Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Известные всем шляпочные грибы вырастают за 3-6 дней, погибают через 10-14 дней

Еще   [X]

 0 

Голова Якова (Дереш Любко)

Геніальний композитор Яків дістає незвичну пропозицію: написати симфонію до Євро-2012. Замовники – таємничі темні отці. Невже він створюватиме музичний пролог до апокаліпсиса? Рідна домівка стає для нього мистецькою в’язницею. І навіть попри постійну присутність у його житті чотирьох жінок-муз жодна нота не лунає в голові Якова. Щоб віднайти потрібні звуки, йому доведеться зіграти на найпотаємніших струнах душі, а може, вмерти й відродитися знову…

Год издания: 2012

Цена: 159 руб.



С книгой «Голова Якова» также читают:

Предпросмотр книги «Голова Якова»

Голова Якова

   Геніальний композитор Яків дістає незвичну пропозицію: написати симфонію до Євро-2012. Замовники – таємничі темні отці. Невже він створюватиме музичний пролог до апокаліпсиса? Рідна домівка стає для нього мистецькою в’язницею. І навіть попри постійну присутність у його житті чотирьох жінок-муз жодна нота не лунає в голові Якова. Щоб віднайти потрібні звуки, йому доведеться зіграти на найпотаємніших струнах душі, а може, вмерти й відродитися знову…


Любко Дереш Голова Якова Алхімічна комедія



Легальний вхід у летальний вихід

   Вряди-годи він усе ще з’являється на якихось презентаціях або фестивалях, однак ці «виходи на публіку» стають дедалі рідкіснішими – замість них в інформаційному обігу побутують сенсаційні чутки про письменника на кшталт: «Дереш побував на полюсі», «Дереш відбув паломництво до Непалу», «Дереш став ченцем у буддійському монастирі», «Дереш спілкувався із Сай-Баба», «Дереш емігрував до Ізраїлю», «Дереш подорожує довкола світу на повітряній кулі» тощо. Як і личить жовтим новинам, у кожному з цих повідомлень є частка правди, але яка саме і в яких пропорціях – зрозуміти важко.
   Цілком очевидне інше: переживши ранній успіх, побувши певний час кумиром юних читачів і поїздивши світами, Любко Дереш, на відміну від більшості його літературних ровесників, не став плекати медійну популярність і створювати порожні інформаційні приводи в стилістиці всезагального піару.
   Подейкують, він став відлюдником, який дуже неохоче комунікує із соціумом, вкрай рідко повертаючись до іміджу «молодого просунутого автора». Кажуть, що він узагалі «на шифрах» і вийти на безпосередній контакт із ним нелегко навіть попри те, що існують його віртуальні аватари в соцмережах.
   Існують припущення, що Дереш заглибився у вивчення й становлення власного «я» такою мірою, що це просто відсунуло літературні практики на другий план.
   Можливо, і ця книга для автора є таким собі другорядним епізодом у невидимому для нас процесі самовдосконалення, наприклад. Однак і в «Голові Якова» знайдемо багато свідчень того, що тема пошуків свого «я» – гостро актуальна як для автора, так і для його персонажів. У цьому сенсі новий роман Дереша є ідеологічним, хай навіть ідеологію цю відчитує і сповідує лише одна людина – сам автор. Утім, книга пересичена й загальнодоступними, сказати б – трендовими ідеологемами. Тут і так звана «нова релігійність», і хіпстерство, і досвід усіляких новітніх «тренінгів», і ще бозна-що. Усе разом це складає для автора той гумус, з якого врешті повинні прорости його, автора, індивідуальна ідеологія та приватна, замалим не субстанційна релігійність. А нам, читачам, залишаються ризиковані подорожі цими розбуялими джунглями соліптичної целюлози.
   Іздрик

Голова Якова
Алхімічна комедія

   зачем ты жил? Что смех твой значит?»
   «Я утешал рабов уставших», —
   отвечу я. И Бог заплачет.
Игорь Губерман

Епісодій перший



I. Вранішня кава в імлистім Аїді
Largo (широко)

1.

2.

   Яків розплющив очі і побачив, що досі живий. Що сидить із братом у кав’ярні. І що кав’ярня позбавлена прикмет смерті, яка сталася десь там, у Львові.
   Він згадав, як на екрані з’явився невідомий номер. Анонімний абонент дотягнувся до нього крізь фотографію Майї, схопив за барки і повідомив те, від чого під ногами тріснула драбина.
   Яків передчував цей тріск.
   Він уникав відповідати на дзвінки – не тільки з невідомих номерів, з усіх номерів. Але думав зовсім про інше. Ніяк не про батька. Його намагалася видзвонити Іра, а почути в слухавці, як вона задихається від сліз, він не хотів. Баста.

3.

   Матвій перебрався до Києва п’ять років тому, разом зі своїм депутатом, у якого працював радником ще у Львові.
   У столиці Матвій зважився піти у вільне плавання і швидко знайшов попутні течії. Він став консультантом при іншому депутатові, більш перспективному; земляк, добравшись до корита, обм’як і політичною боротьбою вже не палав.
   Це теж було дією мли, котру випускало зі своїх пор давнє місто.

4.

   Знайомим, котрі запитували, чи живуть тут його родичі, Яків повідомляв, що має брата. «Він працює методологом. Так, методологом. Ні, методолог – це не вчитель, вчитель – це методист. Ні-ні, методологія не має стосунку до аспірантури. Це, знаєте, політика, пане, так – політика. Він у політиці, мій брат. Ні, ви не чули про нього… Це ж методологи. Вони, знаєте, зазвичай не світяться. Сірі кардинали. Кажете, звучить зловісно? Так уся політика в Україні звучить зловісно. А я чим займаюсь? Ну… в Києві є непогана студія звукозапису. Я там… звукорежисер. Так, звукорежисер. Чому так? Чому не пишу тепер музику? Це вже питання особистого характеру. Краків? Та що ви одразу «Краків»? Краків – це Краків. Краківська консерваторія дала своє, безумовно.
   І я цього не заперечую. Це те, що робить людину, так би мовити, людиною. Але наші реалії, як ви знаєте… Де Краків, а де наші реалії, от у чому справа…»
   Брат ніколи не називав своїх депутатів «шефами» – виключно «клієнтами». «Я ні на кого не працюю, – пояснював брат, – я надаю консультації. Відчуй різницю».
   Якову це подобалось. Він теж мріяв про недоторканість і суверенність.
   Якову це подобалось. Він відчував різницю, але болючі думки про власне становище штовхали затулити свою психічну рану чимось утішним. Наприклад, думкою на кшталт: «Зате у мене є Майя».
   Серед конкретних результатів братового успіху можна було назвати збільшення ваги з сімдесяти п’яти до вісімдесяти дев’яти кіло грамів. Або придбання кількох костюмів з італійського сукна, шитих у модельєра з Франції.
   Що ж до братового останнього трофею – «ленд крузера» патріотичного чорного кольору – то радості з нього було мало. У столичних корках машина ставала схожою на повзучий чорний катафалк.
   Столиця – місто елегантних катафалків і клаксонистих трун на колесах. Приватні домовини своїми вихлопами перекривали кисень комунальним трунам, комунальні труни ущільнювали пасажиромасу і вмикали гучніше радіо «Апокаліпсис», і ставало зрозуміло, що втекти не вдасться нікому.
   Ніхто з домовин і не втікав.

5.

   Працівники студії у цю байду вірили мало. І справа не в професійному цинізмі. Рентабельність студії була значно нижчою за гроші, які тут платили. Власники студії у фінансову кризу не вірили, сповідували зовсім іншу релігію. Це було добре.
   Зле було те, що робота на студії спричинювала в Якова печінкову кольку. Ховати за щокою музичну освіту, розміром з гору Синай, і привітно посміхатися при цьому – схоже на пекло в дусі Данте. Сім років музичної школи імені Соломії Крушельницької, три роки музичного училища імені Лисенка, два роки київської консерваторії і врешті п’ять років консерваторії у Кракові. Мало не щодня обличчя молодого звукорежисера перекошувалось у дивній усмішці. Колеги вважали це бажаною нормою професійного цинізму. Досвідчений ескулап одразу розпізнав би жовчнокам’яну хворобу.
   Один знайомий зі Львова, з яким Яків учився у Кракові, нарікав: концертним виконанням партії на фортепіано він заробляє більше, ніж як автор цього ж концерту. Тепер Яків, збагачений досвідом, міг відповісти на це так: ще більше можна отримувати, сидячи під час концерту в будці звукорежисера.
   На ту осінню пору, про яку йде мова, Яків упав так низько, що вже подумував про створення музики для комп’ютерних ігор. Одна російська контора пропонувала написати кілька тем і придумати озвучку персонажів: орків, ґоблінів, драконів та іншої нежиті.
   У Кракові він міркував над тим, щоб продовжити навчання у Паризькому інституті електронної музики під керівництвом самого П’єра Бульоза (декан обіцяв посприяти), і навіть гадки не мав, що у світі існують замовлення на такі речі.

6.

   Два роки, які молодий композитор провів в Україні після відмови продовжити drang nach Westen, він використав на те, аби усамітнитись від цілого світу. Роз’їжджати до віку Христа по стипендіях, жити в резиденсах, писати музику, яку купуватимуть за пристойні гроші, – усе це він послав під три чорти і під цим зухвало розписався. Якийсь час йому ще писали професори із консерваторії. Усі компліменти про унікальність обдарування і потреби Європи у його потенціалі він пропускав. Листи залишав без відповіді. Так він давав зрозуміти, що його рішення незмінне.
   Він оселився у батька, в родинному гнізді, біля Львова. На зароблені під час навчання гроші облаштував домашню студію. Діставши у столичних колах добре реноме, став писати музику для телешоу та вітчизняних серіалів. Найкасовіша річ – музика до серіалу «Люципер» про повстанців УПА, який купило португальське телебачення.
   Уникав держзамовлень, намагався мати справу з приватними каналами – так було веселіше. Навіть музику для Всесвітнього конгресу українців передумав писати, прислухавшись до голосу меркантильності. Украй рідко, притлумлюючи напади сорому, він робив (не повернеться язик сказати «творив») музику для реклами. Поки жив із батьком, він писав. У Києві за ноти не сідав ні разу.

7.

   У Львові він зустрів Ірену й скоріше дозволив себе закохати, аніж закохався сам. На тім робота в чорному тілі завершилася.

8.

   Якщо стати на місце Якова (без близьких, без контактів, загубленого серед станцій метро), легко побачити Київ як царство смутку. Імлистий Аїд, що розкинувся на берегах Ахеронту. З такого кута здасться, буцім кожен, хто дихав парами столиці, тонув у болоті недосяжних бажань. Вони дивилися на нього з реклами кремів і туроператорів на білбордах, з вітрин бутиків і шоп-сторів. На них працювали манекени з жіночими формами і білизна, якою торгували у метро. На них працювали всі медії та вся реклама, і масонська змова їхньої таємної влади підпорядкувала собі всі знаки і символи. Усі їхні таємні письмена шепотіли про ескорт-сервіси, про напівприховані жіночі обличчя, про таємні зйомки порно на факультетах культури і спорту. Усі вони приводили його душу в ерегований стан. Світло цих бажань засліплювало, обліплювало, о-блягороджувало.
   Коли людина звикала до цієї розтлінної люмінесценції, вона м’якшала і її обступали похмурі думки некрофільського характеру. Ті думки були тінями, які кидали на свідомість постаті демонів. Колись їх звали ямадутами і вони були слугами бога смерті Ями.
   Тепер, наче самураї без господаря, вони згубили шлях, забули дгарму, і так, насолоджуючись тим, як гріховодять інші, перетворилися на демонів.
   Тут, на землях царя Рами, вони знайшли покровительство великих темних отців, оспіване в раґах пророків нью-ейджу, і займалися тим, що підтримували морок на вулицях, у кав’ярнях, у газетах і телевізорі.
   Кажуть, в Аїді душі блукають. Яків розумів, чому так відбувалось: простір там розсипався на скалки ілюзій раніше, ніж котрась із душ досягала цілі. Так у погоні за міражами душі петляють нескінченно довго.
   Уклін Ямі, уклін Шиві, уклін Вішну. Ом шанті шанті.

9.

   Брат приїхав у царство Ями не просто дихнути випарами знедгармлених ракшасів – він прийшов сюди, щоб розгорнути екстрений стрес-менеджмент: найняти нового директора з розвитку, тямущого топ-менеджера, провести тотальний ребрендинґ і репозиціонування. І – в першу чергу! – звільнити понурого бороданя з веслом.
   Поруч з Матвієм Якову було простіше переконувати себе в тому, що він, Яків, спустився в царство тіней просто так, виключно з інтересу дослідницького характеру. А ще підзаробити.
   Коли ця версія видавалася йому непереконливою, Яків говорив собі, що зійшов сюди за своєю Евридикою, своєю Ситою, як Орфей, як Рама. Ом, ом, ом.
   Найбільше він боявся виявити, що доля привела його у цей тартар не тому, що він розтакий звукорежисер. А тому, що його час серед живих уже сплив. Але думати про це не хотілося.

10.

   Матвій скосився на братове горня. Кава. Одна. У брата – напій з цикорію.
   – Що дивишся? Без кофеїну.
   – Що ти куриш?
   – Безнікотинові, на травах, – кинув Яків, пускаючи дим із запахом сіна. Шавлія, чебрець, материнка. – Львівські. Коли бачу, стараюсь купувати все львівське.
   Чорний циліндр, золотий мундштук і безнікотинові сигарети – по-панськи. Усе це пасувало до його френча з драконами.
   – Дай-но сюди.
   Яків кинув пачку братові. Той запалив одну, затягнувся і скривився.
   – Як суха солома. – І Матвій закурив свій «кемел». – Кава без кофеїну, сигарети без нікотину… Тьолку резинову ще собі знайди.
   Офіціантка, поставивши їм на стіл попільничку, щезла. Вона вже вислухала нотації за те, що довго не звертала на них увагу і зволікала з меню. Брат хотів був крикнути вдруге.
   – Спокійно, вона прийде.
   Матвій кивнув. Неквапливість сервісу змушу вала його судини стискатися, слизові – пересихати, а наднирковиці – порскати адреналіном. А це, у свою чергу, приводило до збільшення кількості лейкоцитів у крові й невідомо до чого вело загальний гомеостаз організму. Матвій розумів це і спробував опанувати себе.
   Хвиля роздратування спала, і Матвію захотілося двох речей: з’їсти чогось гострого і трахнути когось твердого. Якусь тверду.
   – Є нова інформація.
   – Яка інформація?
   – Про проект.
   – Про той секретний проект, про який не можна говорити?
   – Тихо, не говори нічого. Так, про нього. Не говори нікому про нього. І не пиши. Ні і-мейлом. Ні телефоном. Категорично. Тому ми зустрілися. Вони контактували зі мною і зробили пропозицію.
   – У мене на це немає часу. І взагалі.
   – Не кажи нічого! Не хочу нічого чути! – Матвій ляснув рукою по столу.
   Яків не повів бровою.
   – Говори.
   – Їм потрібна симфонія.
   – Добре. Їм потрібна симфонія. Що далі?
   – Симфонія до відкриття Євро дві тисячі дванадцять. Але ні слова.
   – Це великі темні отці?
   – Мовчи! Це бабло. Це велике темне бабло.
   – Велике темне апокаліптичне бабло.
   – Це заради майбутнього.
   – Про яке майбутнє мова? У дві тисячі дванадцятому кінець світу.
   – Хто тобі це сказав? Твоя Майя?
   – Зайди в Інтернет, там про це всі говорять.
   Брат забичкував сигарету і підкурив ще одну.
   – Де цю дурепу носить? Офіціантко! Машо!
   Підбігла офіціантка.
   – Попільничку принеси.
   Офіціантка потупотіла за чистою. Матвій спопелив їй спину поглядом.
   – Ану назад.
   Офіціантка завмерла.
   – Повернись, кому кажу… Цю залиш. Принесеш чисту, тоді забереш. Ти шо, сліпа? Я курю.
   Офіціантка з півдороги повернулася і поставила попільничку на місце. Не минуло й півзатяжки, як вона повернулася з чистою попільничкою, накрила нею повну, протерла стіл і поставила попільничку перед братом.
   Брат забичкував чергову сигарету і видобув із пачки нову. Закурив і відкинувся у кріслі. На чолі в нього виступив піт. Брат послабив вузол краватки і розстібнув одразу два ґудзики згори.
   – Великі темні отці хочуть, щоб цю симфонію писав ти.
   Десь так цю розмову Яків собі й уявляв. Матвій запропонує черговий «секс за гроші» перед владиками, йому стане гидко, і він відмовиться, якщо не вдавиться. Тому відповідав словами, які приготував заздалегідь:
   – Є безліч інших композиторів, які сидять на хлібі й воді, вони готові взятися за такий проект на совість. І, я впевнений, зроблять це талановитіше. – Яків подумки плюнув собі в обличчя й обтерся. – Чому я?
   – Вони чули «Люципера».
   – «Люципер» – гівно. Це для лохів диджеїв. Великі темні отці повинні слухати Пахельбеля і Арво Пярта, а не «Хіт-FM». Я написав це на першому курсі.
   – Отже, тепер у сто разів краще напишеш.
   Брат замовк. Матвій знову грюкнув по столу і вигукнув слова прокляття так різко, що зразу кілька офіціанток вискочили з-за портьєр.
   – Такі люди не називають випадкових імен. Вони стукають у двері сильних світу сього.
   А ти, жлобина, пишеш озвучку для ґоблінів. Скільки тобі за ґоблінів заплатять?
   – Я не жлобина.
   – Знаєш, яку суму вони пропонують за симфонію?
   – Здогадуюсь.
   – Ти не здогадуйся, ти сюди дивись.
   І брат набрав на своєму айфоні кілька цифр.
   – Це у євро?
   – Ні, Вася, в рупіях!
   – Перельман таки відмовився від мільйона за теорему Пуанкаре. Знаєш, що він їм сказав? «Навіщо мені мільйон доларів, якщо я знаю, як керувати Всесвітом?»
   – Ти не Перельман. Можеш не кокетувати.
   – Євро впаде. Долар впаде. Єна впаде. Все повалиться. Так написано в Біблії. Сон Навуходоносора про колоса на глиняних ногах. Ти читав?
   Матвій кривлячись подавив відриг.
   – Великі темні отці кажуть, щоб ти про колос не хвилювався. Не твого розуму справа, без тебе розберуться. Так що бери, поки пропонують.
   – Не можу. У Європі за свої симфонії таких грошей не отримує навіть Бульоз, – сказав Яків.
   – Хто такий Бульоз?
   – Бульоз – це бог. А я ні, – сказав Яків.
   Саме тоді на обличчі Майї, яку Яків поставив собі на заставку мобільного, з’явився невідомий номер.
   Палець Якова рефлекторно потягнувся до кнопки і прийняв виклик.
   – Слухаю вас, – сказав Яків, дивлячись на Матвія.

11.

   – Як це – помер? Що значить – помер?
   – Значить, забрали ямадути. Цьоця Галина тільки що сказала.
   – Шо ти мені втираєш, я з ним зранку говорив. Не може такого бути.
   – Матвію… Ти мене чуєш?
   – Бля-а-а-а! Ну чому саме тепер? – Матвій затулив обличчя руками і застогнав. – Тато, ну на хера ти так?.. Не міг зачекати?
   Яків сидів мовчки. Руки склав на колінах.
   Брат прибрав руки від обличчя і поглянув на Якова.
   – Ну от.
   Яків кивнув у німій згоді. Більше в ту хвилину не було чого додати.
   – Малий знає?
   Малий – Іван – був їхнім третім братом, наймолодшим.
   Яків кивнув.
   Офіціантка з люб’язністю, властивою цьому закладові, спитала:
   – Будете замовляти ще?
   – Прошу рахунок, – сказав Яків.
   Матвій заходився натискати кнопки на своєму органайзері.
   – Два квитки до Львова на сьогодні, – наказав Матвій в органайзер. Офіціантка вже ступила крок від стола, коли брат вхопив її за руку.
   «О Боже, тільки не це». Знову в брата заскоки. Зараз він скаже, щоб офіціантка покликала адміністратора. Далі він виллє відро гівна на голову адміністратора. Далі він скаже, що офіціантка М. хамить клієнтам і накаже, щоб її звільнили. За кілька днів він перевірить, чи справді офіціантку Машу було звільнено.
   Розмова у наказовому тоні з диспетчером авіакас переросла у крик:
   – Нє, ти скажи, як тебе звати? Я дізнаюся, хто у вас там сидів на прийомі. Ах ти ж хамка! Я тебе знайду і вижену копняком під зад з цієї роботи! Сама стули пельку! – З цими словами брат відрубав зв’язок.
   – Дівчину відпусти, – сказав братові Яків.
   Матвій помітив, що стискає руку офіціантки, і відпустив її.
   – В-ви щось х-хотіли?.. – спитала перелякана офіціантка.
   Тепер уже Яків затулив обличчя руками. «Починається».
   – Хотів вам дати чайові. – Матвій поліз до портмоне, витягнув звідти стос купюр. Взяв із жмені банкнот купюру в сто доларів, передумав і витягнув двадцятку. Вклав офіціантці в долоньку і стиснув долоньку в кулачок.
   – У мене батько помер, – сказав Матвій, зазираючи дівчині в очі. Її ручка знову була в братових лапах. – Машо. Машенько. Скажи мені щось утішне. У мене тільки-но батько помер. Машенько…
   – Можна, я піду? – прошепотіла дівчина.
   Брат, гіпнотизуючи її поглядом, послабив хватку. Офіціантка висмикнула руку і побігла за портьєру.
   – Машенько, – прошепотів він, дивлячись туди, де розтанув її ефірний силует.
   – Ти псих.
   Брат розвернувся до Якова й сказав тихо:
   – Я варяг. Я орієнтуюсь на північ, брате.

12.

   Не підготовлений гідним чином, ти не можеш упізнати в Ясному Світлі себе. За якийсь час після невдалих спроб з’єднатися з ним (тибетці називають цей етап «Станом Смертного Часу») ти переживаєш радісні і страшні видіння, після яких черево матері втягує тебе, і так зачинається дитина.

13.

   Їхня мама, відома на цілий Львів красуня, вирішила піти від батька, дочекавшись народження третього сина, власного будинку піді Львовом і часу, коли все мало заграти кольорами золотої осені.

14.

   Батько помер зі середньостатистичною точністю: у шістдесят п’ять, як годиться українцеві згідно з даними Держкомстату.

15.

   За три роки до часу, в який відбувалися події в кафе, Яків довідався новину: вчені вирішили вважати Плутон планетоїдом, а не планетою, як це було в часи, коли материнське черево засмоктало Матвія, Якова та Івана.

16.

   А що про батька думати? Згідно з тибетською Книгою мертвих, перший посмертний стан триває близько трьох днів. Тепер батько був десь там – поміж Ясним Світлом і його першими затьмареннями. Ом і хум.

17.

   Більшість креативних послуг студії починалися з приставки «психо-». Наприклад – ПСИХОDESIGN. Інтер’єри «PSY-CТУДІЇ» обіцяли навіювання бажаного стану душі: умиротворення, зосередженість, креативність. У столичних колах ходила мода навіювати стани на душу, і Майчині послуги були на диво запотребовані.
   Під час особистих зустрічей і для окремих клієнтів студія пропонувала психодизайни, які викликали не тільки умиротворення чи зосередженість, але й паніку, безпричинний жах та відчай. На це теж був попит.
   Серед інших послуг із приставкою «психо-» студія робила психомакіяжі, психодекори, психозачіски.
   Окрім vip-занять з psy-фітнес-йоґи найбільш запотребованими були психозачіски. Матвій останній рік стригся тільки у її дівчат і не зважав на суму, яку відвалював за таке задоволення. Його відстовбурчена психо шевелюра навіювала безпричинний жах та відчай клієнтам і слугувала підтвердженням великих звершень психодизайну.
   Час від часу психомакіяж і психоманікюр замовляли світські левиці – папеси ґламурного ордену целюліток, названих так на ім’я демона, з котрим жриці вели жорстоку війну.
   Останнє замовлення з психодизайну надійшло від невеликої, але заможної студії звукозапису. За чутками, її створив один респектабельний бізнесмен для коханки, з котрої хотів зробити співачку.
   Замовлення дало Майці не тільки щедрий гонорар, але й знайомство з таким собі Яковом Горахом-Євлампією, композитором, що працював там звукорежисером.

18.

   Потім вони робили це щовечора, як кішки. Сусіди стукали серед ночі по трубах і вставали з ліжка на другий перекур. Упродовж усього їхнього спілкування Майчині черево-двері залишалися міцно стуленими.
   Яків записався до Майї на фітнес-йоґу. Після роботи він приходив до йоґа-студії, напускав на себе серйозного виду, вдавав, що вони незнайомі, й у всьому її слухався. Спостерігаючи за тим, як Майка ставить в «упор лежачи» щасливих власниць тойтер’єрів, він милувався її виходами з упору лежачи в позу собаки мордою догори, а ще більше – переходами стегон у талію і думав, як приємно вгризатися в її пружне тіло вночі, на свіжих простирадлах.

19.

   Коли Яків приїздив до Львова, він проходив непоміченим повз Іренин дім, але зайти не наважувався. Там усе було розпечене від шматків серця, яке розірвалося комусь у грудях тут, у під’їзді. Він знав, що то серце Іри, і знав, що вибухівку він заклав їй у груди власними руками.

20.

21.

   Під дахом летовища, ховаючись від дощу, стояли двоє чоловіків. Один високий і широкий, схожий на прямокутник. Нагадував прямокутник і другий, – але нижчий і вужчий. Чоловіки ловили таксі.
   На скнилівські поля наповзала темрява.
   – У морг, – сказав Матвій до водія, умостившись спереду.

22.

   Яків принюхався. Пахло прокуреним салоном і машинним мастилом.
   – У мене в гаражі миші завелися, – знову озвався водій, завмираючи на перехресті. – Тут якась миша в салоні мусила здохнути.
   Тепер принюхався брат. Сказав, що нічого не чує.
   – У вас катар. У всіх зараз катар, – відповів на це водій. – А мені шо, мені то тільки на руку. Раз пасажирам не мішає, я вже якось витримаю.
   Він сам принюхався, скривився і покрутив ручкою на дверцях, опускаючи шибу. Яків мерзлякувато втягнув шию в шалик.
   – Холодно. Зачиніть, – сказав брат і відсунувся від водія подалі.
   Водій повернув шибу на місце. Більше він не озивався. Мовчали й брати.
   Мовчазна їзда під зимовим дощем діяла як гіпноз.
   Чорні прямокутники вилізли з таксі. На вулиці було тихо, лиш час від часу повз морг шелестіла шинами іномарка. Іноді Яків бачив світ таким, як тепер: коли крізь речі проступала ясність.
   З дверей моргу випурхнуло кілька щебетух-студенток. З-під їхніх дублянок визирали білі халати.

23.

   Жіночка у пуховій хустині провела їх у підвал, де лежало тіло.
   – Будете забирати? – спитала вона.
   – Завтра заберемо, – сказав Матвій.
   – Такий молодий, ладний… Боже, Боже…
   Медсестра склала руки і стала молитися разом з ними.

24.

   – Це ваш батько? – озвалася дівчина.
   Яків кивнув.
   Дівчина кивнула теж.
   – Зрозуміло, – сказала вона. – Ще подумавши, додала: – А у мене тут практика.
   – Тут?
   – Ага.
   Яків підійшов до неї.
   – Тут курити можна?
   Дівчина відчинила вікно.
   – У вікно. Мені теж.
   Обидвоє запалили.
   – Що це? – спитала дівчина після затяжки.
   – Це трав’яні.
   Вони замовчали.
   – Наркоманів усіляких… бомжів… кого тільки не присилають, – озвалась вона. – Часом забавні наколки трапляються. Я їх фоткаю на телефон, потім «Вконтакті» вішаю. Ти є «Вконтакті»?
   – Ні.
   – От сьогодні ногу прислали. А на нозі, з внутрішнього боку, наколка. «Умру смешно».
   – Що?
   – Наколка така: «Умру смешно».
   Яків гмикнув.

25.

   Проїхавши село, таксі пірнуло в останній поворот. Фари освітили поле, а потім паркан поперед будинком.
   Дім стояв холодний і порожній, точно як небо над ним.

II. Родинні контексти очима археоптерикса
Allegretto moderato (помірно жваво)

1.

   Перше чудо – це коли вдається скинути лаштунки світу і за ними побачити Господа. Це чудо називають мокша – свобода, або ж звільнення.
   Друге чудо – це коли наступна секунда не стається. Це чудо називають смертю.
   Обидва чуда можуть трапитися будь-якої миті – милосердя-бо ставиться вище за суд, а чудо стається по милості.
   Свідки першого чуда виходять через парадні двері. Свідків другого чуда виносять з чорного виходу ногами вперед.

2.


   Він піднявся і почав наспівувати арію.
   У домі було тихо.
   Унизу чути було, як брат готує собі каву.
   Дім зяяв життєвим простором, у якому бракувало батька. На спорожнілих місцях уява творила фантоми. Природа не терпить порожнечі, тому що впізнає у ній саму себе.

3.

4.

5.

   Він став уразливим, як ніколи.
   Свої досліди він називав, за Беконом, латиною: «Experimentа Luciferа» – «Досвіди світло носні».
   Загорнувшись у плащ, він перетнув кордон і видихнув у своїй комірчині, у батьковій хаті, у саду піді Львовом.

6.

   Щоденні experimenta давали почуття захищеності. Він самотньо трудився у келії, ретельно розкладав на елементи історію людської музики. Його класифікація була не менш детальною, ніж середньовічні трактати з ангелології; не менш підтвердженою, ніж дані про елементарні частки у сучасній фізиці. Він розумів, що, хоча Грааль вже втрачено, його можна віднайти, бо насправді він є скрізь і в усьому.
   Прийнявши те, що музикою є все, що робиться на видиху та на вдиху, він розклав свій дух на роди і коліна, простежив оком розуму генеалогію звуку аж до прабатька Адама і записав його повороти як чергування нот особливим любовним письмом, адже музика і надалі була його містичною дружиною. Записував генеалогії ладів і мелодій, а за гілками зв’язків намагався розгледіти Дерево Пізнання. Намагався – і не бачив. Самі гілки, і ні початку їм не видно, ні краю.
   З настанням вечора Яків упирем виповзав на вулиці Львова ковтнути свіжої крові. «Мрець єси человєколюбія нєімєя». Цю татуху на плечі, ще тоді, коли не загоїлися рани під лопатками, йому набивали Кирило і Мефодій.

7.

   Згадався похорон.
   Згадалася симфонія. Згадалася Ірена. От же, ти, Ірено!
   Згадався брат з його небезпечними ідеями, згадався хрест, і коло, і свастика. Згадався літак і тіло в моргу.
   Тепер він знав ім’я власника ноги, на якій була та смішна наколка. Його звали Сунь-Цзи, він був майстром стратегії.
   Яків згадав, за чим він прийшов у ванну, і почистив зуби. Бадьорись, Євлампіє, сьогодні знову день для чуда.

8.

   Пригадуєш білий тюльпан навпроти вікна у флігелі, де ти залишався на ніч? Ранок і фіранки. Мереживо прикриває голе тіло дівчини. Голий по пояс, ти висовуєшся з вікна і викрикуєш імена архангелів. Тобі радісно.
   Ні, не те, щоб радісно… Ти вище!
   Точно. Ти вище! Ти переміг! Ти втік із пастки людського роду. Ти більше не належиш історії, не належиш анатомії і фізіології. Ти поза цим. Ти живеш у час, коли можна мати дві голови на плечах і ніхто тобі й слова не скаже. Ти завжди можеш пояс нити: одна голова у мене – емпірична, об’єктивна, але всередині об’єктивної голови у мене складаються враження, що є голова су б’єктивна, яка суб’єктивно достовірно містить емпіричну голову всередині себе, як картину, як уявлення.
   Ти живеш у час, коли нікому не цікаво, що у твоїй голові. Головне – акуратний одяг, за яким тебе визнають за нормального.
   Усе дуже просто, і це дуже добре.
   Там, нагорі, тобі заздрять сонми шестикрилих.
   Ти живий, і ти можеш насолоджуватися тварним. Ти НЕ ВОНИ. Ти НЕ БЕЗТІЛЕСНИЙ. У тебе є ім’я, але ти вискочив зі списків ямадутів. По тебе не прийдуть. Ти став Sol Ipse, самотньо існуючим.
   Ти обкрутив їх усіх круг пальця.
   Відчуття влади. Крик свободи над старим містом.
   Над дахами за вікном, над голубами, над дів чинкою з крем-брюле, яка миє чашки після ранкової кави. Хотілося стиснути її в кулак і відчути, як полізе крізь пальці її крем.

9.

   – Ти в порядку? – спитав у кухні брат. – Блідий, як гриб.
   – Погано спав, – озвався Яків, не відриваючи погляду від кавника. Кава от-от мала підбігти.
   Яків п’є каву і мріє про фламандське Відродження. За вікном сіріє ранок. Чути, як у полях кричить дика гуска.

10.

   Вона жила на Високому Замку. Вони грали, що вона принцеса, а він нордичний асур, який приходить серед ночі й убиває дракона своїм теплим пістолетом щастя.

11.

   Моя Амнезія, богиня забуття, ти, котра вийшла з розкроєної модою голови Афродіти, ти, що нагороджуєш терпкими плодами амнезії, ти, що показуєш скандинавське кіно про асів і велетів, ти, що співаєш Старшу Едду під звуки електро, ти, що знаєш значення фінсь кого слова toska – відчуття, яке виникає при погляді на засніжене поле в місячну ніч. Ти нагороджуєш мене забуттям і ніччю душі, ти даєш мені нюхати кору священного тиса, ти скажеш мені підвісити себе за ногу до Дерева на краю прірви, я знаю, ти зробиш це ти волшба, ти вьольва, ти вульва ти моя Мандрагора

12.

   Хімічні реакції протікали надто швидко. Він не встигав регулювати систему, реторти перекипали, його внутрішній гомункулус, його відкрите Sol, його Ipse, його чорне Сонце раптом здалося несправжнім. Плакатом з вогнем. Як у казці про Буратіно.
   Більше не вдавалося вдавати з себе ал хіміка, чиї помисли спрямовані на досягнення Півночі і на Дерево Пізнання під Полярною зіркою. Тоді він не знав, що Північ – це вона.
   Притягання ставало небезпечно потужним.
   Яків забажав зникнути, як тільки зрозумів, що впіймався на неї. Що сам, кожного разу убиваючи дракона, ставав ним і що прин цеса, яка винаймає цю кімнату на Високому Замку, насправді чаклунка, котра зваблює лицарів і приковує їх до себе спрагою до драконячої крові. Він знав, ця жінка родом з краю, де серед принцес є традиція з’їдати своїх коханців. Він згадав китайську легенду про безсмертних істот, які під видом молодих дівчат здатні висмоктувати з тіла воїна мед поезії. Тепер Ірена видавалася йому павучихою, котра розчиняє його слиною своєї відьомської жіночності, робить його придатним до вживання, робить його «хлопцем Ірени», готовим до вживання.
   Щовечора, мовби яку вервицю, Яків перебирав кабалістичний бісер нот. Де пішло викривлення договору? З голови Афродіти, розкроєної модою, вийшла не тільки гола Ірена в голландських панчішках. За нею посипались усілякі нещастя, які полчищами павуків підривали його хитку й без того впевненість у речах. Він розкрив скриню Пандори.
   За що спіткало горе Епіметея, як не за те, що позаздрив він братові своєму Прометеєві, бо Господь приймав жертву братову, а його – ні? Вузол больових взаємозаліків заплутався, затягнувся, і Яків відчув, що застряг шиєю в зашморзі.
   Асфіксія спричинила галюцинації.

   Панічний ляк перед зближенням з павучихою періодично змушував його мімікрувати під сухий листок і не відповідати на її мейли, повідомлення та дзвінки.

   Наслідуючи деяких скорпіонів, іноді він запрошував її на танці.

   Чим далі тривали їхні стосунки, тим менше різниці між людьми і комахами він бачив.

   Закралася думка, що таємне навчання кабалістиці та алхімії – все це фантазії його запаленої уяви, а сам він – безнадійний психічно хворий і що уся його екзегетика і герменевтика музики – обман.

   Злякавшись цих думок, Яків утік від самого себе в Київ, сподіваючись, що ніхто не помітить павуків у нього під піджаком. «Ні, це не я! Я не міг собі вигадати всього цього, це не може бути лише хворою вигадкою!»

   Яків зрозумів, що музикою сфер у Кракові він завдав серйозної шкоди тонкому інструменту свого розуму, і тепер із цією розкроєною (другою, внутрішньою, до якої нікому немає діла) головою треба щось робити.
   І він поїхав до Києва.

13.

   Я втік, а ти залишилась. Жертва та убивця помінялись місцями.
   Ти – надзвонювала мені вечорами, і я наперед знав, що зараз ти плакатимеш у слухавку, підвиватимеш щось по-шведськи, французькою вмовлятимеш мене повернутися, погрожуватимеш, що поріжеш жили у ванній під музику Бьорк.
   Я – перестав відповідати на твої листи.
   Через місяць Ірена написала есемеску, що вона і далі плаче кожен день і що в неї затримка. Я поринув у музику для реклами і жарти з колегами.
   «Я схибила, – прийшла есемеска наступного дня. – Я зайва у твоєму космосі». Я вийшов на балкон, де накурювався травою відділ культури з журналу новин – їхній офіс був поверхом вище. Там прийшла ще одна есемеска: «Моє тіло не належить мені. Я не можу відмовити жодному, тому що всі вони – ти. Через них я з’єднуюся з тобою».
   Мої руки затремтіли. Я відчув нудотну потребу втратити останній зв’язок, останнє розуміння дійсності, яка зі мною відбувалася. Спитав у дівчат з відділу культури, чи вони не пригостять. Мені задули паровоз коштом редакції.
   Коли я видихнув, прийшла третя есемеска: «З приводу дитини я теж учинила неправильно. Це на моїй совісті».
   Після цього від неї не було чути нічого досить довго.
   Може, місяців вісім.

14.

   На думках про майбутнє він повісив замок. Усілякі контакти з минулим відсік. Не брав слухавки на невідомий номер. Не користувався і-мейлом. Заліг на дно.
   І однаково його знайшли. І не важливо, хто здав – чи ворони натріскотіли, чи сови напугукали, чи його продали їжаки з лісів довкола батькової хати. Вони прийшли і спитали: чи бачив хто? І їм показали.
   Його вистежили. Його викликають на килим.

15.

   А може, це був не терор. Може, це був останній скрик вьольви?
   Він упіймав на собі погляд Пустки, Порожнечі, і цей Погляд був присудом.
   Спустошеність. Devastation. Станція Дева. Пралайя. Холодіючи, він зрозумів, що його впіймали і тепер поведуть до суду.
   Яків вирішив, що явка з признанням пом’якшить покарання.

   Після кави і сигарети Яків сказав братові, що хоче поїхати до Львова. Брат підкинув його до церкви Юра, далі Яків пішов сам.

16.

   Скрізь строгі чорні дерева. Голе чорне гілля.
   Стиснутий в одну точку, ритмічно набираючи Іренин номер, Яків простував по проспекту Свободи у бік Високого Замку. Там Ірена винаймала квартиру.
   Дорогою Яків купив орхідею. Іренина шия така ж довга і тонка.
   Голос у слухавці сказав, що такого абонента більше не існує.
   Дорога на Високий Замок. Шум машин.
   Підіймаючись до краю вулиці, Яків відчув недобре. З вікна флігеля, де жила Ірена, хтось викидав речі. Летіли сукні, білизна, книги і диски.
   – Ей! – Яків задер голову. – Це що робиться?
   Піднявся сходами на флігель і подзвонив у двері.
   – Чого треба?
   – То Яків, пані Маріє.
   – Ану йди до сраки, ти, скурвий сину, шоби я твоєї ноги тут не бачила!
   – Відчиніть, я хочу поговорити. – Яків дубасив по дверях. Йому відчинила жінка у чорній хустині, стара шизофренічка пані Марія. – Ви чого її речі викидаєте? Де Ірена?
   – А йшов би ти до сраки, скурвий сину. Я їй сказала: я то всьо повикидаю к чортовій матері. Я вже ключі поміняла, вона вчора прийшла, плакала тут під дверима. Біси! Я вам кажу, людоньки, кругом сатана! – задихалася пані Марія.
   – Ви що, вигнали її?
   – Я їй сказала: ти, проститутка валютна, ти мене будеш серед чесних людей позорити? Ой, Боже… Ану відступись, хай повітря заходить в хату. Та мені від її мотлоху дихнути нема чим…
   Яків зайшов у кімнату, де жила Ірена. Він хапав усе, що бачив Іренине. Пані Марія скрикнула:
   – Ти як сюди заліз, га? Боже, злодій! Ти шо робиш?
   – Пані Маріє, та це я, Яків!
   – Забирайся, поки я міліцію не викликала!
   Ухопивши, що побачив, збіг по сходах униз.
   У болоті лежали речі Ірени. Він зібрав усе.

17.

   Яків сів на мату. Узяв айпод. Він подарував його Ірені на день народження. Реґіна Спектор, альбом «Begin to Hope». Сів біля її речей і перебирав одну за одною.
   На пісні «Apres moi» він розплакався. Він утомився до краю.

III. Урочистості екзистенційного характеру
Andante (в темпі повільного кроку)

1.

   Хто шукає Метал, знаходить Дерево.
Хто шукає Бога, знаходить себе.
Хто шукає себе, знаходить Бога.

2.

   Відновлення зв’язків з утраченою ланкою еволюції, згідно з теорією рептилоїдологів, неминуче призведе до виникнення нової форми життя – такого собі універсального розумного бульйону, гіпотетично – шуканого нацистами Космосу, спроможного спричинити ланцюг подальшого еволюційного сходження, перетворюючись із учасника цього шоу на його режисера. Цьому сходженню з еволюційного конвеєра і присвячена практична частина гадознавства.

3.

   Серед них трапляються і справжні ху дожники.
   Яків волів сприймати гадознавство не як науку, а як мистецтво.

4.

   Він хотів стати універсальною розумною живою субстанцією, яку б інші називали Космосом.
   Він завжди здогадувався, що він романтик.

5.

   По-перше, це штука нерухомості. Справжній гад ніколи нікуди не рухається. Він стає на потрібну хвилю і дозволяє нести себе.
   Хвиля також дає йому здатність придушувати істот, більших за себе. Це друга штука – важлива навичка на шляху до об’єднання видів.

   Музична ремарка: здушування – це гребінь хвилі для соліста і крещендо для жертви. Коли обрушується хвиля крещендо, шкіра береться мурашками. Це точна ознака того, що когось щойно задушили.

   Третє мистецтво плазунів – паузи, «банкрутства», порожній такт (у теорії музики), або добрі манери (в етикеті). Наприклад, у Кіплінґа: «Якщо змії не вдається атака, вона нічого не говорить і нічим не показує, що збирається робити далі».
   Композитору, по якому плаче шибениця, є чого навчитись у гадів.

6.


notes

Примітки

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →