Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Английская актриса Барбара Уиндзор (р. 1937) – 4 футов 11 дюймов роста, как Жанна д’Арк (ок. 1412–1431) и королева Виктория (1819–1901).

Еще   [X]

 0 

Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків (Бобровников Олексій)

Цілюще гірське повітря, квітуча земля, п'янке вино, дивовижні легенди, яскраві звичаї та відчайдушна гостинність… Забудьте про час, ви – у Грузії! Разом з автором вирушайте в мандрівку цією неймовірною країною: від Тбілісі до Батумі, з Колхіди до Местії і Вільної Сванетії, гірською Аджарією і країною пшавів… Вісім маршрутів, якими пройшов автор. Чарівні легенди, відомі й малознані. Дивні традиції. Прості та водночас неймовірні люди, які зустрілися на його шляху…

Своєрідний путівник Кавказом, сповнений іскристого гумору та справжньої любові до цієї землі, захопить вас із першої сторінки, і, як і автор, ви до безтями закохаєтесь у країну величних гір, кришталевих джерел і справжніх людей…

Год издания: 2015

Цена: 241 руб.



С книгой «Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків» также читают:

Предпросмотр книги «Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків»

Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків

   Цілюще гірське повітря, квітуча земля, п'янке вино, дивовижні легенди, яскраві звичаї та відчайдушна гостинність… Забудьте про час, ви – у Грузії! Разом з автором вирушайте в мандрівку цією неймовірною країною: від Тбілісі до Батумі, з Колхіди до Местії і Вільної Сванетії, гірською Аджарією і країною пшавів… Вісім маршрутів, якими пройшов автор. Чарівні легенди, відомі й малознані. Дивні традиції. Прості та водночас неймовірні люди, які зустрілися на його шляху…
   Своєрідний путівник Кавказом, сповнений іскристого гумору та справжньої любові до цієї землі, захопить вас із першої сторінки, і, як і автор, ви до безтями закохаєтесь у країну величних гір, кришталевих джерел і справжніх людей…


Олексій Бобровников Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків

   Переклад з російської Дмитра Мамчура
   Художник Коба Самхарадзе
   Фотографії Олексія Бобровникова
   В оформленні книжки використано репродукцію дагеротипа XIX ст. А. Роінашвілі Національний музей Грузії)

   © Бобровников О., 2015
   © Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015
   © Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

Про автора

   Проходив стажування в агентстві «Рейтер» на курсах для міжнародних кореспондентів в Бейруті.
   За фільм-розслідування «Вакцини: бізнес на страху» 2009 року отримав спеціальний приз міжнародного фестивалю DetectiveFEST (проводився в Москві за підтримки ООН).
   Навесні 2011 року вийшов в ефір фільм «Катинь: листи з раю», присвячений загибелі польських офіцерів за часів сталінського режиму. Фільм було створено знімальною групою Олексія Бобровникова за підтримки та фінансування посольства Республіки Польща в Україні.
   У 2011–2013 роках жив і працював на Кавказі.
   Нині працює спеціальним кореспондентом телеканалу 1+1.

Замість передмови

Страх мандрівника

   Лише три предмети, але страх загубити їх переслідує тебе щосекунди.
   Мандрівник нервово поплескує себе по кишені. Гаманець на місці, але цього замало. Секунду по тому параноїк-повітроплавець крадькома зазирає всередину й великим пальцем, як колоду карт, прогортає хрусткі купюри.
   Ніби тут, серед юрмища транзитних аферистів, які летять казна-звідки й куди, чатує злодюжка-телепат, здатний обчистити тебе самим зусиллям думки.
   Гроші. Паспорт. Посадковий талон…
   Саме в аеропорту, як ніде інде, страх втратити ці найголовніші в житті папірці буває таким концентрованим.
   У своєму звичному ареалі проживання, на суші, ми звикли турбуватися одночасно про тисячі речей: про залишки на карткових рахунках, про світлофори, про звіти з доставки СМС-повідомлень; про поштові скриньки, зламані чи забуті до них паролі, позавчорашні дзвінки без відповіді.
   Проте тут, на станції «земля-повітря», тривога, що мучить подорожнього, змушує його знову і знову бгати в долоні посадковий талон.
   Цей жах набагато сильніший за нав’язливі передчуття авіакатастрофи. Адже мандрівника, який вирушає в довгу путь, лякають аж ніяк не теракти чи турбулентність. Понад усе на світі він боїться повернутися додому…

Маршрут 1
Вік-енд у Тбілісі
Під час якого мене виселяють з готелю і я опиняюся в гостях у правнучки грузинського царя

   …Ясное небо Грузии, горный воздух, тень ореховых деревьев гораздо здоровее и приятнее, чем цвет небес зелено-бледный, мшистые болота, и тщедушные елки, и березки большей части русских губерний.
Кавказький календар за 1848 рік


Місто, яке любить тебе

   У Тбілісі твердо стелять хмари. Отже, тут буде м’яко спати?
   Забравши паспорт із рук дуже некрасивої, але шляхетної грузинки з теплими очима, я пішов по валізи.
   «Tbilisi. The city that loves you», – сповіщає напис на розсувних дверях аеропорту, до яких я штовхаю навантажений речами візок.
   Двері відчинилися перед носом.
   Переді мною стоїть друг.
   – Я повернувся, – кажу йому.
   Я не кажу «приїхав».
   І так зрозуміло.
   Колись, щасливий і безтурботний, я приїжджав до Тбілісі, щоб поділитися цими відчуттями з тими, кого люблю.
   Цього разу я повернувся порожнім: ані людей, ані зобов’язань; у мене навіть немає зворотного квитка. Я не знаю, коли назад. Чесно кажучи, навіть не впевнений, чи треба назад узагалі.
   – Як ти? – запитує друг.
   Щоб відповісти комусь на запитання «Як ти?», слід спершу поставити його собі самому. Поставити і не боятися почути відповідь. Виходячи з магазину й поповнивши рахунок грузинського телефону, я отримав її.
   «Як ти?» – повторив, звертаючись до самого себе.
   «Неначе відкрив очі – і вдома», – відповів внутрішній голос.

Скучний дворик

   – Годиться, – відповідаю сміючись.
   У перші дні по приїзді я шукав спокійне місце, щоб вивчити матеріали й розробити маршрут.
   Мій план – написати цикл репортажів про найвіддаленіші території і традиції, що збереглися в Грузії всупереч радянській владі, неокапіталізму та цивілізації як вона є.
   Інтуїція й досвід минулих мандрівок підказували, що збереглося чимало.
   Якщо вірити почутому і прочитаному в Тбілісі, то під час подорожі вдасться стати свідком обрядів із масовими жертвоприношеннями; побачити церкви, де службу правлять не священики, а сільські старійшини; храм таємного церковного ордену, про який нічого не відомо, крім назви містечка і прізвища людини – його останнього адепта і єдиної сполучної ланки із зовнішнім світом. У Тбілісі мені розповідали навіть про циганського короля, який буцімто оселився в горах грузинської провінції Аджарія. Його вельможність ніхто не бачив особисто, але, подейкують, якась журналістка вже вирушала на його пошуки. Дівчина зникла, і останні два роки про неї у Тбілісі ніхто не чув.
   Будь-яка з історій, почутих у місті, може виявитися сенсацією або ж елегантною вигадкою. (Пригадую мою епопею з цацалі – таємничим обрядом горян, про який розповім згодом. Може, і цього разу все виявиться таким самим заплутаним і незрозумілим, як тоді, коли ми вирушили на пошуки ритуалу, за самісіньку згадку про який письменника минулого сторіччя мало не позбавили життя.)
   Готуючись до подорожі, я оселився в італійському дворику в одному зі старих районів Тбілісі. Моя кімната на третьому поверсі – це горище з видом на стару лапату акацію і двір, де мешканці цілодобово спостерігають за життям один одного, роблять зауваження, критикують політиків і сукню сусідки, ходять пити чай до чужих покоїв, де двері не зачиняються ні на хвилину, скандалять, іноді б’ються.
   – Ти міняєш житло? – спитав у мене якось знайомий грузин.
   – Так, переїжджаю в інший двір.
   – Поліцію викликали? – перепитує він.
   – Чому? – здивувався я.
   – Коли тут хтось міняє житло, зазвичай викликають поліцію, – філософськи зазначає мій друг.
   Коли б знали римляни чи веронці, що тбіліські патіо мають назву «італійських», вони б дуже здивувалися: так живуть лише в Грузії.

Сніданок у Тбілісі

З номера газети «Кавказ» за 1851 рік
   Як не дивно, звук не дратує. Чи то учень не настільки бездарний, чи то… Та це ж синтезатор!
   З винаходом синтезаторів-самограїв сусіди майбутніх музикантів не посивіють так рано, як у часи стареньких, вічно розстроєних піаніно.
   На балконі навпроти молода мати ходить туди-сюди, штовхаючи візочок із нерухомим білим згортком. Раптом сувій оживає. Руки матері хапають це нове, переривчасте джерело звуку. У верхньому регістрі тепер уже обидві руки.
   – Мацо-они, малако, творог, яйца, зелень! – кричить жінка, яка розносить по дворах свіжі домашні наїдки.
   Тим, хто живе в італійських двориках, а не в дорогих готелях, сніданок подають одразу на стіл.
   – У вас є сир? – запитую.
   – Ні, сир не ношу. Сир заважкий… Мацо-оні, малако!.. – Усміхнена, вона продовжує соло.
   Купую банку мацоні – густого, як сметана, йогурту домашнього приготування.
   З гарячим грузинським хлібом, крихтою пряної сванської солі й селянським маслом – це найсмачніший сніданок, який лише можна собі уявити. Що ж до свіжого хліба, то в центрі міста його завжди можна купити в пекарні за рогом.

Базар на Сухому мосту

   Це найбільший сувенірний ринок на Кавказі, де розпродають залишки розкоші старовинних княжих родин, а також усілякий мотлох і релікти радянської доби.
   Упродовж останніх десятиліть сюди звозять стародавні кинджали (бутафорські й правдиві), шаблі, срібні ложки, глиняні горщики, портрети вождів і картини олією; перстеники, старі люстри, розібрані, продавані по скельцю тому, в кого немає грошей на новий світильник, або ж просто шкода розлучитися з пам’яттю.
   – Стариє афіши, пакупаєм стариє афіши!
   – Ордєна, мєдалі, ордєна…
   – Скільки? – запитує молода, збіса гарненька туристка, схожа на циганку, вказуючи на патронташ, що висить поруч із до дірок протоптаним килимом й мініатюрною дитячою залізницею марки Piko.
   – Шістнадцятий! – озивається власник товару.
   – Що – «шістнадцятий?» – дивується та.
   – Калібр, – відповідає він.
   Ось на дереві висять прадавні хевсурські обладунки та мечі, точнісінько як на старовинних дагеротипах. Поруч – блискучий набір інструментів сільського хірурга; грамофон із заіржавілим рупором і платівки до нього, що лежать поруч, на землі; платівки, котрі вже ніколи не гратимуть після років під палючим сонцем і проливним дощем.
   І раптом серед усього цього мотлоху – чудово збережена дерев’яна лялька в костюмі грузинського князя в чорній чосі та з маленьким кинджалом при боці.
   – Не знімай, що ти знімаєш тут?! Хочеш купити – купи, потім зніматимеш! Понаїхали тут, з фотоапаратами…
   – Скільки це коштує?
   – Для тебе – п’ятсот! Ти мені не подобаєшся!
   – Та не слухай її, вона божевільна! Підходь до мене, дарагой, поглянь, який князь! За сорок ларі віддам!
   Часто на розкладках можна знайти напівзотлілі фотокартки сванських, гурійських чи імеретинських князів, із будинків, колись розкрадених більшовиками та сусідами. Трапляється нині, що правнучка когось із князів сама приходить на Сухий міст, щоб викупити в нового власника портрет діда… А той, поважно спираючись на кам’яну балюстраду, дивиться на весь цей бедлам із глибин свого ошатного дев’ятнадцятого сторіччя.
   – Дорого? Та ви що, яке дорого, це ж – історія! Гей, куди ти? За тридцять князя твого віддам!


* * *
   Після сувенірного ринку я звертаю ліворуч, на вулицю, що веде до Пушкінської площі та публічної бібліотеки.
   Будинок на розі. На стіні – чорна мармурова дошка: «Даґні Юль. Норвезький автор, чиє життя трагічно обірвалося в “Ґранд-готелі” 5 червня 1901 року».
   Ані статі, ані віку, ані портрета.
   Того дня я закинув роботу над етнографічними документами й вирішив дізнатися щось про цю смерть. Тбіліські газети початку сторіччя мовчали. Ані 6, ані 7 червня – жодної звістки з цього приводу. Тоді я зазирнув до енциклопедії мистецтв.

Тут була Мадонна

   Після смерті всі ці імена забудуть – залишиться лише портрет пензля художника Мунка, який писав із неї «Мадонну».
   Ось що говорить енциклопедія про її останні роки.
   «У Даґні був роман як мінімум із трьома чоловіками в Парижі, зокрема з Владиславом Емериком, сином власника нафтових веж. Чоловік Даґні, Станіслав Пшибишевський, мав зв’язок із дружиною свого приятеля Яна Каспровича та ще з однією жінкою на ім’я Анеля Пайонкувна. Остання народила від нього дочку.
   Попередня дружина Пшибишевського, Марта, загинула за загадкових обставин. Слідство запідозрило в її вбивстві Станіслава і Даґні, але зупинилося на версії самогубства.
   1901 року один із коханців Даґні, нафтовий магнат Емерик, запросив подружню пару в подорож Кавказом.
   5 червня 1901-го в номері “Ґранд-готелю” у Тбілісі коханець вистрілив Даґні в голову. Наступного дня вбивця застрелився сам…»
   Так, у кількох коротких реченнях, описана бурхлива історія цієї жінки.
   Коли б моя воля, замість чорно-білої меморіальної таблички, яка вводить в оману перехожих на перехресті вулиць Атонелі і Хідіс куча (дослівно: «Вулиця мосту»), там висіла б кольорова репродукція «Мадонни» Мунка з коротким підписом: «У цьому будинку 100 років тому загинула норвезька секс-туристка Даґні Юль. Після неї залишилися двійко дітей, два коротких оповідання й ось ця картина».

   Едвард Мунк, «Мадонна». Модель – Даґні Юль

Що трапляється в Тбілісі з непроханими гостями

   – Це народ узагалі без вад, з усіма чеснотами, – відповів той.
   Олександр Дюма. Кавказ
   У Парижі, Москві чи Тель-Авіві вас не будуть любити тільки за те, що ви українець. (Набагато частіше – навпаки.)
   У Парижі гостя не тягнуть до себе додому пригощати вином і знайомити з дружиною лише тому, що він видерся на дах особняка під приводом сфотографувати міський пейзаж.
   І якщо Париж може погрожувати за це депортацією, то у Тбілісі – гарантоване святкове похмілля.
   Місто старе й обшарпане, але гарне, як буває гарною жінка, яка вже в’яне, але в’яне пікантно й зі смаком.
   Щоб устигнути пізнати це місто таким, яким його бачив автор «Трьох мушкетерів», потрібно вийти на прогулянку в старовинний район Сололакі. Тут стоїть один із найдавніших соборів Грузії – Сіоні, безліч художніх салонів і кафе, де збирається місцева «золота молодь», а також дивовижний театр маріонеток, де дають вистави геть не дитячого змісту.
   В районі Сололакі місто має такий самий вигляд, як два століття тому, коли французький мандрівник Шарден назвав Тбілісі «перським містом».
   Кілька років тому, опинившись тут уперше, я потрапив на сходи маленького триповерхового будинку, що стояв на пагорбі поблизу сірчаних лазень, звідки видно всі вісім центральних соборів міста, а також мечеть і синагогу.


   Сходинки риплять, як бутафорська палуба в піратському кіно.
   Повзу майже по-пластунськи. Двері розчиняються перед самим носом, і я намагаюся знов набути вертикального положення.
   – Добрий вечір, – каже не розпізнаваний у пасмах проміння силует. – А що ви тут робите?
   Я не бачу виразу обличчя й не знаю, що роблять у Грузії з людьми, які о другій ночі залазять на чужі балкони. Тоді вимовляю фразу, яку відтоді буду використовувати повсякчас: «Я український журналіст. Вперше в Тбілісі. У вас фантастична країна. Я фотографую все, що бачу!»
   Я не знав, як на це реагувати, і тому про всяк випадок запитав:
   – Ви – одружені?
   – Звичайно! – відповів голос. – Тамуно! У нас гості!
   – Що, знову? – запитала Тамуна десь за пасмом світла.
   – Так! Український журналіст!
   – О! Тоді я ставлю чайник.
   Я вирішив все ж таки прояснити ситуацію:
   – Так, але нас тут троє…
   – Нічого, нічого. Гадаєш, у мене віскі не стане?
   Так я познайомився з Гочею і його дружиною Тамуною. Останню за красу й аристократизм ми прозвали царицею Тамар.
   Із перших хвилин знайомства ці люди стали моїми головними гідами по Грузії й помічниками у всіх авантюрних починаннях, про деякі з яких я зможу розповісти на сторінках цього путівника.

Сірчана лазня

   Сто п’ятдесят років тому цю історію розповіли й Олександру Дюма.
   Ось що він написав про назву цього міста у своєму «Кавказі»: «Цікава милозвучна аналогія, яку мають деякі міста, відомі своїми теплими водами. У давнину в Нумідії місто Тобіліс, а в наш час, крім грузинського Тифліса, є в Богемії місто Теплиць, корінь якого, імовірно, теж “тепло”».
   Перш ніж подорожувати країною, я вирішив навідатися в місце, з якого починали знайомство з Грузією всі мандрівники XIX століття, зокрема Дюма й Олександр Пушкін, – а саме у тбіліські лазні.
   В одній із них, що належала колись княжій родини Орбеліані, зберігся номер, досі відомий під назвою «пушкінський».
   Стверджують, що саме там розминали кісточки батькові сучасної літературної російської мови.
   Запах сірки чути ще в метро: під станцією Авлабарі він вже б’є в ніс – і повітря під землею стає теплішим.
   А там уже… ти занурюєш голову в воду, що її подають просто з пекла.
   Я не знаю, де її гріють: ТАМ або вже тут. Замружившись, поринувши по маківку, чуєш, як вода з пащі кам’яного лева падає в басейн, у якому варишся ти.
   Тепло. Темно. Парко. Поки зовсім не стемніло – виринай.
   І відразу ж – до рук банщикові, який за допомогою щітки (хто знає, скільки шкір він обдер нею до тебе) зніме і з тебе стару шкіру, а потім, намиливши з ніг до голови, обіллє відром гарячої води, у якій ти щойно кипів.
   Страва готова. На простирадлі, як на скатертині, щасливого і знесиленого, гостя можна виносити у зовнішній світ.


Пригода починається

   Уранці розбудив стукіт у двері. Це був господар.
   – Сідай, – сказав я йому (якщо східна людина хоче поговорити, відмовляти їй у спілкуванні не заведено).
   – Знаєш, я їздив до Азербайджану, – здалеку почав він. – На чотири дні. Ду-у-уже погано з’їздив…
   Я з розумінням кивнув. Розмова, яка ще навіть не почалася, уже починала дратувати мене, адже я мав при собі «Кавказ» Дюма – співрозмовника набагато цікавішого, аніж непроханий господар ґест-хаузу.
   – Уявляєш – я забув удома мобільний телефон, – продовжив він. – Там це дуже дорого, і я весь час був без зв’язку…
   Я намагався зрозуміти, навіщо він так детально повідомляє мені подробиці свого перебування в Азербайджані. Може, отримав від дружини прочухана і тепер терміново потребує моральної підтримки?
   За стінкою пара молодих туристів із Франції були зайняті одне одним (до того ж зайняті досить жваво, так що турбувати їх у ці хвилини здавалося щонайменше некоректним), а дивні двоє турків (з вигляду – батько і син) у номері навпроти проводили час у цілковитій тиші, майже не виходячи зі своєї комірчини… Тож серед усіх постояльців готелю я був, мабуть, єдиним, хто підходив для подібних розмов.
   Важа скрушно вів далі:
   – Знаєш, як там було нудно, в Азербайджані! Я цілими днями в номері пив пиво… А воно там жалюгідне. Піни немає, ще й додають горілку. Для «градусу». Ось так сидиш і п’єш цю… це… – Важа, здавалося, добирав слова, а знайшовши ідеальний епітет, посоромився вимовляти вголос.
   – П’єш цю сечу! – випалив я, щоб хоч якось розворушити його і швидше підвести розмову до кульмінації, а отже, і до кінця.
   – Так… саме так… – сказав Важа тихим безрадісним голосом.
   У ці хвилини він нагадав героя дуже сумної постановки Резо Габріадзе «Сталінградська битва», що йде в театрі маріонеток, а саме триногого коня, який розмовляє людським голосом.
   Тим часом Важа, із виглядом фатальної приреченості (ох, і влаштує йому дружина – зловтішно думав я) сидячи на краєчку мого ліжка, переминався з ноги на ногу. Раніше я не звертав уваги на те, як люди примудряються перебирати ногами сидячи – зараз якраз і був такий унікальний момент.
   – До речі, знаєш, як міліція заробляє в Азербайджані? – спитав Важа після довгої паузи.
   Я похитав головою.
   – Вони здирають гроші з усіх іноземців, які «знімають» повій. Кажуть їм – плати тисячу баксів чи навіть дві – або сідай до в’язниці.
   «Он як!» – подумав я.
   Я глянув на власника сумної мармизи очима бакинського поліцейського: «Ну, більше тисячі з нього точно не візьмеш…»
   – От же ж покидьки, – вимовив я вголос. – А дівчаток вони хоч не чіпають?
   – Вай, певно що ні! – відповів Важа. – Вони ж із ними одна банда. Працюють, так би мовити, громадою!
   Я скрушно похитав головою.
   – До речі, – сказав Важа, розпрямляючи ноги, – моя дружина тобі не сказала, але до нас має приїхати гість. Він забронював це місце вже давно, просто ми забули тебе повідомити.
   – Жодних проблем. Я їду за чотири дні. Так що, будь ласка…
   – Вибач, але моя дружина помилилася з датою. Гість приїжджає сьогодні…
   «Сучий син. Сучий син. Сучий син!» – подумав я, а вголос сказав:
   – О котрій годині?
   – Десь о п’ятій, – відповів господар хостелу, реклама якого ніколи не з’явиться на сторінках цього путівника.
   – Ну що ж, тоді вези мене десь в інше місце… До якогось привітного та обов’язкового господаря! – сказав я, роблячи наголос на слові «обов’язковий».
   Зауважу до честі Важі, що він виконав прохання якнайкраще.
   Так я познайомився з Кетіно Абашидзе, праправнучкою останнього грузинського царя Іраклія II, і з привидами її будинку.

Жінка, яка не любила галасу

   А у дворі їхнього будинку, в маленькому садку з кількома рожевими кущами й товстезною пальмою, – запах підвалу, полину і свіжозмеленої кави.
   – Ти спатимеш на ліжку, на якому спав сам Дюма! – каже господиня.
   Одна з головних родинних реліквій – ліжко, на якому, за сімейною легендою, спав автор «Трьох мушкетерів», коли писав у Тбілісі книжку дорожніх нотаток про Кавказ.
   «Хм… головне тепер вгадати, де в цьому ліжку “голова”, а де “ноги”. Щоб натхнення письменника передавалося в потрібне місце…» – подумав я.
   У кавказьких нотатках белетриста читач знайде безліч згадок про сім’ю Орбеліані, але жодної – про ночівлю в їхньому будинку.
   Утім, хіба автор завжди дає читачеві докладний звіт про дислокацію всіх ліжок, на яких йому доводилося спочивати?..
   У кімнаті, де мене поселили, безліч фамільних портретів: цар Східної Грузії Іраклій ІІ – прадід господині; її батько – альпініст, який загинув у 26-річному віці на одній із вершин Сванетії; далі, на стінах, малюнки й портрети у послідовності, зрозумілій лише господарям.
   Один із портретів не дає мені спокою. Самовпевнений погляд і примхливий рот.
   Хочу запитати: «Хто вона?», але, за грузинською традицією, починаю розмову здалеку. Запитую про прапрадіда, царя Іраклія, потім про будинок.
   – Великий двоповерховий особняк сім’я купила 1827 року.
   – Двоповерховий? – перепитую. – Але ж тут тільки один поверх?
   Кетіно всміхаючись вказує на той самий портрет.
   – Марія Вахтангівна не любила галас…
   Гамір переслідував її всюди, він просочувався крізь стіни з голосами слуг, криками вуличних торговців у центрі Тбілісі, де вона відмовлялася жити… Екіпажі, що проїздили вулицею, гомін візників, навіть дзвін католицького собору навпроти – усе це дратувало її.
   Вона так ненавиділа шум, що наказала розібрати верхній поверх і відселити галасливих служок у прибудову.
   А що ж вона любила?
   Кажуть, у неї був чоловік. Є жінки, про яких не виходить, навіть за всієї грузинської патріархальності, сказати «вона була дружиною такого-то».
   – Чи були діти в Марії?
   Здається, я вже знаю відповідь…
   – Діти? – перепитує Кетіно. – Ні, у Марії Вахтангівни не було дітей.
   Кажуть, вона влаштовувала в цих кімнатах літературні вечори.
   Хтось із письменників був закоханий в неї. Персонажі тих світських раутів збереглися в сімейному альбомі, де їхні риси залишила рука якогось талановитого скетчиста…
   Вони пили тут каву і їли її ласощі – смачнючі карамельні цукерки.
   У кімнатах, які належали Марії Орбеліані, я провів кілька дивовижних днів і ночей, насолоджуючись спокоєм товстезних прохолодних стін, крізь які ледь-ледь просочувались звуки вулиці, та читаючи нотатки автора «Трьох мушкетерів» про пригоди на Кавказі.
   Кажуть, і він заходив до неї.
   Подейкують.

Поспішай почати!.

   Закоханість – небезпечне почуття в Грузії, хоч у цьому випадку я нічим не ризикую, адже об’єкт мого захоплення – старовинний портрет. Крім нього, листівки з автографом і ще декількох малюнків у сімейному альбомі, мені не вдається знайти нічого, що нагадувало б про власницю.
   Крадькома гортаючи записники минулого сторіччя, виявляю нотатки, зроблені жіночою рукою. Почерк схожий на той, що я побачив на листівці, підписаній її високістю Марією Вахтангівною Орбеліані.
   Цитати, виявлені в цьому щоденнику, я акуратно переніс до свого записника.
   «Поспішай почати! Думай, що в тебе завжди є час тільки для успіху, але не для невдачі.
   Чекати радості теж радісно.
   Люблю я поздоровляти щасливих, хоч рідко щасливий сам бував.
   У цьому житті вмирати не важко. Значно важче – зробити життя.
   Жалюгідний той, у кого нічого не залишилося від дитини…»
   Якби не ці записи, я ні за що не пішов би того вечора до театру маріонеток.
   Але, скасувавши черговий прийом у тбіліських друзів, я вирушив на суботню виставу.


Тбіліський театр маріонеток

   І знову закопує себе…
   Геніальний ляльковод – той, хто змушує тебе думати: «Як вправно нитки рухають руками цієї людини».
   А потім вони заговорили. І тут вже я знаю, що на гачку.
   – В Киев не ходи. Забудь Наташу, – промовляє голос феї з вистави, що постає в подобі то машиніста, то раптом офіцера НКВД, а то й справжньої феї з якогось глухого російського полустанку.
   Фея, або янгол-охоронець, намагається захистити героя від того, від чого захистити ніяк не можна – від самого себе.
   І автор, знаючи це, як ніхто інший, далі веде своїх персонажів туди, звідки немає вороття.
   – Де межа, що відокремлює любов від ненависті? А може бути, вони – одне? – розмірковує герой за хвилину до того, як…
   – Гаразд, підключу я тебе до життя ще раз. Гірко тобі буде, плакатимеш… Поживи ще, – говорить фея, тепер вже точно справжня, з крихітними крильцями фея, несподівано спускаючись маленькою драбинкою з небес.
   І тут я згадую своє улюблене з Волошина: «В нем радостная грусть, в нем сладкий страх разлуки».
   Резо Габріадзе, який написав свого часу сценарії до кращих фільмів радянського кінематографа, викопує з мене ці два рядки кримського поета й багато, багато іншого.
* * *
   Недільний ранок почався зі співу і дзенькання маленьких дзвіночків. Звук голосів наближається.
   Виявилося, це процесія католиків, які йдуть до меси. Священик проповідує російською, чому я дуже радий, тому що вперше розумію слова служби:
   «Бог покличе тебе, але він не скаже “рабе мій”. Він скаже “друже мій”. Раб – це той, хто, німий і покірний, слідує за господарем. Ти ж, хто йде за ним з власної волі, не раб йому, а друг!»
   Ті, хто стоять біля храму, на протилежному боці вулиці й навіть по краях проїзної частини, – усі до одного опускаються на коліна.
   Машини гальмують, і, всупереч звичці, ніхто не гуде в клаксон. Навіть найбільш безпардонний і крикливий грузинський водій ні за що не заважатиме Божому промислові.
* * *
   – У цьому дворі – вся історія Грузії, – каже господиня.
   Кетіно розповідає, як 37-го року до них прийшов якийсь «большевик с ружьем» і сказав, що житиме в їхньому будинку.
   Вона не ідеально говорить російською, і «большевик с ружьем», можливо, був НКВДистом із пістолетом.
   На той час у родини Орбеліані вже забрали все: будинки, палаци, вежі, виноградники.
   А тепер ще цей «більшовик із рушницею», який вирішив стати їхнім сусідом…
   Половина будинку, що залишилась родині, дивиться вікнами на вулицю Абашидзе, названу на честь відомого літературного критика і дідуся Кетіно. Друга половина – на вулицю Джавахішвілі, названу на честь знаменитого історика, профіль якого зображено на банкноті номіналом 5 ларі. Нащадки цього самого Джавахішвілі живуть в іншому крилі, а в прибудовах надворі, колись облаштованих для слуг, – родичі НКВДиста, котрий оселився там не завдяки гостинності господарів, а всупереч їхній волі.
   Після довгих пояснень я нарешті починаю розуміти, хто кому родич у цьому дворі.
   Наступного ранку, перед сніданком, господиня сказала:
   – Я не знаю, як в Україні, а у нас заведено, щоб усі разом сідали за стіл – і гості, і господарі, і прислуга… У вас так само?
   Я зчепив зуби і часто закивав.
   Згадав про власних родичів, розстріляних більшовиками, і розповів Кетіно («Ай, мурашки по руках», – затремтіла господиня) історію своєї тітки Тетяни, яка повернулася додому після двадцяти років таборів.
   Оселившись в заміському будинку, ця жінка від страху перед черговими незнайомими гостями оточила себе шістьма величезними німецькими вівчарками. Старший із псів – Урс – став господарем будинку, який безроздільно правив у маєтку, коли тітка спала чи не мала сили до наказів і розмов.
   Я згадав її будинок, де часто гостював улітку. Він, як і будинок Кетіно, був ущерть наповнений світлинами й портретами. Але, на відміну від відносно доглянутого (а як для Грузії – взірцево охайного) особняка Орбеліані, той будинок був геть захаращений і запилений.
   Моторошний, узагалі-то, був будинок. А тітка мала зірваний і клекотливий, як у крука, голос, і зрозуміти те, що вона говорила, міг лише її вірний Урс. Голос вона втратила того дня, коли отримала звістку про своє звільнення за хрущовською амністією. І перше слово, яке вона спромоглася вимовити, уже ніхто не зрозумів.
   Поговоривши про родичів, ми переходимо до чаю.
   Кетіно володіє старовинним рецептом цукерок, якими пригощала гостей свого літературного салону княгиня Орбеліані.
   Солодощі приготовані з волоських горіхів, ретельно очищених і перемелених, домашньої карамелі й набору спецій. Господиня ні за що не розкриє їхній секрет, але там вгадується легкий присмак лимонної цедри й дещиця кориці… Густу суміш, скачану в кульки, Кетіно занурює в гарячу карамель, дає їй охолонути, а потім розкладає на крихітних медальйонах із фамільним вензелем.
   Із солодощами я повертаюся до кімнати, рятуючи свою порцію від численних членів сім’ї і сусідів, які збіглися на запах. А там – обличчя княгині з одвічною іронією споглядає на мене зі стіни.
   Згодом я зустрічав цукерки Кетіно в декількох кафе в Тбілісі. Вони були дещо схожі на оригінал, але мене не полишала думка про підробку.
   Я запитав про це господиню. Вона розсміялася:
   – Алексе, крім мене, більше ніхто у Тбілісі не вміє готувати таких цукерок. Але в ту кав’ярню, яку ти назвав, я дійсно продаю цей (тут вона переключилася на французьку) «конфітюр».
   – Але чому тоді їхній смак відрізняється від домашніх?
   Прийнявши мої слова за вишуканий комплімент, господиня усміхнулася й перевела погляд на обличчя своєї попередниці:
   – Можливо, річ у портреті?

   Марія Орбеліані: княгиня, яка не любила галасу

Забудьте про час, ви в Грузії

   Цей маршрут включає території Самцхе-Джавахеті, Аджарії, деяких районів Самегрело (або Мегрелії), Верхньої Сванетії і Рачі й повинен закінчитися в столиці стародавньої Колхіди – нинішньому Кутаїсі.
   Моїм головним і єдиним засобом пересування стане велосипед. Я не беру з собою супутниковий навігатор і маю намір керуватися в дорозі лише картою, намальованою від руки.
   – Скільки часу знадобиться, щоб об’їхати все це? – запитую в одного з тбіліських друзів.
   Той замислюється на декілька секунд:
   – Може, і два тижні… А може – два місяці. Забудь про час – ти ж у Грузії.
   З досвіду попередніх подорожей я знаю: у будь-якому з містечок, що лежать на шляху, можна зупинитися на чашку кави… і затриматися на тиждень.
   Зібравши багаж, поклавши в рюкзак шматок копченого сулугуні та кілька цукерок за рецептом Марії Орбеліані, я сів на велосипед і рушив найдовшим із можливих шляхів навколо країни.
   Першим пунктом призначення була гірська Аджарія.

Маршрут 2
Із Тбілісі – на захід
Через Нижню Грузію і Джавахеті



Ченці, печерне місто та зустріч із самим дияволом

   Мандрівникові, який обрав малонаїжджений маршрут, слід запитати дорогу в напрямку селища Тцкнеті та рухатися далі в бік містечка Цалка й озера Паравані.
   Я проїхав повз кладовище Ваке, на якому мріють бути поховані всі жителі тбіліських районів Ваке, Вера і Сабуртало. Це затишний старовинний цвинтар із безліччю мальовничих надгробків.
   Виїхавши з міста, я подався на південний захід серпантином, що повільно набирав висоту. Невисокі гори, звідки відкривається панорама на Тбілісі та його околиці, поросли сосновими лісами – до цих прохолодних місць городяни тікають від літньої спеки.
   Деякі тбілісці не покидають передмістя Тцкнеті до середини вересня, коли в тутешніх школах починається навчальний сезон.
   Далі шлях пролягає через Нижню Грузію – загалом, малоцікаве місце, одна з небагатьох пам’яток якого – селище Накалакарі поблизу містечка Дманісі, де на початку 90-х археологи знайшли рештки людини, яка претендує на титул «першої людини в Європі». Ця знахідка дала привід грузинам заявити про свою першість не тільки у виробництві вина, а також і в постанні самої людської цивілізації.
   Дорогу до містечка Дманісі вам вкаже перший стрічний грузинський поліціянт, навіть якщо ви не проситимете його про це. Кожен грузин – патріот свого краю, і якщо мешканці Нижньої Грузії не мають стількох приводів для самомилування, як, наприклад, свани, вони не будуть менш наполегливими, демонструючи об’єкти своєї гордості. Утім, за відсутності інших визначних пам’яток, місце поховання першого homo georgicus не входило в мій маршрут.
   Після першого крутого підйому проїжджаю село Орбеті, яке колись мало російську назву Приют, де й досі живе чимало людей, які носять слов’янські прізвища.
   Далі по дорозі пролягає Манглісі – містечко, що межує із заповідником, розміри якого нагадують, скоріше, великий парк.
   Для тих, хто подорожує на автомобілі, перша ділянка шляху займе не більше двох годин, і, виїхавши з Тбілісі рано-вранці, можна поснідати вже в Цалка – місті, колись населеному греками.
   Я ж, пересуваючись на велосипеді, до кінця першого дня подолав лише половину шляху і зупинився на ніч поблизу заповідника, де влаштував перший бівуак.

Що варто пити в Грузії, якщо з якихось причин ви не маєте змоги пити старе кахетинське

   Мені потрібно було взяти в дорогу щось безалкогольне, солодке, але не таке, щоб аж нудне; аби одночасно тамувало спрагу і приносило задоволення, хоча б віддалено порівнюване з тим, яке я переживав, прикладаючись до запасів вищезгаданого винороба.
   Серед інших напоїв, продегустованих у місті, я зупинився на грушевому лимонаді.
   У Грузії є кілька різновидів лимонадів, які незрівнянно кращі за будь-які зразки, вироблені на теренах колишнього СРСР.
   Що ж до мінеральних вод, то тут їх близько тисячі!
   Утім, моїм улюбленим джерелом був і залишається нікому не відомий колодязь біля містечка Местія, у Верхній Сванетії, де п’ють нарзан, що б’є прямо з-під землі й тхне содою і металом, холод якого навіть у спекотний день пробирає до кісток.

«Чого-небудь міцнішого? Ви ж у Цалка!»

   «Друг твого друга» в Грузії автоматично означає, що під час зустрічі з людиною, яку бачиш уперше, тобі доведеться боротися за свою незалежність у питанні «пити чи не пити?», а також у виборі місця ночівлі.
   Гостинний хазяїн зробить усе можливе, щоб ви не змогли виїхати з його будинку наступного дня і змушені були залишитися як мінімум до післязавтра. До того ж сила тяжіння стає вдвічі інтенсивнішою, якщо ваш візаві – сван або імеретинець. Чоловік, який зустрів мене, був сваном.
   Після сперечань щодо того, чи мав я право зупинятись деінде, крім як у нього («Ти ж друг Тато, а Тато мені брат, дзмао-каци, панімаєшь?»), і з’ясування причин, що змусили мене ночувати в лісі, ми вирушили снідати.
   У цьому містечку мандрівників зустрічають вивіски, що нагадують про грецьке минуле. Серед тутешніх назв поки що немає аргонавтів і золотого руна – кліше, які активно експлуатують мешканці узбережжя, – зате є ресторан «Пантеон», який намагається (втім, не надто успішно) конкурувати зі звичайною їдальнею для водіїв – найкращою корчмою на цій ділянці дороги.
   На годиннику була одинадцята ранку, але в Грузії годинники ніколи не визначають час і не спонукають на рішення, даючи, скоріше, орієнтир, або ж привід для дискусії.
   Це не манірна Європа, де пити починають за будильником і кожен очікує офіційного кінця робочого дня, щоб підняти забрало, розкрити обійми і приєднатися до гурту друзів, які вже визирають його за стійкою бару.
   – А випити чогось міцнішого? Ви ж у Цалка! – усміхається жінка, приймаючи замовлення.