Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Шерлок Холмс никогда не говорил : «Это элементарно, Ватсон.»

Еще   [X]

 0 

На Зеландію! (Кидрук Максим)

Подорож із лицарською місією розпочалась! Макс пройде через єгипетську революцію, посперечається на сирійському кордоні з корумпованими митниками і дістанеться до Нової Зеландії, щоб виконати синівський обов’язок перед Батьківщиною – переконливо розповісти новозеландцям, що Україна – не бордель! І ганебне шоу, що відбулося на місцевому радіо, не має повторитись.

Год издания: 2014

Цена: 64 руб.



С книгой «На Зеландію!» также читают:

Предпросмотр книги «На Зеландію!»

На Зеландію!

   Подорож із лицарською місією розпочалась! Макс пройде через єгипетську революцію, посперечається на сирійському кордоні з корумпованими митниками і дістанеться до Нової Зеландії, щоб виконати синівський обов’язок перед Батьківщиною – переконливо розповісти новозеландцям, що Україна – не бордель! І ганебне шоу, що відбулося на місцевому радіо, не має повторитись.


Макс Кідрук На Зеландію!

   Обережно! Ненормативна лексика!

Передмова
Багаторазовий світ

   Уявіть собі таке. Віденський аеропорт. Я похапцем дожовую куплений на останні центи круасан, щоб його не забрали в мене на митниці. Продовжую жувати й тоді, коли здаю наплічник службовцям. Ті чомусь явно азіатської зовнішності. Один із них обмацує мою торбу, мов жінку, і знаходить на дні щось йому підозріле. «Що це?» – питає. «Каффе», – бурчу я з напханим ротом, згадавши, що в багажу десь є брикет віденської кави. Азіат спантеличено дивиться мені в очі й вимагає відкрити торбу. «А що ви хочете там побачити?» – не розумію я. «Лайно, – каже він у відповідь. – Я хочу бачити лайно». При цьому його німецька значно гірша за мою. Тепер уже я спантеличено дивлюсь йому в очі. «Добре, – заспокоюється митник хвилин за п’ять, не знайшовши того, що шукав. – Жартівник… Вали собі». Я запихаю речі назад у торбу й забираюся геть, а вже в Києві розумію, що через мій напханий рот митникові, мабуть, почулось не «каффе», а «какке». Ну а «какке» німецькою означає те саме, що й у нас…
   До чого я веду? А до того, що будь-яка мандрівка – це надійний, як автомат Калашникова, генератор пригод, котрий, коли в тебе є письменницький хист, може легко «надиктувати» тобі класну книгу. Макс Кідрук уже давно зрозумів цю незаперечну істину. Нею він і бере в полон читача, розважаючи його своїми прецікавими подорожніми історіями.
   Нова Кідрукова книженція «На Зеландію!» не має хитрого й заплутаного сюжету. Зрештою, навіщо він тут потрібен? Усе просто: у пісках Сахари Макс примудряється знайти Інтернет і вичитати новину, яка не вкладається йому в голові. Якийсь Ґреґ Морґан, фермер із Нової Зеландії, він же «довбограй», як іменує його сам автор, перемігши в конкурсі місцевої радіостанції, отримує приз – подорож до України для того, щоб порозважатися з нашими красунями. Пригадую, як під час Євро-2012 двійко польських діджеїв вилетіли з роботи й ледь не спричинили міжнародний скандал, дозволивши собі в ефірі недолугі жарти про українок… А от у випадку з новозеландцями свята справедливості не відбулося. Їм усе так минулося. Тоді Макс за подачею Сергія Притули, так-так, за подачею Тернопільського Сірого, вирушає до Окленда, щоб помститись. Його шлях пролягає через революційний Каїр, де над головою свистять гумові кулі й розсікають повітря F-16, через Дамаск, де корумпованим чиновникам, крім «fuck you», і сказати нічого… Хоч, стривайте… Ось вона – ще одна пастка Кідрукових творів: їх хочеться переповідати й переповідати. Але я не буду цього робити. Читайте самі!
   І головне, пам’ятайте: світ багаторазовий, яким би дерев’яним не видався цей епітет. Двічі в одну річку не ввійдеш – отак, мабуть, буде краще. Те, що сталося з Максом у різних краях, із вами може й не трапитися. Натомість може статися щось таке, що Кідрук від заздрощів лікті кусатиме. У всякому разі, свою шляхетну соціальну місію автор виконує бездоганно: після кожної його книжки хочеться заробити купу бабла, а потім кинути роботу, купити квиток на літак і з головою поринути в цей неймовірний світ, шукаючи пригод на свою голову й виносячи з них такий дорогоцінний досвід.
   Сашко Ушкалов
* * *
   Колись я згадуватиму це з посмішкою…
Хенк Муді, письменник і засранець (персонаж Девіда Духовни у серіалі «Каліфорнікейшн»)
   Хто вдарить нас по щоці, тому ми відірвемо голову.
Микита Сергійович Хрущов, перший секретар ЦК КПРС (1953–1964), єдина людина за всю історію ООН, що гепала туфлею по столу під час засідання Генасамблеї

Затяжний вступ про те, що ця книга мала би бути іншою

   У «Подорожі на Пуп Землі», книзі про мандрівку на острів Пасхи, я писав, що людям варто остерігатися власних бажань. Особливо тих, які озвучуються вголос. Раніше чи пізніше вони обов’язково здійсняться, стануть твердою і незаперечною реальністю – ви вже повірте, знаю, що кажу. І в цьому, в принципі, ніяких проблем. Це навіть чудово! Проблема в тому, що у Господа вельми своєрідне почуття гумору. Боженька, наче знущаючись, так викрутить обставини, подасть бажане в такій гіпертрофованій формі, що у вас губи порепаються від благань повернути все назад. Але тоді вже буде пізно.
   Для прикладу: у 2008-му, залишаючи Мехіко, я забажав літати на літаках частіше, ніж користуюся таксі. Так мені сподобалося швендяти світом. Наприкінці 2009-го, повернувшись із Бразилії, налітавши за рік добру сотню тисяч кілометрів, я благав про дві речі: перша – в найближчі кілька тижнів не бачити жодного авіалайнера, і друга – щоб перестала снитися турбулентність.
   Щось подібне сталося з моєю мандрівкою на Близький Схід і подальшою авантюрою в Новій Зеландії.
   Щоразу перед тим, як вирушити в подорож, відчуваю легкий дискомфорт. Квитки куплені, маршрут спланований, наплічник зібраний – ніби все гаразд, – але я починаю нервувати, починаю боятися, що мандрівка може вийти… нудною. Звісно, нецікавою вона не буде. Подорож не може бути прісною за визначенням: будуть якісь руїни на шляху, будуть гори, джунглі чи пустелі, буде безліч цікавих зустрічей у хостелах! Та все ж я боюсь, що під час поїздки не трапиться нічого, про що можна буде цікаво написати.
   Сподіваюсь, ви розумієте, про що йдеться. Кожен із вас хоча б раз у житті тримав у руках книгу про мандри, від якої нестримно хотілося спати, а кожна наступна сторінка видавалась важезною штангою. Звісно, багато чого залежить від оповідача. Та не всі пишуть так, як Джеральд Даррел, і книги Фрітьофа Нансена, Тура Хейєрдала, Жака-Іва Кусто, Тахіра Шаха цікаві в першу чергу через те, що трапилося з їхніми авторами, і аж ніяк не через те, як вони написані. Тому я переживаю за те, що чекає на мене у мандрах. Не хочеться скотитись до когорти писак, що видають на-гора книги штибу «зібрався – поїхав – побачив», книги, які нагадують непомірно роздуті журнальні статті і за рівнем читабельності займають місце десь поміж філософськими трактатами та мануалами для програмістів C++. Вони вбивають сам жанр. І що вже геть погано – вбивають бажання подорожувати.
   За весь час поневірянь доля лишалася прихильною до мене. Розмаїті пригоди і казуси сипались уздовж шляху, наче наїдки з рогу кози Амалфеї.[1] Напад грабіжників на Фронтері між Еквадором і Перу, страйк у регіоні Куско (Перу), втрата джипу в Долині Смерті (пустеля Атакама, Чилі), «матч століття» на острові Пасхи – все це подарунки долі, які зробили мої книги жвавішими і напруженішими. Разом із тим мене не полишала червива думка, що доля врешті-решт повернеться до лісу передом і потік моїх пригод урветься. Найбільш мулько ця думка стала гризти мене саме перед мандрівкою на Близький Схід.
   Загалом маршрут виглядав так: Ліван – Сирія – Йорданія – Єгипет (переважно Сахара). Час – дев’ять тижнів, з грудня 2010-го по лютий 2011-го. Країни, як бачите, знані, заїжджені і легкодоступні. За тиждень до вильоту я тинявся по квартирі, склавши руки за спиною і прокручуючи в макітрі ті самі запитання: що цікавого може статися в Йорданії? Або у наскрізь туристичному Єгипті? Про що писати, якщо не вдасться встряти у більш-менш пристойну халепу?… У поїздки була чітка мета (про неї ми ще поговоримо нижче), та це не зменшувало хвилювання. Я сидів і думав про те, чи зміг би Дж. Даррел смішно написати про єгипетські піраміди. Мабуть, таки зміг би. Але ж то Даррел!
   Ось так, загнаний у кут дурнуватими роздумами, я взявся озвучувати свої бажання. Спрямовував носа в листопадову сірість, яка, мов набучавіле тісто, простягалася над Києвом, і бубонів: «Нехай буде так, щоб було про що писати». Тупився наївними оченятами в небеса і палко просив: «Зроби мені пригоди, Господи». (Можливо, не зовсім так, за точність не ручаюся, але суть ви схопили.)
   Ну що я можу сказати… Заявку прийняли. За три наступні місяці Боженька нагодував мене пригодами так, що аж із вух випирало.
* * *
   З чого все починалося?…
   Вперше задум поїздки на Близький Схід виник улітку 2009-го, коли туристичний журнал «MANDRY» (один зі спонсорів конкурсу «Коронація слова») подарував мені квитки до котроїсь із близькосхідних країн. На вибір пропонувалися Сирія, Ліван і Йорданія. У мене були цікавіші плани (Південна Америка та острів Пасхи), тому я запитав у Лесі Москаленко, редактора, чи не можна «перенести» отримання свого подарунку на півроку – до зими. Відповідь була ствердною.
   Минуло цілих вісімнадцять місяців, перш ніж я скористався квитками.
   Основну причину небажання пхатися в арабський світ ви вже знаєте: не вірилося, що про мандрівку вдасться цікаво написати. Я встиг повернутися з острова Пасхи, гайнути в Бразилію, Китай і Туреччину, а Близький Схід усе ще припадав пилюкою на полиці «Плани на далеке майбутнє».
   Втім, на початку 2010-го ситуація почала мінятися. Я осмислював усе, що бачив під час попередніх подорожей: руїни Теотіуакану[2] в долині Мехіко; майянські міста Яшчилан та Ушмаль, загублені посеред Юкатану; Ойянтайтамбо, Саксайуаман та Мачу Пікчу – фортеці інків у горах Перу; статуї з острова Пасхи та інші пам’ятки древніх цивілізацій. Ще під час відвідання конкретних археологічних сайтів у моїй голові вигулькували питання, на котрі не було відповідей в історичних книжках, путівниках чи Інтернеті. Вигляд багатьох руїн разюче контрастував із тим, що про них писали. Читав одне, вишкрябувався на сайт і тут – опа! – бачив зовсім інше. Часом невідповідності були невловимими. Я відчував їх інтуїтивно, але не міг осягнути чи виразити словами.
   Я – інженер. І завжди кажу, що мені пощастило. Пощастило в тому розумінні, що я не є фаховим істориком. Моя довбешка не забита бур’янами «вічних» догм, а шию не душать невидимі руки «незаперечних» авторитетів. Через це мені вдається сприймати руїни древніх цивілізацій безпосередньо – бачити їх своїми очима, а не крізь окуляри загальноприйнятої думки. Я сприймаю рештки давніх споруд такими, які вони є, а не такими, якими їх подають у книгах. Разом з тим – хочу, щоб ви розуміли, – я не оголошую джихад офіційній науці (принаймні поки що…). Офіційні історичні дані для мене – відправна точка. Тут без питань. Читаю про руїни і до, і після їх відвідання, проте завжди лишаюсь критичним, перевіряючи на зуб інформацію, отриману з книжок. І це правильно. Бо всесвітня історія – не математика і навіть не теорія конструювання деталей машин, де всі задачі мають строго одну правильну відповідь. У викладі всесвітньої історії взагалі немає поняття «об’єктивна істина». Результат історичних досліджень залежав (і завжди залежатиме!) від того, хто досліджує, коли досліджує і за чиї гроші.
   Хай пробачать історики мої запеклі напади, але в інженера, що береться длубатися в таємницях зниклих цивілізацій, є одна перевага. Вчений-історик, розглядаючи той чи інший археологічний сайт, у першу чергу задається питаннями «ХТО?» і «КОЛИ?». Я не кажу, що цей підхід хибний. Я лиш наголошую, що для мене, інженера, ці питання – вторинні. На перше місце виходить інша, нібито дуже проста проблема: «ЯК?» Як сформували отвір у задній стіні Піраміди Чарівника в Ушмалі, щоби відлуння з нього оберталося на крик священного птаха майя? Як інки обробляли камені зі стін своїх фортець? Як ставили сторчма кам’яних велетів острова Пасхи? Як пересували брили, коли будували Баальбек? І так далі, і тому подібне. Вірю, що, отримавши відповідь на запитання «ЯК?», можна легко встановити, хто, коли і з якою метою будував ту чи іншу споруду.
   Свою першу інкську твердиню я побачив 9 липня 2009 року. То був Саксайуаман. Сказати, що був вражений до тремору в руках, – все одно що пукнути в цеху з паровими молотами. Колосальна трирівнева споруда простяглась на вершині гірського хребта неподалік Куско. Дослідники стверджують, що Саксайуаман – це фортеця, збудована інками протягом 1430–1500 рр. Насамперед викликає сумнів призначення твердині. Якщо Саксайуаман – фортеця, то що вона захищає? Споруда лежить осторонь шляхів, що ведуть до Куско, і має повністю відкриту південну сторону. Мури в плані нагадують пилку із зубцями, що є повним абсурдом з точки зору фортифікації. Стіна фортеці мусить бути рівною або трохи випуклою, але в жодному разі не повинна мати ніші, котрі заважатимуть обстрілювати нападників. Я завжди виходжу з того, що древні не були дурнями. Якщо вони затратили десятки років і незліченну кількість робочої сили на спорудження масивного муру зубчатої форми, значить, на те була причина.

   Інкська твердиня Саксайуаман

   Стіна Саксайуамана

   Та зараз мова не про це. Донині не вщухають суперечки з приводу того, як будували Саксайуаман. Я ходив поміж мурів, торкався руками стиків, на власні очі пересвідчуючись, що між блоками годі просунути аркуш паперу, і дивувався: як можна було так досконало обтесати монолітні блоки, окремі з яких важать сорок-п’ятдесят тонн? Якими інструментами їх різали чи висікали? Як переміщали? Можна уявити, як шліфують до блиску окремо взятий блок, навіть якщо він завбільшки з кімнату. Але яким чином відполірувати інший, щоб він підходив до першого, неначе шматок пазла? Як інженер можу сміливо стверджувати, що на сьогоднішній день не знаю технології, здатної здійснити подібні операції з брилами таких розмірів. Може, ви не зрозуміли? Скажу інакше: якщо мені запропонують відтворити фрагмент такої стіни, пообіцявши за роботу мільйон баксів, я буду змушений відмовитися, адже не знайду машин, якими зміг би виконати замовлення.
   Після відвідин Саксайуамана я почувався так, наче голову прищемило якоюсь брилою з його стіни. Незабаром шок минув, проте в мозку лишилося каверзне питання: як трапилось, що люди, котрі збудували таке, програли війну трьомстам авантюристам, у яких, по суті, не було вогнепальної зброї (попри поширену думку, в загоні Пісарро[3] було лише три мушкети і дві легкі мортири; решта конкістадорів мали мечі, списи та арбалети)?

   Мегалітичні блоки (стіна Шести монолітів) на Ойянтайтамбо, висота каменів – 6 м

   Ввечері 10 липня 2009 року я піднявся на Ойянтайтамбо. Від сайту нічого особливого не очікував – невелика зупинка на шляху до Мачу Пікчу, та й усе. І дарма. Те, що мало бути банальним гаянням часу перед потягом до Аґуас Калієнтес (місто-станція біля Мачу Пікчу), стало найбільшим потрясінням за весь час мандрів у Перу. На крутих скелях зліва і справа від річки Патаканчі тяглись догори ступінчаті сільськогосподарські тераси, на правому березі до практично прямовисної скелі тулились кам’яні зерносховища, а в долині річки проступали рештки древніх вулиць. Проте увагу привернуло інше. Вгорі, значно вище за найвищу терасу, на самому вершечку храмового пагорба, стояли мегалітичні блоки, відомі як стіна Шести монолітів. Порівняно з ними камені Саксайуамана скидались на дитячі кубики… Як вони там опинилися (кар’єри розташовані в ущелині річки Урубамба, за п’ять кілометрів від руїн)? Як їх витягли нагору по вертикальній стіні? Як обробили до такого стану, що поверхня каменю стала гладенькою, мов скло?
   Наступного дня вибрався на Мачу Пікчу. Знамените і неперевершене Мачу Пікчу! Коли більшість відвідувачів (а їх там, на відміну від Ойянтайтамбо, були тисячі) роззявляли роти від наївного захвату, я заціпенів, укотре шокований. Щоправда, цього разу шокований неприємно. «Оце й усе?!» – запитував себе.
   Згідно з офіційною наукою, Мачу Пікчу спорудили незадовго до вторгнення іспанців. Цебто твердиня посеред хмар стала однією з останніх інкських фортець. А тепер гляньте на фото Мачу Пікчу і Саксайуамана. Порівняйте розміри каменів, з яких складені їхні стіни. Порівняйте майстерність, із якою зроблено кладку.
   Питання гуркітливою лавиною заторохтіли у голові. Невже і Саксайуаман, і Мачу Пікчу будували ті самі люди? Я ніяк не міг зрозуміти: як сталося, що одна з найпізніших фортець, збудована інками, є жалюгідною копією споруджених раніше? Вони що, розучилися будувати? А хіба можна забути спосіб, у який колись пересували багатотонні блоки? І це при тому, що в момент вторгнення іспанців імперія інків сягнула найбільшого розквіту. Хтось зауважить, що причина у розташуванні: Мачу Пікчу розміщене на гірському хребті (2450 м), оточене глибоченними урвищами, через що будівничі просто не могли виконувати роботи на належному рівні. Але стривайте. Саксайуаман лежить значно вище (3701 м), а брили на Ойянтайтамбо спочивають на не менш важкодоступних скелях, оточені ще глибшими проваллями!.. Чому весь світ знає про Мачу Пікчу і тільки одиниці чули про Саксайуаман? Чому всі пруться на Мачу Пікчу, коли на півдорозі лежать руїни Ойянтайтамбо з неймовірними монолітами?

   Мачу Пікчу зі збільшеним фрагментом стіни

   І так скрізь у Перу: з одного боку – руїни грандіозних споруд неясного призначення, складених із багатотонних, ідеально підігнаних блоків, а з іншого – розхитані будівлі, стіни яких виглядають безладним нагромадженням погано обробленого каміняччя, скріпленого цементом. Згідно з офіційною версією, і перше, і друге будували інки.
   Пригадую, як сидів на одній з терас Мачу Пікчу, неподалік скубли траву кілька лам, звідусіль долинало благувате американське «Oh, my God, it’s awesome![4]» (при цьому туристи з США, наче знущаючись, немислимо розтягували оте «о-о-у-у-усам»), і зненацька до мене дійшло: Саксайуаман і Ойянтайтамбо зводили не інки. Задовго до інків у Перу був хтось іще – інша цивілізація, значно більш розвинута в технологічному сенсі. Саме вона й будувала згадані твердині, а потім із незрозумілих причин зникла. Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак та інші подібні споруди вже були, коли в Перу з’явилися перші інки. Інки побачили твердині готовими і потім, до самого занепаду, намагалися створити щось подібне (Мачу Пікчу, Пука Пукара, Морай та ін.), але… в них не виходило.
   Звідки така певність? Судіть самі.
   Все, що ми знаємо про історію доколумбової Південної Америки, відомо виключно зі слів конкістадорів. Конкістадори отримали свої знання від інків, оскільки на час вторгнення Пісарро інки були єдиними, з кого можна було витягти хоч якусь інформацію. Імперія інків простяглась на півконтиненту, розчавивши чимало інших народів, поглинувши їхні здобутки та історію.
   А тепер головний аргумент: жодна з цивілізацій Південної Америки не мала власного письма. Ні моче, ні чиму, ні аймару, ні навіть інки не спромоглися винайти писемність. А це означає, що, строго кажучи, не існує жодного факту, жодного свідчення про подію, жодної дати чи імені з доіспанської епохи, які були б підтверджені документально. Якщо відкинути археологічні розкопки, то виходить, що всі дисертації та наукові статті про історію Південної Америки, видрукувані за останні чотириста років, опираються на розповіді інків та історії конкістадорів, які є нічим іншим, як переінакшеними розповідями інків. Байдуже, як палко захищають «книгогризи» ту чи іншу теорію, вони мусять розуміти, що їхні першоджерела створювались волоцюгами і авантюристами, чиї опуси кишать історіями про морських чудовиськ, привидів у джунглях та міста, повністю збудовані з золота.
   Наскільки правдивими є історії інків, що стосувалися доіспанської доби? Настільки, наскільки правдивими є історії, що їх розповідає будь-який завойовник. Чесно кажучи, ціла всесвітня історія – це історія цивілізацій-переможців. Переїжджаючи до нового помешкання, ви зразу переклеюєте шпалери. Те саме роблять завойовники: здобутки підкореного народу присвоюються переможцями, а історія – переписується. Так було, так є, і завжди так буде. Факт того, що саме інків викурювали конкістадори з Саксайуамана та Ойянтайтамбо, аж ніяк не означає, що інки споруджували ці фортеці. Так, вони належали інкам. Хто їх будував? Це інше питання. З певністю можна сказати одне: інки зайняли цитаделі, що існували в Андах із незапам’ятних часів. З часом, будучи найсильнішою нацією тогочасної Америки, вони присвоїли не тільки твердині, а й славу їхніх творців. І коли іспанці, немов торнадо, увірвались у Перу, вже не було нікого, хто міг би сказати: «Егей, гляньте – це будували не вони!» Слід віддати інкам належне: ці хлопці не покладали рук, намагаючись витворити щось схоже, але так ніколи й не досягли рівня своїх таємничих попередників. Гляньте ще раз на світлини Мачу Пікчу та Саксайуамана, і ви переконаєтесь, що вони навіть не наблизились до цього рівня…
   Гадаю, на цьому досить. Слід поставити… ні, не крапку… кому чи, може, крапку з комою. Боюсь роздражнити тебе, мій Читачу, і потім залишити незадоволеним, оскільки ця книга не розкриватиме таємниць стародавніх цивілізацій. Ще не час. Історія про Саксайуаман і Мачу Пікчу є лише прикладом, вершиною айсберга моїх роздумів про Перу, Мексику, Ліван та Єгипет. Я розповів її для того, щоб показати, яким чином довідався про єгипетські храми в Дендарі та Абідосі, а також про Баальбек – на сьогоднішній день археологічний сайт № 1 у моєму особистому рейтингу. Невідповідності між офіційною історією і тим, що я побачив у Перу, примусили мене копатися у світовій мережі у пошуку відповідей. Ці копання призвели до відкриття десятків подібних неузгоджень між історією та руїнами Лівану, Сирії, Єгипту.
   Ось так усе почалося. На середину 2010-го я дозрів до рішення, що мушу поїхати на Близький Схід і до Єгипту – побачити все на власні очі. Зателефонував Лесі Москаленко, редактору журналу «MANDRY», і попросив забронювати квиток до Бейрута, столиці Лівану, на 7 грудня 2010 року.
   Іноді думаю, якби випрохав квиток на 8 чи 9 грудня, все вийшло б інакше…
* * *
   Як я вже згадував, шукаючи пояснення для феноменальних блоків із перуанських твердинь, натрапив на інформацію про Баальбек.
   Офіційно Баальбек – це руїни римського міста, датовані І – IV ст. н. е., в долині Бекаа на схід від річки Літані, нині – територія Лівану. І справді, ззовні сайт цілком скидається на давньоримське поселення: храм Бахуса, Венери і Юпітера (типові представники архітектури Риму), багато мармурових колон, височенних арок, архітектурно оздоблених пропілеїв та інших помпезних елементів, що мали підкреслювати могутність імперії. Баальбек скидається на звичайне елліністичне місто, таке як Джераш у Йорданії чи Апамея в Сирії. Дивишся – все гаразд, усе просто чудово – вигляд руїн нічим не суперечить історичним документам. Хоча ви вже, мабуть, здогадалися, що десь у кущах за поворотом причаїлося велике волохате «але»…
   Так і є. Баальбек – стопроцентне римське місто, якби не один нюанс: його храми разом із усіма отими пафосними атрибутами римської архітектури стоять на платформі, складеній з тисячотонних блоків, а блоки ті, як і брили в стінах Саксайуамана, ідеально підігнані один до одного.
   Поміркуйте лишень – тераса, складена з ТИСЯЧОТОННИХ блоків![5] Для порівняння: найбільший гранітний блок піраміди Хеопса важить «лише» 80 тонн…
   Цей момент є моїм маленьким тріумфом над усіма істориками. Бо не-інженер не може осягнути, що таке брила вагою 1000 тонн. Людина, яка не розв’язувала інженерних задач, просто не має з чим порівняти таку масу, вона не може усвідомити її, бо зазвичай у побуті ми користуємося значно меншими цифрами: кілограм цукру, мішок картоплі (півцентнера) тощо. Мабуть, найважче, з чим доводиться зустрічатися обивателю, – це автомобіль (1,5–2 тонни). Проте як часто вам доводиться виштовхувати з багнюки чи снігу велику машину?
   1000 тонн – це з біса нереальна цифра. Наша цивілізація закинула людину на Місяць, розшифрувала ДНК, розщепила атом на таку дрібноту, що зникла різниця між енергією та масою, але при цьому найбільший монолітний вантаж, який будь-коли пересувався нами на великі відстані, важив 253,8 тонни. Підіймав його в повітря український красень – АН-225 «Мрія», найбільший літак світу. Нічого більшого понад землею ми не тягали. І навряд чи найближчим часом слід очікувати нових рекордів.
   Дивно виходить, правда? Баальбек розлігся на фундаменті, сформованому з камінців, окремі з яких важать 1000 тонн, а офіційна історія стверджує, що його будували римляни… Може, ми про якихось різних римлян говоримо?
   Зайдемо з іншого боку. Вчені кажуть, що Баальбек добудовували у IV ст. н. е. Якраз у той час, коли Нерон спалив Рим. Я не хочу влазити в полеміку стосовно того, хто спалив, можливо, і не Нерон, біс із ним, це не так важливо. Рим згорів – це головне. Після пожежі Нерон наказує відбудувати свій «золотий палац». З усіх кінців імперії стягують найкращих каменярів, звозять матеріали, і починається робота. Палац незабаром відбудували… з цеглин завбільшки з дитячий наплічник.


   На той час Римська імперія вже тріщала по швах. Тотальний занепад був не за горами. Це виявлялося, зокрема, у зростанні бюрократизму. Кожна витратна стаття під час відбудови «золотого палацу» ретельно фіксувалася. Збереглися десятки документів, у яких записано кількість мулів, рабів, цегли та цементу, що пішли на різні етапи будівництва.
   То що виходить: правитель найбільшої тогочасної імперії відновлює власний палац зі звичайних цеглинок, залишаючи після цього стоси документальних свідчень, і в той же час у глибокій провінції, на задвірках імперії, хтось споруджує терасу з брил вагою 1000 тонн і про це ніде не написано? Маячня!
   Пояснення в цьому випадку таке ж, як і в історії з Саксайуаманом чи Ойянтайтамбо. Баальбек (принаймні нижню його частину) будували не римляни. Платформа знаходилась у долині Бекаа задовго до того, як туди прийшли нащадки Ромула і Рема. Римляни, певна річ, не були дурнями. Коли у 27 р. до н. е. Октавіан Август перетворив Сирію на колонію, вони усвідомили, що з Баальбеком треба щось робити.[6] Камінці завбільшки з немаленький атрій,[7] м’яко кажучи, не вписувались у римське бачення світу. Існування тераси добряче псувало репутацію римлян як найбільш могутньої і передової нації. То що вони зробили? Вибехкали над «трилітоном» кілька власних храмів і сказали, що весь комплекс римський – римський і більше нічий. Так робили інки з твердинями довкола Куско. Так робили ацтеки з пірамідами Теотіуакану. Нові шпалери, і – тс-с-с! – жодної згадки про те, що під ними.
   Помалу в моїй голові сформувалась дивна картинка. Підсвідомо я почав поділяти всі руїни древніх цивілізацій на дві групи. До першої відносив загальновідомі (популярні серед туристів) археологічні сайти: єгипетські піраміди у Гізі, майянський комплекс Чичен-Іца в Мексиці, Мачу Пікчу в Перу – все те, що зазвичай ліплять на рекламні плакати туристичних агенцій. До другої, відповідно, належали руїни, про існування яких практично ніхто не знає: Саксайуаман і Ойянтайтамбо в Перу, Баальбек у Лівані, Ушмаль у Мексиці.
   Можна провести класифікацію за іншим критерієм. Наприклад, поділити руїни на дві групи в залежності від того, чи вписуються вони в сучасне бачення світової історії чи ні. І ви будете здивовані! У цьому випадку розмежувальна лінія проляже там само, де й раніше. З одного боку згуртуються єгипетські піраміди, Чичен-Іца та Мачу Пікчу, а з іншого постануть Баальбек, Ойянтайтамбо, Саксайуаман і Ушмаль.
   Дозволю собі піти далі, зробивши третю класифікацію. Критерієм цього разу буде відповідність інженерної складності руїн технологічному рівню тих цивілізацій, яким ці руїни приписуються. Іншими словами, я систематизуватиму археологічні комплекси залежно від того, чи могли вони бути збудовані цивілізаціями, яким приписуються, чи ні. І знову розподіл вийде точно таким самим: Гіза, Чичен-Іца та Мачу Пікчу, а навпроти них – Баальбек, Саксайуаман і Ушмаль…
   Я не хочу занадто згущувати фарби. Не йдеться про яку-небудь масонську змову чи щось таке. Всі згадані руїни доступні, відкриті для відвідувачів. Ви можете знайти їх світлини в Інтернеті, почитати про них. Чому тоді про них так мало знають? Якщо вони справді такі цікаві, чому орди людей сповзаються, мов мурахи на дохлу сарану, до єгипетських пірамід, але ніхто не мчить, задерши голову, в Ліван дивитися на Баальбек? Причина банальна, і ви її вже знаєте. Саксайуаман, Ойянтайтамбо і Баальбек не вписуються в сучасну версію історії. Вони перевертають усе догори дригом, наче насміхаючись над тим, що написано у книгах. Кмітливий відвідувач почне ставити запитання, на жодне з яких у гідів не буде відповіді. А це вже нікуди не годиться. Тому цих сайтів уникають. Легше повезти туриста до Великих пірамід, де він наробить купу фото з розведеними вбік і зігнутими в ліктях руками, бо піраміди красиві і бляха-які-здоровенні (так чудово виглядають на знімках!), аніж тягти його у зовні непоказний Баальбек і примушувати ворушити мізками…
   Ніхто не ховає Баальбек, Ушмаль чи Саксайуаман. Просто їх не піарять. У сучасному світі цього достатньо, щоб поринути у забуття.
   Гаразд, тепер уже справді досить. Мій довгий вступ наближається до завершення. Я лише хотів, щоб ви зрозуміли, що в результаті поїздок до Мексики, Перу та острова Пасхи у мене почало формуватись власне бачення всесвітньої історії, яке дещо відрізняється від того, яке подають у підручниках. У голові крутилися шматки незрозумілих ідей, стрибали якісь розмиті образи. Для того щоб зібрати все це докупи, потрібно було їхати на Близький Схід і побачити руїни Баальбека, Петри, Пальміри. Я більше не хотів читати книжки і статті з Інтернету. Я знав, що камені можуть породити більше запитань, ніж дати відповідей, але також знав, що камені не можуть брехати. Хотілося віднайти відсутні пазли, завершити формування тої картинки у голові, а тоді розповісти все тобі, Читачу.
   Я знайшов, що шукав. Протягом більш ніж двох місяців відвідав Баальбек, Пальміру, Апамею, Джераш та Петру, а ще – півтора десятка єгипетських храмів, починаючи з храму Сеті І в Абідосі і закінчуючи Абу Сімбелом. Я торкався «трилітона» зі змішаним почуттям подиву, страху і благоговіння, бачив загадкові водостоки в Дендарі і мегаліти в Абідосі, котрі один в один повторюють камені зі стін Саксайуамана. Тому ця книга мала бути іншою. Вона мала б висипати на вас контейнер оповідей про руїни, древні цивілізації та помилки істориків.
   Не склалося…
   На жаль, вирушаючи на Близький Схід, я не відав, що потраплю в Каїр за півдня до початку революції; не уявляв, що доведеться провести тиждень на площі Тахрір, після чого мене арештують у столиці Сирії; і найголовніше – навіть не здогадувався, що після повернення з подорожі доля зведе мене з Сергієм Притулою, з чиєї ласки я опинюсь на іншому боці планети, аж у Новій Зеландії, захищаючи честь українських жінок.
   Тож розповіді про древніх мусять почекати.
   Мандри Близьким Сходом завершились таким феєрверком пригод, про які просто не можна не написати. Книга про те, що нашептали мені камені з Перу, Мексики, Лівану та Єгипту, ще буде. Я напишу не лише про згадані краї, а й про інкські золоті прикраси, котрі нагадують сучасні винищувачі, про загадкові піраміди у Китаї, які дотепер приховуються від громадськості, про таємничу гору Кайлас і багато всього іншого. Обіцяю! А поки що розповім вам три на перший погляд не пов’язані історії: про перші буремні дні єгипетської революції, котра затягла мене без попередження і не питаючи дозволу, про веселий інцидент у міжнародному аеропорту Дамаска, де я хвацько виматюкав полковника таємної сирійської поліції, і про грандіозну авантюру під назвою «На Зеландію!», вигадану тернопільським «Сірим» Сергієм Притулою. Всі ці історії втиснулись у кілька місяців мого життя і міцно переплелися, відсунувши решту подій на другий план.
   Так уже вийшло. Я не винен. Ніколи не знаєш, куди заведе тебе довга дорога…

   23 січня 2012
   Отжіваронґо, Намібія

Частина І
Єгипетська революція

Каченята серед Мордору

   Справжній мандрівник не шукає легких шляхів. Я навмисно уникаю ходжених стежок і вичищених до огидного блиску курортів. Країна цікава мені тільки тоді, коли в ній можна знайти щось оригінальне, нетипове, приголомшливе і небезпечне. Через це спочатку моє рішення податися в Єгипет викликало подив. А й справді, що там нового і небезпечного? Я зовсім не заперечую монументальності пірамід, величі древніх храмів у долині Нілу, краси пляжів і лагун Червоного моря. Все це цікаво. Проте перелічені місця аж надто доступні і до жаху популярні серед туристів-матрацників. «Нічого небувалого в сучасному Єгипті не знайти», – переконували мене товариші.
   Вони помилялись. Дуже сильно помилялися. Навіть у затоптаному туристами Єгипті є за чим пополювати справжнім шукачам пригод. Поряд із люксовими готелями і монументами давньоєгипетської культури в Єгипті є безкрайня Сахара…
* * *
   Сахара – найбільша пустеля на планеті Земля. Вона займає всю Північну Африку, від Атлантичного океану на заході до Червоного моря на сході. В межах Єгипту Сахара носить назву Західної пустелі. За іронією долі Західною пустелею назвали східну частину Сахари. Таке неузгодження виникло через те, що Північно-Східну Сахару в світі заведено називати Лівійською пустелею. В той же час чимала частина цієї пустелі пролягає по єгипетській території. Ясне діло, єгиптяни не вельми полюбляють величати свою пустелю Лівійською. От вони й вирішили пустелю на східному березі Нілу називати Східною, а ту, що простягається на заході, відповідно, Західною. Нині територія на схід від найдовшої річки світу покремсана густою сіткою доріг і поцяткована безліччю невеликих поселень, через що вже давно не вважається пустелею. Назва «Східна» за нею не закріпилась. На захід від Нілу, навпаки, простяглася реальна пустка з мертвими скелями, похмурими проваллями і хвилеподібними дюнами. Тут назва «Західна пустеля» є більш ніж доречною. Ось так наперекір здоровому глузду Східна Сахара стала називатися Західною пустелею.
   Чимала частина цієї території не просто безлюдна, а повністю позбавлена засобів для життя. Єдиними місцями, придатними для існування людей, є п’ять оаз, віддалених одна від одної на сотні кілометрів. Острівці зелені мають назви (в порядку віддаленості від Нілу): Аль-Харґа, Дахла, Фарафра, Бахарійя та Сіва. Перші чотири заселені нащадками кочівників-бедуїнів. В останній, Сіві, що знаходиться аж під кордоном із Лівією, живуть мозамбіти – гонорове берберське плем’я, котре навіть у ХХІ столітті спромоглося зберегти неторканими власні традиції та звичаї.
   Загалом я пробув у Єгипті тридцять п’ять днів, із яких лиш десять пішли на відвідини храмів. Решту часу провів у Західній пустелі, об’їхавши оази. Анітрохи не пожалкував. Сахара ховає у своєму лоні надзвичайні місця. Я дізнався про загадкові крейдяні скульптури Білої пустелі, бачив нашпиговану понурими конусоподібними пагорбами Чорну пустелю, гуляв у пальмових гаях, які захищають оази від всепоглинаючого піску, відвідав кришталево чисті озера Сіви і навіть забирався вглиб Великого піщаного моря – найбільшого скупчення піску на планеті Земля, таємниця походження якого донині не розкрита. У це важко повірити, проте жодна інша природна зона, навіть тропічні ліси, не може похвалитися більшою різноманітністю природних ландшафтів!
   Найбільше запам’яталась курйозна пригода, що трапилася на межі Білої та Чорної пустель.
   Біла пустеля всуціль укрита кремово-білим шаром крейди. На цьому білому «килимі» розташувалося скупчення крейдяних і вапнякових формацій, що нагадують не то печерні сталагміти, не то фігури фантастичних істот, котрі з невідомих причин затверділи і зрослися із землею. Якби не побував там, то нізащо не повірив би, що такі пейзажі існують на планеті Земля. Вчені досі сперечаються з приводу того, як сформувалися фігури Білої пустелі. Одні доводять, що крейда була там споконвіку, а загадкові формації утворилися завдяки частим піщаним бурям, які видували найбільш крихкі шари крейди. Інші стверджують, що плато на північ від оази Фарафра – це рештки древнього моря, оскільки крейдяні скелі нібито схожі на дно океану.
   Поряд із Білою пустелею знаходиться її антипод – Чорна пустеля. У Білій, куди не глянь, погляд натикається лише на біле. Де-не-де між крейдяними колосами пробиваються «калюжі» жовтого піску. В Чорній – усе навпаки. Земля до обрію всіяна дрібним чорним камінням. Місцями камені формують конусоподібні пагорби, що надають краєвиду лячно-сюрреалістичного відтінку. Німець, із яким ми заприятелювали у Фарафрі і мандрували разом до Бахарійї, порівняв цю пустелю з Мордором, описаним у трилогії «Володар перснів».
   …Ввечері 18 січня, на третій день перебування у пустелі, ми їхали на північ до оази Бахарійя. Було нас троє: я, німець і бедуїн-водій. Час пізній, сутінки помалу обволікали небо сірістю. Втомлений багатоденним перебуванням у пустелі, я куняв. Аж раптом очуняв від того, що водій ураз загальмував. Вискнули гальма, порснула з-під коліс курява, а я, не встигши зреагувати, ледь не гепнувся макітрою об лобове скло машини.
   – Що за жарти? – репетую на араба, але тут-таки стуляю писок, оскільки бачу перед капотом те, чого не мав би бачити. Взагалі.
   У запиленому світлі фар переминалися з лапки на лапку декілька пухнастих каченят. І це в самому серці Сахари! За сотню кілометрів від найближчого житла!
   Бедуїн потер очі. Німець зробив те ж саме. Ми перезирнулися, щоб переконатися, що бачимо одне й те ж. Зрештою вибрались із джипу і переловили каченят. Не лишати ж їх на розтерзання сонцю! Закинули птицю в багажник і рушили далі.
   Темніло. На конуси світла, що витикались над бампером, насідала пітьма. Несподівано шофер знову загальмував. Так само стрімко, як і минулого разу. Цього разу я не лаявся. Ми завмерли і, витягнувши шиї, витріщались на поганючу дорогу. На потрісканому асфальті тісною купкою розташувалася… нова група жовтих, мов спілі лимони, каченят.
   – Це неможливо, – шепочу я, перелякано зиркаючи на водія, – у нас галюцинації від утоми…
   – Ми на сонці перегрілись, чувак! – схопився за голову німець.
   Коли шок трохи стих, ми висковзнули з джипу і знову взялися гасати за каченятами. Зловили, закинули до першої партії і поїхали. Я вирячувався в темряву, коли з жахом зрозумів, що повсюди довкола нас – і зліва, і справа, й попереду – пустеля кишить каченятами. «Я з’їхав з глузду! Двинувся! – неприємна думка пекучою кулею протнула мозок. – Це не просто перегрів. Це дурка. І ми всі помремо. Точно!» Бедуїн перелякано лупонув по гальмах і у відчаї затулив обличчя руками.
   Зненацька я розрізнив відблиски фар зустрічного авто. Темно-зелений пікап ривками їхав нам назустріч. Під час зупинок з кабіни виплигував розлючений, наче ведмідь, бедуїн, лаявся страшними матюками і кидався туди-сюди поміж чорного каміння. Збирав каченят.
   Скоро він під’їхав і повідав нам свою трагічну історію.
   Як виявилось, араб віз до себе додому в Бахарійю цілий кузов дерев’яних кліток з… каченятами. Клітки були високими, однак не мали кришок. Розігнавшись на паршивенькій пустельній дорозі до 100 км/год, цей безталанний товариш не помітив, що його авто добряче розтрясло. Каченята застрибали в унісон, по тому, говорячи технічними термінами, увійшли в резонанс з вібруючими клітками і стали активно покидати транспортний засіб. Горе-шофер спохватився лиш тоді, коли половина крячат успішно десантувалася з кузова.
   Поставивши машини поперек дороги, араби ввімкнули дальнє світло і взялися ловити птицю. Давлячись від сміху, ми з німцем допомагали їм.
* * *
   «Бедуїнські» оази (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені асфальтованою дорогою. Шосе починається в Асіуті на березі Нілу, йде на південь до Аль-Харґи, завертає на захід до містечка Мут (Дахла), після чого, роблячи величезну дугу, повертає на північний схід, проминає Фарафру і Бахарійю і тягнеться аж до Каїра.
   Оаза Сіва лежить осторонь, далеко на заході від основних доріг, там, де починається справжня пустеля. Вона розташувалася у западині довжиною 60 км, шириною близько 16 км, на 20–30 м нижче від рівня моря.
   Окрім відмежованості від світу Сіва славиться своїм Оракулом. Оракули – це, типу, пророки. В античному світі так називали чуваків, які мали безпосередній доступ до божества і белькотали різні нісенітниці від його імені. Іноді ця ахінея справджувалася. За переказами, ахінея, котру ніс Оракул із Сіви, справджувалася завжди. Не знаю, наскільки ця інформація відповідає дійсності, проте достеменно відомо, що до сіванського Оракула навідувався сам Олександр Македонський. Стерши на попіл перські війська під Іссом,[8] великий македонянин узимку 332–331 рр. до н. е. прийшов у Єгипет. Без напружень розігнав місцеве воїнство, тим самим поклавши край царюванню династії Ахеменідів (перських царів, що проголосили себе фараонами). Почувши про пустельного Оракула, Олександр вирушив до Сіви. Македонянин дістався оази і поговорив з провидцем. Про що саме – невідомо, хоча легенди стверджують, що Оракул провістив полководцю славу і велич, із якою могли зрівнятись лише боги. Сказав, що той правитиме світом, створивши найбільшу державу за всю історію людства. Окрилений такою промовою, Олександр повернувся в Месопотамію, де ще раз (уже втретє) дав прочухана Дарію ІІІ і знищив його стотисячну армію (через рік перси, певно, вирішивши, що досить стільки ганьбитися, самі прикінчили Дарія). Продовживши похід на Схід, у 330 р. до н. е. Олександр зайняв Іранське нагір’я, у 329-у ввірвався у Середню Азію. Навесні 327-го досяг Західної Індії, де наголову розбив військо індійського царя Пора. Переслідуючи армію потовченого індуса, Македонянин спустився вздовж Інду і дійшов до Індійського океану. Повернутися його змусила не поразка, а втома власних вояків.


   Оракул із Сіви мав рацію: менш ніж за десять років Олександр Македонський створив країну, рівної якій ще не було. Його держава простягалася від Дунаю до Інду, охопивши два континенти.
   За два століття до появи Олександра Великого сіванський Оракул напророчив іще одному «бравому» вояці. У 525 р. до н. е. перський цар Камбіс із уже відомих нам Ахеменідів завоював Єгипет, перемігши військо фараона Псамметиха ІІІ. Він не здогадувався тоді, що ця перемога стане останньою в його житті.
   У 524 р. до н. е. Камбіс зібрав добірне військо і рушив на південь – підкоряти країну Куш (згодом – Нубія)… Не те щоб він програв. Просто ніяк не міг знайти, з ким же битися. Нубійські племена водили Камбіса за носа, уникаючи прямих сутичок і помалу вимотуючи ворога. Нубійці досягли свого. В армії Камбіса скінчились запаси продовольства. Розпочався голод, за ним – канібалізм. Колись могутня армія розпалась на бандитські загони, з яких кожен самотужки повертався до Єгипту. Половина вояків згинула в пустелі, так і не вступивши в бій із ворогом.
   Ось у цей самий час до Камбіса дійшли чутки про прокляття Оракула. Славнозвісний провидець із Сіви (далекий пращур того, з ким спілкувався Олександр Великий), дізнавшись про вторгнення персів, прокляв їхнього царя і провістив, що той не здобуде більше жодної перемоги на полі битви, а сам помре як собака. Камбіс оскаженів. Зібрав іще одне військо і послав його до Сіви з наказом заткнути пельку балакучому Оракулу, а оазу спалити дотла. Величезний караван, який налічував 50 тисяч вояків, тисячі мулів та верблюдів, попрямував на захід, у пустелю. За кілька тижнів армія Камбіса дісталася оази Фарафра, де поповнила запаси води та провіанту. Сіву від Фарафри відділяє триста кілометрів дикої пустелі. Відпочивши, караван вирушив на північний захід. Відтоді його ніхто не бачив. 50 тисяч людей безслідно зникли в Сахарі. (Найбільш імовірно, потрапили в піщану бурю, в Сахарі вона справді здатна поховати цілу армію.)
   У 522 р. до н. е. мідійський жрець Ґаумата підняв повстання проти Камбіса. Почувши про це, цар заспішив до Персії – придушувати заколот. По дорозі він помер за таємничих обставин…
   Щоб дістатися з оази Бахарійя до Сіви, мені довелося проїхатися шляхом зниклої армії Камбіса. На карті це виглядало безпечно і просто – від Бахарійї на захід тягнулася дорога. Я навіть не переймався, бо в легенді мапи зазначалося, що це головна (main), а не другорядна (secondary). Насправді ж, коли в Бахарійї я почав розпитувати, як дістатися до Сіви, виявилося, що дороги немає. Вона була там. Років тридцять тому. Потім її роздовбали, а те, що лишилося, засмоктали піски. Нову взялися прокладати тільки на початку двотисячних. Вибудували кілометрів вісімдесят з боку Сіви і… зупинились. Як це завжди буває – гроші закінчилися. Тепер від Сіви на схід тягнеться новеньке шосе, яке через вісімдесят кілометрів просто обривається, наче його обрубали, а з боку Бахарійї немає нічого. Таким чином, мені довелося шукати водія з повнопривідним позашляховиком, отримувати дозвіл від єгипетського уряду на поїздку в пустелю і, звісно, всюди платити, платити, платити.
   Мандрівка до Сіви, певна річ, видалася цікавою. Можна було б надряпати цілий розділ. А може, й більше. Але мова зараз не про Сахару, Сіву чи берберів. У тій історії, що збираюсь вам розповісти, Сіва – лише відправна точка. Саме тут, у самісінькому серці Сахари – за 2 500 км від України, за 17 000 км від Нової Зеландії, – почалася новозеландська авантюра.
* * *
   Незважаючи на тонни пересторог, якими кишів Інтернет, Сіва виявилась затишною місциною. Бербери не вирізнялися привітністю, але й не дошкуляли. Поки ти поважаєш їхні звичаї, вони поважають тебе.
   У Сіві я робив дві речі: блукав запиленими манівцями, ховаючись у затінках під пальмовим віттям, і писав. День починався зі сніданку в кафе під навісом зразу напроти готелю (млинці, банани, склянка свіжого апельсинового соку), після чого я йшов тинятися оазою, забираючись у найдальші гаї, що заступали селище від брижуватих дюн. Прогулянка тривала кілька годин. Об одинадцятій відкривався заклад бербера Абдул-Мубді – щось на кшталт інтернет-кав’ярні, в сіванському розумінні. Він розташовувався віддалік поселення, у західній частині оази, обабіч ґрунтівки, що вела до гарячих джерел. Я йшов туди, вмикав нетбук і починав працювати. Сигнал мережі був слабкий, часом переривався, та все ж мені вдавалося почитати новини і переглянути пошту.
   Абдул-Мубді я майже не бачив. Більше спілкувався з його дружиною – смаглявою алжиркою цілком європейської зовнішності. Коли завітав до кав’ярні вдруге поспіль, вона запропонувала мені обід. Відтоді я по півдня просиджував на веранді Абдул-Мубді: писав, обідав і нишпорив у Інтернеті.
   Господарство Абдул-Мубді з боків оточене щільними пальмовими дібровами. Ближче до вечора, втомлюючись від писання, я змушував себе перериватися. Відставляв нетбук убік, виходив з веранди і, заклавши руки в кишені, бродив між пальмами. Розганяв застоялу кров. Вертаючись із прогулянки, кілька хвилин виділяв на перегляд пошти й новин. Зазвичай я обмежуюсь читанням заголовків статей (інакше існує великий ризик застрягнути на сайті надовго – Інтернет, зараза, надає тисячу і один спосіб створити видимість корисної робити). Тож увечері 23 січня все було як завжди: обід, кілька годин роботи над книгою, прогулянка, читання заголовків на сайті www.korrespondent.net. Я вже готувався відновити роботу над романом, коли раптом погляд затримався на нещодавно доданій новині: «Новозеландець виграв у конкурсі дружину з України».
   Я насупився. Клацнув по заголовку правою кнопкою миші і розкрив статтю в новій вкладці. Став читати. Новозеландська радіостудія «The ROCK FM» розігрувала у конкурсі поїздку за дружиною до України. Переможцем став фермер і винороб на ім’я Ґреґ Морґан. Радіо оплачувало цьому довбограю переліт до України, давало 2000 доларів на кишенькові витрати, а українська ескорт-агенція обіцяла за два тижні дібрати дівчинку, яку потім пан Морґан забере додому. Наче якусь річ чи худобину. На знімку біля статті красувалася тлуста і задоволена морда переможця.
   Обурювало все: назва, суть конкурсу, тон статті, а найбільше – самовдоволена пика Морґана. «Потворо! – зануртував я подумки. – От би тобі…» Стиснувши кулаки, став міркувати про те, чим можна було б відплатити новозеландцям у цілому і Морґану зокрема. Дуже скоро заспокоївся, так нічого й не вигадавши. Самі подумайте – що можна зробити, сидячи в малолюдній оазі посеред безкрайньої Сахари десь під кордоном із Лівією? Нічого. Можна лиш обурюватися, молотити кулаками по повітрю, і все.
   На тому все могло закінчитися, проте доля розсудила інакше.
   Я закрив статтю і за півгодини забув про неї, повернувшись до писання. Проте про мене не забули. Десь там угорі, в недоступній височині між розріджених хмарок, зчепилися зубцями небесні коліщатка, і колесо фортуни, скрегочучи, почало розкручуватися. Поки що повільно, без поспіху. Але вже зовсім скоро, за двадцять п’ять сотень кілометрів від оази Сіва, про Ґреґа Морґана почує ведучий «Нового каналу» Сергій Притула. Так само обуриться, подумає про помсту і… згадає мене.
   І колесо закрутиться на повну.
* * *
   Близькосхідна мандрівка добігала кінця. Попереду чекали Каїр і піраміди в Гізі, після чого – політ додому. Почувався я чудово. Писав, байдикував, тинявся оазою. Безтурботно проводив останні дні у пустелі, навіть не здогадуючись, що чекає попереду. Якби хтось із берберів натякнув про заворушення, якими от-от захлинуться головні міста Єгипту, я міг би прочитати про це в Мережі. Благо, Інтернет був, хоч і поганенький. Та й чутки про це ходили давно – бербери все чудово знали. От тільки ніхто мені нічого не сказав. Без усякого злого умислу, просто сіванцям було байдуже. По цимбалах. Їхня оаза лиш формально належить Єгипту. Вони жили і живуть самі по собі. Ще цілих шість століть після того, як у Єгипет приперлись араби, Сіва поклонялася єгипетському богу Амону. Півстоліття після того, як Єгипет став світською державою, Сіва дотримується радикальних ісламських звичаїв. Тож Каїр із його проблемами, протиріччями та наелектризованою атмосферою нічого для них не означав. Берберам не було діла до того, що країна завмерла за крок від провалля, на дні якого чорнів привид громадянської війни. Сіва жила власним життям.
   Двадцять шостого січня я нарешті вирішив, що настав час повертатись до цивілізації.
   До початку єгипетської революції залишались лічені години.

Каїрський сюрприз

   В цілому поїздка проходила звично: сонне бурмотіння єгиптян, монотонна арабська музика, нетривалі зупинки на постах, де водій терпляче звітував поліцейським про кількість і національність іноземців у салоні.
   Спати не хотілося. У масній чорноті за вікном пливла Сахара, але нічого не було видно: ніч видалася темною, безмісячною. Навіть зорі поховалися. З небес не блимав жоден вогник. Я відключився тільки тоді, коли автобус виїхав до середземноморського узбережжя. То була третина десятигодинного шляху до Каїра…
   Розбудив мене типово арабський, експресивний галас під вікнами.
   Я розплющив очі. За бортом досі була глупа ніч. Автобус утримували на черговому поліцейському посту. Кілька пасажирів запекло махали руками і щось кричали в обличчя поліцейським. Водій, хмуро потупившись, тупцяв віддалік. Поліцейські незворушно мотали головами і жестами показували крикунам, що їм слід повернутися в автобус.
   Крики миттю вимили з голови залишки сну. Я поворушив залежалими кінцівками і повернувся до молодого єгиптянина.
   – Хай! Вибач, ти говориш англійською? – Хлопчина був одягнутий на європейський манер: футболка, джинси, кеди. Я сподівався, що він зрозуміє мене.
   – Так, – охоче відгукнувся єгиптянин.
   – Де ми?
   – Біля Александрії.
   Мій сусіда говорив майже без акценту. Я подивився за вікно, араби притихли, а тому вирішив не розпитувати далі.
   – О’кей, – сказав я і відкинувся на кріслі.
   А дарма.
   Чоловіки, що сварилися з поліцейськими, помалу поверталися в автобус. Вони про щось перемовлялися між собою, часом не стримуючись і переходячи на обурений крик. Обличчя були похмурими й ображеними водночас. Згодом я дізнаюсь, що то були пасажири, які прямували до Александрії. Вони мали всі підстави обурюватися: поліція спинила автобус на з’їзді з автостради і заборонила водію заїжджати до Александрії. Сварки та благання нічого не дали. В ніч з 27 на 28 січня Александрія виявилася заблокованою з усіх боків. Усі, хто їхав до міста Олександра Македонського, змушені були продовжити подорож до столиці.
   Полісмени розступились, і автобус повернувся на трасу.
   Годинник показував о пів на п’яту ранку. З того моменту й аж до кінця подорожі жоден з єгиптян не склепив очей. Араби щось жваво обговорювали. Їх голоси звучали напружено, а в очах проблискувала злість.
   Заколисаний дорогою, я невдовзі заснув, вперто відмовляючись помічати, що довкола щось відбувається. Щось дуже, дуже важливе.
* * *
   Двадцять восьмого січня о 7:35 ранку автобус прибув до Каїра. Сонце ховалося за будинками, залишаючи в повітрі легкий попелястий наліт ночі.
   Я швидко приводив себе до тями, знаючи, що зовні чекає зграя набридливих таксистів, готових на що завгодно, тільки б витрусити з мене кількадесят зайвих фунтів.
   Єгиптяни поволі виходили. Я сидів, навмисно пропускаючи арабів. Сподівався, що вони «зімнуть» собою першу хвилю найбільш настирливих шоферів і мені перепадуть більш зговірливі.
   Зрештою, закинувши наплічник на плечі, за звичкою тримаючи ліву руку на сумці з нетбуком та грішми, я випав на платформу. Позаду нікого не було – автобус спорожнів.
   Я роззирнувся і попервах нічого не зрозумів.
   – Це вже Каїр? – здивовано уточнив у того самого молодого єгиптянина, який добре знав англійську.
   – Ага. Ми приїхали.
   – Круто, – недовірливо роззирався навкруги.
   Автостанція здавалася сонною. Людей було обмаль, ніхто не галасував. Кілька водіїв, побачивши мій виразно європейський писок, підступили і запропонували свої послуги. На диво, вистачило кількох насуплено-грізних поглядів, щоби спекатися їх. Я давно взяв за правило під час подорожі ніколи не погоджуватись на те, що випадає першим. І вам раджу. Ставтесь із осторогою до людей, які першими наближаються до вас в аеропорту, на вокзалі чи на підході до якого-небудь археологічного сайту. Вони зазвичай зовсім не ті, за кого себе видають.
   Така поведінка каїрських таксистів спантеличила. Якось це зовсім не по-арабськи. Після двох місяців на Близькому Сході я вперше розгубився по-справжньому.
   Вдаючи, наче знаю, що роблю, я попрямував до виходу з автовокзалу. Відійшовши від автостанції, спинився, остаточно збитий з пантелику. Ніхто не діймав мене. Ніхто не біг за мною і не ліз на голову, пропонуючи свої послуги. Ще більш дивно – дорога, в яку впирався виїзд із автостанції, була порожньою. Складалося враження, наче я прибув до Каїра посеред глупої ночі, а не сонячного ранку п’ятниці.
   Присмирнівши, я повернувся назад до станції.
   – I need taxi, – кажу до найближчого таксиста.
   – Куди їхати? – без особливого запалу відповідає той.
   «Та що з вами таке? – думаю. – Перед вами білий європеєць, якого сам Аллах велів розвести на бабки, а ви поводитесь, мов байбаки ранньої весни!»
   – «Cairo Stars Hotel». – Я планував зупинитися в хостелі, але, познайомившись перед Новим роком з Лу, Алексом та Армандо, зупинився у готелі, вибраному мексиканцями. «Cairo Stars» був невеликим і дешевим двозірковим готелем у центрі Каїра, за кілька кварталів від площі Тахрір. За кілька днів, що лишалися до 2011-го, я встиг потоваришувати з тамтешнім менеджером, а тому, повернувшись до столиці, вирішив не шукати нічого кращого. – Це на Адлі-стрит.
   – Знаю, – мотнув головою таксист і замовк.
   Чи не вперше я мусив першим називати ціну. Небачене явище для арабського світу!
   – П’ятдесят фунтів, – кажу. «Cairo Stars» неблизько.
   – Сто, – летить у відповідь.
   Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.
   – Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.
   – П’ятдесят, – сердито наполягаю.
   – Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.
   Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.
   – Добре, – приймаю пропозицію, – шістдесят. Поїхали.
   Ми сіли у ветхі «Жигулі», обліплені, наче новорічна ялинка наклейками, кольоровими ліхтариками і всякими блискучими пластиковими штуковинами, і поїхали.
   Каїр не припиняв дивувати. Зустрічних машин не було. За нами теж ніхто не їхав. Я знов подумав про те, що з містом щось негаразд. Під час попереднього мого візиту навіть уночі на вулиці було більше народу.
   За чверть години таксист висадив мене біля готелю. «Cairo Stars» знаходиться на розі Адлі-стрит та вулиці Мохаммеда Фаріда. Адлі – один з центральних проспектів столиці – виглядав мертвим і застиглим, наче на фотографії. Ні людей, ні машин. Каїр починав мене лякати.
   Перед тим як проситися до готелю, я зійшов на перехрестя і подивився на південь уздовж вулиці Фаріда. Сонце видряпалось достатньо високо. Проспект чудово освітлювався і був таким самим спорожнілим, як і Адлі-стрит. Два суміжні квартали до перетину з Каср-аль-Ніл аж дзвеніли порожнечею. Мимоволі я відчув себе персонажем комп’ютерної гри, закинутим у таємниче місто, де усі мешканці сконали від невідомої інфекції, і на якого за рогом чекає зграя заслинених мутантів.
   Подивився на мобілку: десять по восьмій. «Може, це через те, що сьогодні п’ятниця», – подумав собі. У мусульман вихідні – це п’ятниця та субота. Пояснення було нікудишнім, однак нічого ліпшого придумати не вдавалося.
   Біля входу в готель чекав новий сюрприз. «Cairo Stars» займав другий поверх старого багатоповерхового будинку в історичному центрі Каїра. Вхід був з боку Адлі-стрит: високі й страшенно старі дерев’яні двері. Я посмикав побуріле від часу металеве кільце – нічого не сталося. Двері були зачиненими.
   – Чорт, – хмурю брови. – Що за фінти?
   Посмикав удруге. Постукав. Нуль реакції. Сердито пирхаючи, я скинув наплічник на тротуар і взявся шукати путівник. Якщо «Зірки» зачинені, потрібно шукати нову нічліжку.
   Несподівано двері трохи відчинилися. Крізь щілину визирнуло зморщене обличчя вугільного кольору. Підсунувшись ближче, я впізнав літнього нубійця-охоронця.
   – Хело! – притискаюсь до щілини. – Впізнаєте мене? Макс із України. Я тут зупинявся. Перед самим Новим роком.
   Секунд п’ять чорне обличчя нубійця зберігало насторожений вираз, а тоді розплилось у посмішці. Двері прочинилися ширше. Якраз настільки, щоб я зміг проскочити всередину.
   – Ас-салям алейкум! Мир вам! – іще раз вітаюся. Старий тим часом зачиняє двері на замок. – Що трапилося? Чому ви зачиняєтеся?
   Охоронець пробубонів щось у відповідь (я навіть не розібрав, чи він арабською говорив чи своєю говіркою) і тицьнув рукою у стіну.
   – Що? Що там? – Він показав на південний захід, туди, де за кілька сотень метрів від готелю простягся Тахрір, центральний майдан єгипетської столиці. Правда, тоді я цього не зрозумів.
   – Добре, – зрештою я махнув руками, покинувши надію домогтися чогось від нубійця. – А Хасан є?
   Чоловік провів правицею вбік – у напрямку сходів, мовляв, піднімайся.
   – Гаразд. Я тоді піду до нього. Шукран! – подякував я.
   На другому поверсі все було без змін. Хасан куняв за стійкою реєстрації, обіпершись ліктем на стіл і вклавши засмаглу лисину в долоню. За стійкою на комп’ютері прокручувався якийсь фільм.
   – Салям! Як життя, Хасане? Це знову я!
   На вигляд Хасанові було років тридцять, щонайбільше – тридцять п’ять. Звичайної статури, мого зросту, без зайвої ваги. Тільки руки видавались непропорційними, довгими і кутастими, закінчуючись м’язистими, по-арабськи волохатими долонями. Він любив картаті сорочки, зашпилюючи їх до останнього ґудзика на шиї. Інтелігентне, замріяне обличчя робило менеджера молодшим – чимось схожим на заклопотаного студента.
   – О, Максе! Ти приїхав! – Хасан був усміхненим і завжди готовим допомогти. Як і більшість простих єгиптян.
   – Я ж обіцяв, що повернусь, – гордо випалив я.
   – Я пам’ятаю! Але… – Єгиптянин розгубився.
   – Що? Ви зачиняєтесь на ремонт?
   – Ні… Просто… Ти надовго?
   – На півтора тижня. Лечу додому шостого лютого. Не напряму. З пересадкою в Сирії. – Журнал «MANDRY» надав мені зворотній квиток лише з Дамаска до Києва. Білет із Каїра до Дамаска докуповував сам.
   Хасан похитав головою. Я напружився.
   – Ти хіба не знаєш? – потупившись, спитав чоловік.
   – Не знаю чого?
   – У нас тут революція.
   – Яка ще, в дідька, революція?
   – Ти що… ти справді нічого не знаєш?
   – Та що я маю знати? Я місяць був у пустелі!
   Єгиптянин погладив лисину і мовив:
   – Сідай. Я зроблю тобі чаю…
* * *
   – Уже три дні, як відключений мобільний зв’язок та Інтернет, – розказував Хасан.
   На столі стояв порцеляновий чайник. Я сьорбав чай з маленького келишка (з таких за Союзу цмулили вірменський коньяк).
   – Чому?
   – Влада боїться, щоб не вийшло так, як у Тунісі.
   14 січня 2011-го, буквально за два тижні до заворушень у Єгипті, туніські демонстранти добилися відставки президента Бен Алі, який правив державою з 1987 року. 74-річний Зін ель-Абідін Бен Алі підібгав хвіст, склав повноваження і драпонув до Саудівської Аравії, перед тим розпустивши уряд.
   – Це неправильно, – похитав я головою.
   – Звісно. Народ розсердився ще більше. Саме тому виступ призначили саме на сьогодні, на п’ятницю.
   – Зрозумів. – До мене нарешті дійшло. – Обідня молитва?
   У будні мусульмани справляють намаз – обов’язкову щоденну молитву, що повторюється п’ять разів протягом дня. Намаз може здійснюватися будь-де. Головне, щоб правовірний виконував усі необхідні приписи для здійснення молитви: ритуальна чистота, охайне місце, тверезість, відповідний одяг. Така молитва займає лише кілька хвилин. Зате у п’ятницю, перший вихідний, замість п’яти молитов відправляється лише одна. Мусульмани збираються гуртом у мечетях і моляться Аллаху протягом години.
   – Саме так. Обідня молитва зараз – це єдина можливість для людей поспілкуватися і скоординуватися. Ще до того, як обрубали Інтернет, протестанти встигли домовитись. У п’ятницю, 28 січня, всі збираються у мечетях і після колективної молитви виступають у напрямку центральної площі.
   – Коли починається молитва?
   – О першій.
   Я покосився на великий годинник над стійкою рецепції. Майже дев’ята. Вголос нічого не сказав, але подумки добряче вилаявся. Сам того не бажаючи, я приперся в Каїр за чотири години до початку масових виступів, що мали на меті повалення правлячого режиму.
   – І що ти про це думаєш?
   Хасан знизав плечима.
   – Не знаю. Але тобі краще якнайшвидше забратися з Єгипту.

Cairo crackdown[10]

   Поснідавши у готелі, я пішов до свого номеру покуняти. Втомлений після ночі в незручному автобусному кріслі, я швидко заснув. Перед тим попрохав Хасана розбудити мене ближче до першої, проте наїжачена нервова система вирвала свідомість зі сну, щойно настав полудень.
   Усі спроби заснути знову виявились марними, тож, нашвидку прийнявши душ, я пішов на рецепцію. Хасан копирсався у якихось паперах.
   – Як спалося? – спитав єгиптянин, підвівши голову.
   – Трохи покуняв. Там, – киваю в напрямку вулиці, – щось змінилося?
   – Поки все спокійно. – Менеджер зиркнув на годинник. – Ще рано.
   Сидіти склавши руки я не міг. Потинявся готелем, збіг на перший поверх і визирнув на Адлі-стрит. Порожньо. Ані душі. Сонце висіло просто над головою. Небо затягло легким серпанком – чи то смог, чи то тонкошкурі хмари, – розмазавши по тротуарній бруківці й без того невиразні тіні. Інстинктивно втискаючи голову між пліч, я підійшов до перехрестя й оглянув перпендикулярну вулицю. Теж нікого.
   Навскоси, з іншого боку перехрестя стояла синагога. Частину тротуару довкола неї перегороджував сталевий парапет, захищаючи юдейський молитовний дім від неспокійних ревнителів ісламу. За парапетом, біля входу в синагогу, стриміла сіра буда для охоронців, по боках якої стояли пересувні куленепробивні щити з вузькими амбразурами. Місяць тому, коли я прибув у Каїр уперше, довкола будівлі постійно стовбичило троє-четверо озброєних поліцейських. Зараз за парапетом нікого не було.
   Далі вздовж вулиці всі магазини, ресторанчики, офіси були зачинені.
   «Навіть поліція зникла», – по спині затупали мурашки.
   Над вухом, клацнувши, перемкнувся світлофор. Засвітилося зелене. Від несподіванки я відсахнувся. Погамував серцебиття і подався вгору по вулиці Фаріда. Картина, що постала перед очима, неймовірно нагадувала стрічку «Лангольєри», зняту за однойменною повістю Стівена Кінга. Здавалося, час зупинився, відстав і тепер я перебуваю в іншому Каїрі, на п’ятнадцять хвилин позаду реального «зараз», у місті, де більше не лишилося живих людей, де їжа й вода давно зіпсувалися і яке за кілька хвилин почне розпадатися на шматки.
   Обійшовши квартал, я повернувся до готелю.
   О 13:10 крізь вікна готелю просотався перший відгомін далекого шуму. В суміжній із рецепцією кімнаті, де подавали сніданки, працював телевізор. Хасан відірвався від компа і крикнув щось своєму колезі. Звук, що линув з «ящика», миттєво стишився. Крики з вулиці стали виразнішими.
   – Починається, – мовив єгиптянин.
   В «Cairo Stars» більшість кімнат не мали вікон (знаходилися в глибині будівлі). Лиш кілька найдорожчих номерів були відкриті для сонячного світла. Коли гармидер подужчав ще більше, ми з Хасаном побігли у двомісний люкс, чиї вікна виходили на перехрестя Адлі-стрит і вулиці Фаріда. В коридорі до нас приєднався невисокий, але накачаний хлопчина з чорними, як оливки, очима і темним кучерявим волоссям.
   – Марко. – Він простягнув мені руку.
   – Макс. – Тисну долоню. – Ти звідки?
   – Firenze,[11] – відповів хлопець. З мелодійної, аж хвилястої вимови я здогадався, що Марко – італієць, але оте «Firenze» не зрозумів.
   – Що ти сказав?
   – Florence, – виправився хлопець. – Флоренція. Ти?
   – З України. Давно приїхав?
   – Та вчора. У мене медовий місяць.
   Я тихо присвиснув. Оце так пощастило чуваку.
   – Ну, вітаю…
   – З чим?
   – З одруженням!
   – Ага, не смішно.
   Хасан відімкнув двері власним ключем; номер був незайнятий. Велике двоспальне ліжко, трюмо, шафа, кілька тумбочок. Всю дальню стіну займало чималеньке вікно у формі плескатої арки. Єгиптянин кинувся вперед, розвів штори руками, і ми стали спостерігати.
   Нарешті з’явились перші демонстранти. Чоловік п’ятдесят, розмахуючи паперовими транспарантами і горлаючи гасла, сунули по вулиці Фаріда в напрямку площі Тахрір. Я якось відразу розслабився. Півсотні галасливих демонстрантів. Оце й усе? Теж мені революція! Я навіть уявити не міг, як сильно помиляюся. Виявилось, перший загін був лише авангардом – невеликою групою нетерплячих, що вирвалась уперед. За хвилину на вулицю Фаріда почала вливатись нескінченна маса народу. Хасан розчахнув вікно. Ми з Марко висунули голови, щоб краще бачити. Скільки сягав погляд, вулиця Мохаммеда Фаріда була заповнена людьми. Вони заполонили дорогу й обидва тротуари. Збуджений натовп скидався на кипляче молоко, що підіймається у каструлі. Разом з ним у застоялу атмосферу Каїра проникав тривожний, неперервний стугін. Він розпливався повітрям, вібрацією передавався крізь стіни будинків, немов рідина, просочувався у кожну щілину.
   До нас приєдналося кілька інших постояльців «Cairo Stars», серед яких був студент із Тайваню і російський доцент, який вивчав у Каїрі арабську.
   Хвиля демонстрантів, трохи розширившись, проминула перехрестя і посунула далі. Люди прибували, за ними вже не було видно асфальту, і тут я звернув увагу на дві речі. По-перше, у натовпі були жінки, багато жінок – як у хустках, так і без. А по-друге, єгиптяни виглядали… щасливими. Вони сміялися, плескали один одного по плечах, обіймалися і фотографувались на телефони. Попри надзвичайний галас і експресивні волання в натовпі не відчувалося агресії. То була палка, пристрасна, гаряча, але мирна демонстрація.
   Поліції не було. Взагалі.
   – Чого ми тут стоїмо? – Марко засунув кучеряву голову назад у кімнату. – Гайда до них!
   – Давай! – приєднуюсь до італійця. – Тільки зачекай – камеру візьму.
   Я прихопив відеокамеру (фотоапарат не брав; камера мала на порядок більший зум, швидше фокусувалася і була меншою за розмірами – майже непомітною в руці; не знав, як демонстранти реагуватимуть на зйомку, і хотілося мати у руках щось таке, що дозволить фіксувати події, лишаючись по можливості непоміченим), і разом з Марко ми спустилися на вулицю.
   Побачивши нас, єгиптяни радо замахали руками. Вітали. Мою камеру вмить зауважили, але ніхто, схоже, не заперечував проти зйомки. Навпаки – молодий араб вискочив з натовпу і, метляючи над головою єгипетським прапором, щось прокричав. До нього приєдналися інші. Півтора десятки горлянок горлали у мою камеру заклики про відставку Мубарака. Я знімав.
   Зненацька хтось викрикнув з натовпу англійською:
   – Звідки ти, друже?
   Я сказав:
   – Україна.
   – Давай, йди до нас! Приєднуйся! Знімай усе! Потім покажеш у своїй країні, що у нас мирна демонстрація.
   Пропозицію зустріли схвальним ґелґотанням. Я покосився на Марко. Італієць відповів легким кивком. Ми влилися у натовп і разом з усіма посунули в напрямку Тахріра.
* * *
   На наступному перехресті (вздовж вулиці Мохаммеда Фаріда) я нарешті побачив загони поліцейських. У чорній уніформі, шоломах з опущеними забралами, з прямокутними щитами, вони вишикувались у кілька шеренг, перегороджуючи вулицю, що впиралась у Мохаммеда Фаріда. З іншого боку проспекту виднівся такий же стрій. Я враз усвідомив, чому раніше не бачив поліції. Вони блокували простір за квартал ліворуч та праворуч від того проспекту, яким рухалися демонстранти.
   Колона завернула на Каср-аль-Ніл, вулицю, що впиралась безпосередньо у Тахрір.
   Кілька найбільш запеклих юнаків відділились від юрби і, закривши обличчя хустками, рушили на поліцейських. Тримаючись на віддалі, хлопці здіймали руки і щось викрикували. Лаялися, мабуть. Проте далі лайки й словесних погроз справа не йшла. На початку ніхто не жбурляв каміння, не розносив вітрини магазинів і не палив усе, що тільки може горіти.
   До Тахріра лишилося півкварталу. Люди прибували. По тротуарах ледве можна було протиснутися. Я піднявся на пальцях і подивився назад. Колона демонстрантів зайняла весь видимий простір. Перед очима нуртувала маса смаглявих голів.
   Помалу я почав відчувати, що юрба густішає. Попереду щось перетнуло шлях колоні. Задні ряди, не знаючи про це, напирали. Я схопив Марко за руку і потяг до будинку ліворуч.
   – Що таке? – блиснув очима італієць.
   – Мені це не подобається. Попереду щось коїться. Раптом щось станеться, може початися тиснява.
   У центрі Каїра будівлі щільно припасовані одна до одної, утворюють суцільну стіну вздовж вулиці. Якщо ти не на перехресті, завернути нема куди. Узявшись за віконну решітку, я виліз на виступ фундаменту і подивився вперед:
   – Чорт!
   – Що там? – захвилювався Марко.
   – Спецназ загородив вихід до площі. – Перші ряди демонстрантів готові зчепитися з копами. Можливо, хтось і не хотів, але не мав вибору: ззаду натискали інші.
   Я зіскочив на асфальт. Тієї ж секунди від голови колони дійшла низка дивних звуків, схожих на кашель. Щось приглушено гахнуло – десять, може, дванадцять разів поспіль. Далі повітря пронизало металічне брязкання: неначе напівпорожні банки «Pepsi» котилися по тротуару.
   Флорентієць Марко повернувся до мене і самими очима запитав: «Що це було?»
   Єгиптяни завмерли. Хтось закричав. Без войовничого запалу і злості – закричав по-справжньому. А тоді понад притихлим юрмиськом почав розростатись сірувато-білий туман.
   Натовп відринув. Колона стиснулася, мов пружина. Крики залунали звідусіль. Прозвучало кілька нових вилясків, за ними – той самий характерний брязкіт.
   Поки я встиг усвідомити, що сталося, араби вже мчали геть, немов стадо наляканих мисливцями бізонів. Тупіт віддавався неприємною вібрацією аж у грудях. Коли бачиш, як на тебе галопує, пульсуючи і зминаючи все на шляху, ошаліла юрба, душа в буквальному сенсі ховається у п’яти. Та це була лиш половина проблеми. Ми з Марко втислися у нішу між виступами суміжних будинків. Я намертво вчепився у ковану решітку і дивився, як над лавиною наполоханих єгиптян, неначе привид морського чудовиська, розповзається крейдяний дим. За якусь мить один з прозірчасто-білих щупаків дотягнувся до мене: ротова порожнина вмить затверділа, а в горло встромилися жала тисячі ос.
   – Tear gas?![12] – закричав я, ховаючи голову під пахву.
   – I fucking know it![13] – жмурячись, просичав Марко.
   Але я не стверджував. Я питав. Я вперше в житті хапонув газу і просто не знав, що то було: точно сльозогінний газ чи якась інша отруйна речовина, від якої за хвилину накладу в штани, потім звалюсь у корчах і ефектно здохну, пускаючи ротом красиві білі бульбашки.
   То був таки сльозогінний. Досі не розумію, чому його так називають. Плакати мені не хотілося. Анітрохи. Насправді я не міг дихати. Горлянка стискалась у спазмах, звузившись до маленької дірочки, крізь яку з великими труднощами й болем вдавалося втягувати цівку повітря. Чомусь здавалося, що газ не мав запаху. Він не пахнув, він лише діяв, невидимими пальцями скручуючи шию.
   – Назад у готель! – скомандував я, машинально далі знімаючи відео.
   Ми пірнули у натовп і спробували бігти. Спершу нічого не вийшло, та згодом юрма розсмокталася. Певно, частина демонстрантів розбіглася по бічних кварталах.
   Марко гнав попереду, я орієнтувався на його кучеряву макітру. Квартал… другий… третій. Довкола нас метушились єгиптяни, ридали жінки. Помалу страх у їх очах поступався місцем гніву. В якомусь місці ми промчали повз групу демонстрантів, які розбивали на шматки тротуарні брили і починали кидати уламки в поліцейських. Ситуація погіршувалась тим, що високі будинки затуляли центральну частину міста від вітру. Сльозогінний газ не розвіювався, химерними молочними фігурами заступаючи шлях. Бігти було надзвичайно важко.
   Зрештою ми дістались до місця, куди газ не діставав. «Cairo Stars» був поруч. Відхекуючись, я уявив, як ми ввалимося на рецепцію, горлаючи про те, що поліція застосувала газ. Як виявилося, з цим ми поквапилися. Щойно ми завернули на Адлі-стрит, стало зрозуміло, що в «Cairo Stars» уже знають про сльозогінний газ. Вулиця була вільною… якщо не брати до уваги блідих хмарок, що зависали у повітрі, чіпляючись за балкони та підвіконня. У другому кінці вулиці шикувався стрій спецназівців. З-за їх спин час від часу вилітали газові гранати.
   Я нарешті втямив, що за звуки передували паніці на підході до Тахріра. То гранати зі сльозогінним газом вилітали зі спеціальних рушниць, злітали у повітря, падали на асфальт, відбивалися і, брязкаючи, котилися далі, аж поки з них не починав валити дим.
* * *
   У під’їзді я ледь не збив з ніг Хасана. За ним товпились троє інших працівників «Cairo Stars» і ще чорнява незнайомка азіатської зовнішності. Побачивши нас, вона заверещала «Марко!» і кинулась на шию італійцю. Тієї миті я забув і про переляк, і про газ. Витріщився на італійця:
   – Твоя дружина японка?
   – А то!
   – Респект!
   – Слава Аллаху, ви цілі! – перебив мене Хасан. Його очі вибалушилися, як у гекона. Менеджер не дуже скидався на ревного мусульманина, який починає рвати на собі сорочку, щойно почувши слово «джихад», проте ситуація складалась таким чином, що не сором було звертатись до Бога. – Я вже думав йти вас шукати. Де ви були?
   – Біля Тахріра. Поліція загородила проспект. – Я говорив з менеджером, але дивився на італійця. Дружина не злазила з нього і цілувала так, наче нас там не було. – Не пускають людей на площу.
   – Хто спровокував стрілянину: поліція чи демонстранти? – потемнів Хасан.
   – Я не певен, – смикаю плечима, – але скидалося на те, що копи без усяких причин почали закидати натовп сльозогінними гранатами.
   – Стрілянина? – стрепенувся Марко, м’яко відсторонюючись від японки. – Хасане, ти сказав стрілянина? Там же був лише газ.
   – З боку проспекту 26 липня долинали постріли, – розтовкмачив єгиптянин. – Я сам чув. Тому не смійте більше відходити від готелю! Не вистачало мені ще тут трупаків до вечора назбирати.
   З вулиці долинули нові крики. Хасан відчинив двері, і ми повиставляли голови. Цього разу Адлі-стрит була вщерть заповнена людьми. Вгорі, над перехрестям, повзли кудлаті хмарки газу, такі густі, що крізь них не було видно стін будинків на іншому боці вулиці. Газу тільки додалося. Повз під’їзд, бухикаючи і плачучи, сунули жінки, чоловіки, малі діти. Їхні очі почервоніли, роти відчайдушно хапали повітря, із запалених носових пазух сочився слиз. Вони тікали, не озираючись, тільки б забратися геть від жалкого, мов кропива, газу.
   – Поліція наступає, – прошепотів Марко. – Женуть людей від Тахріра.
   Я дивився на чоловіків-єгиптян і не міг зрозуміти, якого дідька вони потягли на Тахрір жінок та малечу. Вони ж знали, чим усе може скінчитися!
   – Так не можна… Їм треба допомогти, – процідив крізь зуби Хасан. – За мною!
   Штовхаючись, ми забігли на другий поверх. Менеджер щось прокричав, віддаючи наказ іншому працівнику готелю. Хлопчинка зник, а за мить повернувся, приволікши старе простирадло. Разом з Марко вони почали рвати його на шматки. Хасан відкрив холодильник, у якому зберігалися платні напої для постояльців, і дістав звідти всі пляшки з мінералкою та звичайною питною водою.
   – Змочіть ганчірки і замотайте лиця, – різко випльовуючи слова, порадив менеджер. – Це захистить від газу.
   Я метнувся у номер за хусткою-арафаткою. Намочив її під краном і щільно замотав нижню частину обличчя, ставши схожим на бандита з американського вестерну. По тому ми розхапали пляшки і повернулись на вулицю.
   Марко, Хасан, доцент із Росії, троє молодих арабів, працівників готелю, і я зупиняли потерпілих, пропонуючи допомогу. Хлопці з опухлими обличчями підходили і нахилялися, ми лили воду просто в очі, ніздрі, роти, вимиваючи активну речовину лакриматора. Чоловіки змочували нашою водою хустки і витирали обличчя своїм дружинам… Дим витав над головами. В очах пощипувало, але не сильно. Можна було терпіти.
   Моя півторалітрова пляшка швидко спорожніла. Лиш тоді звернув увагу, що на правому зап’ястку досі теліпається вірна «Sony DCR-SX63», моя відеокамера. Я підняв захисне вічко, натис червону кнопку і став знімати.
   Несподівано на перехресті хтось знову пронизливо закричав. Юрба розступилася, і я побачив товсту арабку в хіджабі, що тримала на руках непритомне дівча в рожевій курточці. Дівчинці на вигляд було років п’ять-шість. Хлопчина з мого готелю підхопив малу під руки і потягнув до Хасана. Крихітна голівка безсило хиталася на тонкій шиї. Хасан вихлюпнув на дівчинку півлітра води, та це не допомогло – дитина лишалась непритомною. Тоді малу понесли всередину готелю. За нею кинулись кілька демонстрантів і огрядна арабка, певно, її мати. Мене відтиснули від під’їзду, змусивши залишитись на вулиці.


   Тим часом на Адлі-стрит сповзалися демонстранти. Когось відтісняли спецназівці, хоча більша частина надходила з околиць. Людей ставало забагато, вони вже не поміщалися на вулиці, неухильно підсуваючись до шеренг спецназу, що перекривали суміжні квартали.
   Натовп більше не був схожий на скопище потривожених мурашок. Юрба змінилася. Під дією газу вона перетворилась на розлючене осине гніздо. Повітря здригалося від проклять, агресивних закликів і хрускоту розбитого скла – почались перші погроми. З протилежного, західного кінця Адлі-стрит, що вів до Каїрського музею, в небо тяглись густі клуби диму. Чорний дим простягся також із південної частини столиці. По всьому місту горіли поліційні відділки.
   Я нерішуче застиг посеред вулиці. Скажу чесно: жижки трусилися від нехорошого передчуття. Ситуація була шалено нестабільною, неначе кулька, що застигла у верхній точці опуклої поверхні. Один хибний рух – і все летить до дідька. У той же час близька небезпека лоскотала нерви. В животі пекло від адреналіну. Я боявся і в той же час радів – тішився, що стою, змоклий від поту, посеред Адлі-стрит, в юрмі розлючених арабів, з вогкою арафаткою на носі. Це справжній подарунок долі – опинитися в Каїрі у такий час!
   Перевіривши заряд батареї у відеокамері, рушив у напрямку Каїрського музею. На цій частині вулиці розлючені демонстранти зводили перші барикади. Спецназівці тримались віддалік, не наступаючи. З боку натовпу в їх бік невпинним потоком лилися прокляття.
   Я йшов далі, фіксуючи все на відеокамеру.
   Два нижні поверхи однієї з висотних будівель охоплені вогнем.
   Час від часу на дорогу вибігають молоді араби і кидають у поліцейських каміння.
   Ще кілька кроків… Аж тут стрій поліцейських розімкнувся. Відразу в трьох місцях. Спершу долинули три глухі виляски, а вже потім я побачив, що в утворених проламах стоять стрільці з притуленими до плечей рушницями. Бах! Бах! Бах! Три постріли – і шеренга змикається, ховаючи стрільців за непробивним панциром з чорних щитів. Натовп сахається. Проте двоє чоловіків лишаються лежати на асфальті.
   Мене скрутило від шоку, я не усвідомлював, що спрямовую об’єктив камери собі під ноги…
   Певно, спецназівці стріляли гумовими кулями, оскільки обидва постраждалі підвелися і, тримаючись за ребра, пошкутильгали під захист будинків. Зрештою я вимкнув камеру, і тієї ж миті стрій поліцейських вдруге розсунувся в різні сторони. Гахнули нові постріли. Одна з куль влучила у праву вилицю хлопчині, що стояв лише за кілька метрів від мене. Єгиптянин з лячним хрипом втягнув у себе повітря (певно, він намагався закричати, але через больовий шок не спромігся ні на що голосніше за звіряче харкання) і повалився навзнак. Троє чоловіків підхопили товариша під руки і, пригинаючись, понесли за ріг найближчого будинку. Кров лупила з рани, лишаючи на асфальті звивисті поцятковані сліди. Чисто інстинктивно я подався слідом. Пораненого відтягли у безпечне місце і вклали на бруківку. Довкола, як це завжди буває, зібрався натовп роззяв.
   Яскраво червоний, пекучий, немов сяйво полуденного сонця, колір крові шокував мене. Чорти б вас забрали, це вже не мирна демонстрація. Це вже війна!
   Поправивши арафатку, я дременув назад до готелю…
   (Протягом наступних п’яти днів я ще не раз стану свідком того, як спецназ розстрілює натовп гумовими кулями. Разом з тим, попри заяви демонстрантів, я жодного разу не бачив, щоб вогонь вівся з вогнепальної зброї.)
* * *
   Без пригод дістатися до «Cairo Stars» не вдалося…
   Готель був під носом, коли десь зліва від мене гостро вискнули гальма. Я спинився. Демонстранти, штовхаючи мене плечима, кричали і неслися у той бік. Там щось відбувалося.
   Цікавість – страшна сила. Під’їзд «Cairo Stars» був зовсім поруч, буквально за кілька кроків від мене, проте я завернув наліво і злився з потоком єгиптян. У голові гуло, адреналін розщеплював на атоми інстинкт самозбереження.
   За кількадесят кроків від готелю спинилась оранжева машина «швидкої допомоги», яку, немов саранча, обліпила сотня (може, більше) чоловіків. Невелика частина юрмища просто зацікавлено спостерігала, зате найбільш запеклі злісно торгали і розхитували автомобіль із боку в бік. Повітря вібрувало від нестерпного хижого галасу.
   Неслухняними руками я звів камеру до плеча і натиснув «RECORD».
   Після кількох невдалих спроб демонстрантам вдалося розкрити двері мікроавтобуса. Зі «швидкої» витягли пораненого поліцейського. Я навіть рота не встиг роззявити. Спостеріг лиш, як майнула в натовпі чорна уніформа. І все. Більше нічого не бачив. До сьогодні не знаю, що сталося з тим полісменом. Скидалося на те, що чоловіка затоптали. У спорожніле авто повантажили сімох демонстрантів, котрі так і не отямился після «знайомства» зі сльозогінним газом. Після того юрба ринула в сторони, відкривши дорогу «швидкій».
   Тиснучись до стін будинків, я позадкував і незабаром дістався до «Cairo Stars».
* * *
   Майже відразу за мною до рецепції ввалився поліцейський. Високий, широкоплечий, поголений. Правда, не спецназівець. Простий полісмен, що пильнує за порядком на вулицях. Хто був у Каїрі, не раз бачив таких: біла сорочка, краватка, чорна кофта з погонами і такий самий чорний берет.
   Хасан вийшов наперед і потиснув руку новоприбулому. Схоже, вони були знайомі. Я помітив, що у полісмена практично відірваний рукав кофти.
   Чоловіки обмінялись кількома фразами. Судячи з інтонації, поліцейський про щось просив. Майже благав. Хасан слухав його і темнів, як хмара, раз за разом піддаючи в розмову гнівні репліки. Зрештою менеджер «Cairo Stars» кивнув і повів новоприбулого в глибину готелю.
   За хвилину Хасан повернувся. Сам.
   – Хто то був? – цікавлюсь у нього.
   – Мій друг, – відповів єгиптянин.
   – Він поліцейський?
   – Він постовий. Працював регулювальником на нашому перехресті. Хороша людина. Він не з тих, хто тероризує народ. Сьогодні навпаки – намагався допомогти пораненим, виконати свій обов’язок, але його ледь не розірвали на шматки. – Хасан зітхнув. – Каже, що демонстранти обливають бензином відділки, б’ють і палять поліційні машини, де тільки бачать. Чорна уніформа стала рівносильною смертному вироку. Перед натовпом у ній краще не показуватися. Він тепер боїться їхати додому, боїться, що його вб’ють сусіди.
   – І що твій друг тепер робитиме?
   – Я сховаю його. Нехай перебуде день-два у найдешевшій кімнаті. А потім, можливо, все заспокоїться.
   Хасан не просто прихистив товариша. Він також дав йому свій одяг, аби той не світив серед постояльців уніформою. В одному Хасан помилявся. За день-два Каїр не заспокоїться. Регулювальник лишиться в готелі надовго. Коли я покидатиму Каїр, він усе ще ховатиметься в найдешевшій кімнатці «Cairo Stars».
   О четвертій пополудні кількість демонстрантів стала надто великою. Немов вода після дощу, вони використовували всі лазівки і просочувались на центральну площу. Невдовзі поліція відступила, зрозумівши, що сльозогінний газ уже не зупинить невдоволених. Центр Каїра опинився у руках демонстрантів. Стримувати таку юрбу без застосування жорсткіших заходів було неможливо.
   Революція набирала обертів, неслась уперед, немов пущена по схилу кам’яна брила, трощачи все на своєму шляху.
* * *
   Всі, хто жив і працював у готелі, зібрались перед телевізором. Більшість єгипетських каналів заблокували. Залишили тільки провладні, котрі продовжували мовлення у звичному режимі, роблячи вигляд, наче в країні нічого екстраординарного не відбувається. На щастя, в «Cairo Stars» була супутникова антена. Хасану вдалося зловити «Аль-Джазіру».[14] Журналісти катарського каналу встановили кілька камер у різних точках єгипетської столиці, тож канал мав можливість висвітлювати й аналізувати події в режимі нон-стоп.
   Затамувавши подих, ми спостерігали, що твориться в місті. З тупим відстороненням я усвідомлював, що все, побачене сьогодні, було лише квіточками.
   На Тахрірі, центральній площі, вже зібралося кілька сотень тисяч людей. Переважно молодь. Були також жінки, літні люди. Над юрмиськом майоріли саморобні транспаранти, єгипетські прапори. Люди скандували антипрезидентські гасла, закликали Мубарака вийти і виступити перед народом. Юрба нуртувала, наче гаряча олія. Картина разюче відрізнялася від того, що відбувалося в Україні у 2004-му. Майдан Незалежності стояв. Тахрір, навпаки, – вирував, клекотав, доходячи до точки кипіння. Що мене здивувало – єгиптяни виглядали і агресивними, і щасливими водночас. Їхні обличчя світилися радісним піднесенням.
   У різних куточках столиці палали поліційні відділки. Якогось дідька демонстранти підпалили кілька цивільних будівель. Оператори показували потрощені вітрини магазинів, сплюндровані зали ресторанів і чайхан. Раз за разом повторювались кадри, на яких закуті в бронежилети поліцейські стріляли по натовпу з травматичної зброї, – те ж саме, що я бачив на перехресті Адлі та вулиці Шеріфа Баша.
   Журналісти заявляли про п’ятнадцять загиблих серед демонстрантів.
   Революцію підтримали інші єгипетські міста. Найжорстокіші сутички відбувалися в Александрії. Там антиурядові виступи переросли у справжнє повстання. Кількість загиблих становила десятки. Щось подібне коїлося у Суеці…
   Через півтори години телевізійний сигнал почав перериватися. Зображення мигтіло, брижилось сіро-білими смугами, звук відчутно ослаб. Журналісти перервали трансляцію. На екрані з’явилася студія. Ведучий повідомив, що єгипетська влада скасувала акредитацію журналістів «Аль-Джазіри». Відтепер їхня діяльність на території Єгипту стала нелегальною. Він також висловив побоювання, що найближчим часом влада зупинить передачу сигналу з супутника «Nilesat» і єгиптяни не зможуть ловити канал на звичній частоті. На щастя, дружні «Аль-Джазірі» канали погодилися надати власні частоти для трансляції. На екрані з’явилась частота, на якій показуватимуть «Аль-Джазіру» в разі блокування. На додачу оператори запустили текстову стрічку, в якій двома мовами (арабською та англійською) сповіщалося, де шукати канал, якщо трансляція раптово обірветься.
   Так і сталося. За півгодини картинка щезла. Поклацавши пультом, Хасан знайшов «Аль-Джазіру» на іншому арабському каналі – «Al Hiwar». То була арабська версія «Аль-Джазіри» (мовлення велось виключно арабською), зате картинка була та ж сама. Цього було достатньо.
   Телефони та Інтернет, як і раніше, не працювали…
   Довгий день добігав кінця. Перед настанням темряви Каїр вгамувався. Головним чином через те, що з міста повністю щезла поліція. На вулиці не було ні звичайних постових, ні спецназу. Натовп заспокоївся, немов бик, з-перед чиїх очей прибрали червону ганчірку.
   – Вшилися, – прокоментував зникнення «людей у чорному» Марко. – Добряче їм там хвости підсмалили.
   – Ти помиляєшся, – кострубатою англійською заперечив товариш Хасана. Полісмен (тепер уже, мабуть, колишній) сидів разом з усіма в кімнаті для сніданків, тихо потягуючи чай. – У Мубарака достатньо сил, щоб придушити заколот. Поліція не тікала. Нам наказали піти.
   Я повернувся до патрульного.
   – Що ти маєш на увазі?
   – Нам наказали піти, – повторив він. – Такий був наказ.
   – Але для чого?
   – Скоро дізнаєшся. Демонстранти повинні відчути смак свободи…
* * *
   Була одна проблема – харчі. Точніше, проблемою була їхня відсутність. Війна війною, а обід (чи то пак, вечеря) – за розкладом. Жерти хотілося нестерпно. А «Cairo Stars» не належав до готелів, у яких пропонують повний пансіон.
   Метушливий російський доцент першим озвучив уголос думку, яка гнітила всіх:
   – У готелі щось є на вечерю, Хасане?
   Я глитнув слину і підняв голодні очі на Хасана, мовчки приєднуючись до запитання. Після сніданку я їв тільки воду і сльозогінний газ. Менеджер насупився. Голодними були не тільки постояльці, а й працівники готелю. Метро зупинили, маршрутки не ходили, не було мобільного зв’язку, щоб викликати таксі. Тож Хасану і його колегам довелося зостатися на ніч у готелі. Вони не могли потрапити додому. І всі вони протягом дня споживали те ж саме, що і я.
   – Не знаю, – хмуро відповів Хасан. – Можна з’їсти завтрашній сніданок.
   Власне, у нас не було вибору.
   На сніданок кожному гостю «Cairo Stars» пропонувались два варені яйця, плавлений сирок та хрусткий тост із джемом апетитного яскраво-хімічного кольору.
   Приготування зайняло чверть години. Помічник Хасана розставив тарілки і розклав перед кожним його злиденну порцію. Сам менеджер заварив і розлив усім чаю.
   Їли мовчки – швидко і не плямкаючи, – дякуючи долі, що взагалі їмо.
   – Яєць лишилось тільки на снідання, – доївши, сказав Хасан.
   – Круто, – сказав я.
   – Завтра має прийти власник готелю. Він обіцяв. Щось придумаємо.
   Ум’явши залишки вечері, ми погасили світло й у півтемряві продовжили дивитись «Аль-Джазіру». Оператори прокручували повтори денних сутичок, час від часу запускаючи пряме включення з центральної площі Каїра. Тахрір, заповнений єгиптянами щільніше, ніж бляшанка тюлькою, поволі засинав.
   О пів на десяту вечора я спустився на перший поверх і обережно визирнув з під’їзду. Вулиця була безлюдною, але не порожньою. На дорозі валялися шматки парапету, яким спецназ намагався перегороджувати дорогу демонстрантам, попалене ганчір’я, обривки картонних плакатів. Де-не-де чорніли плями засохлої крові.
   Я пройшов до перехрестя. Зазирнув за ріг. Тихо. Порожньо. Нічний холодок остудив нерви. Правда, через те тільки сильніше захотілося жерти.
   Повернувшись у готель, відразу подався до кімнати. Заснути! Швидше відключитися, поки голод не став нестерпним. Отак, думаючи більше про терпке посмоктування в животі, ніж про те, як вибиратися з єгипетської столиці, я поринув у сон.
* * *
   У суботу, 29 січня, Каїр завмер у очікуванні.
   Поліцейський, який переховувався у готелі, мав рацію. В ніч з п’ятниці на суботу Каїр покинула вся поліція. І наслідки не забарилися.
   Я саме закінчував снідати (сніданок відрізнявся від вечері тільки тим, що сирків на всіх не вистачило), коли у рецепцію залетів студент із Тайваню і випалив:
   – Там хтось ломиться у двері!
   Хасан, Марко і я поквапились униз.
   Громіздкі зовнішні двері зачинялися на ніч, і менеджер пововтузився, поки відімкнув їх. На вулиці стояли півтора десятка єгиптян підозрілої зовнішності, озброєні дерев’яними палками і ломами. Вороже зиркали навкруги.
   Хасан обізвався до них арабською. Відгукнулося зразу кілька чоловік. Вони говорили голосно, переходили на крик, експресивно жестикулювали. (Араби завжди так розмовляють. Високі тони не обов’язково означають ментальну колотнечу.) Хасан слухав, зрідка лаконічно відповідаючи.
   Небавом розмова завершилася. Ватага пішла. Менеджер зачинив двері.
   – Ну що там? – Марко згорав від нетерплячки. – Чого вони так верещали?
   – Від учора зникла вся поліція, – пояснив єгиптянин.
   – Їм що до того?
   – З’явились мародери. За ніч грабіжники розбили й обчистили півсотні квартир та магазинів у різних районах Каїра.
   Я згадав патрульного, якому дав притулок Хасан… Вони знали, що так буде, – ті, хто наказав вивести поліцію з Каїра, – вони все прорахували наперед. Залишене без стражів правопорядку місто захлинеться власними випорожненнями, покидьками, що виповзуть із найтемніших закапелків, у яких їх раніше втримувала присутність поліції, і тоді виступи непокірних зачахнуть самі по собі. Неможливо битись за країну, коли в цей час хтось грабує твій дім.
   – Так що хотіли люди? – питаю.
   – То нашвидкуруч зібраний демонстрантами загін самооборони. Вони ходять по місту і попереджають про небезпеку, шукають грабіжників… А ще вони застерегли, щоб віднині з восьмої вечора до восьмої ранку ніхто не виходив з готелю.
   – Чому? – здивувався я, здогадуючись про відповідь.
   Хасан відвів погляд.
   – Бо в цей час такі загони патрулюватимуть Каїр, і, якщо хтось підозрілий або такий, кого можна сприйняти за підозрілого, трапиться їм на шляху… – Єгиптянин замовк.
   – Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.
   Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:
   – Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.
   Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.
   – Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.
   – Та ти довбанувся, чувак!
   – А що тут робити?
   – Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.
   – Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.
   У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.
   – Ходімо, – сказав я.
   І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.
   Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.
* * *
   Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі стали звичайними папірцями. Я б не пожалкував десяти баксів за великий гамбургер із беконом, сиром і овочами (два варені яйця і тост безслідно випарувалися зі шлунка), але гамбургерів ніде не було. Я став серйозно задумуватись над тим, чим набиватиму пузо решту часу в Каїрі…
   На Каср-аль-Ніл нам двічі зустрілись гурти озброєних єгиптян. Перший нараховував чоловік десять, другий був більшим – не менше тридцяти осіб. Усі, неначе неандертальці, що вибралися на мамонта, – голодні й гіперактивні – тримали в руках ломи або загострені дерев’яні палки. Чоловіки сунули назустріч, непривітно зиркали на нас, але не займали.
   Проходячи повз єгиптян, я почувався так, наче посеред відкритого поля наразився на залишену без нагляду вівчарку. Душа шмигонула в п’яти, але довелося вдавати, що ніскілечки не злякався, і тупо чимчикувати далі. Було страшно. Страшно, бо не знаєш, хто перед тобою. Демонстранти? Прихильники Мубарака (незабаром вони дадуть про себе знати)? Мародери?
   Один «неандерталець» таки причепився до нас. Піднявши над головою дрючок, почав щось кричати. Здається, про те, що ми не маємо тут знаходитися і взагалі куди це ми йдемо. Ні я, ні Марко не реагували. (Все так само, як і з вівчаркою: не дивитися в очі, не пришвидшувати ходи, вдавати, що «неандертальця» не існує, і топати далі, тримаючи дулю в кишені.) Це подіяло: чоловік вгамувався і, буркочучи під ніс, приєднався до товаришів. Цього разу пронесло… Але як буде далі?
   Ближче до Тахріра людей більшало, і це заспокоювало. Рештки хвилювання остаточно стерлися з голови, коли ми з Марко вийшли на площу. Народу було сила-силенна! Згодом по «Аль-Джазірі» я почую, що того дня чисельність демонстрантів на Тахрірі сягнула мільйона. Стільки людей, зібраних разом, я ще ніколи не бачив. Справляла враження не тільки масовість, а й поведінка єгиптян. Зрозумійте правильно, але вони чимось нагадували хом’яків, яких пересадили в меншу клітку: кричать, штовхаються, лазять один одному по головах і радіють без причини. В той час, коли околиці Каїра терзали мародери, центральна площа галасливо святкувала. Власне, святкувати ще не було чого, та демонстрантам було байдуже. Вони вважали відхід поліції якщо й не повною перемогою, то принаймні вагомим кроком на шляху до неї.
   Ми з Марко стояли і спостерігали звіддалік, не занурюючись у вариво з людських тіл. Нас не зачіпали. В той же час щось змінилося. Якщо вчора демонстранти з радістю вітали іноземців, кликали їх до себе, просили знімати, то сьогодні я раз за разом зауважував, що люди намагаються не зустрічатися зі мною поглядом. Ніхто не проганяв ні мене, ні італійця, проте ясно відчувалося: ми чужі на цьому «святі».
   Схоже, Марко теж вловив тьмяний негатив, що сочився, мов гній, від натовпу.
   – Щось це не дуже схоже на… – флорентієць замислився, – …на демонстрацію.
   Я знизав плечима.
   – Це араби, Марко. У них усе не так. Вони інші.
   Італієць похмуро озирав стовписько. Ми стояли і гаяли час.
   – Пошурували назад, – зрештою озвався я.
   – Ти чогось боїшся?
   – Ні… Мені просто нудно.
   То була брехня. Насправді я второпав, що на Тахрірі нічим їстівним не розжитися. Ну і звісно – я почувався непевно посеред такої кількості неконтрольованого люду.
   А ще я усвідомив, що в той самий момент доля революції вирішується в іншому місці, не на Тахрірі. Хосні Мубарак, поцарювавши в країні протягом тридцяти років, не міг просто так відступитися від трону. Демонстранти зробили свій хід, тепер черга була за владою. Чи розуміли це демонстранти? У той момент – навряд…
* * *
   У «Cairo Stars» на нас чекали приємні новини. З’явився власник готелю. Височенний, трохи одутлий араб, одягнутий цілком по-європейськи, з коштовним годинником «Omega» на зап’ястку і трьома золотими каблучками на пальцях лівої руки. Він розповів, що в’їзди та виїзди з міста заблоковані, транспорт не ходить. Він ледве допросився, щоб його пропустили. Єгиптянин також переповів чутки, що Мубарак збирається сьогодні виступити зі зверненням до народу.
   Хасан, зі свого боку, описав катастрофічну ситуацію з їдлом. Бос «Cairo Stars» скликав усіх, хто був у готелі, і сказав, що згоден приготувати вечерю, якщо ми за це йому заплатимо. Йшлося про одну вечерю. Араб вірив, що Мубарак от-от зречеться президентського поста і в понеділок-вівторок столиця повернеться до нормального життя. Ми погодилися, навіть не питаючи, що нам готуватимуть і скільки за це доведеться викласти. Їсти хотілося до чортиків. Я боявся, якщо так триватиме далі, почати обгризати шкіряну оббивку на диванах.
   Отримавши добро від постояльців, власник кудись вшився. Його не було цілу годину, зате повернувся він з великим паперовим мішком жовтуватого рису, помідорами і кульком заморожених курячих стегенець – одна проблема вирішилась.
   Опівдні владналася інша – ввімкнули мобільний зв’язок. Оскільки більшість народу уже й так зібралась на центральній площі, блокування стільникового зв’язку більше не було ефективним засобом протидії демонстраціям. Правда, Інтернету, як і раніше, не було.
   Роумінг на моєму телефоні не ввімкнувся (певно, не вистачало коштів на рахунку), тому я звернувся до Хасана – попросив його мобільний, щоб подзвонити батькам в Україну. Я третій день не виходив на зв’язок, відтак усвідомлював, що вдома, у Рівному, ситуація близька до панічної. Тож я мусив подзвонити і сказати татові й мамі, що живий-здоровий, а також запевнити, що не маю ніякого стосунку до того, що почалося в Каїрі. Менеджер залюбки погодився. Більше того, коли я спитав, скільки можу говорити і скільки треба буде заплатити за дзвінок, Хасан бурхливо замахав руками.
   – Ні! Ти що! – закричав він на мене. – Дзвони скільки хочеш і не думай про гроші. У такий час ми мусимо допомагати один одному.
   – Але я не можу дзвонити в Україну з твоєї мобілки і не заплатити тобі, – наполягав я. – Це ж бісова купа грошей!
   – Бери телефон і не гай мого часу! А то зараз знову зв’язок обірвуть.
   Приємно вражений, я подякував, узяв мобілку і вибрався на вулицю. На передпліччі теліпалася камера. Тими днями я майже не розлучався з нею.
   Каїр, здавалося, оживав. На вулиці Фаріда з’явилися люди. Маю на увазі нормальні люди: без палиць, ломів і транспарантів. Я набрав мамин номер і мимоволі почимчикував у напрямку станції метро Наґіб.
   Кілька разів виклик переривався. За третім разом мені таки вдалося додзвонитися.
   – Алло! – кричу в трубку.
   – Алло… – трохи здивовано. Мама не впізнала мене: незнайомий номер, поганий зв’язок…
   – Це я, мамо!
   – О, привіт! Як ти? Де ти зараз? – Голос миттєво помінявся.
   – Та все нормально! Я у Каїрі… Тут трохи революція… – Я зам’явся, не знаючи, що далі казати. – Але зі мною все гаразд. Усе добре.
   – Де ти зупинився? – Мама не здавалася надто стурбованою чи наляканою. «Мабуть, ще не дивилася новин, – міркую, – і ще не усвідомлює, наскільки тут усе серйозно».
   – В одному готелі. Мій хостел виявився зачиненим. Тут узагалі все зачинено. Навіть поїсти нема де, але власник готелю пообіцяв приготувати вечерю. Так що з голоду не помру, не переживай. – Я перевів подих і взявся розказувати далі: – Тут учора трохи билися…
   – Хто бився? – йойкнула мама.
   – Ну, єгиптяни з мєнтами місцевими, – терпляче пояснив я, а тоді з гордістю додав: – Я вперше в житті сльозогінний газ понюхав. Приїду – покажу відео.
   – А де твій готель?
   – У центрі.
   – Він хоч не біля площі тієї… як її?… забула назву… ні?
   Я втямив, що помилився: батьки таки дивились новини.
   – Тахрір. Вона Тахрір називається. – І замовкаю, наче мартишка з повним писком бананів.
   – Відповідай на запитання!
   – Ну так… близенько…
   – Наскільки близенько? Ти хоч зараз не на самій площі?!
   Ледве стримався, щоб не бовкнути: «Щойно звідти».
   – Навіть не близько. І готель теж у стороні. Якщо вийти з готелю, то Тахріра навіть не видно. Треба пройти три квартали… – Я прикусив язика: – ну, не три, а два… майже два квартали, і тоді Тахрір уже видно. – Насправді від «Cairo Stars» до центральної площі лише шістсот метрів.
   Мама з шумом випустила з грудей повітря.
   – Мамо, тобі нема чого хвилюватися, – заторохтів я. – Зараз усе спокійно. Вони нормально до білих ставляться. Навіть до мене, незважаючи на те що на американця схожий. Кличуть до себе, кажуть: знімай. Я радий, що у таке встряв. Буде про що писати… Ну все, прощатимусь. Батьку привіт передавай!
   – Я можу дзвонити на цей номер?
   – Ні. Це телефон менеджера з готелю. Мій тут не ловить.
   – Добре. Бережи себе…
   – Па-па! І ще раз кажу: не турбуйся за мене. Тут усе в ажурі. Я контролюю ситуацію!
   Той момент запам’ятається надовго. В моїй голові бриніло відлуння власних заспокійливих фраз: «усе спокійно», «не турбуйся», «тут усе в ажурі» і т. п., коли я почув наростаючий гуркіт у себе за спиною. Я стояв на перехресті вулиці Фаріда і проспекту Каср-аль-Ніл, лицем на південь, спиною до «Cairo Stars». В обличчя світило сонце. Футболку надимав м’який вітерець. Усе б чудово, якби не оте несамовите грюкання позаду.
   «Що за?…» Я обернувся, одночасно опускаючи руку з мобільним телефоном, і вкляк, відваливши нижню щелепу до тротуару. Просто на мене по вулиці Фаріда сунув танк. За ним – ще один. Далі – ще, ще і ще. Колона бронетехніки, дроблячи гусеницями асфальт, в’їжджала до центру Каїра.
   О так, мамо, тут у нас усе в ажурі…

   Єгипетські війська беруть під контроль столицю

   Танки М60 прямують до Тахріра
* * *
   Із заціпеніння мене вивів єгиптянин. Точніше, не сам єгиптянин, а те, що він робив. Чоловік стовбичив праворуч від мене і спокійнісінько знімав на мобілку колону бронемашин. Побачивши, що я витріщаюсь, араб ледь повернув голову і стримано всміхнувся. Мовляв: «Ти не переживай, чувак, у нас тут кожної суботи танки їздять. Це нормально! Махни рукою, може, хто зупиниться і підкине до Тахріра».
   Я раптом згадав за свою «Sony». Сховав телефон Хасана у кишеню шортів, ввімкнув камеру і теж став знімати. Так ми й стояли, два бевзі, витягнувши праві руки вперед, а повз нас, стогнучи потужними тисячесильними моторами, сунули жовтувато-сірі гусеничні монстри (згодом я дізнаюсь, що то були американські М60[15]).
   Приголомшувала реакція жителів Каїра. Більшість єгиптян вітали армію. Мені чомусь здавалося: більш логічною була б цілком протилежна реакція. Танки мали б зустріти градом каміння і зливою прокльонів. А тут…
   Я пройшов за колоною важкої техніки до Тахріра. Поява бронемашин викликала серед демонстрантів справжній фурор. Вони махали руками, плескали в долоні, кричали: «Армія з народом!», заледве не розціловували танки. Юрма на Тахрірі непохитно вірила, що війська перейдуть на їхній бік.
   Військові ніяк не реагували на вітання. Здавалося, з броньованих люків витикаються манекени.
   Танки розповзлися по площі, перекривши всі в’їзди та виїзди. Кілька бронемашин посунули в напрямку моста 6 Жовтня.
   Із заходу донеслося вертолітне ухкання гвинтокрила, і за хвилину над Тахріром завис бойовий гвинтокрил, такого ж, як і танки, піщаного кольору.
   Я не розумів, що відбувається. Мубарак нібито готується виступити по телебаченню, у той самий час на площу вводять війська, а демонстранти захлинаються в екстазі. Щось не дуже схоже на переможний для революції розвиток подій, хіба ні? Вони сліпі чи що?
   Незважаючи ні на що, юрба тріумфувала. Сторонньому могло здатися, що єгиптяни святкують перемогу своєї збірної у Кубку Африки з футболу чи щось таке.
   Мутно-жовті панцерники зайняли позиції і стали, позадиравши жерла в небо. Вертоліт почав намотувати кола над центром міста. Отоді я вперше сказав собі: «Чувак, пора валити». До дідька Каїр. До біса революцію. Плювати на гроші, які втрачу, здаючи білет. Перебування у столиці Єгипту більше не скидалося на пригоду, форсованими темпами набуваючи ознак нічогенької халепи. Розумію, певно, зараз хтось викрикне: «Агов, Кідрук! А як же солоний дух авантюризму, булькання адреналіну в животі і твоє фірмове поколювання в задниці, про яке ти стільки розводився в інших книжках?» Дурня це все. Одне діло купатися з піраньями в Пантаналі, лізти без спорядження на вулкан Котопаксі чи чухати за вушком дикого гепарда у Намібії. Це контрольований ризик. Ти не залежиш від долі, від випадку, від зовнішніх сил. Ти тримаєш небезпеку за горлянку. Зовсім по-іншому поверталися справи у Каїрі.
   

notes

Примечания

1

2

   Теотіуакан – археологічний комплекс неподалік Мехіко, складається з великої кількості ступінчастих пірамід. Найбільша, піраміда Сонця, за об’ємом переважає піраміду Хеопса. Досі невідомо, хто будував Теотіуакан. Ацтеки спустились у долину Мехіко через сто років після того, як будівники Теотіуакану зникли. Вражені монументальністю споруд, ацтеки не повірили, що таку велич могли збудувати люди. Комплекс назвали Теотіуакан («місце, де народжуються боги») і заборонили простим смертним до нього наближатися.

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →