Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

После запрета курения 2004 года основной валютой американских тюрем стала скумбрия.

Еще   [X]

 0 

Повна енциклопедія тваринництва (Бойчук Юрій)

Енциклопедія містить корисну інформацію про особливості порід, утримання, годування та розведення великої та дрібної рогатої худоби, свиней і кроликів, а також відомості про найпоширеніші захворювання домашніх тварин, їхнє лікування та профілактику. Особливу увагу приділено зберіганню та перероблянню продукції тваринництва. Книга буде корисною як досвідченим фермерам, так і початківцям.

Год издания: 2015

Цена: 88 руб.



С книгой «Повна енциклопедія тваринництва» также читают:

Предпросмотр книги «Повна енциклопедія тваринництва»

Повна енциклопедія тваринництва

   Енциклопедія містить корисну інформацію про особливості порід, утримання, годування та розведення великої та дрібної рогатої худоби, свиней і кроликів, а також відомості про найпоширеніші захворювання домашніх тварин, їхнє лікування та профілактику. Особливу увагу приділено зберіганню та перероблянню продукції тваринництва. Книга буде корисною як досвідченим фермерам, так і початківцям.


Юрій Бойчук Повна енциклопедія тваринництва



   Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015

   Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

   Електронна версія зроблена за виданням:

   Повна енциклопедія тваринництва / укл. Ю. Д. Бойчук. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 416 с.
   ISBN 978-966-14-9328-4

   Енциклопедія містить корисну інформацію про особливості порід, утримання, годування та розведення великої та дрібної рогатої худоби, свиней і кроликів, а також відомості про найпоширеніші захворювання домашніх тварин, їхнє лікування та профілактику. Особливу увагу приділено зберіганню та перероблянню продукції тваринництва. Книга буде корисною як досвідченим фермерам, так і початківцям.

   Видавництво не несе відповідальності за можливі наслідки виконання наведених рекомендацій. Посібник не може замінити консультації кваліфікованого спеціаліста

   Переклад з російської Жанни Куяви

   Перекладено за виданням:
   Полная энциклопедия животноводства / сост. Ю. Д. Бойчук. – Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2015. – 416 с.: ил.

   Дизайнер обкладинки Андрій Цепотан

   © DepositPhotos.com / Johny87, AnkevanWyk, Goldika, KatPaws, обкладинка, 2015
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

Розділ 1. Утримання великої рогатої худоби

Основні класифікації порід великої рогатої худоби

   За краніологічною класифікацією, що ґрунтується на відмінностях у будові черепа, виділяють такі типи ВРХ:
   • вузьколобий (до нього зараховують голландську, холмогорську, сіру українську, ярославську, тагільську, червону степову та ін.);
   • лобатий (симентальська і всі похідні від неї породи);
   • короткорогий (швіцька, джерсейська, костромська, лебединська та ін.);
   • короткоголовий (тирольська, герефордська, червона горбатовська, казахська білоголова та ін.);
   • пряморогий (калмицька, монгольська худоба).
   Крім цього, виділяють комолий тип – усі безрогі породи, поширені в Північній Європі.
   В основу господарської класифікації покладено переважну продуктивність тварин. Із порід молочного напряму продуктивності найбільш поширеною у багатьох країнах є голландська чорно-ряба; у деяких країнах вона відома під назвою голштино-фризька (Канада, Японія, США) або фризька (Австралія, Нова Зеландія, Великобританія, Франція).
   У Швеції, Польщі, Італії, колишньому СРСР та інших країнах голландську худобу використовували для створення різних порід чорно-рябої худоби. Добре поширена джерсейська порода. У СНД поширені такі породи молочного напряму: червона степова, чорно-ряба, холмогорська, бура латвійська, англерська (ангельнська), айрширська, істобенська, червона естонська, червона литовська, червона данська та ін.
   Із порід комбінованого напряму продуктивності в багатьох країнах Європи, Північної та Південної Америки, Африки розводять швіцьку буру, симентальську, шортгорнську м’ясо-молочного типу та ін.; у СНД, крім перерахованих, – бестужевську, алатауську, костромську, сичівську, лебединську, курганську, червону горбатовську, карпатську буру, кавказьку буру, юрінську, пінцгау.
   Найбільш поширені у світі породи худоби м’ясного напряму: абердіно-ангуська та герефордська (Австралія, Нова Зеландія, Північна й Південна Америка, багато країн Європи), шортгорнська м’ясного типу (Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, США, Данія та ін.), шароле (Аргентина, Бразилія, США, Данія, Франція та ін.), санта-гертруда (Аргентина, Бразилія, США та ін.). У країнах колишнього СРСР, крім перелічених вище м’ясних порід, розводять казахську білоголову, калмицьку, лімузин, групи казахської та монгольської худоби.
   Згідно з географічною класифікацією, розрізняють породи худоби:
   • низинні – переважно молочні;
   • гірські – тирольська, швіцька;
   • степові – українська степова, червона степова та ін.
   Ця класифікація умовна, тому багато порід поширені в різних географічних районах.
   Найважливішою характеристикою будь-якої породи, чи то м’ясної, чи то молочної, чи то комбінованої, є її пристосованість до напряму господарства, а також до клімату місцевості розведення. Під час розведення корів необхідно знати і враховувати індивідуальні особливості та недоліки породи, розведеної на фермі.

Основні породи великої рогатої худоби

   Будова тіла типова для молочної худоби. Тулуб довгий, на високих ногах, лінія спини та попереку рівна, крижі трохи підняті, груди недостатньо глибокі, ноги правильно поставлені. Мускулатура щільна, суха, шкіра тонка, еластична. Масть чорно-ряба, трапляється червоно-ряба, червона, чорна, біла. Бики важать 800–900 (іноді 1000) кг, корови – 500–550 (іноді до 700) кг. Середній річний надій – 3500–5000 кг, жирність молока 3,7–3,8 %, максимально – до 5 %.
   Худоба добре акліматизується, завдяки чому поширена у багатьох районах. Розводять переважно в північних та північно-східних областях Європейської частини Росії та в Сибіру.
   Породу використовували під час виведення істобенської й тагільської порід.
   Бура латвійська порода великої рогатої худоби, молочного напряму. Виведена наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. схрещуванням місцевої худоби та різних її помісей із ангельнською, північношлезвізькою та червоною данською породами.
   Тулуб розтягнутий, загривок рівний, широкий, груди глибокі, спина і поперек прямі, широкі, крижі довгі, прямі й широкі, іноді звислі, задні кінцівки часто шаблісті. Масть червона різних відтінків. Кінець морди, щоки, вуха, нижня частина шиї, ніг і хвоста майже чорні. Жива маса бугаїв – 800–850, корів – 500 кг. Надої 3500–4000 кг у рік, жирність молока – 3,9–4,0 %. М’ясні якості задовільні.
   Буру латвійську породу розводять у Латвії, Білорусі, Псковській, Новгородській, Ленінградській областях.
   Чорно-ряба порода великої рогатої худоби, молочного напряму. Виведена в СРСР схрещуванням місцевої худоби, розведеної в різних зонах, з остфризькою, чорно-рябою шведською та іншими породами аналогічного походження.
   У тварин чорно-рябої породи тулуб дещо подовжений, пропорційний; вим’я об’ємисте, шкіра еластична. Масть чорно-ряба. Через відмінності властивостей вихідної місцевої худоби, природні умови, рівень племінної роботи у породі утворилося кілька груп і типів, що різняться за екстер’єрними особливостями, надоєм, жирномолочністю. Тварини великі (бики важать 900–1000, корови – 550–650 кг), високої молочної продуктивності (середній річний надій – близько 4000, у племінних господарствах – до 6000 кг), але поступаються іншим групам за жирністю молока (3,6–3,7 %).
   М’ясні якості чорно-рябої породи задовільні. За інтенсивного вирощування середньодобові прирости молодняку – 800–1000 г, до 15–16-місячного віку тварини важать 420–480 кг. Забійний вихід – 50–55 %. Племінна робота спрямована на вдосконалення породи методом чистопородного розведення з урахуванням місцевих умов у різних зонах. Для поліпшення конституції тварин і підвищення молочної продуктивності в господарствах використовують биків голландської голштино-фризької породи.
   Основні райони розведення: північно-західні області Росії, Україна, Білорусь, Прибалтика, Узбекистан, Урал, Західний і Східний Сибір, Далекий Схід.
   Костромська порода великої рогатої худоби, молочно-м’ясного напряму. Виведена в радгоспі «Караваєво» та племінних фермах Костромської області схрещуванням ярославської та місцевої худоби з альгауською та швіцькою породами. Затверджена 1945 р.
   Одна з найбільш високопродуктивних порід молочно-м’ясного напряму. Тварини великі, широкотілі, з міцним кістяком і добре розвиненою мускулатурою. Вирізняються інтенсивним зростанням і добрими м’ясними якостями. Масть від світло- до темно-сірої. Бики важать 850–950 (іноді до 1000) кг, корови – 550–650 кг. Середній річний надій – 4000–5000 кг, жирність молока – 3,7–3,9 %. Відгодівельні кастрати у 18 місяців важать 450–500 кг. Забійний вихід – 60 % і більше.
   Костромську породу широко використовують для поліпшення продуктивних якостей багатьох порід та місцевої худоби.
   Цю породу також використовували під час виведення алатауської породи.
   Бестужевська порода великої рогатої худоби, молочно-м’ясного напряму. Батьківщина – село Реп’ївка (нині Новоспаський район Ульянівської області). Виведена в кінці ХVIII – на початку XIX ст. схрещуванням місцевої худоби зі шортгорнською, голландською, симентальською та іншими породами. Назву дістала за прізвищем заводчика Бестужева, який започаткував племінну роботу з породою.
   Худоба велика, з глибоким подовженим тулубом і міцним кістяком. Масть червона, різних відтінків (від світло-червоної до вишневої), трапляються білі відмітини на голові, грудях, череві, вимені. Жива маса биків – 750–900 кг, корів – 500–550 кг. Надої – 3000–3800, до 4500 кг, жирність молока – 3,8–4,1 %, найбільша – 5,5 %. Худоба скоростигла, добре нагулюється і відгодовується. Забійний вихід – до 60 %.
   Симентальська порода великої рогатої худоби (від нім. Simmental – Симентальська долина), молочно-м’ясного напряму. Виведена в Швейцарії поліпшенням місцевої та завезеної у V ст. скандинавської худоби. Завдяки високим продуктивним якостям і гарній акліматизації поширилася в багатьох країнах. Тривалим поглинальним схрещуванням корів місцевих порід із різних країн із симентальськими биками, вивезеними зі Швейцарії, створено родинні породи, які в деяких країнах мають інше призначення (у ФРН та Австрії – флекфи, у Франції – монбельярдська, в Угорщині – угорська строката та ін.), і різні напрями – від молочного до м’ясного.
   У Росію симентальську породу завозили з другої половини ХІХ ст. Биків використовували для схрещування з місцевою худобою – сірою українською, поліською, калмицькою, казахською та ін. У СРСР вже завозили, крім швейцарської, німецьку, угорську, австрійську симентальську худобу. Завдяки схрещуванню з різними місцевими породами утворено кілька зональних типів симентальської породи (сичівський, степовий, український, приволзький, приуральський, сибірський, далекосхідний).
   Масть худоби палева, палево-строката, рідше червоно-ряба, голова і кінець хвоста білі; носове «дзеркало» рожеве, роги й копита світло-воскового кольору. Бики важать 800–1100, корови – 550–600 кг. Середній річний надій – 3500–4500 кг, жирність молока – 3,8–3,9 %. Тварини добре відгодовуються. Бички до 12 місяців важать 400–420 кг, до 18 місяців – 500–600 кг. Забійний вихід – 58–62 кг.
   Калмицька порода великої рогатої худоби, м’ясного напряму. Виведена тривалим вдосконаленням худоби, приведеної кочовими калмицькими племенами близько 350 років тому із західної частини Монголії.
   Тварини міцної конституції, гармонійно складені. Масть червона, різних відтінків (іноді з білою смугою на спині й білими мітками на тулубі), рідше руда. Бики важать 750–900, корови – 420–500 кг. Худоба невибаглива до кормів та умов утримання, добре використовує зимові пасовища, швидко нажировується навесні й восени і стійко зберігає вгодованість під час літніх посух та тривалих зимівель. До 1,5-річного віку племінні бички досягають маси 400–450 кг, бички-кастрати – 380–420 кг. За інтенсивної стійлової відгодівлі бички-кастрати віком 18–19 місяців досягають живої маси 530 кг. Забійний вихід – 57–60 %. М’ясо має високі смакові якості. Середній річний удій – 650–1000 кг, жирність молока – 4,2–4,4 %.
   Калмицьку породу використовують для поліпшення м’ясних якостей молочних і молочно-м’ясних порід, а також для промислового схрещування.
   Абердино-ангуська порода великої рогатої худоби, м’ясного напряму. Виведена в Шотландії (графства Абердин (Aberdeen) та Ангус (Angus)) вдосконаленням місцевої чорної комолої худоби.
   Тулуб глибокий і округлий, на коротких ногах, шия коротка, непомітно зливається з плечем і головою, поперек і крижі добре виповнені, мускулатура окосту опускається до скакального суглоба. Кістяк тонкий, шкіра тонка, еластична. Тварини комолі. Масть чорна. Жива маса биків – 750–800 кг, іноді до 1000 кг, корів – 500–550 кг, іноді до 700 кг, бичків-кастратів до 15–16 місяців за інтенсивного вирощування та відгодівлі – 450–460 кг. Забійний вихід близько 60 %. М’ясо вирізняється мармуровістю. У разі схрещування з іншими породами тварини добре передають потомству м’ясні якості.
   Розводять абердино-ангуську породу у Великобританії, США, Канаді, Новій Зеландії, Аргентині, Австралії та ін.
   На території колишнього СНД використовують для схрещування з калмицькою худобою (помісі мають високі м’ясні якості), а також для промислового схрещування з молочними та молочно-м’ясними породами.
   Червона степова порода великої рогатої худоби, молочного напряму. Формувалася з кінця ХVIII ст. на території сучасної Запорізької області України. Застосовували схрещування сірої степової худоби з червоною остфрисландською, червоною німецькою, ангельнською та ін. До кінця ХІХ ст. помісі в Україні розводили «в собі», в інших районах їх схрещували з місцевою худобою. З 20-х рр. ХХ ст. ведеться планомірна робота з розведення породи.
   Тварини сухої, щільної, міцної конституції. Масть червона, різних відтінків; у багатьох тварин білі відмітини на голові й тулубі. Дорослі племінні бугаї важать 800–900 кг (іноді 1200), корови – 450–550 кг (іноді до 700). Середній річний надій – 3800–4500 кг, жирність молока – 3,6–3,8 %.
   Тварини пристосовані до жаркого клімату, добре акліматизуються.
   Тагільська порода великої рогатої худоби, молочного напряму. Виведена у ХVIII – ХІХ ст. на Уралі (райони, прилеглі до Нижнього Тагілу) шляхом схрещування місцевої худоби з холмогорською та голландською породами і систематичного відбору тварин за молочною продуктивністю.
   Тварини середніх розмірів, із дещо подовженим тулубом, глибокими, але неширокими грудьми, довгою тонкою шиєю, сухою головою. Кістяк міцний, шкіра щільна, еластична. Трапляються обвислий зад, вузький таз, неправильна постановка ніг. Масть чорно-ряба і чорна, рідше червона, червоно-ряба, бура, буро-строката. Бики важать 800–900, корови – 450–520 кг. Середній річний удій – 3500–4500 кг, жирність молока – 1 4–4,2 %, іноді до 5,3 %.
   Тварини добре пристосовуються до суворих кліматичних умов.
   Айрширська порода великої рогатої худоби, молочного напряму. Виведена в кінці ХVIII ст. у графстві Айр у Шотландії шляхом поліпшення місцевої худоби «приливом крові» тисватерської, голландської, фламандської та олдернейської худоби, розведеної на островах протоки Ла-Манш. Відбір і підбір проводили за екстер’єром, молочною продуктивністю та жирномолочністю.
   У тварин айрширської породи будова тіла правильна, кістяк міцний, груди глибокі, широкі. Роги світлі, направлені в боки, вгору і трохи назад. Вим’я добре розвинено. Масть червоно-ряба (від білої з невеликими червоними плямами до темно-червоної з білими плямами). Жива маса биків – 700–800 кг, корів – 420–500 кг, телиць до 12 місяців – 240 кг, до 18 місяців – 300–350 кг. Надої – 4000–4500 кг на рік, жирність молока – 4–4,4 %.
   Поширена в багатьох країнах Європи, в США, Канаді, Австралії. У Росію худобу айрширської породи почали завозити в ХІХ ст., але поширення вона не набула. У 60-х рр. ХХ ст. тварин айрширської породи завозили до СРСР із Фінляндії.
   Ярославська порода великої рогатої худоби, молочного напряму. Виведена в ХІХ ст. в Ярославській губернії тривалим відбором найбільш продуктивних місцевих тварин і розведенням кращої худоби «в собі».
   У тварин яскраво виражений молочний тип будови тіла, голова суха, легка; груди глибокі, розтягнутий глибокий тулуб. Вим’я середньої величини, залозисте. Масть переважно чорна; голова біла, часто з чорними «окулярами», черево та кінцівки білі. Бики важать 770–860, корови – 450–550 кг. Середній річний удій – 3500–4000 кг, жирність молока – 4,0–4,2 %, найбільша – до 6 %. Ярославську породу використовували під час виведення костромської та істобенської порід.
   Швіцька порода великої рогатої худоби, молочно-м’ясного напряму. Виведена в гірських районах Швейцарії тривалим відбором тварин, що походили від короткорогої худоби, завезеної в стародавні часи зі Сходу.
   У породі розрізняють молочно-м’ясний, молочний та м’ясо-молочний типи.
   Тварини молочно-м’ясного типу пропорційної будови, великі, з глибокими й широкими грудьми, прямою і широкою лінією верху, розвиненою мускулатурою.
   Тварини молочного типу вирізняються великою розтягнутістю тулуба, незграбністю форм та плоскоребрістю.
   М’ясо-молочна худоба характеризується добре розвиненою мускулатурою, компактною будовою тіла, має широкий, порівняно короткий тулуб, добре розвинуті груди, виповнений трикутник, недостатньо розвинене вим’я.
   Масть від світло-сірої до темно-бурої, по верхній лінії тулуба від холки до кореня хвоста світліше забарвлення, навколо темно-свинцевого носового «дзеркала» світлий волосяний покрив.
   Завдяки високим продуктивним якостям швіцька порода доволі розповсюджена. У Францію, Італію, США, Канаду, країни Північної та Південної Америки й Африки завозили худобу переважно молочно-м’ясного типу, у Німеччину, Австрію, Румунію – м’ясо-молочного. У кожній із цих країн ведуть подальше вдосконалення типів швіцької породи. Так, у США створено молочний тип із середнім річним удоєм понад 5000 кг та жирністю молока 4,5 %.
   Схрещуванням місцевої худоби з різних районів зі швіцькою створені великі масиви бурої худоби, з яких виділено породи: костромська, алатауська, лебединська, кавказька бура, бура карпатська.
   Герефордська порода корів великої рогатої худоби, м’ясного напряму. Виведена у ХVIII ст. в Англії (графство Герефордшир) відбором і підбором місцевої худоби.
   Тварини з бочкоподібним, приземистим, широким і глибоким тулубом, сильно випнутим підгруддям, добре обмускуленими плечима. Волосяний покрив влітку короткий, взимку довгий, кучерявий. Масть темно-червона, голова, загривок, підгруддя, черево, нижня частина кінцівок і кисть хвоста білі. Жива маса бугаїв – 850–1000, корів – 550–600 кг. Худоба добре відгодовується і нагулюється, дає високоякісне «мармурове» м’ясо. Забійний вихід – 60–65 %, іноді до 70 %. Тварини скороспілі, витривалі, пристосовані до різних природних умов, тривалого утримання на пасовищах, добре переносять довготривалі перегони.
   Порода широко розповсюджена у Великобританії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії та ін.
   Казахська білоголова порода великої рогатої худоби, м’ясного напряму. Виведена у 30–40-і рр. у колгоспах і радгоспах Казахстану, Оренбурзької та Волгоградської областей схрещуванням місцевої казахської та частково калмицької худоби з герефордською породою. Затверджена в 1950 р.
   Тварини з добре вираженою будовою тіла м’ясного типу. Масть червона, різних відтінків; голова, груди, черево, нижня частина ніг і кисть хвоста білі, трапляються білі відмітини на загривку і крижах. Улітку волосяний покрив короткий, гладкий, блискучий, до зими тварини обростають густою, довгою шерстю, у багатьох із них трапляється кучерявість. Бики важать 850–1000, корови – 500–550 кг. Худоба вирізняється скоростиглістю. За інтенсивного вирощування молодняк до 15–18 місяців досягає маси 450–470 кг. Тварини добре нагулюються і відгодовуються. Забійний вихід – 55 % і більше.
   Казахську білоголову породу схрещують із молочною худобою для поліпшення її м’ясних якостей.
   Шароле – порода великої рогатої худоби м’ясного напряму. Виведена у ХVIII ст. у Франції, у районі Шароле, поліпшенням місцевої худоби; у ХІХ ст. проводили схрещування шароле з шортгорнами.
   Тварини великі, тулуб довгий і глибокий, голова коротка й широка, роги довгі, закруглені, спина пряма, м’язиста, крижі широкі, обмускулені, окости добре виповнені. Волосяний покрив тонкий, довгий, часто з кучерявістю. Масть кремово-біла, носове «дзеркало» рожеве, роги й копита воскового кольору. Для породи звичною є крупноплідність, через що у деяких тварин спостерігаються складні отелення. Бики важать 1000–1200 кг (іноді до 1500), корови – 700–800 кг (іноді до 1150), бички до 12 місяців – до 525, до 18 місяців – 600–650 кг. Забійний вихід – 60–70 %. Телят вирощують на підсосі.
   Тварини невибагливі, стійко передають цінні якості потомству. Помісі від промислового схрещування биків шароле з коровами інших порід вирізняються великою енергією росту і добре вираженими м’ясними якостями.
   Розводять породу в багатьох країнах. У США схрещуванням шароле з браманською худобою виведено породу м’ясної худоби – чербрей, у Бразилії схрещуванням шароле із зебу виведено породу каншем.
   На території колишнього СНД породу розводять у чистоті й використовують у схрещуванні для поліпшення м’ясних якостей інших порід.
   Шортгорнська порода. Породу було виведено на території Англії (у долині річки Тіс) у XVI ст. шляхом схрещування місцевої худоби й голландської породи. У Росію завезено в першій половині ХХ ст. Породу розводять за двома напрямами – м’ясним та молочно-м’ясним.
   Шортгорнська порода м’ясного типу має міцну конституцію. Масть червона, червоно-ряба, біла. Зрілі корови досягають за масою живої ваги 550–650 кг, бики – 850–1200 кг. Телята при народженні мають масу в 27–35 кг і за інтенсивного годування дають приріст на добу 1200 г. Молочна продуктивність не перевищує 1700 кг. Забійний вихід м’яса становить 68–72 %.
   Шортгорнська порода досить вимоглива до умов утримання й корму, але завдяки своєму високоякісному «мармуровому» м’ясу популярна в багатьох господарствах світу.

Способи утримання великої рогатої худоби

   Існує безліч систем пасовищного утримання корів, що відрізняються одна від одної деталями, але схожі в одному: у разі пасовищного утримання корови більше часу проводять на відкритому повітрі, випасаються вільно або на обмеженій ділянці, але завжди самостійно добувають собі корм на відведеному для цього просторі.
   Використання пасовищ суттєво здешевлює утримання худоби, а також сприяє нормальному розвитку організму тварин завдяки регулярному моціону, наявності свіжого повітря та сонячного опромінення, необхідних для вироблення вітаміну D. Перебування на свіжому повітрі загартовує організм, завдяки чому серед корів та молодняку знижується ймовірність простудних захворювань.
   Головною проблемою пасовищного способу утримання є правильний вибір пасовища. Воно має бути сухим, із рівним рельєфом, очищеним від заростей чагарнику, сміття та хмизу, інакше існує ризик, що тварини можуть травмуватися. Крім цього, необхідно стежити за станом і складом трав’яного покриву пасовища, виполюючи отруйні рослини.
   Попри перераховані вище труднощі, на відкритому повітрі складніше, ніж у приміщенні, захистити тварин від нападу комах, а ще тварини на пасовищі можуть заразитися інвазійними захворюваннями. Для запобігання цьому слід своєчасно видаляти з пасовища і знезаражувати гній.
   Організовуючи пасовищне утримання, слід одразу ж розробити розпорядок дня. Корови швидко звикають до режиму, тож будь-яке його порушення сприймають негативно, всуціль до падіння надоїв та зниження добової надбавки маси у молодняку. Загальна тривалість пасіння має становити 8–10 год на добу. При цьому найкраще випасати тварин прохолодної пори – вранці й ввечері, а в спеку надавати їм можливість відпочивати в затінених місцях. Поїти стадо необхідно тричі на добу, забезпечуючи тварин доброякісною водою досхочу.
   На дикорослих пасовищах випас починається від моменту досягнення травами висоти 8–12 см, а на пасовища, засіяні спеціально підібраними травами, худобу виганяють, коли висота трав’яного покриву сягне 15–20 см.
   Системи пасовищного утримання ВРХ поділяються наступним чином.
   Стійлово-табірне утримання застосовують у районах із великою оранкою землі та відсутністю придатних для випасу природних пасовищ. Суть цієї системи полягає в утриманні корів у тимчасових спорудах, розташованих близько від посівів кормових трав. Необхідно використовувати кілька полів, щоб можна було починати заготівлю корму з другого поля, коли трава на першому відійде або її з’їдять. У стійлах встановлюють годівниці й не менш ніж на 4 год на добу тварин випускають для моціону або пасіння на отаві однорічних трав, скошених на зелену масу. Шляхом правильного підбору культур, що висівають, і часу їх засівання (важливо домогтися поступового дозрівання посівів) можна забезпечити стадо кормами на весь період із травня до вересня.
   Табірно-пасовищне утримання передбачає випасання стада денної або нічної пори на природних пасовищах або тих, що засівають, із періодичним відпочинком у спеціально обладнаних літніх корівниках або на майданчиках – тирлах. За нестачі кормів тваринам можна давати концентрати з годівниць, встановлених у місцях відпочинку.
   Відгінно-пасовищне утримання застосовують для ВРХ украй рідко. Суть цієї системи полягає в тому, що на літню пору стадо переганяють на природне велике пасовище, розташоване на значній відстані від постійних корівників.
   Розрізняють дві основні форми випасу худоби: вільну та загінну.
   Вільна форма випасу передбачає, що тварини вільно переміщаються усією відведеною територією, самостійно розшукуючи собі корм. Така організація харчування є найдешевшою і найпростішою, але є чимало негативних моментів. Головна проблема вільного випасу – це поступове збідніння пасовищ через те, що, вибираючи найбільш смачні та корисні трави, худоба перериває їхній вегетативний цикл. Позбавлені можливості дати насіння й нові сходи, цінні трави поволі поступаються місцем бур’янам із низькою харчовою цінністю. Таким чином, відбувається погіршення якості пасовища аж до повної непридатності його для випасу.
   Інший негативний момент вільного випасу – це забруднення пасовища свіжим незнезараженим гноєм, що є причиною паразитозів, а також негативно впливає на ріст і розвиток рослин.
   На відміну від вільного пасіння, загінний випас передбачає поділ усієї площі пасовища на кілька загонів, у кожному з яких худоба випасається протягом тижня. Варто зазначити, що користь від застосування такої системи можлива тільки за наявності не менш ніж 7–8 загонів необхідної площі. За меншої кількості загонів кормові рослини не встигають відновитися.
   У період, коли загін «відпочиває», у ньому проводять роботи з поліпшення якісного складу кормових трав: підкошують бур’яни, вносять добрива, розрівнюють або прибирають гній.
   Стійлова система утримання передбачає перебування тварин у спеціальних капітальних будівлях. Виділяють два варіанти стійлового утримання.
   Стійлово-пасовищне утримання передбачає перебування тварин у стійлах тільки в холодну пору року. Весь придатний для пасіння час корови проводять на випасах, даючи можливість здійснити ремонтні та ветеринарно-профілактичні роботи в капітальних корівниках.
   Стійлово-вигульна система передбачає постійне проживання тварин у капітальних приміщеннях. При цьому для нормального розвитку і самопочуття тваринам необхідний вільний (пасивний) або примусовий моціон.
   Стійлове утримання корів без прогулянок призводить до ослаблення імунітету, розвитку різних захворювань, зниження продуктивності та виникнення патологій у розвитку молодняку.
   Моціон має становити не менше 3–4 год на добу. Його надають тваринам в один або два прийоми. При цьому зимової пори його ліпше проводити вдень, а в спеку, навпаки, бажано випускати корів на прогулянку вранці або ввечері. До моціону корів необхідно привчати поступово, щоб уникнути захворювань, спричинених надмірним навантаженням.
   Особливо обережно слід організовувати моціон корів, що перебувають на 6–9-у місяці вагітності. За холодної погоди та в ожеледицю прогулянки бажано скоротити. Також необхідно вигулювати тільних корів окремо від незапліднених або невагітних самиць, щоб уникнути травматичних абортів. Площа вигульного майданчика має становити не менше 8 м2 з розрахунку на одну корову.
   Є два основних способи стійлового утримання ВРХ – прив’язний та безприв’язний.
   За безпривязного способу корів утримують групами на глибокій незмінюваній підстилці в приміщенні, розділеному легкими знімними перегородками на секції (секційний спосіб). За цього способу треба щодня досипати по 2,5–3 кг підстилки з розрахунку на 1 корову. Використання глибокої незмінюваної підстилки дозволяє створити коровам відповідний мікроклімат без додаткового обігріву. Завдяки процесам у глибині підстилки виділяється достатня кількість тепла для того, щоб забезпечити температуру під лежачою коровою 30–35 °С за температури повітря в корівнику –4…–8 °С.
   У разі секційного утримання площа підлоги, що припадає на одну корову, має бути не меншою за 4–5 м2; на кожну корову з телям – не меншою за 5 м2; для молодняку віком 6–12 місяців потрібно по 2,5–3 м2 на голову; тоді як молодняку до 18-місячного віку необхідно не менше 3 м2.
   За нестачі матеріалу на підстілку застосовують боксовий спосіб утримання. У цьому випадку тварини відпочивають у боксах завдовжки 170–190 см і завширшки 100–120 см на підстилці, шар якої 3–5 см. Заміна підстилки відбувається раз на 10–12 днів. Ряди боксів розділяють проходами з ґратчастою підлогою для збирання рідких відходів.
   За будь-якої форми безприв’язного утримання корів їм забезпечують вільний вихід на вигульний двір, де теплої пори можна проводити годування та напування. За температур повітря, нижчих за 12–14 °С, не рекомендується згодовувати соковиті корми на вулиці. У такому випадку треба організувати годування корів у приміщенні, подбавши про додаткове освітлення простору навколо годівниць. За відсутності світла корови споживають корм менш охоче і залишаються голодними.
   Прив’язне утримання застосовують до дорослих тварин переважно у великих господарствах. Суть його полягає в постійному утриманні тварин у стійлах, за винятком того часу, який вони проводять на вигулі. У стійлі тварину фіксують, аби запобігти її самостійному переміщенню. Годування, напування, доїння корів та ветеринарний огляд проводять у стійлі в індивідуальному порядку.
   Бугаїв-плідників (це племінні самці, старші за 18 місяців (у пізньостиглих породах старші за 20 місяців), яких використовують для розведення) утримують у стійлах розміром 2,5 × 2 м або денниках розміром 3,5 × 3,5 м. Приміщення для биків обладнують спеціальними захисними огородженнями, що обмежують доступ тварини до стін. Підлоги роблять із бетону або асфальту з нахилом 3–3,5° у напрямку до проходу для забезпечення стоку рідини. Поверх підлоги настилають дерев’яні щити, що не тільки захищають тварину від холоду, а й вирівнюють поверхню. Найчастіше биків утримують стійлово-табірним способом. Можна використовувати як прив’язний, так і безприв’язний способи утримання биків у приміщенні.
   Для утримання однієї або декількох корів у дрібному сільському господарстві підійде сарай, розділений на окремі стійла або секції, у яких окремо від дорослих утримують молодняк. Годування та напування в таких господарствах здійснюють з індивідуальних або групових годівниць та поїлок, котрі наповнюють уручну. Найпростіше взимку утримувати худобу на глибокій незмінюваній підстилці, а влітку виганяти на пасовище у складі сільського стада або індивідуально.
   З середини XX ст. у провідних господарствах всього світу активно застосовують так званий холодовий метод вирощування телят і утримання ВРХ. Суть методики в тому, що телята й дорослі тварини легко переносять низькі температури, до –10…–15 °С, а холодостійкі породи, приміром якутська, здатні без шкоди для здоров’я жити й за ще нижчих температур. Для нормального стану тварин необхідно забезпечити теплою підстилкою. Для цього якнайкраще підходить глибока підстилка, формована з 25–30-см шару тирси й шару сухої соломи завтовшки 30–40 см. У міру забруднення зверху підсипають нові порції підстилки з розрахунку 2–3 кг за раз. Крім підстилки, необхідно забезпечити знижену, порівняно з нормами, вологість повітря (не більше за 40–50 %) і повноцінне годування. Утримання худоби за такою методикою дозволяє економити енергію, яку витрачають на опалення корівників, і сприяє загартовуванню організму тварин та виробленню в них стійкого імунітету до респіраторних захворювань і хвороб шлунково-кишкового тракту (ШКТ). Якщо ж тварина, котру утримують за такою методикою, все-таки захворіє, то хвороба у більшості випадків протікає в менш гострій формі та без ускладнень.
   Одним із варіантів холодового способу утримання телят є вирощування їх в індивідуальному відкритому будиночку. За добу після народження телят поміщають у будиночок розміром 130 × 250 см з висотою передньої стінки 120 см, а задньої – 110 см. Перед будиночком розміщують відкритий вольєр завбільшки 180 × 130 см. У будиночка передня стінка, обернена до вольєра, відсутня, а сам будиночок збирають із легких пиломатеріалів. Теля може вільно виходити у вольєр і перебувати там скільки завгодно. Для захисту від вітру та сильного морозу до будиночка прикріплюють брезентовий полог, який за необхідності опускають замість передньої стінки. Зрозуміло, такий спосіб утримання підходить тільки для районів із помірним кліматом та низькою вологістю повітря. У районах із суворішим кліматом тварин доводиться утримувати в капітальних будівлях, забезпечуючи їм низьку вологість і помірну низьку температуру, а також незначне опалення приміщень і добру вентиляцію.

Приміщення для утримання великої рогатої худоби

   У літній період корова має перебувати в загальному стаді й утримуватися на пасовищі. За відсутності доброго пасовища корову можна утримувати окремо на присадибній ділянці або під навісом, спорудженим на чотирьох стовпах, заввишки 2,2–2,4 м, забезпечуючи потребу її в зелених кормах. Односхилий дах навісу роблять із шиферу або з руберойду. Бажано навіс обгороджувати дрібнопористою сіткою для захисту тварин від комах.
   У районах з короткою та м’якою зимою на період стійлового утримання треба облаштувати для корови сухе й світле приміщення, без протягів, цілий день корову тримати на відкритому повітрі.
   У районах з тривалою холодною зимою молочну корову треба утримувати у світлому, сухому, без протягів і досить просторому утепленому приміщенні з горищним перекриттям і тамбуром. Горище в таких приміщеннях використовують для зберігання грубих кормів та підстилок. Регулярна зміна підстилки, провітрювання і побілка приміщення розчином негашеного вапна є важливими умовами для збереження здоров’я і високої продуктивності корови. Біля обори рекомендується влаштувати вигульний дворик, у якому тримати корову цілий день. Уночі, коли надворі негода й дуже морозяні дні, а також для годування, напування і доїння корову слід заганяти в приміщення. У помірному, теплому й сухому кліматі несні конструкції приміщень роблять полегшеними. Тамбурів і горищних перекриттів не обладнують.
   Фундамент приміщення для корови має бути міцним, а його верхню частину (цоколь) треба ізолювати від стіни водонепроникною прокладкою, наприклад з руберойду, щоб ґрунтова волога не могла проникнути в стіни. По периметру фундаменту із зовнішнього боку роблять вимощення. Під час будівництва приміщення для худоби ліпше використовувати місцеві матеріали: дерево, саман, черепашник, шлакобетон тощо. Цегляні стіни доцільно зводити з порожнистим простором усередині, заповненим тирсою або солом’яною різкою. У цьому випадку вони краще зберігають тепло.
   Стіни заввишки близько 2,5 м роблять гладкими, обштукатурюють. Періодично стіни очищають від павутини, пилу і пробілюють у міру необхідності. Висота приміщення (від підлоги до стелі) не менша за 2,3 м.
   Стеля в корівнику має бути сухою, легкою, гладкою, міцною та утепленою. Дерев’яну стелю необхідно утеплити сухим листям, тирсою, соломою, вона має добре відповідати цим вимогам. Стелю, як і стіни, білять.
   Посередині даху на 60 см вище від гребеня ставлять витяжну трубу перетином 15 × 15 см із дощок з подвійними стінками, між якими насипають для утеплення тирсу. В основі труби ставлять засувку для регулювання витяжки, а на верхньому кінці-дефлектор (насадку) для захисту від атмосферних опадів.
   Від стану підлоги в корівнику залежить як продуктивність тварини, так і її здоров’я. Підлога обов’язково має бути рівною, теплою, сухою, достатньо неслизькою, міцною і непроникною для рідини. Зазвичай у присадибних господарствах роблять дерев’яну підлогу, залишаючи біля годівниці глинобитну смугу (0,5–0,7 м завширшки), щоб у корови менше травмувався ріг передніх копит. Для стоку води і сечі підлозі надають невеликий ухил (1–2 см на пог. м) від годівниці до гнойового риштаку. Останній роблять завглибшки 15–20 см і завширшки 22–25 см. Довжина підлоги в стійлі має бути 1,9–2,1 м, а ширина – не менше за 2 м. Добре зарекомендувала себе підлога з обпаленої цегли, покладеної на кам’яновугільний шлак. Термін її використання без ремонту – 12–14 років.
   Вікна та двері краще робити в бічній або задній стінах відносно положення тварини, і бажано зі східної чи південної сторін, причому площа вікон має бути в 10–15 разів меншою за площу підлоги, а розташовувати їх треба вище від очей тварини. Загороджувати і затінювати вікна не можна. Скло має бути завжди чистим, оскільки сонячні промені сприятливо впливають на організм тварини. Для освітлення корівника проводять електрику.
   Внутрішня кубатура приміщення може бути різною, адже тут відводять місце і для теляти, і для інвентарю. У розрахунку на одну корову має припадати не менше 22 м2.

Гігієна годування

   Щойно рівень і повноцінність годування підвищуються, надої корів на фермерських господарствах зростають до 5000–6000 кг молока від корови на рік і більше, при цьому різко знижується витрата кормів на отримання центнера молока. Вибір того чи іншого типу годування корів переважно обумовлено економічними міркуваннями: ті культури, які в певній природно-господарській зоні дають найбільш високі врожаї, зазвичай і становлять основу раціону корів.
   У господарствах залежно від природних та економічних умов, враховуючи рівень продуктивності тварин, застосовують різні типи годування молочних корів. Кожен тип годування має характерний набір систематично використовуваних кормів. Застосовані на практиці типи годування молочних корів класифікують за витратою концентрованих кормів на 1 кг молока річного надою і співвідношенням кормів, що входять у річній раціон. За цими ознаками годування корів може бути чотирьох типів.
   Коли витрата концентрованих кормів на 1 кг молока річного надою становить 400 г і більше, а щодо поживності витрачених за рік кормів на концентрати припадає 40 % і вище, то такий тип годування називається концентратним. Протилежним йому є об’ємистий тип годування, за якого на 1 кг молока річного надою припадає від 0 до 100 г концентрованих кормів. У загальній річній витраті кормів на концентрати припадає до 9 %. Між цими двома крайніми типами годування є два проміжних – малоконцентратний та напівконцентратний. За малоконцентратного типу годування витрата концентратів на 1 кг молока річного надою становить від 105 до 220 г при 10–24 % концентратів у річній витраті кормів. Напівконцентратний тип годування буде за витрати концентратів на 1 кг молока річного надою від 220 до 360 г і при 25–39 % концентратів за поживністю в річній витраті кормів.
   Найбільш поширеними та бажаними типами годування молочних корів є напівконцентратний та малоконцентратний, оскільки за достатньої кількості й доброї якості сіна, силосу та коренеклубнеплодів вони краще за інші відповідають фізіологічним потребам тварин та є найбільш економічно обґрунтованими. Концентратний тип годування є неповноцінним. Тривале годування тварин раціонами цього типу призводить до порушення відтворення і стану здоров’я. При цьому не забезпечують стійкість молочної продуктивності й збільшуються витрати кормів на одиницю продукції.
   Об’ємистий тип годування за високої якості грубих і соковитих кормів краще задовольняє фізіологічні потреби тварин, але систематичне його застосування не може задовольнити високопродуктивних корів.
   Незалежно від обраного типу годування молочних корів їхнє годування слід організувати за періодами годування.
   Перший період годування – сухостійний, у якому все треба організувати так, щоб корова була підготовлена до отелення і майбутньої лактації.
   Другий – відновний – період циклу – відрізок часу одразу після отелення корови до переведення її на повний кормовий раціон. Цей період необхідний для повернення статевих органів після пологів до нормального стану. Залежно від продуктивності корови цей період може тривати від 1,5 до 3 тижнів. Чим вища продуктивність корови, тим триваліший відновний період.
   Третій період – роздою, який починається тільки тоді, коли фізіологічний стан корови нормалізувався. Триває близько 2 місяців. Період роздою змінюється періодом розпалу лактації, який зазвичай триває 4–5 місяців. Тривалість цього періоду залежить від настання нової тільності корови. За більш раннього покриття корови після отелення цей період менший.
   Четвертий період – здоювання тривалістю 2–3 місяці, який закінчується сухостійним періодом.
   У кожному із зазначених періодів циклу годування молочних корів відрізняється характерними особливостями. Така організація годування за періодами виробничого циклу сприяє максимальному прояву молочної продуктивності корів.
   У фермерському господарстві треба встановити відповідний жорсткий розпорядок дня, у якому буде передбачено період годування та доїння корів, а також інші роботи на оборі (прибирання приміщення, чищення корів, проведення прогулянок тощо).
   Правильне чергування гартування та доїння сприяє кращому апетиту і травленню, а також кращій віддачі молока. Кратність годування та доїння залежить від рівня продуктивності, стану корів і привчання до годування в певний час.
   За річного удою 3000–4100 кг молока можна застосовувати дво- і триразове годування та доїння, за річного удою 5000 кг молока і більше – три- або чотириразове.
   Найбільш раціональний порядок згодовування кормів такий: для збудження апетиту і кращого виділення травних соків спочатку задають концентровані корми, потім соковиті, а в кінці – грубі. Орієнтуючись на певний розпорядок кратності годування і чергування роздавання кормів, враховують загальну організацію робіт на фермі й зручність праці операторів машинного доїння. Годувати тварин потрібно після доїння, щоб не забруднювати молоко й уникнути специфічного запаху коренеплодів та силосу, який легко вбирає молоко. Добрі грубі корми можна згодовувати без підготовки. Солому і полову, що трапляється в гуменних кормах, для кращого поїдання треба різати, запарювати, вапнувати або підготовляти іншими способами.
   За занадто багатого годування биків у них відбувається відкладення жиру, вони стають млявими, малорухомими, погано йдуть у злучання і, головне, у них порушується сперматогенез. У разі підтримки племінних кондицій важливе значення мають збалансоване годування та облік впливу на сперматогенез окремих елементів харчування. У господарствах під час годування биків можна спостерігати як недостатнє, так і надмірне протеїнове харчування.
   Корми для племінних биків мають бути високоякісними. Для підвищення біологічної повноцінності протеїну в раціон треба вводити до 400 г сухих тваринних кормів, або відвійки, або курячі яйця.
   Якщо в господарстві є доброякісні корми, наприклад лугове або степове сіно, солома ярих культур, турнепс, кормовий або цукровий буряк, кормовий кавун, картопля, силос із кукурудзи та інші соковиті корми, а також зернофураж, тоді можна організувати правильне повноцінне годування молочної корови й отримати від неї багато молока.
   В однієї і тієї ж молочної корови потреба в кормі дуже різна, і залежить вона від віку, живої ваги, часу отелення і добового удою, а також від умов утримання.
   Основу раціону молочної корови має становити сіно високої якості. У середньому його дають 3–3,5 кг на 100 кг живої ваги. Якщо, крім сіна, корова щодня отримує 12–15 кг соковитих кормів, давання сіна можна зменшити до 2,5–3 кг, а в разі згодовування 30 кг соковитих кормів – до 2–2,5 кг на 100 кг живої ваги. Можна 1/4 або 1/3 лугового сіна або сіна сіяних трав замінити доброю ярою соломою.
   Соковиті корми завдяки доброму перетравлюванню чудово впливають на здоров’я і підвищення надоїв корови. Їх слід уводити в кормовий раціон з розрахунку 2–3 кг на кілограм надоюваного молока. Картоплю можна давати як у сирому (різаному), так і вареному вигляді.
   Концентровані корми, наприклад висівки, кукурудзяну дерть, макуху тощо, додають у кормовий раціон залежно від надоїв корови. Високоудійним коровам на кожен літр надоєного молока рекомендують давати 100–200 г концентрованих кормів.
   Крім зазначених кормів, у добовий раціон корови треба обов’язково включати кухонну сіль з розрахунку приблизно 58 г на 100 кг живої ваги.
   У пасовищний період основою добового раціону має бути підніжний корм. Гарне природне пасовище повністю забезпечує потребу корови в поживних та мінеральних речовинах, а також у вітамінах. При нестачі пасовищного корму треба підгодовувати корову травою або різними кормовими коренеплодами.
   В організації правильного годування дійної корови важливе значення має розпорядок дня. На весь стійловий період слід встановити один розпорядок і не порушувати його, оскільки швидко корова звикає до нього, тож порушення розпорядку може спричиняти зниження надоїв. Треба прагнути того, щоб проміжки між годуванням і доїнням корів були однаковими. Корів із середніми удоями слід годувати тричі на добу: вранці о 5–6 год, вдень о 13–14 год та ввечері о 20–21 год. Високопродуктивних корів годують 4–5 разів на добу. Рекомендують насамперед згодовувати концентровані корми, потім соковиті і, нарешті, грубі сіно й солому.
   Не всі корми тварини перетравлюють однаково добре. Найгірше перетравлюються корми, що містять велику кількість клітковини, наприклад солома й сіно низької якості. Перетравність цих кормів можна значно підвищити попередньою їхньою підготовкою перед згодовуванням. Сіно можна подрібнювати, перемелювати на борошно, солому різати та запарювати. Коренеплоди перед згодовуванням слід різати на дрібні частини.
   Поїти корову треба досхочу не менше 2–3 разів на добу не дуже холодною водою.

Гігієна напування

   Доросла велика рогата худоба на кілограм сухої речовини корму споживає в середньому 3–4 кг води, що становить приблизно 150 г на кілограм живої ваги. У дослідах американського вченого К. Г. Еклза корова з добовим удоєм 12 кг молока споживала в день 35 кг води, з удоєм 6 кг – лише 18 кг. Ці цифри вказують на те, що корова на кожен кілограм продукованого молока споживає 3 кг води. Різко знижується споживання води після припинення доїння (запуску). Tі самі корови в сухостійний період випивали: перша – 7 кг, а друга – 4 кг. Влітку через посилене випаровування крізь шкіру потреба у воді зростає. Кращим пристроєм для напування великої рогатої худоби в стійловий період є автопоїння. За його відсутності використовують воду колодязів, річок, озер, копанок, а ще воду підвозять або просто підганяють тварин до водопою. Якщо худобу напувають привізною водою всередині приміщення, то її підігрівають, заздалегідь заповнивши наявні ємності й даючи воді зігрітися до температури приміщення. Напування з відкритих водойм треба проводити не менше двох разів на день. Відстань до ополонок має бути помірною.
   Особливу увагу варто приділяти напуванню корів у пологових відділеннях. Потрібно завжди мати постійний запас теплої води. Напування тільних корів із відкритих водойм категорично заборонено, щоб уникнути абортів та застуди.
   Після отелення корови особливо часто п’ють, тож дуже важливо організувати перше напування не пізніше ніж через 30–45 хвилин після отелення. Дають небагато (одне відро) теплої і чистої води, потім у перший день після отелення поять через кожні 1,5–2 год. Це позитивно позначається на загальному стані тварини та її продуктивності.
   Літнє напування ВРХ, якщо його не проводять через автонапувалку, відрізняється від зимового тільки тим, що тварини, потребуючи багато води, мають пити 3–4 рази на день.
   В успішному проведенні нагулу також велике значення має організація гарного водопою. Нестача води, погана її якість найчастіше є причиною низьких приростів. Тварини, які отримують мало води, втрачають апетит, поїдають менше корму, дають менший приріст ваги і не досягають високої вгодованості.
   У середньому молодняк на нагулі споживає 40–50 л води; доросла худоба – 60–70 л у день на голову. Спекотного й посушливого літа споживання води збільшується на 10–15 % за рахунок посиленого виділення поту.
   Поїти тварин на відгодівлі необхідно не менше трьох разів, а в жаркий період і за сухої рослинності – 4 і 5 разів на добу.
   Пасовища треба розташовувати не далі ніж за 2,5 км від водопою. Лише в тих випадках, коли прилеглі ділянки бідні на травостій, можна нарізати загони пасовищ трохи далі, але не далі ніж за 3 км.
   У спекотні дні худобу рекомендують після тривалого денного відпочинку перед пасінням купати у водоймах з твердим, небагнистим дном і зручними підходами. Купання очищує шкірний покрив, покращує обмін речовин і позитивно впливає на продуктивність.
   Кращими джерелами водопою для великої рогатої худоби є глибокі колодязі, з яких вода надходить в індивідуальні напувалки. На другому місці – річки та струмки. Ставками можна користуватися лише у випадку, коли вони розташовані далеко від осель (тоді тварини не засмічують воду і в них немає стоку зі скотарень). Забруднені стічними водами ставки зовсім не придатні для напування худоби.
   Під час користування колодязями слід організувати механізацію водоподачі, а також побудувати корита для води. Водопійні корита розміщують на підвищеному місці. У разі двостороннього підходу ширина корита має бути 75 см, за одностороннього – 35–40 см при глибині 30–35 см. Бажано встановити таку кількість корит, щоб одночасно можна було напоїти всю худобу. При цьому на голову дорослої худоби має припадати 0,6–0,8 м, на голову молодняку – 0,5–0,6 м довжини корита. Водопійні корита з’єднують за допомогою труб або шлангів, в останніх закривають отвір для спуску залишків води і промивання корит. Корита постійно утримують сухими та чистими.

Гігієна доїння виликої рогатої худоби

   Після пологів корова дає молоко постійно (нормальними вважаються 305-денні цикли молоковіддачі), за винятком сухостійного періоду, який становить зазвичай 30–85 днів перед отеленням. Подовження періоду лактації веде до зниження удою на 10–15 %.
   У післяпологовий період, який триває 7–10 днів, у жодному разі не можна форсувати роздоювання корови. Кратність доїння у цей період становить 5–7 разів на добу, але інтенсивність його знижена. Період інтенсивного роздоювання триває протягом перших 90 днів. За цей час відбувається регулярне, раз на 5 діб, збільшення раціону корови на 1–2 кормові одиниці. Раціон збільшують до досягнення стійкого підвищення молоковіддачі, а потім стабілізують на оптимальному для конкретної тварини.
   Розрізняють ручний та машинний способи доїння.
   Ручним способом доїння користуються у дрібних індивідуальних господарствах, де утримують невелику кількість дійних корів. За прив’язного утримання корови її доять прямо в стійлі, а за безприв’язного – в окремих доїльних залах.
   Триває доїння у середньому 5–7 хвилин і в жодному разі не має тривати понад 12 хвилин.
   Переводять корову на сухостійний період (запуск) приблизно за 1,5–2 місяці до отелення (деяких корів з низькою продуктивністю переводять на сухостійне утримання раніше). Якщо добові удої в період перед запуском становлять менше 4 л на добу, корову припиняють доїти відразу. Якщо ж молоковіддача висока, то переведення її на сухостій відбувається поступово. Для цього скорочують кількість доїнь до 1 разу на добу, потім роблять перерви у доїнні через 2–3 дні. Через деякий час доїння припиняється.
   Важливими є профілактичні заходи боротьби з хворобами молочної залози – систематичний догляд за вим’ям (ретельне і щоденне підмивання та масування його під час доїння), а також чисте стійло, суха і тепла підлога, суха підстилка.
   Після підмивання та здоювання перших цівок молока вим’я масажують по ходу лімфатичних і венозних судин знизу вгору. Так набряковий орган доводять до нормального фізіологічного стану. Тривалість масажу – до 1 хвилини. У наступні після молозивного періоду дні утримання корів у пологовому відділенні масаж знизу вгору замінюється менш трудомістким і простим способом, за якого масажні рухи проводять згори вниз. Привчання нетелей до доїння і масажу вимені починають за 2–3 місяці й закінчують за 20 днів до отелення. У перші дні погладжують вим’я рукою, через 2–3 дні гладження супроводжують масажем вимені. Корів слід доїти в один і той же час, відповідно до розпорядку дня. Кратність доїння визначають залежно від умов господарства та стадії лактації.
   Період лактації корів тісно пов’язаний із їхнім доїнням. Доїння – це складний рефлекторний процес, у якому беруть участь нервова система, залози внутрішньої секреції (гіпофіз, щитовидна та інші залози), міоепітелій, м’язи молочної залози та інші органи. Перехід молока з альвеол у цистерни відбувається у результаті подразнення як інтерорецепторів, так і екстерорецепторів під час підмивання й масажу молочної залози. У лактаційних корів, які звикли до доїння в певний час, шуму посуду, утворюється умовний рефлекс на молоковіддачу. Ці подразники, як і підмивання, масаж вимені, «налаштовують» корову на віддачу (другий активний припуск) молока. У цей час відбувається стиснення альвеол, розслаблення гладкої мускулатури цистерн, що настають внаслідок виділення і дії окситоцину – гормону гіпофіза.
   Рефлекс молоковіддачі у корів слід підтримувати шляхом дотримання розпорядку дня, особливо режиму годування та доїння тварин. Порушення виробленого динамічного стереотипу спричиняють не тільки функціональні розлади травлення, молокоутворення, але й призводить до зниження продуктивності тварин.

Запліднення, отелення й утримання молодняку

Запліднення корів

   Статеве дозрівання у теличок настає у 6–8 місяців, тобто значно раніше, ніж організм досягає загальної фізіологічної зрілості. Покривають телиць перший раз у 16–18 місяців після досягнення ними живої маси 300–340 кг. Не можна допускати запліднення телиць, що мають низьку живу масу, оскільки це призводить до відставання їх у рості, важких пологів, післяпологових ускладнень. Такі тварини дають мало молока і часто згодом залишаються яловими.
   Після отелення охота настає через 18–25 днів. Статевий цикл у великої рогатої худоби повторюється в середньому через 21 день. Це означає, що коли запліднення корови (телиці) у першу охоту не відбулося, то через вказаний проміжок часу можна знову провести запліднення у чергову охоту. Статеве збудження проявляється після настання тічки, що триває близько доби. Статеві органи у корови припухають, червоніють і виділяється багато слизу, який тягнеться прозорими тяжами. Охота – це особлива реакція на бика-плідника. Триває ця реакція недовго –12–18 год. У цей час корова стає неспокійною, мукає, не лягає, вигинає спину і піднімає хвіст, у стаді треться носом об інших корів, обнюхує і стрибає на них, а також спокійно стоїть, коли вони стрибають на неї. У такому стані корова часто відмовляється від корму і знижує удій. Щоб уникнути великих перегулів, корову слід покривати у першій же охоті, але не пізніше за третю, щоб щорічно отримувати теля. Для цього регулярно стежать за проявом охоти у корови, особливо під час утримання на прив’язі в зимовий період. Корову або телицю необхідно покривати того ж дня, коли вона прийшла в охоту. Тільки в цей період може відбутися запліднення.
   Запліднюють корову перед доїнням, двічі з інтервалом 12 год, аби не пропустити найбільш сприятливий для запліднення термін. Корову, виявлену в охоті вранці, запліднюють вранці та ввечері, а виявлену протягом дня – ввечері та вранці наступного дня. Необхідно записувати дату запліднення, а також кличку, номер і породу бика-плідника. Перший запис дозволить визначити термін припустимого отелення, інші – знати походження потомства і уникнути родинного спаровування телиці, залишеної на плем’я. Якщо корова запліднена і не виявляє ознак охоти протягом 21–28 днів, то можна сподіватися, що настала тільність, яка триває в середньому 285 днів.

Тільність

   У тільної корови плід лежить у правій половині живота. З другої половини вагітності вона випирає більше, ніж ліва. При цьому найбільш віддалена по ширині точка правого боку черева знаходиться нижче від такої ж точки з лівого боку. Корова з цього періоду за умови доброго годування починає поправлятися і знижує удій. Наприкінці п’ятого місяця вагітності, особливо коли корова нап’ється води, можна виявити рух плода. З шостого місяця тільності плід вдається промацати, якщо поштурхати кулаком у стінку живота спереду трохи нижче від рівня коліна. У разі тільності рука відчує тверде рухоме тіло. Для більш раннього виявлення вагітності бажано через 2–3 місяці після запліднення або покриття запросити ветеринарного працівника і провести ректальне (через пряму кишку) дослідження.
   В останні місяці тільності відбувається інтенсивний ріст плода з 10 кг на 7-у місяці до 30–35 кг під час народження.
   За 50–60 днів до отелення корову припиняють доїти, тобто запускають. Це необхідно для надання їй фізіологічного відпочинку, підготовки до отелення та накопичення в тілі запасних поживних речовин для подальшої лактації. Час від запускання до отелення називається сухостійним періодом. Добре відпочила за період сухостою корова народить здорове, міцне теля і впродовж лактації дасть більший удій. Невміле запускання може призвести до захворювання вимені. Техніка запускання залежить від добового удою. Корову з удоєм 3–4 л молока на добу можна запустити відразу, з удоєм 6–7 л – через 4–5 днів, а високопродуктивну з удоєм 10 л і більше – через 8–10 днів. Під час запускання з раціону виключають концентровані й соковиті корми (буряк, гарбуз, силос), дають менше води. Усе це зменшує приплив поживних речовин у вим’я та призводить до зниження надоїв. Одночасно зменшують давання води та скорочують кількість доїнь на добу: корову, яку доїли три рази, переводять за 1–2 дні на дворазове доїння, потім стільки ж часу її доять один раз на добу, потім через день, через два дні і нарешті доїння повністю припиняють. Молоко, що залишилося, поступово розсмоктується, і вим’я стає «сухим», зморщується.
   Під час запускання і кілька днів потому треба уважно стежити за станом вимені корови. Слід дбати, щоб не застудити молочну залозу, а для цього необхідно тварину оберігати від протягів. Якщо під час запускання вим’я затверділо і молоко змінилося, його потрібно здоїти і звернутися до ветеринара. Через 3–5 днів після запускання, коли у вимені припиниться утворення молока, корову поступово переводять на повний раціон. Тільній корові слід давати тільки доброякісні корми: добре сіно, турнепс, кормовий або цукровий буряк, силос. Залежно від живої ваги і продуктивності в добове давання тільності корови треба вводити висівки, кукурудзяну дерть та інші наявні в господарстві концентровані корми.
   У сухостійний період коровам згодовують на добу 5–6 кг сіна, 10–15 кг соковитих кормів та 1–2 кг концентратів. Сіно має бути високоякісним, таким, що забезпечує глибокотільних корів білками та вітамінами. Обов’язково дають мінеральну підгодівлю – сіль, крейду, кормові фосфати, кісткове борошно. Як джерело цукру корисно додавати невелику кількість буряків та моркви. Улітку найкращим кормом є зелена трава і концентровані корми (зернофураж, висівки, комбікорм тощо). Крім того, поступово скорочують тривалість утримання її на пасовищі. У крайньому випадку для прискорення запускання корову переводять на годування сіном. Корову необхідно годувати так, щоб до моменту отелення вона мала найвищу вгодованість, а отже, була підготовлена забезпечувати високими надоями у першу половину лактації. Тільну корову годують три рази на добу, в одні й ті самі години.
   Високопродуктивні корови в перші місяці після отелення навіть за рахунок щедрого годування не здатні відшкодувати тих поживних речовин, які виводяться з молоком, тож змушені витрачати запаси свого тіла. Таке явище називається «здоювання з тіла». І дійсно, як показують спостереження, у перші 9–10 тижнів лактації жива маса щедромолочності корів знижується на 40–50 кг порівняно з масою відразу ж після отелення. Тому дуже важливо домогтися збільшення живої маси корови в сухостійний період. Встановлено, що зниження живої маси корови на кожен кілограм після отелення супроводжується додатковим отриманням 8–10 кг молока (400–500 кг за лактацію). Якщо корова до часу отелення матиме середню або знижену вгодованість, то можливості підвищення удою за рахунок запасів тіла обмежені або зовсім відсутні.
   Про допустимий удій за лактацію у дорослої корови судять за її продуктивністю під час попередньої лактації. Для цього хоча б раз на місяць регулярно протягом всієї лактації в певні дні (наприклад, 15 числа щомісячно) ведуть облік добового удою. Отриманий добовий удій у кілограмах множать на кількість дійних днів у календарному місяці й визначають місячний удій. Потім місячні удої додають і обчислюють удій за всю лактацію. Враховуючи, що до третього отелення продуктивність підвищується, допустимий удій за другу лактацію дорівнюватиме удою за першу лактацію, помноженому на коефіцієнт 1,2, а за третю – удою за другу лактацію, помноженому на коефіцієнт 1,1.
   До часу отелення корова повинна мати гарну вгодованість, бути в гарному тілі. Від того, як сухостійну корову годують в останні місяці тільності, багато в чому залежить і здоров’я приплоду. Незадовільне годування тільних корів неприпустиме. Воно є причиною неблагополучних пологів, народження слабких телят, які погано ростуть, часто хворіють і нерідко гинуть. Тільним сухостійним коровам і нетелям (покритим телицям) не можна згодовувати запліснявілі, гнилі й мерзлі корми, силос низької якості, пророслу картоплю, барду, бавовникову макуху і пасти корів на пасовищі, де багато шкідливих та отруйних рослин, інакше можуть траплятися аборти (викидні). З цієї ж причини в період сухостою корів слід поїти не менше трьох разів на добу свіжою чистою водою за температури не нижчої за 8–10 °С, бути з ними ласкавими, не допускати травм. Поїти корову треба перед роздаванням концентратів. Не можна поїти водою-нетечею з водойм та боліт, бо це може шкідливо позначитися на здоров’ї корови і на майбутньому її приплоді.
   Годування в сухостійний період має збільшити її живу вагу приблизно на 50–75 кг. Проте надміру загодовувати корову не слід: це може шкідливо позначитися на її здоров’ї.
   Улітку тільну корову треба утримувати на підніжному кормі. Пасовищна трава – найбільш повноцінний корм для тільної корови, бо в ній містяться всі поживні та мінеральні речовини й вітаміни. За нестачі пасовищного корму корову підгодовують свіжоскошеною травою. Взимку добрим джерелом вітамінів є сіно доброї якості та силос.
   Узимку, якщо немає ожеледиці, тільну корову треба випускати на прогулянку на 2–4 год, залежно від погоди. Прогулянки зміцнюють організм, підтримують нормальну роботу кишечника і забезпечують благополучне розтелення. Прогулянки припиняють лише за 2–3 дні до отелення.
   Особливо слід дбати про убезпечення вимені від різних захворювань. Тому корову необхідно утримувати на чистій сухій підлозі з достатньою кількістю підстилки. Тільну корову треба щодня чистити солом’яним джгутом і потім, щіткою, а забруднені місця замивати теплою водою і насухо витирати сухою чистою ганчіркою.
   Щоб не пропустити часу отелення, треба керуватися календарем отелення корів (табл. 1).

   Таблиця 1
   Календар очікуваного запускання та отелення у корів





Отелення

   Приблизно за 10–15 днів до отелення приміщення, у якому перебуває корова, ретельно готують. Його утеплюють, якщо отелення проходить узимку, роблять дезінфекцію 5 %-м розчином карболової кислоти або білять вапном, приносять чисту підстилку. З наближенням отелення (за 7–10 днів) для запобігання сильного набряку вимені з раціону корови виключають силос, скорочують згодовування буряків та концентрованих кормів. За значного напруження вимені корів годують тільки сіном.
   За 3–4 дні до отелення з’являються провісники пологів. У корови помітно припухають і відвисають зовнішні статеві губи, зі статевої щілини тягнеться прозорий слиз. Зв’язки тазу розслабляються, в результаті чого крижі западають, а біля кореня хвоста утворюється заглиблення. Молочна залоза збільшується в об’ємі, із сосків, якщо їх стиснути рукою, виділяється молозиво. У цей період за коровою ретельно спостерігають і припиняють прогулянки. Заходячи у приміщення, взуття дезінфікують. У настінній шафі (аптечці) має бути настоянка йоду, марганцевокислий калій, іхтіолова мазь, вазелін, вата, марлеві бинти, мило.
   Для надання допомоги корові на випадок важкого отелення необхідно мати м’яку міцну мотузку завдовжки 2–3 м. Щойно з’являються перші ознаки отелення (корова часто озирається на живіт, мукає, лягає і знову встає, переступає ногами, нервується), задню частину тулуба, ноги, хвіст і зовнішні статеві губи обмивають розчином марганцівки (в 1 л теплої води розчиняють 1 г марганцевокислого калію) і насухо витирають чистою ганчіркою. У стійлі настилають товстий шар сухої соломи.
   Найчастіше корові не потрібна допомога під час отелення, та все ж бажано, щоб вона лежала на лівому боці. У цьому випадку пологи проходять легше. Нормальне отелення триває близько години. Першим з’являється навколоплідний міхур. Його не слід розривати, якщо отелення проходить нормально. Про це можна дізнатися, якщо після самовільного розриву міхура показалися передні ноги телятка, а потім голова, що лежить на них. Якщо їх не видно, то треба ввести чисту, з коротко підстриженими нігтями руку в піхву і перевірити, чи нормально розташований плід.
   За головного передлежання передні ніжки спрямовані підошовною поверхнею копит вниз і на ніжках лежить голова теляти.
   За тазового передлежання копита спрямовані догори і можна промацати скакальні суглоби. Коли плід виходить задніми ніжками, треба бути уважнішим, бо пуповина може обірватися раніше, ніж голова теляти опиниться назовні, і воно може задихнутися. Якщо теля народжується «в сорочці», тобто навколоплідний міхур не розірвався, необхідно його розірвати і звільнити новонародженого, бо він може захлинутися під час виходу і розриву пуповини. Це треба зробити, коли передні ноги та голова або задні ноги й круп плода увійшли в тазову порожнину корови. У разі неправильного положення плода, якщо немає можливості викликати ветеринарного працівника, певну допомогу можна надати самому. Наприклад, у разі зігнутих передніх кінцівок або загинання голови теляти слід штовхнути назад і витягнути вперед неправильно розташовану частину. Якщо ближче до піхви розміщена задня частина теляти, то необхідно повернути теля так, щоб можна було його витягнути за задні ноги. Виконуючи будь-які внутрішні операції, важливо пам’ятати, щоб рука була розташована між тією частиною тіла теляти, яку виправляють, і стінкою матки. Недотримання цієї умови може призвести до розриву матки.
   У разі правильного положення плода корові допомагають у момент потуг тільки в разі затримки теляти в родових шляхах. За необхідності застосовують мотузку, прив’язану за кінцівки плода. Потрібно при цьому дотримувати чистоти, щоб не занести інфекцію. Мотузку тягнуть тільки під час природних переймів у корови. Допомогу коровам і нетелям надають також тоді, коли навколоплідні води відійшли, а теля не виходить протягом 30–40 хв. Це трапляється в разі слабких потуг, за вузького таза у корови, через велику масу теляти, при двійнятах. У разі утруднень слід звернутися до ветеринарного фахівця.
   Новонароджене теля приймають на чисту мішковину, розстелену поверх підстилки. Після обривання пуповини у теляти починається легеневе дихання. Тому важливо, щоб дихальні шляхи новонародженого були чистими. Відразу після народження у теляти чистою ганчіркою видаляють з ніздрів і рота слиз. В іншому випадку слабке теля може задихнутися. Пуповину, якщо вона не обірвалася під час отелення, обривають добре вимитими руками або обрізають продезінфікованими ножицями на відстані 10–12 см від черева теляти і, попередньо видавивши пальцями вміст пуповини, припікають настоянкою йоду. Потім теля добре обтирають сухою соломою, чистою мішковиною, а найліпше дати облизати його корові. Шорсткий язик корови не тільки добре видаляє слиз із тіла теляти, а й масажує його, через що у новонародженого посилюється кровообіг. Після того як теля обсохне, його переносять у чисту суху клітку, застелену соломою. Потрібно оберігати теля від протягів і вогкості у приміщенні.
   Корові через 30–40 хв після отелення дають 1–1,5 відра теплої підсоленої води (100–120 г солі на відро води) або підсоленого пійла з невеликою кількістю висівок (0,5 кг), трохи доброго сіна, обмивають у неї забруднені місця і міняють підстилку. Не пізніше ніж через 1,5 год корову треба подоїти, попередньо здоївши перші цівки молока в окремий посуд (давати теляті їх не можна), потім теплим молозивом слід напоїти теля або підпустити його до корови.
   Необхідно стежити за відходженням посліду, який за нормальних умов виділяється через 6–8 год після отелення. Послід з підстилкою закопують. Якщо послід не відокремлюється протягом доби, слід звернутися до ветеринарного фахівця. Спочатку особливо уважно необхідно стежити за станом вимені корови, частіше його здоювати, щоб не допускати захворювання. Здорових корів через 3–5 днів випускають на прогулянку (взимку) або на пасовище (влітку).
   На другий день у раціон уводять також бовтанку або густу кашу з висівок у кількості не більше 1 кг, у наступні 3–4 дні добову норму висівок можна збільшити до 1,5–2 кг. Через 20–30 днів після отелення здорову корову переводять на повний раціон відповідно до живої ваги та припустимої продуктивності.

Догляд за телям

   У перший день життя теляті випоюють за п’ятикратного поїння по 0,5–0,8 л молозива, а в наступні дні дають досхочу. Випоювати молозиво слід негайно після доїння, поки воно не охололо. Якщо молозиво охололо, його підігрівають до температури 36–38 °С, для чого посуд з молоком опускають у гарячу воду. Перші 10–15 днів теля поять молоком 4–5 разів на добу, потім переходять на триразове напування. У жодному разі не можна поїти теля несвіжим (навіть злегка закислим) молоком, бо воно може спричинити шлунково-кишкові захворювання, небезпечні для життя теляти.
   З перших днів життя теляті треба давати свіжу кип’ячену воду температури парного молока. Воду дають окремо від молока через годину-дві після напування. Особливо необхідно давати воду телятам, що хворіють на пронос. Таким телятам рекомендується розбавляти молоко чистою кип’яченою водою, охолодженою до 35 °С.
   Приблизно з 16-денного віку теля привчають до сіна. Соковитими кормами починають годувати з кінця першого місяця життя невеликими порціями, по 100–200 г. Найкращий соковитий корм для телят цього віку – червона морква.
   З того часу, як починають зменшувати давання молока, необхідно щодня давати теляті кам’яну сіль і крейду в суміші з концентратами, починаючи з 5–10 г на добу.
   Щодня теля треба чистити щіткою і стежити за тим, щоб у нього завжди була суха, чиста підстилка.

Правила забою великої рогатої худоби

   Неодомашнені тварини легше переносять стреси. Тим часом в одомашнених стресовий стан проявляється дуже сильно, поки не настане фаза виснаження.
   Проведення передзабійної витримки худоби в господарстві дозволяє дещо зменшити такий стан у тварин, що в підсумку вплине на поліпшення якісних показників м’яса. Для зняття стресу у тварини велике значення має створення спокійної обстановки. Забій тварини найчастіше проводять після попереднього оглушення. Для цього її прив’язують за роги якомога ближче до стовпа або дерева і вдаряють у лобову частину молотом або зворотною (тупою) стороною колуна. Оглушена тварина падає, і тоді гострим ножем перерізають кровоносні судини, розташовані на нижньому боці шиї. До місця розрізу судин підставляють таз для збору крові. Знекровлення триває близько 10 хвилин.
   Зняття шкури. Коли кров стече, приступають до зняття шкури. Для цього обрізають обидва вуха до самої основи, кільцеподібно розрізають шкіру навколо ніздрів та губ. Далі роблять розріз від правої ніздрі до ока, через нього до правого рогу і далі до вуха. Навколо кожного рога роблять кільцеві розрізи і починають знімати шкіру від місць розрізу. Спочатку знімають шкіру з голови, потім подовжують шийний розріз до нижньої губи і знімають шкіру з іншої частини голови шляхом її відтягування. Далі відокремлюють голову від тулуба розрізом між першим шийним хребцем і черепом.
   Тулуб фіксують, поклавши на спину, для стійкості ліворуч і праворуч підкладають бруски. Шкуру з тулуба починають знімати від надрізу, зробленого по середній лінії шиї, грудей і живота (до анального отвору). Навколо анального отвору роблять круговий розріз. Кругові розрізи роблять також на кожній нозі, вище від копит. На кожній нозі з внутрішнього боку від кругового розрізу до середнього поздовжнього розрізу шкіри роблять надрізи. Нижні частини задніх ніг, звільнені від шкури, відрізають по скакальних суглобах, передніх ніг – по зап’ястних. Спочатку знімають шкуру на ногах, грудях, шиї і боках, в останню чергу – з пахв, мошонки (у корів – з вимені), живота, стегон, спини. Знімаючи, шкуру туго натягують і відривають від тіла зусиллям рук. Ножем підрізають місця, у яких утруднено відривання шкури. Користуватися ножем потрібно обережно, бо ним можна порізати шкуру, що знижує її якість. При неправильному надрізанні може залишитися шар сала на шкірі, для очищення якого потрібен додатковий час.
   Обробляння туші ВРХ. Коли шкуру з боків частково відокремлено, сокирою розрубують грудну кістку і розкривають внутрішню порожнину. У ній відокремлюють ножем стравохід і трахею. Кінець стравоходу міцно перев’язують, не допускаючи витікання вмісту шлунків. Потім обережно поздовжньо надрізають черевну порожнину і виймають усі чотири відділи шлунка та кишечник. З грудної порожнини витягують серце й легені й складають їх у чистий посуд. Потім витягують печінку і відокремлюють жовчний міхур. У розріз на скакальних суглобах між кісткою і сухожиллям вставляють дерев’яну рейку, за яку тушу підвішують на таку висоту, щоб було зручно обробляти далі. З підвішеної туші знімають шкуру з боків, грудей, крижів, спини і хвоста. На останньому попередньо розрізають шкіру уздовж. Зі знятої шкури видаляють залишки сала, м’яса, сухожилля, складають її навпіл уздовж хребта шерстю назовні й залишають в такому положенні на 1–2 год для охолодження. Шкуру консервують шляхом сухого засолювання. Для цього шкуру (шерстю вниз) розстеляють на столі, покритому шаром солі. З внутрішнього боку у шкуру ретельно втирають сіль, після чого шкуру згортають пакетом шерстю назовні. Засолену шкуру зберігають за температури не нижчої за 8 °С. Взимку шкуру треба вкрити, не допускаючи її промерзання.

Основні хвороби великої рогатої худоби

Інфекційні хвороби

   Інфекційні хвороби спричиняють мікроорганізми (віруси, бактерії та грибки), які потрапляють в організм ВРХ різними шляхами: через пошкоджені зовнішні покриви (шкіру та слизові), травний тракт або аліментарним шляхом (з кормом, питвом), через дихальні шляхи або аерогенним шляхом тощо.
   Характерні особливості інфекційних хвороб:
   • передаються іншим тваринам;
   • мають певну стадію розвитку;
   • призводять до специфічної реакції організму (утворення антитіл) і зазвичай сприяють виробленню імунітету після перенесення захворювання.
   Інфекційні захворювання небезпечні й для людини. Тому необхідно проводити профілактичні заходи – наприклад, карантинування нових тварин, котрих ввозять, контроль якості кормів та води, ізолювання хворих особин, проведення дезінфекції (знезараження), дератизації (боротьба з гризунами) та дезінсекції (боротьба з комахами) приміщень, а також обов’язкову вакцинацію здорових особин. Під час лікування ВРХ від інфекційних хвороб у більшості випадків призначають різні лікарські засоби. Терміни забою тварин та вживання молока після використання препаратів різні й становлять від 24 год до 1 місяця, що зазначено в інструкціях із застосування.

Актиномікоз

   Клінічні прояви. Хронічна інфекційна хвороба, що характеризується утворенням пухлин (гранульом) у різних органах, частіше біля нижньої щелепи. У великої рогатої худоби уражаються кістки і тканини нижньої щелепи, лімфатичні вузли, молочна залоза (у разі зараження через соски вимені). На міжщелепному просторі виникає щільна пухлина, яка спочатку збільшується в розмірі, потім розм’якшується, шкіра при цьому розривається. З одного або декількох свищів, що утворюються, випливає жовтуватий сметаноподібний гній, що містить жовтувато-сірі крупинки завбільшки з просяне зерно. Потім гній стає кров’яним із домішкою фрагментів мертвої тканини. Пухлини в ділянці глотки та гортані ускладнюють ковтання, а іноді й дихання. Температура тіла хворих спочатку нормальна, але в подальшому, коли хвороба ускладнюється під впливом інших мікробів, підвищується. Діагноз встановлюють на підставі клінічних ознак і результатів лабораторних досліджень гною.
   Лікування. У місце пухлини вводять антибіотики пеніцилін або окситетрациклін. Ці ж антибіотики вводять у здорові тканини навколо пухлини. Не допускають травмування слизових оболонок ротової порожнини. Пошкоджені ділянки обробляють дезінфекційними розчинами. Перед годуванням грубі, колючі корми слід запарювати. Без лікування тварини одужують рідко.
   Профілактика. Збудник гине за температури 70–80 °С протягом 5 хв, у 3 %-му розчині формальдегіду – протягом 5–7 хв. Низька температура сприяє виживанню актиноміцет протягом 1–2 років.

Бруцельоз

   Етіологія. Хронічна хвороба тварин і людини, що характеризується абортами, затриманням посліду, запаленням слизової оболонки матки і нерідко ураженням суглобів. Збудник – бактерія бруцела – малостійкий до дезінфікувальних засобів, проте, наприклад, кип’ятіння вбиває його моментально. Бруцели залишаються життєздатними в ґрунті від декількох діб до 100 днів і більше залежно від його вологості та інсоляції. Хворі на бруцельоз тварини виділяють збудника з молоком, з витіканнями з пологових шляхів, під час аборту, пологів, а також із сечею. Зараження відбувається через слизові оболонки травного тракту з кормом і водою, кон’юнктиву, слизові оболонки дихальних шляхів, піхви і шкіру. Людина може заразитися від хворих тварин. Інкубаційний період хвороби становить 2–3 тижні й більше. Бруцельоз протікає хронічно і в більшості випадків безсимптомно. Основна ознака захворювання у самиць – аборт і затримання посліду, а в самців – запалення яєчок. У корів аборт настає на 7–8-у місяці вагітності. У стаді абортують більше половини корів і ялівок.
   Клінічні прояви. Діагноз встановлюють на підставі результатів клінічного, серологічного, алергічного й бактеріологічного досліджень абортованого плоду або його шлунка, шматочків печінки й селезінки, а також молока і крові у ветеринарній лабораторії. Встановлюючи діагноз, необхідно виключити кампілобактеріоз, трихоманоз, лептоспіроз, сальмонельоз, незаразні хвороби із симптомами аборту.
   Лікування. Хворих тварин ізолюють і лікують, інших особин і корів-матерів прищеплюють. Для лікування використовують гіперімунну сироватку, неспецифічний глобулін, сироватку реконвалесцентів і одночасно антибіотики, сульфаніламіди та нітрофуранові препарати. Обов’язковим є карантин.
   Профілактика. Дотримання загальних ветеринарно-санітарних і технологічних заходів щодо утримання поголів’я, а також профілактичної вакцинації телят, оскільки перехворілі тварини несприйнятливі до повторного зараження, а телята, що народилися від імунних корів, отримують з молозивом антитіла. Тому вакцинація більш ефективна в період згасання материнських антитіл (через 5–7 днів після пологів). Стадо необхідно комплектувати тваринами, перевіреними на бруцельоз. Про всі випадки абортів необхідно повідомляти ветеринарному лікареві.

Емфізематозний карбункул, або емкар

   Джерело збудника інфекції – хворі тварини, у трупах яких утворюються спори, що інфікують навколишнє середовище. Зараження тварин відбувається з кормом і водою через пошкоджену шкіру. Захворювання має літньо-осінню сезонність.
   Клінічні прояви. Гостра інфекційна хвороба, що характеризується утворенням у м’язовій тканині різних ділянок тіла пухлин. Смерть настає швидко. Хворіє велика рогата худоба віком від 3 місяців до 4 років, оскільки молодняк набуває пасивного імунітету із молоком матері, а тварини, старші за 4 роки, несприйнятливі до хвороби завдяки спонтанно набутому імунітету.
   Інкубаційний період хвороби становить 1–5 діб. У хворих особин температура тіла підвищується до 41 °C, утворюються припухлості – спочатку гарячі й болючі, потім холодні й безболісні, згодом розвивається кульгавість. Хворі особини гинуть протягом кількох годин.
   Діагноз ставлять на підставі клінічних та епізоотологічних даних, а також результатів лабораторного дослідження вмісту припухлості. Захворювання диференціюють від злоякісного набряку, сибірської виразки, пастерельозу.
   Лікування. Зазвичай марне через швидку загибель, але може бути результативним на початковій стадії хвороби із застосуванням антибіотиків, зокрема пеніциліну, дібіоміцину.
   Профілактика. Усіх тварин, старших за 3 місяці й до 4 років, вакцинують, а в разі виникнення захворювання накладають карантин.

Лептоспіроз

   Клінічні прояви. Характеризується лихоманкою, анемією (недокрів’ям), жовтяницею, абортами вагітних тварин або народженням нежиттєздатного приплоду, ураженням нирок (гемоглобінурія – наявність у сечі гемоглобіну), некрозами слизових оболонок і шкіри, атонією шлунково-кишкового тракту. Хворіє й людина. Перебіг хвороби може бути гострим, підгострим, хронічним і безсимптомним. У дорослої великої рогатої худоби хвороба часто протікає безсимптомно, а в молодняку – у гострій формі. За гострого перебігу у хворих особин підвищується температура тіла, у сечі з’являється кров. У деяких тварин спостерігається жовтяничне забарвлення і некроз слизових оболонок очей, ротової порожнини та окремих ділянок шкіри, нерідко виникає пронос або запор. Вагітні тварини абортують.
   За підгострого перебігу спостерігаються ті самі симптоми, але менш виражені, а в разі хронічного ознаки виражені слабко, прогресує схуднення і зниження продуктивності. Діагноз ставлять на підставі клініко-епізоотологічних даних і результатів лабораторного дослідження крові. Оскільки у крові тварини незалежно від перебігу хвороби виявляють специфічні антитіла на 5–7-й день після зараження, то через 10–20 днів розвивається носіння лептоспірозу, що триває до 1–2 років. Кількість лептоспіроносіїв на неблагополучній щодо цього захворювання фермі серед ВРХ може становити 1–5 %, рідше – 10–20 %. Лептоспіроз необхідно диференціювати від бруцельозу, кампілобактеріозу, трихомонозу, сальмонельозу та інших хвороб.
   Лікування. Використовують антибіотик стрептоміцин, який вводять внутрішньом’язово.
   Профілактика. Полягає в карантинуванні новоприбулих тварин, проведенні дератизаційних заходів, плановому обстеженні поголів’я. Хворих тварин ізолюють і лікують, решту поголів’я лікують. У неблагополучних господарствах тваринам вводять полівалентну вакцину проти лептоспірозу.

Лістеріоз

   Етіологія. Хвороба, що характеризується ураженням нервової системи, септичними явищами, абортами і маститами. Летальність становить від 47 до 100 %. Збудником є невелика бактерія – лістерія, яка стійка в зовнішньому середовищі, довго зберігається в ґрунті, воді, на рослинах. Загальновживані дезінфікувальні засоби швидко її дезактивують. Джерело збудника – хворі й перехворілі тварини, які виділяють збудника в зовнішнє середовище із сечею, калом, молоком, виділеннями з носової порожнини, очей, статевих органів, а також тварини – лістеріоносії. Резервуаром лістерії в природі є гризуни і деякі види диких тварин. Зараження відбувається аліментарно, аерогенно, через пошкоджену шкіру і слизові оболонки статевих органів. Інкубаційний період лістеріозу становить 7–30 днів. Хвороба протікає гостро, підгостро і хронічно. Відрізняється від інших заразних хвороб розмаїттям форм.
   Клінічні прояви. Форми: нервова, септична, генітальна, атипова, безсимптомна. За нервової форми у ВРХ спостерігають пригнічений стан, тварина відмовляється від корму, іноді можливі підвищена температура тіла, світлобоязнь, сльозотеча, втрата апетиту, проноси, судоми, коматозний стан. Тривалість цієї форми хвороби – 7–14 днів, у більшості випадків тварини гинуть. Генітальна форма проявляється абортами в другій половині вагітності, затриманням посліду, ендометритами, маститами. Атипова форма з явищами лихоманки, пневмонії та гастроентериту трапляється рідко. Діагноз ставлять на підставі клінічних ознак і лабораторного дослідження уражених органів трупа.
   Лікування. Найчастіше малоефективне, іноді на початку захворювання призначають антибіотики тетрациклінового ряду, наприклад хлортетрациклін, окситетрациклін або тетрациклін до одужання і 3 дні після.
   Профілактика. Необхідно проводити профілактичні заходи щодо недопущення занесення збудника в господарство, дератизаційні заходи, вести контроль за якістю кормів (особливо силосу). У разі виявлення в господарстві хворих на лістеріоз обмежують ввезення або вивезення тварин. Тварин, що мають ознаки ураження нервової системи, направляють на забій. Решту тварин вакцинують або дають всередину антибіотики в терапевтичних дозах 1–2 рази на день протягом 1 тижня.

Некробактеріоз, або панариціум ВРХ

   Етіологія. Збудник – паличкоподібна бактерія, яка є постійним мешканцем шлунково-кишкового тракту (в рубці жуйних) і значно поширена в навколишньому середовищі. Збудник відносно стійкий до дезінфекційних засобів. Наприклад, у розчині формальдегіду (1: 100) і 2,5 %-у розчині креоліну гине через 20 хв, у 5 %-у розчині їдкого натру – через 10 хв, а під час нагрівання до 100 °С – через 1 хв. Джерелом інфекції є хворі й перехворілі, а також здорові особини. Тварини заражаються після того, як збудник потрапляє в ґрунт, де бактерії-збудники мешкають постійно, особливо у вологих місцях. Некробактеріоз частіше виникає у вологі періоди року внаслідок травмування шкірного покриву або слизових оболонок, утримання тварин у сирих приміщеннях на брудних, мокрих підстилках. Захворюваність може досягати 30–90 %.
   Клінічні прояви. Інфекційна хвороба, що характеризується омертвінням і гнійним розпадом шкіри міжратичної щілини і вінчика, в окремих випадках на вимені, у ротовій порожнині, на статевих органах, у печінці, легенях, а у молодняку – омертвінням окремих ділянок слизової оболонки ротової порожнини. Найсприятливіші до захворювання ВРХ, північні олені, вівці, коні, кури. Інкубаційний період триває до 3 діб. У хворих особин спостерігається кульгавість. Під час огляду міжратичної щілини і вінчика виявляють почервоніння і набряк шкіри. Надалі зона почервоніння розширюється, на шкірі міжратичної щілини і вінчика з’являється серозний випіт і утворюється виразка із рваними краями. Уражена кінцівка гаряча на дотик, болюча. Тварина пригнічена, не приймає корм, температура тіла підвищується.
   У телят на язиці, яснах, рідше на піднебінні спостерігають щільні сіро-білі або жовтуваті плівки, щільно з’єднані з тканиною. У разі виявлення ураження шкіри міжратичної щілини і слизової оболонки ротової порожнини необхідно терміново запросити ветеринарного лікаря, оскільки приблизно такі ж ознаки спостерігаються у разі захворювання ящуром і деякими іншими небезпечними вірусними захворюваннями.
   Діагноз ставлять на підставі клінічних ознак і бактеріологічних досліджень, диференціюючи від ящуру, вірусної діареї та злоякісної катаральної гарячки великої рогатої худоби.
   Лікування. Проводять хірургічне оброляння некротичних виразок, видаляють омертвілі тканини, промивають очищену рану 3 %-м розчином марганцевокислого калію або 3 %-м розчином перекису водню. Внутрішньом’язово вводять хлортетрациклін, дибіоміцин, дитетрациклін.
   Профілактика. У зв’язку з тим, що некробактеріоз виникає в господарствах, де є умови для пошкодження кінцівок, особливо шкіри міжратичної щілини і вінчика, вживають заходів щодо усунення цих факторів: забезпечують сухою підстилкою у стійлах, роблять своєчасне обрізання, розчищення копит тощо. У разі виявлення захворювання хворих особин ізолюють і лікують, а в решти тварин оглядають копита, наявні ранки обробляють дезінфікувальним розчином (5–10 %-й розчин креоліну, 2–10 %-й розчин формаліну, 5 %-й розчин мідного купоросу тощо). Корисно робити ванни для ніг із зазначеними розчинами протягом 3–5 днів.

Парагрип

   Клінічні прояви. Гостра контагіозна вірусна хвороба, що характеризується переважним ураженням органів дихання. Вражає здебільшого телят віком від 10 діб до 5–6 місяців. Збудник – параміксовірус, малостійкий до дезінфікувальних засобів. Наприклад, він інактивується ефіром, хлороформом, розчинами кислот та лугів.
   Інкубаційний період хвороби триває 24–30 год. Спостерігають пригніченість, гіперемію слизової оболонки носа, сльозотечу, виділення з носа, задишку, підвищення температури тіла до 40,9–41,5 °C, кашель, розвивається кон’юнктивіт.
   Лікування. Лікувальні заходи переважно спрямовані на підвищення загальної опірності організму тварини та профілактику бактеріальних ускладнень. Украй важливо забезпечити тварин повноцінним годуванням, правильним утриманням, оптимальними параметрами мікроклімату.
   Профілактика. Для пасивної профілактики застосовують сироватку антитіл. Необхідно дотримувати всіх систем організаційно-господарських та ветеринарно-санітарних заходів.

Пастерельоз

   Хворі й тварини, які вже перехворіли на пастерельоз, виділяють пастерел у зовнішнє середовище з витіканнями з носа і випорожненнями. На виникнення хвороби в будь-яку пору року впливають стресові фактори. Шляхи зараження – аліментарний та аерогенний. Летальність становить від 10 до 75 %.
   Клінічні прояви. За гострого перебігу хвороба характеризується ознаками септицемії (форма сепсису загальної інфекції), за якої в крові циркулюють патогенні мікроорганізми без залучення в запальний процес різних органів і тканин, та геморагічного запалення слизових оболонок дихальних шляхів і кишечника. Хворіє також людина. У перебігу хвороби виділяють надмірно гостру, гостру, підгостру і хронічну форми. Інкубаційний період триває від кількох годин до 2–3 діб, іноді більше.
   За надгострого перебігу після підвищення температури тіла і розвитку діареї (а іноді й без прояву ознак) тварини швидко гинуть.
   За гострого перебігу у ВРХ підвищується температура тіла, з’являються задишка, кашель, витікання з ніздрів, а іноді й пронос із домішкою крові (частіше у молодняку), крім того, можуть спостерігатися набряки в ділянці голови, глотки, шиї. У більшості випадків тварини гинуть або хвороба перетікає у підгостру або хронічну стадію.
   Хронічний перебіг супроводжується схудненням, анемією, набряканням суглобів ніг.
   Діагноз ставлять на підставі клініко-епізоотологічних даних і результатів бактеріологічного дослідження частини внутрішніх органів від трупів. Під час постановки діагнозу слід виключити паратиф і сибірську виразку.
   Лікування. Вводять гіперімунну сироватку проти пастерельозу та антибіотики тетрациклінового ряду, сульфаніламідні препарати, симптоматичні засоби.
   Профілактика. Введення вакцини здоровим особинам, імунізація всіх тварин, що мали контакт із хворими, ізолювання хворих особин, а також дезінфекція приміщень.

Сальмонельоз, або паратиф

   Клінічні прояви. Телята віком від 10 діб до 2 місяців заражаються від хворих тварин і бактеріоносіїв у будь-яку пору року (частіше в зимово-весняний період), аліментарним шляхом, часто – через інфіковані молоко та відвійки.
   Інкубаційний період триває 1–8 діб. Перебіг захворювання має гострий чи хронічний характер.
   У хворих особин за гострого перебігу підвищується температура тіла (лихоманка), вони відмовляються від корму, більше лежать. На другу-третю добу з’являється пронос, кал рідкий, у ньому багато слизу, іноді кров. Спостерігається почастішання дихання, кон’юнктивіт. Якщо хвора тварина не загинула протягом 3–5 діб, хвороба переходить у хронічну стадію, що характеризується появою кашлю, задишки, пневмонії, запаленням суглобів. Хворі гинуть протягом 5–10 діб, деякі одужують і тривалий час відстають у розвитку. Такі тварини можуть заражати здорових.
   Діагноз встановлюють на підставі клініко-епізоотологічних даних, результатів бактеріологічного та серологічного дослідження крові та тканин загиблих тварин. Слід диференціювати сальмонельоз від диспепсії та колібактеріозу.
   Лікування. Хворим дають всередину антибіотики (синтоміцин, левоміцетин, хлортетрациклін, тераміцин), сульфаніламідні (норсульфазол, етазол) та нітрофуранові (фуразолідон, фурагін) препарати. З урахуванням сумісності цих терапевтичних засобів ефективні їх поєднання.
   Профілактика. Своєчасне злучання, повноцінне годування тільних тварин, введення в раціон молодняку бактеріальних препаратів і преміксів запобігають розвитку цього захворювання. З метою профілактики сальмонельозу глибоко тільних корів, а потім і телят вакцинують. У перехворілих тварин виробляється стійкий імунітет.

Сибірська виразка

   Тварини заражаються частіше на пасовищі або через корми, у які потрапили з ґрунту спори мікробу сибірської виразки. Людина заражається під час обробляння туш або розтину трупів тварин, хворих на сибірку.
   Клінічні прояви. Заразна, швидкого перебігу хвороба. Хворіють усі види тварин, включаючи хутрових звірів і людину. Характеризується різким підвищенням температури тіла, утворенням щільних пухлин (карбункулів) на шкірі, у кишечнику, легенях і мигдалинах. Сибірська виразка може мати блискавичний, гострий і хронічний перебіг.
   За блискавичного перебігу хвора ВРХ збуджена, температура тіла підвищується до 41–42 °С, слизові оболонки очей стають синюшними. Тварина раптово падає і в судомах гине. За гострого перебігу спостерігається підвищення температури тіла до 42 °С, тремтіння, синюшність слизових оболонок очей і крововиливи, а також здуття рубця (тимпанія). Тривалість хвороби становить до 2–3 діб. Хронічний перебіг проявляється схудненням, набряками під нижньою щелепою і набряканням підщелепних і заглоткових лімфатичних вузлів. Нерідко сибірська виразка проявляється в так званій карбункульозній формі, за якої на місці проникнення збудника та інших ділянках тіла з’являється твердий, добре окреслений болючий набряк шкіри та підшкірної клітковини, а надалі в центрі набряку утворюються виразки.
   Труп полеглої від сибірської виразки тварини роздутий, задубіння відсутнє, з анального отвору, рота й ніздрів виділяється кров’яниста рідина або незгорнута кров темного кольору. На шкірі є припухлості.
   За найменшої підозри на сибірку потрібно терміново викликати ветеринарного лікаря. Розкривати трупи в разі підозри на це захворювання і знімати з них шкуру категорично заборонено.
   Лікування. Здійснює тільки ветеринарний лікар, застосовуючи протисибіркову сироватку або гамма-глобулін, антибіотики та інші препарати.
   Профілактика. В основі профілактики – щорічна вакцинація тварин проти сибірки: доросла велика рогата худоба – двічі на рік з інтервалом у 6 місяців, молодняк – у 3 місяці з подальшою ревакцинацією через кожні 3 місяці. У тварин, що перехворіли на сибірку, виникає стійкий і тривалий імунітет.
   У неблагополучних осередках (так звані ґрунтові вогнища) залежно від ступеня ризику проводять вакцинацію 1 або 2 рази на рік. Якщо випадки зараження спорадичні, вакцинують всю худобу, що не має ознак хвороби.

Сказ

   Етіологія. Гостра вірусна хвороба, що протікає з важким ураженням нервової системи і має зазвичай летальний результат. Хворіють сільськогосподарські та домашні тварини всіх видів, дикі тварини, особливо молодняк, а також людина. Хворобу спричиняє вірус, який є термолабільним (за температури 60 °С руйнується через 5–10 хв), але стійкий до низьких температур, швидко інактивується під дією лугів і кислот, але відносно стійкий до фенолу та йоду. Джерело інфекції – хворі тварини, які виділяють вірус зі слиною і передають через укус. У слині вірус зберігається 8–10 діб. Вірус з місця укусу поширюється по нервових стовбурах у головний і спинний мозок, вражає нервові клітини, чим і обумовлює прояв симптомів хвороби. Від моменту зараження до появи ознак хвороби може минути кілька діб, а іноді й кілька місяців. У середньому ознаки проявляються через 3–6 тижнів.
   Клінічні прояви. У ВРХ частіше спостерігається тиха форма, що виражається в харчанні, слинотечі, хиткості ходи, спотворення апетиту, паралічі кінцівок. За буйної форми виражена особлива агресивність (це стосується собак), хворі рвуться з прив’язі, кидаються на стіни, риють землю копитами, хрипко ревуть. Діагноз «сказ» ставлять на основі характерних епізоотологічних (поширення захворювання) і клінічних ознак хвороби, а також у разі його підтвердження за результатами лабораторного дослідження трупа.
   Лікування. Не ефективне. Хвору тварину слід ізолювати й викликати ветеринарного лікаря.
   Профілактика. Заснована на вакцинації тварин і знищенні бродячих собак. Тварин, що покусали людей, ізолюють і утримують під наглядом 30 діб.

Трихофітія

   Носіями патогенних грибків є миші, щури та інші гризуни. Джерело інфекції – хворі й перехворілі тварини, які осіменяють приміщення та інвентар. Несприятливі погодні умови, особливо в осінньо-зимовий період, і поверхневі ушкодження шкіри сприяють прояву стригучого лишаю.
   Клінічні прояви. Контагіозне грибкове захворювання, що характеризується утворенням на шкірі округлих, різко окреслених облисілих ділянок з обламаним волоссям, покритих кірками й лусочками азбестово-сірого кольору. Хворіє також людина. Інкубаційний період триває від 1 тижня до 1 місяця. Захворювання протікає хронічно. Найчастіше уражається шкіра навколо очей, на носі й вухах, поширюючись на всю шкіру голови, шиї та кінцівок.
   Діагноз ставлять на підставі клінічних ознак і під час ультрафіолетового опромінення уражених місць, мікроскопічного дослідження зіскрібків шкіри, яке проводять у ветеринарній лабораторії.
   Лікування. Обробляють фунгіцидними засобами уражені місця. У лікувальних та профілактичних цілях використовують високоефективні, надійні й малотоксичні живі та інактивовані вакцини в дозах, що вдвічі перевищують профілактичні.
   Профілактика. Проводять вакцинацію, санітарно-гігієнічні заходи в приміщенні й на вулиці.

Туберкульоз

   Джерело інфекції – хвора тварина, що виділяє збудників у зовнішнє середовище з харкотинням, витіканням із носа, молоком, сечею, фекаліями.
   Клінічні прояви. Заразна хвороба тварин і людини, що протікає хронічно і характеризується утворенням у різних тканинах та органах горбків, схильних до омертвіння (туберкул). Зараження відбувається аліментарно (через корм) та аерогенно (повітряно-крапельним шляхом). Сприяють поширенню захворювання скупчене утримання тварин, випасання і водопій хворих та здорових особин, випоювання молодняку незнезаражених відвійок.
   Інкубаційний період хвороби триває до 45 днів. Хвороба частіше протікає без характерних ознак, у хронічній формі, лише в разі ураження певного органу проявляються відповідні ознаки. У ВРХ частіше уражаються легені або кишечник. У цьому випадку можна спостерігати кашель або пронос, а якщо уражається вим’я, розвивається мастит з набряканням лімфовузлів над вим’ям.
   Діагноз можна поставити тільки після проведення бактеріологічних, алергічних і серологічних досліджень, які виконує ветеринарний лікар, диференціюючи хворобу від контагіозної пневмонії, паратуберкульозу, актиномікозу, лейкозу.
   Лікування. Хворих тварин не лікують, їх забивають. Обов’язковий карантин!
   Профілактика. Дослідження всіх тварин туберкуліновою пробою. Слід пам’ятати, що хворі на туберкульоз тварини можуть виділяти збудників із молоком, через яке заражається людина. Особливо небезпечне це молоко для дітей.

Хвороба Ауескі (псевдосказ)

   Етіологія. Гостра вірусна хвороба ВРХ та інших сільськогосподарських тварин, хутрових звірів, котів, собак і гризунів (щурів, мишей), яка вражає центральну нервову систему, органи дихання, а в місці проникнення збудника виникають характерні розчухи. Збудник хвороби Ауескі – вірус із сімейства герпесвірусів, чутливих до ефіру, фенолу, ультрафіолетових променів, що, однак, володіють вираженою стійкістю у зовнішньому середовищі, особливо за низьких температур. Джерело інфекції – хворі тварини та вірусоносії. Зараження відбувається від хворих особин під час їх спільного утримання, а також через забруднені вірусом корми і повітря, рани та подряпини. Плід може заразитися від матері.
   Клінічні прояви. У тварин після інкубаційного періоду, що триває від 1 до 15 діб, у місцях проникнення вірусу (переважно це губи та кінцівки) виникає сильний свербіж. Тварини труться цими місцями об навколишні предмети, розчухують і розгризають сверблячі ділянки тіла аж до оголення кістки. Надалі спостерігають збудження, судоми, гучні стогони, слинотечу і рясне потовиділення, можливі скрегіт зубами, іноді сліпота. Температура тіла залишається нормальною. Через 1–2 доби тварина гине.
   Серед новонароджених гинуть практично 100 % захворілих, у групах до 2-місячного віку – до 40 %, а в більш старших – 1–3 %.
   Діагноз встановлюють на підставі клініко-епізоотологічних даних і результатів лабораторного дослідження (біопроби).
   Лікування. Зазвичай не дає результату.
   Профілактика. Для профілактики використовують вакцину, також необхідно проводити загальні ветеринарно-санітарні заходи.

Ящур

   Джерело інфекції – хворі тварини та особини, що вже перехворіли на ящур. Тварини, які перехворіли на ящур одного типу, можуть повторно захворіти в разі зараження вірусом іншого типу. Вірус виділяється в зовнішнє середовище із вмістом і стінками афт, молоком, слиною, сечею, повітрям і фекаліями. Він передається під час контакту хворих тварин зі здоровими, а також через всі предмети, забруднені вірусом.
   Клінічні прояви. Вірусна хвороба, що швидко поширюється і гостро протікає у парнокопитних тварин. Характеризується нетривалою лихоманкою, утворенням пухирів (афт) та ерозій на слизовій оболонці рота, міжратичній щілини, шкірі вимені та носовому «дзеркалі». Хворіє також людина. Смертність серед молодняку становить 80–100 %, дорослих тварин у разі злоякісної форми – 40–90 %.
   У хворих особин підвищується температура тіла, з’являється слинотеча і нерідко кульгавість. Під час огляду на слизовій оболонці ротової порожнини та язику виявляють бульбашки (афти), заповнені прозорою або мутною рідиною. Такі ж бульбашки знаходять на шкірі міжратичної щілини. Надалі бульбашки прориваються. У цьому випадку на їх місці видно червоні ділянки. Хворі видужують через 3–4 тижні, але за цей час вірус розноситься з різними предметами, а також через взуття та одяг в інші господарства. Під час хвороби і після неї можливі аборти, народження мертвих телят, іноді загибель. Діагноз ставлять на підставі клінічних ознак.
   Лікування. Лікування мають проводити тільки за вказівкою ветеринарного лікаря. Ротову порожнину промивають 2 %-м розчином оцтової кислоти, розчином марганцевокислого калію у співвідношенні 1: 1000, застосовують антибіотики, серцеві засоби, внутрішньовенно – глюкозу, а під час ураження кінцівок застосовують ножні ванни із 5 %-м розчином формаліну.
   Профілактика. Необхідно поліпшити умови утримання та годування тварин. У разі підозри на захворювання ящуром слід негайно викликати ветлікаря і вжити всіх заходів щодо запобігання поширення вірусу (карантин, ізоляція ящурного осередка).

Інвазійні хвороби

   До групи інвазійних хвороб належать заразні хвороби, збудниками яких є тваринні організми (гельмінти, павукоподібні, комахи та найпростіші). Тварини заражаються цими хворобами аліментарним шляхом (пасивно паразити потрапляють у рот разом із кормом і водою), контактно (під час зіткнення здорової тварини з хворою, а також через предмети догляду), внутрішньоутробно (плід заражається в матці в період вагітності самиці), через кровосисних членистоногих (кліщів).
   Інвазійні захворювання, залежно від збудника, поділяються на гельмінтози, протозоози, арахнози та ентомози. З-поміж специфічних засобів, що застосовують для лікування і профілактики інвазійних захворювань тварин, виділяють кілька груп препаратів.
   Антигельмінтні засоби, або антигельмінтики, – препарати, що застосовують для звільнення організму тварини від гельмінтів, або паразитичних черв’яків. Їх дають зазвичай всередину.
   Інсектициди – препарати, що згубно діють на паразитичних комах і використовують для їх знищення. Це акарициди – речовини, що знищують кліщів, репеленти – засоби, що відлякують шкідливих членистоногих, атрактанти – засоби, які приманюють комах, хемостерилянти – статеві стерилізатори.
   Інсектоакарициди – препарати, що діють на комах та кліщів. Останні використовують зовнішньо, для обробляння шкірного покриву тварин.
   Антипротозойні, або протипротозойні, засоби – препарати проти протозойних хвороб, тобто спричинених найпростішими. Групу цих препаратів призначають підшкірно.
   Гельмінтози – найчисленніша (60 %) група захворювань, поширена майже всюди. Це інвазійні захворювання, спричинені паразитичними черв’яками, або глистами. У цій групі захворювань виділяють трематодози, цестодози і нематодози.
   Трематодози – це хвороби, збудником яких є черв’яки класу трематоди, або сисуни. Цикл розвитку трематоди подано на схемі 1.

   Схема 1. Життєвий цикл трематоди

Анаплазмоз

   Етіологія. Захворювання спричиняють внутрішньоерицитарні паразити – анаплазми. Джерело збудника інвазії – хворі тварини і тварини-паразитоносії. До анаплазмозу сприйнятлива ВРХ різних порід і віку. Хворобу реєструють частіше у весняно-літній або осінній період і в більшості випадків слідом за спалахами тейлеріозу та інших піроплазмідозів або одночасно з ними. Молодняк переносить захворювання легше. Перехворілі тварини залишаються носіями збудника і джерелом інвазіювання переносників, якими є багато видів іксодових кліщів і комах (ґедзі, мухи-жигалки, комарі). В організмі кліща збудник проходить подальший розвиток. Перенесення збудника інвазії здійснюється через яйця кліща, від однієї статевозрілої фази кліща до іншої в разі переривчастого харчування. Комахи є механічними переносниками анаплазми. Зареєстровані також випадки перезараження тварин анаплазмозом у разі знерожування, кастрації, бонітування, вакцинації та забору крові, коли користуються нестерильними інструментами. Описано й випадки внутрішньоутробного зараження тварин.
   Клінічні прояви. Трансмісивна інвазійна хвороба великої та дрібної рогатої худоби, а також диких жуйних, що характеризується лихоманкою, анемією, атонією (ослаблення напруженості мускулатури) шлунково-кишкового тракту та виснаженням. Трапляється у всіх частинах світу і завдає значної шкоди тваринництву.
   Тривалість інкубаційного періоду залежить від способу зараження і ступеня інвазивності крові: під час зараження через переносників – від 10 до 175 діб, у середньому 1–2 місяці. У хворих спостерігається підвищення температури тіла (іноді до 42 °С). Тварини більше лежать. Слизові оболонки спочатку жовтяничні, анемічні, надалі набувають білого кольору. Дихання частішає, збільшуються поверхневі лімфатичні вузли, виникають набряки повік, щік, підщелепного простору, а також ділянки шиї, підгорля, живота. Хворі особини відчувають спрагу, апетит у них зазвичай спотворений (лижуть стіни і землю). Настає атонія шлунково-кишкового тракту. Хворі швидко виснажуються і слабшають. Молоковідділення різко знижується, іноді не відновлюється до норми. За важкої форми хвороби спостерігаються аборти, м’язове тремтіння і судоми. Спостерігають рецидиви (повтори) захворювання. Одужання настає повільно, спостерігається різка затримка в розвитку молодняку. Смертність іноді сягає 30–40 %.
   Діагноз ставлять на підставі дослідження мазків крові (спочатку спостерігають лейкоцитоз – збільшення в крові кількості лейкоцитів, потім лейкопенію – зменшення всіх або окремих груп лейкоцитів, різке зменшення кількості еритроцитів та гемоглобіну). Анаплазмоз диференціюють від інших кровопаразитарних хвороб.
   Лікування. Призначають антибіотики (окситетрациклін, тетрациклін), делагіл, сульфапіридазин-натрій. Тварин оберігають від теплового і сонячного ударів, дають їм легкоперетравний корм, досхочу води, а також сіль і препарати мікроелементів (сірчанокислу магнезію, хлористий кобальт), вітамін В12.
   Профілактика. Полягає в боротьбі з механічними переносниками збудника, попередженні механічного перезараження під час різних хірургічних операцій.

Гемонхоз

   Клінічні прояви. Хворобу переважно реєструють у молодняку. Найбільший рівень захворюваності й падіж спостерігають навесні й восени (через велику кількість опадів), оскільки личинки стійкі до висихання і заморожування, а також здатні до міграції травою і в глиб ґрунту по корінню. Зараження відбувається на пасовищі під час заковтування личинок з травою та водою з калюж і канав. В організмі тварини нематоди стають статевозрілими через 17–20 діб.
   У ВРХ за інтенсивної інвазії спостерігається втрата апетиту і ваги, блідість слизових оболонок, слабкість, можлива поява набряків підшкірної клітковини.
   Діагноз ставлять на підставі клініко-епізоотологічних даних, ларвоскопії фекалій (ідентифікація личинок), після виявлення нематод.
   Лікування. Застосовують фенотіазин ветеринарний у суміші з концентрованими кормами (зерно, макуха), у болюсах із борошна або у формі водної суспензії з борошняним відваром, крохмалем перед ранковим годуванням.
   Профілактика. Дегельмінтизація ВРХ від гемонхозу: навесні до вигону на пасовище – все доросле поголів’я і молодняк, що випасався торік, влітку – телят поточного року народження (після відлучення), восени – всіх тварин під час постановки на стійлове утримання. Застосовують ті самі антгельмінтики, що й під час лікування.

Гіподерматоз

   Етіологія. Збудниками хвороби є личинки підшкірних оводів спиномозковика та стравохідника. Окрилені комахи сягають довжини 13–15 мм. Розвиток збудника відбувається з цілковитим метаморфозом. У розвитку беруть участь такі стадії: яйце, три стадії личинок, лялечка та імаго (рис. 1). Перший лет оводів починається у травні–червні, тільки в спекотні сонячні дні. Самиця спиномозковика відкладає яйця на шерсть у верхніх частинах кінцівок, на живіт, вим’я та боки, а стравохідника – у ділянці путового суглоба. Через 4–7 і більше днів на них дозріває личинка I стадії.
   Личинки стравохідника мігрують ближче до глотки й стравоходу, а личинка спиномозковика – у спинномозковий канал, де вони перебувають до 6 місяців. Після цього вони мігрують до спини та попереку, де покриваються сполучною капсулою і перетворюються у личинок II стадії, які виділяють ферменти, розплавляють тканини й утворюють свищеві ходи.
   Далі вони перетворюються у личинок III стадії, випадають на землю, зариваються у верхній шар ґрунту й заляльковуються, після чого з лялечок виходять імаго.

   Рис. 1. Схема циклу розвитку шкірного овода (за Тіуновим)

   Зараження відбувається тільки влітку під час лету оводів у спекотну суху сонячну погоду. Заражаються тварини переважно віком від 1 до 4 років.
   У разі тривалої міграції личинки травмують органи й тканини тварин. За інтенсивного ураження відбувається виснаження тварин, втрата продуктивності. Навесні, у квітні–травні, під шкірою тварини біля спини, попереку та крижів формуються жовна, що їх утворюють личинки. У період лету оводів тварини виявляють занепокоєння, пирхають, піднімають хвіст і тікають з пасовища.
   Клінічні прояви. Характеризується ураженням шкіри та підшкірної тканини в ділянці спини, а також зниженням молочної продуктивності. Тварин, уражених личинками підшкірних оводів, виявляють навесні в період масового потрапляння личинок у підшкірну клітковину спини шляхом пальпації, виявляючи таким чином жовна.
   Лікування. Основна мета боротьби з підшкірними оводами – знищення личинок I стадії в організмі тварин. Для цього застосовують гіподермін-хлорофос (поливають на спину з обох боків), діоксафос-К, сульфідофос-20, хлорофос та івермектин, який вводять суворо підшкірно. Ранню хіміотерапію проводять восени у вересні–листопаді. Пізню хіміотерапію проводять навесні в період максимального підходу личинок до спини тими ж препаратами. Восени обробляють всіх тварин, що випасаються на пасовищі, двічі з інтервалом у місяць, а навесні – тільки уражених тварин.
   Профілактика. Для запобігання відкладанню яєць і знищення личинок I стадії на тілі тварин у період лету оводів ВРХ обприскують розчином хлорофосу протягом пасовищного періоду 1 раз у 10 днів.

Демодекоз


   Рис. 2. Кліщ – збудник демодекозу

   Кліщі живуть колоніями. У кожній колонії перебуває кілька тисяч кліщів, а таких колоній на тілі тварини може бути до 4 тис. Самиці відкладають яйця, а через 5–6 днів із яйця виходить личинка, яка протягом 6–8 днів перетворюється на протонімфу, потім через 5–6 днів – у телеонімфу, а ще за 8–10 днів – в імаго. Весь цикл розвитку триває 25–30 днів.
   Останніми роками захворювання набуває масового характеру. Заражається переважно ВРХ і собаки. Хворіє також людина. Описано випадки захворювання свиней демодекозом. Джерелом зараження є хворі тварини. Захворювання передається через предмети догляду.
   Клінічні прояви. Осередки ураження локалізуються поблизу голови, шиї, лопаток, грудної клітки та спини. Вони являють собою горбки округлої форми до 10 мм в діаметрі. На поверхні горбка виділяється рідина. У разі натискання витікає схожий на віск уміст сірувато-білого кольору. Характерною особливістю демодекозу є відсутність свербіння.
   Діагноз ставлять комплексно на підставі клінічних симптомів та мікроскопічного дослідження вмісту горбків. До їх вмісту додають подвійний об’єм 10 %-го їдкого лугу і переглядають під лупою або мікроскопом наявність кліщів.
   Лікування. Емульсія дикрезилу, розчин хлорофосу. Тварин обробляють 5–6 разів з інтервалом у 3–4 дні. Можна застосовувати івермектин підшкірно.
   Профілактика. Регулярний огляд тварин. Хворих особин ізолюють від здорових і піддають лікуванню, підозрюваних у зараженні обробляють акарицидами. Приміщення очищають від гною і дезінфікують.

Дикроцеліоз

   Збудник – дрібна, тонка, ланцетоподібної форми трематода чорнуватого відтінку. Розвивається від яйця до інвазійної личинки за участю проміжних (сухопутні молюски) і додаткових (мурашки) хазяїнів за 3,5–4,5 місяців. Формування статевозрілих дикроцелій завершується через 1,5–2 місяці у жовчних ходах дефінітивного хазяїна. Паразитування триває роками.
   Клінічні прояви. Заражаються тварини на пасовищі, ковтаючи з травою інвазованих мурашок.
   Захворювання зазвичай протікає безсимптомно, але може проявлятися прогресивним виснаженням і навіть загибеллю. Прижиттєвий діагноз ставлять на підставі дослідження фекалій.
   Лікування. Застосовують антгельмінтики, наприклад гексіхол з комбікорму. Слабких і виснажених особин лікують індивідуально.
   Профілактика. Дегельмінтизація у листопаді–грудні сприяє запобіганню розвитку дикроцеліозу. Загальні заходи, як і за інших трематодозів, полягають в організації культурних пасовищ, оброблянні останніх гранульованим метальдегідом навесні, після дощу, для зниження чисельності молюсків.

Диктіокаульоз

   Цикл розвитку збудника такий: статевозрілі самиці збудника відкладають яйця зі сформованою личинкою, які тварини відхаркують, а потім заковтують знову. В органах травлення з яєць виходять личинки так званої першої стадії, що потрапляють із фекаліями в зовнішнє середовище, де вони за температури 16–25 °С двічі линяють, перетворюючись через 5–6 днів в інвазійну форму. За несприятливих умов личинки мігрують у ґрунт, у якому деякі з них перезимовують. З кишечника в організмі хазяїна інвазійні форми через брижові лімфовузли, печінку і серце протягом 1–2 тижнів мігрують у легені. У трахеї та бронхах телят вони досягають статевої зрілості через 20–30 діб і живуть там до 1 року. До цього захворювання найбільш сприйнятливий молодняк. Зараження відбувається переважно на пасовищі під час заковтування інвазійних личинок з кормом і водою.
   Клінічні прояви. Симптомом захворювання є кашель. Тяжкість перебігу залежить від ступеня інвазії: за слабкої форми спостерігають тільки кашель; за середньої спостерігають зниження апетиту, задишку, частий болісний кашель, виділення з носа; якщо перебіг захворювання важкий, тварини лежать нерухомо, шия витягнута, рот відкритий, дихання утруднене, хрипке, язик випадає, навколо рота піна, болісний кашель. Тварини гинуть від задухи або ускладнення катарально-гнійною пневмонією.
   Підставою для діагнозу є клініко-епізоотологічні дані, результати гельмінтолярвоскопічного дослідження фекалій і патолого-анатомічного розтину трупів тварин з виявленням нематод у трахеї та бронхах.
   Лікування. Призначають тваринам нілверм, тетрамізол гранулят, мебендазол – підшкірно в шию; дітразин цитрат, локсуран, водний розчин йоду – інтратрахеально. Тваринам із ускладненням диктіокаульозу секундарною інфекцією (бронхопневмонія) нарівні з антигельмінтиками, призначають антибіотики, сульфаніламіди та інші засоби.
   Профілактика. Полягає у вибірковому гельмінтолярвоскопічному обстеженні поголів’я неблагополучних за диктіокаульозом господарств. У разі виявлення заражених тварин проводиться дегельмінтизація тими ж антгельмінтиками, які застосовують для лікування всього поголів’я.

Ехінококоз

   Основне джерело інвазії для сільськогосподарських тварин – собаки. Яйця виходять у зовнішнє середовище з останнім члеником у фекаліях собак. Зараження відбувається під час ковтання їх із кормом та водою. Найбільший ступінь зараження спостерігають у дорослого поголів’я.
   Клінічні прояви. Одне з найпоширеніших захворювань ВРХ, овець, свиней та інших ссавців, а також людини, що протікає хронічно. Початкова стадія протікає субклінічно, надалі може проявлятися різноманітно залежно від локалізації, кількості міхурів і давності інвазії. У більшості випадків настає виснаження, зниження продуктивності. Смерть настає від кахексії (загальне виснаження організму).
   Діагноз ставлять на підставі патологоанатомічного розтину – у разі виявлення ехінококових бульбашок у легенях, печінці, іноді в серці, селезінці, нирках.
   Лікування. Не розроблено.
   Профілактика. Недопущення собак у тваринницькі приміщення, місця зберігання кормів, на вигульні майданчики і пасовища; скорочення чисельності собак і недопущення поїдання ними органів тварин, уражених личинками цестод; дегельмінтизація собак будь-якими антгельмінтними засобами широкого спектра дії.

Кокцидіоз, або еймеріоз

   Еймеріоз ВРХ – досить поширена хвороба, яку спричиняють близько 10 видів еймерій, що відрізняються за формою, розміром, кольором та іншими ознаками. Захворювання реєструють частіше теплої пори за підвищеної вологості. Джерелом зараження є годівниці, підстилки, інвазовані тварини. Інкубаційний період еймеріозу ВРХ триває від 1 до 3 тижнів.
   Клінічні прояви. Хворіють переважно телята від 1 місяця до 2 років. Дорослі тварини є паразитоносіями. У зв’язку з концентрацією поголів’я на обмеженій території захворювання набуває масового характеру. У телят хвороба протікає гостро, але може мати підгострий та хронічний характер.
   За гострого перебігу тварини стають млявими, швидко втомлюються. У перші дні з’являється профузний пронос. Надалі у фекаліях виявляють наявність слизу і крові. Акт дефекації мимовільний, анальний отвір прочинено. Румінація ослаблена, а перистальтика кишечника посилена. Температура тіла підвищена до 40–41 °С. У подальшому телята лежать, відмовляються від корму, очі запалі, спостерігається кахексія. Видимі слизові оболонки бліді, анус відкритий, акт дефекації мимовільний. Триває кривавий пронос, але температура тіла знижується до 36–37 °C, потім настає загибель тварин. Смертність може досягати 45 %.
   Діагноз ставлять комплексно. При цьому враховують епізоотологічні дані, клінічні ознаки та виявлення у фекаліях великої кількості ооцист еймерій. Еймеріоз ВРХ необхідно диференціювати від колібактеріозу, паратифів, пастерельозу, ентероколітів незаразного походження.
   Лікування. Хворим тваринам надають спокій, покращують годування. Для лікування рекомендують сульфаніламідні препарати (наприклад, розчин норсульфазолу, сульфадимезин або поєднання сульфадимезину з левоміцетином, ампроліум, кокцидіовіт; клопідол; хімкокцид).
   Хворих тварин необхідно утримувати ізольовано. Приміщення та вигульні двори регулярно очищають і ретельно дезінфікують.
   Профілактика. Як хіміопрофілактику застосовують хімкокцид у дозі 0,3 г/кг, кокцидіовіт (0,03 г/кг) з левоміцетином (0,02 г/кг), кокцидін (0,08 г/кг) з біоміцином (0,02 г/кг). Препарати дають кожні 5 днів разом із концентрованими кормами. Слід суворо дотримувати санітарних норм утримання тварин.

Монієзіоз

   Етіологія. Хвороба жуйних тварин, яку спричиняють цестоди, що паразитують у тонкому кишечнику тварин. Збудники – стрічкоподібні монієзії білого кольору завдовжки 4–5 м (їхній сколекс має 4 присоски). Розвиток від стадії яйця до інвазійної личинки (цистицеркоїду) відбувається в організмі проміжного хазяїна – орибатидного кліща впродовж 2–3 місяців. Статевої зрілості паразит досягає у кишечнику жуйних тварин за 47–50 діб, де паразитує 2–7 місяців. Життєвий цикл монієзії подано на схемі 2.

   Схема 2. Життєвий цикл монієзії

   Клінічні прояви. Переважно хворіє молодняк ВРХ та овець. Зараження відбувається в результаті заковтування інвазованих кліщів під час поїдання трави на пасовищах із підвищеною вологістю. Найбільшого поширення набуває у серпні.
   У телят хвороба протікає у важкій та легкій токсичній, обтураційній та нервовій формах. Спостерігаються пригніченість, анемія, зниження апетиту, залежування, пронос, згинання спини при випорожненні, вихід члеників і фрагментів монієзій, сильна спрага, падіж на 3–10-й день. Нервова форма супроводжується порушенням координації рухів, закиданням голови за спину, манежними рухами, залежуванням і швидкою загибеллю. Обтураційна характеризується несподіваною появою симптомів кольок у зовні здорових телят: раптове падіння на землю, притискання голови до живота, кружляння на місці. У ВРХ 8-місячного й старшого віку протікає без виражених симптомів.
   Діагноз «монієзіоз» ставлять на підставі клініко-епізоотологічних даних, результатів гельмінтоскопічного дослідження, діагностичної дегельмінтизації (виявлення члеників і фрагментів), овоскопії.
   Лікування. Застосовують антигельмінтні засоби: фенасал телятам у суміші з комбікормом, сульфат міді у вигляді водного розчину.
   Профілактика. Телят дегельмінтизують двічі: вперше через 35–40 днів після вигону на пасовище, вдруге – через 35–40 днів після першого, а молодняк до 1 року – один раз через 35–40 днів після вигону на пасовище. Телят поточного року народження рекомендовано утримувати на штучних пасовищах або в таборах.

Остертагіоз

   Клінічні прояви. Спостерігається слабкість, анемія слизових оболонок, втрата вгодованості, іноді набряки під щелепою. За тяжкого перебігу хвороби у телят спостерігають профузний пронос (випорожнення рідкі, з бульбашками газу), спрагу. Загибель може настати через 1 тиждень після початку проносу.
   Діагноз встановлюють на підставі клініко-епізоотологічних даних та ідентифікації личинок остертагій у фекаліях.
   Лікування. Використовують антгельмінтики: фенотіазін у суміші з концентрованими кормами (зерно, макуха), у болюсах із борошна або у формі водної суспензії з борошняним відваром, крохмалем, перед ранковим годуванням.
   Профілактика. Телят поточного року народження дегельмінтизують у кінці літа й восени, а молодняк старших за рік – навесні та восени.

Парамфістоматоз

   Розвиток трематоди від яйця до адолескарію проходить за 1,5–3 місяці у біотопах проміжних хазяїв – прісноводних молюсків. Термін розвитку до статевої зрілості (марита) в організмі дефінітивного хазяїна становить 3,5–4 місяці.
   Зараження відбувається аліментарно під час випасання в заплаві річок, озер, заплавних луків, меліоративних каналів із травою, водою, сіном, забрудненими адолескаріями (вони зберігають життєздатність до заморозків).
   Клінічні прояви. Гострий перебіг парамфістоматозу спостерігається через 2–3 тижні після випасу на неблагополучному пасовищі. У ВРХ спостерігають пригніченість, слабкість, зниження апетиту, незначне підвищення температури, пронос (іноді з домішкою крові); боки западають, хвіст і тазові кінцівки забруднені фекаліями, під щелепою та коло підшийка є набряки, тварина має виснажений вигляд. Тварини гинуть від виснаження через 5–30 днів від початку хвороби. У телят та молодняку хвороба триває до 1,5 року. Хронічний перебіг знижує молочну продуктивність і вгодованість худоби, клінічно не проявляючись.
   За життя діагноз ставлять на підставі епізоотологічних даних, клінічних ознак та результатів овоскопічного дослідження яєць із фекалій.
   Лікування. Дегельмінтизацію проводять дворазово з інтервалом у 10 днів за гострого перебігу хвороби, наприклад бітіонолом, індивідуально – в суміші з комбікормом.
   Профілактика. Дегельмінтизацію дорослої ВРХ планують на початку стійлового періоду (за необхідності повторюють через 2 тижні після першої). Молодняк до дворічного віку піддають дегельмінтизації через 3–4 тижні після вигону на пасовище, двічі з інтервалом у 10 днів проводять спільні заходи щодо ліквідації молюсків.

Піроплазмоз великої рогатої худоби (техаська лихоманка)

   Етіологія. Трансмісивна хвороба тварин, яку спричиняють паразити еритроцитів крові – піроплазми. Життєвий цикл піроплазми протікає в організмах двох господарів – ВРХ та кліщів-переносників. Розмноження піроплазм в організмі тварин відбувається у крові шляхом простого поділу, а в організмі кліщів – у тканинах, гемолімфі та яйцях. В організмі тварин вони розмножуються спочатку у внутрішніх органах, а потім у периферичній крові.
   Клінічні прояви. У разі спонтанного ураження піроплазмозом інкубаційний період триває від 6 до 30 днів. Захворювання протікає найчастіше гостро, рідше – хронічно. Протягом першої доби температура тіла підвищується до 42 °С, тварини різко пригнічені. Слизові оболонки на початку хвороби анемічні, а на 3–4-й день захворювання жовтяничні. Тварини частіше лежать, припиняють їсти й пити, спостерігають витікання з очей. Перистальтика кишечника ослаблена. У перший період захворювання сеча стає жовтуватою, потім набуває червонуватого кольору, а на 3–4-й день хвороби сеча стає темно-коричневою. Частішають пульс і дихання, настає кахексія. За несприятливого прогнозу та несвоєчасного лікування летальний результат настає через 6–7 днів від початку захворювання.
   Хронічний перебіг зазвичай спостерігають у тварин із підвищеною резистентністю або у особин, що раніше перехворіли. Іноді можливі рецидиви захворювання, які проявляються повторним підвищенням температури тіла, пригніченням, кахексією, набряками.
   Діагноз ставлять на підставі клінічних та лабораторних досліджень крові з урахуванням епізоотологічних даних, наявності кліщів – переносників захворювання, сезону поширення хвороби.
   Лікування. Ін’єкції беренілу (азидину) внутрішньом’язово. У важких випадках ін’єкцію повторюють. Також призначають діамедин. Тваринам забезпечують спокій, дієтичне харчування. Оскільки при цьому захворюванні в організмі тварин виникає дефіцит вітаміну В12 (ціанкобаламін), необхідно вводити в корми або робити ін’єкції вітаміну В12, а також серцевих препаратів, наприклад сульфокамфокаїну. У важких випадках внутрішньовенно або підшкірно вводять гемодез.
   Профілактика. Основне завдання під час ліквідації та попередження розвитку піроплазмозу полягає в проведенні комплексу профілактичних заходів, що передбачають хіміопрофілактику та боротьбу з кліщами-переносниками. Для цього тварин періодично обробляють репелентами і вводять береніл (азидин) через кожні 10 днів.

Псороптоз жуйних тварин, або нашкірникова короста