Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Один из составителей исходного «Оксфордского словаря английского языка» в припадке безумия отрезал себе член.

Еще   [X]

 0 

Страшний Суд (Басараба Василь)

Що робити, коли у твоє сьогодення раптово вдираються страшні таємниці минулого?.. Богдан і Оля вирішили одружитися. Але ніхто й гадки не мав, чим обернеться звичайне знайомство з потенційними родичами… Чи можливо побудувати спільне майбутнє, якщо дід коханої людини колись, у далекі роки Другої світової, убив по-звірячому твоїх дідуся й бабусю? І чи здатне кохання перегорнути цю трагічну сторінку життя?..

Роман – дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова».

Год издания: 2013

Цена: 55.5 руб.



С книгой «Страшний Суд» также читают:

Предпросмотр книги «Страшний Суд»

Страшний Суд

   Що робити, коли у твоє сьогодення раптово вдираються страшні таємниці минулого?.. Богдан і Оля вирішили одружитися. Але ніхто й гадки не мав, чим обернеться звичайне знайомство з потенційними родичами… Чи можливо побудувати спільне майбутнє, якщо дід коханої людини колись, у далекі роки Другої світової, убив по-звірячому твоїх дідуся й бабусю? І чи здатне кохання перегорнути цю трагічну сторінку життя?..
   Роман – дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова».


Василь Басараба Страшний Суд

   Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!
Святе Письмо


   Дизайнер обкладинки Надія Величко

   © Басараба В. Н., 2013
   © Shutterstock.com / Aleshyn_Andrei, обкладинка, 2013
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013


* * *
   «Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Тетяна та Юрій Логуші,
засновники проекту
   Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
   Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
   Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
   koronatsiya.com

Правда про Cудний день

   Усі дружно експериментують із земною цивілізацією, поліпшують чи деградують людську расу. А вона, ця раса, продовжує, як і тисячі років перед цим, боротися за людське щастя і гідність, вирішувати віковічні проблеми багатства і бідності, ростити дітей, перед якими ці проблеми постануть знову. Василь Басараба, хто до освоєння «землі прози» добре заявив про себе в «небі поезії», позакладав у основу свого «Страшного Суду» соціальні та етичні підходи. Так, цьогорічний дипломант «Коронації слова» створювався за класичною формою. А щодо змісту… приготуйтеся споглядати картини рукотворного Страшного Суду, що виходить за межі людського розуміння, бо вершать його манкурти-перевертні, які стали прокляттям власного народу!
   Моторошні криваві роки пропаганд та ідеологій. Брат іде на брата, або, рятуючись, зраджує свій народ, зрікається його. Колишній Мойсеєнко, дописуючи до свого прізвища «-ов», перероджується в Мойсеєнкова. Росіяни, українці й інші народи есесесерії стають до бою під різними прапорами чужої правди і чужої брехні. «Великі краплі дощу залопотіли у дворі, залишаючи на бетоні чорні цятки, ніби сліди від куль…» – рядки з роману Василя Басараби – страшна засторога від того, щоб подібні картини назавжди залишалися в минулому й не викликали в нашій уяві таких лячних асоціацій.
   У романі відсутні криваві сцени кагебістських катувань бійців УПА, як і криваві допити чи повішання гебістів вояками УПА. Тут ви не знайдете погоні в горах чи в лісах, занурення у воду волинських боліт вояків повстанської визвольної армії, – лише дві чоловічі постаті, дві жертви однієї ідеологічної машини…
   До колишнього совєтського окупанта Мойсеєнкова несподівано приїздять двоє молодих людей. Нащадки Мордвінова, якого свого часу Радянська влада посилала звільняти Україну від українців і заселяти ними Сибір, з’явилися, щоб нагадати Мойсеєнкову про давно минулі дні та спільний «подвиг» з їхнім батьком і дідом. Спадкоємці хочуть сьогодні, живучи у ринковий час, отримати від тієї трагічної минувшини свої дивіденди. Але реальність цього не пробачає. Усе закінчується трагедією. Страшним Судом. Жорстока війна оплачує борг і заднім числом. Людське життя знову поливається кров’ю.
   Роман Василя Басараби мають прочитати всі, хто досі висіває чорні, криваві плями на наших мирних стінах, віддаючи тій чи іншій ідеології перевагу, забувши, що все то не від Бога й не від людини… А від лукавого.
Олег Чорногуз, письменник

Зачин


   Землю цю конем не об’їдеш, поглядом не обіймеш, думкою не облетиш. Треба бути птахом небесним, і крила мати, і весь вік ширяти у піднебессі, а все ж землі своєї не осягнеш. Вона вічна і вища за нас, скільки б нас не було, не перейшло в часолеті, кожного в лоно своє забирає земля.
   Дух до неба злітає, у сонячні сфери, у блакить золоту. Дух витає над світом, щоб впасти насінням у нові покоління, що знову пройдуть землею.
   А нині ти сущий тут, виходиш зі світла оцього світанку і йдеш по твердій землі у свій день.
   Ось він, цей день. Сонцем повитий, росами вмитий, небом увінчаний. Юний і вічний. Тисячі років тому був такий в оцьому просторі.
   І в тому дні в буянні земної краси Він до Неї йшов…
   Богдан щойно звернув на її вулицю, що збігала між вишень і чепурних хатин у край передмістя.
   Господи, яка краса, яка радість життя, який благословенний день бринить довкола! Людино, приходиш у світ, живи і втішайся цією красою, неси у серці добро, радій тим, що тобі даровано!..
   Поринув у майже сільську ідилію, а в очах його виник образ Івана Йосиповича, і навіть голос його долинув у вранішній тиші, озвався, немов наяву…
   «Дорогенькі мої, – не раз казав Іван Йосипович. – Той судний день уже давно прийшов і постав перед вами. Тільки не бачать очі цього і не вбирає розум, бо не можна враз осягнути того, що довкола, з усіх боків обіймає тебе, що глибше за твердь земну і вище від хмар, що завжди, скрізь і в усьому.
   Так, істина є, що в Бога один день – як тисяча літ. І тисяча літ – як один день, дорогенькі мої. А хто про це відає, а коли й знає, то чи думає, що це? Бо сказано ще у Святому Письмі: «Вони, немов звірина нерозумна, зрощена природою на зловлення і загибель, зневажають те, чого не розуміють, і в тлінні своїм будуть знищені, і приймуть заплату за лихі вчинки».
   А ще у Книзі, дорогенькі мої, мовлено: «Вони волю обіцяють їм, самі бувши рабами тління. Бо хто ким переможений, той тому й раб».
   Гляньте й осягніть, куди біжать на земних шляхах і перехрестях двоногі істоти, мільйони напирають на мільйони, у шаленій метушні розгойдують світ мільярд за мільярдом. А про скількох із тих міріадів мовлено: «Вони повсякденну розпусту вважають за розкіш, самі бруд та неслава…»
   Іван Йосипович не раз говорить словами Святого Письма. Але не всім і не завжди. Десь не скаже нічого і промовчить. Тільки всміхнеться невесело й гірко: навіщо розсипати перли перед стадом. А може, не так думає в ту мить старий мудрий чоловік, на плечах якого вже важка ноша літ, а в очах відбивається світло далеких світів і барви нового дня.
   Він і сам схожий на біблійного пророка, що в уяву прийшов із віків.
   Івана Йосиповича ніхто ніколи в їхньому колі не бачив злим, жорстким, категоричним, несправедливим. Він усім своїм ликом випромінює доброту, чуйність, увагу. «Дорогенькі мої» – ось його улюблене звертання до людей.
   Добре, що він є в цьому світі, що він поруч…

Приручений звір

1

   Богдан закам’янів біля воріт, усередині йому все похололо, а під сорочкою сипонуло іскрами. Собака летів прямо на нього, готовий стрибнути і вчепитися своїми гострими зубами в горло. І стрибнув за якусь мить, пружно відбившись від землі грубезними лапами, злетів угору. Богдан інстинктивно викинув уперед руки, затуляючи обличчя. Собака клацнув зубами і ледве не вхопив за пальці. Але раптово гепнув додолу, наче важкий мішок. Масивний ланцюг, припнутий кільцем до сталевого дроту, спружинив і відкинув його назад.
   Собака ще більше озвірів, щось грізне й дрімучо дике було в його гарчанні, у глухому, здавленому ланцюгом гавкоті, у шаленому блиску очей. Знову і знову рвався він доп’ястися своєї жертви, ланцюг зводив його на задні лапи й відкидав убік. Якихось півметра не вистачало звіру, і він аж тіпався від люті й безпорадності.
   Богдан почав задкувати до воріт, але з-за рогу хати вийшов і різко крикнув до собаки середнього зросту кремезний дід. Собака відразу втих, неохоче відступив, але весь тремтів, стиха гарчав. І вогнем блискали його очі.
   Скоса зиркаючи на звіра, Богдан привітався до старого. Той мовчки кивнув і насторожено та запитливо дивився на гостя. Богдан тільки зібрався пояснити причину свого візиту, але не встиг мовити навіть слова, як назустріч вибігла Оля й вигукнула дідові:
   – Це до мене!
   Ухопила Богдана за руку і потягла за собою до хати.
   Усе сталося так швидко, що він не зміг не тільки нічого промовити, а й старого хоч би побіжно розгледіти.
   Поволі приходив до тями. Тут, у залитій сонцем кімнаті, було чисто й затишно. Ольга влаштувала його у зручне крісло, увімкнула телевізор, перепросила та пішла готувати каву.
   – Я швиденько, – озирнулась у дверях і сяйнула своєю незбагненною усмішкою.
   Оце так вскочив у халепу! А що, якби те страшидло зірвалося з цепу? Ото було б видовище. Справжнісінький тобі фільм жахів. На очах у всіх розірвав би на шматки. І ніхто б нічого не встиг зробити. Хіба що «швидку» потім викликати. Якщо ще знадобилася б.
   А звідки було знати, що у дворі такий собацюра? Хоча б на воротах написали, як належить: «У дворі злий пес». Уже б якось налаштувався на можливі неприємні хвилини. А так раптово й несподівано, як грім із ясного неба. Ішов із радісними думками і світлим настроєм, а тут…
   – А ось і я. З кавою, – знов усміхнулася з порога Ольга.
   Вона тримала в руках темно-зелену тацю з чашками й невеличкою вазою, ущерть заповненою цукерками. Легко ступаючи, пройшла до столика, поставила тацю та вмостилась у кріслі навпроти.
   – Прошу дуже. – Усмішка зникла з її обличчя, вона дивилася приязно й турботливо своїми великими блакитними очима. Своїми сяйливими, неповторними, дивовижними очима.
   – Заспокоївся? – запитала ледве чутно й співчутливо. – Це я винна, треба було попередити тебе…
   – Та ні, нічого. Усе в нормі, – Богдан справді вже повеселішав. – Усе добре, Олю, дякую, що ти порятувала мене.
   – А як же я могла інакше? Сама ж тебе запросила. Ти мій проханий гість. – Усмішка сяйнула в її очах. – Але, вибач, якось забула сказати тобі про того диявола. Якщо чесно, то я й сама його боюся.
   – У таких випадках на воротах пишуть, що у дворі злий собака. А то ще когось до інфаркту доведе.
   – Там написано. Ти що, не помітив?
   – Та ніби нема нічого…
   Ольга стенула плечима, підсунула вазу з цукерками ближче до нього.
   – Бери до кави, не соромся. Почувайся, як удома…
   – Але не забувай, що в гостях.
   – Але пам’ятай, що ти проханий гість. Я ж на тебе чекала.
   Справді, проводжаючи його, Ольга сказала: «Приїдеш – приходь відразу. Я буду вдома. А то в нас із телефоном завжди якісь проблеми, можеш не додзвонитися».
   Вони познайомилися на вечірці, коли Тетяна відзначала свій день народження. Були всі свої, з лікарні. Коли прийшла Оля з розкішним букетом троянд, Таня відрекомендувала її: «Знайомтеся, моя сестричка Ольга. Та не рідна, двоюрідна, а така, як рідна…»
   Ольга спочатку була знічена загальною увагою компанії, почувалася трохи скуто. А Богдан відразу ахнув у душі, коли побачив її, дивився й не відводив очей. Хоча всі дивилися: хто оцінливо, хто заздрісно, хто байдуже.
   Ніби вгадуючи його бажання, Таня взяла новоприбулу гостю за руку й привела прямісінько до нього, розпорядилася, щоб гості посунулися на одне місце, і мовила: «Будеш сидіти біля мого шефа. Ти його не бійся, він мій шеф, а не твій. Дивися, розважай трохи його, а то він щось занудьгував. І ви, Богдане Васильовичу, не давайте сумувати Олі».
   Вони відразу знайшли спільну мову. Говорили про все на світі, жартували, сміялися, танцювали. До кінця вечора Богданові здавалося, що вони вже давно знають одне одного. Сказав про це Олі, а вона засміялася: «Знаєте, я теж про це щойно подумала».
   Тоді він проводжав її додому. На перехресті Ольга сказала: «Оце моя вулиця. Тут я вже сама доберуся – до хати сто метрів». Прощаючись, домовилися зустрітися завтра. Наступного вечора вони блукали містом, посиділи в кав’ярні. Потім зустрілися в Тетяни вдома, куди їх запросили й де гостинно приймали. І Тетяна, і її чоловік Віктор дуже люб’язно припрошували за столом, були цікавими співбесідниками. Засиділися допізна, і тоді Богдан підвіз Ольгу на таксі аж до хати, а сам поїхав далі.
   Коли дізнався, що має їхати до Києва і сказав про це Олі, помітив, як вона засмутилася, трохи помовчала, а тоді запитала:
   – Можна я тебе проведу?
   – Не можна, а треба, – відповів їй напівжартома.
   Прощалися тоді на пероні. Богдан обережно й несміло поцілував її. Вона, звівши на нього свої очі, говорила якось жалібно, по-дитячому:
   – Це ж два тижні, так довго! Приїдеш – приходь відразу…
   Приїхав, на якусь часинку заскочив додому, залишив речі й відразу примчав сюди…
   Вони вже допили каву. Він дивився в її очі, а вона поринала в глибини його погляду.
   – Оленько, я на хвилинку забіг, мені ще треба довідатися, що там на роботі, стільки часу не був… Хоча б черговому зателефоную… А ще хочу до мами в село поїхати. Давай увечері зустрінемось.
   – Добре, – мовила покірно й засмучено. – Я тебе проведу.
   Вони вийшли у двір. Собака знову загримів ланцюгом, загарчав і загавкав. Це було жахаюче видовище. Аж коли опинилися на вулиці, оте несамовите валування припинилося.
   – Ось бачиш, є напис, – показала Ольга на ворота.
   – Справді є. Та хіба його тут помітиш? Дуже дрібно написано. На таке страховисько треба метровими буквами писати.
   На воротах висіла табличка, де ледь виднівся вицвілий напис: «Во дворе злая собака». Зовсім маленькими літерами, ніби зумисне, щоб ніхто зайвий раз не помітив.

2

   Дорогою додому весь час перебував під враженнями від зустрічі з Ольгою. В очах стояла її легка й рухлива постава, її граційні рухи, її дивовижні очі – оте небесне оксамитове сяйво, її малинові вуста, ніби стиглі, налиті соком вишні, її пишне русяве волосся, що хвилями спадає на плечі й непокірним пасмом торкається брів. Тоді вона так легко, якось блискавично й непомітно відкидає його назад, відкриваючи округле чоло. А те пасмо, ніби граючись із її рукою, знову повертається, легким крилом нависає над очима. Якась невловима мить – і знов його нема.
   Богдан якось не відразу зауважив, що на обличчі в Ольги нема косметики. Жодного, як кажуть, макіяжу. Природа щедро вималювала її портрет, так що тут зайвими є і помада, і туш, і тіні, і ще якісь там рум’яна.
   Вона чарівна, вона молода. Це ж, мабуть, між ними різниця у віці – добрий десяток років. А може, і ні. Їй нині десь двадцять чотири чи двадцять п’ять. А йому тридцять третій пішов. Не така вже й велика віддаль. Це він так думає. А як вважає вона, поки що невідомо. І взагалі – не встиг познайомитися, а вже вибудовує далекосяжні плани. Можливо, ще рано свататися? Ой, дивись, Богдане Васильовичу, щоб тобі зненацька гарбуза не вхопити.
   Правду кажучи, донедавна він про одруження навіть не думав. Хоча йому всі навкруги прямо говорили, натякали, скільки можна самувати й сумувати. Атож, відколи так несподівано увійшла в його дім і в його душу біда, як не стало Ліди, поселилися там самота і сум. Навіть маленька донька не могла до кінця розрадити. Намагався частіше бачитися з нею, носив на руках, бавився, радів, коли мала сміялася й пустувала, потурав усім її примхам, а все ж туман зажури і смутку не розвіювався в його очах. Дивлячись і бачачи все те, теща в перші роки тільки зітхала й нерідко непомітно змахувала сльозу. А то якось сама мову завела: «Знаєш, Богдане, дитині потрібна мати. Ліди вже не піднімеш. А Юлі скоро шість буде. Треба знайти людину, яка б замінила дитині маму. Знаю, що важко, та світ не без добрих людей…»
   Сам знав і не раз думав про це. Так, дитині потрібна мама, навіть така добра й чуйна бабуся не замінить Юлі рідної матері. А хто замінить? Ніхто. Але ж розумів, що треба, треба, щоб донечка була з ним завжди, щоб мала свою домівку, щоб завжди поруч із нею були батько і мати, щоб це була сім’я.
   Ось уже четвертий рік минув відтоді, як сталася та біда. Ліда померла цілком несподівано при пологах. Дитини теж не вдалося врятувати…
   Ті дні й ночі промайнули ніби в якомусь страшному сні. Усе сприймалося віддалено й розмито, як у тумані. Згадати щось конкретне й чітке було важко. Тільки відчуття власного відчаю, безсилля, гіркий присмак туги й безвиході.
   Богдан відігнав від себе ті спогади й підняв телефонну трубку. Ще вранці домовився з Олегом, що той завезе його в село до матері. У неї Юля, тож їхати має обов’язково. Дві години туди, дві – назад, і там із годину треба побути. До вечора встигне повернутися.

3

   Собака спідлоба зиркав на господаря, був насторожений і напружений. Вочевидь, те загравання і похвальба не дуже йому подобалися, але нічого не вдієш. Тримався й терпів.
   Дід зиркнув на Ольгу й похмуро, якось аж нервово запитав:
   – Хто то приходив?
   Ольгу враз зупинила ота небувала цікавість. Зазвичай діда ніби ніщо не обходило, ходив собі осторонь від усього, що коїлося у дворі. А оце, бач, аж за ними вслід вийшов зі своєї хатини, та ще й запитує.
   – Це до мене, діду, мій добрий знайомий…
   Дід кинув собаку, став ближче, знизав плечима.
   – А що йому треба було?
   – Нічого. Просто зайшов провідати, давно не бачилися. А що вам, діду, до того?
   Дід щось буркнув собі під ніс, глянув на ворота, лице його ще більше покрилося багрянцем. Сказав уже якось роздратовано:
   – Як то що? Ходять тут, панімаєш, разниє, собаку оно дразнять. Перепугали його на смерть, до сіх пор дрожить…
   – Та нічого вашому собаці не сталося. Прив’яжіть його в себе за врем’янкою, а то припнули біля воріт оте страховидло. Справді перелякає когось до смерті або зірветься і загризе. Тоді будемо мати мороку…
   – Так я про то ж і говорю: ходять тут разниє, собаку дразнять. Ще сорветься і порве. Кому ето нада?
   – Ти чого, старий, до дитини пристав? – визирнула з дверей хатини баба Настя. – Чого заводишся? Ішов би до хати, полежав трохи, а то чомусь розійшовся не на жарт, ніби тебе ґедзь укусив.
   – Я правду говорю, – огризнувся дід і почвалав у врем’янку.
   Ця хатина стояла трохи збоку від великої хати. У ній, скільки Оля себе пам’ятає, жили дід із бабою, а вони з мамою, татом і братом Андрієм – у більшій, новій хаті. Правда, Андрій зараз уже одружений, живе у Києві, служить там у війську.
   – Заспокойся, дитино, не переймайся, – співчутливо говорила баба Настя, ступаючи вслід за Ольгою до її кімнати. – Не знаю, що таке з ним сталося. Ото як зайшов той молодий чоловік до тебе, то він вскочив у хату, сів біля вікна, розгорнув газету, а сам у двір позирає. Так і просидів мовчки, аж поки ви з хати не вийшли. А тоді ступив за поріг та й за вами слідом. Іде, ніби скрадається, усе до твого гостя придивляється. Та й став собаку гладити.
   Оля уявила, як дід іде за ними назирці, й аж розсміялася. Це справді було, мабуть, кумедне видовище.
   Баба Настя з подивом глянула на неї, а тоді й собі усміхнулася.
   – От і добре, що ти не сердишся. Не бери, дитино, близько до серця й не зважай на його слова. Він уже старий, і щось на нього найшло.
   – Я не зважаю, бабуню. Цей маленький ексцес не затьмарив мого настрою.
   – От і добре, дитино. Я рада за тебе. А що ж твій гість так швидко пішов? Я ж думала зайти, подивитися на нього зблизька, а він утік. Прийшов, то сиди, чого бігати туди-сюди?
   Оля добре знала цю грайливо-жартівливу бабусину манеру розмовляти, тому тільки втішено усміхалася сама до себе. Прибирала зі столу й мовчки слухала. Бабуся вдавано сердилася:
   – Як це так: то в неї нікого нема, а то появився один, і тут же його не стало? Дивись, дівко, щоб не зник назовсім, а то знову будеш сидіти в хаті, як у монастирській келії.
   – А то вже, бабуню, як доля поверне.
   – Ой, бачу по очах, що тут щось серйозне. Аж світишся вся, сяєш, як вранішнє сонечко. Невже, Олю, знайшла те, на що так довго чекала?
   – Не знаю, бабуню, не знаю. Але здається, що так.
   – От і добре, дитино. Бо вже пора. Так хочеться на твоєму весіллі ще побути.
   Далі вони балакали без жартів. Оля довірливо повідала бабуні про Богдана все, що знала. І про їхнє знайомство, і про зустрічі, і про цю двотижневу розлуку, і про сьогоднішній візит, і про те, що домовилися побачитися увечері. Переповіла їхні розмови майже дослівно. І говорила так щиро й захоплено, що бабуня, дивлячись у її сяючі очі, тільки головою кивала.
   Так за розмовою їх застала мама, повернувшись із церкви. Глянула на обох, присіла поруч на дивані.
   – І що це ви тут обговорюєте таке цікаве без мене? Чому замовкли? Що, секрети якісь від матері?
   Баба Настя з усміхом, змовницьки глянула на Олю.
   – Ну що, казати чи ні?
   Оля тільки плечима стенула: які там секрети, кажіть, якщо хочете. Мама вже про Богдана знає, ще кілька днів тому Оля сама розповіла про нього.
   – Слухай, Валю, оце зранку до твоєї дочки кавалер приходив, – почала бабця чинно свою розповідь. – Та скажу тобі, що недовго пробув. Я тільки зібралася зайти, познайомитися, коли бачу, вона його вже до воріт повела. А здалеку хіба роздивишся?
   Мама стурбовано глянула, поцікавилася, чи це був «той самий Богдан» і чи вони не посварилися.
   Ольга тільки ствердно кивнула й заперечливо похитала головою на ці запитання.
   – Яке там «посварилися»? – не замовкала бабуня. – Вона на нього мало не молиться. Видать, не на жарт закрутив дівці голову.
   – То й добре, – засміялася на ті слова мати, – а то за своїми книжками й телевізором світа не бачила. Я вже переживала за неї: чи не вікуватиме дівкою. Нічого й нікого не треба їй.
   Мати звелася на ноги. Хотіла ще щось сказати, але махнула рукою і рушила до дверей.
   – Давайте обідати, а то я щось зголодніла, – оглянулася від порога.
   У цю мить у дворі знову гучно та розлютовано загавкав, загримотів ланцюгом собака. Ольга вибігла подивитися, хто там прийшов.

4

   Біля воріт стояло двоє незнайомих чоловіків: один старший, із залисиною та сивиною на скронях, другий молодший, високий, крутоплечий, із короткою стрижкою.
   Ольга заспокоїла Барса, підійшла ближче.
   – Мойсеенков Павел Петрович здесь проживает? – запитав старший.
   – Тут, – кивнула Ольга.
   – Позвать можно?
   – Зараз покличу.
   Ольга метнулася було до врем’янки, але дід уже сам вийшов з-за рогу.
   – Діду, це вас питають, – кинула на ходу й заспішила до хати.
   Дід крикнув на собаку, який знову почав лютувати. Барс заторохтів ланцюгом і заховався в будку. Невдоволено й сердито визирав звідти, але вже не гарчав.
   – Ай да зверь, – сказав старший, простягаючи господареві руку. – Здравствуйте, Павел Петрович, привет вам от вашего боевого товарища Миши Мордвинова. Помните его?
   Блискавка шмагонула по хмарі, пошматувавши її сліпучими зиґзаґами, і тієї ж миті угорі так гримнуло, ніби снаряд розірвався. Той вибух струснув повітря, аж шибки у вікнах забряжчали.
   Чи ті слова, чи той страшенний гуркіт так ошелешили старого, що він стояв із роззявленим ротом і з розширеними очима, переповненими подивом і жахом. Стояв занімілий і закам’янілий, втупивши погляд лисому прямо в перенісся.
   Так тривало якусь хвилину, але цей голос, ця блискавка і грім вернули його в минуле на цілу вічність. «Да я тебя, Моська, сейчас пристрелю, как собаку!» На нього дивилися колючі, злі очі Міші Мордвінова і чорний отвір автомата.
   – Павел Петрович, да очнитесь вы. Вас что, гром так напугал? Помните Мордвинова Михаила?
   – Да, помню, – пролепетав старий.
   – Так вот, я его сын, а он – внучек, – лисий ткнув рукою на крутоплечого.
   Знову сяйнула блискавиця й розкотисто загуркотів грім. Великі краплі дощу залопотіли у дворі, залишаючи на бетоні чорні цятки, ніби сліди від куль.
   Треба було ховатися, але господар ще не вийшов із заціпеніння, дивився на обох візитерів і мовчав.
   – Что-то вы не рады гостям, – криво посміхнувся лисий. – Ведите в дом, не стоять же нам на дожде…
   Старий кивнув головою, вайлувато розвернувся на місці і явно неохоче повів несподіваних гостей до хатини. Ішов поволі, ледве переставляючи ноги, а ті двоє за ним зовсім близько, мало не наступаючи на п’яти. Так, ніби не він їх вів за собою, а вони його, напираючи й підштовхуючи ззаду.
   Баби в хатині не було. Павло вказав лисому й кремезному на стільці, сам сів у кутку біля столу. Мовчали.
   Ті двоє роздивлялися навколо себе, по стінах, де висіли картини й фотографії в рамках, прикипіли очима до образíв у вишиваних рушниках на пóкуті.
   Важко чахкав годинник на стіні, а за вікном усе дужчала, блискала і гримотіла гроза. Суцільною стіною стояла за шибками злива, сизою і мерехтливою, рухливою, але все-таки стіною.
   – Да, кстати, меня зовут Вадим, Вадик Мордвинов, а его – Толик. Ваш боевой товариш – это мой родной отец, а его дед, – кивнув лисий на молодика. – Мы к вам по делу…
   Павло все ще розгублено й насторожено дивився на обох зразу і не казав нічого.
   – Письмо, отец, – озвався Толік.
   – Ах, да, чуть не забыл, вам здесь письменное послание. – Вадим дістав із нагрудної кишені згорнутий учетверо аркуш та подав через стіл. – Прочтите, Павел Петрович.
   Послання було лаконічне: «Паша, привет! Надеюсь, ты меня не забыл еще окончательно. Я о тебе часто вспоминаю, о наших совместных боевых действиях. Сам приехать не могу, а дело наше надо решить. Откладывать дальше некуда. Сам понимаешь – года уже не те. Жалко, если пропадет. Мои, Вадим и Толик, тебе помогут. А ты укажи им, где, что и как… Это и в твоих интересах, Паша, так что сделай все, что надо. Помнишь наш уговор? Желаю успеха. Обнимаю. Твой Миша Мордвинов».
   – Вот такое дело, Павел Петрович, – обізвався Вадим, побачивши, що господар відірвав погляд від папірця.
   – Да, я понял, – тихо проказав Павло і знову згорнув листа вчетверо.
   За вікном сліпучо блиснуло. Хатину струсонуло страшенним вибухом. Старий коротко охнув, перехилився зі стільця набік і важко впав на підлогу.

5

   З Олегом вони вчилися в одному класі. Ще з дитинства були нерозлучними друзями, а після школи життя розвело їх різними шляхами. Коли Богдан навчався в медичному, Олег служив в армії аж у Хабаровську, потім працював на кількох ударних всесоюзних будовах: «вахтовим методом» на нафтових об’єктах Тюмені зумів заробити стартовий капітал для власної справи. Правда, більше половини його осіло на рахунку в Ощадбанку, який заморозили в дев’яносто другому.
   Олег не раз розповідав про це, насміхаючись із себе й дивуючись, як так легко дозволяв себе одурити. Не оминув цієї болючої теми й сьогодні:
   – Чуєш, вони людям по п’ятдесят гривень видають! Подивися, що біля тих кас робиться: ще з ночі стоять, списки складають. Чуєш, у нього п’ятдесят тисяч лежить у банку, а йому п’ятдесят гривень!
   Оце «чуєш» було його улюбленим слівцем. Вставляв його будь-де й будь-коли, особливо коли хвилювався.
   – І я теж молодець! Чуєш, сімнадцять тисяч у руках тримав, думав, куди їх приткнути. Уже й намірився на долари обміняти – один до одного. І треба ж таке! Дивлюсь-бачу, перший президент по телевізору виступає. Та так гарно розказує, що в нас незабаром будуть гривні. І тим, хто зберігає в банку, обмінюватимуть один до одного й без обмежень. Послухав і поніс… Чуєш, за два дні до Нового року. А з 1 січня заморозили. А він потім: «Маємо те, що маємо». Чуєш, та ще й потішає всіх, що «ті вклади Москва забрала». Не треба нас дурити, знаю я добре, хто їх у мене забрав…
   Олег знову скрушно похитує головою і щиро дивується:
   – Чуєш, по п’ятдесят гривень! Та ще й штурмом їх треба брати. Ха!
   Біля воріт Олег зупинив машину. Богдан глянув на циферблат.
   – Давай десь так через годину-півтори. Встигнеш?
   – Угу, – кивнув Олег, – під’їду.
   Олег поїхав до своїх: його хата на іншому кутку села.
   Від веранди назустріч уже йшла мама у своїй зеленій святковій кофті та квітчастій хустці. А попереду бігла Юля в рожевому платтячку з великим білим бантом на голівці. Підхопив її на руки – і донечка обійняла його за шию, відразу защебетала:
   – Татку, а мені бабуся бантики купила, білий і рожевий. А ще в нас є телятко маленьке, чорне з білою цяткою на лобі. І квочка з курчатами. А ще гусенята – такі маленькі та жовті. А ще до нас дід Льоня вчора приїхав…
   – Ти бачиш, усі новини повідомила, – втішено всміхалася мама. – Ото вже балакуча. А ми тебе зранку виглядали. Добре, що навідався. Он і дядько тебе питав, хоче побачити.
   На поріг вийшов старший мамин брат Леонід Арсенович. Це ж скільки часу вони не бачилися? Років п’ять тому був у них у гостях. Приїжджав із мамою. Так, тоді ще Ліда жива була, а Юлі рік виповнився.
   Дядько підійшов, міцно потис руку. Уважно й привітно дивився світло-сірими ясними очима. На високе засмагле чоло спадав трохи поріділий русявий чуб із відблисками сивини. Рівний прямий ніс, розкішні темні вуса й неповторна усмішка. Сам високий, ставний, худорлявий і широкоплечий.
   Мама не раз казала, що Льоня в молодості був справжній красень. Ота сувора неприкрашена чоловіча врода не пропала в ньому донині, тільки припала пилом часу, трохи потьмяніла.
   Богдан ще з дитячих літ любив і поважав дядю Льоню. Знав, що він живе на Донбасі, у Горлівці, працює на шахті. Навіть пишався цим. Не раз уявляв собі, що, закінчивши школу, поїде в Горлівку й теж стане шахтарем. А кожен приїзд дяді Льоні до них у гості був для Богдана незабутньою святковою подією.
   Відколи загинув в аварії батько, нікого ріднішого з чоловіків за дядю Льоню Богдан не мав. І хоч той жив далеко, та Богдан знав, що він десь є, що приїде, пришле листа чи вітальну листівку, зателефонує.
   – А ти посоліднішав, – усміхався дядько, – став поважніший. Знаю, що в столиці був. Як там Київ? Я тільки на вокзалі побував, думав у центр заскочити, але вже часу не лишалося. Із поїзда на поїзд.
   – Татку, а що ти мені привіз? – зацікавлено допитувалася Юля, зазираючи в очі.
   – Привіз, доню. Усе привіз, що ти хотіла. Ось бачиш, який великий пакет?
   – Ходімо до хати, бо вже обідати давно пора. Знали, що приїдеш, тож без тебе не починали. Ходімо, – запрошувала мама.
   Поки Богдан радував Юлю іграшками й ласощами, мама швиденько накрила на стіл.
   – Мамо, візьміть, тут київський хліб, ковбаса, сир.
   – Ой навіщо ти брав? Що, у нас їсти нема чого? А хліб добре, що привіз, хліб у них славний – як домашній.
   Мама бере хлібину, втішено оглядає її, кладе на стіл.
   – Льоню, – повертає вона голову до дядька, – хай би, може, Петро прийшов? Піду, мабуть, покличу. Посидите, поговорите…
   Петро – їхній сусід, а дядьків ровесник і друг дитинства та юності. Хата його поруч, за парканом, то й довго чекати не довелося. Увійшов до хати, привітався з Богданом, кинув оком на стіл.
   – Я-то вже обідав, але в хорошій компанії посидіти не гріх. Коли ми так ще збиралися? Уже й не згадаю, коли ти, Льоню, останній раз приїжджав. Богдана і то зрідка бачу здалеку, побалакати нема коли.
   Петро поставив на стіл пляшку й прокоментував:
   – Своя, домашня, свіженька, ще зранку капала.
   Першу випили за зустріч, другу – за здоров’я. Далі підняли за все добре. Чарочки були невеличкі, то спочатку наливали по повній, потім – по половині, а Богданові дядько Льоня наповнював щедро, по вінця. Ще й примовляв:
   – Тобі можна – молодий, здоровий. А нам, дідам, уже зась. Ми своє відпили. Правда, Петю? Чи й тобі повну налити?
   – Ні-ні! – хапався рукою за чарку сусід. – Мені цього вже забагацько буде. Ти собі наливай, ти ще крепкий. – І, повернувшись до Богдана, продовжував: – Глянь, який у тебе дядько. Хіба скажеш, що йому скоро сімдесят? І чуба не розгубив, снігом тільки трохи присипало. А глянь на мене – облисів геть, зігнувся, як дуга. А ми ж однолітки, я навіть на півроку молодший. Хіба хто скаже? А він же пережив не те, що я. Змолоду і по тюрмах, і по таборах, і на шахтах. Я тільки армію відбув і назад додому вернувся…
   – Ти скільки служив? – перепитав дядько сусіда.
   – Три з половиною. У сорок дев’ятому в кінці року взяли, то вернувся в п’ятдесят третьому.
   – А мене взяли в сорок восьмому, вісім років у таборах вибув. У п’ятдесят шостому вийшов, раніше випустили. Вони б мене не взяли, якби Роман мене не відправив додому. Був би я з ним до останнього в тому бою. Того дня, як мене взяли, їх, побитих, привезли, у дворі МГБ[1] під стіною посадили. П’ятеро їх було. Я з вікна тюрми Романа серед них відразу побачив. Усіх їх упізнав, а Романа першого. Хоч він сидів у тому ряду третій. Перший був Петро Соловей, другий – Володька Мельник, за Романом – Василь Ковальчук, а скраю – Іван Соловей…
   – Їх там, на хуторі, на Діброві, у дворі Солов’я оточили, – мовив дядько Петро, – мені потім Остап Дубенців розказав. Бачив усе з горба, зі своєї хати. З горища дивився. Півдня вони відстрілювалися, у хліві засіли, а хлів із каменю був, то ніяк не могли їх дістати. А вони з кулеметом, із гранатами зайняли кругову оборону й не підпускали близько…
   – Із кулеметом Роман був, – тихо озвався дядько Льоня, – в інших автомати були, у Петра й Василя – пепеша, в Івана й Володьки – шмайсери. А в Романа – ручний кулемет. Я їх усіх бачив, як на зустріч із Романом ходив. І за день до того бою був разом із ними… А Роман мене відпровадив…
   Богдан слухав ті спогади з великою цікавістю, ловив кожне слово дядька й сусіда. Він знав про ті трагічні події з розповідей мами. Знав про її братів, Романа і Гришу, які були, як мама казала, «у хлопцях», знав, що обоє загинули: Гриша – у сорок п’ятому, Роман – у сорок восьмому. Але сьогодні вперше чув ці спогади від дядька Льоні. Той ніколи раніше не торкався цієї теми в розмовах із Богданом. Та й зараз він розповідав не йому, а своєму товаришеві й ровеснику Петрові.
   – Тоді вони добре билися. Їх, видно, зразу хотіли живими взяти. Обступили з усіх боків і кричали, щоб здавалися. Остап чув і бачив усе. Спочатку не стріляли, а оточували й гукали через рупор, щоб виходили без зброї, тоді гарантують життя. Хлопці теж не стріляли, а коли емгебісти підлізли ближче, вдарили дружно з кулемета і з автоматів. Якогось там районного начальника і ще капітана поклали зразу…
   – Це ж на Великдень діялось. У перший день, у неділю. Мене взяли зранку, коли з церкви йшов. Забрали й повезли, – сказав дядько зовсім тихо, ніби сам до себе.
   – Так-так, на Великдень… Їх якраз перед обідом обступили там, на Діброві. У таке свято велике, у такий день святий смерть прийняли від тих антихристів, – кивав головою Петро, і очі його вогнем горіли. – А вони ж усі молоді були, по двадцять літ усім. Один лише Петро Солов’їв старший був років на п’ять, його брату Іванові – двадцять один…
   – Романові тієї весни якраз двадцять два виповнилося. А Василь і Володька його однолітки були, – підтвердив дядько. – Коли я їх усіх через ґрати того вечора помітив, мені в очах потемніло, мало не впав. Відразу здалося, що хлопці сплять: сиділи, мов живі, у білих сорочках, голови донизу схиливши, ніби поснули. Босі й без кашкетів, вітер волосся перебирає, чубами тріпоче. Але кров на сорочках, у кого на грудях, у кого на животі. У Романа плече й рукав були закривавлені, видно, у голову чи в шию вцілили…
   – Ой Боже, за що така кара? Їм би жити й жити, – зітхнула мама, прикладаючи хустинку до очей. Утерла сльози. Подивилася на Льоню, а потім на Петра. – Навіщо згадувати таке страшне й сумне? Хай воно ніколи не вертається… Не дай Боже…
   – Мусимо, Ганю, згадувати, – рішуче мовив сусід. – Хто ж про них згадає, якщо не ми, га? Та й Богдан хай послухає. Звідки йому про те знати?
   – Хай ніколи не вертається, але забувати про те не маємо права, – підтримав Петра дядько Льоня. – Пам’ятати й молодим розказати, щоб вони знали й не забували. Правда, Богдане? Я тобі ніколи нічого не розповідав, сам знаєш, не час був нашу ношу на ваші плечі перекладати. Дуже вже небезпечно й ризиковано було. Признаюся чесно: не раз мені думалося, що не дочекаюся того часу, коли можна буде вголос правду сказати. Але, слава Богу, розвалилася та сатанинська тюрма. Я завжди, усе життя вірив, що так має статися, що так буде, та боявся, що можу не дочекатися, не доживу до того дня…
   Приїхав Олег, зайшов у хату. Його запросили за стіл. Сказав, що вдома пообідав, а пити не буде, хоча в такій компанії не гріх би чарку-другу перехилити. Але сів збоку біля Богдана і став дослуховуватися до розмови.
   Юля то вмощувалася татові на коліна, то знову поверталася до своїх іграшок, то тулилася до бабусі. А за столом і далі згадували минулі дні.
   – Ти знаєш, Льоню, хто то сидить? – кивнув Петро на Олега. – Це ж того самого Василя Ковальчука племінник, його батько – Василів менший брат. А ти знаєш, друже, про свого дядька Василя?
   – Та трохи знаю, – кивнув Олег, – батько якось розказував.
   – А ти послухай, що тобі дядько Льонька зараз скаже. Такого більше не почуєш.
   – Охоче послухаю, мені нема куди поспішати.
   Богдан ще трохи був за столом, а тоді вийшов на кухню і сів за телефон. Подзвонив Ользі раз, другий, третій. Але в трубці монотонно лунали довгі гудки. Ніхто не відповідав. Отже, не працює… Жаль. Оля чекатиме, як домовилися, на розі, біля гастроному, о сьомій. Залишається година. Навіть якби виїхали негайно, усе ж не встигнуть. Жаль. Знову набирав її номер і слухав нетерплячий виклик, на який ніхто не озивався. Треба дзвонити Тані…
   Спочатку стиха, а тоді голосніше за дверима зринули голоси:
То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали —
То лихі вороги
На наш край дорогий,
Мов голодні вовки, налітали…

   Пісня долинала з кімнати, летіла вільно й розлого, заповнила собою все навкруги. І Богдан кинувся їй назустріч.
   Співали дядько і сусід. Їхні голоси лунали молодо й дужо, напрочуд злагоджено й гарно. І очі їхні горіли молодечим вогнем, обличчя розшарілися, мерехтіли рум’янцем. Здавалося, їм обом лише по двадцять, а не по сім десятків кожному.

6

   Та гроза почалася так раптово, так блискало і гримотіло, лило як із відра, що можна було вважати її головною подією дня. Це якби не вранішній візит Богдана, а потім не пригода з дідом. Коли влетів у веранду отой кремезний молодик із криком: «Эй, люди, помогите, старику плохо!» – усі кинулися до врем’янки. Дід швидко прийшов до тями, йому дали таблетку і вклали в постіль.
   Ті обидва гості невдовзі, ледь вщухла злива, зникли за воротами, пообіцявши навідатися «в другой раз»…
   Ольга стояла біля гастроному, виглядаючи Богдана. Уже сьома минула. Мав би бути, але чомусь нема. «Чекатиму і не піду звідси нікуди», – мовчки повторювала сама собі. Потім зринули в пам’яті слова з пісні «Я звідси не поїду, кохання не залишу…», і Ольга усміхнулася сама до себе.
   Одначе хвилини збігали, а Богдана не було видно ні здалеку, ні зблизька. Натомість запримітила на тому боці вулиці Таню з Віктором. Вони теж побачили її. Таня звіддалік помахала рукою.
   – Олю, привіт, – почулося в цю мить за спиною.
   Озирнулася й побачила того, кого найбільше не хотіла б зустріти. Жора дивився на неї хитруватими очима й усміхався на весь свій широкий рот.
   – Ти мене чекаєш, а я припізнився, – самовпевнено вів Жора. – Правда, сусідко? То я дико ізвіняюсь. Канєшно, я свиня, але я виправлюсь. Пішли в кабак, з мене шампанське. А може, і коньяк. Жора не жадний, а бабки є…
   Жора ніяким сусідом не був. Він жив на їхній вулиці, але через чотири хати. Не раз, зустрічаючи її, набивався в кавалери, якось ніби мимохідь, знічев’я. А віднедавна посеред вулиці женихатися почав, теж ніби між іншим. Прямо говорив: «Виходь за мене, за мною не пропадеш». Вона на те сміялася й казала: «Я й без тебе не пропаду».
   – Ні, Жоро, ти знов промахнувся, не тебе я чекаю. Іди собі своєю дорогою, – відповіла йому, але це Жору не знітило.
   Він так же самовпевнено й кривувато шкірився й далі жонглював словами. Жора завжди був таким нахабним і балакучим, легко кидався готовими фразами.
   – Напрасно, дорогенька, мене отвєргаєш, я відчуваю, що ти моя судьба. Дивись, лови момента, а то упустиш і будеш жаліти. Чим я тобі не пара: молодий, здоровий, красівий, діловий, веселий і вопще…
   У цю мить підійшли Таня з Віктором, привіталися. Жора на півслові перервав свою тираду і стояв, поводячи головою вправо, вліво. А оскільки Ольга заговорила з Танею й Віктором, Жора ще трохи потоптався збоку, а тоді махнув рукою.
   – Ну, ладно, я почалапав. А ти, сусідко, подумай над моїм предложенієм…
   Ольга промовчала, а Таня здивовано підняла брови.
   – Що за кавалер? Уже й пропозицію тобі зробив? Ну-ну, а я-то думала, що ти тут когось іншого виглядаєш…
   – Ти правильно думала, – усміхнулася Оля. – Якраз не когось, але зовсім іншого.
   – Даремно чекаєш, не буде Богдана Васильовича, – озвався Віктор. Тепер Ользі настала черга дивуватися.
   – Як не буде? А ви звідки знаєте? І взагалі, де це ви тут узялись у наших краях?
   Таня засміялася й пояснила, що шеф подзвонив із села й попросив її вийти до цього гастроному на побачення рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль. А ще просив сказати, що буде через годину-півтори, то щоб Оля чекала його в них удома.
   – Так що пішли, подруго, до нас у гості. Хочеш чи не хочеш, а така команда. Я шефа маю слухатися.
   Оля трохи розгубилася від такої новини, стала віднікуватися.
   – Та нехай, а я, мабуть, додому повернуся, – казала невпевнено.
   Але Таня наполягала:
   – Дуже вибачався, казав, що затримався з поважної причини, приїде і все розповість. А ще казав, щоб ти чекала в нас. До нас прямо й під’їде…
   А коли вже рушили на зупинку й Ольга йшла якось невпевнено, Таня стала демонстративно обурюватися, промовляючи сама до себе:
   – Ти бачиш, ще й вмовляй тут її. Що за молодь пішла тепер? Ти зривайся з дивана, відривайся від телевізора в цей недільний вечір, біжи на край світу, щоб вона тут не стовбичила даремно на цьому перехресті, а їй це до лампочки… І доки я вас буду зводити одне з другим? Час уже самим визначатися. А то як діти, води їх за руки…
   Таня говорила й сміялася, а Віктор шарпав її за лікоть і вигукував:
   – Не бурмочи, не бурмочи! Розберуться без тебе. Знайшлася, бач, благодійниця велика!..
   – Еге, розберуться! Якби-то. Вони ще досі одне одного не знали б, якби не я. Ходили б кругами, як телята…
   – Ото вже бурмоче… Бачиш, яку маю занозу в хаті. І як я її терплю?
   – Мовчи, бо й тобі зараз дістанеться, теж праведник великий озвався, – насуплювала брови Таня.
   – Ой-ой, якби я тебе боявся, то, може, мовчав би, – сміявся на те Віктор.
   Оля розуміла, що все це гра. Тому й собі всміхалася стиха. Так за чаєм у розмовах із жартами швидко минав час.
   Богдан приїхав близько дев’ятої вечора. Посидів трохи, випив чашечку кави, і вони з Ольгою пішли, тепло попрощавшись із господарями. Богдан ще і ще раз дякував Тані за те, що виручила і його, і Ольгу в такій делікатній ситуації. Казав, що це Тетяні та Віктору обов’язково зарахується і що він у боргу не залишиться.
   Коли вийшли на вулицю й зосталися вдвох у гамірливій юрбі, Богдан почав детально оповідати Олі про всі події в селі. Згадавши побіжно про Юлю й маму, більше говорив про зустріч із дядьком Леонідом, про його спогади з часів війни, про трагедію сім’ї.
   Оля слухала уважно, тримаючи його за ліктя. Цікавістю світилися її очі. Розуміюче кивала головою, але згодом запитала не про трагічні події далекого минулого, а про Юлю, про те, як дочка зустріла його, чи зраділа, чи не хотіла їхати з ним до міста, чим займається в селі. І після всіх цих запитань промовила: «Цікаво було б її побачити».
   – Побачиш. Наступної неділі поїдемо в село й побачиш. Які проблеми?
   – Ні, я не поїду, – квапливо похитала головою Ольга.
   – Чому? Це ж недалеко…
   Ольга промовчала, тільки плечима знизала. І міцніше пригорнулася до його плеча.
   Вечір швидко спливав, хоч як їм обом не хотілося цього. Богдан провів її аж до воріт. Ішли тихою вуличкою поміж принишклими хатами.
   – У вас як у селі. Дивно, шматочок села побіля міста. І тихо так. Це ж треба: за один день опинився вдруге біля цих воріт. День розпочався й закінчується тобою.
   Довго ще не могли розійтися. І місяць із-поміж хмарин позирав на них. І тиша бриніла над ними.

7

   Та хіба все залежить від тебе? Щомиті виринає на поверхню щось нове, непередбачуване, і мусиш відволікатися на те або інше. Усі знають: не хотів він іти на відділення, брати на себе ці більші й менші клопоти. Раніше знав тільки своє – планові чи непланові операції, у яких береш усе на себе та відповідаєш лише за себе. А тепер зовсім не те: мусиш за інших ношу на плечі й на душу брати.
   Не хотів, та мусив. Головний так переконував, що таки вмовив. Казав тоді Анатолієві Павловичу:
   – Ставте когось досвідченішого, старшого на цю керівну посаду, а я не адміністратор, я практик, моя справа – скальпель у пальцях тримати.
   Головний і слухати того не хотів, то й не чув його слів.
   – Я краще знаю, – говорив з усміхом на те, – мені збоку видніше, а ти, Богдане Васильовичу, не віднікуйся, бо і досвіду в тебе, і здібностей вистачить, а я свою підтримку гарантую…
   З Анатолієм Павловичем у них взаєморозуміння й тісна співпраця. Головний лікар таки дотримується своєї обіцянки щодо підтримки. Але, на жаль, не все від нього залежить. І проблем у лікарні не зменшується, а щодалі стає все більше. Тож доводиться чи не щодня шукати входи й виходи зі складних ситуацій.
   А де воно зараз легко? Як кажуть, куди не кинь – усюди клин. Послухаєш радіо, подивишся телевізор – тільки й мови про потреби народу, про біди людей. Що вже ті слуги народу на трибунах не вибалакують, чого тільки не обіцяють від виборів до виборів! Послухаєш – усе правильно кажуть. Але чому ж не роблять того, що треба робити? Чи не вміють, чи не хочуть?
   Отак і «маємо те, що маємо», як говорив той самий мудрагель. Одні багатіють, із жиру бісяться, а люди без роботи, б’ються над тим, як прожити. Та й тим, хто десь зайнятий, мізерні зарплати затримують, пенсій не платять місяцями.
   А в лікарню треба з грошима йти. Інакше ніяк не можна. Бо тих коштів, що виділяють, навіть на марлю не вистачає. То й виходить зачакловане коло: у людей немає грошей, а без грошей немає лікування. Чим ти можеш тим нещасним допомогти? Хіба співчуттям, розумінням, добрим словом, увагою й повагою.
   Бо ж хіба по-людськи чинять такі пихаті, зарозумілі ділки, як отой Влад (він же – Володимир Михайлович Карпінський)? Господи, і придумають таке: «Влад». Це ж якась кличка. Якби ще хтось на нього так казав, а то й сам себе так називає, ще й пишається тим.
   Ось і вчора зайшов до кабінету отой старенький чоловік, став нерішуче біля дверей, тихенько привітався. «Можна з вами побалакати? – запитав несміливо. – Біда в мене…» Запросив його сісти біля столу, приготувався слухати. «Біда оце в мене, привіз жінку, геть заслабла вона. Операцію треба робити. То цей ваш дохтур, в окулярах, із борідкою, каже мені: «Тут кабанчиком не обійдешся, готуй, діду, корову…» Не питає, що там і як. На бабу навіть не глянув, а зразу мені таке. А де ж ту корову взяти, як у мене її нема?.. Тут біда, а він зуби скалить… Що то за дохтур такий?..»
   Дід дивився безневинними дитячими очима, які бралися сльозою, а в голосі його було тихе благання. Заспокоїв старого, як міг. Обіцяв, що зроблять усе можливе, щоб допомогти, сказав, щоб не переймався дурними словами отого «дохтура». Провів діда до дверей, а той усе дякував і дякував.
   Коли покликав згодом Влада, той і віднікуватися не став. Усміхався кривувато у свою борідку: «А що я такого сказав, я ж шутя, а дід не допетрав, усе всерйоз сприйняв. Подумаєш, обідився старий, ніби не знає, що на операцію гроші треба. Що то за народ такий? Село забите. Корову, бач, йому жалко стало…»
   Він так і не зрозумів нічого. Пішов зі своєю пихою, поблискуючи дорогими окулярами. У дверях оглянувся, ще й плечима знизав.
   Карпінський своєю зарозумілістю й хамською зверхністю, відвертим цинізмом виділявся в колективі, не стільки дивував, як шокував багатьох. Йому на все і на всіх було наплювати. З роботою своєю справлявся непогано. Але в усьому прагнув добути вигоду собі, мати найбільший зиск. І це непогано вдавалося.
   Скільки йому про це не говорили, але все як горохом об стінку. Уже й Анатолій Павлович рукою на нього махнув: що ти скажеш, така натура в чоловіка. Горбатого, мовляв, могила виправить.
   У відділені всі знали того Влада як закінченого хама й інтригана, старались обминати його. Він дивився на те згори й не дуже переймався. До всіх ставився зверхньо-скептично, як і до своєї роботи.
   Жадоба наживи вела його життєвою дорогою. І він уперто й натужно йшов уперед, як отой кінь, якому попереду на дишель прив’язали віхоть сіна.
   Уже навіть Іван Йосипович, їхній мудрий філософ, якось наводив йому біблійну істину: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються і викрадають. Складайте ж собі скарби на небі…»
   На те Влад тільки коротко реготнув і сказав, не дослухавши: «От-от, пане Гринчук, складайте собі на небі, а я буду на землі… Тільки ж ви не підкопуйтесь…»
   Іван Йосипович не знайшов, що відповісти, лише головою похитав, а Влад затупотів далі по коридору. «Нахаба. Не дослухав і побіг…» – здивовано мовив Іван Йосипович сам собі.
   «Золотий чоловік», – так казали в їхньому колективі про старого анестезіолога. Його всі поважали, та не лише через солідний вік, а за добру, чуйну вдачу, щирість, життєву мудрість, повагу до кожного. Іван Йосипович працював у хірургії майже сорок років. Був найстаршим фахівцем у всій лікарні. Справу свою знав досконало, а до роботи ставився з великим пієтетом.
   З Іваном Йосиповичем вони зійшлися якось відразу, з перших днів. І не лише в лікарняному повсякденні, а й поза стінами клініки їхнє спілкування перетворилося на приятельські – якщо б не сказати – дружні – стосунки.
   Той ніколи, жодного разу не зробив бодай найменшого натяку щодо їхньої вікової різниці, на дозвіллі казав йому «Богдане», але обов’язково на «ви», а в лікарні звертався до завідувача більш поважно – «Васильовичу».
   Нерідко вони збирались у вихідні. І завжди знаходилася тема для розмови, жвавої, зацікавленої, захопливої. Гринчук був людиною мудрою від природи, освіченою, начитаною. Розбирався в багатьох галузях. Великими його захопленнями були історія та література. Він був не просто ерудит, а вільно володів енциклопедичними знаннями. Проте жодного разу ніхто не відчув із його боку найменшої зверхності чи погорди. Навпаки, Іван Йосипович завжди вів розмову так, що не нав’язував своєї думки, а щиро, невимушено, з дитячою безпосередністю відкривав свої знання.

8

   – Богдане Васильовичу, я на хвилинку. У мене дві новини для вас, обидві гарні. З якої починати?
   – Це на ваш розсуд, Тетяно Михайлівно.
   – Тоді почну з гарної, а потім буде ще гарніша. Записуйте.
   – Та якось уже запам’ятаю, – у тон відповів Тані.
   – Перше: у суботу в мого Віктора чергова дата. Тож за його дорученням запрошую вас на урочистий обід із цієї нагоди. До нас, до хати.
   – Ой-ой-ой-ой, знову субота випадає. Та я ж думав у село гайнути, до матері, до малої. Та ти присядь, не стій над головою.
   – Що ви зразу ойкаєте, Васильовичу? Гайнете в неділю. А в суботу до нас в обідню пору. Така вже ваша доля невесела.
   – Чому ж «невесела»? Ти ж знаєш, що Віктору я ніколи не відмовлю, та ще й у такій оказії, як чергова дата. Це добре, що є нагода привітати його з новим роком. Просто планував одне, а тут виходить інше. Тому й ойкаю.
   – Нічого, Васильовичу, усе буде добре. Встигнете і на обід, і в село, я в тому певна…
   – Та, звісно, що якось воно буде. Бо ще ніколи так не було, щоб якось воно не було.
   – Та кажу ж, що все буде добре, – усміхалася Таня. – До речі, Ольгу я вже запросила…
   – Можна? – зазирнув у кабінет Іван Йосипович.
   – Заходьте, заходьте, Йосиповичу. Якраз ви мені й потрібні, – радо вигукнула Таня. – Я вже до вас заглядала, та вас не було на місці.
   Іван Йосипович увійшов неквапним легким кроком, зацікавлено слухав Таню, яка повідомила йому, що Віктор запрошує в суботу на обід із нагоди чергової дати, що Йосипович має бути обов’язково, бо іменинник вважає його не просто старшим товаришем, а й справжнім другом, тож відмовлятися негоже, а тим більше додуматися не прийти.
   – Бачите, он Богдан Васильович мав свої плани на суботу, але погодився відразу. То що б ви там собі на суботу не надумали, мусите відкласти на потім.
   Іван Йосипович слухав ту тираду з добродушною усмішкою на обличчі й зацікавленим блиском в очах. Подякувавши за запрошення, почав бідкатися, що це ж знову доведеться чарку в руки брати, а він давно вже збирається з цим покінчити, бо вже вік такий, що пора перейти на здоровий спосіб життя.
   – Йосиповичу, ви так п’єте, що вам та чарочка тільки на здоров’я буде. Пити в міру не гріх. Тим більше, якщо знаєш, ким п’ється, і коли, і чи багато, і з ким. Це ж ознака мудрості, а не якийсь недолік.
   – О, це ви вже Омара собі в союзники взяли. Правду сказав той мудрий старець: «Когда соблюдены все эти оговорки, пить – признак мудрости, а не порок совсем». Але хіба воно в нас своїх мудреців мало було? – казав далі Іван Йосипович. – Візьміть хоча б пісню «Кришталева чара, срібная креш. Пити чи не пити, все ж умреш». І пили ще з княжої пори, пили в часи козацькі та в кріпаччині не цуралися. Пили, та ще й впивалися. У кожному селі стежка до корчми не заростала. Не один гречкосій своє добро якомусь Лейбику чи Мошку з хати виносив, не один Кайдаш у тій калюжі захлинувся. Що було, то було, ніде правди діти. Отаке-то воно, дорогенькі мої.
   Пили, та ще й співали: «Пили горілку, пили наливку. Та ще й будем пить. А хто з нас, братця, буде сміяться, того будем бить…»
   Та все ж, дорогенькі, я вам мушу зізнатися, що в літа мої молодії наш народ не був таким спитим, як нині. Пам’ятаю, як був я ще малим, то наші люди міру добре знали: чи то на весіллі, чи на хрестинах одна чарочка по колу ходила за столом. Пустять того келишка, то поки він із кутка в куток дійде, треба дотерпітися. А ще якщо якийсь балакучий візьме того келишка та почне довго виговорювати, то вже й кричать: «Не тримай чарку, пускай далі». То ще за Польщі було, коли ми, малі, бачили все те.
   А вже по війні я навіть не встиг зогледітися, як воно все змінилося. Якось ніби саме собою сталося. І сталося не зовсім швидко. Коли в п’ятдесят восьмому вернувся, відразу не впізнав ні села, ні людей. Замість того келишка виросли перед кожним за столом стакани-гранчаки, якими ото чай пити. Таке-то воно, дорогенькі.
   Приїхав я, зібралися з друзями дитинства, які ото в селі залишалися, відзначити зустріч нашу. Дивлюся й очам своїм не вірю: наливають по повній склянці, мало не по вінця, піднімають угору, вигукують «Гайда!» і дружно перехиляють до дна. Ще й примовляють: «Іде, як у пісок!» Більше того, ще й дивуються, що я так не можу, і пишаються, що вони так можуть. Було таке… А зараз що діється, самі бачите. Реклама так і лізе в очі, удень і вночі вихваляють горілку й пиво, показують, ще й прицмокують. Ото вже гарно й добре, що кращого бути не може. Така вже радість і благодать, що й більшого щастя в житті немає…
   Дорекламувалися вже до того, що на кожному кроці тепер ще майже діти – і дівчатка, і хлопчаки – на ходу дудлять із пляшок. Ще молоко на губах не висохло, ще носом шморгає, а вже гордо йде з відкоркованою пляшкою пива в руці, сьорбає потроху, ще й цигаркою пахтить, закушує… Коли таке було в нас? Та ніколи. А тепер маємо те, що маємо. Значить, комусь воно треба…
   Іван Йосипович скрушно киває головою, зітхає й замовкає. На його високе чоло спадає сиве волосся, торкаючись тоненьких зморщок…
   – Та що я вам, дорогенькі, про це кажу, самі добре бачите і знаєте. Богдане Васильовичу, я зайшов на хвильку, хочу відпроситися на завтрашній день. Мої з Москви приїжджають, зустріти треба. Так що дайте відгул.
   – Йосиповичу, нема питань, треба – то треба. Хіба я вам коли відмовляв? Тільки Сашкові скажіть, щоб напоготові був, коли щось невідкладне.
   – Олександра я попередив. При потребі замінить. Ви ж знаєте. Тож дякую, Васильовичу, за розуміння й підтримку.
   Гринчук рушив до дверей. Таня гукнула йому навздогін:
   – Іване Йосиповичу, а субота не відміняється…
   – Я знаю, що ти від мене не відстанеш. Та й до суботи ще аж три дні… Але дякую.
   Коли Гринчук вийшов, Таня якусь мить мовчала, а тоді підвела очі й запитала:
   – А може, не в обід, а під вечір зібратися? Як вам буде краще?
   – Звісно, увечері. Я тоді і в село встигну, і на застілля не запізнюся.
   – Значить, вносимо корективи: у суботу, на шосту вечора. Так буде добре?
   – Чудово.
   – Отже, домовилися. Мені й самій так краще, на вечір. А то ж як зазвичай буває: отой урочистий обід непомітно переходить у вечерю, яка затягується до пізньої ночі. Особливо як зійдуться його колеги з роботи – Микола й Петро. Такі вже заядлі та запеклі, тримаються до останнього. Та й Віктор серед них не вирізняється. Ото вже трійця, нерозлийвода.
   Таня незлобливо усміхалася на свою згадку про чоловікових друзів, казала, що в них не спаяний, а «споєний» колектив. Добре те, що на ногах уміють триматися й голову ніхто не втрачає остаточно. Хоча, буває, її зранку в руки хапають, щоб не загубити. Це ж треба здоров’я мати, щоб так триматися! Ото часом вип’є звечора добряче, а наступного дня, під обід уже, як огірочок, жодного сліду від учорашнього. Головне, що нема в нього звички похмелятися. Нічого, крім розсолу або чаю, у руки зранку не бере. А це вже добре, бо так би давно в запої був. Як казав там хтось: «Я тільки раз випив, а все життя похмеляюся…»
   Таня на хвилинку замовкла, перевела подих, а тоді перейшла на іншу тональність:
   – А тепер, Васильовичу, друга новина, ще гарніша. Дзвонила Оля, коли ви на операції були, передавала вам гарячі вітання й веліла сказати, що чекає вашого дзвінка. У них уже телефон запрацював, нарешті відремонтували, щось там на лінії було. Так і каже: «Два дні телефонувала з автомата, та ніяк застати не могла ні на роботі, ні вдома». Що ж це ви, Васильовичу, дівчину до такого відчаю довели? На вас не схоже…
   – О, це справді гарна новина. А то я й сам накручую телефон, а в них тільки довгі гудки і мовчання у відповідь. І вчора, і сьогодні. Зараз перевірю.
   – То я пішла з почуттям виконаного обов’язку.
   На порозі вона усміхнено озирнулася й легенько причинила за собою двері.
   У неї стільки оптимізму, що в будь-якій ситуації не втрачає почуття гумору. Веселим настроєм, жартами намагається подолати не тільки малі, а й більші труднощі в житті. Такий же Віктор. Якраз у цьому вони зійшлися. І все в їхній сім’ї ладиться. Хоч аж ніяк про них не скажеш, що легковажні чи безвольні в чомусь. Усе на вищому рівні: і на роботі, і вдома. Що запланували, того досягнуть обов’язково наперекір усьому.
   Але найбільше імпонує йому в цій сімейній парі, у характерах обох, гостре почуття справедливості, чесність і щирість. Правду в очі кажуть, не ховаючись за недомовками, за хитросплетінням слів. І для Віктора, і для Тані чорне – це чорне, а біле – то біле. Ніякої облуди, ніяких напівтонів, темніших чи світліших відтінків. Є добро, є зло, а між ними – чітка і рельєфна межа.
   Саме в цьому і зійшовся з ними так легко й відразу. І стільки років дякує долі за те, що вони поруч. З ними легко й надійно в цій життєвій круговерті.
   Здається, зовсім недавно вони з Лідою були на їхньому весіллі. Ніби вчора. Віктор хрестив їхню Юлечку і відтоді став звертатися до нього «кум» і на «ви». «Так велить традиція», – казав. І він прийняв правило у спілкуванні з Віктором…
   А коли не стало Ліди, саме Таня і Віктор найбільше допомогли йому пережити ту біду. Намагалися бути поруч. Відчував їхню співчутливу підтримку щодня і щомиті.
   Так було, так є донині.
   Уже вкотре набирає номер, а в слухавці короткі гудки. То стільки разів додзвонювався й на довгі ніхто не відповідав, а тепер короткі. Це ж, мабуть, скучили за телефоном, що стільки часу не працював, а тепер наговоритися не можуть…
   Ось і зараз Таня познайомила його з Олею, прагне їх звести. Хоча про це нічого не казала відкритим текстом. Просто прохопилася якось кількома словами: «Славна дівчина, Васильовичу, придивіться уважніше і не пропустіть мимо, щоб потім не каятися…»
   Він тоді відбувся жартом, що радий би пташку спіймати, та не все від нього залежить. Тим більше, що вона справді славна… На те Таня тільки повторилася: «Ой, не проґавте, бо такої більше нема. А мимо пролетить, то й мені шкода буде!»
   Нарешті у слухавці залунали довгі гудки. Проте радість була передчасною. Незнайомий жіночий голос повідав, що Олі нема вдома, але вона має зараз бути. Подякував і поклав трубку на важіль.
   Отже, не судилося. Та нехай, ще не вечір. Хоча робочий день вже завершився і час збиратися додому.

9

   – О, моя симпатюлька йде, – ошкірився назустріч Жора. – Ви б, Петровичу, замовили слово за мене, а то ваша внучка Жори вперто не замічає. Вона, канєшно, ошибається, розтолкуйте їй, Павел Петровіч.
   Дід похмуро глянув на Жорика, потім подивився вздовж вулиці й не сказав нічого.
   – Куди ви, діду, зібралися? – взяла його за лікоть.
   – Схожу до Мирона, провідаю. Он Жору прислав, покликав…
   Із сусідів дід із Мироном спілкувався найбільше. Вони були майже однолітки, обидва – фронтовики, ветерани. Раніше часто сходилися, годинами балакали. А тепер Жорин дід ще з весни хворіє, на вулицю не виходить.
   – То йдіть, провідуйте, чого біля воріт стали?
   – Та ж Жора зупинив, тебе побачив.
   – Що ви того Жору слухаєте? Ідіть собі. А йому перекажіть, хай не чіпляється.
   – То ти сама скажи.
   – Кажу, не чує…
   – Ой, Олько, ти на Жору не махай рукою. – Жорик знову вискалив рідкі зуби. – Краще добре придивися. Чим я тобі не пара? Молодой, красівий, нежонатий…
   – Іди собі, Жоро, і не озирайся. Та краще під ноги дивися, щоб не впасти.
   Жора ще щось почав верзти, але вона рішуче зачинила за собою хвіртку.
   Барс дзвякнув ланцюгом і позадкував у буду.
   І треба ж оце таке. Плутається той Жорик перед очима, як і цей собацюра. На перший погляд він ніби не поганий, але ж якби не чіплявся зі своїми жартами й натяками. Узагалі-то, його важко зрозуміти: коли всерйоз говорить, а коли хитрувато прибріхує. Є такі люди, траплялися їй, дуже щедрі на словесне лушпиння, у якому здорового зерна не знайдеш.
   Та ну його, того Жорика, щоби про нього думати.
   – Барсе, не спи, – гукнула до будки.
   Собака наполовину висунувся назовні, заметляв головою, забряжчав залізно. Вийшло так кумедно, ніби пес заперечував їй, що Ольга аж засміялася стиха.
   У хаті почала викладати на стіл свої покупки і, ніби між іншим, запитала:
   – Мені ніхто не дзвонив?
   Мама вдала, що не почула, роздивлялася принесені продукти й питалася про ціну. Але по тому, як вона усміхнулася сама до себе, стало зрозуміло, що їй є що сказати. Врешті вона першою порушила мовчанку й мовила:
   – Та дзвонили, якраз той, про кого запитуєш.
   – І що ви йому сказали? А давно? І що він сказав?
   – Не так давно. А я йому нічого не встигла сказати. Запитав тебе, подякував і поклав слухавку. Це він?
   – Не знаю, мабуть…
   Вона знала, що це був він. А хто ж інший? Більше ні від кого дзвінка не чекала. Передавала ж Тані, що телефон запрацював, щоб сказала Богданові.
   І треба ж так: на годину вийшла з хати, а він подзвонив. Хай би раніше чи пізніше, коли була вдома. А то якесь суцільне невезіння. То телефон не працює, то її вдома не виявилося. Два дні вже поговорити не можуть.
   – Та ти не переживай так. Подзвонить іще, – озвалася мама.
   – Ой, мамо, звідки ви взяли, що я переживаю?
   – Та бачу ж я, що місця собі не знаходиш. Що то без роботи вдома сидіти.
   – У мене ж відпустка. Яка робота?
   – То їхала б кудись, щоб у хаті не сидіти. До Андрія, може, чи до тітки Галі в Одесу. Оце говорила з нею, то просить, щоб приїжджали на море. Каже, хоч на все літо, місця вистачить.
   Таки правда, вона й сама думала, що до брата треба навідатися і в Одесу поїхати. Оксана зараз удома сидить, у декретній відпустці, то й казала, і Андрій також, щоб приїжджала. А тьотя Галя ще з весни заявила, що на канікулах жде її в себе. «Я тобі такого тут кавалера знайду, що з Одеси вже не поїдеш. Заміж тебе тут видам!» – кричала тітка в трубку. І сміялася весело, безтурботно.
   Торік вони з мамою гостювали в Одесі майже два тижні. То тітка так ходила-бігала біля них, як біля маленьких дітей. Старша мамина сестра, була така ж уважно-добродушна, як мама. Вони схожі між собою.
   То для неї як господині справа честі, щоб гості почувалися як удома. І на пляж проводжала, і по магазинах та музеях водила, і обіди та вечері готувала. Ще й бідкалася та переживала: «Може, щось не так?»
   А коли їхали, то й сльозу зронила, зітхаючи про те, що знов її саму залишають у цій осоружній Одесі. Чоловік помер кілька років тому, дочка вийшла заміж і живе окремо. Матері не забуває, але бачаться не часто, бо все в клопотах.
   Тож приїзд сестри і племінниці був для тітки Галі справді святковою подією. Намагалися їй менше надокучати, продуктів із собою набрали, щоб самим собі готували. Та вона не давала їм і за холодну воду братися, до всього хапалася сама.
   Треба обов’язково поїхати до тітоньки, до такої милої й чарівної, тим паче, що вона так наполегливо запрошує.
   А що там в Андрія? Оксані скоро народжувати. Може, вже й зараз, у ці дні. Треба буде їхати, так чи інакше.
   – Мамо, Андрій не дзвонив, що там у них?
   – Я сама набирала кілька разів, ніхто трубки не бере. Він, мабуть, на роботі, а де ж Оксана? Чи до батьків пішла, чи вже в лікарню забрали? Ти, Олю, набери їх, поки я тут вечерю зготую…
   В Андрія ніхто не відповідав. Терпляче тримала слухавку, вслухаючись у довгі гудки, потім набирала його ще і ще, проте жодного відгуку не було.
   Коли приїхав батько з роботи, загнав машину у двір, переодягнувся і сів на кухні в кутку, розповідаючи мамі якісь свої новини, нарешті різко задзеленчав телефон.
   Ольга кинулася в коридор. Перше, що подумалося: «Мабуть, Богдан». Але ж ні, поки брала слухавку, сама собі заперечила: «Дзвінки ж довгі, міжміські». То був Андрій. Голос його дзвінкий і веселий. «Де ви там пропали? – кричав у трубці. – Що у вас із тим телефоном? Дзвоню п’ятий день – глухо, як у танку. Хотів телеграму давати. Оксана ж уже народила, ще в суботу! Син, чотири сто! Усе в нормі, усе добре, так що приїжджайте». Мама майже вихопила трубку, стала розпитувати й перепитувати Андрія, докоряти йому, що відразу не повідомив… У хаті зчинилася справжня веремія.

10

   Це стало майже традицією. Часто в кінці дня Гринчук зазирав у кабінет, дивився очікувально, без зайвих запитань, на що Богдан або кивав, або заперечливо хитав головою. Нерідко й сам зазирав до Івана Йосиповича та запрошував його йти додому.
   Вони жили в сусідніх будинках, їм по дорозі. А оскільки між ними віддавна, із самого початку, встановилися приязні стосунки, то це все було закономірно.
   Тим паче, що тема для розмови знаходилася завжди.
   Богдан знав про Йосиповича мало не все. Йому в яскравих оповідях-сповідях відкрилося чимало трагічних, драматичних і комічних сторінок його життя. Із тих епізодів вимальовувалася нелегка доля людини в різних випробуваннях, поставав могутній характер, який зумів зберегтися серед катаклізмів доби. А ще відсвічувала чистими відблисками незаплямована душа.
   У їхніх довгих розмовах Іван Йосипович був не тільки талановитим оповідачем, а й уважним слухачем. Та все ж Богдан здебільшого слухав старшого товариша, бо ж і життєвий досвід той мав багатший, і оповідь його була яскрава, барвиста, пересипана народним гумором, мудрими спостереженнями. А ще – чи не найбільше – імпонувало те, що в мові Гринчука не було жодного лихослів’я.
   Колись Іван Йосипович навіть цілу лекцію прочитав на цю тему. Точніше, то була не лекція, а схвильовані думки вголос серед колег у невеликому гурті.
   – Дорогенькі мої, – казав старий лікар, – ви можете з мене сміятися, можете засуджувати, але скажу таке. Я зовсім ніякий не ханжа, не раз чув ці всякі слова і фрази, але, але… Ви знаєте, у дитинстві я не чув такого ні від батька, ні від діда, ні від сусідів. Здавалося б, люди незаможні, не дуже освічені, далекі від високої культури, та яка мораль, глибинна й віковічна, була тоді! Яка висока духовність світилася в кожному, хто відчував на собі погляд Божий! І не лише в дні рокових свят, а й у буденній суєті. Багато негараздів зазнавали тоді, чимало бід переживали, та намагалися берегти душу від скверни. Не тільки ми батьків на «ви» називали й шанобливо до них ставилися, а й односельці один до одного ввічливо балакали, поваги своєї не ховали. Про яке тут лихе слово може йтися? Не без того, були й тоді в громаді опущенці й пришелепки, але таких було мізер, і їх було видно здалеку. Та люди від них сахалися, обходили стороною…
   А що діється сьогодні? Уже не те, що на вулиці й по різних збіговиськах пияків, уже навіть із телеекрана у всяких там шоу і серіалах відкрито викрикують усі ті брудні слова, цинічну лайку, дрімуче матюччя. І це все бачать і чують не тільки висококультурні дяді й тьоті, а й дрібненькі дітки. І думають, що так і треба…
   Або візьміть сучасну белетристику, – казав далі Іван Йосипович. – Колись у книгарні був свідком такої сцени: стоять дві старшокласниці біля стенда, гортають книжку. Щось вишукують і хіхікають. Глянув я на обкладинку й відразу все зрозумів – відшукують матюки та інше словоблуддя. Ще й втішаються та радіють від того. А таких розкручених книжок там немало. Що це, атрофія розуму, затьмарення свідомості, епідемія маразму? І те, і друге, і третє…
   Чому брудну й неохайну людину в засмальцьованому одязі, з нечистими руками ми прагнемо обійти, а коли ллється словесний бруд, коли звучать мати й перемати, сприймаємо байдуже, ставимося до цього спокійно? Ніби так і треба, начебто все це природно. Та якби ж то було так, то навіщо стежити за собою, вмиватися, одягатися, чепуритися? Ходіть собі брудні й голі, заростайте щетиною, тоді будете ззовні такі, як і всередині.
   А ще скажу таке, дорогенькі мої. «Споконвіку було Слово, і Слово було Бог…» Так, Господь дав людині дар мови. Тож у світі всі слова від Бога, і лише всі погані – від сатани…
   Багатьом запам’яталося сказане тоді Іваном Йосиповичем. І хоча не кожен сприйняв цю проповідь (хтось, може, у душі підсміювався з діда, хтось поставився до нього скептично чи й байдуже), але вголос йому ніхто не заперечив. А в присутності праведника, поруч із ним ніхто не тільки в колективі не лихословив, а й усі намагалися бути максимально ввічливими…
   Вечорове сонце хилилося до обрію. Ховаючись за громаддям будинків і визираючи з-поміж них, просіювало своє світло через віття тополь на пагорбі. З гамірливого центру вийшли на свою вулицю, де людей було набагато менше. Лише одинокі перехожі обганяли їх чи поспішали назустріч. Вони ж ішли неквапно, і не тільки тому, що дорога піднімалася вгору, а й розмова стишувала їхні кроки.
   – Знаєте, Васильовичу, я вже не сподівався тоді. Але щось мені підказувало: переміни будуть, не може так тривати вічно. Недарма кажуть: брехнею світ перейдеш, а назад не вернешся. Не може зло бути вічним, а неправда правити безкарно. А коли на Козацьких могилах уперше побачив, як молоді відчайдухи підняли синьо-жовті прапори, тоді я й повірив, тоді надія ожила в серці. То було щось неймовірне. Уявіть собі, море людей під червоними прапорами, кордони міліції, а ще більше шпиків у цивільному шнуркують у натовпі, мітинг почався біля церкви, з трибуни промовляють офіційні оратори… Аж тут бачу: ідуть, від брами піднімаються вгору до храму. Жменька людей, кілька десятків серед тисячі, оті з товариства шанувальників української мови. І кілька прапорів, лише кілька синьо-жовтих. Ідуть, а люди розступаються, дають їм дорогу. За кілька хвилин на територію заповідника входить ще одна група, зі Львова. Тут уже наших прапорів більше…
   Отоді я, Васильовичу, скажу вам чесно, став сподіватися з надією. Уявіть собі, той прапор у мені з дитинства, його в руках тримав, коли малим був. То було ще за німців, уже в сорок четвертому. Мені якраз десятий рік ішов. Тож пам’ятаю, як зараз: на Різдво приходять у нашу хату хлопці й просяться колядувати. «Колядуйте», – каже батько. Вони шапки скинули, зброю в куток до печі поставили. Шапки в руках тримають. Отоді один із них, високий, з чорним чубом, розгорнув прапора, глянув на мене усміхнено згори вниз і каже: «На, тримай, козаче!» Я взяв і тримаю перед собою навкіс, обома руками вчепився в дерев’яну ручку, нахиляю так, щоб полотнище було розгорнуте.
   А хлопці – їх п’ятеро було, а серед них сусідський Дмитро – уже дружно завели «Нова радість стала». Та так гарно, так голосно, що ніби й стелі в хаті не стало і хата наша ширшою зробилася. Потім другу, а далі третю колядку. Слухаю ті слова: «Даруй літа щасливії всій вашій родині, даруй волю, кращу долю нашій славній Україні» і боюся поворухнутися. А руки вже тремтять. Бачу, на прапорі блакитна смуга, пришита до жовтої, на машинці прострочена.
   Дивлюся на той шов на прапорі й раптом пригадую, як Дмитро восени кілька разів до батька приходив, про щось там стиха перемовлявся з ним, і здогадуюся, що там батько вдосвіта на машинці шив, коли я ще сон додивлявся. Переводжу погляд у куток, до печі, на зброю, і бачу, як чорні автомати вкрилися густим білим інеєм. Мені хотілося їх торкнутися, відтерти ту паморозь. Але ж прапора в руках тримав.
   Повірте, Богдане, коли на Козацьких могилах побачив ті перші прапори, зшиті з двох смуг, здалося, що якийсь із них мій. Той, що я в руках тримав. Хоч розумів, що це не так, що цих хлопців не стало, через рік-два вони полягли в лютій облозі, а хто живим лишився, були розсіяні по тундрах. Розумів, а здавалося, що мій…
   Це вже через рік, коли святкували 340-річчя Берестецької битви, то там було море синьо-жовтих прапорів. Казали, що півмільйона людей зібралося з усіх куточків України, з усіх усюд…
   – Я тоді був на Козацьких могилах, Іване Йосиповичу, бачив те море…
   – Тоді вперше патріарха Мстислава бачив і слухав. Це теж незабутнє. Бог дав людині прожити довге й трудне життя і дав щастя побачити мрію свого життя, що збулася. Ви ж знаєте, що він, Степан Скрипник, був племінником Симона Петлюри. У свої молоді літа під цими прапорами виборював волю Україні. І на схилі його віку це здійснилося. Можна тільки уявити стан душі цієї людини в той день.
   – Справді, Йосиповичу, я сам не раз думав про те. То йому Божий дар за стражденне життя. За віру, терпіння і муку, за ревну молитву. Божий дар…
   – А ви ж тоді, Богдане, уже працювали в нас? Чи вас іще не було?
   – Я того літа прийшов. Наприкінці серпня. З аспірантури з Києва приїхав… Бачите, скільки літ минуло, а я ще з дисертацією не впорався. Усе щось перешкоджає: як не те, то інше…
   – Нічого, Васильовичу, думаю, що впораєтеся. Скільки там тих літ проминуло – сім чи вісім?
   – Ви знаєте, до кінця століття мушу захиститись. Іншого варіанту нема. Та й бути не може. Мені там уже небагато лишилося. Був оце в Києві, керівник усе схвалив, лише деякі невеликі зауваження. Зараз доопрацьовую, вечорами сиджу…
   – Думаю, Богдане, що ви впораєтесь, при вашій настирності й ваших знаннях це буде неважко.
   – І я так вважаю, Йосиповичу, тільки часу не вистачає. Та все буде добре, справимося…
   Вони вже підійшли до будинку, хвилину постояли, а тоді Іван Йосипович став прощатися. Ще раз нагадав, що завтра у відгулі, бо до нього «москалі» приїжджають:
   – Там уже моя Панасівна з ніг збилася, так готується гостей зустріти. Та все переживає, щоб чогось не забути, не впустити. А з нею і я неспокійний… Добре, що хоч зарплату за позаминулий місяць видали, то вже якась копійка є… Якщо там щось, то дзвоніть, я вийду, – гукнув Гринчук уже від під’їзду.
   – Не переймайтеся, справимося… Ви гостей приймайте. Гості ж із самої Москви…
   Іван Йосипович не раз розповідав йому про своїх москвичів, як він жартома казав, «москалів». Старший син Сергій із невісткою Вірою й дітьми живе в столиці сусідньої держави, куди потрапив ще за Союзу за направленням і де працює в якомусь академічному інституті. Його як здібного молодого науковця по суті переманили в Москву. Там і прижився, має солідну посаду. Тож повертатися поки що не збирається. А це у відпустку йде. Він щоліта приїжджає, чим неабияк тішить батьків.
   Щоразу Іван Йосипович із неприхованим задоволенням відзначає: «Додому їде, на рідну землю. Трохи в нас побудуть, а потім у Карпатах, у сватів, Віриних батьків. І для нас радість, і для сватів. Та й діти, бачу, теж втішені повертаються в ту Москву. Але з неохотою їдуть. Без великої радості. Ото, як мовиться, хіба хочеш – мусиш! Чужина є чужина…»

11

   Він був якийсь знервований, важко дихав, обличчя розчервоніле, аж пашіло. Долонею витер піт із лоба, відсторонено дивився на собаку.
   – Що ви, діду, втомилися чи, може, вам недобре?
   – Та ні, нічого, внучко, – блимнув дід оком. – Усе той Мирон ненормальний. Слабий вроді, а впертий, як баран. Я йому одне, а він своє. Та так спокійно, поважно, що аж до крику мене довів.
   – А що ж ви там поділити не могли? – знехотя запитала Ольга, аби не мовчати.
   Вона добре знала, на чому могли зчепитися дід із сусідом. Не раз чула їхні перепалки, тільки-но мову заводили про політику. У розпалі тих суперечок дід здивовано називав сусіда «рухівцем», а той ганьбив його «іржавим сталіністом». Нібито для кожного це якась несусвітня образа. Хоча насправді все було навпаки, бо ж минав день-другий, і обидва вкотре мирилися й вели жваві розмови на побутові теми, аж поки знов колія не заводила їх на політику.
   – Знаєш, він мені про голодомор щось варнякає, – відверто обурюється дід. – Кажу йому: «А звідки ти знаєш, ти ж тут під Польщею жив, що мені про голод можеш сказати?» А він мені так і цокає язиком: «Весь світ знає, а тільки ти один боїшся признатися». Ще й усміхається так єхидненько, аж очі прижмурює: «Весь світ твого людожера Сталіна знає і проклинає, тільки ти один молишся на того ката». Я тут не стерпів, мало в лоб йому не дав, але стримався, назвав його рухівцем і дверима брязнув. О! А чого він, га?
   – Діду, хоч тут уже вгомоніться, заспокойтеся. Вам не можна так переживати, а то серце зупиниться.
   Дід важко хекав і дивився знавіснілими очима.
   Тут якраз баба у двір нагодилася і зразу все запримітила.
   – Я так і знала, знову з Мироном зчепилися. Коли ти, старий, нарешті вгомонишся? Восьмий десяток скоро стукне, а ти все воюєш. Ото друга має: як не б’ються, то сміються. Як два старі півні. Скільки раз тобі казала: схаменися, живи, як усі люди. Іди вже в хату, бо вечеря холоне.
   Дід неохоче й набурмосено встає з лавки й прямує у врем’янку. На диво, промовчав, не огризається до баби.
   – Біда з ним та й годі. Правду кажуть: старе як мале. Як із літ, то й із розуму. Якої холери я з ним зв’язалася? – баба говорила це незлобливо, скоріше за звичкою. Бо ці слова Оля не раз чула від неї.
   – Будете їхати до Андрія, мати казала. Вона з ним оце зараз говорила. Каже, що поїдете. Аякже, треба… – Баба киває головою і йде в хатину вслід за дідом.
   Їхати, то й їхати. Хіба це проблеми? Поїдуть.
   Батько в телевізорі, мама за телефоном. Де тут хто додзвониться?! А може, він і не дзвонить зовсім, забув про неї?
   Так уже й забув. Три дні не спілкувалися, а вона вже й у відчай упадає. Та який там відчай? Просто так, думає. Як там у вірші: «Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити».

12

   Богдан розгорнув папку, заглибився в текст. Перегортав машинописні сторінки з помітками, підкресленнями, зауваженнями Михайла Григоровича, його наукового керівника. Тих позначок на сторінках не багато, хоча всі вони суттєві. Який не був прискіпливий Коваленко, але до нього завжди ставився якось по-особливому.
   – Ти зрозумій, Богдане, – казав він, перечитавши текст. – Я тобі за цю монографію з чистим серцем можу поставити «відмінно».
   Богдан подякував керівникові й пообіцяв уважно вивчити всі зауваження і врахувати їх максимально.
   – Ти можеш із чимось не погодитися, це ж твоя робота, тобі видніше. А ти хлопець розумний, сам бачиш, що і як, – почав ніби виправдовуватися Коваленко. – Але я хочу, щоб було краще, як є…
   Михайло Григорович просив не затягувати з доопрацюванням і не відкладати надовго захист. «І так уже затягнулося на роки, – казав. – Був би ти тут, біля мене, уже б над докторською сидів».
   Коваленко не хотів його відпускати з Києва після аспірантури. Умовляв залишитися на кафедрі. Обіцяв роботу в клініці. Та Богдан поїхав додому. Столичні перспективи його чомусь не приваблювали. Удома вже були робота, сім’я, квартира. Навіщо зриватися? Хоча Михайло Григорович обіцяв і житлову проблему з часом вирішити.
   Та якось воно буде. Зараз головне – завершити дисертацію й захистити її. А там побачимо. Хоча в нього і робота зараз є, і він уже до всього звик тут. Але Коваленко не раз, ніби між іншим, казав: «Ми тебе все одно заберемо, таким кадрам на периферії тіснувато». Хтозна, він ніякої тісняви поки що не відчуває…
   Перегортав сторінки, правив, переписував. Де слово, де речення, де цілі абзаци. Так заглибився, що й не зогледівся, як перші сутінки заснували кімнату. Сонце сховалося десь за будівлями, припало до обрію. Проте ще світилося небо. І світло, хай не таке яскраве, лилося на стіл.
   Переглянув ще кілька сторінок і підвівся з-за столу. Треба додзвонитися до Олі. Саме в цю мить спалахнула лампочка в коридорі, стрепенувся й завуркотів холодильник. Ніби за помахом чарівної палички. Ти ба, він і не зауважив, що сьогодні темний вечір: за графіком на дві години вимикають електрику. Отака економна економіка. Люди вже якось ніби звиклися з тим.
   Що це за дивні порядки, точніше безпорядки, усталюються в побуті, у житті людському? Заробітну плату місяцями затримують, на електроенергії економлять, ціни зростають, гроші знецінюються. І все ніби нормально, усі змирилися з тим. Кожне думає, аби гірше не було…
   А з трибун так і линуть бравурні реляції, ллються щедрі обіцянки. Особливо перед виборами. Так уже стеляться ті «народні обранці» легким пухом під ноги. Це ж треба таке: приліпили собі оте «народні», ще й хизуються тим званням! За нього проголосували кілька десятків тисяч в окремому окрузі, а він уже й гонориться, що балакає від імені народу.
   Ніби ота група виборців – це і є весь народ. Ні, пихаті обранці, народ – це значно ширше, глибше і вище, ніж ви собі уявляєте своїми мізерними мізками. Народ – явище вічне й космічне. Правильно означив це Кобзар: «І мертві, і живі, і ненарожденні». Народ живе в просторі й часі, у століттях і тисячоліттях…
   Телефон різко й нетерпляче озвався назустріч. «Це вона! Мабуть…» Рвучко підняв трубку, у якій забринів її оксамитовий голос.
   – Добрий вечір, – радісно мовила.
   – Добрий вечір, Оленько, а я зібрався тобі дзвонити.
   – Мабуть, він і справді добрий, бо нарешті чую твій голос. А то вже боялася, що ти мене не впізнаєш. Думала, забув про мене…
   – Я не забув, думаю про тебе щодня. Думаю всі дні, боявся вже, що ти мене забула…
   – Якби забула, то не подзвонила б. Це як в одному гарному вірші дуже гарної поетки: «Я думаю про тебе весь мій час. Але про те не треба говорити…»
   – Так, Оленько, ти правду кажеш, то таки гарний вірш, я знаю.
   – Звідки знаєш? Ти що, його вчив у своєму медінституті? Ти знаєш, хто це написав?
   Здивування й недовіра звучали в її голосі. Вона зацікавлено запитувала:
   – От скажи мені, хто це написав?
   – Оленько, на жаль, ти мене недооцінюєш або не віриш мені чомусь. Я ж тобі щиро кажу: знаю.
   – Богдане, я тобі вірю, але ти так несподівано мене заінтригував.
   – Олю, ніякої інтриги, ось послухай:
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

   – Ой, – вигукнула вона, – ти мене ошелешив. Поцілив стрілою в саме серце, убив наповал… Я й ніколи не думала, не сподівалася від тебе…
   – Оленько, ти вже зовсім заплуталася, – щиро розсміявся він. – Хіба забула, що моє призначення – не вражати серця, а рятувати їх. Я ж кардіохірург, а ти мені – «убив наповал». Це вже ти мене вбиваєш. Хіба я не можу знати Ліну Костенко?
   – Богдане, Богдане, та я ж у переносному значенні сказала. Це від несподіванки. Це такий мені сюрприз, що й подумати не могла. Чому ж ти мені ніколи не говорив при зустрічах, що читав її, що знаєш?
   – Олю, а ти ж не запитувала, то я й не казав. У нас багато було цікавих розмов на інші теми. Я ж не тільки Ліну Костенко читав і знаю, а й багатьох інших… «Але про це не треба говорити».
   – Чому ж? Треба! Бо це ж цікава розмова. І я рада, що ти можеш про це говорити. Це ж життя, наше життя, не буденне, дріб’язкове, а величне й вічне… Те, яке дарує радість і світло, розвіює присмерк і тьму. Ось послухай ці рядки:
Моя любове, я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!

   – Це теж Ліна, Оленько. А зараз я тобі прочитаю, а ти скажеш хто. От відгадаєш, тоді матимеш приз:
Сміються, плачуть солов’ї
і б’ють піснями в груди.
Цілуй, цілуй, цілуй її —
знов молодість не буде!

   – Та це ж Олесь. Який буде приз? Я ж відгадала, Олександр Олесь.
   – Так, відгадала. А приз буде, я ж обіцяв. Приз – сюрприз. А тому ще послухай: «Яблука доспілі, яблука червоні, ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведи до поля. Я піду і, може, більше не прийду».
   – Ой, Богдане, не треба так сумно. Мені аж сльози навертаються на очі. Навіщо сумне, не треба… Потрібно радіти, жити світлими сподіваннями, а не печальними передчуттями. У житті ж так мало радості… Я знаю, це Максим Рильський.
   – Молодець, Олю, ти розумна дівчинка. Я пишаюся тобою. Можна сказати, навіть гордий за тебе. Але досить нам цих читань поетичних. Давай краще опустимося на землю, не «грішну», звісно, бо вона свята. Скажи мені, Оленько, коли ми зможемо зустрітися, а то вже так давно не бачилися, що просто страх… Аж три дні…
   – Богдане, я рада хоч би й зараз, але вже пізно. Ці три дні як три тижні. Думала, що ми відразу після роботи зустрінемося, та не вийшло. З тим телефоном одна морока. Це якась напасть на мою голову. То не працює, то зайнято…
   – І я ж про це кажу. Набирав тебе разів надцять, усе короткі гудки. Як мені тебе знайти? Давай на завтра домовимося заздалегідь, щоб не шукати одне одного й знову не загубитися…
   – Я не загублюся, адже вільна, у мене відпустка. Так що можемо зустрітися в будь-який час. Усе від тебе залежить…
   Вони говорили й говорили. Ольга переповідала йому всі свої новини. Згадала також про те, що в брата син народився, то вони з мамою збираються через день-два до Києва. Обов’язково мусять їхати, бо це ж така подія для всіх.
   Богдан пожалкував, що вона не прийде в суботу на день народження до Віктора, а йому там самому нецікаво буде.
   – А мене ніхто не запрошував, – здивувалася Ольга, – хоча Таня казала, що в суботу збирає гостей, але мені не говорила приходити. І про тебе не згадувала.
   – Оленько, мені Таня однозначно сказала, що ти теж будеш, так що запросить ще й офіційно, не переймайся…
   – От і жаль, що я не буду, – зітхнула Ольга.
   За вікном небо вже стало темно-синім, а невдовзі й почорніло. Кімнату залили сутінки. Богдан увімкнув телевізор, проте не дуже дослухався до екрана.
   Скапували хвилини, мерехтіли в присмерку золотавими відблисками, повнилися її голосом. У тому голосі, у словах лагідних, тремтливих, повних ніжності, поставав йому через простір і час її образ. Цей вечір був їхній цілком. Бентежно бриніла музика слів, блиском мерехтіли в уяві усміхнені очі, полум’яніли вуста…

13

   Дід вийшов назустріч прибульцям, визвірився на собаку, і той позадкував у будку.
   – Ай да зверь! – знову захоплено говорив лисий. – Как его можно было приручить? А, Павел Петрович?
   Дід тільки махнув рукою й не сказав нічого.
   Лисий і кремезний покликали його на вулицю поговорити. За воротами стояла якась стара іномарка. Зупинилися біля машини, лисий зіперся рукою на задрипане крило.
   – Павел Петрович, вы готовы ехать? – запитав кремезний, дивлячись уздовж вулиці.
   Дід знизав плечима, щось своє обмірковував, кліпаючи рудими віями.
   Кремезний повернув голову і дивився на нього скоса.
   – Да не бойтесь, не сегодня, – озвався лисий. – Мы щас смотаемся домой, через недельки две-три приедем. Тогда и надо провернуть дело…
   – Надо – так надо. Тогда и поедем, – погодився дід, відчуваючи якесь полегшення.
   – От і добре, просто чудово, – зовсім несподівано вигукнув кремезний українською.
   Вони почали прощатися, бідкаючись, що попереду така далека дорога.
   Кремезний сів за кермо, лисий повернувся біля дверцят і теж озвався українською:
   – А що передать батькові? Привіт?
   – Привіт, – бадьоро повторив дід. А подумки додав: «Бальшой привіт!»
   – Бу зде. Тобто буде виконано, – радо козирнув той до лисої голови і хляпнув дверцятами. Машина хвацько рвонула з місця.
   Дивився вслід і згадував, як їх звати. Той лисий – Вадік. А того як? Ага, здається, Толік… Точно, Толік.
   Стояв і радів, що не довелося їхати зараз, сьогодні. Щось йому не дуже хотілося. Хоча й проблеми в тому не бачив. Можна було б з’їздити.

   Місце те запам’ятав і добре знав. Не раз туди навідувався. Уперше побував у сімдесятих, іще за Брежнєва. Коли вийшов на пенсію.
   Якогось дня сів на рейсовий автобус і поїхав до того села. Польовою дорогою йшов на той пагорб, ступав неквапно й непевно, роззираючись довкола. Усе так, як і було колись: село в долині, повиті садками хати, поза селом річка в зелених берегах. А далі, на узвишші, під розлогим деревом біліє крізь старі яблуні й зарості молоденького вишняку ота хата.
   Пройшов боком, позиркуючи скоса на ту хату в старому садку, прошмигнув аж до лісу, причаївся в кущаках.
   Був схвильований, серце билося, калатало. Довго никав поміж деревами, позирав з-поміж терну й ліщини на хату в старому садку. Є хто чи нема? Треба йти, чого ж приїхав?
   Нарешті зважився, поважно виступив із лісу. До хати було метрів двісті-триста. Ступав по стерні. І що ближче підходив, то більше бентежився. Невже нема нікого? Може, справді нема чого перейматися: іди сміло й роби своє діло. Ніхто тебе тут не чекає і не зустріне.
   Але щойно вступив у садок, як назустріч завалували собаки. Один здоровий, чорний, два менші, кудлаті. Вони гавкали завзято й люто. Менші звіддалік, а здоровий, то прямо під ноги кидався. Гарячим приском сипнуло по спині, руки й ноги затерпли. Як і тоді, коли вовка побачив перед собою, коли вовчі очі гостро зблиснули.
   Ухопив з-під ніг якусь суху гілляку, відмахнувся від озвірілої зграї. Та собаки не вгавали, відскакували, та кидалися ще лютіше й гавкали з більшим азартом.
   Порятував його високий худий чоловік, що поспіхом ішов від хати. Відігнав собак, і вони слухняно, з почуттям виконаного обов’язку, швидко зникли з-перед очей. Сховалися десь за великим камінним хлівом чи за хатою.
   Пояснив тоді чоловіку, що йшов ото мимо від лісу й захотів води напитися. Надумав зайти, а тут така охорона.
   У дворі й садку сівалки, плуги, культиватори, два трактори на гусеницях, якесь залізяччя, розкидане абияк.
   І поки господар брязкав відром біля колодязя, опускав його на дно, тарахкаючи корбою,[2] а потім довго крутив барабана,[3] а ланцюг скреготав, намотуючись на блискучу деревину, він дивився і впізнавав усе.
   Той самий крислатий горіх над колодязем, мабуть, та сама корба й барабан той же на дерев’яних стовпах, та сама бетонна цямрина.[4]
   Тоді ще й обійшов навкруги колодязь, човгаючи по траві, ніби перемацував ногами землю. Потупав довкола, зазираючи у криницю. «Ох і глибока!» – сказав, дивлячись господареві в очі. Той мовчки кивнув головою, поставив відро на цямрину.
   Чоловік не був балакучий. Але охоче, хоч і коротко, відповідав на кожне запитання. Тоді й довідався, що живе він тут із жінкою та дітьми, що колгосп тракторну бригаду зробив йому у дворі, а в отому хліві – майстерню, що це ще техніки мало, на ніч з’їжджаються. А йому за сторожа колгосп платить. Хоч це добре. А то загадили і двір, і садок.
   Двічі навідувався на той хутір уже за «перестройки», та у двір не заходив. Здалеку від дороги і від лісу нагледів, що техніка там колгоспна ще є і якісь люди клопочуться поміж дерев. Махнув рукою і більше не згадував про те. І не їхав.
   Але час від часу Міша Мордвінов давав про себе знати. Озвався він листом, і вже в роки незалежності, при Кучмі. Знову доручав йому провести «разведку боем»: поїхати, подивитися, розпитати. Бо вже пора щось робити.
   Він довго вибирався, чекав то літа, то погоди, а таки поїхав. І недаремно: ще здалеку запримітив, які переміни тут відбулися. Садка не було, хата й хлів стояли самотою під одиноким височенним деревом.
   Не було видно вже й тих сівалок і тракторів. Через поле, захоплене бур’янами, закинуте й нерозоране, пройшов до самої хати. Під хлівом і край подвір’я височіли валом викорчувані й зсунуті бульдозером старі яблуні, вишні, груші, сливи. Колодязь був на місці! І горіх горбився біля нього, наполовину всохлий, а з другого боку з живим гіллям. Та ще під вікнами хати зеленіли кущі бузку.
   Підійшов до колодязя, торкнув корбу. Забряжчав темний від іржі ланцюг на залізному барабані, захованому під зеленим дерев’яним дахом. Зазирнув усередину, де в глибині тьмяно зблиснуло дно.
   – Там відра нема! – почувся голос за спиною.
   Він аж здригнувся від несподіванки. Рвучко озирнувся. У розчинених дверях хати стояв чоловік. Ніби той самий.
   – Ви що, води хотіли? – спитав чоловік, ступивши з порога на траву. – То відра немає…
   Підійшов ближче, привітався. А він став поспішно пояснювати господареві, що колись уже був тут, що вони зустрічалися, коли ще садок такий гарний був і тракторна бригада стояла тут, отоді воду пив із цього колодязя, ще такі собаки злючі обсіли його в садку.
   Чоловік стенув плечима – видно, не пригадував.
   – А нащо садок викорчували? Такі гарні дерева були…
   – Та… Їм уже землі мало було. Приорали під саму хату. А тепер ті поля навкруг облогують, будяками заросли. Ніхто не оре й не сіє…
   Господар скрушно кивав головою й сердився. В очах у нього зблискував недобрий вогонь. Дивився на хату і хлів, на колодязь, горіх і купи понівечених дерев, і здавалося, що ще якась мить – і все навкруги спалахне й піде за димом…
   Згодом вони сиділи на стовбурі старої яблуні з обчухраним гіллям. Трохим – так назвався господар – неквапно розказував про своє життя. Тут, на хуторі, народився й виріс, сюди повернувся з армії й тут усі літа прожив. При колгоспі ще якось було, коли за сторожування платили. Города мали, корову, телята, кури, гуси, поросята. Жінка норму буряків брала, діти помагали. Жив як господар на своєму обійсті. Правда, роботи вистачало на кожен день. Ні кінця ні краю. Та нічого, дітей усіх вивчив, у люди вивів. Старший у війську офіцером служить, дочка медінститут закінчила, а менший тут, у селі, хату збудував, шоферує.
   То зараз біля нього, меншого, і живе, а сюди приходить час від часу наглянути. Оце й сьогодні прийшов подивитися, чи все на місці. Треба б уже розібрати хату з хлівом, забрати звідси. У господарстві все знадобиться. Проте якось руки не доходять. Але вже цього літа мусять усе перевезти.
   – Це ж якби колгосп був, то вже б давно трактором розвалили все й загребли. Переорали б, і сліду не лишилося б, – казав Трохим стиха, наче сам собі.
   Запитав тоді байдуже, ніби знічев’я:
   – Хату і хлів можна розібрати, а колодязь?
   Трохим хитнув головою.
   – А що той колодязь? Он там, за річкою, на горбах, такі глибокі криниці були, а й ті загорнули. Верхні круги, два-три кільця, можна витягнути, а там нагортаєш купу землі бульдозером, і за рік-два сліду не знайдеш. Кажу ж вам, сам ходив, дивився: де ті хати, хліви, садки, де ті колодязі – не знайти зараз. Усе заорали, поля засівають. Хіба що якісь камінці, черепки, кавалки скла де-не-де трапляються під ногами на здогад про те місце…
   – То ви теж тут будете все загрібати, розорювати?
   – Та кому воно зараз треба? – махнув рукою Трохим. – Хату й хлів потрібно перевезти, щоб не розтягли, бо є такі охочі. А все решта – нíкому. Колгоспу, щитай, нема, доживає своє. Уже поля розпаювали, ферми валять, трактори розтягли. Ото дохазяйнувалися…
   Підтакував тоді Трохиму, а сам думав: «То й добре, що колгоспу нема. Може, і не буде кому тут усе розгрібати й загрібати, поки що…»
   Трохим встав зі стовбура, глянув згори.
   – То ви води хотіли? Зараз відро принесу…
   Він поволі пішов у хату, виніс відро, узявся прив’язувати його до ланцюга.
   Поки тарахкотів барабаном, відро вибрязкувало по бетонних кругах колодязя, опускаючись униз. Він теж підвівся з дерева, приступив до криниці. Обійшов довкруг, витоптуючи траву й мацаючи ногами землю.
   Відчепивши відро з водою, Трохим покликав гостя до хати. Ступив за ним без особливої охоти, а в темні сіни увійшов із холодком остраху в грудях.
   Трохим поставив відро на широку лавку біля вікна, подав великого кухля.
   Пити йому не вельми хотілося, але зачерпнув із відра й пив. Бігав очима по хаті, перестрибував із кутка в куток. Піч при вході справа від дверей, стіл біля лавки. Велике залізне ліжко під стіною в кутку, за піччю. І пустка, і тиша…
   Піч височіла й зловісно мовчала. А йому здавалося, що вона зараз закричить своїм відкритим чорним ротом. Зиркав у той темний отвір і відводив очі на припічок, на підпіччя. Піч стояла на півхати й мовчала. Грізно мовчала. І довго…
   Вискочив надвір і полегшено зітхнув…
   Тоді й написав про все побачене на хуторі Міші Мордвінову. Але відповіді не було. Минали місяці, рік, другий пролетів, третій пішов, та жодної вістки з Донбасу. «Мабуть, скопитився Морда…» – не раз і не два напливала думка, не додаючи жалю й співчуття. А що тут такого, вже й пора: він же старший на шість років.
   Не раз і не два міркував над тим, що має сам їхати на хутір… На біса йому здався той Морда з ротатою нахабною пикою й колючими насмішкуатими очима. То й добре, що скопитився…
   Час від часу обмірковував, коли і як краще поїхати. Зятю не скажеш, можна хіба що Жорика попросити, щоб завіз машиною. Але що тоді? Та ні, на біса тобі хто потрібен? Сідай сам у маршрутку і їдь туди, поки ще сила є і на ногах ходиш. А може, зятю сказати про все і з ним вибратися? Та ні, ні, як поясниш? Уже краще з Жориком справу провернути. Та це потім, як усе буде зроблено, а їхати треба самому! Щоб ніхто ніде нічого… І ніхто ніде ніяк.
   Саме про це думав він, коли того недільного дня вигулькнули перед ним оті два посланці Міши Мордвінова. То було так несподівано, що вкрай ошелешило його. Він ще у дворі ледве не гепнув на землю. А в хаті його все ж звалило на підлогу, коли той грім різко й люто хряснув над головою.
   «Через два-три тижні. Хай буде так. Але ще подумаю, як воно краще зробити. Поживемо – побачимо…»

14

   Довго стояв у дворі, не міг намилуватися тією широчінню й глибиною, небесним безмежжям. Яка незбагнено-дивовижна досконалість зоряних сфер, яка вічна таїна промовляє в цьому мовчанні далеких світів!
   Як у дитячі літа, відчував себе маленькою золотою піщинкою серед земного й небесного огрому і водночас частинкою всесвітньої гармонії. Тоді тато йому показував Чумацький Шлях, Великий і Малий Віз, Коромисло, Квочку і ще якісь зорі та сузір’я… Зараз пригадував і впізнавав усе те…
   Мама вийшла на поріг, покликала його.
   – Іди, сину, лягай, то ж пізно вже. Ніч надворі.
   – Іду, мамо.
   Тихенько пройшов повз ліжечко, де спала Юля, у світлицю. Мама постелила йому на дивані. Біля протилежної стіни на ліжку спав дядько. Важко дихав, у грудях шуміло й хрипіло. «Уже стільки літ у шахту не опускався, а вугільний пил ще й досі вихаркую», – сказав одного разу.
   Увечері вони сиділи у дворі на лавочці, балакали. Дядько курив «Казбек» і кашляв. Кашляв і курив. «Воно мені помагає», – підніс запалену цигарку перед очима.
   Дядькова дружина Люба померла торішньої весни. Залишився він із сином у двокімнатній квартирі. Сашка – хлопець непоганий, до роботи беручкий, але хай би кидав ту шахту. Це вже, нарешті, оженився. Весілля, правда, не робили. То й оце приїхав сюди, щоб молодята самі пожили в хаті. Невістка Галя в школі математику викладає, тиха та привітна. Сват, батько її, обіцяв узяти зятя до себе на роботу. Він солідну фірму має, будівництвом і ремонтами займається. Добре було б, щоб Сашка пішов на ту роботу.
   – Знаєш, Богдане, життя пролетіло, що не зогледівся коли. Хоча й не було воно тихим і спокійним. Навпаки зовсім – і грозовим, і буряним, і страшним. Важким до нестерпності. І втрати рідних, і тюремні мури, і концтабірні знущання. І потім рабство підземне, де аварію довелося пережити. А все пронеслося, проминуло, відійшло. Життя таке складне, нелегке, але треба жити.
   – Та ні, – заперечив дядькові. – Мабуть, треба щось змінювати, противитися тому злу, яке робить життя страшним. Не коритися, не йти на компроміси з диявольською силою, не пливти за течією й не пускати у свою душу скверни…
   Дядько подивився йому в очі довгим поглядом, зітхнув і сказав:
   – Добре, що вам випало жити в інший час. Дякуй Богові, Богдане, дякуйте всі, що не втрапили ви у вогненну віхолу. Ото вже достеменно страшний суд, судний день на землі, де кожна мить – страждання, а смерть сприймається як звільнення від мук. Хоча й до такого людина звикає. Не дай, Боже, таке переживати.
   Якби люди жили за Божими законами, за Господніми заповідями, то й світ був би інший. Аж ні, цей світ погруз у трясовині гріха, борсається в болоті, ніяк не може вибратися на сухе. А все від того, що людиною оволоділа спокуса, що підступам сатани вона не противиться, не сахається бруду і блуду.
   І навіть побожному чоловікові буває нелегко встояти перед спокусами. Грішить, а потім замолює свої провини. А що вже казати про тих, хто Бога не має в голові і в серці? То взагалі пропаща сила. Від неї всі біди у світі…
   Зорі у вікні мовчки дивляться в душу. Ніч видзвонює тишею над рідною хатою.
   Добре, що зібрався увечері й приїхав. Так давно не ночував удома, усе часу не вистачає. Приїде на пару годин, побуде, потішиться стиха, і вже, дивись, треба вертатися. А це і ввечері побув, і ніч домашня з ним, і півдня ще попереду.
   А що вже мати зраділа, коли побачила його у дворі. А Юля як розщебеталася, кинулася йому на руки, вчепилася за шию своїми рученятами. Добре, що Олег заїхав, забрав його з роботи, привіз у село. Сам би, може, не додумався. Справді добре, що все добре. «Приїжджайте частіше додому…» – пісня чиясь така є, колись чув.
   То ще й Олі треба подякувати, що до брата поїхала. Вони так і не зустрілися наступного дня. Зателефонувала в обід і з сумом повідомила, що має їхати до Андрія. Мама так надумала і вже тата вмовила. «Я так надіялася, що увечері побачимось, але, на жаль, не виходить. Вибачай, Богдане, та моєї вини тут нема. Я тобі з Києва подзвоню…»
   І справді, якби Ольга була вдома, він, мабуть, не поїхав би увечері в село. Вони б таки зустрілися, бо вже давно не бачилися.
   Ольга озвалася з Києва, повідомила, що Оксану виписують у суботу, що все добре, що вони приїдуть додому в неділю або в понеділок.
   Ні, досить їм через дроти перемовлятися. Оце приїде, то треба щось вирішувати. Чого зволікати, відкладати розмову на невизначений час? Слід визначитись: або так, або ні. Уже ж дорослі люди, не діти якісь. Навіщо морочити одне одного бентежними розмовами? «Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій важкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним».
   Він скаже їй, скаже не цими поетичними рядками, а своїми словами. Такими дзвінкими, як оці зорі за вікном на темному оксамиті нічного неба…
   Ранок зустрів його дзвінким безгомінням небесної блакиті й щедрими переливами росяних суцвіть на травах і листі. І сад, і город дихали на повні груди першим сонячним сяєвом, музично бриніли сузір’ями.
   Наче то зорі нічні опустилися на землю, щедро всіяли її рясними блискітками.
   Вбирав красу так, як вдихав на повні груди п’янке прохолодне повітря. Це вже було колись, було безліч разів у його житті раніше, у дитячі та юні роки. Було, і ось зараз, у цю мить, повернулося святом до нього.
   Мати поралася по господарству, дядько вже димів і кашляв на вулиці за воротами. Юля ще спала.
   – Чого ти, сину, підвівся так рано? Полежав би ще.
   – Це, мамо, не рано. Уже сонце грає он, із землею перебалакується… Як тут можна лежати, коли така краса навкруг?
   Він поривався допомогти в чомусь матері: то відро з молоком підніс до хати, то корову вигнав із двору в череду, то ворота зачинив, то курячо-качину зграю зерном посипав, води викрутив із криниці, поналивав у миски галасливому птаству. Усе так, як колись, але й не так, бо сьогодні ті клопоти були йому за радість, за розвагу.

   Колись уся домашня робота була за звичайні буденні обов’язки, до яких звик і виконував залюбки. Він устигав у школі добре вчитися, у городі лад наводити, корову пасти, ще й матері допомагав буряки обробляти, а в осінню пору – копати, зносити на купи й чистити. Робив ще багато чого з малих своїх літ: і воду носив, і дрова рубав, і вишні та черешні рвав, і яблука збирав, і бур’яни косив. Але вся та робота не відбирала в нього бажання вчитися й не заважала йому. І школу закінчив із золотою медаллю, і в медінститут вступив відразу…
   Навчання захопило його у свій вир. Йому справді було цікаво вбирати незвідане у свій мозок, відкривати перед собою нові обшири. А оскільки, відколи себе пам’ятав, був доскіпливий і наполегливий, мав здорові амбіції, то й наука давалася легко, і успіхи були найвищі. Для нього принциповим було оте «відмінно».
   Усміхнувся сам собі, згадавши ті юнацькі принципи. Проте це вже в минулому. Було й відбулося, але ж не минуло марно, а залишилося донині в новій якості.
   Справді, ніщо в житті не проминає безслідно, не буває даремним. Усе, що набуте, має свою ціну, а вона – у доцільності того, що робиш сьогодні. І важливе тут не просто виконання функціональних обов’язків, а високий результат. Усе залежить не тільки від набутого досвіду, практичних навичок, а й від рівня тих знань, які увібрав колись і які донині не дають тобі заспокоїтися, а спонукають до нових пошуків.
   Усе, що було, не зникає в перейденому часі. Воно – з тобою, у твоїх думках, у твоїх діях.

   Юля прокинулась і взяла його у свій полон: розказувала й розпитувала, вихвалялась іграшками, водила його за руку в садок і в город, ділилася своїми відкриттями навколишнього світу. І він удавано дивувався тому, що так зацікавило чи захопило донечку, яка не приховувала своєї радості, заливалася дзвінким сміхом і щебетливими розповідями.
   Яка вона стала балакуча, розважлива, подорослішала, порозумнішала. А їй же тільки шість буде. Ще у школу не ходила. Усе схоплює на льоту, щось собі розмірковує.
   – Тату, а ти казав, що ми підемо до джерела… Забув?
   – Якщо казав, то підемо, – здивувався сам собі. Це ж минулого разу мимохідь прохопився про те джерело, а вона й запам’ятала.
   – Отож-бо йдем? – засвітила оченятами.
   – Підемо, якщо будеш чемною й слухняною…
   – А хіба я в тебе не слухняна? І в бабусі слухняна, і в діда Льоні. І в себе теж слухняна, – казала, зазираючи в очі.
   Стежкою через садок, а далі повз картоплю й город пішли на луг. У березі поміж буйноцвіттям трав добрели до річечки. Через кладку не наважилася сама ступати, то взяв на руки й переніс. Далі знов бігла попереду по траві.
   Джерело під пагорбом, під розлогими вербами, було таке, як і колись. Жило й дихало. Усередині чистого дзеркала на піщаному дні потужним струменем виривалася з глибин срібна вода, граючись піщинками й черепашками, вилискуючи тремтливими переливами.
   Криничка була обрамлена стемнілими дошками, що знизу взялися зеленим мохом. Дзвінким струмочком чиста вода мерехтіла донизу, невтомно долаючи шлях до недалекої річечки.
   Юля стояла й зачаровано дивилася, як пульсує, б’є з глибин земних нестримна вода, граючи жовтими піщинками й білими черепашками. Він і сам не міг відірвати очей від того джерельного виру. Це джерело, як і колись давно, було для нього дивом, незбагненною таїною природи. Бував тут малим і в зимовій порі, коли, засипане снігами, воно навіть у найбільші морози не замерзало, а виривалося з глибини так само потужно, як і цього літнього дня.
   Коли відступили на крок, Юля здивовано вигукнула:
   – Ой, там хмари пливуть. Там небо вже. І сонце…
   У джерельному плесі відбивалася небесна глибінь із білими хмаринками у дзвінкій блакиті.
   Стежкою від джерела Юля мовчала, зосереджено дивлячись уперед, туди, де виднілася їхня хата. Уже коли переніс її через кладку й поставив на траву, глибокими джерельними очима глянула на нього й несподівано мовила:
   – Таточку, ти знайди мені маму. Таку, як моя мама була…
   Обійняв, пригорнув до себе донечку, поцілував і сказав притишено, майже пошепки:
   – Ми разом знайдемо, Юленько… Добре?
   Юля ствердно кивнула головою й побігла вперед заквітчаними травами.

15

   – Що ти, старий, нипаєш, місця собі не знаходиш?
   Махав байдуже на те рукою і не казав нічого.
   Коли ж одного разу баба таки доп’ялася впритул і стала допитуватися:
   – Може, тобі, Пашо, болить що, то скажи, не мовчи, може, що сталося? – мусив озватися:
   – Ти що, стара, не діждешся, – глянув сердито.
   А оскільки Настя не відступалася, зазирала в очі й казала, щоб не дратувався й говорив правду, то відтанув трохи від її турботливих слів і стривоженого погляду. Відчув радість і втіху від того, що все ж таки вона переживає за нього, хвилюється.
   Усміхнувся їй і сказав примирливо, майже лагідно:
   – Та все добре, Настю, нічого не сталося… Так собі, дивлюся, думаю. Не переживай, стара, усе в мене нормально. Якби щось боліло, то я б тобі сказав, кому ж мені казати?
   Баба заспокоїлася й відступила, а він знову думав. Розгортав на столі газетку, дивився між рядками й шукав виходу. Відповіді не було.
   Що, Жорику все розказати? Той би завіз і пособив би, якби довідався.
   Можна було б удвох усе те діло довершити. А що потім? Той Жорик – такий непотріб, що загребе все, ще й тебе винним зробить. Так ніби непоганий хлопець, а приступи ближче, придивися, то ще та підлота. Бреше прямо в очі й не змигне.
   Знає його змалечку, на очах виростав. Перший хуліган був на вулиці, на всіх, старого і малого, зиркав зверхньо, пихато. Після школи десь повіявся по світах. Казали, на заробітках, а насправді, мабуть, сидів. Мирона питав кілька разів, а той не підтверджував і не заперечував.
   – А чорти його батька знають! – сказав якось байдуже.
   Жорик з’явився вдома кілька років тому. При грошах, на машині. Казав усім, що бізнесменом став. Він щось десь там крутив, знався з такими, як сам, – часто на іномарках під хату підкочували.
   І зараз Мирон нічого про нього не знав. Так само відповів:
   – А чорти його батька знають! Воно мені не тра’, і ти не питай…
   Сусіди на вулиці казали, що, скоріш за все, рекетом займається. Інші висловлювали здогад, що базарює: купи-продай. А дехто довірливо повідомляв, що, мабуть, тут без розбоїв і грабежів не обходиться.
   Минулого літа Жорика так потовкли, що мордяку йому геть перекособочило. Щелепи розтрощили так, що дротом скручували. Через трубку мусив їсти. Та нічого, вичухався за кілька місяців. Оклигав. І зараз від того ні сліду.
   Можна було б йому сказати. А що потім? Тут не вгадаєш. Ні, краще не зв’язуватися з ним.
   А що, якби зятю шепнути? Уявив собі ту ситуацію і аж злякався. Дуже вже Максим чесний і порядний, прискіпливий і цікавий. Усе випитає, обміркує, а тоді тільки щось зробить. О, це вже всім у хаті розказав би, усі знали б. Ні, ні, і ще раз ні. Краще вже Жорик, той хоч нікому нічого не скаже.
   Найкраще було б зібратися самому, сісти на маршрутку й поїхати. Не раз уявляв себе там, на хуторі. Дивився, ніби збоку, сторонніми очима: приїхав, прийшов, швидко зробив, що потрібно, і подався назад. І все було б добре, і жодних проблем…
   Обмірковував деталі, зважував усі «за» і «проти». То тут, то там виринали сумніви, перестороги. Інколи визиркував страх. Ні, і самому – не вихід. Хтозна, що може трапитися в тому полі, під лісом. Це ж якби трохи молодший був, так років десять-двадцять назад, то й недовго думав би…
   А так доведеться, мабуть, дожидатись отих, від Міші Мордвінова. Нічого не вдієш. А шкода. Раніше треба було думати, ех, проґавив. Той Морда такий, що не відчепиться. Не так він, як його кодляк – оті Вадік і Толік.
   Звісно, без них було б краще. Бо й з ними вибиратися небезпечно, невідомо, що в них на думці. Це ж треба вночі їхати. Не будеш же там серед білого дня світитися. Так, уночі.
   Якби ж то можна вдень, то й проблеми не було б. Махнув би він оце сам, якось усе й звершив. А надвечір же не поїдеш, щоб самому тинятися в полі під лісом, десь там ночувати в кущах.
   Знову побачив себе там, на узліссі, у мороці, серед кудлатих кущів. Гостро блиснули з темряви хижим вогнем вовчі очі. Ху-ух, аж морозом сипонуло по спині! Як і колись, тоді, давно…
   Ті вовчі очі котилися за ним із року в рік, із дня в день, бігли, наздоганяли й не могли наздогнати. Не раз озирався назад, відчуваючи потилицею їхній гострий доторк. Нерідко попереду спалахували вони, оті холодні, жахкі жарини, аж зупиняли подих і крок. А скільки разів поставали у сні, несподівано, неждано-негадано бризкали іскрами в густій темряві ночі.
   Він уже звик до того, змирився, ніби так мало бути. А що тут удієш, як світ оцей такий? Недарма кажуть: «Людина людині – вовк!» Ні, кажуть зовсім інше, і казали завжди: «Людина людині – друг, товариш і брат…» Але то вголос, для всіх. А насправді думають «вовк» і поводяться саме так. Бо воно ж так і є, хто б і що там не говорив…
   Баба зазирнула в кімнату.
   – Сидиш? Іди, там кличуть, на дорозі…
   Заспішив до воріт. Хто там уже його гукає? Невже оті двоє приперлися, лисий і кремезний? Ще ж ніби рано. Казали – через два-три тижні. Мабуть, не вони…
   За воротами тупцював і метушився Жорик. А біля нього ще якийсь чолов’яга сутулився, засунувши руки в кишені штанів. Дивився насторожено, зате привітно.
   Обидва підкреслено ввічливо привіталися, потиснувши дідові руку. Жорик відразу приступив до діла:
   – Петровичу, це мій друг Вітька. Хороший парень. Йому ваша помощ нада. Машину хоче пригнать, ну, ви поняли, розтаможку нада оформить…
   Зрозуміло. Торік він уже давав Жорі свої документи на оформлення. Усе ніби нормально було. Ще й заробив на тому. І проблем жодних не виникало. А тепер що, знову? Навіщо йому та морока? А скільки йому тої мороки було? Так собі, копії дав, підпис поставив. І все. І заплатили непогано…
   Помітивши його вагання, уже удвох почали вмовляти. І Жора, і Вітька навперебій казали, що все буде добре й нічого за те не буде. Жора навів свій головний аргумент:
   – Мій дід, а ваш друг Мирон так не одну іномарку розтаможив. Усе тут законно…
   А коли Вітька назвав суму винагороди, то Петрович без сумнівів погодився.
   Йому з вдячністю потиснули руку. А Жора задоволено резюмував:
   – Молодим нада помагать, правда, Петровичу? Тож кажуть: «Людина людині – друг, товариш і брат…» Правильно, Петровичу?
   Невизначено кивнув головою. Усе правильно, нада – то нада. Людям треба, а не тільки молодим чи старим.
   Настрою йому додалося не набагато, але знов став подумувати, чи не залучити якось Жорика собі у спільники. Не мав сумніву, що той його послухав би. А далі що?
   Словом, треба думати. Щоб не пролетіти, як фанера над Парижем… або «фанера під мостом над Парижем», як любить казати той же Жорик.

Смарагдово наше літо бринить

1

   І ось задзеленчав телефон, ще й у вікні не сіріло. Голос в Олега дзвінкий і бадьорий:
   – Підйом! На збори – двадцять три хвилини. Буду через півгодини. Так що виходь. Як там Йосипович, їде?
   – Їде, казав. Із сином хоче.
   – То буди їх, нехай виходять.
   Тут відразу ж і Гринчук подзвонив. Сказав йому, що збір у дворі, на що Іван Йосипович мовив задоволено одне слово – «чудово».
   Коли Богдан спішно зібрався й вийшов із під’їзду, надворі розвиднялося. «Світанок літній швидко настає», – сказав сам собі подумки.
   Іван Йосипович із Сергієм уже підходили. Син був схожий на батька: підтягнутий, такі ж риси обличчя, така ж тиха привітна усмішка.
   Олег не забарився. Підкотив із горбочка, вистрибнув із машини, потиснув руки. Очі його виблискували веселою іронією.
   – Ну що, побудив вас? Так вам і треба. Скільки можна спати? О, та в нас високий столичний гість. Як там білокам’яна? Йосиповичу, як здоров’я, щось ви невеселий? Невже перебрали вчора? Богдан, бачу, так собі, нівроку…
   Він сипав запитаннями, не чекаючи відповіді. Швидко вкинули більші речі в багажник, всілися й поїхали. Олег окинув усіх веселим оком, зиркнув для чогось у дзеркало й вигукнув:
   – Ну, рибо, стережися! Зондеркоманда їде. Буде те, що й торік було… У цю ж пору.
   Усі засміялися. Минулого літа вони теж їздили на те лісове озеро. Якраз тоді Сергій із ними був, теж у відпустку приїхав. Отож торік у тій поїздці не те, що жодної рибини не зловили, а й мало вудки не погубили. Саме Олег із Сергієм так розійшлися, що назад Богдан мусив за кермо сідати.
   – Ні, дорогенькі, сьогодні не п’єм. Ми нічого навіть не брали із собою, – з надією на підтримку глянув на Богдана Іван Йосипович.
   – І я не брав. Та й їхати назад не буду.
   – Чуєте, як там буде, то ще побачимо. Ось тільки доїдемо, то й зразу розвидниться. А не хочеш їхати назад, то поїдеш уперед…
   – Дорогенькі, яке там розвидніє? Уже он сонце сходить. Тож давайте домовимося: не будемо, і все, – жалібно просив Йосипович.
   – Тату, та хіба вас хто силує? Не будете, то й не будете, – озвався Сергій з усмішкою.
   Він звертався до батька на «ви», що викликало в Олега здивування ще торік. Богданові це було не в дивину – сам так призвичаєний змалку. Тоді на озері в них навіть виникла невеличка суперечка на цю тему, проте Олег не дуже опирався й погодився з доцільністю такого звертання до батьків.
   – Дуже слушно, Сергію, батька треба підтримувати й виручати, – глянув через дзеркало Олег. – Скажи краще, як там москалі, думають про Україну чи ні? Це ж Єльцин їм сказав: «Прокинувся… і думай, що я зробив для України»?
   – Думають, аякже, навіть не сплять, а думають…
   – А ви, дорогенькі, хіба не бачили, що відповіли тому Єльцину його піддані? Вийшли з плакатами «Борис, заставь хохлов кормить Россию!» – з гіркою іронією вигукнув Іван Йосипович. А далі вже спокійніше почав: – Я вам так скажу, дорогенькі, не тіште себе ілюзіями. Багато хто сприйняв ті слова Єльцина як велику турботу й благо для України. А я відразу почув, що малося на увазі: і той же Єльцин, і його москалі до запаморочення переконані, що Україна потрапила в біду, що, відірвавшись від імперії, пропаде без ласки старшого брата. Тому й сказав те, що мав у голові. Недарма ж говорять: «Що у тверезого на умі, те в п’яного на язиці». То й сказав: «Думайте, як знову припнути Україну до свого воза, щоби бігла ззаду, як лоша». От вони й думають, і добре думають. А ще краще роблять. Гляньте, у кіосках «„Комсомольская правда” в Украине», «„Труд” в Украине», «„Известия” в Украине», «„Московский комсомолец” в Украине». Московські «звьозди» не вилазять із наших екранів, російськомовними книгами завалені наші полиці…
   – А ви не купуйте тих газет і книжок, не дивіться тих шоу, то все буде добре, – знову зиркнув у дзеркало Олег. – Вони, чуєте, ще й по-іншому думають: трубою нас прив’язали і все лякають краника перекрити, на ту нафтову й газову голку нас посадили. Я ж, чуєте, той газ у Тюмені скільки років добував, на вахту їздив. Там ще досі наших, із України, тьма-тьмуща вкалує. А вони, чуєте, краником погрожують. Чи ви чули таке?
   Олег уже геть розійшовся, крутив баранку, дивився незворушно на дорогу й говорив голосно, ніби з трибуни:
   – Чуєте, а візьміть оту бойню на Кавказі. Це ж треба, чуєте, до такого докотитися, щоб на своїй території цілу війну затіяти. Таку м’ясорубку в Грозному зробили, що весь світ жахнувся…
   – Е, дорогенькі, ви знаєте оту фразу: «Москва сльозам не вірить», – перервав Іван Йосипович гнівну тираду Олега. – А чи знаєте, як вона продовжується? Мабуть, навіть не чули. Я недавно вичитав, що та приказка має завершення: «Москва кровушки жаждет». А вони цю другу частину урізають. Чи ви знали про таке?
   Богдан озирнувся на Йосиповича й промовчав. Олег із подивом глянув у дзеркало й вигукнув:
   – Я не знав. А це точно правда. Як я, чуєте, сам до цього не додумався? Бувало, не раз замислювався, що значить ота недовершена фраза «Москва сльозам не вірить», а як воно далі, допетрати не зміг. А то, чуєте, просто, як двері…
   Сергій поблажливо усміхався й мовчав. Він сидів позаду поруч із батьком, позиркував, як пролітають за вікном бронзові сосни і зграйки беріз поміж ними.
   Невдовзі звернули з траси на лісову дорогу, що була добре вкочена колесами. За пагорбом зблиснуло вдалині поміж дерев срібним дзеркалом озеро.
   Олег озирнувся назад, і хоч не побачив Сергія в себе за плечима, однак присмирніло сказав:
   – Ти вже вибачай, Сергію, що ми тут у політику вдалися. Це ж ми, чуєш, не про тебе. Це про те, що припекло.
   – Та ні, нічого, – озвався Сергій, – я ж знаю, що не про мене. А ви правду кажете. Кажіть, я послухаю…
   – Ой, дорогенький, а ти ніби сам не знаєш, – глянув на сина Йосипович. – Знаєш ти добре, про що мовиться, сам бачиш…
   – Знати – знаю, а все ж цікаво ще раз почути такі правдиві речі. Признаюся чесно, там таких розмов у гурті ми не заводимо. Хіба що десь інколи між своїми, і то впівголоса. Удома, наприклад, на кухні, або хто прийде з друзів, земляків, то за чаркою поговоримо. А з корінними москвичами про це якось не заведено згадувати. Хоча серед моїх колег на роботі є гарні росіяни, такі, про яких говорять «душа нарозпашку». І розумні, і культурні, і привітні, і з широким мисленням, словом, демократи… А спробуй скажи щось такому про права України та їхні утиски, зразу крижаніє весь, волосся йому на загривку стає дибки. І вже ти для нього ніякий не друг і не брат, а просто хохол, і балачка його якщо не гнівна, то зневажлива. Отак і живем отам, на Москві.
   Олег зупинив машину при березі, повернувся до Сергія, глянув йому в очі:
   – То на біса вона тобі, вертайся додому, як багато вернулося. А то в нас як виходить: «Хай живе кацап на Україні, а хохол на Сахаліні…» Вертайся, Сергію, поки ще можеш.
   – Та я й сам про це думаю. Та й то не про себе, а заради дітей. Хоча ми вдома й говоримо з ними по-своєму і в недільну школу обоє ходять, але добре бачу й знаю, що важко їм борсатися в тому російськомовному морі. Рідна мова для них стає просто екзотикою, без якої можна жити, цяцькою, яку приховують від чужих завидющих очей. Тож мушу вертати додому, якщо батько он прийме. – З усміхом Сергій зиркнув на Йосиповича.
   – Та ти тільки балакаєш, а толку… Скільки років уже вертаєшся і не можеш вернутися, – Іван Йосипович сказав це без тіні докору, але з гіркотою. – Якби ви знали, дорогенькі, як ми рвалися додому з того Сибіру, рвалися всі, кого під конвоєм повивозили, і при першій же нагоді, коли стало можливим, зривалися з обжитих місць і летіли в рідний край… А тут самі, добровільно, без примусу поїхали, поприживалися там, і вже їм нічого не треба. Уже й мову забули, уже й по-чужому навчилися щось «калякать», уже й не признаються, звідки вони родом, виписуються породистими «русскімі». Тільки ще прізвища їх виказують: то там, то тут вигулькне Лисенко, Матвієнко, Петренко, Бондарчук, Коваль. Та й цього бояться, міняють на свій лад. І, дивись, Білоус став уже Білоусовим, Затула – Затуліним, Хрущ – Хрущовим, Сидоренко – Сидоренкіним, Сірко – Сірковим, навіть Шевченко пише себе там Шевченков. Можна сотні й сотні прикладів наводити. А що з того, що ми побалакаємо про це?.. Дорогенькі мої, щось мені не хочеться, щоб мій син став у якийсь там момент із Гринчука Гринчуковим. Чи мої маленькі внуки записалися так.
   Олег зиркнув на Івана Йосиповича і на Сергія, скривився.
   – Я вам так скажу, чуєте, яких тільки придурків роддом на світ не пускає! Якщо воно, чуєте, відцуралося свого краю і звичаю, якщо на свій рід наплювало, то нема в нього мізків. А нема мізків, вважай – каліка. Розумна людина не піде на таку ганьбу й таке приниження.
   – Ні, Олежку, люди різні бувають, але все залежить від обставин. Недарма кажуть: «С волками жить, по-волчьи выть!» Часто потрапляє людина в ту зграю, то й мусить жити за законами зграї, – мовив Іван Йосипович. – Інакше не виживе, загризуть. То закон зграї…
   Олег заперечив голосно й рішуче:
   – Ні, Йосиповичу, неправда то, чуєте, усе залежить від людини. Не хочеш вити по-вовчому – не лізь серед вовків, не хочеш жити за законами зграї – не пхайся в ту зграю, а втрапив на глибину, то намагайся виборсатися, добитися до берега, а не йти каменем на дно. Я ж кажу, яких тільки дурнів нема на білому світі. Зовні ніби людина, а зазирнеш у глибину – якесь опудало волохате, страшидло гидотне… Та що там казати? А візьміть ваше покоління, Йосиповичу. Ви ж самі кажете, що не почали вити по-вовчому, не зізграїлися, не пішли на дно в тому потопі, а рвалися на тверде, до рідного берега… І, слава Богу, вирвалися, і дітей своїх порятували…
   – То правда, дорогенький, твоя правда, – погодився Іван Йосипович і спитав: – То виходимо чи далі поїдемо?
   – Виходимо! Куди ще далі? – Олег рвучко вискочив із машини.
   Сонце вже зійшло, але ховалося за деревами. Над застиглим плесом гойдався легенький туманець.

2

   Першим потягнув Сергій, збурунивши воду. Розхлюпуючи навсібіч срібні бризки, на берег вилетів, затріпотів у траві дебелий карась.
   Далі клюнуло в Олега і Йосиповича. За ними знову поволік Сергій. Риба була різна: коропці, верховодки, карасики. І ось нарешті ворухнулися, поринули й виринули на поверхню обидва Богданові поплавки. На підмогу підоспів Сергій, перехопив одну вудку й невдовзі висмикнув із води чималу верховодку. Богданові ж довелося добряче поморочитися. Щось важке і вперте вовтузилося в глибині, натягувало жилку й гнуло вудлище. Врешті-решт не без допомоги того ж Сергія здолали величезного коропа. Підсакою вихопили його на берег, кинули на траву.
   – Ого, кабанюка! – вигукнув захоплено Олег, що звіддалік стежив за їхньою боротьбою.
   Не минуло навіть години, як вони вчотирьох уже добряче засмикалися. Спокою не було, тільки встигали чіпляти наживку й закидати вудки. Ніхто не приховував свого задоволення.
   – Оце так нарвалися, оце кльов, справжній тобі жор! – викрикував Олег, ледве встигаючи витягувати вудку за вудкою.
   Сонце вже підбилося вгору, зачепилося за верхівку дубів. Сріблястими блисками замерехтіло дзеркало озера, заграло золотистими зайчиками. Темно-зелена стіна лісу височіла на тому березі, а тут – берези й сосни, ліщинові кущі покрилися смарагдовим блиском.
   Якось несподівано клювати перестало. Поплавки стриміли незрушно з води. Ледь чутний вітерець здіймав легеньку хвильку, яка відразу ж згасала.
   Іван Йосипович якось жалісно й вибачливо вигукнув:
   – А може, не будемо? Домовилися, що обійдемося сьогодні…
   Олег зиркнув на Гринчука й далі рішуче розставляв на капоті пластикові стаканчики, розгорнув із газети і явив перед ясні очі всім пляшку горілки.
   – Я не домовлявся ні з ким. А такий улов, чуєте, гріх не змочити. Не будемо ламати традиції, – весело резюмував Олег.
   – Не будемо, – підтримав його Сергій і теж поклав на капот пакет із бутербродами й виставив таку саму пляшку.
   Іван Йосипович здивовано глянув на сина.
   – Ви що, змовилися, дорогенькі?
   – Інтуїція… І традиція, – підняв угору вказівного пальця Сергій.
   – Чи ви таке бачили? – розмірковував уголос Іван Йосипович. – Де ж тут та інтуїція, а де традиція? Я вже вам не раз казав, дорогенькі мої, що то не наша традиція. От у Львові на початку дев’яностих, на мітингу, бачив я такі гасла: «Борці за волю не вживають алкоголю!», «Борці за Україну не вживають нікотину!». А ви мені – «традиція».
   – Йосиповичу, так то ж борці. А ми хто? Ми з вами змієборці. Нам аби зеленого змія побороти, а там усе стане на свої місця. Правду вам кажу, чуєте, – сміявся Олег і розливав горілку в пластикову тару.
   Він і себе не оминув, налив нарівні з усіма.
   – Це для запаху, – сказав. – Будьмо! – Підняв угору стаканчика і з розмаху перехилив.
   За ним заспішили всі: хто без великого ентузіазму, а хто й без зайвих вагань. Розбирали бутерброди, звіддалік позиркуючи на поплавки. Тягнулися по сало, ковбасу, помідори і знов поглядали на воду. Не клювало.
   Олег налив по другій. Собі трохи менше. Урочисто проголосив:
   – А це для даішника. – І тут же запевнив Богдана, що сам поїде, тож хай він п’є і не переймається.
   Іван Йосипович теж пив нарівні, не відставав від інших. Йому вже відпало бажання чинити опір чи закликати молодших компаньйонів до поміркованості. Махнув рукою і здався на милість обставинам.
   Сергій розказував про життя-буття українців у Москві. І хоч говорив фрагментарно, наводячи різні епізоди, складалася невесела картина. Є чимало розумних і поміркованих москвичів, які ставляться до України приязно, доброзичливо, без якихось упереджень спілкуються з українцями. Але чи не більше таких, які просто звіріють, побачивши перед собою хохла. Спробуй щось заперечити такому або з якоюсь тезою його не погодитися, то ти вже не просто «хохол упрямий» чи «бандера», ти вже найперший ворог, від якого сиплються ледве не всі біди та нещастя на безневинні голови «рассіян».
   – Я добре це знаю, дорогенькі мої, – казав Іван Йосипович. – Мені тринадцятий минуло, коли мою сім’ю згребли в пазурі й за Урал вивезли. Ще двоє менших було, брат і сестра, батько, мати, дід із бабою. Як зараз бачу той ранок, коли прийшли нас забирати. Прокинувся я від гармидеру в хаті, від крику й плачу. Баба голосить, мати голосить, голова сільради та якийсь військовий щось сердито виговорюють батькові. Мати молить і просить їх: «Змилуйтеся, куди ж нам із маленькими дітками? Пожалійте хоч їх, що вони винні? На що той, у формі, аж озвірів: «Молчать, бандеровское отродье! Все решено… Даю вам на сбор два часа…» І пішов із хати, дверима грюкнув.
   Стали збиратися, куди ж діватися? Хата оточена, у дворі солдати… Узяли, що могли, з одежі, миски, ложки, чашки, їжу, у мішки, в рядна пов’язали. Скинули ті клунки на підводу й погнали нас до сільради. А все ж зосталось: і худоба, і птиця, і вулики в садку, і картопля та яблука в льоху, і зерно в коморі. Багато не дали брати…
   Сільрада якраз біля школи, дзвінок на перерву. Діти галасують у дворі, вибігають на вулицю. Я за возом, за тими клунками пригинаюся, щоб мене не побачили. Чомусь вельми соромно було, що нас вивозять. А нас там півдня тримали. То я й радів, як уроки починалися, і ховався на перервах. А ще, дурний, зрадів, що серед тих, кого звезли до сільради, двоє моїх друзів: однокласники Володька й Коля, що були інші діти. Уже ж ніби легше й веселіше в гурті. Ото правду кажуть: мале – дурне. Крім нашої, там ще чотири сім’ї зібрали. Коли по обіді рушили із села, якраз уроки закінчилися. То я вже й не соромився. Хлопці з нашого класу йшли за нами, то ми перегукувалися, прощалися, а солдати покрикували на них, відганяли аж до краю села.
   – А я щось думав, що вас за участь у збройній боротьбі взяли, що ви були в повстанцях, – озвався Олег, відвівши очі від поплавків. – А тут зі школи, з-за парти…
   – Отож-бо, дорогенький, узяли нізащо. Та ні, за те, що батько добрим господарем був, що землю свою любив і начорно на ній трудився. Оце й був найбільший злочин в очах бандитської влади. Тим п’яницям і лежням, які нічого не робили, за щастя було поживитися чужим добром. Ви думаєте, де дівалося те, що лишалося. Собі розгрібали ті активісти й енкаведисти. І худобу, і зерно та картоплю, і птицю, і мед та вулики. То справді була банда, яка грабежем серед білого дня промишляла…
   – То я й кажу, чуєте, не треба було хилитися перед ними, а брати зброю й бити прямо в лоб, – розпалювався Олег. – А то звикли коритися й чекати милостині від завойовників. То й мали. Бо ж якби з кожної хати стирчав кулемет, не діждали б вони знущатися з безневинних людей…
   – Легко казати так зараз, ой, легко, хто не знав і не бачив того, – вів далі Іван Йосипович. – Адже був спротив, були й кулемети… Та що могла зробити та сила проти незмірно більшої сили? Хоча ой як багато зробила, так багато, що вони й зараз тремтять із переляку, як почують «УПА» або «бандерівець». І то не тільки тут, у нас, а по всій «необ’ятной родінє», аж до «самих до окраїн». Аж до Сахаліну. Я вам так скажу, дорогенькі, нас теж там, у тайзі, бандерівцями називали «мєсниє», називали всіх: і малих, і старих. Отож-бо, ті хлопці, що зі зброєю в руках боролися за Україну, досі воюють. Бо їх і сьогодні бояться їхні вороги й діти та внуки їхніх ворогів. Адже вони були справжні герої та билися до останнього патрона. Хоч і здолала їх ворожа сила, та полягли оті відчайдухи не в чужих краях, а на рідній землі. І рідна земля стала їм пухом. І вічна пам’ять їм тут. А та брехня, якою стільки літ намагалися очорнити їхню боротьбу, луснула, як мильна бульбашка. Багато літ більшовицька ідеологія намагалася звірства своїх енкаведистських катів навісити на українських повстанців. Можливо, – та ні, точно, – задурили голови багатьом. І там, на сході України, і в тайзі й тундрі. Але ж тут, у нас, добре знали люди, хто є хто. Тому зараз пам’ятники ставлять повстанцям у кожному селі та вшановують їх. Бо рано чи пізно правда повертається, вона незнищенна. Я б спитав кожного того зашореного, хто ще й досі звіріє при згадці про вояків УПА: «А чому ж так шанують повстанців там, де вони воювали? І чому так паплюжать у тих областях, де їх навіть близько не було?» Розумному достатньо, а дурне – не осягне!
   – Що правда, то правда, – озвався Сергій. – Дурне не збагне. Але то дурне. Та спробуй переконай будь-якого розумного москаля, що бандерівці боролися за свою землю, проти сталінського терору, проти звіриної суті комуністичного режиму, не повірить ніколи, хоч йому кілка на голові теши… Для них це страшніше від німецьких фашистів і самого Гітлера. А скажи щось йому у відповідь про власівців і про їхнього Власова, вилупить очі, ніби вперше чує. Отаке-то – мати справу з розумним дурнем…
   – Та пішли вони до своєї матері, оті твої брати-земляки. Хай, бляха-муха, суки не пхають носа до нас. Ми до них не лізли й не ліземо! – уже зовсім розсердився Олег. – Кожне пропите хамло лізе до нас, хоче вчити, як нам жити.
   – Та-а, хіба тільки до нас? До всіх, куди тільки дотягнутися можуть. Тягнуться аж на край світу. Ото вже клята натура, – завівся Сергій. – Мають стільки території, а все їм мало. Так і зирять завидющими очима на всі боки: кого б ще навчити й приручити? Отаке поріддя…
   – Та ви, дорогенькі, не кричіть тут. Вони вас усе одно не почують. А рибу до решти розлякаєте, – поблажливо всміхнувся Іван Йосипович. – Дайте я вам розкажу про ті знущання, яких ми зазнали. Привезли нас на станцію, загнали в товарний вагон. А там уже повно людей – переважно жінки з дітьми, баби й діди. Триповерхові нари й вузькі проходи між ними. Вікна забиті дошками. Для туалету дірка в підлозі в кутку вагона. Довго стояли в тупику, душилися в тому вагоні. Уже й лік загубили дням і ночам. Діти кричать, плачуть, жінки голосять, темінь, дихати нема чим. Удень допадешся до вікна, визираєш крізь щілини, людей бачиш на станції. Охоронці під вагоном перегукуються. Їсти не давали. Воду приносили, але її не вистачало.
   Одного разу прокинувся, чую: вагон хитається, колеса вистукують. Нарешті нас повезли. Уже ніби й зраділи всі, наче від того легше стане. Більше місяця везли за той Урал. Стіни обмерзлі, інеєм взялись, у щілини сніг замітає. Холодно, голод, сморід, із усіх кутків кашель не втихає. Раз на день відкриють двері, подадуть якоїсь баланди й тухлих оселедців, глевкого хліба. Ото й усе. Добре тим, у кого ще домашні припаси не закінчилися. А найбільше мучила спрага від оселедців. Кашель, крик, плач дітей. Води принесуть – розхапають, і знов нема.
   Уявіть собі, дорогенькі, отак у тій душогубці цілий місяць. Навіть зараз дивуюся, як людина може витримати таке. Правда, не всі витримували. Мертвих забирали не відразу, бувало, по два-три дні лежали, захололі, на нарах.
   Висадили нас на якійсь станції в тайзі на сніг і мороз, погнали під конвоєм у ліс. Поселили в старі бараки. Зразу ж стали ганяти на роботу. Валили дерева, будували нове селище. Морози до сорока градусів, снігу багато. А взуття було погане, тож обмотували ноги онучами. Одяг теж такий, що пробирає наскрізь. Руки відмерзають. А охорона похмура й зла. Крім крику й мату, від тих конвоїрів не почуєш нічого. Ставилися до людей, як до худоби.
   Та хіба про все розкажеш словами, дорогенькі мої? Слів нема таких, щоб передати всі ті страждання й знущання. То було пекло на землі, то була страшна кара на голови безневинних. Бо що кому зробили ті покірні залякані люди, ті безгрішні діти, яку загрозу вони несли тій сатанинській державі, за що їх було так катувати? Ніхто не скаже, бо не знає. А хто ті кати були, що взяли на себе право вершити страшний суд на землі? Нема відповіді… Нема…
   – Та відомо хто. То були слуги сатани, антихриста, пекельні слуги. Вони ще й досі живуть безкарно, живе їхнє кляте поріддя на цьому світі, – озвався на те Олег, – але на інше запитання – за що? – відповіді справді нема. Навіть ті кати самі не знають істини, хоча на своє виправдання знайдуть немало аргументів. Повторюють стару брехню своїх ідейних вождів і, схоже, самі в те вірять. Але брехня є брехня, і все тут. А то не люди, а звірі, бездушні тварі зі звіриними інстинктами, одного прагнуть – щоб тільки наситити своє хижацьке нутро, на гóрі інших побудувати власне благополуччя…
   – Жили ми там, на засланні, десять років. Хоч людей змусили підписатися на вічне життя в тайзі, усі мали двічі на місяць відмічатися в комендатурі. Потім це відмінили, бо куди втечеш, як додому тисячі кілометрів? Аж по смерті Сталіна потроху почали випускати людей із таборів. У 1957 році нам видали документи, що дозволяли повернутися у своє рідне село. Приїхали у травні 1958-го, наче в рай повернулися, радості не було меж. Поселилися в родичів, бо в нашій хаті медпункт зробили. Усе господарство було розорене, розграбоване, нічого не вернули. Та вже не біда, бо вдома, у ріднім краю. Помалу оживали й обживалися. Я вчитися в медінститут поїхав… Отака доля випала нам. Та хіба тільки нам? Тисячам, ні, мільйонам українців довелося пройти оте пекло на землі…
   Іван Йосипович замовк, і всі мовчали біля нього. Сиділи й лежали на траві над водою, поглядаючи на поплавки. Кльову не було. Сонце підвелося вже височенько над лісом, заливаючи золотистим блиском водну широчінь.
   – А щодо кари, то я вам так скажу, – порушив паузу Іван Йосипович. – Рано чи пізно покарання знайде катів. Відплата прийде за звірства й жорстокість, за несправедливість. І якщо не люди, то небо відплатить за все. Зло не може бути вічним. Тож того капітана-енкаведиста, що нас із криком виштурхував із хати, через рік повстанці вбили під час облави під лісом, а того голову сільради Грозового теж кара наздогнала. Було це отоді, коли ми в село вернулися. Його вже з голови зняли, і він їздовим у колгоспі був. А спився вже і пив начорно. Ото одного ранку знайшли його в баюрі посеред села: упав п’яний носом у ту калюжу вночі, коли додому йшов, і захлинувся болотом. Так і казали в селі всі, що то йому кара згори, що то за людські сльози. Бо ж не одну лише нашу родину він на погибель прирік. Хоч міг багатьох порятувати, та не хотів. Бо ж не лише вислужувався, а й був ласий поживитися чужим добром. Тож і захлинувся в багнюці від тої пожадливості…
   – То це ж він один, а скільки таких ще й досі живе, і совість їх не мучить, і ходять у заслужених, – махнув рукою Олег і сплюнув убік.
   – Нічого, дорогенькі, кожному воздасться по його заслугах. Рано чи пізно, не йому, то його нащадкам… На все воля Божа, і шляхи Господні несповідимі.
   Сергій переніс із капота на траву й розклав на газеті закуску та стаканчики, відкрив другу пляшку.
   – А може, не будемо? – знову невпевнено казав Іван Йосипович.
   – А що, мені її назад везти? – дивувався Сергій.
   Олег дивився на всіх із глузливим блиском в очах.
   – Що, втрьох пляшки не вип’єте? Якби мені оце не їхати, я б вам показав, як це робиться!
   Він устав і пішов витягувати вудочки.
   Без зайвих зволікань вони втрьох допили ту пляшку. Сергій налив раз-другий-третій, без поспіху і за розмовою не зогледілися, як уже й порожня.
   Олег підійшов від машини, глянув згори і вигукнув:
   – Ого! Молодці. А закусі було море! Як завжди… чуєте, у мене в машині є ще одна. Будете?
   Усі дружно занікали й захитали головами, ще й у три голоси крикнули: «Не будемо!» Ще й на ноги зірвалися.
   Через деякий час почали збиратися. Повитягували вудки з води, поскладали і позмотували. Побродили трохи в соснах і березах, вище від озера. Позазирали довкола, чи не вибився де який гриб. Не було, тільки подекуди мухомори гонорово визирали.
   Олег не поспішав, і вони його не квапили. А куди рватися? У лісі така благодать, тиша й прохолода.
   Вернулися до машини, а Олег у воді. Хлюпається неподалік від берега, бризки здіймає. Сергій і собі швидко роздягнувся, вскочив у воду, Богдан, не довго роздумуючи, за ним.
   – Далеко не пливіть, я вас рятувати не буду, – гукнув їм услід Іван Йосипович і влігся на траві.
   Невдовзі всі троє вилізли на берег, стояли й обсихали на сонці.
   – Що, пияки, якби я не вскочив у воду, то самі й не додумалися б, позаливали очі й бродять поміж деревами, – кепкував з обох Олег. – Як це так – бути на озері й не скупатися? Що то горілка з людиною робить!
   Вони у свою чергу підсміювалися над Олегом, казали, що він сам сп’яну згадав про купання, що випив усього дві чарки зранку, а ще й зараз далеко від них не відстав. На що Олег з усмішкою погрожував, що зараз витягне третю пляшку й вони позмагаються, хто скільки осилить. А де юшка?..
   Іван Йосипович, почувши таке, рішуче звівся на ноги, підійшов ближче:
   – Ви, дорогенькі, зараз дожартуєтеся… Ніякої третьої, ніякої юшки… Пора їхати… Юшка вдома буде.
   – Удома – це ж не на озері, удома не те. Не бійтеся, Йосиповичу, довезу. Не перший раз мені, – підморгнув Олег. І почав одягатися.
   Зібралися без поспіху, прибрали все за собою. Порожню тару з-під горілки й води, пластикові стаканчики, тарілки й виделки, використані газети й серветки, консервні бляшанки згорнули в пакет і забрали в машину.
   Наостанок витягнули рибу з води. У кожному садку був справді багатий улов.
   – По відру на душу! Не менше, а й більше буде! – задоволено вигукнув Сергій.
   Богдан оприлюднив свій намір віддати рибу чи Гринчукам, чи Олегу, на що отримав рішучу відмову.
   – Та що мені з нею робити? – питав сам себе вголос.
   – Ти вези додому, а там побачиш, – наставляв Олег.
   – Усе правильно, я вже побачив: завезу до тещі.
   Це рятівне рішення виникло спонтанно. Справді, час уже й до тещі навідатися, а то давненько не був. Зрідка по телефону перемовляються. Та й то сама дзвонить: то про Юлю запитує, то про його справи. Про себе мало говорить.

3

   – Ой, Богдане, нарешті ти згадав про тещу… Заходь, не стій у дверях, – щира усмішка освітила її обличчя. – А дивіться, хто до нас прийшов…
   З кімнати визирнула Галя, вибіг у коридор Назарчик.
   – А де Юля? – відразу поцікавився малий, але, побачивши садок із рибою, тут же забув про своє запитання.
   – Приймайте улов. Куди висипати рибу?
   – Та, мабуть, у ванну, – озвалася Галя. – Це що, усе нам?
   – Богдане, та то ж багато, – сяяла очима Олена Петрівна. – Надкинь трохи, а решту забирай. Куди нам стільки?
   Мовчки висипав у ванну рибу, налив води. Назарчик захоплено спостерігав за його діями, не відводив очей від коропів і карасів, верховодок і окунів.
   – Ого, яка велика. Ого, як багато, о, а та блискуча ротом ворушить, воду п’є, – захоплено вигукував малий.
   Риба у воді почала приходити до тями, бити хвостами, здіймати хвилю.
   – Ой, ти всю викинув! Що нам із нею робити? – зазирнула теща через плече до ванни.
   – Хай живе. Он Назарчик буде її годувати, – засміявся Богдан.
   – Буду, – серйозно і рішуче сказав малий.
   – А твій тато де? – спитав малого.
   – Тато ще на базарі, – замість сина відповіла Галя. – Скоро має бути.
   Олена Петрівна жила з дочкою й зятем у просторій трикімнатній квартирі в обкомівському будинку. Тесть ще встиг отримати це поліпшене житло, працюючи завідувачем відділом обкому партії. Тримався на посаді до останніх днів, аж поки й обком не пішов на дно.
   Коли несподівано померла Ліда, Микола Іванович дуже близько взяв те до серця. Смерть дочки і спричинила перший інфаркт. Тоді Богданові довелося рятувати тестя. У лікарні зробили все, щоб швидко поставити його на ноги.
   Але не минуло й року, як сталося непоправне. Медицина виявилася безсилою. Тож мусили вони вслід за першою пережити й другу біду. Миколу Івановича поховали поруч із дочкою, хоча деякі впливові колишні партійці і пропонували почесне місце на центральній алеї. Там, неподалік від входу, де вляглися навічно ветерани й функціонери минулої влади, придавлені зоряними мармуровими монументами.
   Миколі Івановичу поставили в голові хреста. На тому наполягала Олена Петрівна, не дослухавшись до рекомендацій деяких занадто метушливих партійців. І дуже правильно зробила, бо Микола Іванович ніколи не був заядлим ортодоксом. Він і незалежність прийняв як об’єктивну реальність, а не якусь фатальну помилку. Не так, як деякі сусіди в обкомівському домі, які на всі заставки лаяли Горбатого й «рухівців», а самі вже метушливо стали налагоджувати власний бізнес. Облаштовували ятки й кіоски на базарі, фірми й фірмочки, організовували спільні підприємства. Шляхом ділення колишніх цехів і виробничих ліній примножували власні статки.
   Микола Іванович добув до пенсії на викладацькій роботі у приватному виші. Стало в пригоді і звання кандидата наук, і давні зв’язки. Він став розказувати з точністю до навпаки вітчизняну історію: біле ставало чорним, а чорне – білим. Можливо, і себе переконав би, якби не та хвороба.
   Він уже встиг переступити пенсійний поріг, але роботи не полишав. Казав, що добуде до кінця року, а там побачить. Але не добув, «швидка» забрала його з університету, довезла до лікарні, та вже було пізно.
   Богдан не раз думав про те, що все могло бути по-іншому. Якби знати наперед. Але ж ніщо не віщувало біди: Микола Іванович не скаржився, почувався бадьорим. За день до того вони бачилися, Богдан пропонував йому лягти в клініку. Та тесть тільки відмахувався. Усе нормально, мовляв.
   – Богдане, я тобі борщу насиплю, – увійшла з кухні теща. – Червоний, з квасолею. Як ти любиш…
   Вона знала, чим можна порадувати зятя, завжди казала оте «насиплю». Її борщі виходили на славу, і Богдан ніколи не відмовлявся. А на цей раз похитав головою.
   – Дякую, я не голодний.
   – Тоді каву, – зазирнула в кімнату Галя. – Каву будеш?
   – Аякже, чому б і ні? – усміхнувся на цю пропозицію.
   Олена Петрівна сіла в крісло, стала розпитувати, як там Юля в селі, що робить, чи не проситься в місто, як здоров’я матері, що там на господарстві…
   Коли Галя принесла і поставила на столику чашечку з кавою, теща підвелася.
   – Ви посидьте, побалакайте, а я зараз швиденько.
   Вона пішла на кухню, узялася чистити рибу. Назарчик бігав між кухнею й ванною, час від часу зазирав у кімнату і коментував, що там діється з рибою.
   Галя встигла розповісти, як там справи у Віталіка на базарі, які щоденні і глобальні проблеми з тим його бізнесом, побіжно згадала про свою роботу, де теж чимало замороки з тою зарплатою. Як і всім бюджетникам, то затримують, то не дають. Якби не Віталік, невідомо, як і було б. А що робити тим, хто вдвох у сім’ї бюджетники? Так і живуть – від боргів до боргів виживають…
   Допивши каву, Богдан зібрався йти. На що Галя рішуче заперечила:
   – Посидь, зараз має Віталік надійти.
   А теща з кухні виступила ще категоричніше:
   – Сиди, Богдане, я ж рибу смажу! Почекай ще трошки, зараз буде готова…
   Знав, що заперечувати даремно, мусив вернутися на диван.
   А тут Галя знову завела давню свою мову:
   – Час тобі, Богдане, уже своє життя облаштовувати. Робота роботою, знаю, що в тебе на роботі все благополучно, а вдома треба, щоб хтось поруч був. І Юля вже така, що їй треба, щоб хтось її пригорнув і зігрів… Є в мене на приміті одна жіночка, дівчина ще, працюємо в одній сфері. То, може, звести вас якось?
   На це Богдан з усмішкою відповідав, як завжди, що «хтось» йому не потрібен, та й Юлі теж, що все буде як слід, усе буде добре в них… І не забував подякувати Галі за турботу.
   Вона не раз при зустрічах виступала в ролі свахи. Ніби між іншим, а можливо, і не випадково намагалася його з кимось познайомити. Богдан не йшов на це, відкидав усі пропозиції на шляху до простого знайомства. Чомусь не сприймав цього…
   А тут втрутилася й Олена Петрівна:
   – Ой, Богдане, я давно тобі хотіла сказати, та все якось не виходило. Та й не насмілювалася, бо ж бачу, що ти відкидаєш це. Але зараз скажу: є в нас одна вчителька… До того вже славна дівчина, що й словами не передати. І гарна, і розумна, і привітна…
   – Комсомолка, спортсменка, активістка, – кинув репліку Богдан. Але теща не звернула уваги на жарт і вела далі:
   – Я до неї вже і так, і так приглядаюся, і ніякого ґанджу не знаходжу. А що вже дітей любить, і діти до неї горнуться… і в колективі з усіма ладнає, і від неї всі в захваті. Ну, звісно, є й такі, що заздрять чорною заздрістю, скоса позиркують. Але то справді славна дівчина, золота людина. Така б Юлі маму могла замінити. Я тобі кажу, а ти подумай. Подумай, Богдане.
   – Учора в селі ми з Юлею домовилися, що вона сама разом зі мною буде маму собі вибирати. Я обіцяв їй. Знаєте, сама мову про це завела, аж здивувала мене…
   – Отож, я й кажу, Богдане. Про себе не дбаєш, то хоч про дитину подумай… А ні, то я з нею Юлю першою познайомлю, – засміялася теща, але очі в неї були наповнені смутком.
   

notes

Примечания

1

2

3

4

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →