласович! – убо подобаєть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi! Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо сам сознанiє учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн є колдун, чаклун; воутрiє iзбию киями сього грiшника.
   Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв: «Ануте, водворяйте у преiсподнiї води Домаху Карлючкiвну!» I пiсля Карлючкiвнй тiльки забулькотiло… А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонiла: «Нi, вона не була вiдьма, не була!»
   I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б’є та дивується, що, каже: «Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а вiдьма не знаходиться». Микита Уласович вже й дрiмати став; по його, так вже б пора i додому: чи будуть дощi йти, чи нi, йому нужди мало; не стане свого хлiба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки i лайки i без позивання не обiйдеться.
   Усе знай позiха та погляда на свого Пiстряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у нiс, думав-думав та й крикнув: «Давай останки во язицях. Водворi-ке сюди Явдоху Зубиху!» Приперли й ту, вiдопхали човном до паль, пiдв’язали вiрьовками, пiдняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить, i збовтається зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i приговорює: «Купочки-купусi, купочки-купоньки!»
   Увесь народ так i жахнувсь! «От вiдьма, так, так!» – закричали усi; а Микита Уласович як позiхав, та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений i зоставсь; а Прокiп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: «Возтягнiте ще! Верзiте во тьму водную!» Так що ж бо? як не пащикує, а Явдосi нiчого не зробить. Пiдтягнуть, гепнуть її скiльки сили у воду… так не порина та й не порина, та ще й глузує над усiма, та усе знай товче: «Купочки-купоньки».
   – А вознесiть сiмо каменiя i плинхводiланiя! – здумав пан Пiстряк, i так i народилася цiлiсiнька куча цегли i каменюк усяких, що хлопцi, почувши приказ, зразу мотнулись i нанесли.
   – Возложiте каменiя на нечестивую вию її, i на руцi, i на нозi її i паки потопляйте її, – так кумандував Ригорович, аж пiдскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.
   Нав’язали моторнiшi цiлiсiньку низку каменюк на вiрьовку, i, пiдвiзши на човнах, аж насилу три чоловiки пiдняли тую низку та й накинули Явдосi Зубисi на шию i думають: от пiрне! А вона, урагова баба, i не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку iз вiрьовки, так вона нею полощеться та й жартує: «А що ж? Намистечко менi на шию почепили, а перснiв i нема? Еге! Бач, якi добрi! кете i перснiв на руки i замiсть черевичкiв чого на ноги».
   – Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! – кричав, як опечений, Прокiп Ригорович та аж запiнивсь, як скажений, бачачи, що нiчого вiдьмi не зробить i що вона над ним кепкує.
   Нав’язали їй на руки i ноги каменюччя – боживсь той чоловiк, що менi про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторiк вмер, – так боживсь, що пудiв двадцять нав’язали й на шию, на руки i на ноги, та, вiдчепивши вiд вiрьовок, так її й пустили у воду… Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так i плава поверх води, i руками i ногами бовтається та знай приговорює: «Купочки-купусi!» А далi урагова баба обiзвалася i до писаря та й почала його кликати: «А ходи, Прокiпочку, сюди! Нумо укупцi купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надiну на тебе намистечко i перснiв тобi дам…» А Ригорович аж увесь чуб обiрвав собi з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далi кинувсь до Уласовича та й каже:
   – Несумнительно сiя баба суть от баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитила дождевие каплi i скри у себе у чванцi або у iному мiсцевi. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, де протерпить до нестерпимостi i да розпустить хляби воднiї, i да ороситься земля.
   – Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робiть, що знаєте, тiльки швидше, бо вже обiдня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедiю, що на бабi цiлiсiнький вiз камiння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робiть собi, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопi сотник.
   Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами її i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля устає, бо звiсно, як вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась…
   Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до неї, проти неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усi бiжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльної пiсеньки, як молода з дружками ходить.
   А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн її тепер скрутить i вимучить з неї, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: «А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте її, елико сили вашої буде!»
   Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили її; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б’ючи, б’ють-б’ють, i вже цурпалки летять… А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: «Був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?»
   – Та бийте окаянную ханаанку! – аж заревiв Пiстряк.
   Хлопцi деруть щомога, а Явдоха своє: «I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? «
   – Та дерiть дужче! – крикнув що є мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт і печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.
   Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай своє товче: «I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка і на спинi латочка, чи хороша моя казочка?»
   – Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте їй поруганiя на лядвiї! – скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.
   Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: «I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї; був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.»
   Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б’ють-б’ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: і вербових, i березових, i тернових; а їй не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку…
   Отже ж то як сеє дiється, i гаспидську, католикову Явдоху б’ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:
   – А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?
   – Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б’ють? – загула громада i, дивуючись, розпитує.
   – Де колода? Не бачите? Дивiться ж! – сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленiє та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всiєї сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєї колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв’язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть її та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
   – Ких, ких, ких, ких!. – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiєш як її вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:
   – Таки, – каже, – нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!
   – Так возклонiть же її паки! – закричав Ригорович, – i сотворiть їй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оноє урем’я субiтки твориша… – Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть… і вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неї у самої на спинi… латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки… Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись… так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить… а далi як стане кричати: «Не буду до суду, до вiку!.. батечки, голубчики!. пустiть, пустiть!. верну й дощi, верну й роси… I буду тобi, пане сотнику… i тобi, Ригоровичу… у великiй пригодi… тiльки пустiть…»
   – Годi, – повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай своє:
   – Усугубляйте паче i паче!
   Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б’є, а друга жде.
   – А бодай вас, пане сотнику! – так загарчав на нього пан Ригорович. – Iще було уп’ятерить подобало за таковоє злодiянiє… Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiє…
   – Але! злодiянiє! – сказав пан Забрьоха, – тобi б усе тiльки злодiянiє i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такої банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав – думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: «Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопці бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було її парити до вечора, а я її помилую».
   Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: «Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!» А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: «Такої менi i треба!. Пiддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство…» Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.
VI
   Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у неї тогдi, як усяк її цурався, бачивши, що вона є природжена вiдьма, що i у водi з каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то, почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсiм з’їсти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс їй усяких гостинцiв i помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв її i топити, i парити, а що се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн її до вечора парити, а вiн же взяв на свою голову; i став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його – Пiстряка; i обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче.
   Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то їй i сiсти хочеться, так не зможе притулитись… так-то щиро її повчили! Вона лежала i на печi, i на лавi; так не влежить довго, бо тiльки i можна животом лежати, а горiчерева або боком i не думай: так її усюди списали.
   Ходить по хатi, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе рiзно, щоб не жахались i давались доїтись. А усi тiї глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi реп’яхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що їв та спав та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки i озветься: «Няв, няв!», а вона усмiхнеться та й каже:
   «Так-таки, котусю, так!» А коли вона що надума, то й питається його: «Чи так, котусю?», то вiн до неї: «Няв, няв!» Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у неї не було нiякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого їй треба, усього достала, i є у неї.
   Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хатi i, поглядаючи на своє зiбрання, казала собi на думцi: «Є усяке; не пiду до людей позичати». Далi зирнула на дверi, що – я ж кажу – тiльки що зачинила, проводивши когось-то з хати, i каже: «Приводь тiльки швидше проклятого сотника, i я йому вiддячу. Я б тобi, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опiсля; тепер ти менi прислуговуй, а як з’їм гаспидського Забрьоху, тодi приймусь i за тебе, сучий Пiстряче! Хороше, що отсе ти менi розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю… достанеться i тобi, що мене так занапастили, що i сiсти не можу, i згнущались надо мною, що при парубках порвали на менi i плахту, i сорочку, i пазуху розiрвали, i очiпок збили, що я волосом освiтила, та били мене… о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що нi сiсти, нi лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару».
   Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи… Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, вiдкрий свої очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?» Кiт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати.
   Аж ось – рип у дверi, i ввiйшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, бiля дверi, а самi i стали озиратись, i пан Забрьоха i каже: «Свiтло горить, а її, бачу, i дома нема».
   – Де то вже нема! – обiзвалася Зубиха, лiзучи з-пiд покутя i таскаючи превеликий горщик, ганчiркою зав’язаний. – Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев’ять рiк, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари i дощ пустити.
   – Та вже, тiтусю, годi об сiм, – поклонивсь пан Забрьоха i став гостинець доставати. – От тобi хусточка, що менi попiвна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цiлiсiнька копа грошей, тiльки, будь ласкава, тiтко, не сердься на мене i вибачай, що так з тобою прийшлося… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…
   – Як не хотячи? – аж запищала, крикнувши, Явдоха, – як не хотячи? Коли б тобi хто так пику списав… то ти б не те сказав… Не хочу твоїх подарункiв, цур тобi! Пек тобi! Вiйся з ними! Не мiшай: iду дощi випускати, а то вп’ять пеня буде, i завтра так мене знову випарять, що сьогоднi не зможу сидiти, а завтра вже i не стоятиму. Пустiть мене, пiду дощ випускати.
   – Тiточко, матiночко! – аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кiстлявi руки вiдьомськi цiлує та просить. – Не буду вже тебе турбувати, та й що менi за дiло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлiбом, той з паляницею, той з буханцем, а iнший i мiшечок борошна привезе; аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час, хоч би ти їх, тiтусю, i повiк держала у себе пiд покутем. От моїй бiдi поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулiвки, от пiвсотнi таранi, ще свiжа була по веснi: осьде ж i серпаночок… тiльки здiлайте милость, пособiть моїй бiдi, ось що я вам розкажу…
   – Знаю, знаю про твою бiду, якого тобi мудрого печеного гарбуза пiднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, i як ти пiсля нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.
   Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього.
   – А що я тобi робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай другої.
   – Та де її у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович, – одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду… Поможи, паньматiночко! – та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти.
   – Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? – вп’ять каже Явдоха. – Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?
   – Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще…
   – Нi, – каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. – Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе є, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що…
   – Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору – що ви, вiдьми, не любите – так за один день усiх до єдиного i потрощу… I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, – бо вiн собi заможненький, – та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…
   – Благоє дiло i мудроє рiшенiє, панi Зубихо, єй! iстинно! – так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже:
   – Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi…
   – Мурлу, няв, мурлу! – обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже:
   – Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха… не можна менi бiля її хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна її, пiдрiзавши, теж з села вигнати?
   – Та для чого не можна? ’Тiльки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша.
   – Отсе усе коли зробиш, то i я…
   – Мурлу, мурлу! – замурликав вп’ять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже:
   – Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а вiн таки вб’є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…
   – Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i моє дiло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, i чого б то вiн не обiщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла.
   – Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.
   – Мурлу, няв, мурлу, няв!
   – Добре ж, – казала Явдоха. – А iди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лiвою ногою на пiсок, щоб твiй слiд обiзначивсь на пiску.
   От i вивела його з хати, i слiд його зiбрала у хусточку i зав’язала; а далi, вернувшись у хату, посадила на лавi край стола, а Ригоровичу звелiла каганцем свiтити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лiвий ус, i стала волосся вiддiляти. Заколупне нiгтем волос та й лiчить: «Раз, два, три…» – так як вiдбере дев’ять волосiв, та дев’ятий i рвоне зовсiм… Пан сотник кричить, пан писар регочеться… Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кiт мурличе на усю хату… От так-то у бiдного Микити Уласовича вiдьма вирвала дев’яте волосся з лiвого уса i нарвала їх усiх аж восьмеро, достала шматок паперу i завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому i текли вiд скубiння, став питати вiдьму, що «коли, – каже, – зовсiм поворожила, то вже я й пiду?»
   – Iди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди вiд хорунжiвни присилу, щоб слав за рушниками.
   Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб вiдьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побiг, сердешний, не дождавсь i свого писаря, бо той зостався ще у вiдьми i. щось довго з нею гомонiв, i кiт з ними мурникав; а як виходив пан Пiстряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:
   – I се усе благонамiренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!
   – Iдiть здоровi! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним дверi у хату, та й одiзвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!.
   – Мурлу, няв, мурррлу!
   Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв’язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi… А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав… Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла… а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, і чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!
   От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб’ячої сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: «Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь». А сама, доставши аж п’ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати доїти, кого їй треба було.
   Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А.як вiддихнула i устала… та вп’ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказує, мов чоловiковi: «Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка…»
   А кiт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйцi, що вернулась.
   От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!. А тут трохи погодя i прийшла до неї жiнка, уся голова обв’язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха.
   – А вiдкiля ти, молодице? – пита її Явдоха.
   – Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаєте хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий… ох!.
   Явдоха моргнула на кота та й каже:
   – Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе… Ти ж чого до мене прийшла?
   – Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло… ох!» Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти… Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що знаєте, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашої хорунжiвни Йосиповни Олени, – та, сеє кажучи, i положила на стiл буханець, п’ятiрко яєць i шага грошей.
   Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тiєї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсної свiчки та ладану, та клаптик тiєї хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця… геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха її вiдволодала i посадила на лавку та й каже:
   – Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував…
   – Так i є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: «Що за 3 чорта гарна молодичка!» Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло…
   Тут Явдоха i стала її розпитувати… об чiм їй треба було… а далi i проводила з хати та й каже: «От тепер добре! Тепер усе знаю, що менi треба…»
VII
   Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поївши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п’ять мандрик та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от їх тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у неї i на думцi, що…
   Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до неї та й каже:
   – Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага!
   Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже:
   – Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс?
   – Та я так собi… Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю…
   – Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.
   – Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем’яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…
   – Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе знаєш? Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почує, та менi смiятиметься… Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!
   – Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Києва пiшла…
   – Як се можна? З самiсiнького Києва? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна вiд Києва та скоро дiйти? I близенький свiт?
   – Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати.
   – Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що?
   – Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд неї сталося, вона нехай i знiма.
   Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi… а та зразу i крикнула:
   – Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?.
   – Але! не кричи лишець, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нiчого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже:
   – Та добре, добре; забавте тiльки панночку.
   – А вже, – каже бабуся, – се вже моє дiло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш.
   – Ох, лишенько! – казала, злякавшись, хорунжiвна. – Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи…
   От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся – плюсь! – бiля панночки сiла та й каже:
   – Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова…
   – Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобi розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! – питала, соромлячись, Йосиповна.
   – Вже-то я не знаю! – каже бабуся. – Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що діється.
   – Коли ж ти знаєш усюди, де що дiється, то скажи менi, бабусю, що робить тепер… – сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний.,
   А бабуся перехопила та й каже:
   – Дем’ян?
   – Е-ге-ге-ге!
   – Судденко Халявський, Омелянович?
   – Атож!
   – Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.
   – I кажуть-таки, що не швидко їх спустять!
   – Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш…
   – Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти!
   – Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв?
   – Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене… та чи не буде йому якої вiд того надсади?
   – Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак.
   – Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобi усього, чого забажаєш.
   – Добре ж, доню, добре. Ходiм своє робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, – що є духу, не оглядаючись, i вп’ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав’язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.
   От як коржик спiкся, вона й дала його з’їсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип’ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що є духу i кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев’ятьох, а з дев’ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п’ятирьох, а з п’ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма». Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.
   Вп’ять вража баба стала горщик мiшати i вп’ять кричить у комин тiї ж речi: «Терлич, терлич! десятьох приклич…» – та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть». Та вп’ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула… Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що є духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiєї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: «А хто спить та сопе, так нехай i захропе». А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату… А тут щось iз сiней у хатнi дверi – геп! та й стогне, i щось мурниче, – i охка… Побачим опiсля, що то там було…
VIII
   Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Стоїть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною стоїть, шапки поскладавши на приспi у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, – та нюхають, та чхають, а хто люльку – та, тут її розпаливши, i смокче.
   Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чує, що край його дiється. Йому здається, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря:
   – Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти знаєш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i «вiрую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що отеє, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують?
   – Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! – став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, – возписують предписанiє i лають вас, пане сотнику, i мене – гм, гм! – возсозивають – прощайте у сiм словi – дурнями, занеже ми возгнущалися їх повелiванiєм i не направихом стопи наша до Чернiгова.
   – Догадавсь, хоч через дееяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?
   – Не iначе, як обаче! – сказав Ригорович, моргнувши усом.
   – Так трясця ж їх матерi! От їм дуля пiд нiс! – Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокує. А далi як крикне: – Не пiду; я їм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.
   А пан Пiстряк i каже:
   – Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя і до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.
   – Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яєшню… Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! – став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись… Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн… шелесть… пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу…
   Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що їх прехваброї сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?.
   Прокiп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахує, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю… Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своїм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло…
   Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр’я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: «Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!» – та й задивилась на них, а далi… зирк! Летить понад нею щось таке страшне… Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв.
   «Я, – каже, – сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить…»
   Пан писар i козаки – нiчого робить – порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона… I усi ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: «Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!» А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже i не згадували.
   А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк – хутiр, i вiн чує, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядає, придивляється – аж се хутір Безверхий, що на Сухiй Балцi… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був… От як улетiв у двiр та до хорунжiвниної хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться…
   Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха.
   От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:
   – Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. – Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзнає, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай своє товче: – Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. – Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тiї води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже:
   – Дай, тiтусю, ще.
   – Але! – каже Зубиха, – я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!
   Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена… та так i задрижав, мов опарений.
   Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм…
   Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонної, мов павич; тiльки навспинячки танцює бiля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити просив. Не йде на ум нi їда, нi вода, що перед очима бiда!
   Вiн би що-небудь i придумав… гм! так Явдоха його за полу сiп i притягнула до печi i каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набiк i ще живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар». От пан сотник i зробив усе, як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн її вкинув у пiч, вiдкiля Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила Уласовича, що з нею робити.
   Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни… вона зараз спросоння i заговорила i каже: «I вже менi пан Халявський!. плюю на нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…»
   Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг! вiдвела та й навчила, що ще треба робити.
   От пан сотник i стоїть бiля неї та знай з одної кишенi виньме каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки – се все надавала йому Зубиха – от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай спросоння приговорює: «Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе люблю!»
   Далi Явдоха подала йому жаб’ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по її наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем, так вона так i розпалалася i стала казати: «Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… вiддайте мене за Забрьоху… коли не вiддасте… утечу…»
   Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже:
   – Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому…
   – Як додому? Тiльки усього i буде? – пита пан Микита.
   – Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? – каже Зубиха. – Тепер не журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло тебе. Тепер поїдемо додому.
   – Як же ми, тiтко, поїдемо? Коли вп’ять летiти, то цур йому; єй! не можу!.
   – I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп’ять тут буду i дам паннi Оленi отсiї жаб’ячої кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:
   – Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина.
   Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, i пiднялися пiд самiї небеса!.
   Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! воно чкурить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i їй крiпко скубенти докучали.
   Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало… Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.
   – Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали i досi… я отсе усе за вами журилася…
   – Чого ж ти вийшла за ворота? – розпитував її пан сотник.
   – Iз журби! – каже Пазька.
   – А кого ж ти проводжала з двора?
   – Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…
   – Бичок! до скотини! Гм! – ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.
   Унесла Пазька свiтло… дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: «Бичок… до скотини!» та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: «Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!.» – та й захрiп на всю хату.
IX
   Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своїй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.
   Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:
   – Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?
   – Ох, бабусю! тепер я усе згадала!. Що се ти зо мною наробила?… – Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.
   – Але! мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, – як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:
   – Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.
   – Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?
   – Та то я була дурна та божевiльна… не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер менi свiт не мил без нього!
   – Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -
   – Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. – Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: – Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр’ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю…
   – Та годi ж, годi, угамуйся! – казала їй Явдоха i пiдняла її з долу та й посадила на лавцi. – Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. – Та, сеє кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна їй услiд кричить: – І хустку, i весiльну шишку тобi дам…
   Аж ось ввiйшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.
   – Що, братику, чи ти здоров? – питала його сестриця, панна хорунжiвна.
   – Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, – так казав пан хорунженко.
   – Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, – стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. – Я вже… вибрала собi жениха… – сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.
   – А кого?
   – Пана сотника конотопського Забрьоху.
   – Що печеним гарбузом попоштувала?
   – Еге!
   – Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?
   – Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.
   – Та що се тобi так нiколи припало? – опитав її пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. – Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.
   – Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння… Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, i тут назбираємо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!
   Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.
   Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, їсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: «Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха – не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу». Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.
   Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.
Х
   Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем’ян Омелянович Халявський, у своїм хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив, то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п’ятінкою забожилася, що тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз i подає рушники а вiн, на сеє понадiявшись, та у Чернiговi аж п’ять кiп протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись… що вiн вирвавшись з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та їхали б до панни хорунжiвни за рушниками… аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: «Що, – каже, – панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п’яний, а то всi лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха приїздив i поєднав їм слiпого скрипника на весiллi грати…» Сеє усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi, що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху, i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i слiпого скрипника, і наньмичку Хiврю… вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б’є, мов у скаженого… а далi як кинеться до Хiврi… так би її i розтерзав, якби не догадалася та не втекла.
   Отто вiн зоставсь сам собi у хатi та й сумував, i журивсь, i з серця понаривав собi з голови волосся повнi жменi… та як здума, що вже не можна нiчим дiла поправити, та так i заголосить, аж завиє, мов панотцевський хiрт, та й подереться на стiну.
   Вже вдесяте товкмачив себе то по головi, то по грудях кулаччям i тiльки що надумав було головою об стiну товктись… аж… рип! i увiйшла у хату бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче i паличкою пiдпирається.
   Ввiйшла, поклонилась та й каже; «Добридень тобi, паниченьку!»
   А панич мовчить, витрiщив очi та сопе.
   – Чому таки в тебе нема нiякого порання? – каже баба, не потураючи, що вiн дивиться на неї, мов скажений. – Нi птицi не патрають, нi баранця не зарiзано, i муки на локшину нiхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весiлля, а вiн собi i овва!
   Не знаю, де б то опинилась сяя баба, i як би захрустiли її кiсточки, i хто б то їх iз цуциком позбирав, якби Дем’ян Омелянович не розсердивсь за сiї бабусинi речi так, що вже не можна бiльш! Пiни йому повний рот, аж через край тече, i язика не поверне, тiльки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то вiн би з серця лопнув. Та як таки i стерпiти? Тут чоловiковi зовсiм бiда! Тiльки було налагодивсь женитися i людей посилати з хлiбом, а тут йому дiвка i пiднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дiвка? Та, що любилася з ним трохи чи не бiльш году, що не одну нiч просидiла з цим пiд вербою бiля криницi i тут божилася i заприсяглася, що ні за кого не пiде, опрiч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона i за очi, i в вiчi насмiхалася. Так як тут було пану судденку стерпiти, що пiсля такої бiди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скiпками узяти, та й на над ним кепкує. Вiн би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, i вiн не здужа i поворушитись, а вона тим часом i каже:
   – Чого-бо ти так лютуєш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжiвна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим свiт.
   Як сказала йому се бабуся, так вiн з радощiв аж задрижав та щось хотiв сказати, та й не змiг; а тiльки вивалив очi та, силкуючись, ледве-ледве промовив:
   – Йо?
   – Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менi очi повилазили, щоб менi руки i йоги покорчило, щоб менi трясця, щоб на моїй тварi сiло сiмсот пiстрячок та болячок, – та й усякими вiдьомськими проклинаннями стала проклинатись, – коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутренi обвiнчаєшся; тiльки слухай мене: адже ти мене добре знаєш?
   Як-таки сьому паничевi i не знати конотопської вiдьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок пiднiмала, удруге остуду знiмала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув вiн се вiд неї, так на душi стало йому легше: зараз i зрозумiв, що йому треба робити, та мерщiй їй беркиць й ноги та й просить:
   – Тiточко, голубочко! Зробiть, як знаєте зробiть, щоб моя була Олена; цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр’ю звати; куплю плахту, очiпок, серпанок, чого забажа душа ваша i вашого кота… Тiльки дивiтесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайницi вже досi дiжу по хатi поносили; а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв слiпого скрипника на весiллi грати, так де вже…
   – Хiба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весiлля? Нехай лишень укоштується, нехай протрусить батьковi карбованчики для тебе, а я i його оженю! Нехай i Олена збира дружечок, нехай починають приспiвувати Микитi, а я знаю, що зведуть на Дем’янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господi i пекли, i варили, i чого треба наточили, а ти бiжи збирай бояр, свашку, свiтилку, старостiв, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.
   Агу! пан судденко повеселiшав; хватив пояс i став пiдперезуватись та за шапку братись, щоб iти за поїздом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весiльної спiвати, та ще й прискакує:
У Дем’янка та батькiв, много,
А рiдного та нi одного.
Та все такi, що напитися,
А нiкому й пожуритися.
Усе такi, що пити-гуляти,
А нiкому та порадоньки дати.

XI
   Смутна i невесела убиралася у своїй хатi панна хорунжiвна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. I вбирається, i не вбирається; треба б то поспiшати, бо вже у селi передзвонили до вутренi ув один дзвiн i стали уво всi дзвонити; треба їй поспiшати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб їй тут у вутренi i звiнчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а вiд хутора до села буде верстов з п’ять або двi: так от треба їй поспiшати, щоб вспiти, так щось руки не пiдiймаються. Уже вона i розчесалася; вже i коси у дрiбушки поплела, стала ленти покладати… зирк! що нi найлучча скиндячка, що їй подарував пан судденко… її так i узяло iз-за плечей; згадавши його, засумувала i трошки сплакнула. Зубиха ж тут так i розсипається. I сюди шатнеться, i туди мотнеться: i намисто Оленi нав’язує на шию, i голову квiтча; а як нарядила зовсiм, то й вибiгла мерщiй надвiр; повернулась на однiй нозi проти сонця тричi, зашепотiла щось таке собi нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:
Хто мав поспiшати,
Нехай не вийде з хати,
I щоб до сход сонця
Не знайшов нi дверей, нi вiконця.

   Увiшедши вп’ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вiнця; звелiла їй тричi поклонитись у ноги батьковi i матерi, що для такого случаю знайшли, а далi i братиковi рiдному. Старшiй дружцi дала пару свiчечок п’ятакових до вiнця, хустку руки зв’язати, рушник пiд ноги i шага пiд рушник паламаревi за ставник, а далi тихесенько, щоб нiхто не бачив, дала теж дружцi якусь кiсточку та якийсь реп’яшок i навчила її, що i коли з ними робити. От i пiшла наша молода з старшою дружкою у село, поспiшаючи до вутренi, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем.
   Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхiм хуторi? Там дiвувала годiв сорок дiвка, а звали її Солоха. Бiдна та пребiдна: нi одежi у неї не було i нiчого. Та ще на одно око слiпа, вiд паршiв волосся повилазило, i голова голiсiнька, як долоня; уся шия в чиряках та в пiстряках, аж тече; на щоцi огник; зубiв недолiк, горбатенька, курноса, тiльки ямка замiсть носа; на одну ногу крива i правої скарлюченої руки до рота не пiднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти i замiсть кiс порозпускала кiнцi, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами i пов’язала їй на шию, та, як вже зовсiм убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сiла на другу, цмокнула, ньокнула… палички чкурнули скiльки духу, аж пил за ними хмарою. Прибiгши у село до церкви, Явдоха i каже Содосi: «Стiй же ти, дiвко, на рундуку, бiля куни, та держи в руцi отсю макiвку. Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дрочись, не царамонься, вiнчайсь смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця». Солоха стала i дожида, а Явдоха мотнулась до свого дiла.
   Олена ж з старшою дружкою знай iдуть та поспiшають у село, щоб поспiти до вутренi. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то вiн гарний, чорнявий, повновидий, якi то в нього уси шпетнi i який сам увесь лепський та моторний. Як же, iдучи, де тiльки зiйдуть на перехрестя, то старша дружечка кiсточкою, що дала Явдоха, тричi панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: «А геть, нелюбе! «; то Олена її i пита: «Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?» – «Та то я, панночко, пiр’ячко зняла, на кунтушi було прилипло». То Олена i стане вп’ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваляє; то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другiм перехрестi i уси поганiшi, чим у пана Халявського; далi вже вiн i сякий, i такий, i стидкий, i бридкий, i поганий, i мерзенний. А як дiйшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв’язала шнурочок, на чiм повiшений був капшучок, а у тiм капшучцi була жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце та лобова кiсточка, та Микитового слiду трохи. От як розв’язала, а той капшучок i спав, так що Олена i незчулася; от вона зараз i крикнула: «Цур же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж. Вернiмося, сестро, додому». – «Та чого ж вертаться? – каже дружечка. – Постiймо хоч трохi у церквi; коли ж пан сотник до тебе пiдiйде, щоб шлюб приньмати, то ти тут i вiдкинься. Се ще йому стиднiш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш…» – «Отсе справдi, що так, – каже Олена, – таки тут йому межi очi i плюну. Ходiм же у церкву».
   Увiйшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церквi – нема пана Уласовича. Вже швидко i вийдуть, а його нема; от вона то почервонiє, як мак, то побiлiє, як полотно; усе, сердешна, боїться, щоб вiн не ввiйшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тiльки що дочиталися до «во утриє iзбивах», аж шасть у дверi: свашки, свiтилки, бояри, дружко, пiддружний, старости; та усе не простi, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тiльки поцмокай! Ще важнiш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив та, оженившись на нашiй дякiвнi, у нас у селi попом став. А за таким-то поїздом увiйшов i молодий… Хто ж то такий? Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщiй тим реп’яхом, що вiдьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: «Причепись вп’ять». Олена пiсля сього так i згорiла, та промiж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сiп! i каже: «Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обожеволiла, а тепер умру, коли мене покинеш…» – «Та я ж за тим, панночко, i прийшов, щоб з тобою закон прийняти», – сказав пан судденко та й потяг її за руку до стiльця, а вже пiп був поєднаний. Не забарились, проспiвали «лозу плодовиту», окрутили круг стiльця, звелiли молодим поцiлуватись, вчистили з молодого пiвкопи та й вiдпустили, додому, а самi зосталися то свiчки гасити тощо.
XII
   Смутний i невеселий ходить по хатi пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарнiш, i виголившись чистенько, i чуб пiдстригши любесенько. Ходить вiн по хатi, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутренi вiнчатися з панною хорунжiвною Йосиповною, як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i скочив, i розбудив пана писаря Пiстряка, Ригоровича, що покликав його у старшi бояри.
   Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; i як вже була пора, то, одягнувши новi, кримських смушкiв, кожухи, стали виходити.
   – Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенiя. Приспi-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защiпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сiни, – так кумандував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не вiдчиня.
   – Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!
   – Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Дверi суть на празi, а праг на дверях. Востягнiть лишень плямку…
   – Так яка тут у чорта плямка? Стiна гола, а дверей катма. От сам додивись!
   Кинувсь пан Пiстряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей та й клямки не налапа; сама стiна стала перед ним. Шука один, шука – аж употiє, свариться другий i перемiнить його; стане скрiзь обмацувати – нема та й нема!
   – Що за недобра мати? Де у гаспида подiвалися дверi? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всi дзвони передзвонили.
   – Видiх, дверi, отверзающиїся сiмо i овамо i се не бi! – так гарчав Ригорович, аж патли на собi рвучи. Далi каже: – А що сотворiмо, пане сотнику? Розверзiм об’ятiя i приступiм на прикосновенiє, дондеже сотворимо совокупленiе.
   – Та кажи менi просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а вiн ще письмом очi ковиря. Кажи-бо просто.
   – Прикосновенiє, осязанiє, сирiч мацанiе. Дадiте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацанiє воспроiзводити круг усiї хати, чи не сокришася де дверi во онiм мiсцi або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.
   Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От i прийнялися мацати по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! «Чи є, Ригорович?» – «Нiсть! iщезоша, яко дим». – «Ходiм дальш». Вп’ять пiшли. «Чи обрiли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! морока та й годi!»
   Облапають усю хату, зiйдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зiйдуться. Нема! Вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос: «Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!» А пан Пiстряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип дверi!. шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала.
   От i загомонiла на них:
   – Чи ви подурiли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вiнчатись? Але затого вийдуть з вутренi, i молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.
   – Ох, тiтусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсiм бiда.
   – Смущенiє велiє учинися, – сказав Ригорович, спiдлоб’я приглядаючись на Зубиху. – Сiя двер, з ню же проiзведенiє сотворяєть увесь род чоловiчеський, бисть погибшая; i се паки обрiтеся, но како? не вiм!
   – Розкажи ти, пане Микито, менi по-людськи, а його нiхто не второпа. Що тут з вами за привиденiє було? – так питала Явдоха, буцiмто i не знала нiчого.
   – Тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його i розказати. Хтось було дверi в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацували-обмацували; прийшлось було пробi кричати, а ти тут i ввiйшла.
   – Те-те-те! Знаю-знаю! – каже вiдьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Iди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дiвку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тiльки бери ту, що стоїть на рундуку, бiля куни, та у руках червону макiвку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, i на Олену, хоч її i побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з макiвкою твоя. Бач, прибiгла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще злiша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе дверi викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцiмто вона i слiпа, i крива, i чирякувата, i коростява, i буцiмто вона зовсiм не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посмiялася над нами. Вiнчайся смiливо; а як прийде вiд вiнця, так я усе злеє вiдверну i її, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дякiвськй та й сказав сам собi: «Догадавсь!»
   От нашi хлопцi, подякувавши Явдосi усяк за своє, мерщiй пiшли собi. Поки дiйшли до церкви, аж вже усi повиходили, тiльки самi попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свiчечки мiняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом i духу не зосталося. А Солоха стоїть собi на рундуку, бiля куни, макiвку у руках мне i жениха жде. Пан Микита на неї зирк! так у нього у животi i похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на неї та, здохнувши важко, i каже:
   – Що то за проява стоїть?
   – Мню, – каже писар, – яко сiя єсть єдиная iз семидесяти дщерей царя Iрода, їх же вiн, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка, i прочиї їм же нiсть числа, Аз же мню…
   – Та не мни-бо, пане писарю, а кажи дiло. Чи це перевертень, чи се вона справдi така?
   – Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжiвну, Йосиповну, пре-велелiпную дiвицю, єгда же разсмотрю її грiховними, плотськими очима, то обрiтаю її iз’їдомою паршами паче усiх мерзостей усього лиця землi. Аз же мню, яко сiє єсть обаванiє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, еже устрої посмiяння ради тресугубо-анахтемськи проклятої вiдьми київської.
   – Так що ж, пане писарю, брати?
   – Та берiть, добродiю. Аще совiсть не зазрить, берiть. Сотворiте совокупленiє, а по совокупленiї усякої обаванiє iщезаєть, яко дим, i расточається, яко прах перстний.
   От пан Уласович пiдтяг живiт та пiдiйшов до Солохи та й каже:
   – Чи не соiзволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти?
   А Солоха i загугнявила:
   – Соiзволяю.
   Мерщiй побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, i ввiйшли у церкву та до стiльця.
   Не забарились i їх обкрутити. Панотець і каже: «А поцiлуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощiв i викинув поповi аж п’ять алтин, та усе денежками, і пiшов з своєю молодою у Безверхий хутiр. А старший боярин, пан Пiстряк, кишки рве зо смiху, та бiга по селу, та збира свiй поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.
XIII
   Смутний i невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторi, бiля панських хат, дивлячись, що панна хорунжiвна, Олена Иосиповна, сидить на посадi з паном судденком, Дем’яном Омеляновичем Халявським, а бiля нього стоїть… Солоха! Дiвка гарна, чепурна, одягна… бо що було на нiй до вiнця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорца, дiрява, розхристана, i тiльки що шматком старої плахти зап’ялась та й годi. От усе убрання на нiй! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська вiдьма, за той бешкет, що вiн їй на рiчцi i над рiчкою при всiй громадi зробив. А й не вiн же то, коли по правдi сказати; то поравсь з нею пан Пiстряк; вiн i пана сотника на се навiв; ну, та знаєте, що на свiтi усе так iде: що писар збездiльнича, так йому i нiчого; а суддя здуру, не знаючи дiла, пiдпише, так вiн i у вiдвiтi; на ньому усе лихо i складеться.
   Стояв-стояв пан Уласович довгенько i розуму не приложить, що йому теперечки на свiтi й робити! Забiг би на край свiту, та уже шлюбу не розiрве: казав-бо при вiнчаннi, що «не покину її аж до смертi». А як гляне у вiкно, – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспiвують вже не так, як учора, замiсть Микитки та вже Дем’янка, а слiпий скрипник, сидячи у сiнях, що е духу скрипить Дербенський марш, а бiсова вiдьма, Явдоха Зубиха, замiсть матерi сидить у червоних юхтових чоботах з пiдковами у п’ядь, а на головi кибалки, що усе-то зять, пан Халявський, надарував, та ще вона визирне до нього у вiконце та й глузує над ним: так аж об поли б’ється руками i зубами клаца.
   Пан Ригорович мав було покинути i своє боярство i притулитися до чужого весiлля, бо бачив, що тут i страва усяка мудра, i горiлки багацько, i поштують наподряд усiх, не розбираючи, хто першу п’є, а хто вже i п’яту. Пiткнувсь було, так йому i чарки понюхати не дали, i у хату ходу не дали: «Іди, – кажуть, – собi на своє весiлля». От вiн подумав, що, каже, «живе покину, а мертвого пiду ськати», плюнув їм через порiг та й пiшов до свого доїзду.
   От їх дружно зiбрав усiх i каже:
   – А що ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє дiло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону i скiнчати; вже й нерано.
   Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грiшне Солошине тiло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стiл, страви ж було усякої наварено, була ж i горiлка, була й варена. Таки нiчого сказати: було дiло з порядком.
   Чи спiвали дружечки, чи не спiвали, чи танцювали парубки з дiвчатами, чи не танцювали, а мерщiй подiлили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м’якесеньких подушечках спав би вiн з панною хорунжiвною, i усе… i теє… а тут довелось лягати на своїй паничiвськiй перинi, та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту бiду, збираючись на паннi Йосиповнi женитись, Пазьку, таки наньмичку свою, що йому усегда пiсля обiд у головцi ськала, вiдпустив до пана писаря до того ж дiла.
   А сидячи на посадi з своєю Солохою, як вздрiв Пазьку, що прийшла на весiлля дивитися, так… аж оскома його узяла…
   Ну, сяк-так переночували. Яка не була Солоха, а прийшлось тiй, що замiсть матерi, по закону хомут надiвати, як водиться часом по весiллям у городi…
   Ще дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибiг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючцi запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина… i коням чуби, i музицi i руки, i скрипку, i чуб, i уси червоними лентами поперев’язували; i покривали молодих у церквi. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч i є стьожка, є й хустка, та ба! не вивезло. Повiв Солоху покривати дружко… на смiття, по закону. Лихо нашому пановi Забрьосi та й годi!!!
   Зiбралися люди, лагодяться калач роздiляти, змовляються, чим пана Забрьоху дарувати: «Сякий-такий, а вiн є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не вiдбудеш; а коли не так, то вiн таки своє коли-небудь вiддячить». От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, i вже пан Пiстряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записувати на стiнi, хто що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує… аж ось i вбiг козак iз Чернiгова i зараз подав письмо до пана сотника вiд самiсiнького пана полковника чернiговського.
   Надувсь наш пан Забрьоха, мов iндик, i став шикати, щоб усi заморчали, i каже: «Цитьте лишень, мовчiть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, менi нiколи; я теперечки на посадi сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милостi? Та голоснiш читай!»
   Поки пан Пiстряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нiчого; як же став по верхам читати, так ну! – фiть! фiть!. та й тiльки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника чернiговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернiгов, як йому було писано, а замiсть того заполiскував у ставку, конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з пiвдесятка їх на смерть утопив; а далi, як вишукав промеж них вiдьму, та їй i пiддався, i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський, що усi люди бачили, i дивувались, i полякались, а деяким малим дiтям i переполох виливали, так-то добре кумандував пан сотник над своєю сотнею; так за те його з сотничества i змiнити…
   Як се почув народ, так i вжахнулись, i стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся… i казати б то, i у горлi застряло, i поблiд, i посинiв, i зопинився, i сльози пустив. А Ригорович йому i каже: «От так же, пане сот… чи то пак вже, пане Микито! Так тобi i треба. Ти вже було дуже розiбрався, i вже й писаря не слухав, i мав умнiший його бути, та, бач, у вирiй лiтав, та сотничество i пролiтав. Се ж ще на першому листку так написано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усi, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому i на ралець з гостинцями iдiте».
   Та й – перевернув папiр, уси розгладив, озирнув усiх, щоб дивилися на нього, i кахикнув тричi по-школярськи, i став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як вiн бажав i щиро надiявся, i з тим i Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотнi узяли судденка, Дем’яiа Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, i голову похилив, i довго думав, думав, далi пiдняв голову та й каже собi: – «Дарма! пiдiб’юсь пiд нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде панувати. Пошию i сього у дурнi, його i замiнять, тогдi вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот… чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я пiду до нового пана сотника, Дем’яна Омеляновича, i той подарунок, що лагодив тобi на весiлля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцi, за мною?»
   – Я! я! я! я! – заревла громада i потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналиванi i калач дружко покраяв. I що то сказати: усi, i дружко, i пiддружий, i бояри, i усi розiйшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нiкому було й страви їсти, що на обiд понаварювали.
   Оттаке-то було весiлля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному мiстечковi паном сотником!
XIV
   Смутний i невеселий увiйшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар, Прокiп Ригорович Дiстряк. Та, ввiшедши, так i поточився на лаву, схиливсь на стiл та й заголосив…
   – Не задавай жалю, Ригорович! – каже йому Уласович. – Тут i так нудно на свiт дивцтись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хiба чи не напала i на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?
   – Бодай усi на свiтi i Солохи, i Пазьки, i Явдохи, усi, усi покоростявiли, то менi й байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздраженiя!
   – А менi що за нужда? – казав Микита, згадавши, як вiдiйшов вiд нього Пiстряк, почувши, що його змiнили, i не дав йому нiякої порадоньки, та ще й у вiчi насмiявся.
   – Не возпом’яни моїх первих беззаконiй, друже! Нинi i аз грiшний у просторi содержуся.
   – Як так? – спитав Уласович; а Пiстряк по-своєму, по-письменницьки, i розказав, як вiн прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотнi, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, i як той, каже, «воззрiв на нього гордям оком i нечистим серцем, аки на пса смердяща», i звелiв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такiм i об такiм дiлi. Ригорович захотiв помудрувати i, щоб з першої пори зануздати пана сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писаревi: «Не так!», а писар йому ув одвiт:
   «Так! я вже знаю, що по-моєму лучче буде!»
   Пан сотник крикнув: «Пиши по-моєму!», а писар каже:
   «Я на те писар, я знаю, як i що треба!» Як же пан сотник розлютується, як крикне:. «Так ти вже не писар, сякий-такий сину!» – i почав коренити i батька, i матiр, поперед Забрьошиних, а далi й Пiстрякових, i ввесь род їх, а далi самого Пiстряка лаяв-лаяв на всi боки, та в потилицю вигнав його з хати, i змiнив його з писарства, а намiсть цого настановив пiдписчого, хлопця, блазня, «єго же, – так закiнчив Пiстряк, – не єдиножди за возлобiа чухрав i по лядвiям поруганiє чиних».
   – Скажи менi на милость, Ригорович, – питав Микита Уласович, – хто се нам таку пакость укрутив?
   – Оле менi! – здихнувши, казав Пiстряк. – Враг рода чоловiчеського, Явдоха Зубиха, великоiменитая вiдьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетiв єси, аки птиця пернатая; вона обуяла i панну хорунжiвну, нинi паню Халявську; та ще – ох! – i сотничку, воєже би iмiти непреткновенноє намiренiє соїтися з тобою у брак; вона i до убитку тебе препроведе; вона i глумленiє над нами вчинила, похитивши в нас дверi; вона преврати гнусообразную твою пану Солоху – нехай здорова буде! – замiсть лiпообразної панни Олени i одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть i вина, i причина, i предмет. А все сiє учини ув отмщенiє за поруганiє над лядвiями єя. Вотще ми її, друже, замiсть прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку i митарку, у пещi халдейськой!
   – Так подаймо на неї лепорт! – казав Забрьоха. – Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позмiняли та ще мене на Солосi оженили. Нехай її посадять у колоду…
   – Овва! – здихнув Ригорович i каже: – Не iмать нинi властi над нею нiхто. Панi сотничка учинила їй парчеве возглавiє, сирiч очiпок, i нову намiтку, i плахту; а пан сотник Халявський пристави до її раба i даде коня, i месника, i дiлателя, щоб i дрова рубав, i воду возив, i кота годував. I дана їй власть на усьому лицi земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цiлоє врем’я i полвременi.
   – Так, знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрi, до себе в гостi. Перш, почастуєм, а далi надаєм тусанiв, i щоки їй попiб’єм i зуби останнi повибиваєм.
   – Плюнь, друже, на сiю Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде пане i обаче.
   – Та й випиймо ж!
   От Уласович i гукнув на Солоху, а вона їм уточила i унесла, чого треба було. Стали кружати. Повицiджувавши гарненько скiльки там носаток, з журби ледве розiйшлись по хатам. I пiсля того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нiчого їм було бiльш робити… Минулося панство!
Закiнченiє
   А сюю повiсть, або казку, та розказував менi покiйний Панас Месюра – коли знаєте; i вона дуже довга. Там є таке, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному мiстечковi Конотопi намiсть Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. А його жiнка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжiвна i попереду жила у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, так щось там… якось-то… гм! проброїла… не знаю, що i як… тiльки мужик їй i очiпок збив, усi патли пообривав, i очi попiдбивав, а далi пiдрiзану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намiсть Прокопа Ригоровича Пiстряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та пiвголови йому уподовж оббрив, та й прогнав вiд себе…
   Усiм же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі – щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як вiн є начальник, та щоб робив по правдi, щоб слухав, що приказано вiд начальства, а то йому начальство предписує у поход iти, може, боронити народ вiд неприятеля, а вiн узявсь заполiскувати жiнок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцiмто вiдьми можуть проти небесної сили яку капость на свiтi зробили? Усе йде по божому повелiнiю. Та щоб не топив народу; бо, поки до вiдьми добрався, скiльки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що i у вирiй полетiв, мов гусак, людям на смiх!
   Пiстряку Ригоровичу – щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його в дурнi, а щоб робив i казав перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, не робив їм бiди, як тут з жiнками: на кого сердився, а скiльки душ занапастив, у водi потопив, i сирiт зоставив? А що найпуще, щоб не пив так цупко горiлки.
   I пану Халявському з його жiнкою не минулося; не пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до вiдьми? Зачим через чаклування – та ворожiння, покинувши закон святий, собi побралися? Еге! Хоч i прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через її реп’яхи та кiсточки сушеної жаби, так воно усе i пало прахом.
   А що Зубисi досталося, то нехай бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкошi. Був їй i батрак, була й наньмичка, вiд сотника панщиною приставлена, i на ралець ходили до неї люди зараз пiсля сотнички, i нiхто не смiв її не тiльки вiдьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню: Семеновна, або панi Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського «мiнили, так i на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлiла i скоро дуба дала. Та ще не зараз i вмерла. Що вже страждала! Умира i не вмира; i руками, i ногами не двига; а стогне на всю хату, – так що i на вулицю чути було. А тут ще кiт її розходився та нявчить за нею скiльки є духу… От там-то не страшно було!. Далi зiрвали стелю… тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетiв над неї, крилами махнув… тут їй i амiнь… тiльки зуби вискалила!. а кiт так i лопнув, як пузир; а ворон, хто його зна, де i дiвсь!.
   Нiкуди її по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кiлком та зверху i заплiшили, щоб ще не скочила. Собацi собача смерть!
   От вам i конотопська вiдьма!

Iван Нечуй-Левицький

Кайдашева сім’я

I
   Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.
   На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала у вузькі долини тисячами оборок та жмутів. У гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.
   Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Уся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.
   Одного літнього дня перед Паликопою Омелько Кайдаш сидів у повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були одчинені навстіж. Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш у білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.
   Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого – Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.
   Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.
   Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.
   – Карпе! – промовив Лаврін. – А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
   – Посватаю, кого трапиться, – знехотя обізвався Карпо.
   – Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.
   – То сватай, як тобі треба, – сказав Карпо.
   – Якби на мене, то я б сватав Палажку, – сказав Лаврін. – У Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!
   – Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби.
   – То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
   – І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.
   – То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.
   – Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, – сказав Карпо.
   – То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, – сказав Лаврін.
   – Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…
   Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухатись. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг зі стругом у руці з повітки. Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде у воді потопати.
   – А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? – загомонів Кайдаш до синів. – Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме у воді й не вмре наглою смертю.
   – У Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна, – сказав Карпо.
   – Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то і в калюжі втопишся, – сказав батько.
   – Хіба з корчми йдучи… – сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходить до корчми.
   – Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами…
   Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь. Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.
   – Карпе! – тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. – Скажи-бо, кого ти будеш сватать?
   – Ат! Одчепись од мене, – тихо промовив Карпо.
   – Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; у неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
   – Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.
   – Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криниці.
   Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:
   – Уже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.
   – Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, – сказав Лаврін і засміявся.
   – Чи ти здурів? Хотина як вигляне у вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
   – Ну, то бери Ганну.
   – Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш, а як іде…
   Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки.
   Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.
   – Господи! Чи у вас бога нема в серці, що ви в таку святу п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чортзна-що верзете! – крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний і сердитий, та ще більше сердився од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті.
   – Тату! – сказав гордо Карпо. – Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не кажемо.
   Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять.
   – Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, – сказав веселий Лаврін.
   – Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку, – сказав Карпо.
   – То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем, – сказав Лаврін.
   Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум’янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.
   – Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? – спитав Лаврін.
   Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його.
   Сонце почало повертать на вечірній круг. Кайдашиха вийшла з хати і прикрила очі долонею. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх у руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті панії частували її в покоях, садовили поруч із собою на стільці як потрібну людину. Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.
   – А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.
   Лаврін покинув заступа й пішов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.
   – Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Уже з півдня звернуло.
   – Покинь мені полудень на столі: я зараз прийду, – обізвався Кайдаш з повітки, не повертаючи голови.
   Сини з матір’ю пішли в хату, а батько все сидів на ослоні та майстрував. Він не обідав тієї п’ятниці і не пішов полуднувати.
   Сини пополуднували й пішли знов до роботи, а старий Кайдаш усе працював. Уже сонце низько спустилось над лісом, а він і не думав полуднувать.
   На дзвіниці вдарили в дзвін, і тонкий дзвінкий гук задрижав і розлився по селі на всі долини. Він ударився об близьку гору, вкриту лісом, одскочив і залунав коло дальшого шпиля, а там далі розлився десь далеко понад густим лісом та все лунав слабко та тихіше й замирав десь у тихих лісових западинах. Старий Кайдаш кинув струга і перехрестився. Він надів свиту й шапку, підперезався й пішов на гору до церкви.
   – Омельку! Омельку! – гукнула Кайдашиха тонким голосом. – Не забудь зайти із церкви до пана та візьми гроші за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславі ярмарок. Чи чуєш?
   – Та чую, чую! – обізвався Кайдаш з-за двора й пішов на гору до церкви.
   – Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп’єш гроші, не матимеш з чим іти на ярмарок, – знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сіней.
   Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Він сів коло дверей на кам’яних східцях і поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лісом, пишно горів вечірній світ сонця. Всі шпилі чорніли в тіні, а між ними в долини проривався світ пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева і блищав крізь зелений лист, як через кришталь. Над лісом розлився дивний спокій, а дзвін гув та дрижав над шпилями, тричі одбиваючи свій згук. Кайдаш сидів, мов дерев’яний, і на його лиці розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.
   Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком і почав правити вечерню. Паламар був у полі. Кайдаш пішов у вівтар служить за паламаря, посвітив свічки перед образами й подав священикові кадильницю…
   Церква була зовсім порожня, тільки в бабинці стояли три баби в намітках. Кайдаш молився, стоячи навколішки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке бліде лице стало жовте, як віск, жовте, як лице в ченця.
   Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг удержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток.
   Забравши гроші, Кайдаш пішов додому, але при самій дорозі стояв шинок. Кайдаш не їв цілий день. Голод затяг йому живіт. «Треба випити хоч одну чарку горілки: одна чарка не гріх, бо вже од голоду аж шкура болить», – подумав Кайдаш і зайшов у шинок.
   У шинку було кілька чоловіків. За столом сидів його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сів з ними за стіл і почав балакати, випивши чарку горілки.
   – Оце, куме, так натомився, аж спина болить, – промовив Кайдаш.
   – Що ж ти таке важке робив? – спитав його кум.
   – Та все лагоджу вози та підробляю осі. Ота мені каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скільки я осів поламав через ту іродову гору, то й полічити не можна.
   Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась із крутого шпиля, як з печі. Вози із снопами часом котились з гори і тягли вниз за собою й волів.
   – То застав синів трохи розкопать шлях, – сказав кум.
   – А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати, – сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.
   – Нема, бач, мені діла. Ніби я сиджу, згорнувши руки, – обізвався чоловік, – а воно було б дуже добре розкопать возвіз, та ще там трошки навскоси.
   – Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, приміром, од того чагаря та до мого тину, – сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.
   – Або хоч і так, приміром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, – сказав кум і махнув пальцем навскоси на другий бік. – От і вози були б цілі.
   – Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попід самим тином, – сказав Кайдаш, випивши чарку і запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту ґулю на твоїй лисині, куме! Вже той каторжний горб сидить мені отут у печінках.
   – Коли б ти знав, то я вже через його підірвався: мене вже поруха взяла. Коли не їдь, то все підпирай воза спиною, – сказав кум, – усю спину поколов ік бісовому батькові.
   – Та, здається, куме, і ти сам котився з тієї гори зі своєю Ганною, вертаючись з хрестин? – обізвався з кутка чоловік.
   – І як ті люди їздили з такої гори і не розкопали, одколи Семигори стоять, – говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.
   Уже сонце зайшло, вже стало надворі поночі, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, і вже п’яний потягся додому.
   Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хаті полягали спать, як батько застукав у двері.
   – Жінко, одчиняй! – закричав Омелько й почав лупить з усієї сили кулаком у двері.
   – А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? – крикнула Кайдашиха з хати. – Не одчиню! Ночуй надворі, коли пропив гроші. Про мене, лягай там під тином.
   – Одчини, бо вікна поб’ю! – репетував Кайдаш і лупив у двері ногою так, що поганенькі двері аж торохтіли.
   – Як поб’єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславі ярмарок, – обізвалась з хати жінка.
   Лаврін устав і одчинив батькові двері. Батько переступив поріг, заточився, поминув хатні двері та й пішов лапать стіни в темних сінях. Замість дверей він налапав драбину й звалив її, потрапив на діжку з водою, скинув кружок і шубовснув у воду обома руками.
   Кайдашиха наносила повнісіньку діжку води. Вода через верх полилась додолу.
   – Жінко! Де ти у вражого сина діла двері? – кричав Кайдаш. – Чи це я вліз у ставок? Покарала мене свята п’ятінка! Прийдеться пропасти.
   Кайдашеві здавалось, що він іде через вузеньку греблю попід вербами і що він шубовснув з греблі у ставок.
   – Хіба ж ти не бачиш, що ти в сінях, – сказала Кайдашиха.
   – А може, це я згубив очі на греблі? Нічогісінько не бачу! Їй-богу, нічогісінько! А може, кум повидирав мені баньки з лоба, – говорив Кайдаш сам до себе, – оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?
   Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полиці. Горщик полетів Кайдашеві на голову й гепнув об землю.
   – Яка це іродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже більше не буду.
   Кайдашиха схопилась із постелі, кинулась до печі й почала роздувати жар, притуливши до його суху тріску. Вогонь блиснув на всю хату і полився через одчинені двері в сіни.
   – О! Кум вернув мені очі. Постривай же, лисий дідьку! Я тобі завтра… я тобі оддячу!
   І з тими словами Кайдаш вліз у хату. Лице його було жовте, як віск. Рукава по лікті були мокрі, і з їх текла патьоками вода. На землі з’явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкидані й поплутані на всі лади.
   – Побила мене лиха година та нещаслива! – загомоніла Кайдашиха. – Із чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив гроші? Треба солі, треба горшків, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить ік весіллю. Адже ж думаєш женить сина.
   – Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки гроші, та тобі не дам, – сказав Кайдаш, вдаривши рукою замість кишені по припічку. – Дулю візьмеш, а не гроші.
   – От тепер, тату, вже не будете у воді потопати та од наглої смерті помирать, – обізвався з лави Карпо насмішкуватим голосом.
   – А ти чого обзиваєшся? Матері твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли ліг, а то я тебе палицею зверху, – сказав Кайдаш, заточившись і впавши на лавку.
   – І годі вже тобі! Ще мало того крику, – спиняла мати Карпа.
   Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дістав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Він як упав, так і захріп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, і в хаті все стихло і втихомирилось. Тільки собаки надворі ще довго брехали, роздратовані криком та світлом у хаті в таку пізню добу.
   Усі поснули в хаті, тільки Карпо довго не спав і все неначе бачив під зеленою яблунею свою мрію в червоних кісниках на голові та в червоному намисті з дукачем.
II
   Другого дня, в суботу, на свято Паликопи, Кайдаш з жінкою поїхав на ярмарок, звелівши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврін зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечірньому прузі, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечі й пішов на той куток, де жила Мотря Довбишівна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.
   Довбиш був багатий чоловік; він жив на самому кінці села, там, де глибокий яр входив у ліс вузьким клином. У самому кутку того яру блищав маленький Довбишів ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулиці було видно тільки край білої стіни з сінешніми дверима. Густі високі вишні зовсім закривали од вулиці вікна й стіни, наче густий ліс.
   Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишів двір. Перед ним блиснув вугол білої стіни, підперезаний внизу червоною призьбою; зачорніли чорною плямою одчинені двері з одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою.
   Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припічок. Другий глиняник з білою глиною стояв коло порога.
   – Будь здорова, чорноброва! – сказав Карпо, не здіймаючи бриля і легенько кивнувши головою.
   – Будь здоров, нечорнобровий! – обізвалась Мотря.
   – А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобі казать.
   – Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому – зась.
   Карпо був білявий, але волосся на його голові звершечку було трохи рудувате.
   – А хіба ж я рудий? То тільки собак дражнять рудими, – сказав Карпо.
   Мотря стояла під хатою проти білої стіни. Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите, щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи зі злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї.
   – Мотре! Чи дома твій батько та мати? – спитав Кайдашенко з-за воріт.
   – Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо?
   – Так собі питаю, – сказав Карпо і помаленьку, не хапаючись, переліз через перелаз у двір.
   – Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші пороги для тебе дуже низькі, – сказала Мотря.
   Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим.
   – Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.
   Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од ліктя і здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двір.
   – Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.
   – Мотре! Хто тобі купив оті червоні кісники?
   – Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задріботіла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрібненьких зубів.
   – Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо і хотів однять од неї драного горшка.
   Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі.
   – Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, – сказала Мотря, але не пішла в хату підводить припічок, а почала мазать призьбу. Мотрі хотілось пожартувать з Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сів на призьбі.
   – Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще рудіший, – сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.
   – Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.
   – Та вже ж не ти, – сказала Мотря і знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.
   – А якби я купив тобі намисто, щоб ти сказала?
   – Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.
   Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було.
   – Вставай, бо зіпхну! – крикнула Мотря.
   – Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осміхнувся.
   – Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобі у вічі, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на білу Карпову сорочку.
   Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь із горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобіт, і зачепив п’ятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник.
   – Чи ти здурів, чи ти збожеволів! – крикнула Мотря на ввесь двір. – Ой лишечко мені! Що ж оце буде, як мати надійдуть з ярмарку?
   Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались.
   – Візьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це мені мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отієї червоної глини за цілого п’ятака, – промовила Мотря жалібним голосом.
   – Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.
   – Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не будеш мені глиняників перевертать.
   Мотря нахилилась, вхопила із землі віхтя з червоною глиною і вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа
   – Не сердься: найму завтра музики, – промовив Карпо.
   Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, і здержувала свій гнів. Другому парубкові вона б і справді обмазала глиною потилицю.
   Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів кінський візок. Мотря опустила руку.
   – Боже мій! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз і пішов попід тином. По другий бік вулиці котився візок і підкотився під ворота. Довбишка зараз угляділа під хатою дві смуги розлитої глини і два глиняники, що качалися серед двору.
   – А це, дівко, що таке? – крикнула мати з воза. – Чи ти п’яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?
   – Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а він, проклятий, як дременув попід хатою, то й поперевертав обидва глиняники, – говорила Мотря.
   – Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Він, каторжний, скакає через тини, як собака, – промовила мати. – Чом же це ти не підвела перше припічка, та заходилась коло призьби? – говорила мати, ввійшовши в хату.
   – Оце, господи! Чом та чом? – крикнула й собі Мотря. – Якби не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, – сказала Мотря, осміхаючись до стіни.
   Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матір дома. Тільки що він увійшов у двір, батько спитав його:
   – Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?
   – Через яку гору? – спитав Карпо, не дивлячись на батька.
   – А через оту-о! Хіба не бачиш? – сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висів над його садком. – Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогодні не можна жати, а копать можна.
   – Хіба я здурів, щоб гори розкопував, – сердито обізвався Карпо.
   – А як же ми возитимемо снопи? – сказав батько.
   – Так, як і возили, – знехотя сказав Карпо.
   – А хіба ж мало осів ми там поламали?
   – То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!
   – А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, – сказав батько.
   – Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, – сказав Карпо і пішов у хату.
   – І я так само, – обізвався Лаврін та й собі пішов у хату.
   Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях усе-таки не розкопаний.
   – Не буду ж і я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, – бубнів сам до себе Кайдаш.
   На дзвіниці вдарили в дзвін. Старий Кайдаш зняв шапку, тричі перехрестився і пішов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовиці. Другого дня світом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була неділя. Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.
   У неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав’язані в хустці квіти та стрічки і розсипала їх по столі, застеленому білою скатертю; принесла й поставила на лаві червоні сап’янці. Довбишівна сіла на круглому дзиґликові коло стола, а подруга-сусіда наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку із золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого пояса.
   – Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? – спитала в неї мати. – Тепер же не велике свято. Нащо ти надіваєш усі квітки та стрічки?
   – Та коли залежались у скрині. Хочу трохи провітрить, – сказала Мотря, але в неї була зовсім інша думка. Карпо обіцяв для неї найнять музики. Вона сподівалась побачиться з ним у церкві.
   Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась у зелений з червоними квітками горсет, взулась у червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками проти сонця. Павине пір’я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.
   Вона дійшла до Кайдашевого двору. Саме тоді з крутого шпиля з’їжджали два вози зі снопами, неначе два стіжки котились з гори. То віз снопи Кайдаш з двома синами. Високі вози посхилялись на воли й кололи їх у спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитріщали здорові очі.
   – Карпе! Держи-бо цабе! – крикнув батько на сина. – Поминай колесом отой каторжний горбок.
   – Цабе, сірий! Цабе, моругий! – крикнув Карпо і крутнув батогом над рогатими головами.
   Але саме в той час він глянув униз. Проз їх двір ішла Мотря в квітках та стрічках. Червона запаска, червоні чоботи, як жар, пояс – усе блищало й сяло проти вранішнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а віз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.
   – Держи цабе! – крикнув не своїм голосом старий Кайдаш, побачивши, що він нахиляється на один бік. – Чи ти оглух, чи ти осліп! Карпе, держи-бо цабе!
   Карпо не міг одірвать очей од Мотрі, а віз усе нахилявся набік. Батько кинув заднього воза і побіг з гори до переднього та все кричав: цабе, сірий, цабе! Віз вискочив колесом на горбок і перекинувся набік. Передня вісь хруснула, як тріска, а колесо зав’язло в рівчаку.
   – Ой, лиха моя година та нещаслива! – крикнув Кайдаш. – Це ж мене покарала свята неділя. І нащо було сьогодні їхати по снопи?
   Не встиг Кайдаш набідкаться, як задній віз нагнався на передній і перекинувся.
   Тим часом на дзвіниці вдарили в усі дзвони. Всі люди, що сиділи коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашеві було видко ввесь шпиль, на котрому стояла церква, всіх людей коло церкви. Він зняв шапку і почав хреститись.
   – Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята неділя, й свята п’ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! – говорив Кайдаш і трохи не плакав.
   – Вас, тату, все карає як не п’ятниця, так неділя, – сказав Карпо насмішкувато.
   – Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на світі божому робити? – бідкався старий Кайдаш.
   – Кидаймо снопи та ходім до церкви, – сказав Карпо.
   У старого батька й справді була така думка. Йому хотілось одмолитись за свій гріх. Карпові ще більше хотілось до церкви. Він тільки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увійшла в браму, як перейшла цвинтар під зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дівчат.
   Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.
   Уже задзвонили на «Достойно», як Кайдаш із синами впорався коло воза, одвіз снопи в двір, а на горі зостався тільки поламаний віз.
   Старий Кайдаш накинув свиту й пішов до церкви одмолюватись за свій гріх. За ним слідом пішов і Карпо, щоб подивитись на Мотрю.
   Карпо перейшов цвинтар і тільки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дівчат із самого краю. Карпо ледве вглядів на ходу її гострі, як ніж, очі, вхопив її блискучий погляд з-під вінка квіток та зеленого листя.
   Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Її довгі стрічки маяли на вітрі, неначе листя розкішного хмелю, що почіплявся на тополі. Мотря затулила губи хустиною, але зараз їх одтулила й сміливо спитала:
   – Чи вийдеш по обіді на музики?
   – Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?
   – Вийду, хоч би й мати не пускала, – одказала Мотря і побігла на греблю та й сховалась за вербами, тільки червоні стрічки блищали між зеленим листом.
   «Ой, важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук», – подумав Карпо та й пішов у хату.
   По обіді на вулиці вдарили троїсті музики і пішли через усе село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дівчата на городах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затріщали. Жнива кінчились, наставав вільніший час. Дівчата збирались на гулянку під корчмою. Корчма стояла коло греблі над ставком між високими вербами. Всі дівчата були тільки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квітках та в стрічках. Дівчата зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Між парубками зачорніла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дівчатам. Усі дівчата здивувались. Ніхто не догадавсь, що він найняв музики для однієї Мотрі. Мотря пішла у танець і повела за собою других дівчат. За дівчатами пішли в танець хлопці. Тільки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за пояс. Він не любив і не вмів танцювать. Оддалеки він спідлоба дивився на Мотрю, як на її плечах манячіли довгі кінці стрічок, як дріботіли в танцях її червоні чоботи, як бряжчало на шиї добре намисто з дукачами.
   Музики разом стали, неначе струни порвали. Дівчата перестали танцювать. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Він не приступив до неї, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати злість. Надвечір дівчата почали розходитись. Пішла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав її і пішов з нею поруч, але довго не промовляв і слова. Мотря мовчки лузала насіння. Довбишів двір був недалечко. Вже було видко садок і задимлений верх. Вони пішли греблею.
   – Чого це ти, парубоче, слідком ідеш за мною? Мати вглядить та ще й вилає, – сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.
   – А як я свисну за садком, чи вийдеш?
   – Я б обсадила черешнями двір, щоб і твого голосу не було чуть.
   – Чому ж так?
   – Хто тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієшся. Ще й слави на все село наробиш.
   Карпо спинився під вербою на греблі. Мотря і собі стала.
   – Я не гордий, я не пишний і гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю і з тебе не сміюся.
   Мотря стала якась добріша і ласкавіша. Вона осміхнулась і глянула Карпові просто у вічі. Її блискучі очі неначе легка роса присипала.
   – Як зійдуть зорі на небі, я видам матері вечерю та й вискочу на часок у садок. Прощай, Карпе! – сказала Мотря і крутнулась перед ним так швидко, що її стрічки обсипали йому лице, ніби пухом.
   «Ой ти, дівчино, з кучерявої рути-м’яти звита та з гостролистої шельвії!» – подумав Карпо і повернув назад додому.
   Минуло неділь зо дві. Вже кінчалось літо. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрі старостів. Старости заміняли хліб; Мотря не цуралася Карпа.
   На Семена старий Кайдаш надів нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки ціпок і пішов зі своєю жінкою до Довбишів у гості. Кайдашиха вбралась, як у неділю, в горсет, в жовті чоботи, в нову білу свиту, ще й засунула в рукав білу хусточку. Довбиші були багатенькі, і Кайдашеві хотілось себе показать перед багатирями.
   Кайдаш із жінкою ввійшов у Довбишів двір. Надворі було гаряче, як літом. Сонце тільки що звернуло з півдня. Кайдашиха стала коло воріт і обтерла полою пил з жовтих чобіт. Недалеко од хати під грушею Мотря терла коноплі. Її руки ходили ходором. Терниця гавкала під її руками, як сучка, дрібно та голосно, аж скрипіла, аж вила. Жменя конопель маяла в її руці неначе лисячий хвіст.
   – Добридень, моя дитино! Боже, поможи! – промовила Кайдашиха до Мотрі тоненьким голосом.
   – Доброго здоров’я! Спасибі! – обізвалась Мотря з садка, і її руки не переставали ворушити мечик терниці. Вона тільки підвела голову вгору і знов спустила очі на терницю.
   – Чи батько та мати дома? – спитала Кайдашиха.
   – Дома. Вони в хаті, – обізвалась Мотря, і терниця замовкла на хвилину та й знов загавкала на ввесь садок.
   Довбишка виглянула у вікно й догадалась, що Кайдаші йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стіл, поклала на столі хліб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сіни, вскочив у хижку і накинув на себе свиту.
   Ще Кайдашиха розмовляла в дворі з Мотрею, а Довбишка одчинила сінешні двері й стала на порозі. Кайдаші привітались до Довбишки. Хазяйка попросила їх у хату. В сінях гостей стрів Довбиш і поцілувався з ними. Всі вони ввійшли в хату, і гості знов поздоровкались із хазяїнами.
   Кайдашиха поклала на стіл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцілувала й знов поклала на стіл.
   – Як вас, свахо, бог милує? Чи живі, чи здорові, моє серденько? – говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи.
   – Спасибі вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сідайте, свахо, щоб старости сідали, – просила хазяйка.
   – Та дай же, боже, щоб старости сідали. Як дасть господь милосердний, то, може, й справді старости незабаром сядуть у вас, – говорила Кайдашиха, втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах і на виду нічогісінько не було.
   – Чи це ви, свахо, запилились? – спитала в Кайдашихи хазяйка.
   – Еге, моє серденько. Надворі душно, неначе серед літа, – сказала Кайдашиха і знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись і держала себе дуже чисто. Все на їй було чистеньке, неначе нове.
   Кайдашиха сіла коло стола на ослоні. Кайдаш балакав з хазяїном.
   – Та сідайте-бо, свахо, за стіл! – просила хазяйка. Кайдашиха пересіла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась і була прохана. Пробуваючи на службі в панів, вона набралась од їх чимало пишання.
   – Та сідайте-бо, свахо, за стіл, будьте ласкаві. Оце, господи! А ви, свату, чого це стоїте? Сідайте за стіл, а то ще й старости наші спротивляться.
   Кайдаш поліз за стіл. Кайдашиха тільки трохи посунулась по лаві до стола й очі спустила додолу.
   – Оце, господи! Сідайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покуті! Ви ж таки наша сваха! – припрошувала хазяйка Кайдашиху.
   Кайдашиха зовсім спустила очі, запишалась, утерла губи хусточкою і посунулась на саме покуття. Вона ледве підвела очі й глянула на хату.
   – Де це моя Мотря? Оце загаялась за тією роботою. Вже й час полуднувать, – говорила хазяйка, вештаючись по хаті.
   – Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота у вас дитина. Там так пильнує коло роботи, що й не розгинається. Ото, моє серце, гарну невісточку матиму, коли дасть господь милосердний довести діло до ладу, – заговорила Кайдашиха, неначе в розмові мед розлила по хаті.
   Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввійшла в хату і стала коло порога. Мати загадала їй зібрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка накраяла хліба, а хазяїн вніс з хижки бокату пляшку горілки і поставив на стіл. У горілці плавав червоний стручок перчиці, неначе тільки що вирваний на городі. Кайдаш глянув на перець, і в його слинка потекла.
   Мотря поставила на стіл полумисок зі сметаною й тарілку з шматочками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрі очей, неначе хотіла випитать усю її душу. Її очі з м’якеньких стали зразу тверденькі. Брови насупились, а осміх злетів з уст і ніби вилетів з хати.
   – Спасибі тобі, моє серце кохане, що ти нас вітаєш, – промовила Кайдашиха до Мотрі, і знову на її уста прилинув осміх, а зі словами неначе полилась патока з уст.
   Кайдашиха сіла, згорнувши руки, ніби тільки що запричастилася й прийшла з церкви.
   Мотря підвела на будущу свекруху гострі очі й постерегла ту патоку своїм пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрі.
   Тим часом Довбишка звеліла дочці розкласти в челюстях трусок і спрягти яєчню. Мотря почала поратись коло печі. Хазяїн налив чарку перцівки. В Кайдаша натекло повний рот слини. Він насилу здержався.
   Хазяїн підняв чарку вгору і почав приказувать:
   «Даруй же, боже, нам щастя й здоров’я, а помершим пошли, господи, царство небесне. Поможи нам, боже, довести діло до кінця, а ти, дочко, будь щаслива й здорова. Як будеш свекрові та свекрусі покірненька, буде твоя голівонька веселенька».
   Хазяїн випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози, знов налив і подав Кайдашеві.
   Кайдаш устав, приказав до чарки кілька слів і швидко вкинув у рот горілку. Хазяїн знову налив чарку і подав Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку і наговорила приказок живим і мертвим повнісіньку хату.
   – Даруй же, боже, нам і нашим дітям вік довгий та щасливий, щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвіла довіку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втіхо, як зозуля садочок, приголубила мою старість. Пошли тобі, боже, вік веселий, як рибі в морі.
   Кайдашиха ледве помочила губи в горілці, хоч і любила горілочку.
   Кайдаш глянув на жінку і подумав: «І на якого нечистого вона розпустила язика!» Йому дуже заманулось випити по другій.
   – Що це ви, свахо, так мало випили? – припрошувала хазяйка.
   – Ой, буде, буде? – залепетала Кайдашиха. – Така гірка, як полин! Я не знаю, як ті п’яниці її п’ють.
   – Та випийте-бо, свахо, більше. Невже оце ви зоставляєте стільки на сльози? – просила хазяйка.
   Кайдашиха знов притулила губи до чарки і трохи не помилилась та не хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток і дуже скривила губи.
   – Та випийте-бо, свахо, повну! – знов просила хазяйка.
   – Ой, буде, моє серденько! Коли б не впиться, – сказала Кайдашиха і оддала хазяйці чарку в руки, закусивши хлібом та салом.
   Довбиш налив чарку і покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледве промовила кілька слів, дуже швидко притулила чарку до губ і ще швидше її одвела, неначе губи чаркою попекла, і одвернулась, втираючись рукавом. Гості й хазяїни почали полуднувать, знов випили по чарці й розговорились. Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись і почала розказувать, як її шанували пани та попи.
   – Оце недавно, серденько моє, просили мене готувать обід аж у Дешки: у священика були хрестини. Господи милосердний! Наїхало гостей повнісінькі хати, а я на всіх настачила. Вже як пороз’їздились гості, а матушка й кличе мене в покої, садовить мене на стільці за столом, сама сідає зо мною вечерять. Так мене частувала, спасибі їй, та все припрошує: та випийте-бо, пані Марусю, та їжте-бо, пані Кайдашихо. Їй-богу, правду кажу, проше вас.
   Мотря одвернулась до порога й засміялась. З того проше сміялись по всьому селі і дражнили через те слово Кайдашиху пані економшею.
   – Коли б мені тільки господь віку продовжив, а я вже доведу до пуття тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворі!
   Та згадка за панський двір навела думку про недавню панщину, навела сум на всіх. Кайдашиха примітила теє і звернула на іншу стежку.
   – А що вже за своїх синів, то, їй-богу, гріх буде не хвалити їх. У мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старість прикриють мене орлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мій Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий він був і маленьким: оце, було, покину в колисці, піду на город, вернуся, а він лежить – ані писне. Мої сини неначе пахучі васильки на городі.
   Довбиш і Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а Кайдаша брала злість. Він усе ждав, щоб його жінка хутчій стулила рота та щоб хазяїн наливав по чарці. Червоний перець у горілці дражнив його, неначе цяцька малу дитину, а жінка розпустила розмову на всю губу. Він не видержав.
   – І годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своїх дітей, що нема кращих на світі, а яка ж там совина краса? – сказав Кайдаш.
   – Авжеж, що правда, то не гріх, – притакнула Довбишка й неначе підлила масла у вогонь.
   – Я не хвалю своїх синів, але, коли правду сказати, то на всі Семигори немає таких хлопців, як мої. Що вже робочі, слухняні, покірливі, то дай, боже, таких дітей усякому. Мого Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають.
   Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла міру. Карпо зовсім не слухав не тільки її, але навіть батька, а покірним він не був навіть малим хлопцем.
   Мотря напрягла яєчні й подала на стіл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повній, не кривила рота й губів не втирала хусточкою. Чарка частіше пішла кругом стола. В пляшці вже зостався на дні тільки червоний стручок. У Кайдаша і в його жінки посоловіли очі. Вони встали з-за стола й почали прощатись, обніматься та цілуваться. Кайдашиха спіткнулась на порозі.
   – Дасть бог, поженимо дітей, то я для Карпа прироблю хату через сіни, – сказав Кайдаш, виходячи за ворота. – У мене синами не поле засіяно. Лаврін зостанеться в моїй хаті, а Карпо житиме через сіни в противній хаті.
   – О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! – сказав Довбиш, випроводжаючи сватів за ворота.
   – Де вже, щоб мої сини та не помирились! На цілому світі нема таких слухняних дітей, як мої сизопері орли! – хвалилась Кайдашиха, виходячи через ворота на вулицю.
   – Прощайте, зоставайтесь здорові! Спасибі вам за хліб, за сіль та за вашу ласкавість! – прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворітьми.
III
   Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості в Довбиша.
   У четвер ранесенько, тільки що почало на світ благословиться, Кайдашиха прокинулась і збудила невістку.
   – Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печі, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полінах переклад, та вибирай, моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорілись. А як приставиш окріп, то піди видій корову та оджени вівці до череди.
   Мотря прокинулась і через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить її розкладать дрова в печі, неначе її й того мати не навчила. Мотря встала, розпалила в печі й приставила чавун з водою.
   – Піди ж, моя доню, видій корівку. Я трохи ще полежу. Чогось я нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! – застогнала на печі Кайдашиха, укриваючись рядном.
   У хаті ще всі спали. Мотря пішла, видоїла корову, процідила на цідилок молоко й погнала до череди корову. Вертається вона в хату, а свекруха спить на печі, аж хропе.
   – Чи одігнала до череди? – спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. – Візьми ж, моє серце, начисть картоплі на борщ та накриши буряків, а я ось зараз встану та покажу тобі, як борщ накидать.
   Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала на печі й встала тоді, як надворі зовсім розвиднілось. Вона вмилась, стала перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплі, буряків та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на невістчині руки. Розумна Мотря й собі спідлоба поглядала на свекруху й постерегла той косий погляд.
   Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невістку, як наливать борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду.
   – Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала на вишкварки до каші, – знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далі знов полізла на піч, заохала й знов лягла одпочивать.
   Мотрі стало легше, що свекрушині очі не слідкують за її руками. «Але чом оце свекруха не береться до роботи?» – подумала вона.
   Кайдашиха була зовсім здорова й дурила свою невістку. Вона була рада, що взяла в свою хату добру робітницю, і почала залежуватись. У печі зашкварчав горщик.
   – Мотре! – крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печі. – Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збіжить сало, то борщ доведеться хоч собакам вилляти.
   Мотря замітала сіни. Вона кинула об землю віником і побігла до печі.
   – Якби я могла розірватися надвоє, то я б і сіни мела, і коло печі стояла, – промовила Мотря неласкавим голосом.
   У хату перегодя ввійшов Кайдаш із синами і звелів подавать обід. Мотря подавала обід на стіл, а мати сиділа за столом неначе в гостях.
   – Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рідка, – сказала Кайдашиха й почала знов навчати Мотрю. Мотря тільки очі спускала додолу.
   По обіді Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла ніж і почала вишкрібать вінця старого засаленого горшка. Горщик завищав під ножем, наче цуценя.
   – Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в голові скромадить, – сказала Кайдашиха.
   – А як же його шкребти, щоб не було чуть! – не видержала Мотря й підняла свій твердий голос.
   – Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде скавучать, наче собака, що зав’язла в тину.
   Мотря замовкла й кинула ніж на лаву. Ніж задзвенів. Свекруха тільки скоса поглянула й трохи постерегла Мотрині норови.
   По обіді Кайдашиха загадала невістці насіяти борошна, а потім вчинить діжу, а сама знов полізла на піч спати, а виспавшись, встала й пішла до сусіди в гості. Мотря задумалась, соваючи ситом по сійцях, перекладених уподовж ночовок. Вона догадалась, що її свекруха недобра і що під її солодкими словами ховається гіркий полин. Але Мотря була не з таківських, щоб комусь покорятись.
   Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невістку, а сама вкрилась із головою на печі й заохала. Мотря вже не йняла віри тому оханню. Вона зварила обід, замісила діжу. Роботи було багато. Невістка вешталась, наче муха в окропі, скрізь встигала, а свекруха, вставши з печі, тільки хату вимела, ще й сміття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хліб, посаджала в піч і подала на стіл обід. Борщ вийшов несмачний. Свекруха тільки ложку вмочила й не їла борщу.
   – Недобрий, дочко, сьогодні зварила борщ. Мабуть, і сьогодні сало збігло, – сказала Кайдашиха.
   – Бо ви, мамо, не дуже помагали мені варити, а в мене не десять рук, а тільки дві, – одрізала Мотря.
   – Хто видав так говорить матері! – сказала Кайдашиха навчаючим голосом. – Коли не вмієш гаразд, то треба вчитись. І я не вміла, але пани вивчили мене на економії.
   – Я, хвалити бога, панщини не робила й у панів не вчилась, – знов одрубала Мотря.
   Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не замовчуватиме.
   Настала субота. Роботи було ще більше. Кайдашиха тільки хату замела та й сіла коло вікна старі сорочки латать. Мотря підмазала стіни, обмазала комин, грубу, припічок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина і роздивлялась, чи добре невістка помазала.
   – Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже віхтем, а так, моє серденько, дрібненько та дрібненько перше вподовж, а потім упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрізь віхті знать, – сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний і тільки де-не-де було знать віхоть.
   – Матері було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, – несміливо обізвалась невістка.
   – Я, серце, бувала в світах і знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панські покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собі навчишся, – сказала Кайдашиха та й знов сіла коло вікна шити, ще й пісні затягла.
   – Чи ти, стара, здуріла на старість, чи що? – обізвався Кайдаш. – Сьогодні субота, а вона пісні затягла.
   Кайдашиха замовкла. Їй було сором перед невісткою.
   Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала їй робити роботу, третього тижня вже почала на невістку кричать, а далі й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика й тільки поглядала на свекруху сердитим оком.
   Настала Пилипівка. Потяглися довгі, як море, ночі. Молодиці на селі почали вставати вдосвіта прясти.
   – Мотре! – кричала з печі Кайдашиха. – Вставай прясти. Чи ти не чуєш? Уже треті півні проспівали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?
   Мотря встала, засвітила світло, розпалила в челюстях тріски й сіла коло печі прясти. Карпо й Лаврін повставали й стали коло припічка ногами м’яти коноплі, а Кайдашиха вкрилась із головою й знов заснула. Вже Мотря напряла півпочинка й почала приставлять до печі обід, як Кайдашиха злізла з печі й сіла за гребінь. Уже надворі стало світати. Мотря стала оджимать сорочки з відмоки, а Кайдашиха навіть хати не вимела.
   Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печі. Кайдашиха разів зо два одсунула горщик од жару, вимішала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злість. «Не буду замітать хати, – подумала вона, – ану, чи вимете свекруха».
   Уже сіли за обід, а хата була незаметена.
   – Чом це ти, Мотре, хати й досі не замела? – сказала Кайдашиха. – Чи ти хочеш, щоб з нас люди сміялись?
   Мотря натомилась коло роботи, її взяла злість. Вона вилила з ночовок у помийницю луг і так кинула ночовки на ослін, що вони посковзнулись і полетіли на землю.
   – Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невістко! – крикнула Кайдашиха на Мотрю. – Одні ночви маємо, а ти й ті розбий.
   – Як розіб’ю, то купите другі, – одрубала Мотря.
   Кайдашиха побачила, що невістка сердиться на неї. Її саму взяла злість.
   Настав вечір, а в хаті було сміття трохи не по кісточки. Кайдашиха стала й собі оджимать сорочки, а хати не замела.
   – Чому це у вас і досі хата не метена? – спитав Карпо, увійшовши в хату.
   – Бо твою жінку сьогодні перелоги напали, – сказала вже сердито Кайдашиха.
   – Не знаю, кого напали перелоги, – ледве обізвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, ніби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисі в очі.
   – Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало сміття в хаті, то нехай буде грязь, – крикнула Кайдашиха. – Чом ти своїй жінці нічого не скажеш? – сказала Кайдашиха до Карпа. – Хіба ти не бачиш, що вона мене не слухає та діла не робить.
   – А це хіба ж не діло? Не в піжмурки ж граю, – крикнула й собі Мотря.
   – Чому ти, Мотре, і досі не замела хати? – промовив Карпо до жінки.
   – Не замела, бо гуляю од самої півночі. Ось уже й рук і ніг не чую, так натанцювалась, – промовила Мотря.
   – Та чого це ти кричиш, як на батька! – крикнула Кайдашиха. – Мені вух не позакладало: чую.
   – Я на батька не кричала ніколи, а у вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім’ю сама.
   – А хіба ж ти робиш сама? – спитала Кайдашиха.
   – А хто ж мені помагає, коли хата й досі не заметена, – крикнула Мотря.
   – Чого це ти, Мотре, кричиш на матір? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, – обізвався Карпо.
   – Мала розум, а у вас, мабуть, оце загубила, – сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало і дукачі коливались.
   Мотря поскладала плаття на коромисло й пішла прати на ставок. У хаті стало тихо. Кайдашиха взяла віник і вимела хату й сіни.
   – Ти, Карпе, не потурай своїй жінці, а то вона мене не слухає, ще й лає. Вона мене зовсім не має за матір. Що з того, що вона робоча, коли хата три дні стоїть неметена?
   – Не три дні-бо, а тільки один день, – сказав Карпо.
   – Так, сину, так! Держи руку за жінкою, а матері не можна буде далі в своїй хаті й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, підтопталась. Мені можна й одпочити. А ти жінці не потурай, бо вона й над тобою далі коверзуватиме.
   Карпо узяв шапку та мерщій з хати. Йому було жаль жінки, жаль і матері.
   Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печі й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала їх на лаві. По хаті пішов холод та вогкість. Свекруха поралась коло печі мовчки. Невістка достала з полиці хліб та сіль і сіла полуднувать. Вона кинула оком на діл: хата була заметена.
   «Не буде моя невістка покірна та слухняна, – думала Кайдашиха, стоячи коло печі, – не одпочину я на старість од роботи». І Кайдашиха важко зітхнула. Мотря зрозуміла те важке зітхання наче докір собі.
   Чоловіки посходились у хату й сіли за стіл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.
   – Геть! – крикнула Кайдашиха. – Сама зумію насипать. Не ти напартолила. Сідай та запихайся!
   Мотря одійшла набік, згорнула руки й собі зітхнула.
   – Чого це ви гризетесь? – обізвався старий Кайдаш. – Чи вже не помиритесь коло однієї печі? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті, – почав навчать старий батько, – треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати. Дасть бог, приставлю через сіни хату, тоді будеш собі господинею, але в гурті все-таки лучче жити…
   Усі вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сіла вечерять.
   – Годі тобі, дочко, гніватись, – знов почав батько, – сідай та вечеряй, бо ти натомилась.
   Мотря стояла коло мисника й з місця не рушила та все дивилась у піч, де тлів жар у попелі, неначе хотіла розвеселить свої очі веселим вогнем. Усі встали з-за стола, подякували богові та Кайдашисі, а Мотря все стояла на одному місці, наче сирота в чужій сім’ї. Карпо сів на лаві й насупив свої рудуваті брови. Між бровами було знать дві зморшки, в котрих чорніла густа тінь.
   У хаті стало тихо, як у вусі. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столі. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврін стали перед образами й почали молиться богу, а Карпо все сидів на лаві, а Мотря все стояла коло мисника. Світло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись у темряві. Мотря чула, що на її душу лягло щось важке, але ні одна сльоза не виступила на її очах.
   Другого дня вранці Мотря замітала сіни. Чує вона, Кайдашиха говорить надворі з якоюсь жінкою та все за неї. Мотря виглянула крадькома з сіней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неї за ворітьми стояла її кума, голова проти голови, неначе вони цілувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвір’я.
   – От, мабуть, Довбиші надавали за Мотрею всякого добра, – говорила кума, – ще й ти, кумо, забагатієш за невісткою.
   – Де там, моє серденько! Я думала, що такі багатирі наженуть мені повний двір волів та корів, а вони пригнали одну дурну вівцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невістка не одчиняє при мені своєї скрині; мабуть, тим, що порожня.
   – Чи робоча ж твоя невістка? – спитала кума. – Чи тямить хоч трохи в хазяйстві?
   – Хліб їсти добре тямить, – сказала Кайдашиха. – Я думала, що ті багатирі вміють добре спекти, зварить. Але мені довелось усьому вчити невістку. Та то, моє серденько, моя невістка незугарна тобі ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не їдять; як помаже комин, то всі віхті знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупі з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лінива, то й сказати не можна. Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тільки сопе…
   – Од кобили чую! – крикнула Мотря, висунувши голову з сіней. – Що й одної сорочки мені не справили, а судите на все село.
   Кайдашиха замовкла й не знала, де очі діти. Кума десь ділась, неначе крізь землю провалилась.
   Мотря поралась у хаті й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пішла на ставок прать й прийшла додому аж увечері.
   – Потривай же, свекрухо! – говорила голосно Мотря сама до себе, розвішуючи сорочки по тину. – Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе.
   На другий день удосвіта Кайдашиха закричала з печі на Мотрю:
   – Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чуєш?
   Мотря прокинулась, але не обзивалась.
   – Мотре! Вже треті півні співали! Вставай та розкладай у печі тріски.
   – Ох-ох-ох! – застогнала Мотря достоту таким жалібним голосом, як стогнала Кайдашиха. – Так у мене болять крижі, що я із постелі не встану.
   Кайдашиха впізнала Мотрину комедію й розсердилась.
   – Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене піддуриш? Годі тобі брехні справлять. Уставай та в печі розтоплюй.
   – Мамо! Годі вам спати! Вставайте та в печі розтоплюйте! – крикнула й собі Мотря з полу. – А я трошки покачаюсь!
   – Оце довелось на старість терпіти таку напасть од своїх дітей, – промовила Кайдашиха. – Карпе! Штовхни під бік свою жінку, нехай устає до роботи.
   У хаті всі спали, аж хропли.
   – Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.
   Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злість.
   – Чи ти здуріла сьогодні, чи наважилася мене зі світу звести? Омельку! – крикнула Кайдашиха на свого чоловіка. – Чи ти чуєш, що витворяє твоя невістка?
   Старий Кайдаш лежав на лаві догори лицем і важко дихав. Він звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жіночий крик, гострі жіночі голоси стривожили його, і він почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, ніби в хату серед ночі вбігла коза з червоними очима, з вогнем у роті, освітила огнем хату, вхопила в передні лапи кочергу й почала поратись коло печі та все клацала до його червоними огняними зубами. Він хотів підвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залізні. А коза все крутилась коло печі, а далі почала танцювати, висолопивши язика на піваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила зі здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не своїм голосом. Сини повскакували з постелі й кинулись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться і собі повставали. Карпо перекинув батька на бік, і він тільки тоді прокинувся й опам’ятався.
   – Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? – питав батька Карпо.
   Кайдаш підвівся, сів на лаві й довго протирав очі. Страшний сон перелякав його. Він устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йому все здавалось, що його карає свята п’ятниця за те, що він не додержував посту в п’ятницю і ввечері в шинку напивався горілки.
   Такий несподіваний випадок зав’язав рота свекрусі й невістці. Вони обидві кинулись до роботи, але Мотря не вимітала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на віник, то на невістку, а далі витягла зі скрині сорочку й сіла коло вікна шити. Мотря одімкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собі сіла латать коло другого вікна.
   Обід докипав у печі. Борщ, приставлений до жару, дув бульки й клекотів вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невістку спідлоба й промовила:
   – Чого це ти, Мотре, сіла шити? Хіба ти не бачиш, що в печі обід недоварений, а хата стоїть і досі неметена?
   – Та вже ж бачу, не повилазило, – обізвалася Мотря затягуючи нитку в вушко.
   – Гляди лиш, щоб тобі й справді не повилазило. Сядеш собі шити по обіді, як упораєшся.
   – Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, – почала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.
   – Дражнись, дражнись! – сказала свекруха. – Кидай лишень сорочку та вимітай хату, кажу тобі. Я хазяйка в хаті, а не ти. Роби те, що тобі загадують.
   – А я вам, мамо, не наймичка. Я й у своєї матері не була наймичкою. Коли пішлось на колотнечу, то нам треба робити діло пополовині. Поганять і в мене стало б хисту, аби було кого.
   – Не видумуй чортзна-чого. Як була я в панів, то робила за двох таких, як ти: варила обід на двадцять душ; а ти й на п’ять душ не попнешся.
   – Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.
   – Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як візьму кочергу, то й зуби визбираєш, – крикнула Кайдашиха й скочила з місця.
   – Ви мені не рідна мати: не давали зубів, не маєте права й вибивать. У коцюби два кінці: один по мені, другий по вас.
   – Карпе! Чи ти чуєш, що твоя жінка витворяє? Чом ти їй нічого не скажеш?
   Карпо слухав усю ту розмову й не знав, що їм казать. У хату ввійшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалітись на невістку.
   – І хто нараяв нам брати невістку з тих багатирів? – крикнула Кайдашиха. – Лучче було взяти циганку, ніж багачку з порожньою скринею.
   – Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас із хлібом з сіллю не ходила, порогів ваших не оббивала. Ви самі до мене прийшли, – сказала Мотря трохи тихішим голосом, остерігаючись свекра.
   Старий Кайдаш розсердився на невістку й почав на неї гримати.
   – Мотре! Коли ти наша, то слухай матері та роби діло. Не сьогодні ж до нас привезена. Наш хліб їси, нам і роби, а як ні, то ми тебе й попросимо слухати.
   – Хіба ж я дурно їм ваш хліб? Од ранку до вечора й рук не покладаю…
   – А ти хотіла згорнути руки та й сидіти? Чого це ти розходилась? Та я тобі не подивлюся в зуби! – крикнув Кайдаш, і його темні очі заблищали: він замахнувся на Мотрю рукою.
   – Тату, в Мотрі є чоловік, – сказав понуро Карпо, – ви не дуже на неї махайте кулаками.
   Кайдаш спахнув полум’ям.
   – А ти чого оступаєшся за своєю жінкою? – крикнув він на Карпа. – Коли хочеш, то я тобі носа втру.
   – Ба не втрете! Я вже не маленький, – одрубав Карпо.
   Бліде батькове лице стало жовте, неначе віск. Він кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.
   – Що ви мені цвікаєте в вічі, неначе змовились. Хіба я не ваш батько? Хіба мені не можна в своїй хаті порядок дати?
   – Тату! Не махайте не мене руками, бо й у мене руки є! – сказав Карпо й собі зблід на виду. Його червоні губи побіліли, неначе полотно.
   – Як візьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете мені покорятись.
   – Тату! Оступіться, прошу вас, – сказав Карпо, блідий, неначе смерть, – бо й я налигача знайду.
   Кайдаш побачив, що Карпо не жартує. Він не мовчав батькові й маленьким, а тепер по всьому було видно, що він говорив не на вітер.
   – Пху на тебе, сатано! – плюнув набік Кайдаш і хрьопнув дверима так, що з полиці полетіло горня й розбилось на шматочки.
   – Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жінку свою навчаєш! Ти візьми ремінні віжки та загнуздай її так, щоб вона й не поворухнулась. Ну, взяла собі невісточку! Взяла собі в хату біду!
   Мотря сиділа коло вікна, червона, як жар, і плутала ниткою вздовж і поперек, і по комірі, й по пазусі. Карпо вийшов з хати й собі хрьопнув дверима так, що вікна задзвеніли. Кайдашиха й Мотря зостались у хаті вдвох, сиділи коло вікон одна проти другої й ніби шили, не підводячи очей од шитва. В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи затужавілий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело у вікно й заграло рожевим світом на білому комині, на білій грубі й намалювало долі чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодиці все сиділи одна проти другої, все шили й понашивали од злості таких безконечників, що потім прийшлось їм довго випорювать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного віника, що стояв у кутку, під мисником.
   У хату ввійшов Лаврін, узяв віник і почав мести діл. Од вікон до самої печі простяглися ніби огняні стовпи, виткані з сонця та дрібного пороху, котрий ворушивсь в ясному промінні, неначе дрібнісінька мошка.
   Чоловіки посходились в хату. Моря стала насипать борщ. Чоловіки посідали за стіл; сіла й Кайдашиха.
   – Чи помирились? – спитав батько, обертаючись до молодиць.
   Свекруха й невістка мовчали. Карпо сидів за столом і обідав мовчки. Після того, як він оженився, він ніби виріс у своїх очах. Кожний батьків докір здавався йому тепер удвоє важчим. Його думка літала коло якоїсь хати, в котрій він живе сам зі своєю жінкою, сам господарює без батька, без матері і ні од кого не чує ніякого приказу та загаду.
   Од того часу вже не було ладу між свекрухою та невісткою. Вони поглядали одна на другу спідлоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху й Кайдаша, але для неї все здавалось, що в хаті чогось тісно, неначе її душать стіни, душить стеля, душить піч.
   Уже було недалеко до Різдва. Роботи було ще більше. Мотря вимазала сіни, помила лави, мисник, полиці. Перед празниками закололи кабана. Почався в хаті гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря ніколи не змовчувала свекрусі.
   – Мамо! Не кричіть на мене, – говорила Мотря, пораючись коло ковбас. – Я й сама пороблю діло й без вас. Лучче лягайте на ліжко та, про мене, беріть у руки бандуру, куріть люльку, як наша пані економша.
   Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха справить для неї будлі-яку нову одежину. Кайдашиха одрізала для неї нову запаску.
   На третій день Різдва Мотря витягла зі скрині нову спідницю, привезену од батька. Спідниця була дуже гарна та рясна, зелена з червоними густими рожами. Вона повісила спідницю на сволоці, на кілку. Кайдашиха тільки скоса поглядала на ту спідницю.
   Мотря пішла в хижку, наділа спідницю й червону запаску, ввійшла в хату та все походжала по хаті та розправляла широкі фалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха ніби не дивилась на спідницю.
   – Ото спідницю справив мені Карпо ік празнику! – сказала Мотря й стала перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла широку спідницю на обидва боки.
   – Батькові своєму покажи, однак багатий! – сказала Кайдашиха, не дивлячись на спідницю.
   – Сьогодні піду до батька та й покажу, тільки не ту чорну запаску, що ви справили мені ік празнику.
   – Ой господи! Доведеться лаяться на Різдво до служби, – сказала Кайдашиха, – через тебе нема мені ні празника, ні неділі. Хіба не чуєш? Он до церкви дзвонять!
   У Великий піст Кайдашиха принесла от ткалі гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком замкнула.
   – Та не замикайте, мамо! Хоч і я рук до полотна докладала, та не буду красти, – промовила Мотря; але їй дуже хотілось одкраяти свою частку й сховать у свою скриню.
   Настав Великий піст. Уже до Великодня було недалеко. Весна була рання. На п’ятім тижні пішов на поле навіть удовин плуг. Мотря почала вговорювать Карпа.
   – Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квітчала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси батька, щоб дав мені грошей на нову хустку та на спідницю. Куплю собі к Великодню нову одежу та хоч уберуся по-людській.
   Карпові й самому хотілось прибрать свою жінку, як прибирається квітка навесні. Він почав просити в батька грошей.
   – А де я тобі наберу стільки грошей? – сказав батько. – Твоя жінка не дівка: їй заміж не йти. Піде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що там буде треба.
   Кайдашиха й справді поїхала на ярмарок. Мотря просилась й собі, але свекруха її не взяла.
   Ввечері Кайдашиха привезла Мотрі з ярмарку хустку й матерії на спідницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з маленькими квіточками.
   – Мабуть, хочете мене в черниці постригти, – сказала Мотря й кинула хустку на стіл. Вона глянула на матерію, набрану на спідницю; матерія була убога, темненька, з червоними краплями. Мотря навіть не розгорнула її та й одійшла од стола.
   – Я знала, що тобі не вгожу. Я не знаю, хто тобі й вгодить, – сказала Кайдашиха, розсердившись, – де ж пак! Зросла в такій розкоші.
   Мотря мовчала. А для неї, молодої, так хотілось зав’язать на празник голову розкішною червоною хусткою. Вона тільки легко зітхнула.
   «Не моя воля волить у цій хаті», – подумала вона. І для неї схотілось волі та своєї хати.
IV
   Настало літо. Почались жнива, почалася в полі робота.
   Сім’я літом мало сиділа в хаті, менше стало колотнечі.
   За гарячою роботою в полі не було часу сваритись. Кайдаші вижали свій хліб і стали заробляти у пана на сніп. Мотря жала дуже швидко й заробила з Карпом більше кіп, ніж Кайдаш з Кайдашихою.
   Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо ще більше ніби виріс сам у своїх очах. Він тепер вважав себе за правдивого хазяїна, у всьому рівного батькові. В йому десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онукові й обіцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сіни. Мала дитина наче трохи помирила свекруху з невісткою. Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло своєї дитини, вчила невістку, як дитину купать, як сповивати, і знов заговорила до невістки солодким голосом. Мотря ненавиділа той облесливий голос, але стала ласкавіша до свекрухи. Поки вона слабувала після рудива, Кайдашиха стала для неї в великій пригоді. Але не так сталося, як дитина почала підростать. Кайдашиха тішилась онуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху.
   Карпо й Мотря, заробивши літом собі хліба, вже знали, що вони їдять свій хліб, а не батьківський. У стіжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали більше праці, ніж батько та мати. В скрині в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карпові та Мотрі стало ще важче дивитись батькові в руки. Лихо в хаті тільки затихло й притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодиці. І гадина підвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвір’я.
   Після Покрови Кайдашиха витягла зі скрині два сувої полотна: один сувій давніший, товстого та недобре вибіленого полотна, а другий – тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лавріна й Moтpi, a coбi одрізала тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувій у скриню.
   – А мені, мамо, не одріжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? – спитала Мотря, насилу здержуючи голос.
   – Мене товста сорочка ріже в тілo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товсті сорочки, – сказала Кайдашиха.
   – А ви думаєте, мене товста сорочка не ріже в тіло?
   – Та бач, дочко, ти не ходиш до панів, а мене пани й попи просять варити обід. кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки під боки стелять. Як же таки мені йти між такі люди в товстій сорочці?
   – Хоч мені й пани не стелять під боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, більше од вас, – сказала Мотря.
   – От i більше! Що лаялась, то й справді більше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобі на своєму хазяйстві, – сказала Кайдашиха.
   – Як вже там не буде, a гіршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?
   – Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась мені, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, – сказала Кайдашиха.
   Мотря одвернулась до вікна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрів пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить її в тому, до чого вона доклала багато праці своїх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.
   Мотря взяла одкраяне для неї полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лаві надувшись, неначе сердилось на невістку. Мотря достала з скрині червоної та синьої заполочі i вже надвечір ciлa вишивати рукава квітками. Квітки виходили здорові та лапаті, неначе вона вишивала їх на мішку або на рядні. Мотря плюнула, покинула шити розкішний хміль і тільки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зірками.
   Пошила Мотря сорочку, випрала й наділа. Товсте полотно синіло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, і для неї здалося, що в такій сорочці в неї лице почорніло й брови стали не такі гарні.
   «Була я в батька, було моє личко біленьке й брови чорненькі, а в свекра личко моє змарніло й брови полиняли, – подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалі. – Із’їсть свекруха, люта змія, мій вік молоденький».
   Свекруха пішла до шинку та напідпитку судила свою невістку на все село, що вона нічим не догодить невістці; що справить, то все для неї погане, та дешеве, та не до лиця.
   Молоді молодиці все чисто переказували Мотрі, як її судить у корчмі свекруха.
   «Постривай же, свекрухо, не буду я більше для твоєї панської шкури на тонке полотно прясти», – подумала Мотря, і з того часу вона стала прясти починки собі окремо та ховать у свою скриню.
   – Навіщо ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? – спитала Кайдашиха.
   – На те, що треба; не буду ж їх їсти, – одрубала Мотря.
   – А може, й поїси: хто тебе знає, – сказала Кайдашиха.
   – Не бійтесь, не понесу в шинок, не проп’ю і не буду напідпитку судити, як ви мене судите.
   – Що ж ти з ними думаєш робити? – спитала мати.
   – Помотаю на мотовило, осную та вироблю собі тонкого полотна на сорочки. Може, й під мої боки хтось постеле подушки…
   Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, і трохи стурбувалась. Вона пряла ліниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребеня. Вона боялась, щоб Мотря часом не випряла всього пряжва.
   – То це ти думаєш збиратись на своє хазяйство моїм прядивом? – спитала Кайдашиха.
   – Прядиво таке ваше, як і моє. Хіба я не брала конопель, не мочила, не била на бительні, не терла на терниці, може, більш од вас?
   Кайдашиха замовкла. Для неї здалося, що невістка того не зробить, а тільки мститься над нею за товсті сорочки.
   Одначе одного дня по обіді Мотря витягла зі своєї скрині десять товстих починків, взяла мотовило й хотіла мотать. Кайдашиха побачила, що то не жарти, і спахнула.
   – Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною дражнишся? – спитала в Мотрі свекруха.
   – У мене нема жартів, – сказала Мотря, махаючи мотовилом, котре гойдалось в її руках і черкалось об сволок.
   Кайдашиха зобідилась.
   – Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, свої жили, – крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило.
   – Ба не дам, бо й мені треба, – одказала Мотря, не випускаючи з рук мотовила.
   – Дай сюди, кажу тобі! – крикнула на всю хату Кайдашиха, люта од злості. – Я сама зараз буду мотать.
   – Ба не дам! У вас нема чого мотать, бо ви нічого не напряли, – крикнула й собі на всю хату Мотря й ухопила мотовило обома руками.
   – Геть собі ік нечистій матері! Дай мотовило, кажу тобі! – зарепетувала Кайдашиха вже не своїм голосом і вхопила мотовило обома руками ще й потягла до себе.
   – Ба не дам! Хіба будемо битись, чи що? – крикнула Мотря й сіпнула до себе мотовило.
   – Дай!
   – Ба не дам!
   – Дай, кажу тобі!
   – Ба не дам!
   Молодиці підняли гвалт. Чоловіки позбігались у хату. Їм здалось, що молодиці б’ються. Серед хати стояли свекруха й невістка і сіпали кожна до себе мотовило. Обидві були люті, в обох очі блищали. Починок качався долі. Старий Кайдаш, Карпо й Лаврін повитріщали на молодиць очі, не знаючи, од чого скоїлась між ними така сварка. Свекруха й невістка так розлютувались, що не примітили чоловіків.
   – Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! – кричала Кайдашиха й сіпала до себе мотовило.
   – Одчепіться, бо й я вмію пхатися, – кричала Мотря несамовито й тягла до себе мотовило.
   – Чи ви подуріли сьогодні, чи показились, – сказав Кайдаш, – чи в хрещика граєтесь? Покиньте мотовило!
   Молодиці його не слухали й тягались по хаті з мотовилом, незважаючи на його слова.
   – Та це вони, мабуть, у ворона граються, – обізвався насмішкувато Лаврін.
   – Це добра іграшка! Мотре, покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу, то поб’ю тобі руки.
   Кайдаш ухопив кочергу й замірився на молодиць; вони його ніби й не бачили і все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тоді була п’ятниця. Він був голодний та сердитий. Жіночий крик дратував його.
   – Покиньте мотовило, бо так і впечу обох по спині кочергою! – крикнув він на всю хату.
   Молодиці стояли бліді, як смерть, і од злості ледве дихали. Вони вже не мали сили самі покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усієї сили об землю кочергою, вихопив з їх рук мотовило і потрощив його на цурпалочки. Свекруха й невістка розійшлись набік.
   – Чого ви лаєтесь? Чого ви сваритесь? – почав Кайдаш. – Господи! Сьогодні свята п’ятниця, а вони тебе, неначе на злість, тільки до гріха доводять. Нащо тобі, Мотре, те мотовило?
   – Буду свої починки мотать. Одначе у вас доброї сорочки не заслужиш, – сказала Мотря.
   – Вона хоче прясти собі на полотно нарізно од нас, – сказала Кайдашиха, ледве дишучи.
   – Нащо тобі прясти нарізно? Чи тобі хто полотна не дає, чи що? – спитав Кайдаш у Мотрі.
   – Хочу прясти, бо маю право, – сказала Мотря.
   – Ставте, тату, мерщій хату через сіни, – обізвався Карпо.
   – Ти б лучче свою жінку трохи приборкав, щоб не так високо літала, – сказав батько.
   – Хіба моя жінка курка, щоб я їй крила обборкав, – сказав Карпо.
   – Карпе, не дратуй мене, коли хочеш, щоб і в тебе була ціла чуприна.
   – Далеко вам до моєї чуприни! – обізвався Карпо.
   – Ти думаєш, що в мене руки не доросли до твоєї чуприни? – крикнув батько.
   – Мабуть, уже переросли… Мати кривдить жінку, а ви мене, – сказав Карпо.
   – Хто ж тебе зобижає? Xiбa я тобі їсти не даю? – крикнув батько.
   – A xiбa ж ви дали мені коли хоч копійку в руки? Я роблю, а ви гроші в свою скриню ховаєте.
   – Нащо тобі гроші? Xiбa хочеш їx пропить? – сказав батько.
   – А хоч би й пропить. Яке вам до того діло? – сказав Карпо.
   – То ти мене будеш на старість вчити! – кричав старий Кайдаш, блідий, як смерть, та все приступав до Карпа.
   – Тату, не лізьте! Я роблю й маю право на своє добро. Одрізніть нас.
   – То ти через свою дурну жінку будеш мені цвікати таке у вічі! Чого ти, бісова дочко, гризешся з матip’ю? – крикнув старий Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом. – Чи ти хочеш бути найстаршою в xaтi, чи що? Чи ти хочеш, щоб мати була тобі за наймичку? Я тобі полічу ребра оцим мотовилом.
   Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом i зачепив її по руці.
   Між батьком i Мотрею став Карпо, неначе із землі виріс.
   – Тату, не бийте Мотрі, – крикнув він несамовито, – яке право ви маєте бить мою жінку?
   – А чом же вона не слухає матері та тільки збиває бучу в моїй хаті?
   – Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скидає на Мотрю, а сама тільки походеньки та посиденьки справляє.
   – То це ти таке говориш за свою матір? – крикнув Кайдаш.
   – То це ти мені колеш очі через свою жінку? – крикнула Кайдашиха, приступаючи до Карпа з другого боку. – От чого я діждалась на старість од своїх дітей!
   – Як ти смiєш таке говорити на свою матір? – суворо крикнув Кайдаш i приступив на ступінь ближче до Карпа.
   – Тату! Не наближайтесь, – говорив спокійно, але понуро Карпо, стоячи стовпом на одному місці.
   – Через твою жінку, через оте ледащо та я буду на старість таке лихо терпіти! – крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак під самим носом у Карпа.
   Карпо навіть не одхилив голови й не кліпнув очима. Він тільки витріщив їх ще більше, так що вони стали зовсім круглі.
   – Я поб’ю на тобі оце мотовило на трісочки, як ти не впиниш своєї жінки! – крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.
   Карпо не оступився й не одхилився і тільки зблід та понуро поглядав на батька.
   – Тату! Оступіться! Не вводьте мене в гріх, – сказав Карпо.
   Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилі б’ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблід, як смерть, а тонкі губи, міцно стулені, стали зовсім білі, неначе полотно.
   – Тату! Не бийтесь! – ледве промовив Карпо. Кайдаш, блідий, з темними блискучими очима, знову кинувся на Карпа.
   – Тату! Візьміть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, – промовив Карпо, ледве дишучи; він почутив, що вся кров налилась у його голову, заливала йому вуха, очі; він почув, що в його вухах задзвеніло й зашуміло, й зашелестіло, а в очах все в хаті почало крутиться.
   – Не лізь, бо задушу, іродова душе! – крикнув Карпо та й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.
   Старий Кайдаш як стояв так і впав навзнак, аж ноги задер. Поламані шматки мотовила випали з його рук і вдарились об грубу.
   Кайдашиха, Мотря й Лаврін крикнули в один голос. Лаврін з матір’ю кинувся обороняти старого батька і заступив його собою. Карпо оступився на два ступені до стола і знов став непорушно, неначе скеля, білий, як крейда. Його темні очі погасли й ніби померкли, а волосся на голові настовбурчилось і стирчало, неначе в їжака. Мотря злякалась, що за її мотовило син побив батька.
   Лаврін з матір’ю підвели батька й посадили на лаві. Кайдаш не говорив ні слова й тільки стогнав. Він не стільки забився об діл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і гнів, і злість – усе злилось до купи в його душі, запекло його в грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.
   – Нема в тебе бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш, – через силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У Лавріна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обірвать йому волосся на голові. Одна Мотря спокійно ciлa на лаві, згорнула руки и дивилась то на піч, то під піч.
   У Карпа кров почала одходити од очей. Уже перед ним перестав крутиться світ. Biн узяв шапку й вийшов з хати.
   – Це все через тебе, невісточко! – промовила Кайдашиха i вдарила до Мотрі кулаком об кулак.
   – Може, через мене, а може, й через вас, – спокійненько промовила Мотря, дивлячись під піч.
   – Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сіни та, про мене, там хоч голови coбi поскручуйте! – сказав Кайдаш.
   – Та перше зробіть мені й матері двоє мотовил, – спокійненько промовила Мотря.
   – Бодай тобі добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє мотовило син побив батька. Ой, світе мій! Не дадуть діти своєю смертю вмерти, – бідкалась Кайдашиха. – Хоч зараз вибирайся до сусід зі своєї хати.
   Сумний зимній вечір заглянув через вікна в хату. Густі діди стали по кутках i навели, як бліда та сумна смерть, покій на роздражнену, розгнівану ciм’ю. Молодиці замовкли та тільки важко зітхали. На лаві сидів старий Кайдаш, сидів мовчки й coбi важко зітхав, підперши голову долонею й спершись ліктем на коліно. На його широкому блідому лобі, на його спущених віках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемішаний з жалем. Він не їв цілий день. Його тягло за живіт. Він накинув на себе свиту, надів шапку та й пiшов до шинку поминати святу п’ятницю та запивати сором.
   Карпо вийшов з хати в одній сорочці. Він пішов i став за повіткою під грушею. Свіжий перший сніг укрив гори й долини ніби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голі білі гори, що зовсім зливалися з білим небом у вечірній імлі так, що не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо. Він дивився на чорний довгий рядок гip, котрі чорніли од густого дубового лісу, неначе обкутані чорним сукном, і він нічого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собі; він ніби здерев’янів од тієї події, котру недавно вчинив. М’який перший холод ніби протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, і він потроху почав примічать хати, гори, ліс; він примітив, як батько вийшов з двора, пішов шляхом поза ставком на греблю, увійшов у шинок, як у шинку в вікні заблищав вогонь. Він примітив купку чоловіків, котра чорніла й ворушилась коло шинку на білому снігу. І все те він бачив, неначе десь у воді, одкинуте зверху од високого берега, або десь на дні неглибокої прозорої річки.
   Холод почав проймати Карпа. Він почутив, що його тіло труситься од голови до самих пальців на ногах, що в його голова горить ніби вогнем. Він повернувся на місці й зачепив головою гілку груші, вкриту снігом. Сніг, неначе пух, посипався на його голову, на плечі, на голу шию, за пазуху. Тоді тільки він опам’ятувався, набрав у руки снігу, приклав до голови й тихою ходою пішов у хату.
   У хаті було тихо й сумно; ніхто не говорив ні слова, тільки вогонь палав та тріщав у печі і здавався однією живою веселою істотою в мертвій хаті. Вже в хаті і світло погасло, а Кайдаш сидів у шинку, пив з кумом горілку й там заночував.
   На другий день перед обідом Кайдаш увійшов у хату й уніс двоє нових мотовил.
   – Нате вам двоє мотовил та, про мене, очі повиколюйте собі, – сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.
   Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обіді витягла зі своєї скрині починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в її руках і вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Ні один цар не махав з такою втіхою скіпетром, як Мотря своїм мотовилом. Вона почула в собі дух господині, самостійної господині. Свекруху брала злість. Для неї невістчине мотовило гуло, неначе кусливі джмелі кругом її голови.
   «Пропадуть мої конопельки! Похоплива невісточка попряде їх собі на полотно поперед мене», – подумала Кайдашиха.
   А невістка мотала починки, полічила чисниці та пасма, скинула півмоток з мотовила й сховала в свою скриню.
   – Ховай, невісточко, в свою скриню, що запірвеш. Швидко сховаєш усе наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню, – промовила свекруха.
   – Не бійтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла в своїй скрині, то ще б i надвір викинула, – сказала невістка.
   Другого дня Мотря позбирала свої й Карпові сорочки й намочила в лузі.
   – Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? – спитала мати.
   – Тим, що вас ycix більше обпирати не буду. Періть coбi самі; адже ж маєте руки.
   – Нащо ж той захід на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хаті? Нащо ти наляпуєш зайвий раз у хаті? – сказала Кайдашиха.
   Мотря не слухала матері. Вона пооджимала свої сорочки, другого дня одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло своїх сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловікові, тим що боялась колотнечі. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не минулось.
   Раз Мотря спекла хліб. Хліб не вдався. Вона подала його на стіл до борщу; хліб вийшов липкий, із закальцем на два пальці. На біду й борщ вийшов недобрий.
   – Недобрий борщ, – сказав Лаврін.
   – Але й хліб спекла, хоч коники ліпи! – сказала сердито Кайдашиха.
   – Аж у горлі давить, – обізвався i coбi старий Кайдаш.
   Як на лихо, Лаврін, жартуючи, взяв та зліпив з м’якушки коника, поставив його на столі, ще й хвоста задер йому вгору.
   Мотря зирнула на коника та й скипіла, неначе хто линув на неї окропом. Вона лучче витерпіла б лайку, ніж смішки.
   – Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! – крикнула Мотря й кинула об стіл ложкою.
   – Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що? – сказав старий Кайдаш.
   – Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою, – обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо. – Позабризкувала стравою усім oчi. Щось ти справді вже дуже розібралась.
   – То варіть та печіть собі самі. Я нічим вам не вгоджу, – сказала Мотря, одійшовши до печі.
   – Якби ти була наймичка, то ти б собі одійшла од нас, а ми пекли б та варили самі собі, – сказав Кайдаш.
   «Будете ви й так самі пекти й варити», – подумала Мотря й задумала на другий день варити обід тільки для себе та для Карпа.
   Другого дня Мотря встала дуже рано, сіла собі прясти, потім затопила в печі, знайшла два невеличкі горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стільки, скільки треба було на дві душі. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо.
   Кайдашиха спала собі гарненько на печі та викачувалась. Полум’я тріщало в печі, окріп булькотів, а вона потягалась на печі в теплій постелі, думаючи, що невістка варить обід на всіх. Уже стало розвиднятись, Кайдашиха злізла з печі, глянула в піч і вгляділа двоє маленьких горнят.
   – Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? – спитала вона.
   – Борщ та кашу, – одказала Мотря.
   – Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогодні ж не п’ятниця: і батько буде обідати.
   – Буде обідать, як ви наварите, бо я на вас усіх не буду більше варити. Я вам нічим не догоджу. Варіть самі собі, одначе ви вчились в панів.
   Надворі вже світало. Сім’я обідала рано, а Кайдашисі прийшлось тільки що заходжуватись коло сирих буряків та коло капусти.
   – Ой Господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене зі світу! – крикнула Кайдашиха. – Що це ти витворяєш?
   – Те, що бачите.
   – Приставляй у більшому горшку борщ!
   – Навіщо? Мій борщ вже докипає, – сказала Мотря спокійно, але насмішкувато.
   Кайдашисі довелось самій приставлять другий борщ та другу кашу.
   Зійшло сонце. Мотря покликала Карпа обідати і поставила на стіл борщ. Сам Карпо здивувався.
   – Що це ти, Мотре, вигадуєш? Ти хочеш знов розсердить батька? – сказав Карпо.
   – Сідай та їж! Розносився з батьком. Батькові наварить борщу мати, а я більше не буду варити на всіх.
   Карпо не знав, чи сідати за стіл, чи ні. Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвір’я. В хату вбіг Кайдаш, а за ним Лаврін.
   – Подивись, що твоя невісточка витворяє! – крикнула Кайдашиха, вихопивши з печі мале горня з кашею.
   Старий Кайдаш витріщив очі на горня i не знав до чого воно йдеться.
   – Глянь! Що це таке! – сказала Кайдашиха, тикаючи під самий ніс Кайдашеві горня з кашею.
   – Каша. Що ж воно, як не каша. – сказав Кайдаш. Він не доглядався, в якому там горшку зварили кашу.
   – Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невісточка оцю кашу, – сказала Кайдашиха.
   – У щербатому б то, чи що, – сказав Кайдаш.
   – У щербатому… А чи стане цієї каші на вcix? – спитала Кайдашиха, сердита, що Кайдаш не розуміє діла.
   – Чорт вашого батька знає, в якому там горшку ви приставляєте кашу. Бийтеся собі удвох, а мене не зачіпайте, – сказав Кайдаш, сердитий на жінок.
   – Та це твоя невісточка зварила обід тільки для себе та для Карпа. Вона хоче обідать окремо, – сказала Кайдашиха.
   – Та нехай, про мене, обідає й сама, ще й розпережеться, – сказав Кайдаш. – Нехай, про мене, з’їсть оцю кашу з горшком…
   Старий Кайдаш пам’ятав мотовило. В його й досі щеміла спина.
   – Я вже не знаю, що це далі буде. Візьму та й піду в коміpники. Чом ти, Омельку, нічого не скажеш отій сатані?
   Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги догори, i мовчав.
   – Коли ти нічого не скажеш, то я сама викидаю отой обід свиням, – сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у шаплик. Помиї бризнули на стіну й облили її патьоками до самої полиці.
   Мотря аж зверетенилась.
   – Коли ви викидаєте страву в помийницю, то я не буду їсти вашого хліба. Ваш хліб давить мене отут в горлі, як важкий камінь. Нате вам i цей борщ, що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.
   Люта Мотря вхопила зі столу миску з борщем і кинула її під ноги свекрусі. Миска розлетілась на черепки, картопля покотилась аж під припічок.
   – Пху на вас! – плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ і пішов у повітку робити воза.
   – Пху! – плюнув і собі Карпо та й вийшов з хати.
   Лаврін присів і жартівливо плюнув на самісіньку копичку буряків та квасолі та й собі пішов з хати.
   У хаті зостались самі молодиці. Кайдашиха стояла коло печі над розбитою мискою мов кам’яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, і дивилась на широкі патьоки на стіні коло помийниці.
   У хаті було тихо, тільки в печі на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабів разом, вхопившись за коси. Сало шипіло, як змія, булькотало, кувікало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далі ніби завило: ґвалт, ґвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й підняло здоровий огняний язик, лизнуло челюсті й загуло вітром в комині.
   Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з печі ринку і накрила її ганчіркою. Ринка погасла, а по хаті пішов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла. Погасивши ринку, вона крикнула на Мотрю:
   – Візьми ж віник та підмети, коли насмітила своїм борщем серед хати, або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.
   Мотря взяла віник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийниці й укинула в помийницю.
   – Зварила обід для свиней; хто вже хто, а свині тобі сьогодні подякують за хліб, за сіль, – сказала Кайдашиха.
   Мотря мовчала, тільки зуби зціпила. Вона вхопила кожух, накинула на себе та й побігла до своєї матері.
   – Дайте, мамо. пообідать, – сказала вона Довбишці.
   – А чом же ти не пообідала вдома? – спитала мати.
   – У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне.
   – Кажи, дочко, свекрові, щоб вас одрізнив, а то ви колись зі свекрухою спалите хату, – сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.
   Колотнеча в Кайдашевій хаті не переставала. Кайдашиха не говорила з Мотрею по три дні, хоч Мотря вже не сміла варити собі обід окремо. Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цілувала, пестила. Мотря не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком.
   Кайдаш побачив, що справді треба одрізнити дітей. Він боявся Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те і нітрішки не жалкував, неначе він побив якого-небудь парубка в шинку.
   У Кайдаша в повітці лежало чимало деревні. Кайдаш прикупив трохи колодок, щоб поставить Карпові хату через сіни. Тільки почалася надворі весна, він закопав слупи. Мотря посіяла на тому місці пшеницю. Пшениця зійшла, то був знак, що місце для хати було чисте.
   Кайдаш з Карпом закидав стіни, вшив покрівлю, а Мотря валькувала стіни. Стара Кайдашиха не поклала своїми руками ні одного валька глини.
   Настало літо. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря вимазала чисто хату і тільки половину сіней, неначе мотузком одміряла. Вона мазала сіни та все голосно співала:
Коли б мені господь поміг
Свекрухи діждати!
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.
Скачи, скачи, стара суко,
Хоч на одній ніжці.
А щоб знала, як годити
Молодій невістці.
А у батька свого горе –
В свекра погуляти!
А у свекра гірше пекла:
Світа не видати.

   Мотря співала на злість свекрусі голосно на всі сіни. Двері були одчинені. Кайдашиха зачинила двері з притиском, а Мотря ще голосніше гукала:
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.

   Карпо з Лавріном перенесли Мотрину скриню в нову хату.
   Мотря сіла на скрині й промовила:
   – Тепер я зовсім пані!
   Вона гордо сиділа на своїй скрині, як цар на престолі.
   – Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тільки Мотря одділить свої горшки, чи й ти думаєш одділитися з худобою та з полем?
   – Лучче, тату, зовсім одрізниться з худобою і полем, – сказав Карпо.
   – Гляди, щоб навпісля не жалкував. Ми робили в гурті однією худобою, а ти знаєш, що в гурті каша їсться, а гуща дітей не розгонить.
   – І вже, тату, нас гуща давно розігнала! Як уже буде, так і буде. Одрізніть мене з худобою і з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.
   – То ти і свій тік закладеш? У нас ґрунт такий тісний.
   – Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, – сказав Карпо.
   І батько мусив одділить синові хазяйство: дав йому пару волів, воза, борону і мусив виділить частку поля.
   Мотря з того часу в своїй хаті ніби на світ народилась. У свекрушину хату вона ніколи й не заглядала.
V
   Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лавріна до млина. Лаврін запріг воли. Батько виніс із комори два мішки жита й поклав на віз. Мати дала Лаврінові торбину з харчю.
   – Їдь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млині не завізно: млива там небагато. До вечора змелеш і додому вернешся.
   Син рушив з двора, виїхав з села й поїхав понад Россю. Дорога йшла з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин був під самим Богуславом. Лаврін звернув на малий шлях у глибоку долину і виїхав до річки.
   Молодий парубок сидів на возі і навіть не поганяв волів. Він задивився на річку, на зелені верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над вербами, над водою, над камінням. Воли ліниво сунулись по дорозі. Лаврін дивився на річку і співав пісні.
   За Россю, під високою скелею, блищав на сонці новий гарний панський млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з покрівлею з дощок, з двома вікнами, з білими стовпами, навіть з ґанком. Четверо коліс неначе залюбки та заіграшки крутились на ясному сонці й сипали бризками на всі боки. Вода гула на потоках, шуміла білою піною нижче од коліс, бризкала ніби туманом, у котрому неначе грали в хрещика маленькі веселки.
   Лаврін приїхав до млина, позносив з воза мішки, заїхав під верби, розпріг воли, поклав їм сіна, а сам ліг спати. Виспавшись добре в холодку, він скупався в Росі, пополуднував і пішов у млин. Мірошник уже насипав борошном його мішки.
   Надворі починало вечоріти. Лаврін виніс на віз мішки і почав запрягати воли.
   Не встиг він закласти заноза в ярмо і ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелі на долині, вкритій зеленим житом, червоніла якась велика квітка.
   «Де та квітка взялася на долині, та ще така здорова?» – подумав Лаврін.
   Коли дивиться він – та червона квітка ніби пливе межею, поміж зеленими колосками. З-під квітки виринула з колосків голова з чорними кісьми і неначе поплила понад колосками. Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках. Лаврін задивився на неї й покинув запрягати другого вола. Дівчина прийшла до Росі, стала на плисковатому камені й почала мити ноги. Лаврін знехотя задивився на її чорні брови.
   Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на лотоках, сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свіже, як ягода, з чорними бровами. Дівчина милувалась собою та червоним намистом на шиї.
   Лаврін стояв під вербою недалечко од дівчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намисті, на рум’яних щоках. Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.
   Лаврін дивився на дівчину, як вона спустила на щоки довгі чорні вії, як вона потім повернулась боком, дивилась на воду, на скелі, як блищав її чистий, рівний лоб.
   «Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!» – подумав Лаврін, запрягаючи другого вола.
   Дівчина вирвала з верби гілку й кинула далеко на воду. Гілка сунулась по воді поволі, а далі ніби побігла на потоки і шубовснула під колесо. Дівчина засміялась і блиснула всіма білими зубами проти сонця, ніби двома низками перлів. Вона кинула очима на Лавріна, задивилась на його й засоромилась, потім знялася з місця, шугнула зозулею проз Лавріна, блиснула на його карими очима і повернула на шлях.
   Лаврін почутив, що вона ніби освітила всю його душу, освітила густу тінь під вербою, неначе сонцем, і побігла на горку зіркою.
   «І де ти, красо, вродилася! – подумав Лаврін. – З твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упіймаю».
   Лаврін махнув батогом на воли і, замість того, щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дівчиною.
   Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сіл, і Лаврінові дуже хотілось знати, з якого села та дівчина. Дівчина пішла середнім шляхом. Лаврін повернув за нею. Він погнав воли й не міг одірвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкої загорілої шиї. По обидва боки стояло високе жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха. Лаврін догнав її й порівнявся з нею.
   Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.
   – Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села? – спитав Лаврін.
   – До якого села тобі треба? – спитала дівчина, і її голос рознісся, неначе в житі затуркотала горлиця.
   – До того села, звідкіля ти сама, – сказав Лаврін.
   – Не питай, бо швидко старий будеш, – сказала дівчина й осміхнулась.
   Вона задивилася на Лавріна.
   Лаврін сидів на возі, спустивши ноги на війя, і махав батогом на воли.
   «Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі!» – подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна.
   Дівчина пішла уперед. Лаврін погнав воли за нею. Йому хотілось, щоб вона йшла як можна тихіше, як можна довше, щоб надивитись на неї.
   – Чого це ти так хапаєшся? – спитав Лаврін.
   – Щоб мати не лаяли, – одказала дівчина.
   – А де ж ти була?
   – Панські буряки полола за Россю, а це йду додому, – сказала дівчина і вже сміливіше глянула на Лавріна. Вона пішла тихіше, розмовляючи з парубком.
   – Та скажи-бо, дівчино, з якого ти села, чи з Бієвець, чи з Дешок?
   – З Бієвець, – сказала дівчина, – а тобі навіщо?
   – А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?
   – Мелашка. Оце, який ти цікавий!
   – А як твого батька прозивають?
   – Охрім Балаш. Може, хочеш знати, як і матір звуть? – спитала дівчина й засміялась. – А ти сам бієвський?
   – Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.
   – А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?
   – Та це мене батько послав… – сказав Лаврін та й не доказав.
   Вузька дорога йшла на гору й прорізувала високе жито до самого лісу. На горі було видко лісок. Дорога ховалась у лісок і знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лісом. Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, і про мішки й тільки дивився на Мелашку.
   У долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо. Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі верхи дерев ще горіли на червоному вечірньому сонці.
   Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та дзвониками. Її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та червоною смілкою.
   Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою.
   Мелашка заспівала пісні. Пішов гук по лісі і розлився по долині срібною луною.
   «Нема в Семигорах ні однієї такої гарної дівчини», – подумав Лаврін. Він скочив з воза, кинув воли й пішов стежкою поруч з Мелашкою. Дівчина липнула на його своїми очима, мов блискавкою, почервоніла й спустила очі вниз.
   Густа тінь під зеленим гіллям розлила якісь чари. Мелашка здалась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на голові зблід перед її красою.
   – Скажи мені, Мелашко, де ти живеш? Покажи мені хату твого батька.
   У Мелашки так закидалось серце, як птиця тріпається крилами в густому гіллі.
   – Наша хата край села в яру, на Западинцях, – сказала вона дуже тихо й зовсім спустила вії на щоки.
   Воли помалу плентались дорогою. Лаврін мовчав, і Мелашка мовчала.
   У лісі було тихо, як у хаті. Здавалось, ліс уже дрімав, засипав і тільки через сон дивився з гори освіченими верхами на заходяче над Богуславом сонце. На високому дубі, над самими головами парубка й дівчини, затріпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.
   – Мелашко! – промовив Лаврін тихим голосом. – Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився.
   Мелашка засоромилась і дивилась у землю. Вона мовчала. Птиця на дереві затихла, і знов у лісі стало тихо, як у хаті.
   – Твоя краса, твої чорні брови неначе моє здоров’я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров’я, – знов почав Лаврін.
   По дорозі проти їх ішла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврін замовк.
   Ліс кінчився на горі. За лісом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврін сів на віз. Мелашка одійшла набік і пішла попід тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули у вузький, як рукав, яр. Лаврін поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всі боки. Хати були подекуди розкидані попід горами.
   – Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! – сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою горою в кінці вузької тісної долини.
   Хата була третя од кінця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці та повітка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.
   – Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? – спитав Лаврін.
   – Приходь, – сказала Мелашка, – але поспішай додому, бо тебе батько лаятиме.
   – А може, ти вийдеш до млина надвечір, під ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра неділя. Я одпрошуся в батька або прийду і батька не питаючись.
   Мелашка йшла осторонь і мовчала. Вона думала.
   – Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив’язав.
   – Прийду, – насилу почув Лаврін од неї тихе слово.
   Лаврін спинив воли й водив слідком за Мелашкою очима, доки вона ввійшла в свою хату. Тоді він повернув воли назад і поїхав додому. З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, ніби дівчина погубила за своїм слідом квітки та зорі.
   Лаврін приїхав додому аж опівночі. Батько напнув його мокрим рядном:
   – Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мішками в Крим?
   – Та там у млині так завізно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювать черги до самого вечора, – одбріхувався Лаврін.
   – А я думав, чи не поламав ти часом воза, – говорив сердито батько.
   Мелашка ввійшла в свою убогу хатину й стовпом стала.
   Доки вона йшла поруч з Лавріном, доти на неї неначе південне сонце світило, а як увійшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, і одразу стала темна ніч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з рук. Вона пішла в садок, стала під вишнями, схиливши голову, і для неї все здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лавріном і ніяк не перейде того гаю… От вона ніби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лавріном спускається в яр попід дубами, а Лаврін ніби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихій та смирній дівчині йшла на душу пісня.
   – Чи ти, дівко, сьогодні здуріла, чи на тебе наслано? – крикнула мати.
   Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень.
   І зелений гай, і Лаврін, і його очі – все разом щезло. Мелашка важко зітхнула і пішла в хату до роботи.
   Другого дня, в неділю, Лаврін не міг діждать вечора. Ніколи йому день не здавався таким довгим. Надвечір Лаврін накинув на плечі свитку, взяв у руки сопілку й пішов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цілу дорогу то сопілка його грала, то пісня ніби сама співалась.
   Лаврін прийшов до Росі. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечірнє сонце, так як і вчора, обливало ясним промінням усю долину. Вода під колесами шуміла… Лаврін глянув на місток на лотоках. Мелашки не було; подивився під ту вербу, де він стояв з возом, і там її не було.
   Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та лози. На одному камені під вербою сиділа Мелашка. Лаврін углядів її голову з вінком квіток. Сопілка сама защебетала, як перепілка. Мелашка вгляділа Лавріна на греблі, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.
   Лаврін перейшов через греблю й насилу продерся через густі верби та лози, переплетені білими крученими паничами то ожиною.
   – Добривечір, Мелашко! – тихо промовив Лаврін, узявши її за руку.
   – Доброго здоров’я! – обізвалась ще тихіше Мелашка, і її очі стали повні сліз, як криниця води. – Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?
   Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.
   Вони сіли на довгому, як стіл, камені. Сонце світило на їх з-за Росі й пронизувало зелені верби, кущі високої осоки коло самого каменя в воді, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.
   – Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорні й лице біле: де ж дівся рум’янець з твого лиця?
   – Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеленому гаю та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не наговорилась.
   Лаврін розпитував Мелашку про її батька, матір, за сестер та братів. Вона йому розказала, що її батько бідний, що мати її дуже любить і жалує, що в неї багато маленьких сестер та братів. Лаврін обняв її тонкий стан, і вона схилила йому на плече голову, заквітчану маком, настурціями та м’ятою. На Лаврінове лице похилились свіжі квітки маку та пахуча м’ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.
   Мелашка розпитувала Лавріна про його батька, про село, за семигорських дівчат. А вода в Росі тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лісі, тихо коливалась осока та латаття на водяній бистрині коло каменя, неначе дерево на тихому вітрі. Сонце сідало за Россю, за богуславським лісом. Жита ніби дрімали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце літнім ранком.
   Уже сонце зовсім зайшло, і надворі стало сутеніти. Мелашка встала.
   – Чи це ти підеш уже додому? – спитав Лаврін.
   – Боюся опізнитися. Мені дорога додому через гай.
   – То я тебе проведу, – сказав Лаврін.
   І вони обоє знялися з каменя й пішли між житами на гору. Лаврін провів Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.
   – Дівчино моя, краща од сонця, не маю сили одірватись од тебе! Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.
   – Наша вулиця збирається недалеко од церкви, під вербами, коло криниці. Але як ти вернешся додому вночі? Що тобі батько скаже?
   – Уже про те не питай! Те буде, що бог дасть.
   Мелашка пішла додому, а Лаврін пішов до криниці, де збиралась вулиця.
   Надворі смеркало. Під вербами, недалеко од криниці, заворушились дівчата й хлопці. Лаврін стояв під вербою коло тину. Парубки вгляділи його, поздоровкались із ним і зараз примітили, що Лаврін був їм незнайомий.
   – Що ти за людина? – спитав Лавріна один парубок. – Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дівчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?
   Парубки обступили Лавріна навкруги.
   – Я не бієвський. Я прийшов у Бієвці недавно й шукаю собі роботи, – обізвався Лаврін.
   – Ого-го, добрий робітник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! – крикнув другий парубок.
   – Коли хочеш з нами гуляти та до наших дівчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобі киями покажемо дорогу з нашої вулиці.
   Лаврін знав парубоцький звичай і повів усю парубочу ватагу в шинок. Він поставив їм могорича і вже в згоді з ними вернувся на вулицю.
   Мелашка незабаром вибігла на вулицю. Лаврін пізнав її й одрізнився з нею од челяді. Вони стали осторонь, під вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкі квітки соняшників. Лаврін прикрив Мелашчині плечі своєю свитою і обняв її за стан.
   Зорі висипали на небі. Село заснуло. Дівчата співали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лавріна. Вже вулиця розбіглась. На небі зійшла зоря, а Лаврін усе стояв з Мелашкою і не мав сили одійти од неї.
   – Коли ж ти прийдеш до мене? – спитала Мелашка.
   – Я до тебе ладен щоночі ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожі та з барвінку звита, що додержала мене до самого світу, – сказав Лаврін.
   – Коли я твій голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, – сказала Мелашка.
   – Як я тебе за себе візьму, чи не будеш нудитись у Семигорах? – спитав Лаврін.
   – Чого мені нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тінь ніби в головах стоїть у мене. Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів, – сказала Мелашка. – А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову?
   – Не бійся, Мелашко, я тебе не покину! Післязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, – сказав Лаврін і поцілував Мелашку, наче впік її душу своїми гарячими устами.
   Лаврін прийшов додому вже світом і ліг спати в повітці. Вже всі повставали, а Лавріна не було видно. Вже сонце високо підбилось угору. Батько знайшов Лавріна в повітці і не міг добудитися.
   – Десь Лаврін блукав цілу ніч, – сказав Кайдаш жінці. – Ходить коло роботи, мов п’яний, і походя спить.
   – На вулиці гуляв, – сказала Кайдашиха.
   Минув день, минула ніч, а на другу ніч Лаврін знов майнув у Бієвці темної ночі при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, і знов він вернувся світом додому, знов не виспався і так ізнемігся, що, без сорому казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі й спав до самого вечора.
   – Занапастив себе парубок! – бідкався Кайдаш. – І де ти бродиш, де ти волочишся цілу ніч? – питав Лавріна батько.
   – Там де й ви волочилися, як були парубком, – сказав Лаврін.
   Лаврін ходив у Бієвці до Мелашки через день і зовсім розледащів. Без Мелашки йому став світ немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тільки наставав вечір, як тільки висипали зорі на небі, його тягло в Бієвці. Він не зводив очей з тих гір та лісів за Россю, де стояли Бієвці.
   – А що, жінко, настають жнива, а з нашого Лавріна не буде ніякої роботи, – говорив Кайдаш до жінки. – Ходить по садку, неначе напившись отрути.
   – То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось маємо одну сатану в хаті. В цих Семигорах усі дівки тепер, мов чорти.
   – То оженимо його будлі-де: хіба нема більше сіл на світі, – сказав батько.
   Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.
   – Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думці маєш?
   Лаврін мовчав, тільки рукою махнув. Його очі дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.
   – Я оце говорила з батьком за тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катря тиха дівчина й гарна, мов калина процвітає.
   – Правда, що процвітає, як макуха під лавкою. Нема мені в Семигорах пари.
   – А до кого ж ти ходиш на вулицю?
   – Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бієвці.
   – Аж у Бієвці! – крикнула мати і в долоні плеснула.
   – У Бієвці, мамо! Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне.
   – Та, про мене, шли старостів і в Бієвці… Чия ж вона дочка?
   – Балашова. Її звуть Мелашкою.
   – Чи ти ж знаєш, що за люди ті Балаші? Чи ти ж знаєш Мелашчині норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
   – Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся, – сказав Лаврін і одвернув лице од матері.
   – Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?
   – А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.
   – То, про мене, посилай старостів і до Балашівни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся і на твою милу, і на її батька-матір.
   Лаврін так і зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостів та й пішов у Бієвці.
   Балаш не сподівався так рано старостів до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрібна в господі як робітниця. Балаш одказував старостам ні се ні те. Мелашка стояла коло печі й заливалась слізьми. Батько постеріг, чого Мелашка так пізно верталась з вулиці, і згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом і подала старостам рушники.
   У неділю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бієвці на розглядини до Балаша. Лаврін, веселий та щасливий, запрягав воли.
   – Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? – питала мати в Лавріна.
   – Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, і в цілому селі кращої нема, – говорив Лаврін.
   – Чи добрі ж хазяїни Балаші? Чи мають худобу? – питала мати.
   – Та там такі робочі люди, що в нас у Семигорах і нема таких, – хвалив Лаврін, бо йому й справді Балаші здавались луччими од усіх людей на світі.
   – У Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видавав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрі хазяїни. – У нас в Семигорах і справді таких нема, – говорила Кайдашиха.
   Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась.
   «Треба гарненько убратись: мене знають усі Бієвці», – думала Кайдашиха й загадала Лаврінові намостить на возі високо сіна, ще й заслати килимом.
   Кайдашиха вгніздилась на весь віз, Кайдаш сів спереду й поганяв воли. Лаврін ішов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловіків, гордовито підняла голову й «добридень» людям не сказала.
   – Ого-го, наша пані економша вилізла трохи не під небо! – загомоніли чоловіки. – Видно, що їде на розглядини.
   Кайдашиха виставила навмисне напоказ громаді жовті нові сап’янці. Сонце грало на чоботях. Сап’янці жовтіли на всю вулицю.
   – Їй-богу, підняла свиту зумисне вище колін та показує жовті сап’янці, – сміялись чоловіки. – Везе Кайдаш свою жінку, неначе на ярмарок на продаж.
   Кайдаші переїхали греблю, виїхали на гору і в’їхали в Бієвці. Кайдашиха обтерла білою хусточкою сап’янці і гордовито дивилася навкруги: дивіться, мов, люди добрі, яка панія їде до вас у гості.
   Чималі хати блищали між садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вікнами.
   – Чи не тут живе Балаш? – спитала в сина Кайдашиха.
   – Ні, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далі, – сказав Лаврін, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.
   Віз повернув поза церквою. В одному садку біліла здорова хата з мальованими одвірками та дверима.
   – Мабуть, це Балашова хата, – говорила Кайдашиха.
   – Ні, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.
   Уже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди біліли вбогі хати, неначе білі вівці.
   – Оце, мамо, й Западинці, – сказав Лаврін, і його очі весело заблищали.
   Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було ні однієї хазяйської, доброї хати.
   – Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? – спитала мати.
   – Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, – сказав син.
   Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбіглись з крутого, як піч, горба. Кайдаш скочив з війя, побіг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержать воза. Віз пхав їх ззаду, і вони поперли з усієї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки і трусилась, як у пропасниці. Віз натрапив колесами на горб і перекинувся. Кайдашиха викотилась із воза, неначе м’яч. Сіно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долині.
   – Тпру, сірий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! – кричав Кайдаш і сам летів з гори з усієї сили, незгірше волів, а воли басували, мов коні, задерши голови, та тільки рогами крутили.
   – Оце завіз мене в Западинці, бодай вони пропали! – кричала Кайдашиха на весь яр. – Трохи в’язів не скрутила.
   Кайдашиха вкачалась у сіно та в пил і тільки обтрушувалась. Сіно почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сіно з-за пазухи та пирхкала, як кішка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап’янець і зробив смугу через усю халяву й передок.
   – А бодай ці Западинці були запались, ніж мала я в них їхати! – лаялась Кайдашиха, витягаючи сіно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. – Оце заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами: каторжне сіно коле в спину, хоч спідницю скидай!
   – Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно, – сказав Кайдаш.
   Лаврін помостив на віз сіно, заслав килимом. Кайдашиха зовсім очепурилась, сіла на віз та все лаяла Западинці.
   Поїзд рушив далі. Яр закрутився на всі боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бідніші.
   – Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже крутиться! – гомоніла на возі Кайдашиха. – Де ж хата твоєї Мелашки? – питала вона в Лавріна.
   – Ото третя од кінця, – сказав син.
   Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кінці було видно три убогі хатини.
   – Оце завіз мене в якийсь вулик. Це не Западинці, а якийсь чортів мішок. Сюди тільки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це ті твої здорові хати! Та тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни.
   Віз під’їхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок, неначе стара баба. На причілку хата була підперта двома стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі віконця ледве блищали.
   Кайдашиха сиділа на возі й не хотіла злазити. Вона зовсім розсердилась. Лаврін одчинив старі ворітечка. Вони заторохтіли в його руках, неначе кістки сухих ребер. Кайдаш погнав воли у ворота. З-за хати вибігла суха собака, кудлата, як вівця, і зашавкотіла на гостей. З хати вибігло п’ятеро невеличких дітей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстій сорочці, в убогій старій хустці на голові.
   Кайдаш і Лаврін поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сіней виглянула Мелашка, мов квітка, блиснула чорними очима, пахнула рум’яним лицем і знов сховалась у хату. У Лавріна зомліло серце.
   – Просимо якнайласкавіше до хати! – промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисі.
   Кайдашиха була сердита на Западинці, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовті чоботи й показала їх Балашисі до самих колін.
   Із сіней вийшов Балаш, ще молодий чоловік, привітався до гостей, кланявся сватам і просив їх у хату.
   Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, і для неї здалося, що вона влазить в якусь скриню в дірочку. Хатні двері були ще нижчі. Кайдашиха нагнулась і тільки що хотіла гордо підняти голову, та з усієї сили лусь тім’ям об одвірок!
   Кайдашиха почутила, що в неї на тім’ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тім’я. Гуля заболіла так, неначе хто сунув у тім’я розпеченим залізом. У Кайдашихи виступили сльози на очах, защеміло коло серця, але вона мусила мовчати й терпіть.
   «Ой, крикну! – думала Кайдашиха. – Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю в батька-матір і Лавріна, і цих поганих Балашів!» – думала вона й мусила зуби зціпить, щоб вдержати язика.
   Малі діти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матір і Бієвці, і Балашову хату. Вона полапала рукою тім’я – високий очіпок поламався й увігнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.
   Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на убогу сім’ю, на убогу хату і не церемонилась; вона просто полізла за стіл і сіла на покуті, запишавшись та втираючи губи хусточкою.
   Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: і він підпирав сволок.
   Кайдашиха гордим оком окинула хату й обернула голову до образів. Її червона, високо зав’язана хустка на голові придавила коліна святій Варварі на чималому образі. Вона одсунулась од образа й сіла проти вікна.
   Малі діти поставали серед хати й повитріщали на Кайдашиху оченята. Коло дітей терлась кішка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дітей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом’якшала. Вона любила дітей.
   – Чом ти, Лавріне, не сказав, що в моїх сватів є маленькі діти? Ото, який же ти! Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В мене ж є й горішки, є мед і мак; була б спекла маківників. Ото, боже мій! – бідкалась Кайдашиха.
   Діти пороззявляли роти. Горішки і маківники залоскотали в їх ротиках. Вони дивились на багату тітку і все ждали, що з-під поли от-от посипляться горішки, а з-за пазухи повискакують маківники.
   – Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.
   Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв’язала вузол і роздала по шагу. Діти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
   – Чи можна, мамо, їсти дзеню? – спитала маленька дівчинка і полизала язиком свою дзеню.
   – Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! – сказала Кайдашиха.
   – Кака дзеня! Якби маківників, – сказав хлопчик.
   – Мамо, хочу маківників! – зарепетувала дівчинка.
   – Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, – сказав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик.
   – Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти надвір, – сказала Балашиха й випровадила дітей з хати.
   Балаш з Кайдашем посідали кінець стола і почали розмовляти за жито та пшеницю, за сіно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горілку.
   – Оце, боже мій! Гарні гості, та не знаю, чим вас і вітати. Тепер петрівка, такий важкий час, – бідкалась Балашиха.
   – Адже ж, мамо, я принесла з лісу глечик суниць, – вихопилася Мелашка. – Зварім на полудень вареники з суниць та з полуниць.
   – Одже ти, дочко, добре радиш, – сказала Балашиха. – Побіжи вибери свіжих огірочків та й заходжуйся коло вареників, а ми зі свахою трошки побалакаємо.
   Мелашка завешталась по хаті, зняла з кілків ночви, винесла в сіни й пішла в хижку за борошном.
   Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зріст, але проворна, жвава.
   «Ну, невеличка поміч буде з такої невістки. Для неї ще б тільки на припічку кашу їсти», – думала Кайдашиха.
   Хлопець приніс кварту горілки. Балашиха накраяла хліба. Балаш почастував гостей горілкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своєму звичаю, тільки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хліба, щоб закусити. Хліб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хліб давив їй у горлі.
   «Чи ці люди вбогі, чи Балашиха зовсім не хазяйка? Довго прийдеться мені вчити цю Мелашку, – подумала Кайдашиха і важко зітхнула. – Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. І в Мотрі непогані брови, а за тими бровами ціла купа лиха».
   – Погана у вас в Бієвцях горілка, неначе сироватка з перцем, – сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запіканку з червоним перцем, що він пив на розглядинах у Довбиша.
   – Погана, бо іродів шинкар розводить водою, – проморив Балаш. – Бодай йому смерть така, як оця горілка.
   – Так тільки смердить горілкою, – сказав Кайдаш.
   Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.
   «Ну, та й горда моя сваха! Тільки полоще губи в чарці», – подумала Балашиха.
   Поки старі балакали та пили, Мелашка затопила в печі і поліпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорні, неначе житні вареники на ситі.
   Незабаром і вареники поспіли. Балашиха одцідила їх на друшляк і подала на стіл.
   – Вибачте на цей раз, будьте ласкаві. До вареників нема меду, – сказала хазяйка.
   – Та обійдемось, моє серденько, і без меду. Чи це житні, чи пшеничні вареники? – спитала Кайдашиха.
   – Та це в нас така пшениця вродила, – сказала хазяйка, – не пшениця, а якась мішаниця з житом.
   Кайдашиха полизала вареники, виїла полуниці, а тісто покинула на полумиску.
   Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз після Петра в першу неділю справити весілля. Лаврін пішов з Мелашкою в садок і не міг з нею наговоритися.
   – Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собі смерть заподіяла, – говорила Мелашка до Лавріна.
   – Чи не буде, Мелашко, тобі скучно за Бієвцями? – спитав Лаврін.
   – Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько, – сказала Мелашка.
   Балашиха вийшла й покликала Лавріна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх зі своїх рук і налив чарку Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку в руки, і хоч була сердита, але таки не вдержалась і розпустила на всю хату мед своїм язиком.
   – Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, і з роси, і з води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками.
   Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на п’ятницю. Мелашчина краса таки розв’язала їй язик й витягла з його меду цілий вулик.
   Кайдаші надвечір розпрощались із новими сватами і поїхали додому.
   – Горді наші свати, нема що сказати, – сказала Балашиха. – Не знаю, чи добре тобі, дочко, буде в цієї чепуристої свекрухи, – промовила вона до Мелашки.
   Нешвидкою ступою потяглися Кайдашеві воли вздовж Западинців. Кайдашиха сиділа високо на возі і вже поховала свої жовті сап’янці, прикривши їх свитою. Лаврін ішов осторонь коло воза.
   – Ой, поганяй швидше воли! – крикнула Кайдашиха на чоловіка. – Коли б завидна вилізти із цього каторжного вулика. Буду пам’ятати, коли їздила на ці Западинці. Не заманите мене сюди й калачем. Поробили двері, нічого сказати! Трохи собі голови не знесла, а на очіпку зробила собі правдиві Западинці.
   – Зате ж, мамо, у вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори. Чи велика, мамо, моргуля на голові? – спитав насмішкувато Лаврін.
   – Моргуля! Твоя теща правдива моргуля. Хліба не вміє доброго спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цією невісткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кішку.
   Кайдашиха лаялась та все подивлялась набік, чи часом не вглядить де знайомих людей. Їй здавалось, що проти неї назустріч вийде вся бієвська громада з головою на чолі.
   – Поганяй-бо швидше! Може, забіжу на часок до попаді та хоч пополудную гаразд, та досхочу нап’юся наливки. Я в тутешньої попаді, як у себе вдома.
   Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й пішла в двір.
   – Та не баріться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подушках, – гукнув услід Лаврін.
   – Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Мелашка, – обізвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
   – Хоч між дровами, аби з чорними бровами! – сказав Лаврін. – Хоч під лавкою, аби з гарною панянкою.
   – Побачиш, краси на тарілці не краять! Чорними бровами не нап’єшся й не наїсися, – сказала Кайдашиха й пішла в двір.
   – I на чортового батька їй здалися тi попаді! Хочеться ж дражнити попових собак! – бубонів coбi під нiс Кайдаш.
   Уже сонце зайшло, вже надворі смеркалось, а Кайдашиха сиділа та щебетала в попаді. Вони стояли, похиливши голови. Лаврін сперся на тин i думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возі.
   Забрехали собаки в дворі. Кайдашиха вийшла з хати весела, неначе прийшла з церкви.
   – От хто мене вітав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не знали, де й посадити мене. Частувала мене матушка i чаєм, i горілкою, i наливкою, – хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась із Западинцями.
   Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату.
VI
   Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю. Після вбогої батькової хати вона ніби ввійшла в панські покої. Кайдашева хата була просторна, з чималими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах. I зелений садок, i маленька паciкa в садку під горою, i криниця під грушею, i левада, i зелена діброва на горах, i розмова з Лавріном за пасікою – все ніби заквітчало свекрову хату квітками та залило пахощами. Тиждень минув, як одна година.
   Мелашка ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся зі свекрухою, ніби не чула, як свекруха обсипала її неласкавими словами.
   Кайдашиха привітала старшу невістку перше солодкими медовими словами, а потім уже дала їй покуштувать полину. З Мелашкою вона обійшлась інакше: вона одразу почастувала її полином. Вона не злюбила Мелашчиних батьків і як тільки бралась за тім’я, то згадувала Западинці та свої розглядини в Балашів. Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисі дуже бажалось на старість полежати та одпочить.
   Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї.
   Одного дня ще вдосвіта Кайдашиха збудила Мелашку і загадала їй місить діжу, а сама поралась коло печі. Мелашка влізла руками в діжу і ніяк не могла вимішать тіста зі самого дна: діжа була здорова, а вона сама була невеличка на зріст і не могла дістать руками до дна.
   – Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі.
   Лаврін узяв маленького стільчика і підставив Мелашці під ноги. Мелашка вилізла на стільчик і, запнувшись білою фантиною, неначе боролася зі здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки і милувався, як вона проворно орудувала руками, як стільчик хитався під ногами. В неї на лобі виступив піт.
   – Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає, – знов сказала сердито Кайдашиха.
   Лаврін обтер своїм рукавом гарячого Мелашчиного лоба. Мелашка, як дитина, глянула на його темними очима й осміхнулась. Свекрушин докір полетів проз її вуха й не зачепив душі.
   – Лавріне! – знов гукнула Кайдашиха. – Утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають, – уже кепкувала свекруха, дивлячись на дитячі Мелашчині руки.
   Мелашка осміхнулась, але якось жалібно глянула на Лавріна, вона неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
   Лаврін мовчав і тільки глянув на матір.
   У хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою і почав гримати, що Кайдашиха опізнилась із хлібом.
   – Опізнилась. Чому пак не опізнитись, коли понабирали в хату невісток із Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготів… Он бабляється з діжею од самого ранку, неначе дитина пічки копає.
   Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім невимішане: на йому було видно бульбашки, неначе горіхи.
   – Геть вилазь із діжі, бо сьогодні не будемо обідать! – крикнула Кайдашиха на Мелашку.
   Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила зі стільчика й стала серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдашиха помила по лікті руки й кинулась зі злістю на діжу, як на свого ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
   – Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на руках на цілий хліб. Пообшкрібай ножем тісто в діжу та порайся коло печі.
   Мелашка зітхала. Вона почутила, що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.
   Мелашка мила руки, але руки в тісті не швидко обмивались.
   – Чого ти там бабляєшся? Мий хутчій руки, бо прийде батько вдруге до хати, то він нам поб’є спину! – вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
   Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще й гаразд не обмила тіста на руках, обтерла їх сяк-так рушником і кинулась вимішувати лемішку. Вона сіла долі, поставила в колінах горщик, обвернутий ганчіркою, і, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав’язла в густій лемішці, хруснула й переломилась.
   – Ой боже мій, із цим недбайлом! – крикнула Кайдашиха, глянувши на Мелашку. – Тепер, про мене, стромляй руку в лемішку та й мішай.
   У Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку і почала вимішувать лемішку ложкою. – Мати твоя, мабуть, вимішувала лемішку ложкою та й тебе навчила! – крикнула зі злістю Кайдашиха.
   Мелашку здавило в горлі. Вона заплакала. Тільки що Кайдашиха виплескала хліб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату межисіткою, голодний Кайдаш знов увійшов у хату i почав лаяти жінку й невістку.
   – Якого ви недовірка вдвох робите, що у вас i досі обід не готовий! – крикнув Кайдаш на всю хату. – Піди, Мелашко, до Мотрі та позич хліба на обід.
   Тільки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нeї хто линув кип’ятком:
   – Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем поперебиваю! В неї снігу зимою не дістанеш.
   У Карповій противній хаті двері були одчинені. Мотря почула ці слова.
   – Як тільки котра з вас ступить на мій nopiг, то я вам обом поперебиваю ноги оцією кочергою! – крикнула Мотря зі свого порога i показала кочергу. – Сплять до обіду та ще мене й судять: судіть уже Мелашку, а мене не зачіпайте.
   Мотря причинила свої двері, аж горище загуло. Мелашка побігла до сусіди позичать хліба на обід.
   Мелашка позичила хліба i верталась через свій садок. Вона вгляділа в садку Лавріна.
   – Зобіжає тебе, моє серце, мати, – сказав Лаврін i неначе закрасив материну лайку своїми ласкавими словами.
   – Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима, – сказала Мелашка, глянувши Лаврінові в самі сині очі.
   Йшла вона за хлібом, садок неначе пов’яв для неї й листя пожовкло, а як верталася назад, глянула милому в вiчi, i для неї знов садок розвився й зазеленів, i сонце весело на йому заграло.
   I знов у Кайдашевій хаті почалася колотнеча. Кайдашиха почала свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь. Мотря не любила Мелашки i все чогось підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в одній хаті, а через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
   Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз. Мелашка вже нудилась за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю матір’ю. Вона просилась у свекрухи в гості до батька, свекруха її не пустила. Кожної неділі просилась Мелашка в гості, i кожної неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажурилась.
   – Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? – питав у неї чоловік.
   – Скучила за матір’ю. Вже й жнива минають, а я нi разу не була в матінки в гостях. Цієї ночі мені снилось, що я стала зозулею та й полетіла в Бiєвцi. Прилітаю в батьків садок та й сіла на вишні. Батько неначе виходить у садок та й просить мене до хати. Я влітаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лаві мертва, заверчена наміткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях i жалібно дивиться на мене.
   – Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може, й підемо в гості.
   – Проси, Лавріне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дітись. Шумить діброва на гopi та тільки жалю мені завдає. Щовечора дивлюся на заросянські гори, щовечора пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зелені луги сльозами залила.
   Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврінові стало жаль молодої жінки.
   Він пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.
   – Здається мені, що до моєї матінки й дорога терном та колючою ожиною заросла, – сказала Мелашка.
   Лаврін таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невістку до родини, а сама таки не поїхала. Навіть попадині пухові подушки та наливка не заманили її на Западинці. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватів Кайдаша. Кайдаш не схотів, бо в Бієвцях була недобра горілка.
   – Візьми ж, Мелашко, паляницю батькові, а дітям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тільки що не їли, – сказала Кайдашиха, подаючи Мелашці пухку паляницю.
   Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докір, стала для неї важка, як камінь.
   Лаврін пішов з Мелашкою в Бієвці.
   Тільки що Мелашка ступила на батьків поріг, та й залилась дрібними сльозами, впавши матері на груди.
   – Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гості, у вікна виглядала, та вже й перестала.
   – Не пускав нас батько, не пускала й мати, – сказав Лаврін, – у жнива було дуже багато роботи.
   – Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бієвцями та за нами, – говорила мати, – привикай, серце, до чужого села та до нової рідні. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дівка, як верба: де посади, то прийметься.
   – Не так легко, мамо, прийнятись, – говорила Мелашка, – коли посадили ніби на гарячому піску.
   Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пісок.
   – У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в’яла, – сказала Балашиха словами пісні, роздивляючись на свою дочку. – Чого ти, дочко, зблідла та наче пилом припала? І голос твій став такий тихий та смутний.
   – Нема мені од чого цвісти. Якби не Лаврін, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.
   – Не можна, дочко! Зав’язала голівоньку, не розв’яжеш довіку, – сказала Балашиха, осміхаючись через сльози.
   Матері все здавалось, що Мелашка нудиться в Бієвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дівоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашці було важко в свекрухи.
   – Звикай, серце! Як я вийшла заміж за твого батька, то й я плакала, а далі звикла. Така вже жіноча доля.
   Мелашка обцілувала маленьких братів і сестер, розв’язала хустку з гостинцями. Діти вкрили хустку, як мухи мед, а в тій хустині було всякого добра: і горіхи з насінням, і груші, й яблука, ще й медяники. Діти аж плескали в долоні та щебетали на всю хату.
   Балашиха застелила стіл скатертею, поставила пляшку з горілкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матір’ю пішла в садок, жалілась на свекруху й свекра, виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок. Мати стояла під вишнею та й собі плакала.
   – Я тижня не пробула в свекрухи і вже сльозами облилася, – говорила Мелашка. – Якби Лаврін не оступався за мною, то вони б мене з’їли. А збоку через сіни живе Карпова Мотря, наче люта змія, не сприяє мені через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуляки голубку.
   – То ти, дочко, не потурай свекрусі. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи.
   – Коли, мамо, кругом мене все чужі люди, чужий рід, чуже село. Я одна, як билина в полі, а вони всі на мене, як вітер на билину.
   Поплакала Мелашка з матір’ю в садку, ввійшла в хату, сіла за стіл полуднувать і не полуднувала.
   «Якби мені перекликать сюди Лавріна, я б навіки зосталась у матері!» – думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
   Мелашка посиділа в батьків до вечора, пішла до сусід, побачилась із сусідами, наговорилась і вже смерком розпрощались з ріднею. Перейшла вона двір до воріт і стежку облила слізьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.
   «Прощай, мій спокою! Мій віночку, вишневий батьків садочку!» – подумала Мелашка і пішла селом додому з Лавріном.
   Уже вночі пізненько вони прийшли додому.
   «Потривай же, Мотре, замітала я сіни, виносила і своє й твоє сміття, а завтра не винесу, – думала Мелашка, згадуючи напутіння своєї матері, – нехай вже лає мати, а то й вона кричить».
   Другого дня Мелашка вимела свою хату і половину сіней, неначе мотузком одміряла.
   – Як вимела рівненько! Чи не поясом міряла сіни? – питала Мотря в Мелашки.
   – А хоч би й поясом, що тобі до того! Не буду мести твоєї половини сіней та виносить твого сміття, – сказала Мелашка.
   – А хіба ж ти не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни? – обізвалась Кайдашиха. – Міряєте ви, бодай уже міряла вас лиха година!
   Од того часу Мелашка знайшла собі ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сіни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте сміття. Од того часу в хаті гризла Мелашку свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря.
   Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосілась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, між чужі люди, не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тільки тоді щаслива, як одпрошувалась в гості до батька, та й те траплялось дуже рідко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п’яний додому і зганяв злість більш на невістці, ніж на своїй жінці. Мотря не пропускала Мелашки через сіни і зачіпала її ущипливими словами. Лаврін оступався за нею та й годі сказав.
   Настав страсний тиждень. У Великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов’їха. Вона була дуже богомольна і щороку їла паску в Києві в Лаврі. І тепер вона збиралася в Київ, але самій іти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись у далеку дорогу. В неї була думка підмовити самого Кайдаша, бо з чоловіком у дорозі все-таки бабі безпечніше.
   – Помагайбі вам! Поздоровляю вас з Великим понеділком, – промовила Палажка.
   – Спасибі, будь і ти здорова, – одказала Кайдашиха, – сідай, Палажко, в нашій хаті.
   Палажка сіла на лаві й скорчилась у три погибелі. Вона за великий піст так спостилась, що в неї тільки очі блищали.
   – Чи підеш, Палажко, і цього року до Києва? – спитала Кайдашиха.
   – Як господь поможе та сподобить, то чом би й не піти. З’їла я двадцять пасок у Києві, то, може, бог поможе з’їсти і двадцять першу. Стара Головчиха зохотилась іти зо мною, та, може, хто із вас піде з нами, бо як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття. А як хто їстиме щороку в Києві паску, та ще й умре на Великоднім тижні, той піде просто в рай, бо на Великоднім тижні царських врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так і полетить просто в рай.
   Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що він богобоящий.
   – А хто постить двадцять п’ятниць на рік, той не піде просто в рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврі? – спитав Кайдаш.
   – Ні, – сказала з повагом Палажка, – хто постить у ті п’ятниці та носить при собі сон богородиці, той не буде у воді потопати, в огні горіти, од наглої смерті помирати, а в рай просто не піде. А хто піде в Єрусалим або щороку в Києві в Лаврі паску їстиме, або вмре на самий великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.
   Мелашка слухала, і в неї робота випала з рук.
   – Треба в Києві на великому тижні висповідатись, у Чистий четвер одговіться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святі мощі по шагу покласти, то тоді господь і помилує нас, – навчала баба Палажка, піднявши вгору палець. – А хто купить мира од мироточивих голів або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собі очі та лоб, в того ніколи не болітимуть очі й голова. Я знаю в Києві всі мощі, всі церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною іде слідом сотня або й друга людей, а я всім розказую, в якій церкві які мощі, показую, де лежить пір’я з архангела Гавриїла в панянському монастирі, де стоїть молоко богородиці, де святий Миколай притиснув до стіни своїм образом злодія, як той хотів обікрасти церкву.
   – Невже притиснув? – спитала Мелашка, розплющивши широко очі.
   – Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченці з усього Києва не посходились. А од образа пішов світ на всю церкву, неначе од сонця. Ченці думали, ще в церкві пожежа, та й позбігались. Коли глянуть на те чудо, та мерщій на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свічки, та давай перед Миколаєм править та молитись. Тоді образ і пустив злодія. А той злодій зараз постригся в ченці та й став святим.
   У хаті всі слухали Палажчину розмову. Молодиці позгортували руки та важко зітхали, приказуючи:
   – Ой боже наш, боже наш!
   – А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати, то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздіймають та хрестяться. Я знаю і де гроші коло образів класти, а де гроші черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною люди так і валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до Притиского Миколая.
   – Ой, пустіть мене, мамо, в Київ з бабою! – просилася Мелашка. – Я й зросла, а в Києві не була. Мене й господь не помилує на тому світі.
   – А церкви там усе із золотими верхами. В печерах лежить дванадцять братів, що будували лаврську дзвіницю. Кажуть, що як будували, то вона все входила в землю, а однієї ночі вийшла вся із землі. Од того часу всі брати постриглись у ченці. Господи, скільки я переводила людей на самий верх дзвіниці до великих дзвонів!
   – Ой, пустіть мене, матінко! Здається, вмру, як не піду в Київ. Чи то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?
   – Авжеж є: а на левові сидить святий Самсон та щелепи йому роздирає. Як піймав його на Подолі коло Дніпра, як роздер щелепи, та й сам каменем став, і лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, – тижня мало! – говорила Палажка й підвела очі до образів, підняла обидві руки вгору, ще й пальці розчепірила. – Там на Андріївській горі під престолом є джерело, а в те джерело щороку забивають віз вовни. Як тільки покажеться зверху роса, то зараз знов запихають туди віз вовни, бо якби полилась з того джерела вода, то ввесь світ залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду під престолом. Ой господи! Помилуй нас, грішних! – сказала Палажка і зітхнула на всю хату.
   Старий Кайдаш сидів, похиливши голову, а Мелашка плакала.
   – Піду я з бабою до Києва та одговіюсь у Лаврі. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, – сказала Мелашка.
   – Авжеж, Марусе, пусти невістку, бо як не пустиш, то буде тобі великий гріх од бога, – навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.
   – Та коли ж на Великому тижні багато роботи, – обізвалась Кайдашиха.
   – Я, мамо, ладна день і ніч не спати, пороблю вам усю роботу та й піду, – просилась Мелашка, втираючи сльози.
   – Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, – сказав Кайдаш. – Пішов би й я, та настає чоловіча робота на полі.
   – А коли, дочко, думаєш іти, то спечи собі святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кільце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговітись свяченим у Лаврі, то тебе господь простить і помилує, – навчала Палажка. – А я вже тобі дорогу скрізь покажу, як пописаному. Мене всі прочани знають з усього світу, я їм усім даю привід у Києві. В Києві вони всі ходять за мною, неначе вівці за пастухом.
   Баба Палажка розпрощалась і пішла з хати. Кайдашиха вчинила тісто й спекла Мелашці маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селі десять бабів і другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчиній торбі була й паска, і чималий калач, і сало, і сіль, і навіть крашанки. Вона кланялась кожному в хаті й просила простити її гріхи. Прочани пішли до Києва.
   – Та не барися, дочко, вертайся додому! – наказувала Кайдашиха невістці, стоячи за ворітьми.
   – Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, – говорила Палажка, кланяючись до дзвіниці трохи не до самої землі.
   Йдучи селом, Палажка заходила в декотрі хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась із цілим селом, то для неї довелось сливе не минати ні одної хати і ходити з хати в хату, як ходить піп з молитвою.
   Прочани йшли день, упросились в одному селі на ніч до добрих людей, переночували й раненько знов пішли в дорогу. Мелашка неначе на світ народилась: її не допікала тут ні свекруха, ні свекор, ні Мотря. Понад дорогою зеленіли молоді жита, синіли далекі гори та могили. Надворі було тепло й ясно. Мелашка ніби набиралася здоров’я на волі.
   Уже звернуло з півдня. По один бік дороги була чимала гора, а на горі могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тієї могили вже було видно Київ із церквами та дзвіницями. Тієї могили прочани не минали ніколи.
   Палажка вийшла на могилу, впала навколішки й почала молитись. З могили було видно на горах високі дзвіниці, церкви із золотими верхами. Кругом Києва в долині зеленів густий ліс, синів за Дніпром, ніби повитий сизим туманом, бір, а між соснами подекуди блищали широкі плеса розлитого Дніпра. В лісі блищали золоті хрести монастирів, неначе дорогі камінці, розкидані зверху на бору. Сонце світило на київські гори; золоті верхи сяли й неначе горіли. Баба Палажка припала до землі головою, а за нею й молодиці почали бити поклони.
   Палажка встала і, піднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:
   – Онде велика лаврська дзвіниця, а ото коло неї сама Лавра, а то далі свята Софія, а то свята Варвара, – говорила вона.
   Молодиці водили очима слідком за її рукою, а Мелашка стояла, мов кам’яна. Ті золоті верхи та білі дзвіниці здавалися для неї якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани перейшли бір і прийшли на заставу. На заставі стояла черничка й причепилась до їх:
   – Спасайтеся, люди добрі! Нехай вас господь спасеть і помилує. Йдіть говіти в наш монастир на Подолі до святого Фрола й Лавра. У нас більше мощей, ніж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Іродом, є риза христова і кров з христових ран, і пір’я архангела Гавриїла, й молоко богородиці.
   Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пішла за нею. На других заставах так само стояли черниці й затягали до себе богомольців.
   Баба Палажка не послухала черниці. Вона гордовито одказала, що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всі церкви й монастирі.
   Надвечір Палажка привела прочан у Лавру.
   – Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? – спитала Мелашка.
   – Де там тобі тут! – гордовито сказала Палажка. – Покажу тобі й лева, а це, бач, велика дзвіниця, а оце Лавра; тут лежать мощі святого Феодосія…
   Мелашка глянула на дзвіницю і трохи злякалась. Для неї чогось здавалось, що дзвіниця впаде на неї й розчавить її.
   Прочани пішли в церкву. У великій лаврській церкві йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква ніби палала свічками і була набита народом. По церкві неначе розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стіни, спалахнуло на високому іконостасі до самої бані, розтопило на щире золото іконостас і повисло під банями огняними краплями на панікадилах. Після кожної євангелії дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченці, ставали півкругом і співали страсні пісні.
   Палажка й Мелашка посвітили свої свічки й впали навколішки. Сорок душ ченців у чорних клобуках співали серед церкви такі жалібні пісні, неначе хотіли виплакати в піснях всесвітнє горе. То був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний крик, якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з грудей. Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу, горя од холоду й голоду, од меча, од огню, од татар, од царів, од панів, од жидів, од дужого й багатого, од дикого звіра…
   Якась надзвичайна туга лилася слізьми з тих давніх лаврських пісень, складених сотні літ… І Палажку, і Мелашку здавило за серце. В тих сльозах співу ніби текли ріки їх власних сліз од їх бідності, од панщини, од московських та польських закуцій, од давнього польського ярма, од жидівського здирства… Палажка плакала, аж ридала, Мелашка ніби почула в тих піснях, впізнала своє горе в свекрушиній хаті і залилась слізьми.
   – Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину! – молилася Мелашка, стоячи навколішки коло Палажки й заливаючись слізьми.
   Вони вийшли із церкви. Надворі була північ. Із церкви висипала сила народу. Коло Лаври була гостиниця тільки для панів. Весь народ покотом ліг кругом церкви на кам’яних плитах. Багата Лавра не спромоглася поставити гостиницю для народу, хоч забагатіла народними грішми.
   Висипали зорі на небі. Мелашка не могла заснути. В неї над головою ніби висіла дзвіниця, а у вікна виглядали здорові дзвони. Вона й дивувалась, і боялась тих дзвонів та все розпитувала в Палажки про печери, про святих у печерах, за лева та про пір’я з архангела Гавриїла. Для неї так хотілось побачити всі дива, що вона не почувала, як у неї боліли ноги, нили коліна.
   На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До неї пристало ще з п’ятдесят молодиць. Усі вони йшли за нею, наче сліпці за поводатарем. Палажка водила їх од одної церкви до другої, так що прочани погубили лік церквам. Прочани прийшли в Софію. Серед церкви на амвоні стояв митрополітанський стілець із червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку образок, поставив олив’яну тарілку, вдарив поклона й поклав на тарілку шага. Баба Палажка й собі вдарила перед стільцем три поклони, поцілувала образок й кинула на тарілку шага. За нею посипались молодиці. Посипались п’ятаки на тарілку. Дзвонар зібрав з тарілки гроші й сховав собі в кишеню.
   – Святий сидів на цьому стільці! Йдіть цілуйте образ та кладіть по шагу, – говорила баба Палажка до молодиць.
   Із Софії Палажка повела прочан до Михайлівського монастиря й найняла молебень святій Варварі. За нею слідком і другі молодиці клали гроші на молебень. Од Варвари Палажка повела їх до святого Андрія, а звідтіль на Поділ у панянський Фроловський монастир.
   – Наймайте молебень святому Флору й Лавру! – шептала черниця молодицям. – Жертвуйте на святі мощі, а гроші давайте мені до рук.
   Деякі молодиці оддали гроші черниці в руки. Черниця сховала їх десь під свою чорну рясу.
   – Чи показують ризу господню та пір’я з архангела Гавриїла? – спитала баба Палажка.
   – Од пір’я ключі у матушки ігуменії. Ви не сподобитесь його сьогодні бачити, а ризу господню я вам покажу.
   Черниця повела бабів за колони, зняла з однієї срібної домовини з мощами червоне покривало. Під ним було друге – дороге, все золоте, із золотими китицями.
   – Спасайтеся! Прикладайтесь до господньої ризи! – говорила черниця плаксивим голосом. – У цій ризі Христа жиди мучили.
   Баба Палажка впала навколішки, залилась слізьми й поцілувала кінчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами до золота та до оксамиту.
   Для неї здалося, що вона бачить самого Христа й цілує його одежу. Всі молодиці плакали та втирали сльози, а черниця плаксивим голосом розмальовувала, як жиди Христа мучили, як накладали на голову терновий вінець, як били вірьовками і розпинали на хресті. Богомольці кидали на ризу гроші, а черниця забирала і ховала їх десь під рясою та все поглядала на двері, щоб часом не надійшла мати ігуменя.
   У Велику п’ятницю Палажка повела прочан на Поділ. Прочани заночували в Братському монастирі. Утреня мала початись в третій годині опівночі. Богомольці зібрались лягти спати покотом на траві під липами просто чернечих келій. З одних дверей келії за богомольцями слідив очима один чернець, молодий, здоровий та повновидий, з довгою чорною бородою. Він набачив у церкві Мелашку. Її краса так вразила його, що він не міг одірвати од неї очей. Він вийшов слідком за нею з церкви, підглядів, як вона сіла з богомольцями під липами полуднувати, і все стояв на дверях, доки смерклось надворі і богомольці полягали рядом на траві. Він нагледів, що Мелашка лягла другою од краю і пішов у свою келію.
   Із самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка і ніби стерегла своє стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця десь спізнилась, прийшла до гурту і лягла спати коло баби Палажки із самого краю, підмостивши під голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю другою.
   Уже пізненько, як усі богомольці поснули таким сном, що їх не розбудили б і лаврські дзвони, чернець вийшов з келії, знайшов той ряд, де лежала Мелашка, як йому здавалось, другою од краю, підкрався тихесенько та й натрапив якраз на бабу Палажку.
   Саме тоді бабі Палажці приснилось, що вона вилізла на лаврську дзвіницю та й стала під великим дзвоном. Дзвін одірвався та й упав на неї. Вона закричала з усієї сили, але дзвін надавив її важким серцем і затулив рота. Прокидається вона і чує, що на її лиці чиясь здорова борода, а чиїсь губи так вчепились в її губи, що вона ніяк не могла розтулити рота. Вона хотіла підняти руки, але хтось держав її за руки, придушивши їх, ніби залізом, до землі. Вона хотіла повернути головою, а в неї на лиці плуталась страшна борода, повні губи так цілували її, що губи аж пристали до зубів.
   Баба Палажка перелякалась. Їй здалось, що на неї справді впав дзвін, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою і так крикнула на все горло, що побудила всіх богомольців. Піднявся ґвалт, шум. Богомольці заворушились, зашуміли, а повні губи цілували бабу в щоки, в брови, в очі, а далі щось чорне знялося і, як куля, полетіло між липи.
   «Що це таке? – думав чернець. – Така гарна молодиця, а лице таке тверде, як дірявий горщик; аж губи щемлять!»
   – Що там таке! Чи злодії, чи що? – питали сонні богомольці.
   – Це тебе, Палажко хтось чи цілував, чи хотів обікрасти, – обізвалась крайня баба.
   – Ой, щось побігло! – крикнули молодиці, і кожна почала облапувати свій клунок під головами.
   – Це нечиста сила мене давила, – говорила баба Палажка. – Це він мене скушав, бо я вже висповідалась і завтра мала причащатись. Оце, боже мій, який гріх трапився! Двадцять пасок з’їла в Києві, а за двадцять першою такий гріх трапився. Послинив нечистий усе лице, й губи, й щоки. Пху на тебе, сатано!
   – Та то якийсь послушник побіг до келій, – говорив один чоловік.
   – Еге! Добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт! Цур їм, таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповідатись. Оце одговілась! Боже мій, яка мені напасть од скусителя, – бідкалась баба Палажка.
   – Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як він вас, бабо, цілував, – сказала простенька Мелашка.
   – Оце вигадала! – сказала баба Палажка. – Чи то можна, щоб у монастирі були такі ченці. Неначе я оце вперве в Києві. Говорить неначе маленька. Ще рознеси по Семигорах, як вернешся додому.
   Баба Палажка дуже обидилась. Вона бачила, що Мелашка підривала її повагу, буцімто чорти вже звернули на неї свою увагу й почастували своїм жениханням та поцілунками.
   Одначе на другий день баба Палажка боялась зоставатись на ніч у монастирі і повела прочан говіть в одну церкву на Подолі під самою Андріївською горою. В тій церкві був старий священик. Він збудував для богомольців, зараз коло цвинтаря, на церковному дворі довгу комору з перегородками, але без вікон, і пускав туди прочан на ніч. Тією коморою він притягував до себе велику силу богомольців і заробляв добрі гроші. Монастирі навіть не поробили для селян і таких комор.
   Баба Палажка завела прочан у ту комору. Там вони поскладали свої клуночки й замкнули двері. Раненько у Велику суботу прочани пішли в церкву говіти.
   Старий священик сповідав людей. Сотня богомольців стояла кругом його і ждала. Баба Палажка кивнула на своїх рукою і повернулась до дверей. Вона боялась, що не діждеться сповіді. А гріх тієї ночі мучив бідну бабу, як пекельний огонь.
   Тільки що семигорці застукотіли чобітьми по залізному помості, священик покинув сповідати якусь бабу, обернувся, махнув до баби Палажки рукою і крикнув на всю церкву:
   – Куди ви, бабки! Йдіть до мене сповідатись! У мене шагом дешевше, ніж у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене сповідь шагом дешевше й покута більша.
   Баба Палажка махнула до своїх, і вся ватага повернула од дверей назад і знов застукала чобітьми по залізному помості.
   Тим часом як баба Палажка сповідалась, Мелашка вийшла з церкви й сіла між довгими рядками бабів на церковних східнях, під стовпами. Скраю недалечко від неї сиділа старенька проскурниця й продавала проскури.
   Мелашка задумалась. Третій день прожила Мелашка в Києві, як у раї. Вона згадала, що через день для неї треба буде вертатись додому, і зітхнула дуже важко. Сльози виступили на її очах. Вона в Києві не бачила ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі, не чула ні од кого лихого слова. Ніхто не гриз їй тут голови.
   Проскурниця почула те важке зітхання, глянула на молодицю й задивилась на неї.
   – Чого ти, молодице, так тяжко зітхаєш? – спитала вона Мелашки.
   – Господи, як тут у Києві гарно! А як подумаю, що треба вертаться додому, то мені здається, що оце треба через день умирать.
   Мелашка розказала проскурниці за своє горе. Добра проскурниця слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в голові чудна думка. Несподівано їй стало на думку зостаться в Києві. Краса міста, краса церков, монастирів одібрала од неї думку навіть про Лавріна.
   – Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому.
   – Коли хоч, то й ставай помісячно. В мене одна робота – пекти щодня проскури, – сказала проскурниця.
   Мелашка сподобалась проскурниці, а од неї саме тоді одходила наймичка.
   – Тут у церкві наші односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою хату, поки вони підуть з Києва додому.
   Проскурниця повела її в свою хату. Хата була зараз коло церкви на цвинтарі, у великому домі, в нижньому етажі, тільки двері в хату були за брамою, на другому дворі. Проскурниця привела Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з одним здоровим вікном, переплетеним залізними гратками. Під вікном од стіни до стіни стояв довгий стіл. Увесь стіл був укритий рядками проскур і великих, і маленьких, і малесеньких. На ліжку коло печі, на подушках, застелених білим простирадлом, лежали здорові проскури, як паляниці. Наймичка печатала проскури знамеником.
   Проскурниця звеліла Мелашці помить руки і поставила її в кінці стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тісто та все поглядала на двері. Вона боялась, щоб баба Палажка не вислідкувала її.
   Здорова піч була вже витоплена й пашіла вогнем. Через двері було видно маленьку кімнату, де жила проскурниця. В кімнаті було чисто й гарно, як у віночку. На ліжку біліли чисті подушки. На вікні червоніли між зеленим листом китайські рожі. Коло образів із золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку неначе повіяв тихий теплий вітер у літній день, такий спокій був розлитий у тих кімнатах. Вона викачувала проскури, а її думки літали в Семигорах, коло Лавріна. Сльози закапали в неї з очей. Вона втерла їх рукавом.
   «Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потім що буде, то й буде», – думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.
   Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась і повела бабів з церкви. Вона хотіла вести їх у печери, але на цвинтарі оглянулась на всі боки й примітила, що нема Мелашки.
   – Де ж це ділася Мелашка? – питала Палажка, оглядаючись на всі боки. – Чи не зосталась у церкві?
   Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв двері і замикав замком.
   – Куди це вона пішла? Може, вона десь за церквою? – говорили баби.
   Палажка обійшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору, обдивилась увесь двір, – Мелашки ніде не було.
   – Оце, боже мій! Де це вона загаялась? – бідкались баби і посідали під стовпами на східцях.
   Сиділи вони, сиділи, ждали-ждали, а Мелашки не було.
   – Куди це її нечистий поніс? – почала вже лаятися Палажка. – А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її ждати.
   – Авжеж ходім, а то ще й в печери опізнимось.
   Баби знялися з місця й швиденько почимчикували з цвинтаря.
   Ввечері баби вернулись з Лаври за Мелашкою, а Мелашка не приходила. Палажці треба було йти знову у Лавру на діяння, щоб їсти паску в Лаврі, а Мелашка неначе скрізь землю пішла. Баби пішли у Лавру, діждались свяченого, розговілись, знов вернулись на Поділ, а Мелашка все-таки не приходила. Вони заметушились і забідкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрізь питали в прочан і нічого не допитались. Просиділи ще день-другий у Києві та й пішли в Семигори.
   Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про Мелашку, пішла собі додому та й сіла. Але по селі пішла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх і не вернулась у Семигори. Та чутка дійшла до Кайдашів: її принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, відома на все село брехуха.
   – Христос воскрес! Зі святками будьте здорові! – сказала Параска, переступаючи через Кайдашів поріг.
   – Чи ви пак знаєте, де ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по Києві. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у Києві, а з Києва, мабуть, пішла на заробітки за границю або на Бассарабію. Вже правда! Палажці тільки б сліпих блиндарів водити по селах, а не людей до Києва.
   – Та це я перечула вже через людей на селі, – сказала Кайдашиха, – а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, під шум чи під греблю та й очей не показує.
   – Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти? Та вона цілу ніч у Братському монастирі обнімалась та цілувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона там усі входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого байстрюка в приполі, бо одного вже має: ще й твою невістку навчить добру.
   Параска розказала Кайдашам усю комедію з бабою Палажкою в Братському монастирі у Велику п’ятницю.
   – Ти, Кайдашихо, не пускай з нею більше Мелашки до Києва, як ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговляється в Києві, – говорила баба Параска.
   Лаврін стояв ні живий ні мертвий. У його й руки опали.:
   – Ой боже мій! Що ж тепер нам робити? Де Мелашку шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, – говорила Кайдашиха.
   – Та піди у волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарювать, – намовляла Параска, – та піди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невістки. Я б оце показала їй Київ.
   – Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, – обізвався Лаврін.
   – От і через мене! Ще що вигадай! Хіба я гнала її в потилицю до Києва чи що? – говорила Кайдашиха.
   – Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, – говорив Лаврін, блідий, як смерть. – А оту стару відьму я за коси потягну в Київ, нехай мені шукає Мелашку.
   – Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду підганяй! – намовляла Параска. – Та чого ви сидите? Чом ви не підете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Підіть до неї та розпитайте, та наступіть на неї, та придавіть коліном, то вона й розкаже вам, де діла Мелашку. Певно, завела десь на спасіння.
   – А справді ти, Параско, добре радиш, – сказала Кайдашиха, – ходім та присікаймось до тієї дурисвітки, може, вона знає, де Мелашка, та тільки не хоче признаватись.
   – Авжеж, ідіть усі гуртом та насидьте на неї, то вона й признається, де старців водила, – намовляла Параска.
   Кайдаш, Кайдашиха та Лаврін пішли з бабою Параскою до Палажки.
   Палажка сиділа під хатою на призьбі й грілась на весняному сонці. Вона вгледіла Кайдашів з бабою Параскою за ворітьми, догадалась, чого вони до неї йдуть, і трохи злякалась.
   – Христос воскрес, Палажко! – сказала Параска. – А я оце до тебе гостей навела і сама в гості прийшла.
   Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашів, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки і тільки поглядала на Палажку веселими сірими очима. В неї губи осміхались, неначе хто їх помазав свіжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедію.
   Баба Палажка не одказала на її привітання. Вона тільки блиснула на неї злими маленькими чорними очима. Кайдаші обступили Палажку.
   – А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, – сказала Кайдашиха. – Де наша молодиця?
   – А хіба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолі, ще й нам наробила клопоту. Ми через неї просиділи в Києві цілих два дні, ще й мусили бігати по монастирях та по церквах.
   – Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? – спитав Кайдаш.
   – Де ви, бабо, діли Мелашку? – кричав Лаврін.
   – Куди ви її завели? Навіщо ви її покинули в Києві?
   – Оце, боже милостивий! Хіба ж я її в пазуху сховала, чи з’їла, чи що? Завела та й завела… Хіба Мелашка мала дитина, що я її за руку заводила!
   – Навіщо ви її підмовляли йти в Київ? Чого ви притаскались до нас зі своїми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Нащо ви підманили молодицю? – репетував Лаврін, згорнувши руки на грудях.
   – Про які брехні це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якісь брехні. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ, щоб брехні точити. В тебе, Лавріне, молоко на губах не обсохло, з ти брехню завдаєш преподобним жонам.
   – Йдіть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не підете, то я вас силою потягну, – сказав Лаврін.
   – Авжеж потягни, та ще й за коси, та підганяй її батогом ззаду! – крикнула з-за воріт баба Параска.
   – А тобі яке діло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он послинила ворота, як скажена корова! – крикнула од призьби баба Палажка.
   – Я, бабо, піду в волость жалітись на вас. Вас волосний присилує йти в Київ за Мелашкою.
   – Ти залигай її віжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на святу та божу! – гукала за ворітьми баба Параска. – Цілувалася в Києві з ченцями та з чортами, доки не розгубила своєї челяді.
   – Хто? Я? – крикнула Палажка й скочила з призьби.
   – А то ж хто? Вже чи не я. Добре розговілася, нічого сказати, – говорила Параска.
   – Йди, Палажко, з нами в волость, – сказав Кайдаш, – нічого тобі не поможе. Там даси одвіт перед громадою.
   – Де ви діли мою жінку? Куди ви її завели? – кричав Лаврін.
   – Та вона завела її в монастир до ченців! – кричала Параска за ворітьми.
   – Вбирайся та йди з нами! Нічого тобі не поможе. Підеш ти з Лавріном знов до Києва та хоч покажеш, де загубила мою невістку, – гомонів Кайдаш.
   – Як підеш другий раз у Київ, то не цілуйся з ченцями! – крикнула Параска на всю улицю.
   – Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? – закричала Палажка і вхопила граблі. – Ось я тобі, стара відьмо, покажу ченців та чортів!
   – А що, поводаторко, смачно! – кричала Параска.
   Палажка покинула Кайдашів, кинулась до воріт і вперіщила граблями по воротях. Параска одскочила. Граблі перебились пополовині. Половина одскочила за ворота й зачепила по руці Параску. Параска вхопила шматок граблів і шпурнула ними через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску. Параска прийшла під ворота, плюнула в двір і пішла по вулиці.
   – Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона чіпляється до мене, неначе я згубила зі світу її невістку, – голосила крізь сльози Палажка, вхопившись руками за голову. – Це не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Києві, то, певно, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собі в Київ чи хоч і за границю та й шукай її, – сказала Палажка, обертаючись до Кайдашихи.
   – Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобі, Палажко, час помирати, а ти набріхуєш на мене! Схаменися, стара бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, піддурює людей іти з собою, а на мене складає пеню.
   – Ба через тебе. Хіба люди не говорять за тебе на селі? Хіба не знаємо, як ти нападалась на невістку? Отак якраз, як ота стара сука, Параска, на мене, що я через неї і світу не бачу.
   – Палажко, не бреши на старість. Ти гріха не боїшся, – сказала Кайдашиха.
   – Ба не брешу. Бреши сама! – крикнула Палажка і кинулась на Кайдашиху, як півень кидається на другого півня.
   – Ба брешеш! Яке тобі діло до мене та до моєї невістки? Яке тобі діло до того, що в нашій хаті робиться? Нащо тобі заглядати в наші горшки?
   Кайдашиха кричала й совалась із кулаками до Палажки. Палажка кидалась до Кайдашихи й била кулаком об кулак. Вони то збігались, то розбігались, як ті півні, що кидаються один на одного.
   – За мої горшки, за мою невістку ось тобі на! – сказала Кайдашиха і дала Палажці дулю під самісінький ніс, так що вона аж голову задерла.
   – А тобі ось дві!
   Палажка стулила дві дулі, покрутила одну кругом другої і сунула обидві під самий ніс Кайдашисі.
   Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бік, а другу на другий.
   – Куди яка панія! Проше та проше, пані економша! – дражнилась Палажка з Кайдашихи. – Це по-панській дулі сучиш; нічого казати, звичайна!
   – Не твоє діло, по-панській чи не по-панській! Вбирайся та ходім у волость, от що! – репетувала Кайдашиха.
   – То й піду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й піду. Піди вперше вберися в жовті чоботи та в червоне намисто, пані економшо, коли хочеш вести мене позивати в волость.
   – Не тільки в жовті, в червоні чоботи взуюсь, а таки тебе в тюрму посаджу, – кричала Кайдашиха й крутилась на одному місці, неначе козачка танцювала.
   Кайдаш і Лаврін микались і собі в бабську змажку, кричали на все горло, змагались разом з бабами й підняли такий ґвалт на весь куток, що люди повибігали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на ворота і зі злістю осміхалась своїми сірими очима.
   Кайдаші таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пішла за ними назирці оддалеки. Палажка ніби почула її плечима, обернулась, взяла грудку землі та й пожбурила на неї.
   – На свого батька кидай! Скажена! – крикнула здалека Параска.
   – На, цю-цю! На, сіра! – крикнула Палажка і знов пожбурила на Параску грудкою.
   – Понеси своєму чоловікові та дочці на закуску! – крикнула Параска і все-таки йшла за Кайдашами у волость.
   Кайдаші прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав про їх діло, вилаяв Палажку, але не присудив їй іти в Київ шукати Мелашки. Він сказав, що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Києві, то вона мала свій розум у голові для того.
   Палажка вийшла з волості з Кайдашами, скрутила дві дулі, тикнула їм у вічі й пішла додому. Лаврін спустив очі, похилив голову і гукнув до Палажки:
   – Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб’ю або повішу!
   – Повісь свою маму на сволоці на кілочку, ще й убери в червоні чоботи! – обізвалась Палажка й дременула додому. Позад неї здалеки йшла Параска. Її сірі очі притухли: Палажки не посадили в холодну.
   Лаврінові доводилось самому йти до Києва шукать Мелашки. Він ходив по селі та розпитував тих бабів, що ходили до Києва разом з Мелашкою. Всі вони казали, що Мелашка покинула їх коло тієї церкви, що стоїть під самою Андріївською горою, на Подолі, а як звали ту церкву – ні одна баба не знала. Під тією горою на Подолі стоїть не одна церква.
   Лаврін усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не приходила. З Києва вертались прочани й розказували багато дива, як буває між прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а ті люди казали, що ніби на свої очі бачили, як у Лаврі ходив якийсь чоловік, у котрого руки приросли до материних кіс. Так той син з матір’ю й ходять по всіх київських церквах та монастирях та просять, щоб їм господь простив гріх. Друга баба принесла з Києва звістку, що якась молода молодиця ходила в Києві по Лаврі та по печерах та все кричала не своїм голосом. Люди говорили, ніби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рід, і вона з того часу ходить у Києві по монастирях в одній сорочці, боса й простоволоса, бліда, як смерть, нічого не їсть, не п’є й не говорить та все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявкає, як кішка, то реве, як товаряка. Всі Кайдаші стояли кругом баби, посхилявши голови, і тільки важко зітхали. Кайдашисі здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що її проклін побив Мелашку, як лиха година, почутила свою провину і тільки плакала мовчки.
   Через кілька день через Семигори йшли з Києва люди й розказували, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетіла по селі. Баба Параска принесла ту звістку до Кайдашів. Кайдашиха дуже стривожилась. Її серце пом’якшало, і вона дуже жалкувала за тим, що недобре обходилась зі своєю невісткою.
   Тим часом чутка про Мелашку пішла по близьких селах, дійшла до Бієвців. У Бієвцях скрізь говорили і про сина, що приріс руками до материних кіс, і за молодицю, прокляту родом, і про вбиту жінку в бору. Мелашчин батько та мати побігли в Семигори до Кайдаша. Вони довідались, що Мелашка й справді пропала десь у Києві.
   Бідна Балашиха голосила; Балаш і собі плакав; Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврін стояв коло порога й собі плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матір’ю, і собі ввійшли в хату і сумно дивились, підперши руками голови. В хаті неначе лежала на лаві мертва Мелашка, і вся рідня зійшлась на її похорон.
   – Боже мій милостивий! – голосила Мелашчина мати. – Якби Мелашка вмерла дома, мені не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б її оплакала по-людській, а то, може, її тіло звірі рознесли по лісі. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слізьми?
   Кайдашиха втерла сльози рукавом і терпіла не менше од Балашихи. Несподіване горе впало на неї, неначе камінь з неба. Довго плакали та сумували Кайдаші й Балаші. Кайдашиха, Балашиха та Лаврін постановили йти до Києва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бієвці, щоб тільки забрать на дорогу одежу та харч, і вони втрьох зараз-таки того дня пішли до Києва.
   Тим часом Мелашка служила в Києві в проскурниці. Вона прожила перший тиждень тихо, спокійно, як у бога за дверима. Робота в проскурниці була неважка після важкої роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, після провід, Мелашка почала нудитися за Лавріном. Вона виробляла проскури, а її думки літали в Семигорах коло милого. От їй здається, що вона стоїть з Лавріном у садку під черешнею, розмовляє з ним, дивиться йому в очі. Лаврін докоряє її за те, що він любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примічає в його очах сльози: сльози виступили з його синіх очей і полились по рум’яних щоках на траву.
   Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей річкою на стіл. Вона ледве встигла перехопити їх рукавом.
   – Чого ти, Мелашко, плачеш? – спитала проскурниця. – Чи жаль тобі села, чи матері, чи чоловіка?
   – Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Мабуть, він за мною побивається, коли одразу так залило мою душу сльозами.
   – То вернись додому, коли тобі за ним жалко, – говорила проскурниця.
   – Не вернуся, матушко, мені здається, що треба вертатися в пекло, як тільки я згадаю про свекра та свекруху.
   – Якби мені прикликать сюди Лавріна, я б до смерті не вернулась у Семигори, – згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в піч проскури, вийшла в двір і стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через їх було видно високі стовпи церкви з широкими залізними східцями. На східцях сиділи і стояли прочани. В церкві правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан і вгляділа семигорських молодиць. Вона так зраділа, що крикнула й хотіла побігти до їх розпитать про Лавріна, але схаменулась і оступилась за браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей і неначе побачила Лавріна та рідну матір.
   Вечерня скінчилась. Люди розійшлись; пішли з цвинтаря й семигорські молодиці. Мелашка слідкувала за ними, доки вони не зайшли за залізні гратки. Молодиці обернулись, вгляділи її, але вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалось, ніби вони бачили мару, схожу на Мелашку.
   Надворі стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала під липою й згорнула руки. Вона все думала за Лавріна, як він сумує, як плаче за нею, а сльози лилися з її очей.
   На цвинтарі було тихо, як у хаті. Тополі й липи мліли в теплому повітрі, а Мелашці ніби снився семигорський садок; вище од садка на горі семигорська церква, під церквою ставок; у садок виходить до неї на розмову Лаврін, бере її за руку.
   – Боже мій! Прийми мою душу до себе, – говорила бідна молодиця, – лучше мені каміння носити, ніж таке горе терпіти. Полинула б я через бори, через степи та хоч би глянула свого милого. Гріх мені, що я мучу його й себе!
   Над цвинтарем ніби висіла Андріївська гора з гострим верхом, а на самому вершечку стриміла Андріївська церква і ніби висіла на ясному темно-синьому небі, що блищало на заході. Легкі хмарки сунулись по небі. Мелашка задивилась на гору, на церкву; їй здалось, що не хмарки летять в небі, а тонкі, з самих стовпів, бокові бані на церкві заворушились, що сама церква почала коливатися на гострому версі гори. На неї напав страх. Вона глянула ще раз вгору, і їй здалось, що хрести на церкві трусяться й коливаються, що коливається вся гора, от-от впаде на неї. І вона прожогом побігла з цвинтаря до хати.
   Проскурниця посадила Мелашку вечерять – вона й ложки не вмочила. Лягла вона спати, її сон не брав. А журба та туга давила її коло серця, як важка гора. Тільки що вона заснула, аж їй сниться, що вона йде з Лавріном зеленим бієвським гаєм, йде по пояс у траві та в квітках, а далі вийшла на шлях і пішла з ним між двома стінами зеленого жита, прийшла до млина й сіла з ним над Россю на камені, обняла його й приголубила. Коли гляне вона на Рось, аж Лаврін пливе, потопає серед річки. Бистра вода несе його серединою. Лаврін то поринає з головою, то виринає, виставляє руку й махає на неї. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а її ноги приросли до каменя, ніби пустили вербове коріння. А вода клекоче, булькотить та все несе Лавріна далі на гостре каміння, де вода реве та стогне, ніби весною. Мелашка хотіла закричати і тільки ніби зашуміла листом. А за Россю в Семигорах десь дзвін сумно дзвонить на ґвалт, і тиха луна йде над водою, над шумом, понад дібровою.
   Мелашка прокинулась. На дзвіниці дзвонили на утреню. Вона схопилась із постелі й перехрестилась. Надворі почало на світ благословиться.
   «Боже мій! Він за мною побивається! Я взяла на свою душу великий гріх», – думала Мелашка.
   Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового місця: пекла проскури, ходила по церквах, по монастирях і вже сама добре не знала, чи вертаться чи не вертатись додому.
   Тим часом Мелащина мати з Лавріном та Кайдашихою йшли до Києва, стрічали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодої молодиці, що одбилась од гурту, чи не чули чого про таку молодицю між прочанами в Києві? Вони вступили у великий бір під Києвом і разом усі троє заплакали та все дивились по дорозі між сосни: їм здавалось, що Мелашка лежить десь у бору вбита. Бір жалібно гув на тихому вітрі, неначе бджоли в здоровій пасіці, і тільки їм жалю завдавав.
   Прийшли вони в Київ, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала велика сила людей з усяких країв. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув хто, чи не бачив молодої чорнявої молодиці, чи не шукала, чи не питала вона про своїх людей. Прочани розказували, що недавно одна молодиця одбилася од своїх людей і шукала їх на печерах, але та молодиця була русява й немолода.
   Лаврін з матір’ю та з тещею зайшов у новий Іоніївський монастир. Між богомольцями походжав старий ігумен в шовковій чорній рясі, розпитав їх, чого вони шукають, і почав уговорювати Лавріна, щоб він зостався в тому монастирі на роботу на год або на два за спасіння душі, доки не знайде в Києві своєї жінки. Чернець лякав його тим, що господь покарав його за якийсь гріх, як не свій, то батьків або материн. Лаврін трохи вже не зостався, але йому дуже хотілося знайти Мелашку!
   Всі вони троє пішли шукати тієї церкви на Подолі, що стояла під самою Андріївською горою, але таких церков було доволі. Вони ходили, розпитували в людей і зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.
   Під стовпами коло церкви Лаврін сів з матір’ю на східцях.
   Проскурниця сиділа на самому нижньому східці й продавала проскури. В той час Мелашка вибігла з пекарні й хотіла побігти до проскурниці за щось спитать. Вона виглянула у ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по східцях раз і нікого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! – коло самої проскурниці сидить молодий чоловік, зовсім такий, як Лаврін. Він сидів до неї боком. Мелашка впізнала Лаврінову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс. Але чого він став такий блідий, такий смутний?
   «Чи Лаврін, чи ні? – думала Мелашка. – Де ж дівся з лиця його рум’янець? Чого він став такий блідий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?»
   Вечірнє сонце світило на високі білі стовпи, на людей, що вештались у промінні, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промінь упав на Лаврінове лице.
   – Це він! – сказала сама до себе Мелашка і вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці.
   – Адже ж ото моя мати! – зашепотіла Мелашка, вглядівши свою матір коло товстого білого стовпа. – А ондечки й моя свекруха…
   На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бігти до їх, чи тікать у пекарню. Але Лаврін обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його ясні очі, заридала, як мала дитина, і, як стояла в одній сорочці, так протовпом і кинулась між люди просто до Лавріна.
   Лаврін углядів її й тільки подивився на неї смутними докірливими очима.
   Вона прибігла до його й заголосила на весь цвинтар.
   Мати й свекруха вгляділи Мелашку й кинулись до неї з плачем.
   Народ обступив їх навкруги.
   – Ой боже мій? Нащо ти, дочко, нас мучила! – перша почала говорити Мелашчина мати. – Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала?
   – Ми думали, що тебе вже й на світі нема, – говорив Лаврін, – ми тебе оплакали як помершу.
   Мелашка стояла та тільки хлипала, як хлипають малі діти. Вона й слова не могла промовить. І сльози, і кривда, і радість так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух.
   – Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? – спитала Мелашку свекруха, плачучи.
   – Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, – насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
   – Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичі? – спитала проскурниця. – Шкода мені тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти.
   – Ми, матушко, візьмемо із собою Мелашку, – обізвалась мати. – Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава тобі, господи, що таки знайшли.
   Народ ворушився, гомонів, розпитував. Цікаві молодиці обступили Мелашку, її матір та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рідню до себе в хату. – Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже, – викручувалась свекруха ласкавими словами.
   – Та вже ж вернусь, ніде не дінусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.
   Другого дня Мелашка з ріднею вийшли з Києва. Всі йшли бором смутні та невеселі. А бір гув, як море в негоду, од найтихішого вітру та наводив сум на сумні й без того душі.
   Мелашка прийшла додому, і свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабію або й за границю. Сльози та несподівана тривога помирили сім’ю, неначе всіх помиряюча смерть.
   Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашці на спідницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку й новий жовтий з червоними квітками очіпок. Через два тижні Мелашка обродинилась: вона мала сина.
VII
   У Кайдашевій хаті стала мирнота: свекруха помирилась із невісткою. Зате на дворі, між двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврін уже вважав себе за господаря. Вій був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові воли й вози, все батьківське добро – все те його добро. Він перестав слухати батька, а батькові хотілось порядкувать у господарстві. Кайдаш постарівся і став ще частіше заглядать у корчму, запиваючи давнє панщанне горе. Всі гроші, що він заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.
   Він не давав Лаврінові грошей до рук, і Лаврінові стало важко покорятись дражливому та лайливому батькові.
   У Петрівку починалась косовиця та гребовиця, а тим часом достиг і ранній ячмінь-рихоль.
   Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці гребти сіно, а Лаврінові косити ячмінь. Другого дня Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спині колиску й триноги для колиски; Кайдашиха забрала граблі, тикву з водою, і вони вирядились у поле.
   Старий Кайдаш порався в повітці коло свого майстерства. Коли дивиться він, серед двору Лаврін запрягає воли, а коса лежить на призьбі.
   – Чом це ти, Лаврін, і досі не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? – спитав Кайдаш. – Та нащо ж ти оце запрягаєш воли?
   – Поїду до млина. Казала мати, що нема борошна, – обізвався Лаврін, завертаючи воли до воза.
   – А я ж тобі велів іти косити ячмінь?
   – Постоїть до завтра, ніде не дінеться, не втече.
   – Ти ж знаєш, що ячмінь зовсім стиглий: зараз висиплеться.
   – Ячмінь ще не зовсім стиглий, ще два або три дні постоїть, – обізвався Лаврін. – Гей, перістий! Ший ставай! – крикнув він на вола.
   – Іди в поле косити, кажу тобі! Як треба буде до млина, то я сам поїду.
   – І я дорогу знайду. Ідіть, тату, в повітку та майструйте коло воза.
   Син не слухав батька.
   Старий Кайдаш плюнув і пішов у повітку, а Лаврін почав запрягать воли.
   «Заженуть мене синки швидко на піч», – думав старий Кайдаш, майструючи в повітці.
   Другого дня Лаврін узяв косу і пішов з Мелашкою та з матір’ю до ячменю. Батько мовчав та тільки поглядав на Лавріна.
   – Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? – спитав Лавріна батько.
   – А хіба ж Карпо вас питається, як іде на поле? А чим же я гірший од Карпа? – обізвався Лаврін, кинувши косу й перевесла на плечі.
   – А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тоді мене не спитаєшся? – спитав Кайдаш.
   – Ви берете гроші в свої руки, то ви й платіть. Давайте мені гроші до рук, то й я буду платить, – сказав Лаврін.
   – Може, ти хочеш, щоб я й тобі виділив твою частку поля, як Карпові?
   – Нащо? Ваша частка – і моя частка; ви сьогодні господар, а я завтра, – сказав Лаврін.
   – Добре поважаєш старого батька! Покарає тебе господь за мене, а як не тебе, то твоїх дітей, – сказав батько.
   – Не питай старого, а питай бувалого, – сказав Лаврін. – Карали ви Мотрю, карали вже й Мелашку і без господа; буде з нас тієї кари.
   З того часу Лаврін загарбав хазяйство в свої руки. Батько мусив мовчати і рідко коли вмикувався в хазяйство. Він більше майстрував, заробляв гроші, постів усі п’ятниці та з горя, сливе, щодня вертався ввечері додому з шинку п’яний. Його голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні очі блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши під бровами.
   Раз у Спасівку старий Кайдаш пішов у суботу на вечерню. Сонце стояло над лісом. Церква була порожня. В бабинці стояла одним одна баба. Кайдаш став навколішки і бив поклони. Дяк співав жалібну церковну пісню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує тоненьким голосом за дяком. Голос лився, як срібло, десь зверху. Він підвів очі й глянув на іконостас. Зверху на іконостасі стояв чималий золотий хрест з терновим вінком на перехресті, а по боках коло хреста стояли навколішки два позолочені янголи. Кайдаш глянув на янголів, вони розтулювали роти і співали разом з дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвів очі. Глянув він на намісні образи, і вони співають, а разом з ними співають усі образи в церкві… Кайдаш перелякався і став на ноги. Слухає він і дивується. Кайдаш повертав головою на всі боки, всі образи співали. Дивиться він на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло. На образі Параскеви П’ятниці – з розкішними, розпущеними по плечах кісьми, з квітками на голові – квітки на голові затрусились, неначе од вітру. Параскева П’ятниця повернула очима на його, мов жива.
   Кайдаш злякався і вийшов із церкви. У притворі на стіні висів здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образі внизу була намальована в пеклі здорова коняча голова з білими гострими зубами; та голова засміялась до його. Полум’я в її роті загойдалось, мов свічка од вітру. Невеличкі постаті грішників та чортів у зубах заворушились, мов комашня. Маленькі хвостаті та рогаті чортики висолопили до його язики.
   Кайдаш перелякався, одвів очі од страшної картини і вийшов надвір. Він сів на східцях і схилив голову. Надворі було тихо, як у хаті. Сонце стояло низько над самим лісом і пронизувало світом верхи лісу, зелені, як трава на степу. Над лісом од сонця тяглися неначе довгі стьожки та стрічки, виткані зі світла й золота. На заході стояла одним одна хмарка на чистому небі, вся золота, з червоними краями.
   Смутне Кайдашеве бліде лице освітилося рожевим світом, наче лице в мерця. Він підвів блискучі очі, глянув на ліс і побачив, що над самим шпилем, серед лісу, на хмарці стояв чоловік, прозорий, як туман, і неначе кивав рукою до його, ніби кликав.
   Кайдаш встав і пішов з гори. Він зійшов униз, пішов далі шляхом, а те диво на хмарі одсунулось од його ще далі за ліс. Вій вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лісом; у долині блищала Рось.
   Кайдаш пішов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млині крутились, вода шуміла й розливала голосний гук по долині. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав чоловік возом, а далі пролетів пан на баских конях і трохи не зачепив його колесом.
   Кайдаш оступився на кінець греблі і трохи не впав у воду. Він напружив свої сили, одскочив набік і опам’ятався.
   – Боже мій! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи мені треба було йти до млина, чи в Бієвці? – питав сам у себе Кайдаш. Він згадував і нічогісінько не згадав, вернувся у Семигори і тільки тоді згадав, що був у церкві, що з ним там діялось щось чудне.
   Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сім’я вже повечеряла й полягала спати. Він підійшов під двері й хотів постукать. Коли гляне – з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кінською головою, з рогами і заблищала страшними очима. Він оступився назад і махнув на неї руками. Гляне він, аж до його лащиться сірий Барбос.
   Кайдаш увійшов у хату. Кайдашиха засвітила лампу, думала, що він був у шинку і зараз почне коверзувати. А Кайдаш сів кінець стола, блідий, як смерть, і задумався.
   «Боже мій! Що це зо мною діялось? – думав Кайдаш. – Чи це мене Бог карає за гріхи, чи показує свою ласку за правду?»
   – Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як віск? – питала в Кайдаша жінка.
   Кайдаш махнув рукою, послався на лаві і ліг спати. Другого дня в неділю Кайдаш ходив цілий день смутний та задуманий. У понеділок він пішов у поле косити, а нудьга давила його, як камінь. Вертаючись із поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок і випив півкварти горілки. Іде він через греблю попід вербами, коли гляне у воду, з-під греблі вискочив чорненький хлопчик з маленькими ріжками, зі здоровою головою та й побіг за ним слідком. Кайдаш пішов швидше, а чорний хлопчик біг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввійшов. Кайдаш пішов через місток, коли оглядається, а хлопець знов біжить за ним по містку та все приказує: туп, туп. Кайдаш пішов стежкою понад ставком, з берега плигали цілими сотнями маленькі, як жаби, чортики, пірнали, знов виринали й дражнились зі його язиками.
   Кайдаш прийшов додому. Ввійшов він у двір, дивиться в той куток, де росли густі колючки, аж там замість колючок ростуть маленькі чортики з ріжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, і йому здалося, що ті чортики полягли покосами та тільки ніжками дригають. Він викосив усі колючки, коли гляне за двір, аж і там, замість кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невістки. Карпо гукнув до батька:
   – Що ви, тату, робите? Чи вам діла нема, що ви косите на вулиці кропиву?
   – Еге, кропиву! Добра кропива! Хіба ти не бачиш, скільки наросло тих чортів, бий їх сила божа! Ось я вас, проклятих, усіх викошу!
   Сини й невістки бачили, що батько п’яненький, і почали над ним глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять.
   У той час із поля йшла череда. Кайдашеві здалося, що на кожній свині сидить верхом по чортові. Чорти волокли довгі хвости по землі, штовхали свиней під боки ногами й поганяли їх макогонами та кочергами. Свині вибрикували, неначе баскі коні, а чорти гецали зверху та махали руками.
   – Жінко! Чи ти бачиш, що то їде верхом на свинях? – крикнув Кайдаш до жінки.
   – Схаменися, п’янице! Чи ти здурів, чи ти знавіснів! Гаращо вже горілки напився!
   – Еге, здурів! Чи ти ба! Чорти їдуть верхом на свинях! А бий вас сила божа! Дух святий при нас і при хаті! А ондечки на панському бугаєві якийсь сидить пузатий, та витрішкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й між панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки між вівцями скільки їх плутається.
   – Та йди в хату та вечеряй! – крикнула на Кайдаша жінка. – Та протри, лишень, свої п’яні баньки!
   Кайдаш увійшов у хату. На комині блимала лампа без скла й більше чадила, ніж світила. Глянув Кайдаш за стіл; на покуті сидить чумак, з котрим він стрічався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловіка сидить Кайдашів покійний батько і неначе розмовляє з тим чоловіком. Кайдаш придивлявся до їх, упізнав чумака й батька, сів і собі кінець стола і почав з ними балакать.
   У хаті всі стривожились. Усім було не до сміху. Кайдашиха перестала вже лаяться.
   – Омельку, стань та помолись Богу! Що це з тобою діється?
   – Еге, а хіба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гості та ще з херсонським чумаком, – говорив Кайдаш.
   Молодиці полякались. Мелашка побігла до сусідів і покликала кілька чоловіків. Чоловіки прийшли і почали вговорювати Кайдаша, щоб він помолився Богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами і почав голосно молиться, як моляться маленькі діти. Кайдашиха хрестила ножем вікна й двері, дістала пляшечку свяченої води і дала Кайдашеві напитись. Мотря побігла за бабою Палажкою. Палажка на селі була знахуркою. Кайдашиха на той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою.
   Одчинились двері; з темних сіней увійшла в хату баба Палажка повагом та тихо, в білій катанці, зав’язана чорною хусткою. Вона так загоріла в жнива, що її вид чорнів, та ще проти білої свити, неначе був помазаний сажею. Маленькі чорні очі блищали, як жар.
   

notes

Виноски

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →