Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Афины – единственная европейская столица, где воздух в пригородах грязнее, чем в черте города.

Еще   [X]

 0 

Пісні про любов і вічність (збірник) (Дереш Любко)

Ці історії – проза мандрів. Мандрів у пошуках себе. Бо, коли одного разу ти розумієш, що все, чим володів дотепер (чи то воно володіло тобою), більше не має сенсу, час вирушати у подорож. Що чекає на тебе в пункті призначення? Перетворення? Чи зустріч зі своїм невідомим, проте справжнім «я», що раз у раз намагається дати знак про своє існування і, врешті, приречене бути почутим?

Год издания: 2014

Цена: 69 руб.



С книгой «Пісні про любов і вічність (збірник)» также читают:

Предпросмотр книги «Пісні про любов і вічність (збірник)»

Пісні про любов і вічність (збірник)

   Ці історії – проза мандрів. Мандрів у пошуках себе. Бо, коли одного разу ти розумієш, що все, чим володів дотепер (чи то воно володіло тобою), більше не має сенсу, час вирушати у подорож. Що чекає на тебе в пункті призначення? Перетворення? Чи зустріч зі своїм невідомим, проте справжнім «я», що раз у раз намагається дати знак про своє існування і, врешті, приречене бути почутим?


Любко Дереш Пісні про любов і вічність Збірка

Лист читачеві

   Дорогий читачу! Цією книгою я завершую свій цикл, який волею випадку був названий сінайським – імовірно, через те, що почав я писати його, мешкаючи на Сінаї, у невеликому бедуїнському містечку Дахаб, облюбованому російськими (та й не тільки) дауншифтерами – людьми, котрі вирішили розірвати зі своїм попереднім, варто сказати, успішним життям заради того, аби вирушити на пошуки себе, пошуки кращого світу, більшої гармонії, врешті, просто більшої втіхи (чомусь коло їхніх шукань зосереджується, як правило, довкола пляжів Індії або Таїланду). Я теж, разом із тисячами собі подібних, свого часу (це був лютий 2011 року, перші дні революції у Єгипті) вирішив залишити все, що мав, аби усамітнитися у пустелі, відпочити від обтяжливих стосунків, від літератури, від міста, від гнітючої необхідності заробляти гроші заради того, аби з не менш прикрим відчуттям їх витрачати, не розуміючи кінцевої мети цього процесу (втім, знаходячи відраду в ньому самому). Товаришами в моїй медитації на втечу були такі ж розчаровані у житті люди, як і я, – зрештою, не менш, а навіть більш «успішні» зовнішньо (це, власне, особлива риса дауншифтера – він мусить мати чим жертвувати, аби його втеча від цивілізації справді чогось вартувала, бодай у колі таких самих, як він; дауншифтерство – не талан знедолених, дауншифтерство – це настрій розуму тих, чия чаша повна, це хай короткочасна, але революція свідомості). Не менш цікавих, успішних зовнішньо та не менш понівечених внутрішньо людей мені довелося зустріти там, де траплялося жити чи зупинятись: у Дахабі, Санта-Катріні, Каїрі, у Делі, Варанасі чи Пурі.
   Зрештою, моя одісея з дауншифтингом не претендує на якийсь особливий розмах – є люди, котрі вгахали в це починання значно більше ресурсу, в першу чергу душевного, аніж я, тому я не претендую на укладання якоїсь, скажімо, першої української антології дауншифтерства. Сінайський цикл – а сюди входять збірка повістей «Миротворець», роман «Остання любов Асури Махараджа» та, власне, ця книга оповідань – писався лише для того, аби розділити з читачами відчуття перетворення, котре може настати в житті (а може й не настати), коли як слід розчаруєшся в усьому, що мав до цього часу, – у стосунках, у розумінні, у славі, у багатстві та суспільному положенні, – і внаслідок цього дійдеш до особливої внутрішньої межі, за якою починаєшся вже невідомий ти, якого сам не знаєш, який може дивувати і який, головне, є тим справжнім тобою, котрий усе намагався дати знак про своє існування і врешті, серед темної ночі душі, таки був почутий (слава Богу!).
   Тексти «Пісень про любов і вічність» створювалися в період із літа 2011 року («Zobaken nicht kusaken») й аж до перших днів 2014 року, коли я вставляв останні слова в оповідання «The Йог». Це – проза еміграції. Але не тільки (й не стільки) еміграції буквальної, фізичної, скільки еміграції внутрішньої, коли зовнішні обставини перестають нам приносити те відчуття комфорту й безпеки, яке приносили раніше (зауважу, людина схильна вважати безпечною навіть найбільш обтяжливу ситуацію, аби в ній була стабільність).
   Це внутрішнє незадоволення з існуючого стану речей змушує шукати причину нещастя – спершу в світі зовнішньому, а потім – зазираючи вглиб себе. Це оповідання про велику ніч душі, яку змалював іспанський містик Сан Хуан де ля Крус у трактаті «Сходження на гору Кармель» (це, до речі, його вірші так подобались дону Хуану з книг Карлоса Кастанеди!). Це оповідання про сучасних заробітчан духу – емігрантів у соціальні мережі, втікачів у внутрішні Індії, хіпі середнього класу, сільських магів і міських йогів, астрологів і бізнесменів, малих і великих людей, що опинилися кожен перед підніжжям своєї гори Кармель, власного Сінаю, зважуючись (або не зважуючись) піднятися на вершину й зустрітися там із самим собою.
   На цім хотів би також подякувати всім, хто був поруч, коли я сам стояв перед подібним вибором – сходити чи ні, – і хто, врешті, допоміг мені в цьому. Тому – поклони Толіку Рикову за те, що витяг із утроби, Артурові Дзюбі за потойбічний гумор, Олегу Георгієвичу Бахтіярову за непохитну вольову позицію, Віктору Антончику – за погляд на Артеміду, Віталію Васильовичу Семенцову – за журавля, у якого я повірив; а також: Сергію Дацюку, Борису Медвідю, Сергію Бризгаліну, Жені Бардіній, Андрію Худику, Юлі Бацалюк, Олені Загробській, Олені Каїнській, Дімі Коломойцеву, Яні Мерзлих, Денису Іванову, Денису Козловському, Ґені Оверченку, Насті Чміль, Кості Дорошенку, Кості й Олі Вержиківським, Антону Ревіну, Ірі Макеєвій, Ксюші Мельник, Сергію Жадану, Христі Венгринюк, Рею, Іллі, Петру Потопахіну, Володі Бондарю, Володі Сливці, Поліні Єрко, Роману Гаврилову і всім тим сотням маленьких слуг великого Режисера, котрі брали, беруть і вічно будуть брати участь у Його величному спектаклі.
   Це все, що я коротко хотів сказати тобі, дорогий читачу, перед знайомленням із цією картою мандрів – моєю приватною «Lonely Planet».[1] Як завжди, ця книга пронизана плагіатом та епігонством, вторинністю, проповідництвом і моралізаторством, а все ж, маю сподівання, щось із прочитаного збентежить, занепокоїть, виведе тебе з рівноваги або зіб’є з пантелику, а можливо, навіть якоїсь темної ночі підведе під гору Кармель, після чого твоя планета більше ніколи не буде самотньою.

   Київ, 17 січня 2014 р.
   Любко Дереш

Zobaken nicht kusaken
Молитва дауншифтера

Панки в офисной клетке
Ровно в 10 онлайн
Платят кровью кредит за потерянный рай
Столько лишних движений
Цикл перерождений
Обитаемый остров в корпорации монстров

Короли маргиналов
В середине пути
Превратились в пророков социальной сети
И потрачены споры на грибные дозоры
И в ЖЖ красной пастой
Стали избранной кастой

Хиппи среднего класса
У последней черты
Хиппи среднего класса
Хотят пустоты
И потрачена касса на корабли ганджубаса
Их страна как квартира на Троещине мира
И живые мишени отбывают свой срок
Их судьбою рулит
Планетарный грибок

Дети капитана Гранта, «Хиппи среднего класса»
   А ж могла не стояти, могла бути з ним і далі. Хамло. Ошуканець. І нікчема. Хоч я знаю: це неправильно, неправильно міряти чоловіка лінійкою. Він, як кулька, все одно не зійдеться. Я знаю, що чоловіків ідеальних не буває. Взагалі, ідеальне трапляється тільки тоді, коли я сама здатна його побачити. Так що, соррі, мала. Заплітай стрічку.
   Індусочки з густо підведеними тушшю очима. Кульчики в носі, браслети з ланцюжками. Дивляться на мене, усміхаються. Напевне, думають: що ця біла дурделя тут робить, їй що, нічим перейматись у тій своїй Осередковій Європі, чи звідки вона? Та ні, вони такого не думають. Їм, он, цікаво на волосся моє подивитися. У них усіх, як смола, а в мене – як солома.
   – Miss, give me ten rupees![2] – долинає до мене крізь музику у плеєрі.
   – Ноу рупіс, – твердо кажу я і пробираюся ближче до святого дерева. Мну в руках жовту стяжечку. Мені самій і шкода себе, і смішно. Більше смішно, стрілять-колотить, що ти робиш тут, серед цієї шоколадної Азії, сама, з розпущеним волоссям, в індійських штанцях і футболці «Ukrainian Heritage»? З айподом у вухах і true Rigveda мантрами в ньому? Ти що, в буддисти записалася? Смішно, але я навіть не думаю над цим. Мене просто розбирає сміх від того, як наївно і відчайдушно я пруся зараз до цього дерева, аби пов’язати на ньому стрічечку і попросити Бозю, щоби Він послав мені мого чоловіка.
   «Бозя, – звертаюсь я подумки, притулившись головою до дерева, – Бозя, пошли мені чоловіка чудового і прекрасного, створеного спеціально для мене».
   Просто якщо я вже опинилася тут, прив’язую стрічку до гілки, запалюю пахощі, на менше, ніж на принца, я вже не погоджусь.
   Це ж скільки треба було пережити всього, щоби до такого докотитися? Ні, ну справді, якщо можливо те, що я зараз стою і дивлюся на це просвітлене індусяче дерево, обвішане стяжками, значить, можливо все. У навушниках грають мантри (true), якийсь хлопчисько вже третій раз пропонує мені купити сто грам шафрану (true) за смішні п’ятсот рупій, у всьому місті «ти сама собі», а мій телефон вимкнувся та більше не вмикається – якщо це можливо, можливо все, що завгодно. True. Нічні офіси. Київська зима. Київ – Делі – Ладакх. Квиток в один бік. І моя мантра, формула миру, виведена з часів навчання на німецькій філології: «зобакен ніхт кусакен». І світ 100 % френдлі, тому що це все я.
   А раз можливо все, що завгодно, значить, десь обов’язково є лицар мого серця. Просто такий, яким я його собі уявляю. Хіба ж не так? Якщо є все, значить, є і він. Бо це я вигадую, що є, а чого нема.
   Cідаю на лавку неподалік від дерева. Молода біла дівчина в індійських штанцях і чорних окулярах. Закуриш, дівчино?
   Закурю.
   Закурюю.
   Так, де мої beedi?[3] Ключ від номера, індусячий аюрведичний крем «Patanjali» для обличчя, баночка шафрану, купленого три дні тому (досі не втямлю, потрібен мені шафран чи ні), дрібка гашу, кролик із пап’є-маше за п’ятдесят рупій…
   Раптом розумію зі здивуванням, що чую рідну мову. Ну, не рідну, російську, скажімо, – але чую. Молоді прочани до дерева. Схоже, москвичі. Типу дауншифтери. До них долучаються лисий бородань і молода жінка з немовлям. Люди між собою спілкуються. Я дивлюся на лисобородатого, він мені видається знайомим. Лисобородатий відчуває на собі мій погляд і дивиться у відповідь. О, я впізнаю цей погляд. Є бодхісатви, а є бодхімурівці. Як тимурівці, тільки бодхі. Мені стає ясно, що тут робить його молода дружина з немовлям у слінгу. Є мандрівки, з яких люди не повертаються.
   Я зважую, підійти до них чи ні. Ні, не піду…
   А якщо там принц? Мій? І я промину? Ні, треба так загадувати, щоб своє щастя не можна було проциндрити за визначенням. І головне, не паритися результатом.
   Коли все почало сипатися, мене охопило відчуття, що підступна тонка тріщина, як по бані Сикстинської капели, пробіглася по цілому моєму світові. Першими стали кришитися наші стосунки з Андрієм. Повільна київська осінь, гнітючі сніданки без Божої іскри. Я відчувала, що стаю дедалі прозорішою для нього і, врешті, він узагалі перестає мене помічати. Я взялася за реставрацію, тому що цього статися не повинно було, я собі такого не вигадувала! Я була певною, що більше мені ніхто не потрібен, окрім Андрія, і що це обопільно. Я ладна була померти за нього. За нас. А він, виявляється, ні.
   А воно все скрипіло і тріскало. То на біса мені ваш громадянський шлюб, якщо будь-коли мене можуть відшити гуляти? Що це за стосунки такі – на довірі? На якій такій «довірі»? Де вона тепер?
   Потім посипався мій job.[4] Кльовий job, із хорошим іноземним капіталом, мені подобався мій джоб. Новини – це завжди динамічно, і є відчуття, що ти причетна до чогось величного. А потім ми виходимо з Алісою на балкон покурити, і вона мені каже: «Я їду в Ґоа, на цілих півроку». Я їй кажу: «Чи ти здуріла, крихітко?», а вона мені: «Я стану зіркою Боллівуду. За знімальний день платять п’ятнадцять баксів. Я за п’ятнадцять баксів, – каже, – трави, креветок і папаї знаєш скільки зможу втиснути в себе?» Аліса поїхала, а я ще подумала їй услід: ну й дурна. Мені б тут із Андрієм розібратися. А потім він приходить і каже: «Все, я більше так не можу». І йде. І я йду на роботу, і в мене в роті цей присмак, уже не сліз, а пустирнику, який я почала пити по вечорах, пила пустирник, читала про безконечне співчуття Авалокітешвари до всіх живих істот і думала: я тупа телиця. Тупа телиця, яку всі бичать. Спершу дають мені відчути себе лайном, далі – задешево підбирають (яка ж милість для такого лайна бути підібраним!), а далі, скориставшись, кладуть акуратно назад, на землю, і, вмивши руки, йдуть собі далі.
   А потім, одного вечора, коли вулиці вже замело снігом і офіси світили дурними вогнями у пізніх сутінках, я виходжу на той самий балкон, де ми стояли з Алісою, закурюю і починаю швидко-швидко думати. І думаю я таке: во ім’я чого? Во ім’я якого такого бабського героїзму, мені що, дадуть за це орден на стрічці? Хтось оцінить, що я сиджу тут до опівночі, бережу свою дупу у джинсах від пощипувань шефа, викладаюсь на всі 400 % і ридаю над запоротою статтею, котру мене попросила допомогти написати подруга, якій треба було втікати додому, до дитини і чоловіка? Мені двадцять вісім, у мене немає дитини, немає й чоловіка, до якого можна було б утекти і за яким сховатись. У мене є джоб, який створює враження, що я причетна до чогось величного, яке ось-ось промовить до мене, але вперто мовчить уже який рік. І от я дожила до того, що п’ю вечорами пустирник і розумію – ще рік, і щось у мені просто лусне і я стану трохи схожою на манекен: у шмотках від Mango й Bershka, з красивими, але порожніми, наче моє життя, очима.
   У мене був великий плюс: мені не треба було ні перед ким виправдовуватись. Жінкам узагалі не варто виправдовуватись, ніколи, я так гадаю. Жінкам узагалі простіше, ніж чоловікам. Вони можуть просто вийти, не сказавши нікому і слова. На дурку, знову ж таки, жінці потрапити складніше – їй більше всякого прощається. Жінка може ось так жити собі спокійно, сподіватися на тепле сімейне щастя, а потім вийти в робочий час на перекур і зрозуміти: її задрало бути по життю посланою на троєщину світу.
   Я докурила сигарету і сказала собі: можливо все, просто не форматуйся. Ти ж не хард-диск, Ліє, стрілять-колотить? Тут ніхто не бажає тобі зла, ти просто хочеш хорошого чоловіка. Зрештою, ти сама прекрасно знаєш, чого ти хочеш. Київ – Делі. Делі – Ладакх. Їсти chapati.[5] Пити «Limka».[6] Рухатися вгору, до витоків Ґанґу.
   До мене підходить меланхолійний індусячий пес, напевне, просвітлений. Махає хвостом, просить десять рупій.
   – Іди в дупу, не дам, – кажу йому і чухраю псові за вухом.
   «Зобакен ніхт кусакен», – думаю я, підіймаюся з лави і підходжу до молодих людей з наших країв. Серед них десь мій принц. Або не серед них, але десь – точно є. Мій.
   – Намасте! Мене звати Лія, я з Києва. А звідки ви?

   2012

Король Артур у Єгипті

   В останнє Артура бачив одноногий бухгалтер І. Було це пізнього вечора, і невідомо в якому стані перебував на той час І., позаяк за ним іще зі Синайського півострова тяглася слава чарколюба. Але того разу було Катманду, І. начебто змінився, а ще, кажуть, великим гріхом є судити людину, яка віддала бодай клаптик серця Господові, за її попередніми вчинками. Адже Господь – визволитель, на білому коні Він в’їжджає в темні хащі сердець і під корінь вирубує там усіх карликів-канібалів, що погрузли в розпусті та демократії. У прекрасному шоломі спасіння, Він сурмує на багато тисяч кілометрів навкруги, оголошуючи великий тріумф іще одного серця, і білі голуби проштовхуються врешті крізь кажанячі скупчення і вилітають на світло.
   Тому судити І. з його минулого – невдячна річ. Подейкують, буцім у Катманду він сильно змінився. Можливо, треба завдячувати Артурові, який слушної миті опинився поруч, можливо, директорові одноногого бухгалтера, який із незбагненної милості оплачував перебування І. за кордоном, рятуючи таким чином власні м’які тканини від нової податкової, – так чи інак, за всіма обставинами і збігами криється Той, хто є причиною всіх причин.
   Отож, розстаючись із Артуром, І. почув від нього таке: «Якщо захочеш побачити мене, просто поклич мене, і я прийду». Артур з І. уже потоваришували на той час. Позаду залишились їхні непорозуміння, борги за траву, за молоко, за порошок від зневоднення – це пустеля, братику, тут не місце жінкам. Тут місце для схимників і для міцної чоловічої дружби. Тут жінок зодягають у чорне, щоби духи злоби піднебесної не спокушали сердець правовірних нащадків Пророка. Тут зелень тільки над банями мечетей, а вода – гірка і викликає спрагу. Тут джипи на краденому суецькому бензині, каліки, що коротають життя, перебираючи скляні намистини гарячими пальцями, каїрське радіо на безлюдній автозаправі, тут жах у пригорщі пилу, старі телеграфні стовпи, чорний мед, блідий місяць і вдосвітні крики: «Алла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ах’у Акба-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ар».
   І. був битим хлопцем. Його й хлопцем не назвеш. Доросла донька, зять – молодий винороб зі стажем роботи у Каліфорнії, друга дружина, друга донька, будинок, машина, зарплата, кредит, а крім того – надійне місце роботи, де він один тримає за міцно стуленими зубами язик, на який, наче рибка на жилку, нанизано всі секрети процвітаючого підприємства N. І ось – щось десь обривається в цьому мінливому Всесвіті, і нитки, що зв’язують кожну живу істоту, вже смикають по-інакшому, і жилка з рибками починає страшно дрижати. І тут, просто на стрічку новин, починають сипатися повідомлення про маски-шоу, про рейди податкової з псами, про вилучення документів із надійних зелених скринь податкової звітності підприємств, і якось я вранці прокидаюся від дзвінка у двері та бачу на порозі свою приятельку, і та приятелька каже: «Вибач, Антоне, слухай, вибач, тут наш батько, він теж хоче їхати до Єгипту». І я бачу, що батько дуже хвилювався у поїзді, чи потрапить він до Єгипту найближчим рейсом, це видно по ньому, тому що, буває, чоловіки гасять страх великою кількістю алкоголю, і я відчуваю, що в цього чоловіка саме той випадок – він дуже переживав, чи поталанить найближчим часом поїхати відпочити до Єгипту. І я кажу: «Без проблем. Зі мною тут їде один, щоправда, він теж мій друг, його звати Діма, це ж, – кажу, – нічого?» А вона мені: «Звісно, нічого». І батько, невпевнено: «Авжеж, це нічого». Ми проходимо в хату, і птеродактилі безплідної пристрасті, що прикрашали стіни моєї квартири, ліплені з гіпсу руками рабинь почуттів, стали свідками нашої розмови. Птеродактилі, юний винороб, син аюрведистки, і та моя приятелька. І вона заговорила, і промови її були дивними:
   – Батько дуже хоче поїхати з вами, йому треба терміново відпочити, – повідомляє вона, але одразу ж просить: – Не дзвони на мій телефон. Можливо, він прослуховується.
   І випиває пу-ер із молоком, і ми куримо цигарки на балконі, і я, правду кажучи, навіть не згадую, що Артур був у мене на кухні пару днів тому. Воно ще ніяк не дотичне до нього.
   А того другого приятеля, що теж налаштувавсь утікать до Єгипту, звали Діма. За родом діяльності Діма – дизайнер, укушений диким дизайнером на теракотових пагорбах міста Донецька одної морозної ночі. Так, дизайнерство входить у кров, виявляється, точно так само, як вампірська зараза, вона змушує людину спати в труні, вирізати з дерева тотеми тараса шевченка, поливати їх кров’ю з поранених рук і робити інші жертвопринесення; дизайнерство є таким собі візіонерством, особливо на сторінках жж та фейсбука. Там ти полюєш мишкою на доказ того, що Цой – gif,[7] бережеш на десктопі іконку святого Планктонія, виявляєш, що ейнштейн не помилився – Є справді рівне Ем Це квадрат, увіковічнюєш це поруч із самоспаленим буддійським монахом і пишеш: 400 % іконічності. Ти встановлюєш на безкорисних засадах маяк на просторах рунету, який анонімно транслює число пі всім душам, готовим піднятися до бою проти гиді іллюмінатства. Це – шлях дизайнера, кривий, наче ТГШмет,[8] кривавий, наче футболка Сильвестра Сталлоне у фільмі «Рембо». Він обдаровує містичними вміннями. У певний момент можна побачити Донецьку область олією («Вид із Галактики», 2010). Можна коханій дружині та доньці Єві спрезентувати дона Хуана з очима як у Сталіна, що стежать за кожним кроком, хоч де би ти був у кімнаті. Врешті, дизайнерство має свою апотеозу, там є місце для подвигу, армія енді уорхолів, озброєних ТГШметами, цьому доказ. Невичерпне джерело натхнення (гуаш, лютий, 2011), Джерело всіх невичерпностей (вугілля, травень 2011), врешті, Невичерпне Джерело Всіх Джерел (олія, червень, 2011) – такий катехизис дизайнера.
   Отже, пізнього вечора року Божого 2011-го (надворі – місяць лютий) ми стоїмо перед касами ізраїльських авіаліній, Бориспіль, термінал В. Нам влаштовують перехресний допит. Скільки часу ви знаєте один одного? Хто з ваших родичів мешкає в Єгипті? Коли ви востаннє брали участь у терористичних актах? Чи любите ви гебреїв? Хто з ваших знайомих підтвердить, що це справді так? Отже, скільки часу ви знаєте один одного?
   На перехресному допиті Діма колеться, і на поверхню спливає, що він, окрім того, що ґуру дизайну, – музикант, художник, поет, композитор, скульптор, різьбяр, виконавець-бард, чоловік-талісман, людина-загадка, а також чорна діра подільського району, вулиця юрківська, 3.
   Штучну ногу бухгалтера І. знімають і ведуть на окремий допит в окрему кімнату. Ми одностайно кажемо, що їдемо (чи, тепер уже, можливо, їхали) до Єгипту купатись у морі, вправлятися у фри-дайвінґу, тічити йогу, постити пікчі у фейсбуку, лайкати френдів, чатитись по симпотних арабських кафешечках, і загалом, енджоювати лайфом. Відсутність бодай однієї рурки для снорклінґу чи бодай навіть натяку на маски (а про ласти годі й казати) проходить повз очі контролю в Борисполі, термінал В, непоміченою, і нас Божою ласкою проводять у бізнес-клас літака ізраїльських авіаліній, де за сорок хвилин буде гаряча вечеря, а з нею – хумус, маца, кльоцьки, риба, оливки і кисле вино з водою. Слава Ісусу Христу, ми в польоті. Серед ночі вчу абетку івриту, читаю про Коптську православну церкву в Єгипті.
   І вже над ранок, в аеропорті Бен Ґуріона, змордований віскі з облавка літака і кока-колою з Києва, І. починає колотись, і, в принципі, ми чуємо те, що й так уже знали. Перші птахи оголошують співом чорне гаряче повітря над Тель-Авівом, і в досвітніх сутінках ми помічаємо вказівник «На Єрусалим».
   І далі вже зовсім не страшно стає на кордоні. Навіть коли в Ейлаті нас знімають із рейсу через підозру на те, що ми – терорист номер один (колективний суб’єкт). Ми опиняємося на благословенній землі Єгипетській, на вкритому порохом із ніг пророка Мойсея Сінаї, і в душу приходить весна.
   Отже, І. оселяється у третьому ряді від моря. Їсть рапанів, ходить з дротом на восьминога. Курить багато, майже не п’є. Б’є морду місцевому хаму із забігайлівки «У Алі Баби». Постійно телефонує додому, турбується за дружину, за другу доньку і за машину, за хату, роботу, за ЖКГ, за пенсію, за субсидійні, за податкову, за страхування, за курс гривні до долара, одним словом, за все. І навіть Расфокус Діма, маестро терапії маячнею, не в силах бідному якось допомогти.
   І, власне, тут з’являється король Артур.
   Він виповзає на набережну, сповнену світла і криків, вранці, вдягнутий в свій пенджабський костюм, що його прикупив у Кашмірі – сорок днів він жив у районі на кордоні між Індією та Пакистаном, де полюбляють стріляти з міномета по місцевому government house, де збирають шафран і готують їжу на мінеральній воді, і де його спершу мали за дивака, що шукає легкої смерті від кулі, ножа або від шрапнелі, поки не побачили, скільки він курить гашишу, після чого завважили ледь не за святого, і де досі мешкає суфій, якому він винен за лікування, отже, весь укритий цією особливою засмагою зі Шрінагару, яка вже не змиється, Артур, у пенджабському строї, розшитому езотеричними символами, виповз на сонце і засичав, наче здихаюча гадина підколодна, у якої забрали колоду.
   В Артура якраз починалося відновлення після серцевого нападу, що трапився у листопаді. І як він обіймав унітаз, і як казав не викликати «швидкої», і як валявся майже без дихання, все це ми чули від нього. Видавалося, нібито гумор його особливо доречний до цих окулярів і втомленого обличчя: «Коли здохну, зашийте мене у мішок, щоби донька не бачила мертвим». Такі забобони. Виявляється, то був не гумор. Коли потім його, від передозу прямим сонячним світлом, ні живого, ні мертвого, ми вели в прохолодну кімнату в підозрі на ще один напад серця, я спитав: «Артурчику, що ж нам робити, якщо ти нам тут уклякнеш?» Він повторив заповіт вдруге: «Зашийте мене у мішок, щоби не бачила донька мертвим. Вона була мені другом».
   Я познайомився з ним у Маналі, на півночі Індії. Там він теж подихав. З його слів, уже кілька років по тому, я дізнався, що справи тоді стояли так.
   «Коротше, коли я відчув, що здихати, я вирішив кинути кості в Непал. Хотілося побачити Катманду і померти. Пуркуа б і не па? У мене були серйозні проблеми зі здоров’ям, і мене рятували тільки серйозні дози трави. У Катманду я збирався піти в монастир, але загубив телефон, тож зрозумів, що мій поїзд поїхав далі. Я вирішив переміститися до Індії. Пересидів сезон монсун на Гоа, ти знаєш, там мало у кого горщик на голові настільки міцний, аби витримати сезон дощів на Гоа, коли весь день тільки те й робиться, що валить дощ, і вся ця іпохондрична дауншифтерська шолопень вимивається, ніби з іржавого тазика, і преться кудись на північ, в Маналі, у Рішикеш, у Дгарамсалу. А ти сидиш, сам на сам зі своїми думками, і в тебе з собою тільки рудракша й ані дрібки гашишу. І тут з’являється така собі панночка, і з нею ламаною англійською я починаю вести світські розмови про нерухомість у Гоа, складаю їй гороскоп і про всяк випадок запитую: ти ніколи не зустрічалася з терористами? А вона мені каже: ти знаєш, я щойно кинула одного такого, це він підірвав бомбу в Бомбеї, може ти чув, Сі Ен Ен передавало. Звісно, я чув, кажу їй, і, коли вона показала мені його світлини на мобільному, я подумав: точно, це він, той іще псих. І коли вона зникла, я відчув, що за мною стежать. І за кілька днів мене взяв Інтерпол. І вони запитали мене: що ви знаєте про терориста номер один, Тра та та, як там його звали, вже не пам’ятаю, викладайте все і хутко. Ми знаємо, ви спілкувалися з панною С., розкажіть, що ви чули від неї. І на рівному місці мене вербують в аґенти, і я повертаюсь у свій гамак з видом на море, але вже з відчуттям певної місії та з державним окладом в кишені. Більше мене не турбували, і я знову відчув, що мене вже десь чекають. І коли зі здоров’ям стало зовсім зле, я став молитися: “Пошли мені, Боже, убивцю або гомеопата якогось, бо більше терпіти немає вже сил”. І я рушив на Північ, в Маналі».
   Маркіз де Карабас, він же Артур Сатурнович Звіздулін, як обізвав його один пересмішник, підірвав здоров’я на недержавній роботі, на якій, хоч і щедро платили, не виділяли пільгових на молоко за шкідливість. Насамперед він був астрологом, про це, здається, ще не йшло мови, але його основною професійною навичкою було вміння переконувати. За великі, часом аж надто, гроші він брався за неможливі завдання. Для цього в його арсеналі було все – алкоголь, наркотики, жінки, а головне – клієнт, який під ранок повинен був сказати: «Так». Ніч на виконання завдання. У свої сорок три Артур виглядав так, наче він тричі помер у камері допитів. Коли він усміхався своїм беззубим ротом, здавалося, що тобі усміхається сам сатана.
   Дівчина Женя, героїня з непростою долею, шукала якось у Артура розради. «І що мені робити з цим усім? – спитала вона в нього, виваливши перед ним деякі таїни свого дівочого життя. – Як мені з цим жити?»
   Мені сподобалась його відповідь, вона привернула до нього моє серце. Артур усміхнувся, блиснувши відсутністю зуба.
   «Люди міняються, Женя, – сказав він. – Мені теж доводилось робити чимало прикрих речей. Доводилось у холодному гаражі розбивати молотком колінні чашечки. Але я змінився».
   Чорнухою він назаймався доволі. На початках дев’яностих, на зорі нагромадження первинного капіталу, коли шестисоті «мерси» розстрілювали впритул із калашів просто за бесарабкою, Артур збивав свій перший мільйон на довірливих пиках суб’єктів середнього бізнесу. Він полюбляв повести їх на кладовище, серед ночі розвести багаття, в яке, для ефекту, могла влетіти якась дурепа ворона, вганяв їх у транс історіями про потойбічне, називав круглу суму за сеанс, всі залишалися задоволені. Десь на початку двотисячних, ще до революції, до нього зверталися кілька поважних осіб із міністерств. Перегодом почався перелам. Чакри почали крутитися в іншому напрямку, і Артур почав розуміти, як влаштована вся ця небесна механіка. Разом із програмістом вони забабахали програмульку, цікавий такий ґаджет, що дозволяв визначати положення тіла у просторі й часі з точністю до міліметра й секунди. Артур стверджував, що, якби в нього була така ціль, він би міг пройти крізь артобстріл із цією програмою, опираючись суто на зоряні дані. І пішло. Випадково, чи, може, з волі Того, хто керує обставинами, Артур знайшов праці з астрології одного німецького звіздаря. Підсумок його напрацювань завершувався висновками, з яких почав свою астрологічну кар’єру Артур. Звіздар якийсь час був наближеним до самого фюрера, але з невідомої досі причини відпав ласки і загримів у піч.
   На портреті німецького астролога, що вилетів у димар крематорію, легко вгадувалось обличчя Артура.
   Господь був прихильним до Артура, що доводить: Він милостивий як до праведних, так і до найтяжчих грішників. У Маналі, на третьому поверсі ґест-хаузу «Подвійний голландець», йому трапився убивця-лікар, який спершу вбив його, а потім зцілив. Краєм ока я бачив, як страшно, буває, лікує Господь тих, хто хотів померти зарано. У місті прародителя Ману, який, як сповіщають писання, врятував свою сім’ю від всесвітньої повені в цих горах, Артур вивергав з себе всі неврози, всі фрустрації, кризи середнього віку, всі потаємні слабкості серця, що зазвичай ховаються за алкоголем, жінками та наркотою. Той терапевт, мандрівний майстер східних єдиноборств із Херсона (що характерно!), тримав його за горло, мов змію, і, притисши до мензурки, цідив із нього отруту доти, доки зубами не полилась кров.
   Так Артур очистився.
   З Індії він повернувся ледь теплим, але світлим. Його мощі більше не коптилися на вогнищі жадібності, про яку, кажуть, по Києву досі ходять легенди. Поселився у доньки, бавив малого внука. Розмовляв вечорами з зятьком, який на той час працював у морзі та вивчав чорну магію. Переконував потихеньку кидати ту чорну магію, а загалом сидів смирно в кутку, читав «ОМ НАМАХ ШИВАЯ» на вервиці з рудракші, часом тихенько курив на балконі. Як і всякого, хто побував на межі між життям і смертю, його супроводжувало чисте, в чомусь дитяче подивування зі світу. Будучи байдужим до поезії, він, тим не менше, поділився якось своїм недавнім віршем: «Обалдеть. Мой внук – Человек-Паук».
   Після серцевого нападу вирушати в це горно білої смерті, званої тут сонячним світлом, було ходом, наповненим ризиком, але Артур іще мав грандіозні плани на 2012.
   Власне, там вони з І. й зустрілись.
   Вони були різними. Складно придумати собі більш несхожі характери. І. постійно кудись поспішав, Артур був уособленням неспішності. І. хотів грошей, роботи, кар’єри, жінок і насолод. В Артура було на те все одна фраза: «А на фіґа?» І. хотів повернутися в Україну, Артур був готовий, що його зашиють у мішок прямо тут, у низькій бедуїнській хатині, де він за двадцять доларів складав гороскопи місцевим дауншифтеркам.
   «Сенс астрології – зовсім не в тому, щоб розказати комусь про його майбутнє, – поділився якось у паузі між сеансами Артур. – Сенс астрології в тому, аби людина переконалась – Бог є».
   Прихованою метою поїздки Артура до Єгипту було віднаходження спонсора для доволі ексцентричної зустрічі кінця 2012 року. Артур був переконаний, що в переддень 20 грудня 2012-го всіх накриє хвилею, викликаною зміною полюсів, тож найкращим способом порятунку він уявляв орендований великий пароплав, завантажений по вінця їжею та куревом, що з піснями й танцями вирушає у відкрите море чекати на хвилю. Для цього йому потрібен був потужний інвестор.
   І. з байдужістю ставився до перспектив катаклізму 2012 року. Також він з недовірою ставився до гороскопів. Артур не вбачав у І. інвесторського потенціалу і теж тримався на відстані.
   Одначе за тиждень до від’їзду Артура І. попросив скласти гороскоп і йому.
   І ось що сказав йому Артур:
   «Тобі не можна озиратися назад. Віднині і до кінця життя».
   І. озирнувся.
   «Тобі треба рухатися тільки вперед, хоч би що відбувалося. Будь твердим у цьому, стань безстрашним. Стань майстром втечі».
   «Майстром втечі?»
   «Майстер втечі рухається тільки вперед. У нього немає страху, що він залишиться без підтримки. Він знає, що Бог приймає його таким. Якщо ти озиратимешся, тебе охоплюватимуть сантименти, і вони прив’язуватимуть тебе до себе. Ти плакатимеш за квартирою, за машиною, за всім, завжди, поки не навчишся йти не озираючись. Коли прощаєшся з кимось – прощаєшся востаннє. Коли виходиш звідкілясь – виходиш востаннє. Ось що значить не озиратися назад. Всі твої багатства – попереду, позаду – тільки скорбота».
   І. тяжко задумався над цим.
   «Дивись, – продовжив думку Артур. – Скоро 2012-й. Ось що ми робимо. По-перше, нам потрібна велика яхта…»
   Минуло кілька днів, вони бачилися ще кілька разів, і щось під цим палючим сонцем між ними виникло таке, що давало прохолоду, і стійкість, і рішучість.
   З України І. прийшло фатальне повідомлення від дружини – вона відмовляється з доброї волі слідувати в прірву слідом за своїм чоловіком, вона не може приїхати до нього з дитиною до Єгипту, вона не збирається чекати, коли він зможе повернутися в Україну, все, це остання крапля, це крапка, між нами все закінчено, досить, я подала на розлучення.
   «Не озирайся назад», – сказав Артур.
   І. зібрав речі, купив квиток до Каїра, а звідти вилетів на Катманду. Доля химерним чином пестила його – поки від нього віддалялася дружина, його шеф, боячись за конфіденційність секретів фірми, старанно оплачував перебування І. за кордоном.
   Отож, світ розкрив шлях перед І., і він опинився в зовсім іншій країні. Несподівано в нього з’явилися друзі серед непальців, «якісь брамани», казав він доньці по скайпу. Один із цих браманів виявився родичем міністра закордонних справ Непалу і тримав центральний представницький готель у середмісті Катманду. І. відвідав цей цікавий заклад і зауважив, що бухгалтерія готелю нікудишня – кожен краде, як може. Йому запропонували впорядкувати все, і він упорався за кілька днів.
   І. став головним бухгалтером готелю «Континенталь» у Катманду і часом приїжджає в Україну побачити доньок.
   Артур, побачивши, що риба на вудку не йде, повернувся до концепції про те, що найкраще зустрічати 2012-й у родинному колі, і повернувся в Україну. Більше я його не бачив і нічого про нього не чув.
   Старша донька І., розказуючи якось про побут свого батька в Катманду, згадала: «До тата, до речі, Артур приходив».
   «Як?» – здивувався я.
   «Коли вони прощалися, Артур сказав: “Якщо захочеш мене побачити, поклич мене, і я прийду, хоч би де ти був”. Тато сидів якось сам у готелі, і йому захотілося побачити Артура. І він сказав: “Артур, прийди!”
   «І що?»
   «І Артур з’явився. Ніби вийшов з-за дверей. Тато сказав: “Не може бути! ”, а Артур відповів: “От, бачиш, я ж казав, що прийду”».
   Дивлячись на нещасних котів, що здихали в пилюці під палючим сонцем Дахаба, Артур якось сказав: «Певне, я чогось іще не знаю про Бога. Як він може терпіти їх усіх, цих котів, бедуїнів, усіх цих ослів, верблюдів, ворон, усі ці пальми, як вони йому ще не остогиділи, я не знаю цього, напевне, треба мати дуже багато любові».
   Слава йому, що схиляється у незнанні, слава йому, що подивовує милість Єдиного після всіх цих розбитих колінних чашечок, усіх казино, всіх цих нічних поїздок у ліс із клієнтом у багажнику, слава йому, чиє серце почало танути.
   Не знаю, чи колись іще побачимося з Артуром, цією беззубою змією з вервицею рудракші в кишені, але знаю точно, що на плацкартній полиці мого серця в поїзді, який, розтинаючи ніч, їде на схід, у бік світанку, є місце для нього теж.

   2012

Родич

   – Уссаль! Уссаль! Ану ходи сюди! – Жінка гукнула синові, що вовтузився на вулиці, та знову підступила до чоловіка: – Ну скажи мені, що там такого сталося?
   – Відчепись. – Саїд ібн Юссуф ібн Хамада ібн Бенеді аль Туейрі стояв перед дзеркалом у новій сліпучо-білій ґалябеї, яку купив спеціально на Аїд – останній день Рамадану. Саїд зачісував волосся.
   Жінка ніколи не чула, щоб її Саїд говорив із нею таким… твердим тоном. То більше їй кортіло знати, що ж трапилося.
   – Ну, що там сталося? Мохаммед Сулейман хоче сказати, що він одружується?
   Саїд намазав гелем волосся і вдесяте вклав його під гребінку перед дзеркалом. З моря дув північний вітер, і слабке світло лампи розгойдувалося, кидаючи на речі тіні там, сям, іще десь. На порозі вигиналася дугою кішка. Кішка шипіла і дивилася кудись у темряву. Хаміді все це не подобалося.
   Зі сходу в селище вповзала чорна бедуїнська ніч.
   – Мам, ти кликала? – з вулиці прибіг її молодший.
   – На, – сказала синові Хаміда. – Віднеси Ахмеду і забери в нього посуд, що я давала минулого разу.
   Хаміда спакувала молодшому клунок із їжею, вийшла на поріг і дивилася, як син скочив на велосипед і погнав із вечерею для її старшого на Блю Гуль.[10]
   Саїд розгладив на собі ґалябею і взув нові сандалі.
   – Довго не затримуйся, – сказала на прощання Хаміда своєму чоловікові.
   – Гаразд, – сказав той, не дивлячись їй в очі, і теж пішов із хати.
   Скоро він зник за рогом будинку, і Хаміда залишилася сама.
   Як доречно вона відправила молодшого до Ахмеда!
   Хаміда накинула хустку, затулила обличчя і тихцем пішла слідом за чоловіком.
* * *
   Біля будинку Мохаммеда Сулеймана стояли автомобілі: новий «ніссан» його брата в перших Абдула Туейрі, джип «паджеро» його дядька, Ісмаїла Сулеймана Туейрі, джип «тойота» брата його дядька, Мохаммеда Сулеймана Туейрі, і куплений зі знижкою в Шармі новий кремовий «ауді» дядька брата його батька, Ібрагіма Туейрі.
   Біля входу на подвір’я Мохаммеда стояв син брата в перших його батька, Джамуха – між друзями просто Джума.
   Джума курив «клеопатру». В сутінках його зелені шорти таємничо світились.
   – Мир тобі, – привітався Саїд.
   – І тобі мир, і хай буде з тобою благодать Найщедрішого, – відповів Джума. – Як справи, Саїде? Давно не бачив тебе.
   – Слава Аллаху, – відповів Саїд. – А в тебе?
   – Слава Аллаху.
   – А ти не підеш усередину? – поцікавився Саїд, як завжди, трохи нерішуче.
   – Ні, – сказав Джума. – Я стерегтиму вас.
   – Стерегти? Від кого?
   – Від усяких, – сказав Джума і міцно затягнувся «клеопатрою». – Гарного вечора.
* * *
   Хаміда спостерігала за чоловіками на відстані. Вона перейшлася вулицею аж до моря і розчаровано буркнула собі під ніс:
   – А чорт би тебе взяв, Джамухо!
   Поки там що, сутінки переросли у цілковиту темряву.
   Тривали безмісячні дні осіннього місяця Шаввал. У темряві Хаміда ледь не стукнулася об пальму біля дому Заєда.
   – Зараза, – просичала вона крізь тканину на обличчі.
   Хоча… Хаміда ще раз глянула в бік Джуми, роззирнулася по боках і, незважаючи на вік, почала швидко, мов кішка, дертися пальмою вгору, на дах.
* * *
   У кімнату, куди зайшов Саїд, напхалося з десяток бедуїнів, усі – його родичі. Під стелею обертався вентилятор, але всі вікна були зачинено, тож у кімнаті зробилося парко. Саїд роззирнувся і втер піт із чола краєм хустини.
   Бедуїни сиділи півколом. Біля стіни, спершись спиною, сидів його постоялець. Той, що винаймав будинок із фіговим деревом. Той, з Укранії. Саїд так і не зміг запам’ятати його імені, тому звертався до нього зазвичай «май френд» – «друже». Біля ніг гостя стояла тарілка з фініками. Поруч, на таці, стояв чайник. Мохаммед Сулейман наливав гостеві чай.
   – Мохаммед Сулейман, Ісмаїл Сулейман, Ахмед, син Ібрагіма, – перелічував Саїдів постоялець мовою Корану з місцевим акцентом. – А це хто? Абдул? Маленький Абдул? Не може бути!
   – Абдул, Абдул, – загули чоловіки.
   – Май френд, – сказав Саїд, – що діється?
   – А, ось і Саїд! – сказав постоялець Саїдові, і Саїд відчув, як серце йому пішло в п’ятки. – Ну ж бо, Саїде, голубчику, підійди до мене, дай я тебе обійму. Ти не впізнаєш мене?
   – Ні.
   – Я твій діде, Саїд. Впізнаєш? Я твій дід, Хамада ібн Бенеді аль Туейрі. Тепер впізнаєш, Саїде?
   Саїд розгублено водив очима по кімнаті. Усі дивилися на нього в очікуванні, й Саїд, щоб не підвести родичів, упав до ніг постояльця.
   – Дідусю! – вигукнув він, і очі його самі наповнилися слізьми. Внутрішньо Саїд так і залишився стояти, здивовано перепитуючи себе: «Дідусю?! Що, в біса, діється?».
   – Саїде, ти вже такий великий! Такий дорослий! – постоялець поцілував його в обидві щоки. – Я бачив твоїх діток, Саїде. Цілих двоє. Ти молодець, Саїде.
   – Я старався, дідусю, – сказав Саїд крізь сльози, дедалі менше розуміючи, кому ж він зараз відповідає – хлопчакові-постояльцеві з Україні чи своєму покійному дідусеві, який вирішив у такий дивний спосіб відвідати онуків. – Я так старався… Але ж… Але ж як таке може бути?
* * *
   Хаміда спритно перескочила з даху будинку Селмі на будинок Діяба і під прихистом темряви перейшла на дах сімейної мечеті родини Туейрі. Хаміда зачаїлася за коробком кондиціонера на даху. З мечеті виходив старенький імам Мусса.
   Хаміді залишалося пробігтися по мечеті та скочити на дах дому Мохаммеда Сулеймана просто за спиною в Джуми.
   Імам підвів голову, ніби відчув негаразд. Хаміда могла заприсягнутися, що той її не бачить.
   Імам невдоволено захитав головою, зацокав язиком і, щось бурмочучи, махнув у бік Хаміди субхою.[11]
   Імам зачинив мечеть на ключ і подріботів у ніч.
   Хаміда виглянула з-за кондиціонера. Пішов. Тільки вона зібралася розбігтися і скочити з мечеті, як відчула, що спина не розгинається. Чортів радикуліт.
   – Ой, – сказала Хаміда і спробувала розігнутися ще раз.
   – Ой, – сказала Хаміда вдруге і заголосила: – Джамухо! Джамухо, хай тобі чорт, допоможи мені звідси злізти!
* * *
   – Я не хочу лякати вас пеклом і не збираюся описувати, як добре біля Всевишнього. Словами цього не опишеш, а все інше ви й так чули від імама Мусси. Скажу коротко: хто вірує у Всевишнього і Судний день, той нехай говорить на благо або нехай мовчить. Аллах послав мене, аби перевірити вашу гостинність, бо ж пророк Мухаммад заповідав нам, що гість приносить у дім десять блаженств, з яких одне забирає собі, а дев’ять залишає господареві. Я прийшов для того, аби подякувати вам за гостинність, яку ви мені, на славу Аллаха, виказали, хоч і не знали, що то був я. Завтра вранці, іншалла,[12] я повертаюся в Укранію, де в мене, з нескінченної милості Всеблагого, нове життя і нова сім’я, тож більше я вас не побачу. Та й бачити, правду кажучи, не хочу, – сказав дідусь Саїда ротом його май-френда з Укранії. – Ви вже всі дорослі, й мені тут робити нічого. Живіть своїм життям. Ви виросли хорошими дітьми, і я бажаю щасливих років вашим сім’ям.
   – Нашим сім’ям кінець, раз наш дідусь говорить устами невірного! – озвався Ібрагім, племінник Рамадана, брата Саїдова батька.
   – Мовчи, Ібрагіме, бо не відаєш, що кажеш. Всевишньому видніше, – сикнув на нього Мохаммед Сулейман, найрозважливіший із Туейрі.
   Постоялець усміхнувся, чим несподівано нагадав Саїдові покійного Хамаду аль Туейрі, і провадив далі:
   – За все, що ви мені зробили, я хочу наповнити ваші серця радістю і сказати вам, що сімейне прокляття роду Туейрі з милості Аллаха може бути знято.
   – Прокляття дому Туейрі! – загомоніли бедуїни. Про нього в родині Саїда воліли не говорити, але всі чоловіки добре знали, що таке прокляття Туейрі.
   – Всі ви знаєте, що стається з чоловіком у домі Туейрі, коли настає час одружуватися, – сказав старий Хамада вустами юнака.
   Бедуїни закивали головами. Закивав і Саїд, уже й не ніяковіючи та не дивуючись нічому, а сумно згадуючи всі моменти, пов’язані з родовим прокльоном, що тяжів над їхньою родиною вже кількадесят років.
   – Це принизливо! – озвавсь Ісмаїл Сулейман.
   – Так, – загуло товариство. Нікому не хотілося згадувати, що трапилося з кожним із них у шлюбну ніч.
   – Так ось, діти мої, милістю Всеблагого завіси темряви впали з моїх очей, тож я, спізнавши небесні покрови та здійнявшись у духовні сфери, ясно уздрів, що ми заслужили на цей сором, – сказав Хамада. – Колись давно, коли мій прапрадід був ще маленьким, його прадід відмовив у притулку одній жінці-кяфіру, що втікала з Півночі. Вона втікала від свого гріха і шукала порятунку в нашому селі. Наш славний прадід вигнав її та сказав, що навіть собака більше заслуговує на притулок, ніж вона, невірна блудниця, хоча пророк Мохаммед, мир йому та благословення Аллаха, наказував нам, що він – пророк милосердя. Тож, не дочекавшись ані гостинності, ані прощення, та жінка пішла в пустелю і стала святою. Так що наш дідуньо трохи перестарався, і всі ви добре знаєте, на що це нам тепер вийшло… Одна спроба на шлюб для чоловіка середньої праведності. Два рази для чоловіка великої праведності. І жодної спроби за все життя для грішника. Не я придумав ці правила – така була воля Справедливого.
   Чоловіки роду Туейрі похнюпились.
   – І для чого нам це дається? – спитав старий Хамада. – Для того щоб насолоджуватися? Ні! Для того щоб подарувати радість нашим любим дружинам? Ні! Тільки для того, щоб зачати хлопчика, аби й той ніс на собі прокляття нашого дому далі.
   Чоловіки як один зітхнули з жалю.
   – Вже за життя не одного покоління лежить це прокляття на чоловіках, і ніщо не може розрадити нашого смутку.
   – Ніщо, – погодилися чоловіки ще понуріше. – Ніщо-ніщо.
   – Може, хабак допомагає? – спитав строго старий Хамада. – Що? Допомагає хабак, Ібрагіме?
   – Ні, дідуню, не допомагає.
   – Може, комусь допомогла мармарія? Га? Що скажеш, Абдуле?
   – Як мертвому припарка та мармарія. От що я скажу, – відрубав Абдул.
   – А може, комусь допоміг дикий сикаран? Саїде, допоміг тобі сикаран?
   – Ні, – тихо сказав Саїд і сховав очі. Звідки тільки цей кяфір, що видавав себе за його дідуся, міг усе це знати?
   – Ні хабак, ні мармарія, ні сикаран.[13] Ніщо не допомагає. Я правий?
   – Правий, ще й як правий, батьку!
   – Я знаю, бо я сам пробував. Але кажу вам голосом, діти мої, є спосіб це прокляття зняти. Є спосіб, клянусь Всюдисущим!
   Постоялець замовк, обвів усіх поглядом і спер праву руку в бік, точно як це робив старий Хамада.
   – Усім чоловікам слід продати свої дорогі автівки, гроші роздати бідним, а віднині їздити тільки на верблюдах.
   – Що?! – ледь не скочили на ноги бедуїни. Їхні обличчя повитягувалися. – Від авта? Відмовитись? – стали перемовлятися вони між собою.
   – Так, відмовитись. Повністю. Тоді речі йтимуть так, як цього хотів би пророк, мир йому та благословення Аллаха, і закляття спаде.
   Запала мовчанка.
   Врешті озвався Мохаммед Сулейман:
   – Ми не можемо відмовитися від авта, діду. Це якось… дико…
   – Чому не можете? Я їздив на Блю Гуль верблюдом, ще як ти отакенький був. І нічого.
   – Ми люди зайняті… Ми не можемо все кинути і знову їздити на верблюдах.
   – Чим же ти так зайнятий, Ібрагіме? Чаї ганяєш у себе в готелі? Приїхав на автівці, коли йти було п’ять хвилин дворами? Чи ти, Ісмаїле? Спішиш полежати в ариші?[14] І не думайте купляти у складчину мікроавтобус. Я ваші витівки знаю! Або буде так, як того бажає Аллах, або не буде ніяк.
   При слові «ніяк» Саїд здригнувся, згадав свою дружину і несміливо сказав:
   – Я… я погоджуюсь. Я гадаю, це добра ідея. Чому ні? Я за.
* * *
   – Саїде! – покликав його Джума на вулиці.
   – Га?
   – Саїде! Дивися, хто в мене тут є! – Джума притримував ногою фіртку до загону з козами, у якому стояла, склавши руки на грудях, Хаміда.
   – Відпусти її, Джамухо.
   – Вона вся твоя, – сказав Джума і відчинив двері. – Будь ласка.
   – Хай тебе трясця вхопить, Джамухо, – прошипіла Хаміда.
   Саїд спробував взяти її за руку. Але Хаміда висмикнулась і гордо пішла вперед.
   Упавши грудьми на свою нову білу «ауді», з іще не обдертою з капота захисною плівкою, ридав Ібрагім.
   – Моя дорогенька, як же я тепер буду без тебе? – Ібрагім цілував капот і гладив руками поверхню, захищену магазинною покрівлею.
   Решта чоловіків стояли біля своїх машин мовчки, курили міцну «клеопатру» і думали.
   – Саїде! – позвав його Джума ще раз.
   Саїд обернувся.
   – Що?
   – Як ти назвеш свого верблюда, Саїде?
   Саїд задумався.
   – Я назву його «Найспритніший».
   – «Найспритніший»?
   – Так.
   Джума затягнувся «клеопатрою».
   – О’кей, Саїде. Бажаю тобі вдалої покупки. До зустрічі!
   – До зустрічі, Джумо! – сказав Саїд і потихеньку попростував додому.
* * *
   Хаміда сердилась і не розмовляла. Вона лягла у ліжко і вдавала, що спить.
   Саїд роздягся, прийняв прохолодний душ і з дивним відчуттям легкості на серці вийшов на двір. На небі стояли осінні зорі. На селі стояла тиша.
   Саїд пішов у спальню і ліг коло дружини.
   – Ти спиш? – спитав він у Хаміди.
   Хаміда не відповідала.
   За стіною спав його молодший, Уссаль. Який все ж таки дивний цей світ. І який милостивий Аллах.
   «Усе налагоджується», – подумав Саїд і з цією думкою заснув.

   2011

Оптиміст у пеклі

   – Мене? Не сиділо? Тебе ще в планах не було, як мене вже тут сиділо. Ходять тут усякі. Тьфу, теж мені знайшовся. «Вас тут не сиділо…»
   Пан Ярославський, відкинувши Ахматову, швидко порачкував.
   – Гаразд, гаразд, – сказав він і сів на сусідню лавицю, поруч із агресором.
   У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавиці проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня – ще не п’ятниця, немає поспіху вриватись у вихідні, але вже й не середа – не це відчуття недосказаності на роботі й неясності в житті.
   Четвер – такий день, коли насущні питання життя непокоять менш за все.
   А от про суботу пан Ярославський думати боявся. Субота – день, коли настає пора платити за рахунками. Пан Ярославський з тривогою пригадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не треба було спішити на роботу. У суботу він підводився з ліжка пізніше, ніж звичайно. Так, на щодень, він прокидався десь перед сьомою («размєжить вєжди» – до голови пана Ярославського часто лізла всіляка класика).
   «Це нестерпно, – міркував пан Ярославський. – Пів на сьому – найлютіший час для прокидання. Це тортури».
   Розплющити очі. Згадати себе – незрозумілого суб’єкта без віку та імені, у принципі, незмінного, у принципі, дуже схожого на того суб’єкта, який прокидався у п’ятнадцять, у дванадцять, у п’ять і, напевне, у три роки. Пан Ярославський не пам’ятав себе у трирічному віці, мав неясні відчуття, що тоді він був іншим, але розум підказував, що, далебі, був таким самим.
   Отже, розплющити очі. Уже якась реалізація в житті. Бодай прокинувся. Пригадати, що йому вже не три, не п’ять, не дванадцять, не п’ятнадцять, – пригадати це моментально і якось одуріло врізатись у твердий шмат власної біографії. Відчути, як біографія приклеїлася – передусім до серця – і відчути: цей шмат не просто твердий. Він гарячий, гіркий, і при цьому – не шоколад.
   Пан Ярославський обеззброїв себе перед життям у тридцять сім, коли припинив пити. Він сказав життю: «Ось моя зброя, гляди, я кладу дуло «Неміроффа» на стіл та більше не торкаюсь його. Що? А, так. Це «1715». Моя холодна зброя. Її я теж кладу на стіл, бачиш? Кладу та більше не торкаюсь. Тепер ми можемо поговорити? Що? Ні, не змушуй мене робити це… Гаразд. Кладу. Бачиш? Дістаю з кишені та кладу просто перед тобою, повна пачка набоїв калібру 0,5 з фільтром, прекрасні червоні набої для поодиноких снайперських пострілів. Прощавай, ковбою «Мальборо». Я більше не Харлі Девідсон. Яка різниця? Бачиш, я кладу пачку снайперських перед тобою, тому що хочу говорити з тобою. Говорити відверто».
   Пан Ярославський припинив затулятися від життя. Ця ідея з’явилася десь у тридцять п’ять, після чергової пиятики, він вирішив, що далі так – неможливо. Він опустив захист і зразу ж отримав з десяток хуків справа, десяток хуків зліва, пару потужних аперкотів під дих і в щелепу. Трохи повалявся у нокаутах, але побачив, що ніс цілий, зуби на місці та, у принципі, його щастя в тому, що він не носить окулярів.
   Тривав другий рік його беззбройного матчу, і найбільших поразок він зазнавав на вихідних.
   Отже, знову: розплющити очі, вліпитись обличчям у біографію, побачити на годиннику страшні цифри: 8.29.
   «І це все, на що ти здатний? Твої колишні однокурсники здатні робити це до 11.10, деякі – до 12.30. А ти? Слабак!»
   Але відпочивати більше не було сил, і пан Ярославський блощицею вповзав у прочинені двері ванної. Туалет. Так. Де в нас туалет?… Знову нічого. Ну-у-у, слабенько, Ярославський. Що там у нас?
   Там у нас був сухий обід і холодна вечеря. Пан Ярославський старався, але нічого не виходило.
   Ці безплідні старання, вже нестерпні для чоловіка його віку, не заважали панові Ярославському, зберігаючи міцність духу, голити по суботах бороду. Гоління по суботах – це те, що він відвоював у життя. Те, що робити було не обов’язково, але що додавало ранкові певної святковості. Справа була в запаху – панові Ярославському подобались його піна до гоління і гель після гоління. Це те, що тримало його на плаву – надійний запах свіжості.
   Після гоління все йшло добре, сніданок пан Ярославський переміг іще в університеті, відтоді міг розтягувати його аждо полудня, гортаючи газети. Тепер він волів читати газети з планшета, це було навіть цікавіше.
   Десь о дванадцятій на кухню заглядало сонце, пан Ярославський відчував приплив задухи і вдруге за день відчував, що краще було вдавитися пуповиною в череві матері або наїстися піску в пісочниці, ніж дожити до цього моменту. Сонце їдко проникало в голову і кричало туди: «Ярославський! Ти – нікчема! Ти нікчема, Ярославський! Іди убийся, Ярославський!»
   Пан Ярославський відкладав планшет і йшов одягатися – вирушати до міста.
   Там його знали як ґречного, уважного, вдумливого добродія, що дивно – неодруженого. Не пив, не курив, залишав чайові. Любив каву по-віденськи, кіш із курятиною, пляцок із яблук. Не скидав шалика у приміщенні – ще хіба така дивна деталь. А так, загалом – звичайнісінький.
   Вечір суботи, слава Богу, Ярославський знав, як укоротати. Тарілка жирної їжі, так, щоб заволокло очі, хліба з маслом – такі селянські мотиви – і добре кіно. «Пила-5». Під тістечка з чаєм.
   У неділю пан Ярославський відчував щось на кшталт задухи. Якось у неділю ввечері він спробував кисневий коктейль. Не допомогло.
   З огляду на це, четвер був улюбленим днем пана Ярославського. Не потрібно було клеїти дурня. Дихалось добре. У руці – гот-дог.
   Люди навколо видавалися прекрасними.
   – Можна біля вас присісти? – Ґречний голос добре вихованої молодої людини вивів його з марев.
   – Так, прошу. – Пан Ярославський посунувся до краю лавки, даючи місце юнакові з трохи менш вихованою дівчиною, що одразу ж усілася юнакові на коліна. Пан Ярославський поморщився.
   Парочка стала воркотіти.
   – А я тобі подобаюсь? – запитувала дівчина, активно вилизуючи морозиво у ріжку, і підстрибувала у юнака на колінах.
   – Дуже, – казав юнак і відривався від мобільного, щоби поцілувати пасію.
   – Ти мене любиш? – запитувала пасія і лізла до його губ зі своїм перемазаним морозивом ротом.
   – Дуже, – казав юнак і обережно відвертався від поцілунку, наклацуючи есемеску.
   – Обережніше, – сказав пан Ярославський, коли юнка, балансуючи на колінах юнака, з розмаху ледь не заїхала йому в обличчя добряче полизьканим пломбіром.
   – Що ви, що ви, – озвалася дівчина. А потім: – Я ненароком! Вибачте!
   І розтирала салфеткою морозиво по його новій вельветовій куртці.
   Пан Ярославський здивовано відчув, що йому практично байдуже за зіпсовану куртку. Сьогодні був четвер, день, коли можна було не думати про насущні запитання життя, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій.
   Пан Ярославський потягнувся на лавці. Доїв гот-дог.
   Задзвонив телефон.
   – Алло, Ярославський?
   – Так, Мишко, говори.
   – Ярославський, ти чого це не був на засіданні сьогодні?
   – Яке ж засідання сьогодні, хороший мій? Сьогодні ж четвер…
   – Четвер, – твердо повторив голос.
   – Четвер… – протягнув пан Ярославський і відчув, як усередині запустився каскад із доміно. Якщо сьогодні четвер, значить, сьогодні – переговори з партнерами. Значить, сьогодні – день місяця. Значить, сьогодні виставляють «сонечка».
   У них на роботі була нова прогресивна система заохочення працівників – ударники праці отримували «сонечка», кожне «сонечко» – плюс двадцять баксів до зарплати. Кожна «хмаринка» – мінус. Чорт. Щойно Ярославський переконався, що це не працює.
   – Алла поставила мені «хмаринку»?
   – Алла поставила тобі хмаринку з блискавкою. Це третя блискавка за місяць, Ярославський. Чорт, що з тобою відбувається? Знаєш, про кого ми говорили останні п’ятнадцять хвилин зборів? Ми говорили про тебе, Ярославський!
   – Справді? – перепитав доволі безглуздо і невпевнено пан Ярославський.
   – Так. Ми говорили про твою готовність брати на себе більше і про твій прогрес, Ярославський. Але це ще півбіди. Був Шеф.
   – Шеф?!
   – Так, прилітав Шеф.
   – О Боже. – Ярославський раптом відчув, як паніка огортає його. Очі швидко забігали по залитому сонцем осінньому проспекту, і все хороше, що він бачив там іще дві – ні, одну! – одну хвилину тому, все перетворилося на ворога, на зрадника, на байдужу декорацію. – Я можу ще встигнути його побачити? Я все поясню йому! Він зрозуміє, ми з ним добре ладимо, пам’ятаєш, тоді на корпоративі, на шашлику, як ми з ним тоді спілкувалися про корсарів і про вікторіанську Англію?… Шеф ніколи не забув би цієї розмови! Алло, Мишко? Мишко, скажи мені, що це неправда. Будь ласка, заспокой мене.
   – Вибач, старий. Я був, звичайно, проти. Але хіба я там щось вирішую? Ти знаєш, який він буває безкомпромісний.
   Пан Ярославський відклав слухавку на хвилю і не повірив, що на вулиці – четвер. Парочка на лавиці поруч зацікавлено дивилася на нього. Пан Ярославський зібрався на силі та підніс непомірно важку слухавку до вуха:
   – Алло, Мишко?
   – Тут.
   – Алла не казала, коли буде виплата? – сказав він, а сам подумав: «Що за дурню я питаю?»
   – Алла сказала, що у тебе, з твоїми «хмаринками», цього місяця виплат не буде. Ти проштрафився, і вся зарплата пішла на покриття штрафів. Це все твої «хмаринки», Ярославський. Тобі треба було приходити до розуму раніше.
   – Але ж як? Я ж працював із Ґданськом цілий місяць. Я…
   – Вибач, старий. Нічим тобі не зараджу. Хочеш, можемо піти сьогодні ввечері на пиво? До «Спорт-кафе»?
   – Я не спортсмен, Мишко, ти ж знаєш.
   – Все ясно з тобою. Гаразд, мені треба бігти. Нам тут усім добряче вліпили, не тільки тобі, так що не засмучуйся, коли що. Окі? Давай, мужик, тримайся. Чмокі в щоку.
   – Давай, чмокі, – сказав безбарвним голосом пан Ярославський, і йому здалося, що він потихеньку дематеріалізується. Принаймні, стає прозорішим.
   Жодного гніву, жодної незгоди. Навпаки, гнітило те, що розум одразу ж почав шукати варіантів, де дістати грошей. Так, наче навіть секунда без джерела прибутку загрожувала блискавичною смертю.
   Пан Ярославський зупинив себе. Спокійно. Тільки нікуди не треба бігти. Спокійно. Це четвер, це все ще четвер. Це не субота.
   Пан Ярославський відчув, як йому починає бракнути повітря. Відчув, як невідворотно настає субота.
   Відчув, що тепер кілька днів, а то й тижнів, будуть суботами. Одна суцільна субота. Коридор із суботніх жорен, крізь який доведеться проповзти на животі. Решето, крізь яке доведеться просіятися.
   Пан Ярославський криво всміхнувся.
   – Гаразд, я зрозумів, – сказав він уголос, і парочка біля нього перестала цілуватися.
   – Що тепер? Що мені робити? Ти мене звільнив. Що далі?
   Сонце хилилося до заходу. На відвороті нової куртки темніла пляма від морозива. Пан Ярославський відчув, що в нього тонкі мешти на ногах, а вже холодно.
   Машини стояли у скупченнях, люди сиділи в кав’ярнях.
   Пану Ярославському хотілося кричати.
   Натомість він тихо всміхнувся.
   – Гаразд, я приймаю правила. Я не проти.
   Парочка біля нього піднялась і, обійнявшись, пішла далі. Дівчина озирнулася до нього і покрутила пальцем біля скроні. Він показав їй язика. Вона показала йому середнього пальця.
   «Гаразд, я зрозумів, надалі буду робити це про себе», – подумав пан Ярославський.
   Отже, що у нас є?
   Квартира.
   Невизначена кількість вільного часу.
   Одна особа чоловічої статі.
   І?
   Відповідальна сторона, або ж сторона, яка сьогодні відповідає.
   Пан Ярославський зрозумів, що цього йому досить. Досить того, що ця відповідаюча сторона є. Здається, його молитви було почуто, а жертви було прийнято. З тамтешнього боку життя, наче з тамтешнього боку завіси в театрі, йому відповідали, нечутно, але зримо.
   – Це він? – у нього за спиною спитав хтось у ще когось, і Ярославський, з похололим серцем, відчув, як у пам’яті проносяться уривки спогадів про борги, що їх він не сплатив у своєму житті, та – акордом – відчуття, що зараз якусь частину цих боргів він поверне.
   – Ага, він, хто ж іще.
   Пан Ярославський не встиг розвернутися, як по потилиці його стусонули чимось твердим і дебелим. Він повалився на коліна. Та що ж це сьогодні таке…
   – Дружок, передавай привіт інопланетянам! – загигикали голоси над ним, і він відчув, як чиїсь спритні руки хапають його гаманець із кишені куртки та – на додачу – мобільний.
   – Пацани, шухер, мєнти, – сказав голос, і пан Ярославський почув тупіт ніг. Він потихеньку піднявся. Назустріч йому йшов міліціонер. Серед білого дня? На проспекті Шевченка? Отак отримати? Дякую тобі за знаки, відповідаюча стороно, я теж люблю бокс.
   – Ви в порядку? – спитав міліціонер. – У вас нічого не пропало?
   Пан Ярославський, тримаючись за потилицю, кивнув. Все чудово, настільки чудово, що краще не буває.
   – Все прекрасно. Нічого мого не пропало, – кинув він і побрів на зупинку. Голова гуділа.
   Звільнили з роботи. Серед білого дня, на проспекті Шевченка, він отримав ногою в голову, а його новий телефон, джерело головного болю і – потенційно – ракової пухлини в мозку – залишив його. Пора йти до тату-салону, перебити напис на «Sic transit gloria mundi».[16]
   Пан Ярославський усміхнувся. Це воно. Дайте мені ще раз хтось у пику, будь ласка, щоб я остаточно переконався – це воно і ніщо інше. Життя заговорило зі мною.
   Я більше не один на цьому світі.
   Більше ніяких субот.
   Ідучи повністю зануреним у свої думки, на проспекті біля пам’ятника Шевченкові пан Ярославський в останню хвилину розчув дзеленькотіння трамваю і насилу відскочив із колії. Серце закалаталося перелякано й радісно. Це воно! Це теж воно! Ти є, я знаю, ти є там, сидиш, ховаєшся за трамваями й автомобілями, керуєш тут усім, я знаю, ти там!
   Пан Ярославський розсміявся. Потім розсміявся ще голосніше. Він стояв біля світлофора і пропустив три зелені світла, поки не відсміявся.
   Обрегочешся.
   Що може бути простішим за віру?
   Просто обрегочешся.
   Пан Ярославський прийшов у свою квартиру, коли вже було зовсім темно. Він із тремтінням очікував, що хтось стукне його по голові у темному під’їзді, а коли цього не сталося, відчув, що щасливий. Відчув, що про нього дбають.
   У квартирі було порожньо.
   Пан Ярославський втомлено повалився на бамбетль на кухні та притлумив світло. Він хотів спати. Він знав, що він зараз зробить. Він прийме гарячу ванну. Вип’є гарячого какао на ніч. Він подякує відповідаючій стороні за цю безмежно просту можливість. Вранці підніметься рано. Раніше, ніж на роботу. Не можна пропускати стільки часу надаремно. Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце. А далі піде робити своє життя, але тепер усе буде по-інакшому.
   Коли пан Ярославський засинав, він побачив немовля, яке погойдується на листові кушніру серед безмежних вод теплого сяйливого океану. Немовля усміхалось йому.
   «Це і є Ти?» – було його оcтанньою думкою.
   Відповіддю був спокій.

   2011

Тату, ваш син – вегетаріанець

   Не спав батько дому, старий Брохоль. Йому було над чим журитися. Сьогодні його син сказав, що він – вегетаріанець.
   Сталося це так.
   Брохоль, нічого не підозрюючи, зайшов на кухню повечеряти. Він щойно повернувся з роботи, втомлений, тільки помив руки з вулиці. На кухні – картина Рєпіна. Його благовірна сиділа, вся червона, втирала запаскою сльози з очей. Над нею стояла невістка і заспокоювала:
   – Наталіє Бронеславівно, Наталіє Бронеславівно, ви тільки не переживайте. До серця близько не беріть. Нічого ж страшного не сталося…
   Син Брохоля сидів на табуретці посеред кухні, звісивши голову. На столі стояла тарілка з трьома котлетами.
   – Та як не сталося! – схлипувала Наталія Бронеславівна, дружина Брохоля. – Ну, як не сталося, Галю? Як не сталося, якщо сталося? Ой, Божечку-Божечку…
   – Що сталося? – спитав Брохоль з порога.
   Наталія Бронеславівна заридала дужче.
   – Тату, – син підняв голову, сам, видно, ледь втримуючись від того, щоб не заплакати. – Можеш мене вбити. Я готовий. Я не жартую.
   – Що ти накоїв? – запитав Брохоль грізно, а сам відчув, як неприємно занудило на серці. – Що сталося, я питаю? Ану, не мовчи!
   – Я… я став вегетаріанцем, – сказав малий, і Наталія Бронеславівна заридала дужче.
   – Знову? – спитав Брохоль і відчув, як усередині в нього нагрівається запобіжник.
   – Так, – звісив голову син. – Знову.
   – Нащо? Нащо ти нам це робиш? – крізь ридання простогнала Наталія Бронеславівна.
   Невістка гладила її по голові та заспокоювала. Брохоль зауважив краплі пустирника на столі, і їхній запах навіяв на нього жах. Син знову став вегетаріанцем.
   – Та я що, я що, – виправдовувався малий. – Я що, вам щось зле роблю? Я ж не вам не даю м’яса їсти. Мам, ну припини!
   Брохоль зміряв сина з голови до п’ят поглядом, оцінив його тонкі плечі, тонкі ноги, і у скронях у нього загупало. «Рослина, – подумав він. – Рослина ти, а не чоловік». Брохоль відчув, як усередині згорів запобіжник. Ще трохи, і він утратить самоконтроль.
   Точніше, втрачає… Втратив.
   Брохоль підійшов до холодильника, рвучко відчинив дверці, дістав звідти палку ковбаси і жбурнув її на стіл.
   – Це що таке?
   Син мовчав. Невістка дивилася на Брохоля круглими очима. Він проіґнорував її, продовжував свердлити сина поглядом.
   – Це що таке, я питаю?
   – Ковбаса.
   – Для кого вона?
   Син знизав плечима.
   – Для тебе. Для мами. Для Галі.
   Брохоль дістав з холодильника сосиски і кинув ними об землю.
   – Сосиски купую. Ковбасу купую. М’ясо… – Брохоль поліз у морозильну камеру і дістав звідти шмат замороженого м’яса. – М’ясо купую. Ти знаєш, скільки зараз кілограм м’яса на базарі коштує? Ти гадаєш, мені так легко ці гроші даються? Гадаєш, так просто прийшов і купив? Кому я це все купую? Для кого я це все роблю?
   Брохоль із люттю жбурнув м’ясом об лінолеум. Невістка здригнулася. Син не реагував.
   – Синочку, ну нащо ти так із нами? – протягла Наталія Бронеславівна.
   – Та я ж не вам, – знову спробував пояснити син. – Я ж… я просто не можу це їсти.
   – Вчора їв, а сьогодні вже не можеш?
   – Наталіє, я подзвоню мамі, – сказав Брохоль. – Зараз-зараз, чекай-чекай.
   Брохоль почав набирати на стільниковому телефоні Надію Дмитрівну, свою маму.
   – Прийде баба Надя, вона з тобою поговорить… – сказав Брохоль більше у слухавку, ніж синові. – Алло, мамо? Мамо, то я, Вітя. Так, сталося, сталося. Та от, малий м’яса їсти не хоче. Прийди, скажи йому щось. Ну давай. Ага. Чекаємо.
   Брохоль закрив телефон-«жабку» і переможним поглядом окинув сина.
   – Зараз баба тобі все розкаже. Боже! М’яса він не їсть. Ну, як так? Поясни мені, як так, що ти м’яса не їси?
   – Не можу. Мені трупами смердить.
   – Та де ж там трупами смердить, скажи мені, – озвалася Наталія Бронеславівна, вся в сльозах. – Свіженькі ж котлетки, що ти вигадуєш…
   – Та він хворий. Він ПРОСТО хворий, – дійшов висновку Брохоль. – Ти подивися на себе. Голота. Дивись, які в тебе руки. Які ноги в тебе! Аж зелений весь. Ти ж… ти ж недорозвинутий!
   – Михайле Петровичу, ну що ви таке кажете, – обурилася невістка.
   Син мовчав, тільки кивав головою.
   – Ти подивися на своїх однолітків! Ти подивись, які в них мордяки. Які в них животи. У них є машини. У них є квартири. У них є постійна робота.
   – Ну, до чого тут оте? – спитав малий.
   – До того. До того, – сказав Брохоль і кивнув головою. – То все до того. О, мама йде. Чекай-чекай, зараз із тобою баба Надя поговорить.
   Невістка зітхнула. Малий – анітелень.
   Брохоль впустив маму до хати і провів її на кухню.
   – Де там він? – ще з коридора загукала баба Надя. На кухню вона зайшла з тонометром під пахвою і фонендоскопом на шиї. Надія Дмитрівна була терапевтом на пенсії.
   – Андрійцю, ти чому м’яса їсти не хочеш? – з порога озвалася вона до малого.
   – Мені не смакує.
   – Та в нього фйоли в голові, – кинув з-за плеча Брохоль.
   Баба Надя сховала усмішку, опустила погляд і спитала тихим голосом:
   – Може, ти себе кепсько почуваєш? Тебе нудить? А сеча яка? – Баба Надя підійшла до малого і заклала у вуха фонендоскоп. – Ану, дай я тебе послухаю.
   Баба Надя стала слухати малому груди, потім спину.
   – Ану, горло покажи.
   Малий розтулив рота, і баба Надя обстежила його мигдалики.
   Нарешті баба Надя вийняла фонендоскоп із вух і сказала:
   – Щитоподібна трохи збільшена.
   Далі вона сіла навпроти малого, взяла його за руку і почала мацати пульс.
   – Скажи мені, Андрійцю, може, в тебе апетиту немає?
   – Є апетит.
   – Сон не порушено?
   – Не порушено.
   – Може, тебе щось непокоїть?
   – Та нічого мене не непокоїть!
   – Тоді чого ти м’ясо не хочеш їсти?
   – Мені від нього зле, скільки разів вам повторювати! Баба Надя глянула на Брохоля і кивнула, мовби підтверджуючи його здогадки щодо сина.
   – Андрійцю, м’ясо їсти треба. Твій організм росте, і якщо ти не їстимеш м’яса, то помреш.
   – Бабцю Надю, академік Углов іще в шістдесятих визначив, що незамінні амінокислоти виробляються в організмі людини. Їсти м’яса нема потреби. Усі потрібні амінокислоти синтезуються кисломолочними бактеріями в товстій кишці.
   Баба Надя відвела погляд, але Брохоль, добре знаючи свою маму, відчув, що і в неї щойно впала планка.
   Баба Надя гримнула п’ястуком по столу:
   – Та що то таке має бути? Тато тобі купляє і ковбасу, і сардельки, і м’ясце свіженьке, а ти он який! Ну, подивіться на нього! В кого ти такий вдався? Хто тебе такого навчив? Шо то за фільозофія така?
   – Бабо, то не філософія, мені просто не смакує м’ясо.
   Баба відвернулася і затулила обличчя рукою.
   – Навіть не хочу того слухати. Навіть слухати того не хочу, ти мене чуєш?
   – Мамо, та не плач. – Брохоль підійшов до баби Наді.
   – Боженьку, що ж то за кара така? – затужила Надія Дмитрівна. – Заморити себе вирішив.
   – Ну, гаразд, – сказав нарешті малий. – Ми з Галею зайшли, загалом, повечеряти. Час нам іти додому.
   Брохоль став на порозі та загородив їм прохід.
   – Ви куди? – спитав він.
   – Додому.
   – Ваш дім тут.
   – Тут ваш дім. Наш дім через дорогу, – сказав син. – Можна я пройду?
   Брохоль дав йому пройти. Говорити не було сили, звело зуби. Син зупинився біля нього.
   – Тату, вибач, що я не їм м’яса.
   – Ну, може, хоч рибу?
   – Ні, риби теж не їм.
   – А яйця?
   – Теж ні… Тату, вибач… Вибач, чуєш? Я знаю, як це боляче тобі…
   Брохоль не міг говорити. Та й не було там з ким говорити. У нього більше не було сина. Щоб не показувати цього, він почав збирати з підлоги сардельки. Підібрав біля раковини шматок м’яса.
   – Діточки, зачекайте, – зірвалася Наталія Бронеславівна. – Візьміть хоч кашу з собою…
   – Та в нас є каша, Наталіє Бронеславівно!
   – Як же ж ви тепер жити будете? – заламувала руки Наталія Бронеславівна. – Що ж вам дати? Може, борщу вам налию в банячок маленький?
   – Та ж він на кості, Андрійко те їсти не буде… Наталіє Бронеславівно! Ви тільки не хвилюйтеся, я якось годуватиму його, ви не переживайте, він не пропаде…
   – Та як же не хвилюватися, як же не переживати… – причитала Наталя Бронеславівна у коридорі, поки діти взувалися й одягалися.
   – На все добре, хай вам щастить! – озвалися діти і вийшли з хати.
   У хаті панувала мовчанка.
   Брохоль зібрав усі сардельки з підлоги в тазик і поставив його на стіл.
   Він узяв одну сардельку, роздягнув її, наче банан, і в три укуси проковтнув.
   – Вітю, піди завтра до них додому, розберися з ними. Тобі треба з ними серйозно поговорити, – сказала баба Надя.
   – А нині що в нас таке було? Що я йому завтра казатиму?
   На кухню повернулася Наталія Бронеславівна.
   Баба Надя з появою Наталії Бронеславівни авторитетно сказала:
   – Я гадаю так, Вітю. Що треба було його силою нагодувати. Ти за руки потримав би, а ми йому ті котлети запхали б.
   – Цур на вас! – сказала Наталія Бронеславівна. – Ви хоч розумієте, що кажете? Та йому вже не п’ять років, щоб його силою годувати.
   – Нє, то так лишати не можна, – сказала баба Надя. – Ви собі як хочете, а я завтра ще з ним поговорю. Я пішла. Вітю, проведи мене.
   Біля дверей баба Надя прошепотіла Брохолю:
   – Вітю, то все невістка. Я тобі кажу, то все вона. Така ладна дитина була, і дивися, що вона зробила з нього.
   – Гаразд, завтра, мамо. На добраніч.
   Він зачинив двері на три замки.
   Наталія Бронеславівна пішла в ліжко.
   Брохоль зайшов на кухню, де йому так і не дали повечеряти, і з’їв ще одну холодну сардельку. Потім пішов у душ, злий від голоду.
   Вийшов із теплого душу трохи подобрілий. Брохоль заглянув на кухню, і погляд його знову впав на три нечіпані котлетки.
   Йому стало невимовно шкода сина. Так шкода, ніби той помер.
   Брохоль зробив собі чаю, врізав хліба і з’їв дві котлети з хлібом.
   Коли він почав їсти третю котлету, то чомусь подумав, що його син ніколи більше не сидітиме ось так, як сидить він, сам, на кухні, з опущеним абажуром, не заїдатиме котлету хлібом. Брохоль не знав, хто з них на цей момент здався йому більш самотнім – син без котлет чи він сам без сина. На котлету з очей Брохоля потекли сльози.
   «Та я ж тобі як краще хочу, розумієш? Як краще, – сказав Брохоль, запихаючи в рот котлету. – Я ж тобі добра бажаю».
   Котлета не лізла. Брохоль почав схлипувати від сліз. Яка дурість – так утратити сина. Який біль. «Я знаю, як це боляче, тату…» – здається, його останні слова були такими.
   Втрачати сина боляче. Ніби втрачаєш шматок себе.
   Раптом Брохоль подумав, що він може зайти до сина в гості завтра і вибачитись. Адже син не помер зовсім. Він не помер насправді. Він живий. Зрештою, сьогодні син міг сказати, що збив на машині людину і що його посадять. Або могли сказати, що хтось збив машиною його сина і його син тепер інвалід. Або й взагалі того, боронь Боже…
   Брохоль повеселішав.
   Він витягнув із холодильника ще пару котлет, помідор, огірок і нарешті нормально повечеряв.

   2011

Людина, яка нікому не заздрила

Алича
   Він – чоловік років п’ятдесяти в тапках на босу ногу і солом’яному брилеві – сидів під магазином «Радехівське курча» і продавав аличу з кошика.
   – По чому ваша алича? – спиталася мама.
   – По п’ять, прошу пані. Беріть, хороша алича. Насипати вам?
   Моя мама подивилася на захмарене небо, ніби радилася з таємною доктриною, і сказала мені:
   – Скоро буде дощ. Я візьму літр, на вечір, зварю компоту.
   Подув поривчастий вітер. Чоловік у брилі глянув у бік переїзду, звідки дув вітер, і притримав свого капелюха рукою.
   – Зараз як уллє, – сказав чоловік. – Але блиснуло! Бачили?
   Пролунав грім.
   – Ви, прошу пані, може, до панотця ходили?
   – Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? – запропонувала мені мама.
   Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, не допльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало.
   – Так, ходила до панотця. – Мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки.
   Чоловік озвався.
   – Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший в другому, біля лісу. Панотець наш, Роман, висвятився на священика і ся вженив, та й живе тут. А другий хтів ся висвятити, а йому не дали. Ви не чули тої історії?
   – Ні, – сказала моя мама.
   – Розказати?
   – Та розкажіть, прошу.
Брат Інокентій
   – Мене, – сказав чоловік, – Мироном звати. Я дякýю тут при церкві, то все то чув із перших уст. Значить, було їх двоє братів, старший брат Роман і молодший, Володько. Володько трохи був пришелепкуватий і весь такий неладний, що соромно дивитися. При церкві обоє служками хлопці були, а коли діло пішло до семінарії, то Володьку не взяли, бо сказали, що він недоумкуватий. Володьку страшно то розгнівило, і що був він справді недоумкуватий, то виліз на яблуню і три дні сидів там, і вив, не хотів злазити. Тілько що яблука струшував надаремно. На четвертий день зняли його звідти палицями та й повели до шпиталю. В лікарні Володька тримали на пігулках і уколах, поки він звідти на третій тиждень не втік і не прибіг босий, у лікарняній сорочці, аж зі Львова сюди. Тут він жив на церковному подвір’ї, як несповна розуму, водив корів пасти, поки не знайшла його собі одна дівка, Марина Подоляк із Озер. Каже, чуєте, «з таким хлопом не засумуєш». Взяла його до себе жити, з нею мама стара жила. Марина файна жінка, побожна, то їй і віддали Володьку, аби легше було. Слухайте, що мені сусідка їхня розповідала, Ганя Нагірна. Ви Стефу Нагірну знаєте? В Пустомитах у податковій працює. То її дочка. Так от, прийшов я раз до Гані Нагірної по молоко, вона мені каже: «Сядьте, Мироне, бо я вам таке зараз розповім, що ви впадете». Ну, я сів, і вона почала розказувати.
Марина
   І все в балію вертає. І все матюками покриває.
   А Марина:
   – Ви, – каже, – Ганю, не дивіться, що він так лежить. Я йому трав наварила, то йому тепер усі його бзики через рота назад лізуть. То нічого, – каже, – прорветься та й посвітліє.
   А Інокентій як закричить:
   – Трав вона мені наварила! Блекоти мені, блекоти! – і вертає все, вертає, раз за разом.
   Ганя мені каже:
   – Мироне, я так ся злякала того! Якби чорта якого побачила. А Марина на нього вилізла і давай йому по спині ся доптати. А Інокентій знай тілько хрипить і ся задихає. Тоді Марина на нього відро води шусь і знов давай ногами спину містити. Переверне на інший бік – і по грудях цибає. А потім як плигне, як скочить йому на груди, так щось і захрумтить. Видихнув Інокентій і ся заспокоїв, тільки тихо голосив: «Ой, людоньки, що коїться». А дні через три, – каже мені Ганя, – бачить: гуляють під ручку. Марина веде Інокентія. А Інокентій поволеньку так ноги переставляє. Горб розпрямився, плечі розійшлися, обличчя проясніло. Ганя в них питається: «А горб куди діли?» – «А в землю втоптали», – чуєте? І сміється. Коси такі ладні має, личко таке все рум’яне. Похорошіла. І в Інокентія трохи ся розвидніло в очах.
Панотець
   – І пішла по селу чутка, що Марина свого чоловіка вилікувала. Почали до неї люди приходити, щоби їм трохи де спину порихтували, а вона каже: «То все до чоловіка, він у мене спини рихтує». Ви би чули, що то там за крики стояли на дворі! Гейби концтабір який. З вулиці як подивишся, Інокентій там прямо на дворі переверне, п’ятами в землю увімне, за руки-ноги потягне і покладе під деревом відлежуватися. По троє-четверо там під деревом лежать і стогнуть тихенько, а потім всі до отця Романа йдуть на прощу, в інший кінець села. Там їх панотець висповідає, причастить, залишить на ніч, якщо треба, молоком гарячим напоїть, а потім вони собі з Богом їдуть 113-тою маршруткою додому. Але буває, знаєте, і навпаки.
Проща
   – Буває так, що панотець не раз каже: ідіть перше до брата мого, юродивого Інокентія, а тоді вже до мене. Я, каже, вам би зарадив, та ви не почуєте. До нього ідіть. І йдуть людоньки через усе село аж до старої Подолячки. А там на дворі Інокентій сидить. «Лягай, – каже, – тутво, на мішки», – а сам з’їсть блекоти і давай місити, що є моці. Старих молодими робить, чи ви таке чудо бачили десь? Хто як із хреста знятий до Інокентія приходить, той потім літає. А хто як сич надутий приходить, той потім як убитий до панотця Романа повзе. А кому треба, тому після сповіді Михась, синок панотця, лазню нагріє і так віниками відпарить, що в чім хочеш покаєшся. А буває і так, що прийде хтось до Інокентія, а той сидить, блекоти наївся, гірко-гірко йому, а очі ясні-ясні. На людину подивиться і так тільки, знаєте, скаже: «Клас-с-с!» І вже людині легше стає. Така ото в них, бачите, кооперація.
Блекота
   – А що ж ви? – спиталася мама. – Стільки хорошого про брата Інокентія розповіли, що треба буде наступного разу самій піти до нього. Тільки ж блекоти їсти не хочеться.
   – А я, – сказав чоловік з аличею, – потрапив до рук брата Інокентія ще у дев’яносто сьомому. Молодий іще був. Якраз жінка пішла від мене, і я став гулящий.
Гуляка
   – А пішла від мене жінка ось чому. Коли я вчився в інституті, вподобалася мені одна старшокурсниця. Вона займалася легкою атлетикою, метала списа, була комсомолкою і дуже такою, знаєте, активною особою. А я – що? Завжди такий був, як зараз. В окулярах…
   – Але ж ви без окулярів, – зауважив я.
   – …низенький…
   – Але ви досить високий, – сказала моя мама. – Та ви як мій син, а мій син знаєте який високий!
   – …і постійно в носі щось наколупував. Коли вступив до інституту, то побачив, що мої одногрупниці всі виснуть на хлопцях плечистих, мужніх. Став ходити у спортзал, їсти дитяче харчування, і в мене щось там стало наростати. З’явилися біцепси, трицепси повилазили, дельтоподібний м’яз оформився. Я полюбив ходити на пляж по неділях, знайомився з цвітом комсомолу, став вести активне життя. Але тільки в мене виріс біцепс, я мовби прозрів і побачив, що дівчата більше вішалися на тих, у кого були блат і квартира. Я почав працювати у дві зміни і після роботи ходив розвантажувати вагони, щоби заробити хоч би на порядну маринарку. І от, у мене з’явився файний спінджак, а до нього ще машина «Жигулі», і жінки почали на мене вже дивитися трохи інакше, але я знову зустрів свою стару любов з інституту, вона була сама, працювала на кафедрі біології в нас у Львові та не хотіла зі мною, футбольним тренером, нічого мати спільного. Тоді я зважився на другу вищу освіту, бо перша була з фізкультури, я вчитель фізкультури за освітою, хочу вам сказати.
   – Ви – вчитель фізкультури? – здивувалася моя мама.
   – В минулому. Вступив я на кафедру, взяв тему для розроби. Якраз на стику наших дисциплін: фізкультури і біології. Тема звучала так: «Фізична культура і природний добір». Я був еволюціоністом, і мене цікавив Дарвін. Моя пасія захоплювалася Гегелем і сміялася мені на кафедрі в обличчя, хоч я їй і доводив, що Дарвін і Гегель – як дві половинки. У неї був роман із одним нашим працівником, дуже цікавим чоловіком, моїм колегою. Він перейшов до нас із кафедри філології та писав суміжну роботу на стику філології й біології. Я вам розкажу про нього. Ви не проти?
   – Прошу-прошу, – сказала моя мама. – Маршрутки і так щось не видно.
Семіотик
   Мій друг семіотик шалено ся кохав у нашій спільній пасії, ми називали її Мальвіною. Ні він, ні я ще не були одруженими, і обидва хотіли будувати комірку суспільства власне що з нею. Мальвіна віддавала перевагу моєму другові, тому що він знав модних літератів зі спілки і водив її по кав’ярнях, а я водив дівчат на стадіон, показати, як грають мої хлопці. Так ось, наш друг семіотик досліджував мови. Він був прихильником теорії єдиної мови, і наша Мальвіна була від цього в захваті. Він міг годинами розповідати, яке слово з якої мови походить. Ніби цього було мало, він розповідав, що то слово в оригіналі значило і чому воно тепер значить щось інше. Наприклад, він казав, що слово «богатир» походить від виразу «Бога тирити», а «тирити» в нього означало «допомагати нести». Або що слово «секрет» походить від слов’янського «скрит», а «санскрит» – це мова «скритого сану». Непомітно мій кумпель понад міру заглибився в свою тему і дійшов до такого, що став кепсько говорити. Він повільно добирав слова, ніби жував їх, а те, що говорив, годі було зрозуміти. Наш семіотик був, знаєте, мов та сороканіжка, що задумалася, як вона ходить, і розучилася ходити. Одної чудової днини він наважився попросити у Мальвіни руку й серце. Він готувався всеньку ніч. Обдумував, якими словами сказати це буде найкраще, а на ранок довів себе до такого виснаження, що не міг узагалі вимовити ні слова. Так і залишився ходити німим, не захистив ні кандидатської, ні докторської, поїхав у село вирощувати буряк і кукурудзу.
Далі
   А я, поки там що, захистив кандидатську і відчув, що починаю не встигати. Мені було вже сорок, від ночей над паперами під горнятко з кавою я відчув, що серце стало вже не те. Я став пити корвалол, а моя пасія розлучилася і вдруге одружилася з художником. Я зрозумів, що не встигну вже стати художником, але ще встигаю стати критиком. Я почав писати розгромні статті про тогочасних митців, але Мальвіна пхикнула і не хотіла зі мною бачитися. Тоді я вирішив написати велику наукову працю, яка пояснювала би, що всі художники – козли, а всі жінки – курви. Я збирався вмістити в ній весь свій життєвий досвід важкоатлета, вантажника, викладача фізкультури, водія, тренера футбольної команди, теоретика біології, критика мистецтв в один заряд і скинути цю бомбу на острів їхньої любові. Але не встиг, бо мене повезли на операцію. У мене забилася печінка – не пролазив камінець. Я зрозумів, що займаюся чимось не тим, утік з операційного відділення і пішов сюди, може, думаю, хоч перед смертю ся покаю. Пішов до панотця Романа і став його молити: «Отче, – кажу, – що хочете буду робити, тільки не кажіть під ніж лягати, бо я не переживу того». І знаєте, що він мені сказав? Він мені сказав піти до свого брата, до юродивого Інокентія. Та я й пішов. Приходжу на їхній двір, бачу, дівка порається біля хати. Я їй кажу, що від отця Романа я, до брата Інокентія прийшов, а вона давай гукати: «Де ж мій чоловік? Чи живий ще, чи вже геть задубів?» Тут із дерева щось закрехтіло. Я дивлюся – аж із дупла вилазить щось таке руде все, бородате, в сорочці до колін. «Лягай, – каже мені бурмило, – будемо тобі масаж робити». Я ліг, а він давай мене чавити голими руками, а жінка його тільки відро води мені на голову виллє, як нове вже набирає. Розмісив мене, потім узяв на руки (дужий, як ведмідь, їй-Богу!) і поніс за хату, де коров’ячий гній лежав, та й поклав мене просто у гній, присипав і наказав лежати.
   – Отакої, – сказала мама.
   – Ви вже передумали до брата Інокентія йти, прошу пані? Я вас розумію. Я вже теж був не радий, що собі такого надумав. Відлежався трохи в гноєві, чую – ніби легше стає потихеньку. А як зовсім стало добре, то я вже до панотця навіть не заходив, а лиш нарвав собі блекоти в мішок, сів на 113-ту маршрутку і поїхав до Львова. Ну, думаю, все – тепер Мальвіна буде моя. Приїхав, дзвоню їй, кажу: «Приходь, є розмова». А сам наївся блекоти і міркую: «Зараз вона прийде, я їй голову на місце поставлю». Добре, що вона таки занадилась, а то би дуба врізав тільки так. Так мене забрало, що годі було повернутися. Півночі просиділа наді мною та Мальвіна, а на ранок я як відповз від унітаза, то їй кажу: «Чого тобі вертатися до твого художника? Живи зі мною». Вона й залишилася. Художник той, кажуть, спився вщент після того. Стали ми жити удвох. Я їй кажу: «Ну, люба моя, тепер буду цілителем». Роздрукували ми афішки, розклеїли по місту, винайняли приміщення і стали чекати, хто прийде. Приходять у неділю пенсіонери всілякі. Я давай їм про систему свою розказувати. Кажу, треба викопати яму з коров’ячим гноєм, наїстися блекоти і лягти в гній з головою, і все як рукою зніме. В місті сильно популярним я не був, бо ніде яму викопати, а по селах їздили з дружиною, пропагували метод гнойової ями для жінок і блекоту для чоловіків. Урину пити рекомендували, голодувати вчили, зцілювали від парші та від лобкової воші. Через пару місяців прийшли до мене з міліції, стали випитувати, що за один, тут я їм про все і розказав. Коли дізналися, що я на гнойових ямах нічого не заробив, відпустили. Мальвіна вже на той час Мальвіною бути перестала, а була просто Таською. Побачила, що зі мною горшка не зліпиш, та й пішла від мене. Почав я їздити по селах, де жінка яка самотня, то я їй допомагав біля хати, город скопати чи стайню де підправити, а потім залишався на день-два. Так і жив альфонсом. Спиватися почав потроху, квартиру у Львові продав. Так мені, знаєте, стало тяжко на душі, що захотілося в тій гнойовій ямі самому втопитися. Приходжу я до брата Інокентія, стукаю у фіртку, а мені ніхто не відчиняє. Гупаю, гупаю, аж тут нарешті виходить брат Інокентій, в грудину як в’їде мені п’ястуком, аж я осів. Плюнув мені в обличчя і зачинив браму назад. Я і плакав, і кривлявся, і думав уже собі в дупло залізти, як брат Інокентій, аж врешті вирішив на дереві ся повішати. Щоб, думаю, всім було видно, як я ся розкаюю.
   – Людоньки, – моя мама сплеснула руками. – Як же ж ви живі ся залишили? Що то за чудо, що ми зараз з вами так говоримо?
   – Чудо, прошу пані, натуральне чудо. На світанні, як ся стало жевріти, почав я лізти на стару вишню, та й нога попала в тріщину. І так мене затисло, що ні вперед, ні назад. День уже приходить, а я, як дурень, стою з ногою в дереві. Маринина мама на двір виходить і каже: «Людоньки, хто то в нас сидить?» – «Та то цілитель, мамо, – Марина їй каже. – Зараз чоловікові постукаю, може, він йому витягне ногу. А ні, то доведеться тепер так жити, зі знахарем на дереві». А мама її подивилася на мене, похитала головою і сказала: «Нічого, доню, Христос терпів і нас учив». А в мене вже сльози на очах стоять, люди на роботу їдуть, 113-та маршрутка вся напхом натовчена, всі на мене пальцем показують, а брат Інокентій з дупла не вилазить.
   – Може, йому їсти щось дати? – Маринина мама каже.
   А та їй:
   – Та я дала б, але ж так високо заліз, що годі дістатися.
   Нарешті виповз надвечір брат Інокентій, подивився і каже:
   – Не буде діла з цілителем. Міцно вишня так тримає, що не розщепиш. Видко, треба буде на дереві відспівувати.
   І заліз назад у дупло.
   А я вже ридаю, душу з себе видираю, лиш би ногу відпустило. Вже би ногу пилкою відпиляв, як Інокентій вийде та й скаже:
   – Сраки тобі голої, а не пилки. Чи ти се дерево саджав, щоб його пиляти?
   І назад у дупло пхається.
   І так мені то все нелюбо стало, що померти мушу я на тій вишні, аж став я кликати:
   – Брате Інокентію, отче Романе, порятуйте мене, Христа ради!
   Тут вилазить Інокентій і каже:
   – Сильно тримає вишня, але можна щось попробувати.
   І знов поліз пробувати. А я сиджу. А нога в дереві. А я вже ледве-ледве.
   Цілу ніч щось бурчав у норі своїй Інокентій, не показувався. Другий світанок я вже геть як мрець зустрів на тій вишні. Вже пташки до мене прилітали, дивилися, чи скоро я доспію, вже я сам не йняв віри, що мене звідтіль зніме хтось, коли Інокентій вилазить із дупла і каже:
   – Ну, майже відпустило. Ще трохи цілителя хай потримає, і можна знімати.
   І надвечір виліз до мене Інокентій на гілку, сів поруч і питає:
   – Ну що, будеш злізати чи ще постоїш?
   – Та вже би зліз, якщо є на то така ласка, – вже так тихенько йому кажу.
   – А людей за гроші сцяки пити будеш учити?
   – Ой, та вже нічого научати не буду.
   – Ну, тоді підеш дяком до мого брата служити.
   І такого мені дав запотиличника, що я з тої вишні просто у скирту гною шусь – а там уже як дома. Відлежався у гноївці, витягли мене Інокентій із Мариною та й понесли до потічка помити. Відмили там, у чисту сорочку одягли і питають:
   – А що, до отця Романа підеш чи в нас залишишся?
   – В отця Романа, – каже Марина. – Одарка борщу наварить, пампушків наготує, сметанки в тарілку покладе, петрушкою посипле…
   – А в нас також лад, – Інокентій каже. – Дамо тобі драного кожуха, поселимо на горищі, будеш нам комина чистити, а я тобі за це дам таку ласку – поганки зі мною по четвергах їсти. Ой, поганочки, ой дрібнесенькі! – аж трясеться весь.
   – В отця Романа, – каже Марина, – хата світла. Вікна до стелі. Все чисто виметено. А як Михась лазню заладить, то аж хочеться жити.
   – А в нас теж добре, – Інокентій каже, – Наїмося блекоти з тобою і поліземо на вишню чортів ганяти. А як хто прийде, ти його за руки вхопиш, я його за ноги візьму, і як потягнемо, так з нього всі біси й посипляться.
   – В отця Романа до сповіді підеш, в чистому ходитимеш, – каже Марина.
   – А в нас вогень розпалимо і кізяк курити будемо, а потім назад, на горище, з молитвою, в драному кожусі, на морозі стоячи, спати. Вибирай, куди підеш.
   – Та я що, – кажу їм, – я людина маленька, кізяк на морозі курити не потрафлю. Піду я до отця Романа дякувáти, а вам низько кланятись.
   І пішов до отця Романа. А там у нього й вулики, й корови, й нову дзвіницю ставлять – роботи вистачає. То я вже при храмі в комірчині поселився, та й живу. Сад доглядаю, оце часом аличі вийду продати чи яблук. Отаке.
   – Людоньки, чи це чувано, – сказала моя мама. – що це, чи не 113-та?
   – Вона, вона, пиняйте її, – сказав нам чоловік.
   – Дякуємо за аличу, – кинув я на прощання.
   – Тримайтеся купи, – озвався чоловік, і 113-та рушила разом з нами на Львів.
   На пил при дорозі падали перші великі краплі дощу.

   2011

Інтермеццо
Я не боюся крові

   Чоловік – Аполлон. Він – сонце. Його шлях лежить на північ, у Гіперборею, а потім назад, в ойкумену.
   Мій друг Борис – філософ. Він читає книги. Книга за книгою, книга за книгою. Борис каже: якби за кожну прочитану книгу йому платили по центу, він уже став би мільйонером.
   Але так не є. Сам Борис підтверджує це.
   Борис носить німецьке військове кепі, в нього пронизливо-блакитні очі, обличчям він схожий на Степана Бандеру. Один в один. Гіпсова маска, зроблена з обличчя мого товариша, підтверджує, що перед нами філософ. «Посмертну» маску Борисові (хай будуть довгими його літа) робила дівчина-гример з одного мандрівного театру, на занедбаній гідроелектростанції неподалік Канева.
   Борис уміє аргументувати. Він може аргументувати будь-що. Ось як Борис аргументував, що сокира (рос. топор) жіночого роду, а АК-47 (укр. гвинтівка) чоловічого (у вищому метафізичному сенсі, ясна річ):
   – Сокира – зброя Калі. Хоча нам відомо, що парашу[18] була і в руках Вішну, але Вішну – трансцендентна персона, він вище за розділення на статі. Сокира – вона ділить навпіл, це дуже жіноча риса. Навіть те, як ми говоримо (Борис казав це російською, звертаючись до дівчини з Геленджика) – «тОпОр», «тОпОрОк»…
   Ось так. Ніжно, м’яко, по-жіночому.
   А що ж гвинтівка?
   – А-Ка! – рубає Борис. – А-Ка! Він дірявить, він нагрівається, ним можна скосити армію.
   Борис – буддист. Він проти закладів типу «Криївки» у Львові, тому що вони розпалюють ворожнечу між живими істотами. Господь Крішна, Будда Гаутама, Басьо – всі вони заповідали любити життя. Розділяти на своїх і чужих – значить кромсати єдине. Що є Єдине? Єдине є Бог. Не убий – це вам не абищо.
   Кров у присутності Бориса я бачив тричі. Вперше – коли ми поверталися з тундри. На магніті біля керма у водія «пазика» було прикріплено ніж, невідомо навіщо. Посеред дороги, в дощ, машину завернуло, і хлопець-водій глибоко порізав руку. Борис допомагав бинтувати.
   Вдруге я бачив кров і Бориса, коли один із учасників диспуту, за браком аргументів, ударив іншого сокирою по голові. Це було влітку, на природі, під час обіду.
   Втретє я бачив кров на великому пальці своєї ноги, коли розсік його рискалем, закопуючи Бориса на пустельному піщаному пляжі на Дніпрі. Дюни були порослі вербою, ми називали їх чапарралем. Борис лежав на дні могили, яку ми викопали разом. Я присипав його з лопати піском, стараючись не засипати паперової рурки, через яку Борис збирався дихати. Не питайте мене, навіщо йому це було потрібно.
   Мій друг Борис – Аполлон. Він багато разів їздив на Північ, а потім повертався в ойкумену. Цього літа Борис ходив у похід в Карпати. На початку осені у своєму блозі він написав такі слова:
   «…Після того як проявилося дещо, воно стало всім, бо нічого, крім буття, бути не може. Єдиною думкою, котра могла б виразити це, є Я ЄСЬМ, де Я – тільки стрілка, вказівник, маркер того, що є буття. Будь-яка інша думка применшила би буття, зробила б його фрагментарним, перетворила би світ на множину речей. Вони залишились би тим самим буттям, але буття втратило би простоту і ясність. Перебування в повноті позбавлене будь-яких оцінок, емоцій. Не можна сказати, що це – добре, бо немає злого, та й хто може оцінювати, і стосовно чого, якщо є тільки Єдине, а більше нічого».
   Під невеликим описанням значилося: «Подія сталася 19 серпня, у день Преображення Господнього, біля гори Піп Іван, Чорногорський хребет, Карпати».
   Що знає про себе чоловік? Чоловік не знає про себе нічого.

   2011

Осінь мага

   – Невже я так сильно змінився? – спитав він мене.
   Я побачив його, щойно коли він опинився за кілька метрів від мене. Можливо, тому, що був, як завжди, непримітним, наче мімікруючий метелик. А може, тому, що з роками ставав дедалі прозорішим для людей загалом.
   Болотяного кольору поношена куртка добре приховувала його на тлі травневого сіро-жовтого бетону Видубичів. Вона ніяк не нагадувала про того Ольгерда Костянтиновича, якого я бачив востаннє: фрак, біла сорочка, манжети із запонками, бант, зачесане назад волосся, наче в композитора-романтика, сигара, пронизливий погляд людини, яка знає, що значить ходити в море під вітрилом. У нашому звичному місці зустрічей, де подавали добрий мате, він висловився якось у тому дусі, що, мовляв, усе його зовнішнє зараз – суто аполлонічне: впорядковане й мирне. Тоді як усередині клекоче хаос, про який ніхто не має й гадки. Висловився, як і слід говорити магам.
   Йому було вже далеко за п’ятдесят. Він виглядав на гребені останнього злету сил: довгий плащ, щетина, вертикальні леверкюнівські зморшки на щоках, загалом німецьке, а може навіть швейцарське обличчя – обличчя блакитноокого лісоруба-протестанта, шкіряна сумка з атрибутами, призначення яких ніколи не стане відомим ані мені, ані широкому загалу.
   Серед атрибутів десь мала бути олія герані. Як і персонаж Томаса Манна, Ольгерд Костянтинович страждав на тривалі мігрені.
   Сигара – майже випадкова в його руках. Зазвичай – «прилуки». Іноді щось ментолове.
   Зараз, під мостом на виїзді з Києва, Ольгерд Костянтинович виглядав років на десять старшим. Наче гриб, який із часом набирає порохнявості, він покривався пилюкою часу сильніше, ніж інші речі, мабуть тому, що зазвичай вибирав місця, де вітер потойбіччя дув дужче.
   Його очі були гострими і вицвілими. Щось вікодавнє визирало з них.
   Якось я чув, як він називав себе «фраєром», але – в минулому часі. «Був». Зараз я би сказав, що фраєрства у ньому збавилося ще наполовину.
   Під мостом на нас чекало чорне «ауді». Мабуть, це єдиний раз у житті, коли нам доведеться їхати разом у його відьмацькі місця розкішним «німцем». Водій відмовчувався всю дорогу, а ми й не заговорювали.
   – Цієї зими у мене був аскетичний період, – сказав Ольгерд Костянтинович. – Улітку, коли ми їздили на гастролі з театром, у мене вкрали всі мої пожитки. Я зберігав усі найцінніші речі в одній сумці. Там було все: гроші, документи, предмети сили. Вкрали всі гроші театру. Близько двадцяти тисяч. Я провів решту літа під Бабиною горою. Ловив рибу з Діді Ольгердівною. Коли стало холодно, перебралися в Григорівку. Коли в Григорівці настає осінь, ти знаєш, там хочеться покінчити з собою…
   Я слухав і кивав головою.
   Сто років не був у Григорівці.
   Ми під’їжджаємо до села. Далі, за селом, останній хутір – Лукавиця. Далі – Зона.
   Покійний Сталкер, Володя Таран, не раз намагався натякнути на природу Ольгерда Костянтиновича. Кожного разу, мовби між іншим, він зауважував: «А Бориско наш не любить Зони, ой не любить». Зона до демонів ставиться вороже, це знав кожен.
   Втім, особливого страху в Ольгерда Костянтиновича перед Зоною я не зауважував. Він полюбляв блукати там, точніше, намагався заблукати в ній кожного разу, коли виходив на прогулянку, але, на жаль, знав її надто добре. Мапографічні похибки він допускав лише аби потішити дам, які, наважившись, вирушали босими вглиб півострова, в ніч, вірячи, що попереду – справді прогулянка на півтори години.
   Сталкер був сусідом Бориска. Він жив за сім кілометрів від Григорівки у спеціально викопаній для себе печері. Там він рятувався від алкоголізму, який переслідував його по п’ятах від часів розвалу СРСР. Тоді він, молодий офіцер КДБ, не підозрював, що його особливі здібності до визначення характеру людини за почерком, які дозволили йому в такому юному віці отримати квартиру, автівку і солідний оклад, а також право носити табельну зброю, будуть потрібними лише для вирахування з-поміж десяти кандидатур на посаду бухгалтера того, хто більше боятиметься красти. Він не знав, що йому доведеться жити на копійки в холостяцькій квартирі під Трипіллям, вишукувати підказки до розгадки таємниці Зони з пісень Бутусова і книг Шилова, не знав, що боротьбу зі Звіром доведеться вести самотужки.
   Зрештою, я теж не знав, що одного морозного ранку мені доведеться виводити з його квартири сорок пігмеїв з Санкт-Петербурга, які приїхали серед ночі, без попередження, на курси графології, якраз тоді, коли він спробував перервати свій триденний запій десятком пігулок діазепаму.
   Сталкер знав Зону. На Зоні йому не хотілося здохнути. Він захищав Зону. Він був готовий убити, був готовий померти, якщо треба.
   Ольгерд Костянтинович, що страшно, теж.
   Тієї осені, коли в Ольгерда Костянтиновича вкрали сумку, він до перших приморозків харчувався рибою. Удвох із Діді Ольгердівною вони випливали на Дніпро і закидали сіті. Ольгерд Костянтинович казав, що за день могли впіймати до сорока рибин. Частину улову вони передавали ще живому тоді Сталкеру. Сталкера не стало взимку.
   У них було старе каное. Досі не можу забути переміну, яка сталася з Любою, дівчиною з Москви. Власне, не те, щоби зовсім дівчиною. Любі на той момент було якраз посередині між тридцяткою і сороківкою. За спиною два невдалі шлюби. Тіла першого чоловіка так і не знайшли в тому лісі під Москвою. Вона здогадувалася, що він справді зробив так, як завжди погрожував, – заштрикнув собі смертельну ін’єкцію героїну. Одначе тіла так і не знайшли. Ми гуляли з нею Києвом якось, і вона вказала на рекламу квасу «Тарас». «Все таки щось змінюється, – мовила. – Ще рік тому я почала би ревти, якби побачила це ім’я. В Росії воно ніяк не популярне». Минуло п’ятнадцять років, і тільки рік тому вона перестала плакати, коли бачила випадково ім’я свого чоловіка. Той нікчемний француз, який був у неї після Тараса, хоч і допоміг їй розпочати який-такий бізнес, щасливою її не зробив. І який сенс у тій кав’ярні, хай і на Пушкінській, якщо минулого року вона збанкрутувала. І який сенс у тому французі, що він весь анархічний, який сенс у тому, що він бачить світимість, як дон Хенаро, який сенс у тому, що він у захваті від українського самогону, якщо її серця не знайшли в лісі разом з тілом Тараса.
   Остання її спроба зав’язати стосунки з чоловіками закінчилася стрибком з вікна першого поверху. У хатніх тапцях, у домашньому одязі вона вистрибнула просто на сніг і побігла чимдуж до людей, а її молодик з ножем у руці уже вилазив за нею слідом.
   Люба вміла дивовижно посміхатися. Ми з Віктором, моїм орлиноносим приятелем з півдня Росії, довго намагалися вгадати, яка ж професія Люби в житті. Медична сестра? Вчителька молодших класів? Відділ зв’язків із громадськістю? Її посмішка була непроникною і заспокійливою. Ніколи не сказав би, що вона пустила сльозу, бо згадала чоловіка, який зробив собі «золотий заштрик» у лісі Підмосков’я, глупої зимової ночі, незважаючи на всі її ридання та благання не робити цього.
   Якось вона теж опинилася на березі Дніпра під Каневом, недалеко від того місця, де стояв табором мандрівний театр Ольгерда Костянтиновича. Вона стояла на березі ріки одного туманного ранку і спостерігала, як повертається на каное Ольгерд Бориско. У плащі з закоченими рукавами, підперезаний якоюсь шворкою, з волоссям, перехопленим червоною пов’язкою, він нагадував одержимого, що ходить світами. Не наважившись попросити в Ольгерда Костянтиновича човна, вона так і прождала би, доки не розійшовся туман. Бориско сам запропонував їй, і Люба, стоячи в каное, як у гондолі, попливла в «молоко».
   Вона повернулась іншою людиною. Або духи відпустили її, або вона зрозуміла, що мертві самі мають ховати своїх мерців.
   Ольгерд Костянтинович часом возив у своєму каное черепах. Переправляв їх з одного місця в інше. У будиночку в Григорівці я бачив картину, намальовану ним ще в період «фраєрування»: безліч черепах, що пливуть до світла, побачених із дна прірви.
   Іншу картину Бориска я бачив у Таганрозі в приватній колекції людини, чиє ім’я цікавило СБУ ще від початків незалежності. На картині зображено жінку-сфінгу – наполовину левицю, наполовину людину – і символи трьох часів: профанного, ієрархічного і перпендикулярного. Шию Сфінги перетинав грубий шов. Муза Бориска, упізнавши у фігурі Сфінги перса суперниці, кинулася з ножем спершу на картину, а потім – на художника.
   Бориско вже давно не малював.
   – Я хотів би знову виїхати на пленер, – поділився він, коли ми нарешті вибралися з машини. Ольгерд Костянтинович дав указівки водієві, як безпечно виїхати з цієї глушини. Ми сіли при дорозі в затінку. Ольгерд Костянтинович запалив. – Це болісне відчуття. Мені бракує живопису.
   У нього важкий клунок з їжею для Діді Ольгердівни. З весни вона остаточно переїхала до Григорівки. Планувала залишитися там на зиму.
   – Мене теж витісняють із Києва. Цієї зими майстерні художників від Профспілки вирішили не опалювати. Всі мої підопічні поздихали. Всі риби, раки, всі молюски. Так що тепер мене в Києві ніщо особливо й не тримає. Скоро я теж переїду, як Діді Ольгердівна. Уже такий вік, що пора присвятити себе головному – готуванню до мандрівки.
   Костянтин Ольгердович усміхнувся посмішкою замшілого пня.
   – Ви вже відчуваєте настільки реально?
   – Дуже. Все почало відбуватися надто швидко.

   – Є два моменти в житті, коли ми відчуваємо плинність життя по-справжньому. Перший – це коли ми підростаємо і в нас кожен день щось змінюється в тілі. Шкодую, що коли був малим, не настільки уважно придивлявся до змін, які відбувалися зі мною. І другий період – десь у моєму віці. Ти починаєш старіти, і все знову змінюється дуже стрімко, раптово. Тіло починає відмовляти. Причому геть несподівано. Там, де ти не очікував цього. – Ольгерд Костянтинович призупиняє ходу, аби перевести подих. Дорога наша пролягає крізь густі зарості, йти вгору такою стежкою непросто. Коли Ольгерд Костянтинович завмирає, завдяки своїй болотяній куртці він майже одразу зливається з середовищем.
   – Весь інший час – від сімнадцяти до п’ятдесяти восьми – суцільна ілюзія. Не довіряй їй. Здається, ніби нічого не міняється, але насправді це не так. У мене таке враження, наче все, що зі мною відбувалося попередні п’ятдесят вісім років – це тільки підготова, аби я краще міг зрозуміти той спектакль, який триває зараз.

   Знімальну групу я зустрів на кручі.
   З-за пагорба виїхав джип і зупинився біля мене. У його полірованих вікнах відображалося небо, особливо синє після обіду. Дніпро погідно плинув далеко внизу. Хмари погідно пливли високо вгорі.
   Із «джипа» вийшов мій товариш Віктор, схожий на хижу птицю. Розмахнувшись руками, наче крильми, він виставив їх уперед, аби обійняти мене.
   – Товаришу, скільки років! Що ти тут робиш? Як ти тут опинився?
   Трохи розгублений від того, що маю природно показати свою радість, відповідаю:
   – Ти ж знаєш, для чого ходять у ці місця. А що ви тут робите? І хто ці люди? – показую на чоловіка з фотоапаратом, який, використовуючи його як відеокамеру, намагається зняти наш діалог.
   – Діма, – махає рукою чоловік з фотокамерою.
   – Саша, – каже дівчина з обличчям чаклунки, що теж вийшла з машини.
   – Слухай, у нас тут така річ сталася, – каже Віктор. – Ми з друзями приїхали сюди подивитися на місця тутешні, ну ти в курсі, для чого сюди їздять. І в нас уночі з’явився, коротше, артефакт. – Віктор витягує з кишені блокнот і показує мені якийсь малюнок. Малюнок нагадує концентричні кола, розділені на сектори.
   – А що конкретно сталося?
   – Хтось вночі розпалив біля місця, де ми ночували, вогонь у формі цієї фігури.
   – Так, – підтверджує Саша. – Нікого не було поруч. Ні сусідів, нікого. Можливо, якісь хулігани.
   – Але нащо це хуліганам? – запитує Віктор і проникливо (можливо, занадто проникливо для ситуації) вдивляється Саші в обличчя.
   – Стоп, стоп, стоп, – чую раптом голос звукооператора Богдана, і в Діми опускаються руки з камерою.
   – Ну, що знову не так?
   – В Олега треться лямка сумки об мікрофон. – Звукорежисер зсовує навушники на маківку, від чого стає схожим на мультиплікаційного ведмедя, і береться поправляти мені лямку переметної сумки.
   – Сцена третя. Дубль другий, – оголошує режисер. – Ще раз сцена знайомства.
   – Знову знайомство? – морщить носа мій подібний до орла товариш.
   Саша, Віктор, Діма сідають у джип. Джип від’їжджає за пагорб. Я знову стою один на кручі. Внизу погідно плине Дніпро. Вгорі спокійно плинуть хмари.

   Їдемо джипом до хати Діді Ольгердівни. Діма бравує, Саша знітилася. Третього хлопця я звідкілясь знаю. Розмовляємо тільки ми з Віктором.
   – Було кілька інцидентів під час експерименту, – розповідає Віктор про своє останнє дітище – тоталітарний соціальний проєкт, спрямований на формування зародків цивілізації волі. – Просто так покинути проєкт не поталанило нікому. Ну, що там було… лив дощ, по-перше, весь час. Ні дрів зібрати, ні каші зварити… Сашко зламав руку. Аня занервувала, пішла до лісу, і їй защемило спину. Дві дівахи, не хочу називати імен, вирішили на все наплювати і піти собі. Дорогою одна з них засаджує собі глибоку скалку в ногу, і втеча стає неможливою. На шляху їх перестріває злива. Якась машина зупиняється, щоб завести дівчат назад, на територію експерименту, і друга, коли сідає у «волинянку», до крові защемлює дверцями пальці…
   Я киваю і слухаю, слухаю і киваю. Віктор працює з простими, базовими речами – з чорним, білим, червоним.

   Біля дому Діді Ольгердівни нікого немає.
   – Діді Ольгердівно! Діді Ольгердівно! – гукаю я, але ніхто не відповідає. Будиночок над долиною Здихальнею порожній.
   Будиночок тоне в зелені. Хата, наполовину обплетена плющем, наполовину диким виноградом, практично непомітна знизу, з дороги. Її захищають високі дерева на схилі. А звідси, куди сягають лиш їхні верхівки, відкривається панорамний вид на Григорівку. Уже вечоріє, і від зелені починає сходити сирість. Саша знаходить сліди чаювання в зарослій хмелем альтані.
   – Тут хтось був! – каже вона, вказуючи на китайський чайник і три чашки з недопитим чаєм.
   – Діді Ольгердівно! – Я ще раз гукаю, і луна котиться аж до гори на протилежному кінці Здихальні.
   – Може, по молоко пішла, – припускає Віктор.
   – Або з лука стріляє, – додаю я. – Сашо! Ти що робиш? Зупинись!
   Але Саша відчиняє двері в дім і заходить досередини. Оператор знімає, як у нього перед об’єктивом зачиняються дві половинки дверей.
   – Єсть, – каже Діма, чоловік з камерою.
   – Знято, – підтверджує режисер, і звукооператор з полегшенням опускає волохатий мікрофон-«собаку» додолу.

   У домі. Камера з-за плеча. Саша заходить у передпокій. Нервово озирається. Входить у світлицю. Наїзд на рояль. Пробіг по вікнах. Затримка на глобусі, що звисає на нитці зі стелі.
   – Це справжній? – зойкає Саша, і оператор наводить різкість на череп, що стоїть під картиною. Ні вона, ні Діма раніше сюди не потрапляли.
   – Муляж із парафіну, – кажу їй.
   Оператор водить камерою – знімає узори на стінах
   і стелі. Намальовані коричневими пастелями, вони нагадують хижі лапи якихось в’юнких рослин. Лапи обплітають кімнату, вповзають часом на стелю, часом підповзають до вікон.
   Я підходжу до південного вікна. В цьому куті я бачу графіку, намальовану моєю подругою Вікою, з якою ми жили разом три роки.
   – Що це? – питає Саша в уже знайомій для всієї знімальної групи манері. «Що це? Це дім? Вау! А це що? Це пліт? Ого! А це хто? Козак? Не може бути!» Діма з камерою нависає над нею. Саша розглядає щось, схоже на картину. На підлозі, притиснута з трьох сторін каменями, а з четвертої – картоплиною, лежить майстерно виконана мапа. Вона нанесена на міліметрівку, має розміри метр на метр і вщерть заповнена детальним рисунком. Має вигляд концентричних кіл, переділених на сектори.
   – «Трансцендентне», «іманентне», «універсальне», «індивідуальне», «абсолютне»… – зачитує Саша, а Діма знімає, знімає, побільшеним планом, наїздом, збоку, по букві, по слову, по сектору.
   – «Символ», «відлуння», «далеч», «симетрія», «одночасність», – наче в маренні, проговорює Саша. – Що це?
   Вона дивиться на Віктора, лідера.
   – Ну, скоріш за все, це якась мапа. Виглядає доволі зловісно…
   На кухні чується дзенькіт розбитого скла. Діма переводить погляд камери на кухню.

   На кухні знаходимо уламки розбитого дзеркала. На кухні нікого немає.
   Ми затіваємо з Сашею суперечку про те, чи висіло біля печі дзеркало і якщо не висіло, то звідки ж узялися друзки.
   Віктор гне свою лінію:
   – Дивись, яка настоянка у них. Дев’ять сил. Ти знаєш, що означає дев’ять сил?
   Я потихеньку виходжу з кухні та мимоволі зупиняюся від картини, яку бачу у вітальні.
   – Добрий день, – вітаюсь я, привертаючи увагу оператора. Камера визирає з-за плеча. Ольгерд Костянтинович, вдягнутий у якесь лахміття, закутавшись у брудний коц, затягує в кімнату круглу каменюку, схожу розмірами на яйце дракона.
   – Добрий день, – підіймає голову Ольгерд Костянтинович, наче вперше бачить мене. – Ну, допоможи вже, раз прийшов.
   Я берусь допомагати йому. Удвох ми витягуємо каменюку на табуретку. Ольгерд Костянтинович, закутавшись у коц міцніше, втомлено сідає в крісло.
   – Ольгерд Костянтинович, ми тут… Я тут привів деяких друзів…
   Він дивиться на них через плече. Волосся його розтріпане.
   – Бачу. Хоч я, Олеже, правду кажучи, не чекав від тебе такого. Зараз, тільки пігулку вип’ю, бо так башка болить…
   Ольгерд Костянтинович зникає в сінях.
   – Може, справді підемо звідси… – каже Саша. Вона ніколи не бачила Бориска і не знає, як їй поводитись. Здається, вона налякана.
   – Може, ми невчасно?
   Над нею нависає, урочисто всміхаючись, Віктор.
   – Глянь, а казала, що не здивується.
   – Я не здивована. Я просто бачу, що йому зле, тому, може, ми підемо…
   – Я зрозумів. Ти не здивована, ти шокована.
   – Він мені не подобається, от і все. Так що, знімаємо далі?

   – Ольгерде Костянтиновичу, – кажу я до нього. – У моїх друзів сталась одна дивна пригода. Вітя, може, розкажеш?
   Віктор підіймається з крісла і майже впирається головою в стелю. Він починає ходити кімнатою і розповідати, розмашисто жестикулюючи. Здається, своїми довжелезними руками він може охопити всю кімнату зразу. Ольгерд Костянтинович дивиться на нього знизу вгору своїми вицвілими блакитними очима, і якась оманна цнотливість освітлює його обличчя.
   – Значить, так, – починає Віктор. – Ми приїхали в ці місця на кілька днів провести деякі дослідження. Ми чули, що ці місця особливі, це ж так?
   – Для вас, чоловіче, ці місця особливі хіба що вдалою рибалкою. З вашою футболкою тут лише піти в кіоск, купити пива і сидіти на лавочці, а не гуляти тутешніми лісами.
   – Ви маєте на увазі, що ми надто помітні? – Віктор торкається яскраво-червоної футболки з логотипом «Формули-1».
   – Звісно. Якщо ви хочете хоч щось побачити тут, вам необхідно стати спорідненим із середовищем. Природа як Артеміда – вам треба бути непомітним, щоби підгледіти, як вона купається.
   – Це наша ціль – бути помітними, – незворушно відповідає Віктор. – Вчора вночі… ми прокинулися від того, що хтось розпалив вогонь біля місця, де ми ночували. Вогонь горів не просто так, хтось розпалив його за формою певної фігури. Я замалював цю форму. – Віктор дістає з кишені записник і підходить до Ольгерда Костянтиновича. – Погляньте…
   Ольгерд Костянтинович роздивляється малюнок.
   – Гм… а середній відділ на сектори не було переділено?…
   І серед цієї мазні озивається режисер:
   – Так, стоп. Гаразд, але, Вітю, ти можеш ще раз спитати те саме?

   – Ольгерде Костянтиновичу, ви мені вибачте, – починаю вдруге я. – Я випадково зустрів тут своїх друзів – ви ж знаєте, що в цих місцях випадковостей не буває. Їм потрібна допомога. Вікторе, може, ти розповіси?
   Підіймається Віктор.
   – Ну, значить так. Ми з товаришами, – Віктор вказує на Сашу і на Діму з камерою, – вирішили приїхати на кілька днів на півострів. Дослідити цю глушину. У нас є деякі задумки на майбутнє з приводу тутешніх місць…
   – На майбутнє… – гмикнув Ольгерд Костянтинович. – Так, так. Продовжуйте…
   – Ви щось знаєте про ці місця? – підіймається на повний зріст Віктор і загрозливо нависає над Ольгердом Костянтиновичем. – Розкажіть, нам важливо дізнатися якомога більше. У нас виникла деяка позаштатна ситуація…
   Ольгерд Костянтинович задоволено посміхнувся.
   – Я приїхав у ці місця на декілька днів, а залишився на все життя. Дивіться, щоб із вами не сталось такого ж, – сказав Бориско Саші. – Вони живі… Сюди потрібно приїжджати помирати… – Ольгерд Костянтинович кинув погляд у вікно. За вікном смеркалося. – Ну, власне кажучи, раз ви наважилися приїхати сюди, перед вами постає велика задача – зуміти звідси видістатися. І навіть якщо вам здаватиметься, наче ви виїхали з півострова, ваше життя може кардинально змінитися і ви блукатимете по ньому до кінця своїх днів.
   – Тут були випадки самогубства… Ви знаєте щось про них?
   – Самогубства… ну, тут цього повно. Особливо на осінь. Тут таке коїться… Коли ви бачите, як із цих дерев відлітає листя, треба мати дуже багато сил, аби втриматися від того, щоб і самому не відлетіти, слідом за цим покликом.
   – Неспокійні будинки? – цікавиться Віктор.
   – Купили один, он там, трохи нижче. Там жив наш оператор. – Ольгерд Костянтинович виразно подивився на Діму з камерою. – Недовго. Він купив цей будинок задешево в однієї сім’ї, яка спробувала звити там гніздо. Закінчилося тим, що дружину того власника поклали до психіатричної лікарні, а сам власник тяжко захворів.
   – Було б цікаво заночувати в цьому домі, – озвучує свої плани Віктор.
   – Нічого цікавого. Звичайні лярви. Приходять уночі під виглядом чоловіка чи жінки і висмоктують із вас життєву силу.
   – Ну, гаразд, – каже Віктор. – Я бачу, ви людина з досвідом, погляньте, цей знак з’явився у нас сьогодні вночі. Хтось запалив вогонь у формі хреста, оточеного колом. Вам це нічого не нагадує?
   Ольгерд Костянтинович дивиться. Усміхається. Підводить очі. Знову цей погляд знизу вгору, ця вдавана смиренність старого фавна.
   – Це лабіринт.
   – Знято. Дуже добре, – перериває процес режисер. – Але, будь ласка, Вітю, трохи жвавіше. В Олега знову мікрофон треться об тканину, поправте йому. Давайте ще раз.

   Починаємо дубль із мовчанки.
   Ольгерд Костянтинович запалює сигарету і з-під брови позирає на Віктора в яскравій футболці з логотипом «Формули-1», такої недоречної в цьому порослому мохом будинку. Якось один із слухачів курсу Ольгерда Костянтиновича (курсу лекцій, який можна було би назвати «Як керувати Всесвітом непомітно для санітарів»), поцікавився: чому Ольгерд Костянтинович палить. Той відповів, що його життя настільки аскетичне, що без тютюну воно позбудеться останнього промінчика надії. Я знав, що воно справді таке. Він міг усеньке літо жити на одній зупі з кропиви, ходити босим по встелених колючками акацієвих лісах, спати по три години на добу, по вісімнадцять годин на добу працювати над якоюсь ідеєю.
   – Несподівано бачити стільки людей, – нарешті каже Ольгерд Костянтинович, задумливо пускаючи дим. – Треба мати на увазі, що всі, хто потрапляє у ці місця, потрапляють під певний сюжет. Ви готові до того, що ваше життя від сьогодні зміниться?
   Тут не витримує Саша:
   – Скажіть, ви щось знаєте про знаки, які з’являються у вогні? У нас тут таке сталося вночі… Ми спали. І хтось прийшов, виклав багаттям символ… Ми не знаємо, хто це міг бути.
   – Так, з’явився певний знак. Ми прокинулися посеред ночі, вже нікого не було, – повернув собі ініціативу Віктор. – Я замалював його. Погляньте.
   Віктор показує записник із малюнком Борискові.
   Бориско злегка усміхається. Він кутається глибше у своє дрантя, струшує попіл від сигарети. Курить він так ощадливо, поглинаючи увесь дим, що навіть запаху практично не відчувається.
   – Ви знаєте, що це? – питає Саша, округливши очі.
   – Лабіринт, – відповідає Ольгерд Костянтинович. – У вас, до речі, щитоподібна залоза збільшена.
   – Я знаю, – ніяковіє Саша і поправляє комірець майки.
   – Лабіринт – це символ цього місця. Вам доведеться пройти крізь нього. – Ольгерд Костянтинович дивиться на Сашу, так що стає зрозуміло, що його «вам» адресоване їй. – Тут є один лабіринт недалеко звідси. Олег вам може показати.
   – Лабіринт? – перепитує Саша.
   – Зможеш провести? – питає Віктор.
   Я киваю.
   – Треба вийти вранці, йти кілометрів із п’ятнадцять.
   – А машиною?
   – Крізь ліс? Навряд чи… Ольгерд Костянтинович… – знову звертаюсь я до старого гнома. – Вибачте, що потурбували вас. Просто справді, друзям потрібна була допомога… Ви можете дати їм якийсь захист на ці кілька днів, поки вони на півострові?
   – Захист? – усміхається Бориско. Різко встає з крісла. Вручає каменюку оператору і по картоплині Віктору, Саші та комп’ютернику (який звідкись мені знайомий). – Ось вам захист.
   За спиною Костянтиновича мені вчувається демонічний регіт.

   Увечері ми сидимо у Діді Ольгердівни – Бориско, сама Діді Ольгердівна і я. Знімальна група ночує в одного колишнього шеф-кухаря, тепер язичника, в Лукавиці. Сьогодні я ночуватиму в оранжевому домі – місці для сновидінь. Останній раз я зупинявся там три роки тому. Із запаленою свідомістю, з розхитаними зубами, зі смаком крові в роті, ледве дихаючи, босоніж перейшовши від Букрина до Григорівки, тоді я вийшов надвечір до дому Бориска. Той на схилі пагорба саме давав лекцію з готичного стилю. Лекцію слухали зо двадцять молодих людей із Москви та Пітера. Дитячий товариш Бориска, київський містик, відомий під псевдом «№ 17», написав свого часу скандально відому брошуру, присвячену Борискові, – вона називалась «Блиск і злидні магів, або Інструкція з техніки безпеки під час роботи з Оликом Б.». Замість того аби відлякати, вона довела інтерес до Бориска до градуса кипіння. Коли в Москві густих сімдесятих дізналися, що до них приїздить крутий київський маг, з поїзда його прийшли зустрічати десятки відьом і чаклунів, магів і відунів різного штибу. Закінчилося це дружніми посиденьками у квартирі відомого містика маркіза де Карамболя і не менш товариською пропозицією зі сторони маркіза з’їсти на двох зіпсуту консерву з душениною – нічого більше у квартирі не було. Поїдання протухлого м’яса, як розповідають чутки, закінчилося повним тріумфом волі для обох – позаяк обоє досі живі.
   Російські студенти, надихнуті жовтою брошурою епохи Брєжнєва, розшукали майстра в українській глибинці та витягли його на розмову про високе. Я теж того вечора шукав розмови про високе, сам притому тримався дуже низько. Хтонічні первні, пробуджені здуру в надрах півострова, не залишали мене у спокої і в місті.
   Тоді ми сиділи пізно вночі просто неба, пили якесь чорничне вино, і Ольгерд Костянтинович розповідав історії про смерть. Мені необхідно було слухати про смерть, я прагнув чути її, впиватися оповідями про неї, інакше повертався до відчуття, наче помираю сам. Ольгерд Борисович розповів, як особливі жуки, що живуть на півострові, якось прийняли його за здохлятину. Він заснув на пагорбі над кручею десь далеко в Зоні, і жуки зробили під нього підкоп. Його обкопали, і в якийсь момент Ольгерд Борисович прокинувся від відчуття, наче він невблаганно опускається під землю. Ще трохи, і жуки-могильники затягли б його до могили.
   

notes

Примечания

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →