Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

ИКЕА – третий крупнейший потребитель дерева в мире; компания ежегодно продает 2 миллиарда шведских фрикаделек.

Еще   [X]

 0 

Брати, або Могила для «тушки» (Базів Василь)

Василь Базів – знаний в Україні та за її межами письменник, політик, дипломат, учений, візіонер. Автор культового роману «Хрест» – першого в історії української літератури твору, виданого в англійському перекладі у США; автор інтелектуального трилера у двох томах «Кінець світу: до і після» (ці твори побачили світ у видавництві «Фоліо»); автор документального фільму «Кримінальна окупація» та роману-реквієму «Армагеддон на Майдані» – про події в Україні у 2014 році.

Кримінальний депутат-тушка із біографією «Дві ходки – три созива», бісячись із жиру і прагнучи перенести добробут олігарха із цього світу в той, надумав збудувати собі могилу, яка б не поступалася пірамідам єгипетських фараонів. Із патріотичних поривань усипальниця слуги народу мала би вознестись поруч із похованнями предків на сільському кладовищі у рідному селі, поглинувши при цьому весь іще не заселений цвинтарний простір. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння односельців, і рідний брат цвинтарного фараона очолює народне повстання…

Год издания: 2015

Цена: 59 руб.



С книгой «Брати, або Могила для «тушки»» также читают:

Предпросмотр книги «Брати, або Могила для «тушки»»

Брати, або Могила для «тушки»

   Василь Базів – знаний в Україні та за її межами письменник, політик, дипломат, учений, візіонер. Автор культового роману «Хрест» – першого в історії української літератури твору, виданого в англійському перекладі у США; автор інтелектуального трилера у двох томах «Кінець світу: до і після» (ці твори побачили світ у видавництві «Фоліо»); автор документального фільму «Кримінальна окупація» та роману-реквієму «Армагеддон на Майдані» – про події в Україні у 2014 році.
   Кримінальний депутат-тушка із біографією «Дві ходки – три созива», бісячись із жиру і прагнучи перенести добробут олігарха із цього світу в той, надумав збудувати собі могилу, яка б не поступалася пірамідам єгипетських фараонів. Із патріотичних поривань усипальниця слуги народу мала би вознестись поруч із похованнями предків на сільському кладовищі у рідному селі, поглинувши при цьому весь іще не заселений цвинтарний простір. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння односельців, і рідний брат цвинтарного фараона очолює народне повстання…


Василь Андрійович Базів Брати, або Могила для «тушки» Сатирико-політичний роман

   Одцурається брат брата
   І дитини мати.
Тарас Шевченко

Піраміда від Наполеона

   Петро Павлович ще із часів першого скликання запровадив порядок, що новий робочий день розпочинав із Державного гімну України, мажорні акорди якого сповнювали усі 2,35 тисячі квадратів депутатської вілли. Правда, якщо через брехунець Україна, яка ще не вмерла, будила працелюбний український народ о 6.00, то депутат Капець проймався ранковим зарядом патріотизму об 11.30. Усім домочадцям і партнерам по бізнесу, а також ідейним однодумцям по фракції було достеменно відомо, що Петро Павлович любить поспати, як і Йосиф Віссаріонович, до полудня.
   Його пробудження до життя було сповнене глибокою процедурою, яка найвиразніше проявлялася у дивовижній здатності почергово розплющувати очі по одному. Спочатку ліва зіниця оглядала цей розкішний оточуючий світ, поки права ще спала і марила новими надбаннями маєтного барахла. Відтак уже розплющувалося й воно, праве очисько, яке чомусь видалося ще лінивішим, ніж те, що причаїлося за товстою бульбою депутатського носа.
   Але все ж не носова порожнина репрезентувала так опукло імідж слуги народу, як крокодилячі очиська, які росли чомусь не під лобом, а на лобі. І коли ці фари, вип’ячені навиворіт, починали чигати довкруж, неначе шукаючи – чого б ще припасти із оточуючого світу, – могло стати лячно, коли раптом блимачі впиналися свердлом у серцевину зіниці ближнього. Капець знав про цю властивість свого лобового семафора і навіть користувався ним, пронизуючи співбесідника струмом, від якого хотілося відвернутися.
   Цю виучку він виробив ще на нарах, коли одним лише поглядом зганяв із привілейованого лежака постояльця колективної камери. Правда, одного разу у відповідь на блиск його звірячих сліпаків отримав ножичком уздовж печінки, бо «замухришка» виявився знаменитим злодієм у законі, який тримав у своїх кволеньких руцях і у щупальцях залізної волі усю колонію. То була добра наука, бо згодом Капець не раз натикався на високовольтну реакцію, коли рішучих хлопців миттєво виводив із себе цей його бичачий погляд, після якого удар приймала уже дихальна ґараґуля, що розбухала до непомірних розмірів і перетворювала кругловидий образ нардепа на свиняче рило.
   Цього, чергового, трудового дня, який не віщував нічого загрозливого, але якому судилося стати доленосним, і не лише у житті народного депутата, Капець слухав гімн, як завжди, лежачи, солодко потягуючись. Мурликаючи під ніс безсмертну мелодію Михайла Вербицького, він поклав її на свої, власні слова, смисл яких зводився до речитативу «Жізнь удалась».
   Лежачий стан не заважав господареві жваво махати ногами, відтворюючи маршовий похід численних борців за незалежність України, яких вела у бій ця заклична мелодика і яких Петро Павлович по праву вважав своїми попередниками у боротьбі за волю і кращу долю рідного народу.
   Між гучномовцями, встановленими, як на трибуні військового параду, у спальні нардепа, що плавно переходила у розлогу, як футбольне поле, вітальню, висіли портрети усіх президентів країни, що мало підкреслювати історичну значимість поточного політичного моменту: під склепінням цього сільського помешкання поселився державний муж національного значення.
   Спочатку була ідея робити так, як роблять мільйони чиновників усіх рангів і категорій – від міністрів до обліковців сільради: при обранні нового гетьмана портрет попереднього викидати на смітник історії зі всією принципово-патріотичною ненавистю, а відтак із такою ж сервільною запопадливістю вішати щойно обраного гаранта.
   Депутат Капець із почуття елементарної людської вдячності і на засадах універсального гуманізму тримав на стіні усіх. Бо при всіх він ішов угору, бо при всіх «жізнь, що удалась», рухалася по висхідній. Від каденції до каденції, кожну із яких депутат Капець розпочинав, як радикально-кардинальний опозиціонер, а закінчував, як мертволежача перед діючим Президентом «тушка», тому щораз новий портрет Гаранта у його депутатській віллі ставав більшим, затінюючи своїм масштабом скромні історичні розміри попередників. В унісон із особистими статками господаря цього патріотичного помешкання.
   І хоча у сесійній залі і в кулуарах його поважно кликали у відповідності до об’єктивних даних Центрвиборчкому – Петро Павлович, усьому навколишньому світові – як цивільному, так і кримінальному, які у безпрецедентний спосіб злилися воєдино під прапором дикого капіталізму, його знали як Гошу. Зеківське поганяло. Коли тобі дають ім’я на зоні перед співдружністю братанів, то це куди серйозніше, ніж батьківське ім’я перед Богом під час хрещення. Чому Гоша – й сам не знав. Назвали, і все тут. Гріх було б ображатися. Бо не назвали ж Хамом, як діючого гаранта. Рідко знайти у блатному світі тавро бридкіше, бо Хам – це той, що краде у своїх співкамерників. А тепер-от – у всього українського народу.
   – Ще не вмерла, поки я живий. Правда, хлопці? Слава Україні! Героям – доляри! – звернувся до портретів щойно пробуджений гімновими октавами слуга народу. – Ви приходите і відходите, а Гоша є, був і буде, коли вже вас не буде. Бо герой – Гоша Капець. Потому как у нього доляри, пані та панове. Сікач, заповзай. Що там у нас на біржі праці, на якій трудиться працьовитий український народ?
   Квадратна голова враз визирнула з дверей, але знову провалилася, задкуючи, оскільки пролунав дзвінкий голос Наташки із центральної диспетчерської:
   – Петре Павловичу, вам дзвонить Матрьошкін з Газпрома.
   Масштаби бізнесу і темпи його розвитку вимагали граничної мобільності й оперативності, тому всі вілли по всіх континентах мали перманентний зв’язок із центральним київським офісом. Інформація із цього пульта управління багатомільярдним майном надходила до його власника миттєво, на якому ліжку вона б його не застала – чи то у Монако, чи то у Канкуні, чи просто, як цього разу, під лісом у рідних Задвірцях.
   – Сікач, заглуши нахер гімн, – схопився з ліжка шеф транснаціональної імперії. – Слушаю, Вадим Федорыч.
   – Гоша, ты вообще оборзел? – Матрёшка був не на жарт роздратований. – Тебе что, краник перекрыть или вообще глотку перерезать?
   – А что случилось, Вадим Федорович? Чего вы так? – Капець прийняв запопадливу позу, неначе Матрьошкін власною персоною стояв перед ним.
   – Ты приезжал сюда с этим вашим, шилом бритым, и переводчика требовал? Здесь все в Москве приторчали. Тебе что, напомнить общепринятый? Опять на зону захотел?
   – Фу ты, а я уже думал, что-то серьезное. – Гоша однією рукою обіймав слухавку, а другою витирав піт із низького, оброслого, як у первісних приматів, чола. – Лимиты сократились или тарифы, будь оно неладно, сузили. А это… Это политика, Вадим Федорович. Это у нас на зоне с вами все было проще пареной репы – «А внизу по речке плыли три дощечки». Я же по согласованию с инстанцией в ПУК к националистам вступил. Патриотический украинский комитет. Бандеровская организация такая, патриотическая. Ребята из ФСБ нарисовали, если помните. Надо вести себя в пределах легенды. И так на меня здесь косо посматривают. С москалями бизнес завел, Газпром ему лимиты выделил на прокачку в Европу. Надо эти подозрения затушевывать вот такими трюками, Вадим Федорыч.
   – Но переводчик с русского на украинский – это уже слишком. Смотри не заигрывайся, чтобы тебе стрелки не перевели в тупик. Пока получишь как всегда – миллиард кубов в следующем году, не больше, чтобы не заносило тебя на повороте. В бандеровца решил поиграться. Смотри, чтобы в ящик не сыграл. Шуточки у тебя… – Здається, газпромівський голос зм’якав.
   – Больше не повторится, Вадим Федорыч. Больше никогда. Спасибо, что поддержали. – У такт із короткими гудками присів на дивані, на очах знову по-вранішньому розслабляючись від такого екстрімного напрягу.
   Із Матрьошкіним вони разом сиділи у Тобольській колонії. І коли той став одним із ключових авторитетів у Солнцевській групі, по старій дружбі призначив Гошу «смотрящім» по Україні. Ще на зоні Матрьоха водився зі спецслужбами, а коли за квотою Лубянки був прикріплений до Газпрому, його рекомендація й вивела Гошу у дамки. Формула, яка зробила мільйонерами в Україні більшість майбутніх народних депутатів, бо піднятися у перші роки незалежності в Україні можна було тільки на сибірському газі.
   – Сікач, що там ше? – поволі повертався на рідні пенати Гоша.
   – Та тут ні світ ні зоря гість до вас, бос. Італьяшка з Італії. Во – візитка. Синьйор Бранделлі. – Сікач у Гоші мав багатофункціональне призначення – від мокрух, якими належало змащувати бізнес на старті його розгону в гримучих 90-х, і до отаких милих і мирних ранкових аудієнцій. Було залізне правило: у «логово» шефа, як говорив сам Сікач, ніхто не міг потрапити не інакше, як через його, Сікача, протекцію. Кажуть, квадратоголовий робив на цьому бізнес, беручи бабки за пропуск, але бос закривав на це очі, бо сам платив за аналогічні послуги, потрапляючи у прем’єрський чи президентський кабінети.
   – Що-то не припоминаю, – вчитувався Гоша в італійські ієрогліфи на візитці.
   – Та він, каже, з ескізами до вас. Говоре, нащот гроба вашого.
   – Не поняв, кілер, что лі? – стрепенувся нардеп. – Кореш твій по вузькому профілю?
   – Та ні, ви що, бос, – знітився Сікач, не знаючи, як реагувати на його порівняння із цим земляком дона Карлеоне. – На старіка непохожий. Щуплий такий, хоча снайпери якраз із таких хлюпиків і получаються. А ето його Едік привів. Вообще оборзів. Каже, буди шефа. Не до спання. Діло срочне, гробове. Він, говоре, то єсть ви, шеф, в курсах. Так пускай Едік доложить, бос. Що-то він мене запутав. Я хотів розпитать, щоб буть у курсах, і доложить, а він каже – не твого ума, тупого, це діло.
   – Ну зви того умніка.
   Капець гордився своїм піар-менеджером і політтехнологом, як може тішитися шанована людина кмітливим котиком, що часом пакостить, безкарно зловживаючи добротою господаря.
   Бувало, зберуться у «баньці» народні депутати із ворожих на людях і дружніх позаочі фракцій і хваляться своїми медіа-кілерами, як гладіаторами. На ринку політичних колізеїв ці бійці невидимого фронту мали свою ціну, і кожному парламентському патрицію хотілося придбати до свого стойла якомога дорожчого бичару. Так одного разу прямо у парній Гоша перекупив свого Едю у донецького олігарха. Подвійний відвалив тариф і не шкодує. Правда, коли наступного дня уже проданий журналюшка прийшов на «лічноє собєсєдованіє», виявилося, що він усе життя за бабки Донбасу мочив бандерівців, падло. А тепер-от треба стрілять у протилежну сторону.
   – Петре Павловичу, не журіться, – я в темі. Усю брудну білизну вчорашніх господарів знаю на нюх. А школа боротьби із такими вроді би нациками, як ви, озброїла мене знаннями, які породили у моєму переконаному світогляді палку любов до українського буржуазного націоналізму, у табір якого ви потрапили волею електоральної необхідності.
   То був справжній універсал найвищого ґатунку, бо свій медійний гарпун розвертав на 180 градусів, навіть оком не моргнувши. Гоша так звик до цієї супроводжуючої особи, що не міг кроку без нього ступити. «Як там Едік?» – цю фразу він міг повторювати сотні разів на день, бо політтехнолог його персонально-ручний мав відповіді на всі запитання шефа. Тому його придбання нардеп Капець вважав своєю неабиякою удачею.
   – Піар-привіт, Петре Павловичу, – Едік аж іскрився спозарання. – Як вам спалося? Що навідалось у сні солодкому?
   – Не тринди. Шо за італьяшка? – щільніше замотуючись перед грядущим іноземцем у золотистий халат, пробурмотів бос. Один турок на Східному базарі у Стамбулі переконав українського «візира», що це і є сутана того самого султана, котрий втріскався у нашу героїчну Роксолану.
   – Діло делікатне. Нехай Сікач посторожить вас у коридорі. – На ці слова напарника боді-гард вишкірив свою вставну щелепу, але на виконання мовчазного кивка шефа ретирувався за двері.
   – Пригадуєте, шеф, коли грохнули Артура і ми на поминки їздили? – розпочав Едік, як і належиться політтехнологу, із витоків питання. – То треба віддати належне, Петре Павловичу, глибині душі вашого серця. Артуша був паскуда рідкісна. Тому його й ліквідували, але ви віддали шану його пам’яті, хоча, ви пам’ятаєте, писали тоді, що то Сікача робота. По почерку, мовляв, видно. І бізнес його попав до вас нібито підозріло. Але то проза. Я не про те. Я про вічне. Тоді ви розчулились і по дорозі додому із похорону ділилися, що вас вразило в момент прощання із другом. Пам’ятаєте склеп, у який засунули Артура?
   – А, да-да. От відгрохав, падло, гробище. Як же не помню. – То був той випадок, коли Едік Гошу філігранно зачепив за живе. – Бізнес ми, конєшно, забрали, а склеп той прихопить не випадало. Куди того Артушу викидати? На вулицю? Було би не по-християнськи. І опять же по твоїй часті – для іміджу удар, якби взнала общественость.
   – Дуже правильна розкладка, тому тоді ви мені доручення дали. Щоб усякі там артуші в гробу перевернулися від заздрості. Доручили, значить, попрацювати креативному центру мозковому. Але так, як ви кажете, по-взрослому. Щоб ахнули, як писав великий Кобзар, мертві, живі і ненароджені, – було видно, що клієнт, як називав Едік кожного наступного нардепа, визрів, занурюючись у похоронні спогади.
   – Так ти поработав? Артуші, говорять, той саркофаг на гробу спорудив нєкий великий народний лауреат зі Львова, що Бандеру зліпив на Привокзальній.
   – Та що там лауреат. Ви ж мене знаєте, Петре Павловичу. У мене масштаб міжнародного класу. – Для себе особисто Карасяєв виділяв подумки ключове слово «міжнародний», бо йшлося про світові тарифи, які за визначенням мусять бути у рази вищими, ніж внутрішньополітичні. – Не буду сперечатися із вами, коли ви кажете, що ваш піар-менеджер – то як Мессі у «Барселоні». Ви знаєте, скільки підвалювало всіляких різних олігархів, щоб переманить мене, але я працюю тільки з вами і тільки для вас.
   – Хвали мене, язичку, – ліберально поплескував по плечу підлеглого бос. – Нє, ти молоток у мене, Едічка. А вот, кстаті, чого ти оце, як ти кажеш, зі мною і на мене работаєш? От як ти об’ясниш?
   Едік зробив вигляд, що глибоко задумався, але цю заучену тираду він виголошував кожному своєму клієнту, причому не один раз. І кожен з них слухав цю муру, просто захлинаючись від кайфу:
   – А тому, Петре Павловичу, що усе це шобло лише думає, як би на горбу народному писки напакувати. Злодюга на злодюзі і злодюгою поганяє. На усіх гілках влади. От що таке українська політика і псевдоеліта національна. А ви – ви не такий. Ви син свого народу, що з нього вийшов. Важко склалася доля у молодого хлопчини. Мало не з дитячих літ зазнав, що то значить баланду на зоні смоктати, але не зламався, навіть не зігнувся. Навпаки – загартувався наче спеціально на двох ходках. Щоб потім узяти на себе велику історичну ношу і вести рідний знедолений народ у Європу протягом уже трьох скликань. Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне. От чому я з вами, шеф. І ще поважаю я вас, Петре Павловичу, як великого патріота. Де ще у нас є, як тепер кажуть, такі олігархи, які піднімаються зранку під величаві звуки нашого Державного гімну? Де у й кого висять у світлиці портрети президентів нашої соборної і самостійної держави? Хто дає гроші, нажиті непосильною працею, на парафію свого округу? Інший, шубравець, мандата вхопив – і поминай, як звали. А ви от навіть поселилися на рідній землі у рідному селі. Разом із виборцями ділите усі незгоди світової економічної кризи.
   – Ти не думай, Едя, що я не в курсах – що я не знаю, що серед вашого брата шулер на шулері, у якого одне на умі – як би обчикрижить народного обранця і витрусить йому карман із чесно заробленими грошима у ході реформ. Но я тебе ціню за те, що ти не такий – що ти отак на встречах із трудящиміся правду-матку ріжеш, як оце зараз. Ну да ладно. Так шо там Арфуша із його саркофагом? Ти, Едік, давай тримай язик за зубами, але ті писаки рідко, але об’єктивно освіщають. То таки Сікач завалив того муділу, щоб ти знав. А що було робить – або він мене, або я його. Закон джунглів. І що ти там про лауреата кажеш?
   – Сошка мєстного разливу, той лауреат, – скривився Карасяєв у гидливій гримасі. – Нехай ліпить своїх козаків зі стрільцями. Я ж знаю, на кого працюю. Тому, щоб усе тут було адекватно масштабу вашої особистості, я вийшов на Флоренцію. На батьківщину Мікеланджело. Ну ви ж знаєте такого, безумовно.
   Едік любив отак лупонути по лобі свого елітарного піддослідного релікта, що той у неймовірних муках намагався заворушити своєю півзвивиною. То була чи не єдина його погана звичка, яка не раз призводила до розірвання контракту. Ні, Едік знав, що середньостатистичний освітній рівень народних депутатів – нижче першого курсу ремісничого профтехучилища із гірської місцевості. Знав, а все ж, аби роз’ятрити заклопотану державними справами депутатську душу, наводив якісь там факти із підручників для середнього чи старшого шкільного віку, і від удару такого нижче пояса його омандачені пітекантропи лише очицями своїми вип’яченими кліпали. Ризикована справа для кожного політтехнолога – промацувати те, чого нема, – рівень освіченості чи просто начитаності народного депутата…
   – Шо-то не в курсах. А може, забув. Анджело, такий оброслий, кажісь, був у нас у третьому бараку за старшого. Ох, і гнида була редчайша. Над пацанами ізмивався. І тащився од етого.
   – Та який барак, бос?! То не той Анджело! – Від такої розмови на вищих інтелектуальних тонах Едік отримував особливе задоволення, ну просто як бонус до контракту, причому цим бонусом його щедро нагороджували усі його клієнти, що за статусом представляли еліту великого народу у центрі Європи. – Це світове ім’я епохи Відродження. Мікеланджело. Творець геніальної «Пієсти», що у соборі Святого Петра зберігається.
   – Так я ж там був із Льолькою минулого літа. Що-то не замітив. – Гоша відчув, що дав маху із тим Анджелом, тому одразу включив свій набуток у сфері міжнародної діяльності. По світу він любив їздити. В основному із мотивації пізнання світової кухні у всьому її невичерпному розмаїтті. А що стосується цієї хваленої архітектури, якою належало натуральному ерудиту сучасного зразка захоплюватися, Гоша притримувався консервативних поглядів і на всі випадки життя, коли його питали, як там Відень чи Париж, Прага чи Барселона, мав одну відповідь: «Та там такі самі мури, як у Львові. Ну, може, трохи грубші».
   – Ну добре. Не будемо відхилятися від теми. Я вам сучасного Мікеланджело забезпечив. Із доставкою додому, що називається. Живий, як огурчик, у вас під дверима. Причому він ще й каже, що має авсвайс як прапраправнук внучатого племінника Леонардо да Вінчі.
   Дивлячись, як тужиться у переварюванні щойно отриманої інформації клієнт, Едік розумів, що тривала пауза пояснюється реінкарнацією у зеківській пам’яті асоціативного барачного прообразу щойно наведеного генія епохи Ренесансу. Насправді до народного депутата почало доходити, що цей миршавий піарник просто не упускає нагоди, щоб над ним «поіздєваться». У свою чергу, Карасяєв відчув загрозу і миттєво перевів інтелектуальну розмову у потрібне русло:
   – Артуша справді нехай перевертається із заздрості. Цей новоявлений Мікель зліпить вам такого Анджело, що вся ця рагульня випаде в аут. Такого склепу не те що у Задвірцях наших, а на всіх отих личаківських, ваганьковських, включно із Пер-Лашез, – на всіх цвинтарях не бачили такого шедевра, який буде у вас.
   – А що ти якусь непонятку пробелькотів? Ти вчив мене того клятого піару – усе перепитувать, що неясно. Щоб не було потім, як з отим, – Гоші, було, не дай поїсти, що він любив понад життя, а дай покепкувати над президентами України. – Анна Ахметова! Гулак-Артьомовський! Во дайот паря. – Тут же глибокоінтелектуально розреготався.
   – Ви, напевне, маєте на увазі Пер-Лашез? – Едік миттєво зорієнтувався у тому, на чому наголосив народний депутат.
   – Во-во. Шо то за пер?
   – То так цвинтар у Парижі називається. Там Карл Маркс похований.
   Капець відчув, що особиста потужна, за власним переконанням, ерудиція його підводить:
   – Почекай. А чого в Парижі? Нас у Тобольську на заняттях з політпросвєта вчили, що він – німецький жид. Що йому Енгельс купив участок на кладовищі, бо у Парижі, видно, недешево?
   – Правильно вас учили комісари КПРС у процесі перевиховання з метою формування у вашій особі свідомого будівника комунізму. Карл Маркс народився і жив у Німеччині. А вмер у Франції. То так буває із різного роду заблудами. Але нам той бібліотекар із його диктатурою пролетаріату – не рівня. Ви, Петре Павловичу, вмрете на батьківщині, про що ми й потурбуємось, – випалив політтехнолог, перебуваючи цього перспективного дня у похоронно-міжнародній темі, яка містила потужний внутрішній потенціал відкату.
   – Що ти сказав, гнідьониш? – Бичачі очі Капця налилися вмить кров’ю, оскільки подібні філософські сентенції він був навчений сприймати буквально.
   – Та ви мене не так зрозуміли! – вигукнув кандидат у могильники чільного представника дикого капіталізму. – То я винуватий, що таке бовкнув – ніби ми потурбуємось, щоб ви той… Дійсно дурня якась. Живіть собі на здоров’я, дорогий Петре Павловичу, і ми – коло вас. Я мав на увазі, що, як було сказано на поминках у Артуші, ваше завдання виконано.
   Капцеві відлягло при згадуванні спочилого товариша по бізнесу. Його упокоєння на рівні рефлексу Гоша заніс у картотеці своєї специфічної свідомості у реєстр особистих життєвих подвигів, тому такі спомини так само рефлекторно породжували тільки позитивні емоції. Така вже доля депутатська – під купол можна було потрапити тільки по трупах братанів. Зазіваєшся – і пропадеш безвісти під кількома шарами – за європейською технологією їх має бути шістнадцять – під шарами асфальту на хайвею.
   – Ну ладно. Так ти шо, скульптора, настоящого італьяшку виписав з Італії? Ну, Едік, ти дайош. Кадр ти ценнєйший. Нічого не скажеш. То мій правильний вибір з тим піаром, будь він неладний. Так зови його немєдлєнно.
   – Тільки він по-нашому ні бельмеса. Я буду усе перекладати, – із притиском на останньому слові оприлюднив інструкцію переговорів Едік.
   Треба ж було такому трапитися, що італієць насправді був внуком останнього генсека Компартії Італії – найбільшої у Західній Європі – товариша Берлінгуера, тому вчився у часи Брежнєва у початкових класах у спецшколі в Москві і тому, як на зло, володів російською майже без словника.
   Але він не володів досконало іншою мовою – мовою «розпилу», якою здійснювалися ринкові реформи на пострадянському просторі, і передовсім у сфері впровадження іноземних інвестицій у технологічно відсталий на 100 років народногосподарський комплекс колишнього СРСР. Тому італійцеві у процесі переговорів найкраще належало мовчати, аби не бовкнути чогось катастрофічного прозорою мовою їхнього західного бізнесу, що могло призвести до руйнування схем «розпилу» чи, по-народному кажучи, просто відкату, у чому, власне, й полягає вся історична філософія нашої стратегічної інтеграції в ЄС і, зокрема, у цьому контексті монументального поховання нардепа прозахідної орієнтації Капця на кращих архітектурних традиціях європейської цивілізації, у яку ми прагнемо.
   – А ти шо, шариш по-італьянськи? – щиро висловив свій подив Петро Павлович.
   Енциклопедичність знань Едіка його все-таки радувала, бо це усвідомлення давало йому переконання, що він недаремно платить гроші такому піар-поліглоту. Звідки йому було знати, що Карасяєв мав за плечима тільки середню школу міліції, де у програмі навчання була єдина мова – російська, зате, як випускник цієї ментовської бурси, він набув блискучу професійну практику на тривалій службі у колонії посиленого режиму, що й стало відмінною базою майбутнього політтехнолога для сучасних передових бізнесменів, переважно зеків. Він їх, своїх нафаршированих клієнтів, просто дуже добре знав і розумів ще із зони, а тому міг говорити з ними на всіх мовах світу.
   – Там, де є бабки, там вступає у силу есперанто, – кинув Едік на ходу, і поки «візир» у султанському халаті сушив голову над цією черговою головоломкою, Карасяєв уже ввів за руку в апартаменти високого гостя.
   – Бона сера, синьйор Гоша, – випалив жвавий італієць, міряючи з ніг до голови фігуру народного депутата, тушка якого мала стати предметом його творчого втілення.
   – Слава Україні, містер, – знітився Капець.
   – Героям слава, шеф. Тільки по-італійськи треба звертатись не «містер», а «синьйор». Синьйор Мікель, – Едік блискавично і впевнено вступив у повноваження перекладача. Тим часом італієць, як було його проінструктовано за дверима, довго і швидко говорить італійською мовою. Що він говорить – не мало жодного значення. Головне – що перекладач Едік доніс до високої договірної української сторони в особі члена національного парламенту саме те, що належало для успішного просування процесу переговорів:
   – Маестро каже, що для нього велика честь працювати для такого видатного і знаного у Європі діяча ринкової економіки і розвою демократії на пострадянському просторі, як містер, тьфу ти, синьйор Капець.
   Але тут перекладача враз більш ніж сміливо перебив господар:
   – Ти переведи йому, Едік, що я, як член парламенту, твердо защіщаю європейський вибір нашої держави, і для нас, як і для них там, у Європейськім Союзі, демократія – превише всього. Що для нас інтеграція із ними, із Європою – національна мєчта. Потому как должни буть вмісті в силу того, шо наші бабки там, на їхніх кіпрах і крітах. І ми тоже Європа. Колись наші козаки, скажи, пускай знає, возили до них, у їхню Флоренцію, сіль. Чумаки називалися. Були би вони без них, без чумаків наших, несолоно хлебавши. А то бачиш, як піднялись. Тому колись ми їх піднімали, а тепер пускай вони нам підсоблять у трудну мінуту, коли москалі наступають. Кстаті, той їхній батяр нащот дєвок, як його, Барлусконі слишком сильну дружбу завів із нашим клятим ворогом Путіним. Це нам не по душі. Пускай він сам, той їхній дєд з подтяшками – ох Льолька реготалася, як побачила таку машкару, – пускай він сам розбещений італьяшка у Таможенний союз вступає. Ти йому, Едік, отак дотошно і дипломатично усе переведи, щоб він знав, з ким діло має. А то він може подумати, що попав у якусь Малоросію, бляха.
   – Усе він знає, Петре Павловичу, – мовою ввічливих жестів на адресу гостя розвіював сумніви на шляху євроінтеграції новоспечений дипломат. – Ви що думаєте, що я вам непідготовленого бізнес-партнера привіз? Але, може, не будемо, так би мовити, на рожон лізти. На хера нам той Берлусконі із його дєвками. Італьянець, він хоч і богему представляє, але може образитись. Не вам, члену ПУКу, пояснювати, що таке національна гордість. Ви ж бачите, який у них менталітет курвівський. Він дівок паталашить, а вони, тобто електорат їхній, голосує за нього. То у нас народ голосує за ідею, а у них за цю саму, не приведи Господь…
   Італієць щось знову загомонів по-своєму із притаманною своїй енергійній нації емоційністю, розмахуючи руками, змінюючи інтонації, наганяючи на візаві легкий шал незбагненності. Говорив він довго і так мелодійно, що Капець аж заслухався. Він принципово не хотів чи не міг запам’ятати жодного іноземного слова, бо зеківського суржику із загальноприйнятого і хохляцького, та із прикусом галіцманського колориту йому цілком вистачало у житті. Кілька разів він навіть брав участь у засіданнях Європарламенту у Страсбурзі, де патякали усіма мовами, а голос із дротика у вусі перекладав народному депутату увесь цей європейський «триндьож». Нащо депутату вчити мови, коли завжди «за бугром» тобі стромлять того дротика, і ти уже у курсах. Але маючи схильність до музичної попси, Капець слухав італійця із задоволенням. Ні бельмеса, а просто цікаво, як людина кривляється на своїй ґалаґурні, будь воно неладно.
   – О, бачите, він зрозумів, що ви висловлювалися про Берлусконі. І зробив правильний висновок, – дуже коротко переклав Едік цю тривалу тираду.
   – І шо, він обідився? – стрепенувся Петрушка, боячись зірвати переговори на самому їхньому багатообіцяючому старті.
   – Куди там, – заспокоїв тлумач із мов усіх націй, які мають гроші. – Синьйор маестро каже, що до нього якраз звернувся Берлусконі із таким самим питанням, як і ви, але він віддав перевагу вам. Бо вважає вас більш видатною фігурою європейського масштабу, ніж той їхній не по роках шустрий донжуан.
   Капець за тривалі роки перебування у парламенті від західного регіону України уже виробив умовний рефлекс, що треба при кожній нагоді копнути москалів, щоб утримувати електорат у стані любові до слуги народу. І чим тісніше він тулився до Газпрому після виборів, тим сильніше мав лупити московітів перед електоратом. Цю азбуку патріота він засвоїв чітко, і вона спрацьовувала на кожних виборах. Більше того, Капець офіційно вступив у Патріотичний український комітет. Ясна штука, що у ПУК української політики його прийняли якраз у зв’язку з тим, що він практично утримував цю політичну, що називається, силу за свої «бабки». Тобто за гроші Газпрому.
   – Шо він має в виду, Таможенний союз? – автоматично випалив, дивлячись із підозрою прямо в очі внучатому правнуку Леонардо да Вінчі.
   – Та ні. Йому той союз, як і весь Південний потік, до лампочки, – зняв питання посередник у міжнародних перемовинах. – Він же митець, а не злодій, що сидить на трубі, як ото у нас. Він же ж спеціаліст не по газу, як ви, приміром, а по гробах. Ви для нього пріоритет, як кандидат у клієнти щодо гробу, тобто могили вашої. Мається на увазі, як кандидат для побудови історичної споруди увіковічення вашого великого імені видатної особистості сучасності.
   – А, в етом смислі, – заспокоївся Капець від того, що йому не доведеться у спілкуванні із представником ЄС поступатися геополітичними інтересами.
   – Саме у цьому, всесвітньо-історичному смислі, – було підведено риску під його ідейними ваганнями. Едіку нетерпеливилося швидше дійти до останнього розділу контракту під милозвучною назвою «Бюджет». – Давайте послухаємо, а точніше подивимося, що він вам приготував. Він же не якийсь там лауреат львівський, а земляк геніального Леонардо да Вінчі. Тому у нас із собою техніка модерна для ілюстрування художніх проектів наяву. Ви дозволите, Петре Павловичу, скористатися вашою плазмою?
   На знак згоди нардепа Карасяєв розгорнув на меморіальній стіні із президентами біле полотнище широкоформатного екрана. У віллі погасло світло, неначе вичерпалося життя її господаря і він перенісся віртуально на світ той…
   Мало не в натуральну величину перед кандидатом у видатні мерці перед ним постала його могила. Хоча радше її було назвати меморіальним комплексом героя чи національним пантеоном в одній особі. Було помітно, як сіпаються повіки понад ще живими очицями депутата, який усе-таки кайфував від видовища свого перебування у потойбічному світі. Він уявляв собі, як його тіло везуть на гарматному лафеті, а позаду крокує траурним маршем парламент у складі конституційної більшості і непримиренної опозиції, які чи не вперше продемонстрували національну монолітність у цю хвилину скорботи, проводжаючи в останню путь великого сина України. А паралельним курсом рухається кавалькада чорних мерсів із включеними фарами і завиваючими із печалі сиренами. Не може не зібратися на останню сходку братва, щоб продемонструвати вічність на Землі і пам’ять на небі невмирущої справи братана, якій він присвятив кращі роки свого життя – до і після. А також між ходками.
   На кумачевих подушках – його численні нагороди, які він купив собі у відповідності до встановленого тарифу, який, однак, коливався при різних президентах. Отут Капцеві майнула понад вухом, як муха, думка, що у нього ще немає зірки Героя України. Такий гробище, а покійник – не герой? «Нестиковка получається. Надо буде занятися», – промимрив майже вголос, а про себе прораховуючи, скільки сьогодні може коштувати «Герой України» у тарифній таблиці Управління з нагород Адміністрації Президента.
   А тим часом італієць, мало не захлинаючись, уже на повну котушку коментував шедеври своєї похоронної архітектури на екрані. Зупинити його міг тільки Едік командним суворим поглядом.
   – Ви щось сказали, Петре Павловичу? Я вас розумію, це перенесення в іншу реальність не може не сколихнути навіть вашу залізну свідомість. Як всесвітньо відомий митець, синьйор Бранделлі завжди пропонує своїм клієнтам не просто туфту, а кілька варіантів відходу в інший світ.
   – Шо він, кілєр, єдрьона вош. Що ти верзеш, Едік. Говори, та не загаварюйся зі своїм італьяшкою. – Ці приколи у таку тремтливу мить починали не подобатися нардепу.
   – Я висловився у смислі варіантів приміщень для вічного спочинку. А що тут ображатися, усі ми смертні, Петре Павловичу, – аж просилося переведення розмови на високий філософський щабель, на якому звична для Гоші феня втрачала первинний смисл. Під впливом візуалізації своєї невблаганної кончини мимоволі переповзав на цей щабель і Капець:
   – Но, шоб ти знав, піар-паріньок, шо у кого більше бабла, той менше смертний, а у кого менше, той уже почті шо смертний. Ну ти сказав – варіанти відходу. У нас же ето можуть по-своєму сприйнять. В асфальт закатати, спалити дім чи просто куля в лоб, контрольний постріл.
   Карасяєв, дивлячись, як перспектива, змодельована на екрані, не на жарт схвилювала клієнта, розумів, що ситуацію треба тримати саме на цьому емоційно пафосному рівні, бо у стані трансу Гоша міг за звичкою і за пушку вхопитися.
   – Ну що у вас за асоціації на основі набутого життєвого та парламентського досвіду і нашої суворої ринкової дійсності? Ми ж про вічне. Так от сеньйор маестро виніс на ваш розгляд три варіанти. Перший не можна назвати плагіатом, але цей проект близький за задумом до поховання Наполеона Бонапарта.
   – Та ти шо? То така могилка у Наполеона?
   У психіці відповідних архетипів реакція на імена, а ще краще – на поганяла, набагато рельєфніше викликала рефлексію, ніж різного роду поняття, особливо філософські.
   Це було попадання у десятку. Гошу позаочі ще на зоні називали Наполеончиком за його непримітний ріст і постійне прагнення вивищуватися над братвою. Цю манеру він переніс і у стіни парламенту, коли на засіданнях опозиційної фракції весь час намагався монополізувати за собою заключне слово резолюючої частини типу «порєшіть би їх» чи «та шо там референдум, коли мочить нада їх в каждому гальюні». Добре, що засідання фракції проводили без преси, а то вона ходила б потім із зів’ялими вухами від Гошиних сентенцій.
   – У нього, у Бонапарта. Просто схожа, але ясно, що гірша. Слабша. А ця, що на екрані, – то ваша, значить, могила. У того низькорослого французика, якого мало не замочили під Ватерлоо, спостерігається еклектика імпресіонізму і сюрреалізму з елементами ранньоеллінського романтизму. А у вас буде класичний бароко. Класика у дусі епохи Ренесансу. Аналогів у Європі немає. – Бранделлі жваво реагував на культурологічні терміни, які мають іншомовне походження.
   А Капцеві найбільше сподобалося останнє ключове формулювання:
   – І не треба, раз немає. Ти же знаєш, у нас у всьому ісклюзів має бути. Он Льолька, коли їздила із отцем нашим до Папи у Ватикан, купила собі у тому Римі бікіні. Закачаєшся. Ну шо, здавалося би, Едік, – трусікі, як трусікі на красивій попці. А як сдєлано! Я, ти знаєш, надивився того, але таких не бачив. Ото воно ісклюзів називається.
   – Саме так і не інакше. Чесно кажучи, у них така там глуха криза зараз, що їхні лідери не можуть собі дозволити навіть такий спрощений варіант, як було у Бонапарта. – Едіку хотілося потоптатися по тому французу, що поліз аж до Москви, але обморозив собі одне місце і почимчикував «восвоясі» до своїх парижів.
   – Нащот бабла – не потягнуть. – Петро Павлович був членом парламентського комітету із європейської інтеграції, тому перебував сповна у темі. – Он задрипану Грецію не можуть витягнути. Єврозона, єдрьона вош. Ти переведи йому, що ми за ціною не постоїм. Лиш би понравилось. І головне – щоб переплюнуть їхніх пихатих тих, як його, Бароззу зі всілякими Соланами.
   Едіку подобався перебіг перемовин. Він знав, що у його клієнта перевищене еґо і гіпертрофована самооцінка, але щоб настільки. Він уже навіть почав шкодувати, що відповідно не завищив тарифи. Було видно, як білий день, що цей наполеончик готовий платити утридорога. Лиш би переплюнути всіляких різних бонапартів. Але він ще не знав, що то були тільки його входини у пантеон світової слави. Далі – більше. Едуард розумів, що кураж, який почав прокльовуватися над густими бровами його клієнта, належало розпалювати до затвора:
   – Ну, Бонапарт – не велике цабе. То так – для затравки. Далі йдеться про заглиблення у віки, куди сягають витоки земної цивілізації. Синьйор Бранделлі каже, що то тепер «струя» у всьому світі. Несучий тренд похоронних симпатій. Члени списку журналу «Форбс», який мав честь торік бути поповненим і вашим іменем, вельмишановний Петре Павловичу, що дало можливість світовій прогресивній громадськості почути про нову і прекрасну, самостійну і соборну державу Україну, так от члени «Форбса» просто звихнулися на фараонах. Прагнуть спочивати у пірамідах. Просто пошесть, каже синьйор Бранделлі, із тими пірамідами. Тут усе простіше – чотиригранник, але зато який бренд. 10 тисяч років тримається. Будете почуватися, Петре Павловичу, самим Тутанхамоном.
   Виголосивши таку блискучу тираду, піар-могильник не чекав, що знову викличе із тюремного буття не ті асоціації. Гоша враз насупився:
   – Ти давай полегше, Едя, на поворотах, зі своїм італьяшкою. Татарина із Хамом давно замочили в Алчевську, а він тут випєндрюється. Вообще, обарзєлі. У мене в хаті – і матюки італьянські гне, синьйор херів.
   – Та що ви таке подумали, шеф? То так єгипетського фараона звали. Не подобається – візьмемо за основу Хеопса. – Персоналізована коректива зняла напругу.
   – Ну, піраміди – щось у тому є. Я ж був там. Ну, думаю, вообще, мужики. Таке нагребсти на покойниках. Ну й крутизна. Я ж бачив, коли із Хургади у культурну програму поїхав. Ото були олігархи, слиш, еті фараони, ілі як ти їх звеш, татархамани. Хотя шо-то в тому єсть. Може, так і надо. А чого жаліти на себе, коли бабки дозволяють? Коли ти заслужив у народу, опять же, як член парламента трьох созивів, як патріот свого народу. Вони, ті татрахамани, все-таки більше нашого понімали у жізні. І що, ми гірші? Що, не заслужити у свого вдячного народа? Для нього ж гнеш спину отут, на робочому посту, з утра до ночі. Не треба скромнічать, Едік. Скажи синьйору, що мені нравиться його відєніє. А що ще? Ти сказав – три варіанти?
   Карасяєв довго думав, чи йти на третій варіант. З одного боку, належало враховувати глибокодемократичний світогляд Петра Павловича, а демократія передбачає, перш за все, право вибору, і чим ширший той вибір, тим може бути дорожчий, а значить, вагоміший відкат, який є кінцевою метою усієї цієї похоронної процесії.
   А з другого боку – як буде сприйнято цей варіант полум’яним антикомуністом, який на боротьбі із компартією, від якої у парламенті нині залишилися лише ріжки та ніжки, будував кожну свою виборчу кампанію. Що там будував – це він, політтехнолог, надрочував виборців на образ ворога, який нині загрожує незалежності України приблизно так само, як хан Батий чи той самий Бонапарт. Але то все-таки Бранделлі наполіг на розгляді і третього варіанта, бо саме на ньому часто зупинялися українські депутати, правда, лівих політичних переконань, з якими доводилося уже працювати родичеві Берлінгуера.
   – Ми, Петре Павловичу, розпочали із глибини віків і рухаємося, так би мовити, на крилах творчої, геніальної фантазії у напрямі до наших днів. Звичайно, це виклик. Як кажуть у творчих колах, це одкровення. Але уся ця братія на портретах із булавою, що дослужилася честі висіти у вашій скромній хатині, випала би в осадок від своєї масштабної жалюгідності, включно із їхнім хваленим Межигір’ям. Синьйор маестро наголошує, що у третьому варіанті врахована місцева специфіка, історична традиція і ментальна тяглість. – При цих словах коментатора на екрані з’явилися якісь знайомі обриси.
   – Говори, не томи, – творча інтрига вже повністю володіла гробовим замовником.
   – Третій варіант простий, як і все геніальне, – мавзолей! Як любить – то королеву, як лежать – то в мавзолеї! – При цих словах підскочив і сам скульптор, неначе сповна зрозумів глибоку мудрість на незнайомій українській мові.
   – Ти шо, єпнувся на повну голову. – Реакція була миттєвою. – Ти шо мені, члену Народного руху України з 96-го року, почесному члену крайового проводу ПУКу підсовуєш? Ти лідера національно-демократичної течії провокуєш? Ти на кого работаєш, падло?
   Капцеві здалося, що він на мітингу «Вставай, Україно!», який хоче зірвати московський провокатор. Від такої грайливої думки у його патріотичну голову враз вдарила етнічно чиста кров, від чого він накинувся з кулаками на «провокатора» Едіка. І події почали розгортатися не на жарт серйозно, цілком у дусі барачних розборок десь під Тобольськом. Спантеличений і непосвячений у гостроту ідейних протистоянь в Україні родич Леонардо да Вінчі кинувся рознімати носіїв мовзолейного протистояння, кричачи щось нечленороздільне та істеричне по-італійськи.
   Врешті, Гоша прийшов до тями і почав утихомирюватися, випускаючи Едіка із цупких зеківських обіймів. Переляканий до смерті піарщик усе ще лежав горілиць, але вже міг заявити свою позицію.
   – То не я, то він, – тицяв пальцями у приголомшеного таким поворотом творчої дискусії італійця. – То не я, то синьйор Мікель Бранделлі. То його варіанти. Бо він скульптор із Флоренції, а я скромний піар-менеджер та іміджмейкер народного депутата України.
   Капець також відсапувався у високому троні посеред свого задвірцівського Версаля, що ледь не перетворився на Ватерлоо:
   – Говорили мені, що у тій Італії комуняк… як гною. Недарма сокамерник Обух із Саранська агітірував шукати бабки в Неаполі, де КПРС своє золото спрятала.
   Помітивши, що Гоша наче каявся від свого такого глибокоідейного зриву, Карасяєв, яких би вольових надзусиль йому це не коштувало, намагався повернути інтелектуальну полеміку у мирне русло:
   – Петре Павловичу, ви не нервуйтесь так інфарктно. А то синьйор Бранделлі не встигне вам той саркофаг клятий збудувати і бабки з вас зняти. От ви впали в істерику, не дослухавши до кінця. Здоров’я своє не бережете і людей, які щиро дбають про ваш вічний спочинок, незаслужено ображаєте. Почули ви «мавзолей» і вже зразу подумали про ката українського народу, того калмицького жида Лєніна. І це нормальна реакція українського патріота, тим паче – члена ПУКу. Але для чого з кулаками? Я ж до вас ставлюся із дорогою душею, усім серцем хочу похоронити вас на рівні кращих світових стандартів, а ви…
   – А як іначе реагувать? – перебив хазяїн дому. – Так мавзолей – він і єсть мавзолей. На Красній площі. Нас, тих, що стали на путь ісправлєнія, із зони спеціально возили. На встрєчу з вождьом. От була пропаганда, скажи, Едік? Але ми порвали із ганебним минулим і стали на шлях будівництва демократії і риночних реформ. Нам із комуняками не по путі. Ні в етой жізні, ні в загробній. Ето, бля вообще, щоб я, як Лєнін, лежав у склепі. Що сказали би у фракції? Вот, скривався під личиною націоналіста настоящий комуніст, що Пєтя отдихає вмєстє с Адаськом. Так і переведи цьому Тольятті. Нічого нам підсовувати комуністичну ідеологію. Тільки національна ідея спасе Україну.
   Як не крути, але із цього тупика треба було шукати вихід. У політтехнологів це називається – перевести стрілки. Раз народні маси Західної України так дратує «тушка» вождя світового пролетаріату, то треба з’їхати з теми шляхом підміни тези, тобто «тушки».
   – Так от, як справжній член опозиційної фракції, ви не могли інакше прореагувати на третій варіант синьйора Мікельанджело, тьфу ти, Мікельбранделіно. Але ви не врахували, що у мавзолеї лежить не один Лєнін, – вийшов із піке Карасяєв.
   – Ну ти дайош. А хто іще? Я ж там був. Один одиньошонєк. Рижий коротишка. Як вчора підстрелений і похований. Під склом у колбі. Ідол клятого московського імперіалізму, з яким ми будемо боротися по усьому фронту будівництва демократії у нашій державі, що йде туди до них, у Європу.
   Розмова, яка ґрунтувалася на власному досвіді нардепа, набувала вже зовсім іншого характеру і відходила від перспективи повернення до щойно вчиненого мордобою.
   – Я захоплююся вами, Петре Павловичу, як ви вмієте із фактів свого минулого життя робити висновки для вашої нинішньої політичної діяльності. – Тепер уже можна було поговорити спокійно, як на засіданні фракції, а не на заміських стрілках під мостом. – По-перше. Там був ще й другий кат – Сталін. Але вчасно схаменулися і викинули на смітник історії. За наказом нашого завербованого оунівця, побратима Хруща. Я вам не раз казав, що мусив той Микитка в глибині душі бути нашим націоналістом, раз попер на Сталіна.
   – Та пішли вони усі ті комуняки під три чорти. Що ти мені зуби заговарюєш. Не буду я лежати у мавзолеї як Лєнін. Не потому, що я в принципі проти мовзолею як архітектурної споруди для покойника, а я проти Лєніна як ворога України, а я – патріот України і націоналіст до мозга костєй. Понімать надо. Ти, Едік, слабо політично підкований. Хоч і крутишся коло мене. Міг би уже нахвататися, щоб так ідеологічно не кульгать на рівному місці. – Будь-які навіть натяки на ідейні компроміси отримували гідну відсіч.
   – Ну добре. А як вам Хо Ші Мін? Чим він вам не подобається? – Антикомуністична впертість твердого опозиціонера уже виводила з себе гранично витриманого у роботі з клієнтами політтехнолога.
   – Не припоминаю такого поганяла. Ти про кого? – напружив кримінальні файли Гоша.
   – Товариш Хо лежить також у мавзолеї. І не він один. Тих мавзолеїв, як псячих будок, по всіх континентах, – почав нервувати координатор проекту.
   – Ху із Хо? Це я знаю – англійський ізучав. Хи-хи, – природне почуття гумору часом виповзало із замріяного низького чола народного депутата, і в таку мить він уже не здавався видатним опозиційним борцем із клятими режимами усіх мастей, а простим селянським хлопцем, який так чудернацько виглядав у позолоченому халаті.
   – Не Ху, а Хо. Вождь в’єтнамського народу, якому вдячні нащадки спорудили мавзолей. До якого у вас, Петре Павловичу, не може бути ідеологічних претензій, оскільки у гнобленні України московським імперіалізмом він участі не брав. – То вже було підведення риски у диспуті над могилами, тобто їхніми проектами, серед яких нардепу належало обрати своє гідне місце в історії.
   – А чого ж тоді у мавзолеї розлігся? Ну, ладно. Ви мене задовбали, містери синьйори. Давай так. Пускай, як його, Міхаль…
   – Мікель Бранделлі.
   – Нехай синьйор пошурупає щось таке середнє між Наполеоном і тим, як ти казав, єгипетським, татарським хамом. – При згадці про нього італієць, що задрімав на канапі, спохватився, улесливо благаючи синьйора закінчувати цю нескінченну феню.
   – Пускай, як ми у бізнесі, приміром, газ із металургією соєдіняєм. Так і він нехай візьме усе лучше від Бонапарта і прищучить до Хеопса. Щоб було вродє би, як піраміда, на заглядєніє, а вмєстє с тєм і Наполеона напомінає. Воно также й ідеологічно буде правильно, потому как той же француз заодно із нами, українськими націоналістами, – гнав же москалоту аж до Москви, що й ми обязатєльно зробимо в будущім. Ох, будемо гнать, аж пиль стоятиме стовпом.
   Настав кульмінаційний момент, коли належало перегорнути сторінку з малюнками і перейти до заключного розділу бізнес-плану з цифрами:
   – Ми тут порадились, і містер Бранделлі каже, що у такому разі, у силу різкого ускладнення як проектного рішення, так і архітектурного втілення, бюджети двох варіантів, без врахування третього, тобто мавзолею, що не вписується в ідеологічну концепцію, треба ці два бюджети скласти докупи.
   – Ану покажи, що там набігло? – Петрушка завжди мусив особисто і персонально проглянути ці танцюючі колонки циферії, нікому не довіряючи. Усім партнерам, у тому числі й Едіку, було відомо, що ця колонада дерибану мусила бути виписана, як поема, – Гошу можна було обдурити, але дуже красиво. – Так то ж сємєчки. Тут йому не кріпатура тіпа дєдушкі Барлусконі з його гаремом. Щитай, бабки у нього у кармані. На, получай аванс.
   Ця мить в історії українського парламентаризму гідна пензля Мікеланджело, коли слуга народу витягає із креденца з-поміж тарелів тугий згорток запакованих, як оселедець, доларів.
   Кращі з кращих народних депутатів збагатили світовий парламентаризм багатьма інноваціями політичного менеджменту. Але за цим показником з українським парламентом не зрівняється жоден інший, крім великоруського, – а саме за кількістю циркулюючої налічки у стінах парламенту. Стало вже правилом, що коли ти «настоящій», з великої букви сенатор, повинен тримати у заначці не менше повного КамАЗа, та ще й з прицепом – налічки!
   Наївні люди, ці ревізори фінансових розвідок із тими офшорами. Там теж повинна лежати та сама заначка, але ти тільки у такім разі почуваєшся приналежним до еліти великої нації, коли можеш помацати власне бабло. Гори бабла! Повний Камазище у бомбосховищі! Налічка – от вона, національна ідея, що єднає воєдино усі фракції і партії, усі внутрішні регіони і зовнішні кантони, усіх народних депутатів, які за рахунок того самого бабла заслужили народну довіру.
   – Чудово! – вигукнув нарешті уже із щирою радістю Едік, приймаючи гонорар для наступної – після «розпилу» – передачі в урізаній, частковій формі талановитому спадкоємцю вершинних злетів європейського Ренесансу. – Я вважаю, що наша дискусія відбулася на найвищому мистецькому та ідеологічному рівні. Як і належиться при ухваленні рішення особливої історичної ваги, яким є ваше, патріота та депутата, захоронення, дорогий Петре Павловичу. Але є тут одна невеличка заковика, яка не входить у компетенцію синьйора Бранделлі, хоч він і земляк славного Леонардо да Вінчі. Маестро каже, що під забудову такого монументального меморіального комплексу, якому немає рівних на планеті з часів фараонів і фарисеїв, потрібно землевідведення площею півтора гектара.
   Бранделлі виструнчився в очікуванні відповіді, оскільки саме цю проблему він вважав найважчою у всій похоронно-депутатській епопеї.
   Капець також прийняв офіційну позу, граючи тугим торсом на низьких ніжках:
   – Ха-ха. Тоже найшов проблему. Не вопрос. Переведи тому містеру синьйору: тут уся земля моя. Фараони отдихають.

Коляда да Вінчі

   Ще з часів фараонів, а може, ще й далі вглиб, відколи гори схиляються до стіп древнього поселення, вершиться це дійство. Коляда. Благодать народження Бога на Землі. Звично люди йдуть із дому в театр, а тут єдина і потрясаюча оказія, коли театр йде у дім. У кожен. Якщо ви шукаєте нових див світу, то неодмінно приїздіть на Різдво у Галичину і ви побачите, як на ваших очах відчиняються Небеса й на Землю опускається вічність у золотих октавах під вікном «Бог предвічний нам народився».
   Заклопотані одвічним гречкосійством по скупих підкарпатських крутосхилах, тутешні селяни, одначе, ніколи не випускають із натруджених мозолистих правиць галактичні віжки у космічних мандрах. Над цією благодатною землею під карпатським наддашшям нуртує сув’язь між богоподібним стадом і небесним Пастирем. І як би не прибивали їх до кам’янистої ораниці зайди окупантів розмаїтих мастей, як би не гнітили сльотаві тумани поміж гір і видолинків, з-поміж цих земних незгод завше вдивляється в Небо ненаситний на Божу благодать етнічний бойко, якого з-поміж інших сонму племен вирізняє космічне масштабування його планетарних мандрів. І живе він не інакше, як від коляди до коляди, як від свята до свята. Коли у його зубожілу на маєтності і невичерпну, як небесна глибінь, селянську господу навідується сам Господь Бог у різдвяних обладунках співочого перевесла довкруж снопа із сотень поколінь, які так само, як і тепер, запалювали Віфлеємську зорю, що опускається благодаттю чи то із дна галактичного Простору, де обітує Бог, чи із дна Часу, на перелазах якого вигойдуються предвічні віки.
   Було далеко за північ, коли Василя коляда застала за молитвою. Від хати до хати – усім сільським гуртом. З вечора до ранку. Господар подякував з порога колядникам: «Абисьте прийшли від нині за рік». Так казали з діда-прадіда, але ніхто й не переймався, що цьому віншуванню жодного разу не судилося збутися. Бо до нового Різдва не доживали всі. За рік ріділи ряди сільської громади. А таки не переймалися. Бо гадали – а може, то не я не доживу, а може, то не моя остання коляда, а чому то маю бути я? Хоча всі знали, що серед них є приречені, але ніхто не знав, хто саме, коли і чому.
   Хвіртка зачинилась за останнім колядником, а на обійсті залишились дві темні тіні на снігу. Вони посунулися назад за господарем до хати.
   То був Стефко Юродивий, що виконував останніми роками головний тягар – носив товстелезний бубон серед колядуючих музик. Такі є в кожному селі, у котрих з дитинства не всі вдома, і не так у хаті, як у голові.
   – Питав, де ваша хата. Я його привів. Заробив доляр, – прогугнявив Юродивий, а відтак затягнув коломийку, останнім часом популярну в народі:
Котилася торба з горба,
А в торбі доляри.

   Господар тим часом розглядав гостя. Чужак. Хоча на Різдво з’їжджається родина зі всіх світів.
   – Христос раждається! – привітався до пришельця, котрий неначе прикипів до Василевих образів. – Чи він не розуміє по-нашому?
   Стефко злегка штовхнув його, приводячи до пам’яті:
   – Відповідай, матолку. А може, він не віруючий? У нас у селі таких нема.
   Гість стрепенувся і враз витяг з-під поли своєї чудернацької шуби тонку, як стебло, кінцівку, трясучи нею ваговиту Василеву правицю:
   – Синьйор Василь. Я так чуть-чуть. Українська мова. Я дивитись ікони. Я знати історія. Моя родіна – Флоренція. А не знати автор. Ікона – геніально. Перфекто. Бравісімо. Школа Рафаель. Колекція Ватікано?
   Виглядало так, що цей земляк Мікеланджело вірив у те, що говорив. Від цього Василь уже й не знав, хто тут – юродивий. Виглядало так, що він таки справді не тутешній. А може, й справді – італієць?
   – Я маестро, – не вгавав незнайомець. – Моя робота – Лувр. Моє ім’я отут. Візит карт. Інглиш, Ескізі. – Він витяг візитну картку і похапцем протягнув господареві.
   Василь уважно вчитувався у наведені титули дійсного члена Римської академії мистецтв, яким був цей пан на ім’я Бранделлі.
   – Що то є сон у Різдвяну ніч? – Бентегу від гостя перейняв і господар.
   Але флорентієць ходив по хаті, як по музею, крутячи головою на всі боки, ковзаючи проникливим поглядом по усіх стінах, з яких на нього споглядали Ісус та Марія, а також цілий сонм апостолів, євангелістів і великомучеників. Йому справді здавалося, що у цій прикарпатській глухомані, забутій Богом і людьми, він втрапив у райські світлиці Ватиканського музею із його предвічними, як коляда за вікном, шедеврами світового мистецтва. Метушливий італієць у цю мить справляв враження людини, що кривить душею, – то було б останнє заняття, яке він влаштовував би у селянській українській хатині. Він справді переживав шок захоплення, причому цілком професійного, яке й приснитися не могло йому у цьому склепінні, схожому своєю первозданною вбогістю й одухотвореністю на Віфлеємські ясла.
   – Я мало знати. Я не знати автор, – бідкався речитативом, як дяк із наруччям Псалтиря. – Ху із автор, містер Васіліус?
   Василь не знав, що казати, хоча він ніколи не казав неправди, коли вона не була рятівною. Та й який сенс йому кривити душею перед цією цілком відкритою і захопленою душею італійського художника:
   – Та то я щось такого… Сам. Так, для себе. Для свого храму, у якому я тут живу. Не сам. Із дітьми. І з Богом.
   Оторопілий гість переводив погляд з картин на господаря і знову на ікони. І було видно, що він не знає, чому більше дивуватися – цим шедеврам, що сипали естетичним сяйвом на приголомшену свідомість флорентійського художника, чи з’явленого, як не від світу цього, українського самородка, рукотворні святощі якого спонукали здригнутися людське і професійне єство приблудного земляка Мікеланджело.
   У цій дивній і спотвореній моральними покручами країні він раптом побачив світло на потьмянілих стінах вбогої селянської оселі. Щойно він був вражений фараонською розкішшю місцевого туполобого гобсека, що рвався у загробне увіковічення, а тут перед ним постала істинна нетлінність, бо арс лонга – віта бревіс – мистецтво вічне, а життя коротке, і він бачив довкруж себе звисаючі у предвічних біблійних образах естетичні живописання вічності, до якої вивищується усе те рукотворне, до чого дотикається пензель чи думка божественного людського таланту.
   В оціпенінні раптовому італієць стояв як вкопаний. А відтак, приходячи до тями, згадав, чого прийшов у цю хату:
   – О, синьйор Петрушка. Моя українська. Марічка вчити. Марічка, граціє. Мій бамбіно. Граціє. Вери найс. Я чуть-чуть.
   Тепер уже здригалася свідомість господаря, якою завирували враз ошалілі емоції при імені цьому найдорожчому. Як то важко людині миритися із дійсністю, яку не в змозі відвернути, хоча для душі, а не для тіла, вона видається викривленою. Ну як він має розтлумачити своїй єдиній судительці Совісті, що так мусить бути, що на то нема ради. А вона, Совість людська, коли нею нагороджена людина, не хоче слухати, не хоче знати. Вона мордує, вона терзає, бо вона змайстрована так Всевишнім, що нема в ній рецептора сприйняття того, коли люди, які безмежно люблять один одного, мають жити один без одного. На відстані, як на розведеному мості добровільної покути.
   

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →