Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Гидрофобофобия – боязнь гидрофобии.

Еще   [X]

 0 

Дім дивних дітей (Ріґґз Ренсом)

Шістнадцятирічний Джейкоб з дитинства звик до розповідей свого діда про його юність на далекому острові у графстві Уельс, у притулку для дивних дітей: про чудовиськ із потрійними язиками, про невидимого хлопчика, про дівчинку, яка вміла літати… Єдиним побічним ефектом цих вигадок були нічні кошмари, що мучили підлітка. Але одного разу кошмар увірвався в його життя, убивши діда наяву…

Год издания: 2012

Цена: 77 руб.



С книгой «Дім дивних дітей» также читают:

Предпросмотр книги «Дім дивних дітей»

Дім дивних дітей

   Шістнадцятирічний Джейкоб з дитинства звик до розповідей свого діда про його юність на далекому острові у графстві Уельс, у притулку для дивних дітей: про чудовиськ із потрійними язиками, про невидимого хлопчика, про дівчинку, яка вміла літати… Єдиним побічним ефектом цих вигадок були нічні кошмари, що мучили підлітка. Але одного разу кошмар увірвався в його життя, убивши діда наяву…


Ренсом Ріґґз
Дім дивних дітей


   © Ransom Riggs, 2011
   © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2012
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2012

   ISBN 978-966-14-4480-4 (fb2)

   Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

   Електронна версія створена за виданням:
   Ріґґз Р.
   Р49 Дім дивних дітей: роман / Ренсом Ріґґз; пер. з англ. В. Горбатька. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 432 с.: іл.
   ISBN 978-966-14-3877-3 (укр.)
   ISBN 978-1-59474-476-1 (англ.)
Сон – ніщо, смерть – ніщо;
Хто начебто помер – живий.
Дім, в якому ти родився,
Друзі юності твоєї,
Дід старий і молодиця,
Праця щоденна і її плоди –
Всі вони щезають,
В легенди і казки тікають.
Їх не спинити,
Їх – не посадити на ланцюг.

Ральф Волдо Емерсон

Пролог

   У дитинстві дідусь Портман був для мене найдивовижнішою людиною у світі. Він зростав у сирітському притулку, воював у війнах, перетинав океани на пароплаві, а пустелі – верхи на коні, виступав у цирку, знав усе про вогнепальну зброю та мистецтво самозахисту і, окрім англійської, розмовляв іще трьома мовами. Для хлопчини, який жодного разу в житті не був за межами Флориди, це здавалося незбагненно екзотичним, тому кожного разу, коли дід траплявся мені на очі, я чіплявся до нього, щоби він почастував мене своїми розповідями. І він ніколи не відмовлявся: розказував свої історії так, наче то були величезні таємниці, які він міг довірити лише мені.
   Коли мені виповнилося шість років, я вирішив, що мій єдиний шанс прожити життя хоча б наполовину так само цікаве, як і життя дідуся Портмана, – це стати дослідником. Він заохочував мене: проводив зі мною по півдня, схилившись над географічними мапами різних країн, позначав уявні експедиції низочками червоних кнопок і розповідав про ті фантастичні місця, які я одного дня віднайду. Удома ж я гордо походжав із картонною підзорною трубою, час від часу притуляв її до ока і вигукував: «Бачу землю! Приготувати групу висадки!» Потім моїм батькам це набридало і вони виганяли мене надвір погуляти. Батьки побоювалися, що дід заразить мене якоюсь невиліковною мрійливістю, від котрої мені вже ніколи не одужати, і що ці фантазії стануть таким собі щепленням від більш практичних прагнень. Тому одного дня мати посадовила мене біля себе і пояснила, що я не зможу стати дослідником з тієї простої причини, що все у світі вже досліджене й відкрите до мене. Так я дізнався, що народився в «неправильному» сторіччі, – і відчув себе обманутим.
   А здогадавшись, що більшість оповідок дідуся Портмана аж ніяк не могли бути правдою, я відчув себе ще більш обманутим. У найнеймовірніших байках діда чомусь завжди йшлося про його дитинство, про те, як він народився у Польщі, а потім його відправили до якогось дитячого притулку в Уельсі. Коли ж я питався, чому йому довелося кинути своїх батьків, то відповідь була завжди одна й та сама: він кинув своїх батьків, бо за ним гналися потвори. Уся Польща кишіла потворами, казав дід.
   – А що то були за потвори? – цікавився я, здивовано витріщаючись, хоча ця розмова часто повторювалася і стала таким собі ритуалом.
   – Моторошні згорблені істоти з прогнилою шкірою та чорними очима, – відповідав дід Портман. – А ходили вони ось так. – Він скоцюрблювався і дибав за мною, наче якась потвора зі старого фільму, а я, регочучи, утікав.
   Щоразу, описуючи тих потвор, дід додавав якусь огидну й моторошну деталь: то вони смерділи, як купа зогнилого сміття, то вони були невидимі і можна було побачити лише їхні тіні, то у них в роті крилися гнучкі мацаки, які вони блискавично вистрелювали, щоби схопити свою жертву і затягнути у пащеку з міцними щелепами. Після таких оповідок я подовгу не міг заснути, бо моя надміру розвинена уява легко перетворювала сичання автомобільних покришок по мокрому асфальту на важке здавлене дихання під моїм вікном, а тіні під дверима – на перекручені чорно-сірі мацаки. Я страшенно боявся тих потвор, але відчував тривожно-радісне піднесення, уявляючи, як мій дід б’ється з ними і перемагає – щоби потім про все це мені розповісти.
   Та ще більш фантастичними були його розповіді про життя в дитячому притулку в Уельсі. Він казав, що то було зачакловане місце, призначене для того, щоби уберігати дітей від потвор, і було воно на острові, де щодня світило сонце, й ніхто не хворів і не вмирав. Усі жили у великому будинку під захистом старого мудрого птаха – принаймні, так ішлося в оповідці. Втім, я дорослішав, і мене гризли сумніви.
   – А що то був за птах? – спитав я якось свого діда; тоді мені було вже сім років. І скептично поглянув на нього через стіл, за яким він грав зі мною в монопольку в піддавки.
   – Великий яструб, який палив люльку, – відповів він.
   – Діду, ти, напевне, гадаєш, що я зовсім дурний.
   Він перелічив стос своїх помаранчевих та блакитних карток, яких у нього ставало дедалі менше.
   – Я ніколи не вважав тебе дурним, Якобе.
   Я зрозумів, що образив його, бо дідівський польський акцент, якого він так і не позбувся, зазвучав на повну силу, витіснивши англійську вимову характерними шиплячими звуками. Відчувши провину, я вирішив вдатися до презумпції невинуватості й зробив вигляд, наче вірю йому.
   – А чому ті потвори хотіли завдати тобі шкоди? – поцікавився я.
   – Тому, що ми були несхожі на решту людей. Ми були дивними.
   – У чому дивними?
   – Та всіляко, – відповів дід. – Наприклад, серед нас була дівчинка, котра вміла літати, був хлопчик, всередині якого жили бджоли, були брат і сестра, здатні піднімати над головою величезні кам’яні брили.
   Важко сказати, жартує він чи ні. До того ж, мій дідо не мав репутації такого собі жартівника. Помітивши на моєму обличчі сумнів, він нахмурився.
   – Гаразд, можеш не вірити мені на слово, – заявив він. – Але я маю фотографії! – І, відсунувши свого шезлонга, дід пішов у будинок, а я залишився на заскленій веранді. За хвилину він повернувся з сигарною коробкою в руці. Я нахилився і побачив, як дідусь видобув чотири пожовклі й порепані фото.
   Перше являло собою знімок предмета, схожого на комплект одежі, але без людини всередині. Ані комплект, ані людина не мали голови.
   – Та ні, він має голову, – вишкірився дід. – Але для тебе вона невидима.
   – А чому невидима? Це що – чоловік-невидимка?
   – Диви, який ти головастий! – Дідо звів брову, немов страшенно здивувався моїм дедуктивним здібностям. – Його звали Мілард. Кумедний хлопець. Часом він казав: «Слухай-но, Ейбе, а я знаю, чим ти сьогодні займався». І розповідав, де я був, що їв і коли длубався у носі, гадаючи, що мене ніхто не бачить. Інколи він йшов за ким-небудь слідком, тихо, як та миша. Він був без одежі, голяка, щоби ніхто його не помітив, – і спостерігав! – Дід похитав головою. – Аж не віриться, еге ж? – Потім він підсунув мені ще одне фото. Почекавши, поки я роздивлюся його, дід спитав: – Ну, як? Що ти бачиш?
   – То маленька дівчинка, еге ж?
   – А що ще ти бачиш?
   – На її голові – корона.
   Дід постукав пальцем по нижній частині фото.
   – А що ти скажеш про її ноги?
   Я підніс фото ближче до очей. І побачив, що ноги дівчинки не торкалися землі. Але вона не стрибала, а, здавалося, просто висіла в повітрі. Я ошелешено роззявив рота.
   – Та вона ж летить!
   – Майже летить, – уточнив дідо. – Вона левітує. Однак та дівчинка не завжди могла себе контролювати, тому нам доводилося прив’язувати її мотузкою, щоби вона нікуди не залетіла!
   Я прикипів поглядом до химерного лялькового обличчя дівчинки.
   – Правда?
   – Звісно, що правда, – різко кинув дід, зібрав фото і поклав інше, на якому був зображений худорлявий хлопець, що однією рукою піднімав величезний камінь.
   – Віктор із сестрою були менш здібними, зате якими ж сильними вони були!
   – Щось він не схожий на силача, – зауважив я, придивляючись до тоненьких хлопчачих рук.
   – Слово честі, він був надзвичайно дужий. Якось я здумав помірятися з ним силою в руках, так він мені мало кисть не зламав!
   Але найхимернішим фото було останнє. То була чиясь потилиця з намальованим на ній обличчям.





   Я витріщився на те фото, а дідо Портман пояснив мені.
   – Він мав два роти – бачиш? Один спереду, а другий ззаду. Через це він став таким великим та товстим!
   – Але ж то несправжнє обличчя. Воно намальоване.
   – Несправжня там фарба – це так. Бо те обличчя розмалювали для циркової вистави. Але кажу тобі: він і справді мав два роти. Ти що, мені не віриш?
   Я на мить замислився, поглянувши на фотографії, а потім на обличчя дідуся – таке безхитрісне, таке щире. І справді – навіщо йому брехати мені?
   – Я вірю тобі, – відказав я.
   І я справді повірив йому – принаймні, на кілька років, хоча здебільшого тому, що хотів вірити, скажімо, як більшість дітлахів хочуть вірити у Санта-Клауса. Ми чіпляємося за наші казки доти, поки ціна цієї віри не стає надто високою. Для мене такою ціною став той день у другому класі, коли Робі Йєнсен підколов мене за обідом перед столиком, де сиділи дівчата, заявивши привселюдно, що я й досі вірю в казкових фей. Гадаю, до цієї ганьби спричинилося те, що я переповідав у школі історії свого діда, але в ту принизливу хвилину я страшенно злякався, що до мене приліпиться прізвисько Фея, бо для хлопця це мало ще й «голубий» підтекст. І через це я розсердився на свого діда.
   А того дня зі школи мене забирав саме дідо Портман; він часто це робив, коли батько та мати були на роботі. Я всівся поруч із ним у пасажирське сидіння його старого «понтіака» і заявив, що більше не вірю в його казки.
   – Які ще казки? – спитав він, уважно поглянувши на мене понад окулярів.
   – Сам знаєш. Ну, оті історії. Про дітлахів і потвор.
   На дідовому обличчі з’явився розгублений вираз.
   – А хіба я тобі розповідав казки?
   Я відказав йому, що вигадана історія та казка – це одне й те саме, що казки придумуються для маленьких сцикунів і що тепер я впевнений: його фотографії та історії – це цілковита неправда. Я очікував, що дід сказиться від люті й дасть мені запотиличника, але натомість він просто кинув: «Гаразд» і ввімкнув передачу. А потім різко натиснув на акселератор, і «понтіак», відстрибнувши від бордюру, вискочив на дорогу. На тому все й скінчилося.
   Гадаю, він очікував, що це невдовзі станеться, бо я колись мав вирости з його історій, але дід облишив цю тему так різко, що в мене зародилося відчуття, наче він мені брехав. Я не міг збагнути, навіщо він оте все вигадав, обманом змусивши мене повірити в можливість існування дивовижного та незвичайного, тоді як насправді такого не могло бути. Лише кілька років по тому батько пояснив мені: коли він був малий, дідо і йому розповідав декотрі з цих історій, і ті історії були не стільки неправдою, скільки перебільшеною версією правди, бо дитинство дідуся Портмана аж ніяк не було казкою. Воно було історією жахів.
   Мій дід був єдиним з його родини, кому вдалося вибратися з Польщі ще до початку Другої світової війни. Діду було дванадцять, коли батьки віддали його незнайомцям: посадили свого наймолодшого сина на поїзд до Британії з однією лише валізкою, де лежав змінний одяг. Квиток він мав лише в один бік. Він більше ніколи не бачив своїх матір та батька, старших братів, кузенів, дядьків та тіток. Усі вони загинули до того, як йому виповнилося шістнадцять: їх убили потвори, від яких йому дивом вдалося втекти. Але то були не потвори з мацаками та гнилою шкірою, які так виразно ввижаються семирічній дитині. То були потвори з людськими обличчями. Щільними шеренгами йшли вони нога в ногу у своїй напрасованій військовій формі – такі банальні, такі невиразні, що важко було розпізнати, ким вони були насправді, – а коли розпізнали, то було запізно.
   Як і потвори, історія про зачаклований острів теж була замаскованою правдою. У порівнянні з жахіттями континентальної Європи дитячий притулок, до якого відправили мого діда, напевне, здавався йому раєм, і у його розповідях таким він і був: надійне й безпечне пристанище з янголами-охоронцями, де панує безкінечне літо, а живуть у тому пристанищі діти, які, звичайно ж, не могли ані літати, ані піднімати однією рукою важкі кам’яні брили. А «незвичайністю», через яку їх переслідували, було їхнє гебрейство. Ті діти були сиротами війни, яких хвиля крові викинула на маленький острівець. Незвичайними вони були не через свої чудесні здібності, ні; чудом було те, що їм вдалося уникнути гетто та концентраційних таборів.
   Тож більше я не прохав діда розповідати мені історії, і мені здалося, що в глибині душі він відчув полегшення. Подробиці його юності оповивало марево таємничості. І я не намагався проникнути крізь нього. Бо мій дід пройшов крізь пекло і мав право на власні таємниці. Мені стало соромно, що я заздрив його життю, зважаючи на ціну, яку йому довелося заплатити, і спробував відчути радість від безпечного, захищеного і звичайного життя, хоча для того, щоб його заслужити, я і пальцем не поворухнув.
   А потім, кілька років по тому, коли мені було п’ятнадцять, трапилася незвичайна й жахлива пригода, після якої зосталися лише до і після.

Розділ перший

   Останні півдня епохи до я провів за конструюванням макету вежі Емпайр-Стейт-білдинґ у масштабі 1:10 000, використовуючи для цього коробки з підгузками для дорослих. Вийшов справжній шедевр з «фундаментом» п’ять футів завширшки; будівля вивищувалася над відділом косметики; її основу утворювали більші коробки з товстими підгузками, менші й легші складали оглядовий майданчик, а відомий у всьому світі шпиль я спорудив з акуратного стосу невеличких упаковок для зразків. Моя споруда була майже бездоганна, за винятком однієї головної деталі.
   – Ти використав підгузки «Завжди сухо», – насуплено мовила Шеллі, скептично оглядаючи мій витвір. – А сьогодні розпродаж підгузків «Завжди зручно», до речі.
   Шеллі – то директорка аптеки, і сутулі плечі та суворий вираз обличчя були такою самою невід’ємною частиною її уніформи, як блакитні футболки, які всі ми мали вдягати.
   – А мені здалося, що ти сказала «Завжди сухо», – заперечив я, бо вона справді так сказала.
   – Ні, я сказала «Завжди зручно», – наполягла Шеллі, скрушно хитаючи головою, наче моя вежа була чимось на кшталт скаліченого скакового коня, а вона тримала в руці револьвер із оздобленим перлинами руків’ям. Настала коротка хвилина ніякової тиші, під час якої директорка скрушно хитала головою, витріщаючись то на мене, то на вежу. Ну а я вперся в неї поглядом із тупим виразом обличчя, немов геть не розумів що означає її пасивно-агресивна поведінка.
   – А-а-а! – сказав я насамкінець. – Ти хочеш сказати, що я маю переробити все наново?
   – Та ні, я хочу сказати, що не треба було «Завжди сухо» використовувати, – повторила вона.
   – Нема проблем! Я негайно все владнаю.
   Носком чорної кросівки (кросівки теж були частиною нашою уніформи) я легенько вибив з фундаменту вежі одну-єдину коробку. І вмить вся та розкішна й бездоганна конструкція каскадом обрушилася, погнавши підлогою справжнісіньке цунамі з підгузків; застрибали коробки, стукаючись об ноги здивованих покупців і, перевертаючись та ковзаючи підлогою, домчали аж до автоматичних дверей. Автоматичні двері спрацювали і, відчинившись, впустили до універмагу подих серпневої спеки.
   Обличчя Шеллі набуло кольору стиглого гранату. Вона могла б вигнати мене з роботи негайно, але я знав, що мені навряд чи так пощастить. Бо я все літо намагався підстроїти, щоб мене звільнили з аптеки «Кмітливий помічник», та лише виявив, що добитися цього майже неможливо. Я часто запізнювався на роботу, виправдання мої були притягнутими за вуха, а то й просто абсурдними; з кричущою нахабністю обраховував покупців; інколи навмисне ставив товари не на ту полицю: мийні лосьйони – до проносних засобів, а протизаплідні таблетки – до дитячих шампунів. Рідко коли я так старався, та хоч яким би невмілим та незграбним я не прикидався, Шеллі вперто тримала мене у штаті.
   Хочу уточнити: то саме мені було майже неможливо добитися вигнання з роботи в аптеці «Кмітливий помічник». Будь-якого іншого працівника вже давно б нагнали копняками під зад за незрівнянно менші порушення. То був мій перший, так би мовити, соціально-політичний досвід. В Енглвуді, маленькому й дрімотному прибережному містечку, де я живу, є три аптеки мережі «Кмітливий помічник». В окрузі Саратога їх двадцять сім, а у всій Флориді – сто п’ятнадцять; їхня кількість безперервно зростає, і вони поширюються територією штату, немов якийсь невиліковний шкірний висип. З роботи ж мене не виганяли з тієї причини, що всі аптеки цієї мережі належали моїм родичам. А причиною, через яку я не міг піти сам, було те, що починати трудову діяльність саме в «Кмітливому помічникові» стало священною родинною традицією. Моя кампанія саботажу проти самого себе викликала у Шеллі нездоланну неприязнь до мене, а у моїх колег – стійку огиду й обурення. Втім, нікуди правди діти: вони однаково зневажали б мене, бо скільки б вітрин я не перекинув і стільки покупців не надурив би, колись я мав успадкувати чималий шмат аптечної компанії, а їм це не світило.
* * *
   Шеллі пробралася по розкиданих підгузках до мене і, тицьнувши мені пальцем у груди, вже сказала була щось сердите, але її перервав голос з системи гучномовного зв’язку.
   – Джейкобе, тобі телефонують по лінії два. Джейкобе, лінія два.
   Шеллі спопелила мене поглядом, і я позадкував, залишивши її посеред руїн моєї вежі.
* * *
   Приміщення для персоналу – сира й глуха кімнатка без вікон. Там я застав Лінду, помічницю з фармацевтичного відділу; освітлена різким сяйвом автомата для охолоджуючих напоїв, вона наминала бутерброд з хлібом без скоринки. Лінда кивнула на телефон, прикручений до стіни.
   – Тебе чекають на лінії два. Той, хто тобі телефонує, якийсь переляканий та знервований, їй-богу.
   Я взяв слухавку, що теліпалася на кабелі.
   – Якобе, ти?
   – Привіт, дідусю Портман.
   – Слава Богу, я тебе застав. Мені потрібен ключ. Де мій ключ? – Чути було, що дід важко дихав і був чимось знервований.
   – Який іще ключ?
   – Не дуркуй, – відрізав дід. – Сам знаєш який.
   – Ти, мабуть, поклав його не туди, де завжди.
   – То твій батько тебе підговорив, – заявив дідо. – Просто скажи мені – і все. Він не має знати.
   – Ніхто й ні до чого мене не підговорював, – сказав я і спробував змінити тему розмови. – Ти таблетки сьогодні прийняв?
   – Вони за мною женуться, тобі зрозуміло? Не знаю, як вони примудрилися знайти мене через скільки років, але вони таки вирахували мене. Чим, на твою думку, я від них відбиватимуся – кухонним ножем, чи як?
   Я вже не вперше чув від нього такі тиради. Мій дідо старів і, якщо чесно, потроху з’їжджав із глузду. Спочатку ознаки його психічного розладу були ледь помітними – то щось забуде купити в бакалійній крамниці, то назве мою матір іменем моєї тітки. Але влітку його повзуче старече слабоумство зробило несподіваний виверт. Оті фантастичні вигадані історії про його життя під час війни – про потвор, про зачаклований острів – стали для нього цілковитою й гнітючою реальністю. Особливо збуджений він був останні кілька тижнів, і мої батьки, побоюючись, щоби він не заподіяв собі лиха, всерйоз замислилися про те, щоби відправити його до психлікарні. З якоїсь причини отакі апокаліптично-панічні дзвінки він робив саме мені, і більше нікому.
   Як і зазвичай, я постарався його заспокоїти.
   – Не хвилюйся, ти у безпеці. Все нормально. Трохи згодом я принесу нове відео і ми його разом проглянемо – як тобі така думка?
   – Ні! Залишайся там, де ти є! Тут небезпечно!
   – Дідусю, та ніякі потвори за тобою не женуться. Ти що, забув, що ти всіх їх повбивав іще під час війни?
   Я повернувся до стіни лицем, щоби Лінда не чула мою частину цієї химерної розмови, бо та вже кидала на мене здивовані погляди, хоча й удавала, що уважно продивляється журнал мод.
   – Повбивав, та не всіх, – відказав дід. – Так, звісно, я убив багатьох із них, але залишилося ще більше. – Я чув, як він гупає ногами по підлозі, метушиться туди-сюди, витягуючи шухляди й ляскаючи дверцятами. Напевне, у нього зовсім поїхала стріха. – Залишайся на місці, чуєш мене? Зі мною все буде гаразд – я повідрізаю їм язики та повиколюю очі, оце й усе, що треба зробити! От тільки куди отой чортів ключ подівся?!
   Йшлося про ключ від гігантської стінної шафи в гаражі дідуся Портмана. А в тій шафі було так багато дробовиків та ножів, що ними можна було озброїти невеликий загін ополченців. Півжиття збирав він ту колекцію, подорожуючи до інших штатів на виставки-продажі; дід часто вирушав у тривалі мисливські подорожі і тягав родичів до стрілецького тиру, щоби вони навчилися стріляти. Він так любив свою зброю, що часом навіть спав із нею. Це підтверджувало одне старе фото, на якому видно, що дідо Портман дрімає з пістолетом у руці.


   Коли я спитав батька, чому наш дідо поведений на стрілецькій зброї, він пояснив, що таке інколи трапляється з людьми, котрі служили у війську або пережили травматичний шок. Я припустив, що після всього пережитого мій дід вже ніде не почувався у справжній безпеці – навіть у себе вдома. Іронія полягала в тім, що тепер, коли галюцинації та параноя остаточно оволоділи його мозком, моє припущення стало реальністю: тепер мій дід і справді не був дома у безпеці – навіть із усіма його ножами, дробовиками й пістолетами. Саме тому мій батько й сховав ключ від комірчини.
   Я знову збрехав, сказавши, що не знаю, де той ключ. І знову почув, як дідо Портман лається і гепає ногами по підлозі, бо ходить кімнатою в пошуках ключа.
   – Що ж, нехай так і буде, – сказав він насамкінець. – Нехай батько залишить ключ собі, якщо йому це так важливо. Але тоді нехай залишить собі й мій труп!
   Якомога ввічливіше перервавши розмову, я негайно передзвонив батьку.
   – У діда остаточно поїхала стріха, – повідомив я йому.
   – А він прийняв сьогодні свої таблетки?
   – Він не сказав мені. Втім, судячи з його голосу, не прийняв.
   Я почув, як батько зітхнув.
   – Чи не міг би ти заскочити до нього і прослідкувати, щоби з ним нічого не трапилося? Бо я не можу відлучитися з роботи.
   Мій батько добровільно працював неповний робочий день в центрі порятунку птахів: лікував збитих автомобілями білих чапель та пеліканів, що проковтнули риболовний гачок. Він був орнітологом-аматором та плекав надію зажити слави письменника-природознавця, що підтверджувалося цілим стосом невиданих рукописів. Такою несправжньою роботою можна займатися лишень тоді, коли ти випадково одружишся на жінці, чия родина володіє ста п’ятнадцятьма аптеками.
   Звісно, моя робота також була не зовсім «справжня», тому мені легко було з неї змитися кожного разу, коли виникало бажання. Я сказав батьку, що поїду й прослідкую.
   – Дякую, Джеку. Обіцяю тобі, що невдовзі ми розберемося з дідовими вибриками, добре?
   Дідовими вибриками…
   – Ти хочеш сказати, що ми відправимо його до дурки? – спитався я. – Перекладемо цю проблему на когось іншого?
   – Ми з мамою ще остаточно не вирішили.
   – Звісно, що вирішили.
   – Джейкобе…
   – Я сам зможу за ним доглядати, їй-бо.
   – Можливо, тепер іще зможеш. Але він не видужає, його стан погіршуватиметься.
   – Ну то й що? Нехай буде, що буде.
   Я повісив слухавку і зателефонував своєму приятелю Рікі, щоб він мене підвіз. Через десять хвилин я почув зі стоянки гортанний автомобільний гудок його «Краун Вікторії», який неможливо було сплутати з жодним іншим. Виходячи з аптеки, я повідомив Шеллі неприємну новину: з вежею, спорудженою з підгузків «Завжди зручно», їй доведеться почекати до завтра.
   – У нашій родині термінова проблема, – пояснив я їй.
   – Зрозуміло, – відказала вона.
   Вийшовши з аптеки і занурившись у липкий гарячий вечір, я помітив Рікі, який сидів на капоті свого подряпаного й побитого «форда» і курив цигарку. Щось в його вимазаних засохлою багнюкою черевиках, в тому, як він випускав з рота кільця цигаркового диму та в тому, як призахідне сонце грало на його зеленому волоссі, нагадало мені одного відомого відчайдушного й необачного провінціала – актора Джеймса Діна. Мій приятель був зліплений з усіх цих компонентів і являв собою чудернацький результат перехресного запилення субкультур, можливого лише в Південній Флориді.
   Побачивши мене, Рікі зістрибнув з капота.
   – Що – таки вигнали з роботи? – гукнув він мені через стоянку.
   – Цс-с-с-с! – засичав я, підбігаючи до нього. – Вони ж не знають про мій план!
   Рікі підбадьорливо гепнув мене в плече, але замість підбадьорити, мало ключицю мені не зламав.
   – Та не переймайся ти так, Спецкурсе! Завтрашній день завжди кращий за сьогоднішній.
   Він називав мене Спецкурс, тобто «спеціальний курс», бо я ходив на декілька додаткових спецкурсів для особливо талановитих школярів, що були частиною спеціальної навчальної програми нашої школи. Рікі ця заплутана структура втішала й веселила без міри. Наша дружба – це така собі суміш рівних часток роздратування й співпраці. Щодо співпраці ми виробили угоду «мозок в обмін на м’язи», згідно з якою я допомагав йому не провалити англійську, а Рікі захищав мене від хуліганистих дебілів, які вешталися коридорами нашої школи у пошуках здобичі. А те, що Рікі недолюблювали мої батьки, було насправді позитивом, таким собі бонусом до нашої угоди. Напевне, він був моїм найкращим другом, а якщо чесно – то єдиним. Просто «найкращий друг» звучить вагоміше, аніж «єдиний», і набагато солідніше.
   Рікі сів у авто і гепнув ногою пасажирські дверцята – то він їх так відчиняв. Я теж увібрався всередину. Його «Краун Вікторія» – то рідкісний, гідний музею екземпляр, ненавмисний витвір народного мистецтва. Рікі придбав її на міському звалищі за банку монет у двадцять п’ять центів (принаймні так він стверджував), і це неблагородне походження свого авто він не зміг замаскувати навіть цілим лісом з деревець-дезодорантів повітря, почеплених на дзеркало заднього огляду. Сидіння авто були обмотані широким скотчем, щоби непевні пружини оббивки не встромилися, бува, пасажирові у дупу. Але найкращим авто було зовні: справжній місячний пейзаж з іржавими дірками та вм’ятинами як результат втілення плану заробляння додаткових коштів на пальне. Цей план полягав у тому, щоби дозволяти підпилим учасникам пікніків та вечірок довбонути авто ключкою для гольфу: один удар – один долар. Єдиним правилом, якого не завжди суворо дотримувалися, була заборона гепати будь-яку скляну деталь.
   Викашлявши хмарину сизого диму, двигун заторохтів і ожив. Коли авто виїхало зі стоянки і рушило повз торгові ряди до будинку дідуся Портмана, я занепокоївся через те, що ми там можемо застати. Серед найгірших варіантів розвитку подій були, наприклад, такі: мій дід гасає голяка по вулиці, вимахуючи мисливською рушницею; валяється, запінившись, на газоні перед будинком або чатує в засідці з якимось гострим предметом у руці. Могло трапитися будь-що, а особливо змушувало мене нервувати таке: як відреагує Рікі на химерні вибрики чоловіка, про якого я завжди говорив з шанобливою повагою?
   Коли ми під’їжджали до мікрорайону мого діда – приголомшливого лабіринту з перехресних тупиків, відомого всім під назвою Кругле Село, – колір неба змінювався на колір свіжого синця. Перед в’їздними воротами ми зупинилися, щоби доповісти про свій приїзд, але, як це часто траплялося, старий дід у кабінці хропів, ворота були розчинені, тож ми, ледь призупинившись, просто проїхали у них. Цвірінькнув мій телефон – то батько у СМС питав мене, як справи. За той нетривалий час, коли я відповідав на повідомлення, Рікі, як це не дивно, примудрився заїхати бозна-куди, і ми заблукали. Коли я сказав, що гадки не маю, де ми є, він вилаявся і, верещачи колесами й заклавши крутий віраж, чмихав пасмами тютюнового диму з відчиненого вікна авто, поки я уважно проглядав мікрорайон, видивляючись хоч якийсь знайомий орієнтир. Це було нелегко, хоча в дитинстві я бував у свого діда незчисленну кількість разів, бо кожен наступний будинок, за винятком незначних розбіжностей, був схожий на попередній: опецькуватий, ящикуватий, оздоблений алюмінієвими панелями або темним деревом у стилі сімдесятих років минулого століття або ж прикрашений на фронтоні гіпсовими колонами, з якими амбіції господарів здавалися майже справжніми, а не ілюзорними. Від дорожніх знаків толку було мало, бо геть усі вони повигорали на сонці й полущилися так, що на них майже нічого не вдавалося розгледіти. Єдиними реальними орієнтирами виявилися чудернацькі й барвисті прикраси на газонах, і в цьому плані Кругле Село можна назвати справжнісіньким музеєм під відкритим небом.
   Нарешті я упізнав поштовий ящик, який тримав над головою зроблений з металу дворецький, котрий, попри пряму спину та зарозумілий вираз обличчя, наче плакав іржавими слізьми. Я гукнув Рікі, щоби він звертав ліворуч; «вікторія» верескнула колесами, і мене гепнуло об дверцята. Мабуть, від цього удару в моїй голові щось розклинилося, бо я раптом блискавично згадав, куди і як нам слід їхати.
   – Праворуч – до зграї фламінго! Ліворуч – до отих багатонаціональних Санта-Клаусів на дахах! Прямо – повз пісяючих херувимів!
   Коли ми проскочили повз херувимів, Рікі загальмував до швидкості слимака і занепокоєно оглянув квартал, де мешкав мій дідо. Над ґанками не горіло жодної лампочки, жоден телевізор не мерехтів у вікні, на стоянці не видно жодного авто. Усі дідові сусіди чкурнули на північ, втікаючи від немилосердної літньої спеки; вони залишили фігурки дворових гномів утопати в непідстрижених буйних травах газонів і щільно зачинили віконниці від ураганів, тому кожен будинок скидався на невеличке бомбосховище.
   – Останній дім праворуч, – сказав я.
   Рікі натиснув акселератор, і ми рвонули вздовж вулиці. Напроти четвертого чи п’ятого будинку ми промчали повз якогось діда, що поливав свій газон. Лисий, як яйце, в халаті й шльопанцях, він бризкав водою на високу, мало не по коліно траву. Його будинок так само був темний і позачинюваний, як і решта. Я обернувся, щоби придивитися до нього, і старий, здавалося, теж витріщився на мене, хоча навряд чи, спантеличено подумав я, бо очі у того діда були білі, як молоко. Дивно. Дідо Портман ніколи не казав мені, що хтось із його сусідів сліпий.
   Вулиця скінчилася, впершись у стіну з високих сосен, і Рікі заклав крутий поворот ліворуч, вписуючись в під’їзну алею біля будинку мого діда. Вимкнувши двигуна, він вийшов і рвучко розчахнув мої дверцята. Наші черевики зашелестіли сухою травою до ґанку.
   Я подзвонив у дзвінок і почекав. Десь загавкав собака, і його гавкіт самотньо відлунив у задушливому вечірньому повітрі. Не почувши відповіді, я загепав у двері, бо вирішив, що, можливо, дзвінок зламався. А Рікі вже розмахував руками, відганяючи комарів, що проявляли до нас надмірну цікавість.
   – Може, він кудись вийшов, – весело вишкірився Рікі. – Скажімо, на гульки подався.
   – Нічого смішного, – відказав я. – Він має ширший вибір, аніж ми з тобою будь-якого вечора. Бо ця місцина аж кишить охочими вдовами.
   – То я так пожартував, щоби вгамувати свої нерви. Бо тиша у домі мене стурбувала.
   Зі схованки у кущах я дістав запасного ключа.
   – Зачекай тут.
   – Тю, та я й так чекаю. А що таке?
   – А те, що ти маєш шість футів п’ять дюймів зросту, твоє волосся зелене, мій дід тебе не знає, зате має багато пістолетів та рушниць.
   Рікі знизав плечима і, запхавши собі за щоку ще один жмуток тютюну, пішов на галявину і розлігся там у шезлонгу, а я тим часом відімкнув парадні двері й увійшов всередину.
   Навіть у сутінках я побачив, що будинок спіткало лихо: схоже, його обчистили грабіжники. Книжкові полиці та шафки були попатрані, а всілякі дрібнички та великоформатні примірники журналу «Рідерз дайджест» – викинуто на підлогу. Крісла та подушки на дивані перевернуті. Холодильник стояв з відчиненими дверцятами, з нього щось витікало, утворюючи на лінолеумі липкі калюжі.
   У мене похололо серце. Дідо Портман таки з’їхав з глузду. Я гукнув його на ім’я, але у відповідь нічого не почув.
   Я ходив від кімнати до кімнати, вмикаючи світло і видивляючись, де ж безумний старий сховався від потвор – за меблями, на вузькому невисокому горищі чи в гаражі під верстаком? Я навіть хотів перевірити шафу, де він зберігав свою зброю, але та, певна річ, була замкнена, а ручка вкрита подряпинами, що свідчило: дідо намагався її відімкнути. На веранді погойдувалися побурілі на сонці дугоподібні гілки давно не поливаної папороті. Я став навколішки на підлогу у вигляді штучного газону і зазирнув під плетені ослінці, нажаханий тим, що міг би там побачити.
   Раптом мені в око впало тьмяне світло на задньому дворі.
   Проскочивши у ширмові двері, я знайшов у траві кинутий ліхтарик; його промінь світив у напрямку лісу, що майже впритул підходив до дідового обійстя. То була гущавина з гостролистих карликових пальмочок та дикорослих пальм, що пролягала на милю від Круглого Села до сусіднього мікрорайону – Столітнього Лісу. Якщо вірити місцевим байкам, ці зарості кишіли зміями, єнотами та дикими кабанами. Коли я уявив собі, як мій дід блукає у тому лісі в самій піжамі, в душі моїй з’явилося недобре передчуття. Чи не щотижня можна було почути свіжу історію про діда, який, блукаючи у лісі, перечепився і гепнувся у ставок-відстійник, де його зжерли алігатори. Тому неважко було уявити собі саме такий, найгірший варіант розвитку подій.
   Я гукнув Рікі, і він за мить примчав до мене, вискочивши з-за рогу будинку. І відразу ж помітив те, чого не помітив я: непримітний поріз в ширмових дверях. Рікі аж присвиснув.
   – Оце так поріз! Його міг зробити дикий кабан. Або рись. Ти б бачив, які пазури мають ці тварюки!
   Неподалік почувся оскаженілий гавкіт. Ми обоє аж сіпнулися від несподіванки і знервовано перезирнулися.
   – А може, то й собака залишив поріз, – припустив я. Через гавкіт по мікрорайону пішла ланцюгова реакція, і невдовзі гавкотіння залунало звідусіль.
   – Може, й собака, – погодився Рікі. – Я маю в багажнику пістолет двадцять другого калібру. Зачекай. – І мій приятель подався за зброєю.
   Гавкіт вгамувався, і його змінив гугнявий хор нічних комах, злих та кусючих. По моєму обличчю котилися краплини поту. Вже посутеніло, але бриз ущух, і повітря чомусь здавалося тепер іще спекотнішим, ніж протягом усього дня.
   Піднявши ліхтарик, я підступив до лісу. Мій дідо був десь там, я у цьому не сумнівався. Але ж де саме? Я не слідопит, і Рікі теж. Однак щось вабило мене вперед – пришвидшене биття серця, якийсь невловимий шепіт у тягучому повітрі, і раптом я відчув, що більше не можу чекати ані секунди. І кинувся у зарості, як той мисливський пес, що взяв невидимий слід.
   Та то важка справа – бігати у флоридських лісах, де кожен квадратний фут, не зайнятий деревами, щетиниться високими, по коліно, гостряками карликових пальм та тенетами переплетених лоз, але я відчайдушно мчав уперед, вигукуючи дідове ім’я та кидаючи навсібіч промінь ліхтарика. Зненацька краєм ока я помітив, як збоку блиснуло щось біле, – і кинувся туди навпростець. Та виявилося, що то був побілілий і спущений мій футбольний м’яч, загублений у лісі кілька років тому.
   Я вже хотів був повернути назад до Рікі, аж раптом помітив витоптану алею з нещодавно прим’ятих пальмочок. Я присвітив навкруги ліхтариком – листя було забризкане чимось темним. Горло мені вмить пересохло. Намагаючись опанувати себе, я рушив по цьому сліду. І чим далі я йшов, тим сильніше нило у мене в грудях, наче тіло моє, знаючи, що чекає мене попереду, застерігало. Раптом алея з прим’ятого підліску розширилася – і я побачив його.
   Мій дід лежав долілиць на купі лози, розкинувши ноги й підібгавши під себе одну руку так, наче упав з великої висоти. Я мав дивну впевненість, що він мертвий. Його майка була просякнута кров’ю, штани розідрані, а на одній нозі не було черевика. Я довго стояв, мовчки витріщаючись на тіло, по якому стрибав тремтливий промінь мого ліхтарика. Коли я відчув, що знову можу дихати, я назвав діда на ім’я, але він навіть не поворухнувся.
   Впавши навколішки, я притиснув тильний бік долоні до його спини. Кров, що сочилася крізь тканину майки, і досі була тепла. А потім я відчув, що дідо дихає, але слабо-слабо.
   Я підсунув під нього руки і перевернув старого на спину. Він був живий, але ледь-ледь, очі його поскляніли, а обличчя осунулося й зблідло. А потім я побачив розрізи на животі – і мало не зомлів. Ті рани були широкі, глибокі й забиті грязюкою, а земля в тому місці, де він лежав, просякла кров’ю і перетворилися на багнюку. Я відвів убік очі й спробував натягнути його драну майку на рани.
   Від будинку гукнув Рікі.
   – Я тут! – заволав я у відповідь. Може, мені слід було щось додати, наприклад, «Небезпека!» або «Кров!», але я не зміг вимовити ці слова. Бо мої думки були про одне: діди мають помирати у ліжку, щоб побіля них тихо гуло медичне приладдя, а не у лісі з затиснутим у руці мідним ножиком для розрізання конвертів, на просяклій кров’ю землі, по якій марширують мурахи.
   То було все, що він мав для захисту. Я висмикнув той ножик з його пальців, і дідо безпорадно стиснув їх, але схопив лише повітря. Тож я взяв його руку. Мої пальці з обкусаними нігтями переплелися з його старечими пальцями – блідими і вкритими сіткою пурпурових вен.
   – Мені доведеться перенести тебе, – сказав я, підсовуючи одну руку діду під спину, а другу – під ноги. Та коли я хотів підняти його, він застогнав і закляк, тому мені довелося зупинитися. Я не міг робити йому боляче. Це неправильно. Кинути його я теж не міг, тож не залишилося нічого, окрім чекати, і я легенько змахнув землю з дідових плечей, обличчя та рідіючого сивого волосся. І в цю мить помітив, що його вуста ворушаться.
   Дідів голос був ледь чутним, слабшим навіть за шепіт. Мені довелося нахилитися й наблизити вухо до його губ. А він щось бурмотів то англійською, то польською, то втрачав свідомість, то знову приходив до тями.
   – Я не розумію, що ти кажеш, – прошепотів я. І повторював його ім’я, аж поки побачив, що його погляд зосередився на мені.
   У ту мить дідо різко вдихнув і мовив – тихо, але розбірливо:
   – Вирушай до отого острова, Якобе. Тут залишатися небезпечно.
   Знов ця параноя. Я стиснув йому руку і запевнив, що у нас все гаразд і що з ним усе буде гаразд. Вийшло, що я збрехав йому двічі впродовж одного дня.
   Я спитав його, що трапилося, яка тварина поранила його, але дід не слухав мене.
   – Вирушай до острова, – повторив він. – Там ти будеш у безпеці. Обіцяй, що поїдеш туди.
   – Обіцяю. Поїду.
   А що ще я міг йому сказати?
   – Я гадав, що зможу захистити тебе, – прошепотів дідо. – Треба було давно розповісти тобі про це.
   Я побачив, що життя покидає його.
   – Розповісти про що? – спитав я, придушуючи сльози.
   – Вже немає часу, – пошепки відказав він. А потім, тремтячи від зусилля, відірвав голову від землі і видихнув мені у вухо: – Знайди птаха. У петлі. По той бік могили Старого. Третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.
   Я кивнув, але він помітив, що я не зрозумів, про що йдеться. І, зібравши останні сили, дідо додав:
   – Емерсон… лист. Розкажи їм про те, що сталося, Якобе.
   Із цими словами він опустив голову, виснажений і вмирущий. Я сказав, що люблю його. А потім він наче зник у самому собі, і його погляд, пропливши повз мене, впірився в небо, що вже мерехтіло колючими зорями.
   Через кілька секунд до мене крізь чагарники проломився Рікі. Побачивши у моїх руках обм’яклого старика, він ступив крок назад.
   – О Господи! Оце так! – мовив він, знервовано потираючи долонями щоки. А коли мій приятель щось забелькотів про пульс, про поліцію, яку треба викликати, і чи не бачив я кого-небудь у лісі, мене охопило якесь вкрай химерне відчуття. Я опустив тіло діда на землю і підвівся, відчуваючи, як кожне нервове закінчення мого тіла свербить – то був інстинкт, про наявність якого в себе я раніше не здогадувався. У лісі щось було, справді було – і я це відчував.
   Місяця на небі не видно, і в чагарниках не чутно жодного іншого руху, окрім нашого, одначе якимось чином я здогадався, коли треба підняти ліхтарик і куди спрямувати його промінь. І на мить у вузенькому промені світла я побачив лице, яке начебто перенеслося сюди з найстрашніших кошмарів мого дитинства. Воно витріщалося на мене очима, що плавали в темній рідині; з його згорбленого кістяка звисали складки волохатої чорної, як смола, шкіри, а із роззявленої пащі стирчала, звиваючись, купа язиків, схожих на вугрів. Я щось вигукнув, і потвора, вивернувшись, щезла у темряві, сколихнувши чагарники і привабивши увагу Рікі. Він підняв свій пістолет двадцять другого калібру і стрельнув навздогін: «Бах, бах, ба-бах!»
   – Що то було? Що то в біса було? – скрикнув він. Та саму істоту Рікі побачити не встиг, а я не зміг йому пояснити, бо від страху закляк на місці як вкопаний, і тільки ослаблий промінь мого ліхтарика мерехтливо освітлював непроникну гущавину лісу. А потім я, напевне, втратив свідомість, бо Рікі спитав мене: «Джейкобе, Джейку, гей, Спецкурсе, ти як – в нормі чи ні?» і це було останнє, що я запам’ятав.

Розділ другий

   Місяці, що минули після смерті діда, я провів, циркулюючи чистилищем з лікарняних приймалень та анонімних лікувальних закладів; мене опитували та досліджували всілякі ескулапи, вони про мене щось говорили, але так, щоби я не підслухав, щось питали у мене, а я лише кивав і знову повторював те, що розповідав раніше. Я перетворився на об’єкт сотень співчутливих поглядів та похмурої задумливості. Мої батьки поводилися зі мною як з крихкою родинною реліквією, побоюючись сваритися або гніватися в моїй присутності, щоби я, бува, не впав і не розбився на друзки.
   Мене переслідували жахливі кошмари, від яких я з криком прокидався, тож мені чіпляли на ніч капу, щоби я не стер зуби до пеньків, коли скреготів ними уві сні. Щойно заплющував очі, як знову бачив оту лісову потвору, оте страхіття з пащекою, повною мацаків. Я був переконаний, що саме та потвора вбила мого діда і невдовзі вона повернеться, щоб убити мене. Інколи оте нудотно-панічне відчуття охоплювало мене з силою не меншою, аніж тоді, у лісі, і в мене з’являлася впевненість, що потвора чатує на мене то в темних кущах, то за сусідньою автомашиною на стоянці, то за гаражем, де я ставив велосипед.
   Вихід з цієї жахливої ситуації я бачив лише в одному: ніколи не полишати з будинку. Кілька тижнів я навіть не насмілювався виходити за газетами за ворота. Спав я в кубельці з ковдр на підлозі пральної кімнати – єдиної частини будинку, що не мала вікон і двері якої замикалися зсередини. Саме там я й провів день похорону мого діда, сидячи на сушарці з ноутбуком на колінах, намагаючись відволіктися іграми в Інтернеті.
   У тому, що сталося, я винуватив тільки себе. «От якби я йому відразу ж повірив!» – незчисленну кількість разів повторював я, наче приспів до пісні. Але я не повірив йому, і ніхто не повірив, тож тепер я добре усвідомлював, як жахливо почувався дідо, бо мені – як і йому – також не повірив ніхто. Моя версія подій здавалася цілковито розумною й раціональною, допоки мене не змушували висловити її уголос, і тоді вона здавалася божевільною, особливо того дня, коли до нас прийшов полісмен. Я розповів йому все, що трапилося, розповів навіть про потвору, а він сидів собі за столом у кухні і нічого не записував у свій прошитий спіраллю блокнот. Коли я скінчив, він сказав лишень: «Чудово, дякую», а потім обернувся до моїх батьків і поцікавився у них, чи не був я «на огляді там, де слід». Ти диви, хитрун який! Наче я не знаю, що він мав на увазі! Розлютившись, я заявив йому, що збираюся зробити офіційну заяву, і, скрутивши поліцаю дулю, вийшов з кімнати.
   Уперше за багато тижнів мої батьки заволали на мене. Їхні волання були як манна небесна, свого роду полегшення – я так скучив за цим давно забутим милим вухові звуком! Я огризнувся, і собі заволавши щось гидке у відповідь. Типу, що насправді вони раді, що дідо Портман загинув. І що я був єдиним, хто по-справжньому його любив.
   Поліцай поговорив трохи з моїми батьками на під’їзній алеї, а потім поїхав, але за годину повернувся з якимось чоловіком, який назвався «художником-етюдистом». Він приніс з собою великий альбом для малювання і попрохав описати оту істоту, і поки я розказував, він малював, подеколи перериваючи мене для уточнення деталей.
   – Скільки очей вона мала?
   – Двоє.
   – Готово, – сказав він, наче малювати потвор є для поліційного художника-етюдиста справою звичайною й мало не буденною.
   То була явна спроба вгамувати мене. А найбільший прокол у них стався тоді, коли художник спробував вручити мені закінчений скетч.
   – А хіба він не потрібен вам для досьє? – поцікавився я.
   Художник і поліцай ошелешено перезирнулися.
   – А й справді. І про що я думав?
   То була абсолютна й відверта образа.
   Мені не повірив навіть мій найкращий і єдиний друг Рікі, хоча він сам там був. Хлопець клявся й божився, що тої ночі не бачив у лісі жодної істоти, хоча я світив ліхтариком прямісінько на неї. Саме так він і сказав поліцаям: я нікого й нічого не бачив. Втім, він чув якийсь гавкіт. Ми обидва його чули.


   Тому недивно, що поліція дійшла висновку, що мого діда загризла зграя диких собак. Вочевидь, тих собак вже помітили раніше деінде, бо тиждень тому вони покусали одну жінку, яка прогулювалася у лісі. До речі, той випадок теж стався уночі.
   – Саме вночі помітити потвору найважче! – пояснив я. Але Рікі лише похитав головою і промимрив щось типу «тобі треба до психа сходити».
   – Ти, мабуть, хотів сказати, «сходити до психіатра», – зауважив я. – Що ж, спасибі тобі велике. Приємно мати таких співчутливих друзів, завжди готових підтримати тебе у скрутну хвилину.
   Ми стирчали на пласкому даху мого будинку, витріщаючись на призахідне сонце над Затокою. Рікі скрутився калачиком в дерев’яному кріслі в адирондацькому[1] стилі, яке мої батьки придбали нерозсудливо дорого під час поїздки до краю, де жили аміші[2]. Схрестивши руки і підібгавши під себе ноги, мій приятель з виразом суворої рішучості курив цигарки одну за одною. Я бачив, що йому завжди незатишно в моєму домі, але з того, як він час від часу намагався непомітно піддивлятися за мною, зрозумів, що цього разу дискомфорт Рікі спричиняється не заможністю моїх батьків, а особисто мною.
   – Скажу тобі відверто, – озвався він. – Якщо ти й далі базікатимеш про своїх потвор, якось вони тебе остаточно доконають. І тоді тобі справді доведеться проходити спеціальний курс лікування. Станеш справжнім Спецкурсом.
   – Не називай мене так.
   Рікі стрельнув убік недопалком і виплюнув через поруччя великий і блискучий від слини жмут тютюну.
   – Навіщо ти і куриш, і жуєш тютюн? – спитався я.
   – А хто ти, щоб питатися – моя мамця?
   – А хіба я схожий на декого, хто ублажає водіїв за харчові талони?
   Рікі був знавцем матірних жартів, але навіть для нього то було занадто. Підскочивши з крісла, він гепнув мене так сильно, що я мало з даху не злетів. Я загорлав, щоби він забирався геть, але він і так не збирався затримуватися.
   Мине кілька місяців, перш ніж я побачу його знову. Досить з мене друзів.
* * *
   Урешті-решт мої батьки таки повезли мене до психіатра – мовчазного чоловіка зі шкірою оливкового кольору на ім’я лікар Голан. Я не мав нічого проти той поїздки, бо розумів, що мені потрібна допомога.
   Я гадав, що мій випадок буде надзвичайно складним, утім, лікар Голан розібрався зі мною напрочуд швидко. Спокійна, безпристрасна манера, у якій він усе пояснював, справляла майже гіпнотичний ефект, і за якихось два сеанси психіатру вдалося переконати мене, що ота потвора була не чим іншим, як плодом моєї перенапруженої уяви; що психологічна травма, спричинена смертю мого діда, змусила мене побачити те, чого насправді не було. Лікар Голан запевнив, що, зрештою, саме розповіді діда вмонтували оту потвору в мій мозок, тому цілком природним було те, що я, стоячи навколішки з тілом свого діда на руках і переживаючи запаморочливий, найважчий шок у своєму молодому житті, узрів страховисько, вигадане моїм же дідом.
   Для мого синдрому існувала навіть наукова назва: «гостра стресова реакція».
   – А в якому випадку реакція зветься «тупою»? – невдало пожартувала мати, почувши мій розкішний новий діагноз. Та її жарт мене не обходив. Бо будь-що звучало краще, аніж просто «схиблений».
   Утім, мені не стало краще лишень через те, що я тепер не вірив у існування потвор. Бо я й досі страждав від нічних кошмарів, ходив засмиканий та переляканий, спілкування з іншими людьми насилу давалося мені, тож батьки найняли мені домашнього вчителя, аби я міг ходити до школи лишень тоді, коли мав відповідний настрій. А ще вони – нарешті – дозволили мені кинути роботу в «Кмітливому помічникові». Отже, моєю новою роботою стало «одужання».
   Одначе досить швидко мені закортіло, щоб і з цієї роботи мене виштовхали якомога швидше. Розв’язавши невеличку проблемку, спричинену моїм тимчасовим безумством, лікар Голан, здавалося, звів свої функції до виписування рецептів. І досі страждаєте від кошмарів? Я маю дещо від цього. Раптовий напад паніки під час поїздки в шкільному автобусі? Ось ці пігулки вам допоможуть. Не можете заснути? Треба збільшити дозу. І від усіх тих пігулок я товстів і тупів, але так само страждав і спав лише три-чотири години на добу.
   Саме через це я й почав брехати отому лікарю Голану. Удавав, що почуваюся нормально, хоча всякий, хто погляне на мене, помітив би синюваті мішки під очима, а також те, що від раптового шуму я перелякано підстрибував, наче знервований кіт. Одного тижня я навіть надав йому цілком вигаданий звіт про свої сни, перетворивши їх з кошмарів на спокійні сновидіння, які бувають у нормальної людини. Один сон там був про те, як я ходив до зубного лікаря, другий – про те, як я літав. А дві ночі поспіль, згідно з моєю розповіддю, мені снилося, що я прийшов до школи голяка.
   Раптом лікар Голан перервав мене.
   – А як же потвори?
   Я знизав плечима.
   – Щось не видно. Мабуть, я одужую, еге ж?
   Лікар Голан трохи постукав своєю ручкою по столу і щось записав у медичну картку.
   – Сподіваюся, ти не намагаєшся казати мені те, що я хотів би від тебе почути.
   – Звісно, що ні, – запевнив я його, краєм ока зиркнувши на всі його дипломи, що висіли в рамочках на стіні. Вони офіційно підтверджували його фаховість у різних допоміжних дисциплінах психології. Зрозуміла річ, ця фаховість означала також уміння розбиратися, коли підліток з гострим стресом бреше лікарю, а коли – ні.
   – Поговорімо відверто, – запропонував лікар і відклав ручку вбік. – Невже й справді минулого тижня тобі не наснився жоден кошмар?
   З мене брехун – як з собачого хвоста сито. І щоби не впасти у власних очах, я трохи підіграв психіатру.
   – Ну, – пробелькотів я, – може, один раз і наснився.
   Правда ж полягала в тім, що минулого тижня кошмар снився мені кожної ночі. З незначними варіаціями це було так. Я, скоцюрблений, сиджу в кутку дідової спальні, націливши на двері пневматичну гвинтівку з рожевого пластика, а за вікном згасає янтарно-червона вечірня зоря. На тому місці, де мало бути ліжко, бовваніє величезний торговий автомат, заповнений не солодощами, а рядами багнетів, фінських ножів, а також бронебійних гвинтівок і пістолетів. Поруч із автоматом – мій дідо у британській військовій формі; він кидає у автомат доларові купюри, але треба багато доларів, щоби купити пістолет, а часу ми маємо обмаль. Нарешті блискучий кольт сорок п’ятого калібру рухається до скляної перегородки, але застрягає і не випадає в жолоб подачі. Дідо лається на ідиші, гепає по автомату ногами, стає навколішки і просовує руку всередину, намагаючись вхопити пістолет і витягнути його назовні, але там застрягає його рука. І саме в цю мить з’являються вони і мацають своїми чорними мацаками зворотний бік скла, шукаючи шпарину, щоби проникнути до кімнати. Я натискаю на спусковий гачок пневматичної гвинтівки – але не трапляється нічого. А дідо Портман волає, як навіжений: «Знайди пташку, знайди петлю! Якобе, ах ти ж поц пришелепкуватий, ти що, не розумієш, що треба робити?!» Але в цю мить тріскаються шибки, друзки сиплються дощем, а чорні мацаки кидаються на нас звідусіль. Зазвичай в цей момент я прокидаюся – геть мокрий від поту, з липким холодом у животі та серцем, що мало не вискакує з грудей.
   Цей кошмар кожного разу був один і той самий, і ми вже сотню разів його аналізували вздовж та впоперек, але лікар Голан знов змусив мене описати його в найдрібніших деталях. Він наче влаштовував перехресне опитування моїй підсвідомості, шукаючи якийсь ключ, котрий він не помітив у попередні дев’яносто дев’ять разів.
   – А що каже у цьому сні твій дід?
   – Та ту ж саму дурню, що й завжди, – відповів я. – Про птаха, петлю та могилу.
   – Тобто свої останні слова.
   Я кивнув.
   Лікар Голан склав долоні дашком і притиснув їх до підборіддя – такий собі психіатр-мислитель.
   – А ти не маєш якихось нових здогадок щодо того, що ці слова можуть означати?
   – Авжеж. Вони означають – «повна бздура».
   – Годі дуріти.
   Я хотів поводитися так, наче мені було байдуже до отих останніх слів, але насправді це не так. Вони гризли мене і підточували не менше, аніж нічні кошмари. Я відчував, що маю перед своїм дідом обов’язок, бо не мушу відкидати легковажно його найостанніші слова як повну маячню, а лікар Голан був переконаний, що правильне розуміння тих слів допоможе мені позбутися страшних кошмарів. Тому я намагався в них розібратися.
   Дещо з того, що сказав мені дідо Портман, таки мало сенс, наприклад, те, що він хоче, щоби я поїхав до отого острова. А ще дід непокоївся, що потвори поженуться за мною, і вважав острів єдиним місцем, де я зможу від них врятуватися, – як і він у дитинстві. Далі він сказав: «Треба було раніше тобі розповісти», та через те, що він не встиг сказати мені те, що хотів, я подумав: а чи не залишив мені дідо таку собі низку з хлібних крихт, тобто слід, що зможе привести мене до когось, хто розповість те, чого не встиг розповісти дід, до людини, яка знала його таємницю?
   Спочатку мені подумалося, що «петля» – це, можливо, вулиця в Столітньому Лісі – мікрорайоні, що являв собою суцільні глухі кути, а отой «Емерсон» міг бути чоловіком, якому мій дід колись писав листи. Можливо, старий воєнний товариш, з яким мій дідо підтримував контакт чи щось у такому дусі. Може, цей Емерсон мешкав у Столітньому Лісі в одному із глухих кутів, тобто в «петлі» поблизу цвинтаря, а один лист, який він і досі зберігав, був датований третім вересня сорокового року, тому саме цей лист мені й треба прочитати. Я знав, що все це скидається на божевілля, але часом божевільніші речі виявлялися правдивими. Тож після пошуку інформації про глухі кути Столітнього Лісу в Інтернеті, я вирушив до громадського центру того мікрорайону, де збиралися підстаркуваті громадяни, щоби пограти в шафлборд[3] та обговорити, кому і яку хірургічну операцію зробили останнім часом. Я хотів був розпитати в них, де стоїть цвинтар і чи знає хто-небудь з них такого собі пана Емерсона. Ошелешені одним лишень фактом, що до них звертається підліток, діди повитріщалися на мене так, наче в мене виросла ще одна голова. Виявилося, що цвинтаря в Столітньому Лісі немає, немає там добродія на ім’я Емерсон і немає там жодної вулиці під назвою Глуха чи Тупикова. То було повне фіаско.
   Та лікар Голан наполягав, щоб я не припиняв свої розшуки. І запропонував мені поцікавитися Ральфом Волдо Емерсоном, який начебто був відомим поетом давнини.
   – Ральф Емерсон свого часу написав досить багато листів, – сказав він. – Можливо, саме на них посилався твій дідо.
   То було наче тицяти пальцем в небо, але аби хоч якось спекатися отого Голана, татко підкинув мене до бібліотеки подивитися, що й до чого. Там я швидко виявив, що отой Ральф Волдо Емерсон і справді написав багацько листів, котрі згодом опублікували. Хвилини зо три я відчував приплив ентузіазму, бо мені здалося, що я близький до прориву, але згодом з’ясувалося таке: по-перше, Ральф Волдо Емерсон жив і помер у дев’ятнадцятому сторіччі, а тому ніяк не міг написати листа, датованого третім вересня тисяча дев’ятсот сорокового року; по-друге, його письмо виявилося таким щільним та кучерявим, що його листи точно не могли становити ані найменшого інтересу для мого діда, бо той не вирізнявся особливою любов’ю до читання. Про снодійні властивості літературного таланту Емерсона я дізнався тяжким і ганебним способом: заснув, увіткнувшись носом у його книгу, та ще й заслинив есе під назвою «Покладатися на самого себе». Звісно, мені знову, уже вшосте за тиждень, приснився отой торговий автомат. Я прокинувся від власного вереску, і мене безцеремонно виштовхали з бібліотеки, поки я кляв на чому світ стоїть і лікаря Голана, і його дурнуваті теорії.
   Останньою краплею за кілька днів стало рішення моєї родини продати будинок дідуся Портмана. Та перш ніж запускати всередину потенційних покупців, треба було поприбирати і в будинку, і довкола. За порадою лікаря Голана, який вирішив, що мені піде на користь, якщо я зіштовхнуся віч-на-віч з місцем, де дістав психічну травму, мене відправили допомагати батьку та тітоньці Сюзі прибирати лахміття й уламки. Ми підійшли до будинку, і якийсь час татко відволікав мене, щоби я почувався добре. На диво, я справді почувався добре і намагався не зважати на поліцейську жовту стрічку, причеплену до чагарників та довкола прорізаних ширмових дверей на веранді, які теліпалися від вітру. Все оце, разом з орендованим сміттєвозом, що стоячи біля бордюру, збирався поглинути те, що лишилося від життя мого діда, засмучувало мене, але не лякало.
   Коли всі зрозуміли, що припадку зі мною не трапиться і я не гепнуся, запінившись, на землю, ми взялися до роботи. Озброївшись мішками для сміття, ми похмуро ходили будинком, випорожнюючи в мішки полиці, шафки та підпільні ніші, виявляючи химерні візерунки пилу під предметами, що роками не зрушувалися з місця. Ми будували піраміди з речей, які ще могли стати в пригоді, і піраміди з речей, яким судилося зникнути в череві сміттєвоза. Мої тітка і татко – люди несентиментальні, тому піраміда, призначена для сміттєвоза, виявилася набагато вищою. Я вперто добивався, щоби мені віддали декотрі речі, наприклад, височенний стос підмочених водою журналів «Нешнл джіографік», складених в кутку гаража: скільки днів провів я, вдивляючись у них, уявляючи себе серед болотних людей Нової Гвінеї або дослідником, що відкриває невідомий замок на самісінькому вершечку гори в королівстві Бутан! Але щоразу тітка з батьком заперечували мені. Мені не дозволили зберегти ані колекцію старовинних дідових футболок для гри в боулінг («Вони жахливі», – сказав татко), ані вінілові платівки сімдесятих із записами класичного джазу та свінгу («Їх можна дуже вигідно продати»), ані вміст його гігантської, і досі замкненої зброярської шафи («Ти що, жартуєш? Сподіваюся, ти при здоровому глузді?»).
   Я заявив своєму батьку, що він людина безсердечна. Моя тітка втекла з місця потенційної сварки, залишивши нас самих у кабінеті, де ми саме розбирали старі фінансові записи.
   – Я не безсердечний, а практичний. Цим слід займатися, коли помирають люди, Джейкобе.
   – Та невже? А як бути, коли помреш ти? Мені теж слід спалити всі твої рукописи?
   Батько враз почервонів, як буряк. Не варто було цього казати: згадка про його незакінчені рукописи виявилася ударом нижче пояса. Та він не загорлав на мене, а тихо мовив:
   – Я взяв тебе сюди, бо думав, що ти вже дорослий. Напевне, я помилився.
   – Ти справді помилився. Гадаєш, якщо ми позбудемося дідових речей, я його швидко забуду? Не вийде.
   Батько розпачливо підніс угору руки.
   – Знаєш що? Я втомився з тобою боротися. Можеш забрати собі все, що забажаєш.
   І він кинув мені під ноги оберемок пожовклих паперів.
   – Оце тобі детальний план податкових відрахувань того року, коли було вбито Кеннеді. Не забудь повісити їх в рамці на стіні!
   Я копнув оберемок ногою і, хряснувши дверима, вийшов з кабінету, а потім сів і чекав у великій кімнаті, коли батько прийде і вибачиться. Та зачувши, як заревіла машинка-подрібнювач паперів, я второпав, що вибачень не буде, і тому поплентався до спальні і там зачинився. У спальні смерділо спертим повітрям, шкіряним взуттям та трохи ядучим одеколоном, яким користувався мій дідо. Я прихилився до стіни і помітив стежину, протоптану в килимі від дверей до ліжка, і раптом побачив, що з-під ліжкового покривала, що звисало мало не до підлоги, стирчить куточок якоїсь коробки. Я підійшов, став навколішки і витягнув її. То була стара запилена сигарна коробка, немов навмисне залишена дідом так, щоби я її знайшов.
   Усередині коробки лежали до болю знайомі мені фото: хлопчик-невидимка, летюча дівчинка, підіймач кам’яних брил та чоловік з лицем, намальованим на потилиці. Фотографії були крихкі й потріскані та якісь наче менші за ті, що збереглися в моїй пам’яті. Тепер, коли я дивився на них очима майже дорослого чоловіка, мене вразило – як кричуще грубо вони підроблені. Варто було трошки підсмалити край фото на вогні – і голова «хлопчика-невидимки» щезла. А оту величезну брилу, що тримав над головою підозріло худорлявий хлопець, можна виготовити з гіпсу чи пемзи. Але це навряд чи завважив би шестирічний хлопчик, який, до того ж, дуже хотів вірити у правдивість цих фото.
   А під ними лежали ще п’ять, які дідо Портман ніколи мені не показував. Спочатку я здивувався – чому? Але коли придивився уважніше, то все зрозумів. Троє з цих фото були підроблені з такою очевидністю, що це могла б помітити навіть дитина: одна з фотографій зображувала до сміху примітивну подвійну експозицію дівчинки, начебто заточеної у пляшку; на другій було зображене «летюче» дитинча, підтримуване чимось схованим у темному одвірку позаду нього; на третій був собака з грубо приліпленою до нього хлопчачою головою. І наче цього було недостатньо, останні дві фотографії немов матеріалізувалися з кошмарів Девіда Лінча: на одній утілена нещасна маленька акробатка, що виконувала моторошний і небезпечний задній міст, а на другій – парочка дивакуватих двійнят, вдягнених у костюмчики настільки химерні, що нічого схожого я раніше не бачив. Навіть мій дідо, який забивав мені голову історіями про потвор із чорними мацаками-язиками, розумів, що такі знімки не додадуть здорового й спокійного сну жодній дитині.






   Тримаючи оті фото в руці, я став навколішки на запилену підлогу дідової спальні і пригадав, яким обманутим почувався того дня, коли виявилося, що всі ці історії – суцільна вигадка. Але тепер переді мною відкрилася вся правда: останні слова діда були не чим іншим, як черговим фокусом, його останнім вибриком, призначеним для того, щоби заразити мене кошмарами та параноїчними фантазіями, для викорінення яких потрібні роки психотерапії та вживання ліків, що порушують обмін речовин і шкодять здоров’ю.
   Я зачинив коробку і відніс його до великої кімнати, де татко з тіткою Сюзі випорожнювали в десятигалонний сміттєвий мішок цілу шухляду талонів – вирізаних, але так і не використаних.
   Я подав їм коробку. Вони навіть не спитали, що в ній.
* * *
   – Он воно як, – мовив лікар Голан. – Гадаєш, його смерть була безглуздою?
   Я лежав на кушетці, споглядаючи в кутку акваріум, єдиний в’язень якого – золота рибка – ліниво плавав колами туди-сюди.
   – Гадаю, що так, якщо ви, звісно, не маєте якогось кращого пояснення, – відповів я. – Наприклад, якоїсь грандіозної теорії про сенс усього того, про що ви мені ще не сказали. Інакше…
   – Що інакше?
   – Інакше все це – марна трата часу.
   Психіатр зітхнув і потер перенісся, наче хотів позбутися головного болю.
   – Не мені робити висновки про те, що означали останні слова твого діда, – сказав він. – Що ти сам про це думаєш – ось що важливо.
   – Я думаю, що це психіатричне базікання і психіатрична бздура! – випалив я. – Важливо не те, що я думаю, а те, що є правдою. Але, гадаю, ми про це ніколи не дізнаємося, тож яка різниця? Нумо – випишіть мені чергову порцію наркоти і заберіть чек.
   Я хотів вивести його з рівноваги, розлютити, щоби він сперечався зі мною, наполягав, що я помиляюсь, а натомість психіатр сидів з незворушним виразом обличчя, постукуючи ручкою по бильцю свого крісла.
   – Схоже, ти втратив бажання боротися, – мовив лікар Голан після нетривалої мовчанки. – Я розчарований. Ти зовсім не схожий на людину, що одужує.
   – Тоді ви просто погано мене знаєте, – відказав я.
* * *
   Я не мав настрою для святкувань. Про те, що мене очікує гулянка, я здогадався тоді, коли мої предки закинули товсті натяки: мовляв, наступний тиждень неминуче буде нудним та нецікавим, хоча всі ми добре знали, що наступного тижня мені виповниться шістнадцять. Я благав їх не відзначати мій день народження цього року, бо, серед інших причин, я не міг уявити собі жодного, кого мені хотілося б запросити на святкування, але батьки непокоїлися, що я надто багато часу проводжу на самоті, і вперто чіплялися за ту думку, що спілкування неодмінно матиме лікувальний ефект. Ага, електрошок також має лікувальні властивості, нагадав я їм. Та моя мати вкрай неохоче пропускала навіть найменший привід для гулянки; якось вона запросила гостей на вечірку з приводу дня народження нашого папуги – частково заради того, щоб повихвалятись нашим будинком. Із фужером вина у руці вона водила натовп гостей від однієї кімнати, надміру напханої меблями, до другої, так само щедро умебльованої, вихваляючи геній архітектора, який спроектував будинок, і розповідаючи страшилки про те, як тяжко їй далося спорудження будинку: «Ми кілька місяців чекали, поки доставлять оті канделябри з Італії!»
   Ми приїхали з катастрофічно безглуздого сеансу з лікарем Голаном, і я йшов слідком за батьком до нашої підозріло темної вітальні, коли той бурмотів щось типу «Яка ганьба, що ми цього року нічого не влаштували на твій день народження» і «Та то нічого, наступного року неодмінно надолужимо», як раптом увімкнулися лампи і залили світлом вітальні плакати, повітряні кульки та пістряву компанію, що складалася з моїх тіток, дядьків та решти родичів, з якими я рідко бачився, а говорив – іще рідше. Там були всі, кого моїй матері вдалося вмовити прийти, навіть Рікі. Трохи комічний і недоречний у своїй розцяцькованій шкірянці він примостився біля великої чаші з пуншем. Коли всі скінчили поздоровляти мене, а я скінчив удавати, що страшенно здивований, мати обняла мене за талію і пошепки спитала: «Ну як – нормально?» Я був засмучений, стомлений і, якщо чесно, волів би краще пограти в комп’ютерну гру, а потім заснути під телевізор. Але що ж тоді робити з гостями – прогнати їх усіх додому? Тому я сказав, що все класно, а мати всміхнулася і подякувала мені.
   – Хто хоче оглянути нашу нову прибудову? – спитала вона співучим голосом і, наливши собі трохи шардоне, повела групу родичів на оглядини.
   Ми з Рікі перезирнулися через кімнату і кивнули в мовчазній згоді потерпіти годину-дві присутність один одного. Ми не розмовляли з ним з того дня, коли він мало не зіштовхнув мене з даху, але добре розуміли важливість підтримання ілюзії нашої дружби. Я вже хотів був підійти до нього й поговорити, коли дядько Боббі вхопив мене за лікоть і заштовхав у куток. Дядько Боббі – величезний чолов’яга з широкими, мов діжка, грудьми – їздив на величезному авто, жив у величезному будинку і насамкінець йому судилося померти від величезного серцевого нападу, бо він полюбляв паштет із гусячої печінки та гамбургери страхітливих розмірів, якими він роками натоптував свій шлунок. Усі дядькові статки успадкували мої недоумкуваті наркомани-кузени та його крихітна мовчазна дружина. Дядько Боббі з дядьком Лесом були співвласниками мережі «Кмітливий помічник» і мали спільну звичку заштовхувати людей у кутки для конфіденційних розмов, немов для обговорення якихось мафіозних планів, замість того щоби вихваляти господиню за прекрасний соус гуакамоле.
   – Твоя мати каже, що в тебе стріха поїхала і ти захворів на… ну, захворів через оті дідові вигадки.
   Які вже стали моїми. Можна подумати, ніхто не знає, як це зветься.
   – Це зветься «гостра стресова реакція», – пояснив я.
   – Як?
   – Назва того, чим я хворів. Тобто хворію. Втім, яка різниця?
   – Зрозуміло. Дуже приємно чути. – І дядько Боббі махнув рукою, наче відмахнувшись від прикрої дрібниці, про яку не варто й говорити. – Ми тут із твоєю мамою подумали… Як ти дивишся на те, щоби приїхати цього літа до Тампи і подивитися, як працює родинний бізнес? Трохи попрацювати головою разом зі мною в нашій штаб-квартирі? Чи тобі більше подобається розставляти товари на полицях?
   І дядько Боббі розреготався так гучно, що я мимоволі аж позадкував.
   – Можеш навіть залишатися у нас на вихідні порибалити зі мною та кузенами.
   Потім він хвилин п’ять описував мені свою нову яхту, вдаючись до найдрібніших, майже інтимних деталей, наче вже цього буде достатньо, щоби змусити мене погодитися. Коли дядько скінчив, він привітно вишкірився і простягнув мені руку, щоби я її потиснув на знак згоди.
   – Ну, що скажеш, друзяко Джейкоб?
   Гадаю, що то була пропозиція, від якої неможливо відмовитися, але я вважав за краще провести літо в концентраційному таборі в Сибіру, аніж жити в одному будинку з дядьком та його зіпсованими нащадками. Стосовно ж роботи в штаб-квартирі «Кмітливого помічника» я розумів, що це, імовірно, є невідворотною частиною мого майбуття, але я розраховував іще, принаймні, на кілька літніх сезонів вільного життя та на чотири роки в інституті, перш ніж дозволю замкнути себе в корпоративній клітці. Я завагався, роздумуючи про те, як гідно вийти з цієї непростої ситуації. Але натомість бовкнув:
   – Не думаю, що ця ідея сподобається моєму психіатру.
   Дядько зсунув свої кущасті брови. Непевно кивнувши, він сказав:
   – Так, звісно, аякже. Що ж, друзяко, ну тоді діятимемо залежно від обставин. Як ти на це дивишся? – І він відійшов від мене, не чекаючи на відповідь, удаючи, що побачив по той бік кімнати ще когось, кого можна ось так схопити за лікоть і заштовхати в куток.
   Нарешті моя мати оголосила, що настав час показувати подарунки. Вона завжди наполягала, щоби ця процедура виконувалася у всіх на очах, що створювало для мене чималу проблему, бо, як я вже сказав, брехун із мене ніякий. А це означає, що мені погано вдається зображувати на обличчі вдячність за переподаровані СD із записами різдвяної музики в стилі кантрі або ж за передплату на журнал «Полювання та риболовля» – роками мій дядько Лес перебував у полоні ілюзії, що я, бач, такий собі «любитель природи». Задля пристойності мені довелося вичавити з себе посмішку, піднімаючи догори і показуючи всім кожен розгорнутий подарунок (щоби всі достобіса позахоплювалися ним), допоки купа подарунків на кавовому столику не всохла до трьох предметів.
   Я простягнув руку до найменшого з них. Усередині виявився ключ до чотирирічного седана представницького класу, на якому роз’їжджали мої батьки. Мама пояснила, що вони з татом саме збираються придбати новий, тому цей дістався мені у спадщину. Моє перше авто! Усі відразу ж заохали і заахали, а я відчув, що враз почервонів. Для мене то було занадто – чванькувато вихваляти такий коштовний подарунок у присутності Рікі, чия тачка коштувала приблизно стільки, скільки мені видавали на кишенькові витрати у дванадцять років. Схоже, мої батьки намагалися привчити мене любити гроші, хоча насправді мені було до них байдуже. Втім, легко розводитися про байдужість до грошей, коли маєш їх цілу купу.
   Наступним подарунком була цифрова камера, яку я виклянчував у батьків ціле літо.
   – Ой! – захоплено вигукнув я, пробуючи камеру рукою на вагу. – Класна річ!
   – Я невдовзі розпочну нову книгу про птахів, – сказав батько. – Тому й подумав: може, ти захочеш пофотографувати?
   – Нова книга! – вигукнула моя мамця. – Феноменальна ідея, Френку. До речі, а що трапилося з тою книгою, над якою ти останнім часом працював? – Певно, вона вже хильнула кілька фужерів вина.
   – Мені залишилося дещо в ній виправити, – ледь чутно відказав батько.
   – А, зрозуміло.
   Я почув, як дядько Боббі стиха пирснув.
   – Ну ось! – мовив я, простягаючи руку за останнім подарунком. – А оцей – від тітоньки Сюзі.
   – Взагалі-то, – сказала тітка, коли я розривав пакувальний папір, – це подарунок від твого діда.
   Я закляк як вкопаний. У кімнаті запала мертва тиша, і всі витріщилися на тітоньку Сюзі так, наче вона щойно ви´кликала якусь злу примару. Батько міцно стулив губи, а мати залпом допила вино.
   – А ти просто розгорни і подивися, – запропонувала тітонька Сюзі.
   Зірвавши рештки пакувального паперу, я побачив стару книгу у твердій палітурці, обтріпану, без суперобкладинки. То були «Вибрані твори» Ральфа Волдо Емерсона. Я витріщився на неї так, наче хотів прочитати крізь обкладинку, не в змозі збагнути, як вона опинилася у моїх руках, що враз затремтіли. Ніхто, окрім лікаря Голана, не знав про останні слова мого діда, і він пообіцяв декілька разів, що доти, поки я не погрожуватиму вчинити самогубство, нажершись отруйних пігулок або не стрибону ластівкою з мосту Саншайн Скайвей, все, про що ми говорили в його кабінеті, залишиться таємницею.
   Я витріщився на свою тітку, і на моєму обличчі застигло запитання, яке я достеменно не знав, як поставити. Вона вичавила з себе слабку усмішку і сказала:
   – Я знайшла цю книгу в дідовому письмовому столі, коли прибирала в будинку. На титульній сторінці він написав твоє ім’я. Тож мені й подумалося, що він хотів подарувати її тобі.
   «Господи, благослови тітоньку Сюзі. Бо вона таки має серце».
   – Ти диви. А я й не знала, що твій дід був любителем книжки почитати, – мовила моя мати, намагаючись розрядити напружену атмосферу. – Глибокодумний подарунок, нічого не скажеш.
   – Так, дійсно, – сказав батько крізь стиснуті зуби. – Дякую тобі, Сюзанно.
   Я розгорнув книгу. Зрозуміла річ – на титульній сторінці був напис, зроблений тремтячим почерком мого діда.


   Я встав, щоби піти, боячись розплакатися на очах у всіх присутніх, та з-поміж сторінок книги щось вислизнуло і впало на підлогу.
   Я нахилився і підняв упалий предмет. То був лист.
   «Емерсон… лист».
   Я відчув, як кров відхлинула від мого обличчя. Мати прихилилася до мене і напруженим шепотом спитала, чи не потрібна мені склянка води, що на її мові означало: «Тримайся, бо люди дивляться». І в ту мить я, вхопившись однією рукою за живіт, прожогом вискочив з кімнати.
* * *
   Лист був написаний на тонкому нелінованому папері заокругленим і кучерявим, майже каліграфічним письмом, чорним чорнилом мінливого відтінку, як у старовинних чорнильних ручках. У листі йшлося таке:

   Мій любий Ейбе!

   Сподіваюся, що мій лист застане тебе цілим, неушкодженим і здоровим. Ми так давно не мали від тебе звісток! Але я пишу не для того, щоби дорікнути, а лишень сказати тобі, що ми й досі часто згадуємо тебе і молимося за твоє здоров’я й благополуччя.
   Наш хоробрий красень Ейб!
   Що ж до життя на острові, то в ньому мало що змінилося. Але ми ж самі воліємо, щоби все було тихо й чинно! Цікаво, чи впізнаємо ми тебе через скільки років, хоча я впевнена, що ти упізнаєш нас, тобто всіх тих, хто ще залишаються. Було б добре отримати твоє недавнє фото; надішли, якщо маєш змогу. Я ж посилаю тобі свій категорично древній знімок.

   Е. страшенно за тобою скучає. Може, ти їй напишеш?

   З повагою та захватом,
   директриса, Альма Ле Фей Сапсан