Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Аборты были вне закона в Великобритании всего 164 года – с 1803 по 1967 год.

Еще   [X]

 0 

Риб’ячі діти (Положій Євген)

Євген Положій (нар. 1968 р.) – відомий письменник, журналіст, громадський активіст. Живе в м. Суми. Закінчив філологічний факультет СумДПУ ім. Макаренка; школу головних редакторів IREX U-Media, школу газетних менеджерів IREX U-Media, школу бізнес-тренерів ЗМІ. Працює головним редактором газети «Панорама» (м. Суми). У видавництві «Фоліо» вийшли його твори: «Потяг», «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «Вежі мовчання», «Юрій Юрійович, улюбленець жінок».

Якщо ми закриваємо очі на буденне щоденне вбивство бродячих тварин, то рано чи пізно з такою ж легкістю і банальністю люди почнуть вбивати одне одного. Себто так уже і сталося в Україні. «Риб’ячі діти» – це історія білої бродячої суки, яка має безліч імен і одне бажання – врятувати своїх цуценят. Герої книги – Художник, Пацанчик, Краєзнавець, Танцівниця, Священик, Директор Цвинтаря, Мер, Ветеран, Дівчинка, Собаколов – рятують і знищують, відкривають крематорій і знімають кіно, гублять десятиріччя і колекціонують миті, одвічно шукають шпаринку між невблаганними коліщатками часу, балансуючи між плинністю сучасного світу і меморіалами минулого. Зрештою, кожного з них (кожного з нас) настигає свій персональний Снайпер.

Ця книжка про людей та країни, що минають.

Год издания: 2014

Цена: 60 руб.



С книгой «Риб’ячі діти» также читают:

Предпросмотр книги «Риб’ячі діти»

Риб’ячі діти

   Євген Положій (нар. 1968 р.) – відомий письменник, журналіст, громадський активіст. Живе в м. Суми. Закінчив філологічний факультет СумДПУ ім. Макаренка; школу головних редакторів IREX U-Media, школу газетних менеджерів IREX U-Media, школу бізнес-тренерів ЗМІ. Працює головним редактором газети «Панорама» (м. Суми). У видавництві «Фоліо» вийшли його твори: «Потяг», «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «Вежі мовчання», «Юрій Юрійович, улюбленець жінок».
   Якщо ми закриваємо очі на буденне щоденне вбивство бродячих тварин, то рано чи пізно з такою ж легкістю і банальністю люди почнуть вбивати одне одного. Себто так уже і сталося в Україні. «Риб’ячі діти» – це історія білої бродячої суки, яка має безліч імен і одне бажання – врятувати своїх цуценят. Герої книги – Художник, Пацанчик, Краєзнавець, Танцівниця, Священик, Директор Цвинтаря, Мер, Ветеран, Дівчинка, Собаколов – рятують і знищують, відкривають крематорій і знімають кіно, гублять десятиріччя і колекціонують миті, одвічно шукають шпаринку між невблаганними коліщатками часу, балансуючи між плинністю сучасного світу і меморіалами минулого. Зрештою, кожного з них (кожного з нас) настигає свій персональний Снайпер.
   Ця книжка про людей та країни, що минають.


Євген Вікторович Положій Риб’ячі діти

   Тваринам, що загубились,
   і людям, які заблукали
* * *
   «Мовчати треба про те, що не підлягає слову»
Людвіг Вітгенштайн, «Трактат»
   Худий і довгий рудий пес, дрібно здригаючись всім тілом, випростався поперек вузького пішохідного містка. Паща, яку він не мав сил закрити, завмерла в несамовитому німому витті: пес не міг дихати; не міг рухатись; не міг померти – отрута колючим дротом скрутила нервову систему, і все, що він відчував, – лише дикий біль, що пік і роздирав нутро. Оскалюючи густий ряд міцних білих іклів, пес скляними очима дивився на людей із щемливим проханням вбити його. Але ніхто з людей не наважувався підійти.
   На базарі добре знали Маленького Принца – так жартівливо називали пса за пихато-кумедний екстер’єр – він під’їдав тут уже кілька місяців. І ось хтось його жорстоко отруїв. Проте ніхто не розумів і не знав або боявся знати, як правильно вчинити. Ніхто не міг отак просто підійти і добити пса – як, чим?! Продавці, чекаючи неминучої розв’язки, неспішно перекладали крам на прилавках і по кілька разів зосереджено перераховували гроші, перекидаючись зауваженнями про несприятливу для врожаю суху погоду, покупці йшли через міст у торгові ряди щось собі придбати – харч або одежу, – багато хто з дітьми, і обачливо притискаючись до перил, мовчки, дехто незадоволено, обходили тварину, що корчилася в огидних судомах; біла смердюча піна текла з язика на порепаний брудний асфальт.
   Маленький Принц хотів померти уже дві години, але теж не знав, як.
   – Господи, та за що ж це собаці така мука?! – жахалися великі бабці, що торгували на містку сірниками, сигаретами, кришками і туалетним папером, наче комусь іншому саме така мука і підходила б якраз. У тугих темних хустках, вмостившись великими сідницями на крихкі, майже непомітні під ними табурети (здалеку інколи здавалося, що бабці зависли над асфальтом у повітрі), вони впевнено контролювали простір між лотками з нижньою білизною та взуттєвою майстернею, уважно спостерігали за течією базарного буття, наче хранительки порядку і спокою, широко обхопивши колінами картонні ящики з товаром, і лузали насіння, спльовуючи лущіння в спідниці. Трохи обабіч, розклавши на неохайній набережній нехитрий побутовий крам – поіржавілі гайки, ключі, крани, труби, викрутки, старі замки – просто на газетах на землі, в надії на щасливу випадковість у вигляді збіднілого від останніх економічних криз покупця гуртувались навприсядки худі чоловіки з пропитими обличчями. Вдача не часто їм посміхалася своєю беззубою посмішкою, але іншого шансу розжитись на недільний горілчано-пивний коктейль вони не мали. З двох яскраво-помаранчевих кіосків напроти смачно пахло свіжовипеченим хлібом, тут завжди товклася невеличка черга. Купивши половинку «Васильківського» і французький батон, біля входу на міст зупинилися білосніжна мама і дівчинка років семи-восьми. Судоми пса, який вигнувся дугою – якби так зробила людина, то певне, усі б подумали, що у неї приступ епілепсії, – викликали у дівчинки шок. Вона завмерла, як соляний стовп, і широко розкритими очима дивилася на муки тварини. Люди, що йшли поруч, також чомусь зупинилися, скупчилися, буквально за хвилину утворився невеличкий натовп, нервово-нетерпляче залунали голоси, раптом хтось голосно, високо закричав. І, наче відгукнувшись на цей несамовитий крик, Маленький Принц, невідомо де взявши сили, підвівся на передні лапи і, важко тягнучи по асфальту своє ще сьогодні зранку таке міцне тіло, поліз до краю містка. Рух дав можливість виштовхнути з легенів повітря, і він нарешті зміг ковтнути, але синій язик так і залишився немічно теліпатися по пилюці. Дрібно здригаючись, пес протиснувся між металевих іржавих прутів і каменюкою впав у воду.
   Після крику, що спонукав Маленького Принца до останньої в житті дії, на містку запанувала тиша, а всі звуки, які мали долітати сюди звідусіль, наче розбивалися об невидимий скляний купол, який створила людська напруга безпомічного співчуття до живої істоти. І тільки коли собаче тіло тихо хлюпнуло у воді, люди почули свій тонкий і безсилий зойк полегшення; і тоді всі кинулися до перил і, похапцем поглядаючи вниз, почали чекати, поки пес з’явиться на поверхні, щоб сфотографувати мобільними телефонами.
   Розпухлий собачий труп ще три дні плавав біля містка, наче надувна іграшка, поки повільна і лінива вода не забрала його далі по течії; ці світлини навіть сьогодні ще можна знайти в соціальних мережах.
   Так Маленький Принц зістрибнув у вічність двічі.
   Про цей день на базарі тепер так і згадують: «Коли Маленький Принц упав із містка», – хоча він мав всі шанси називатися значно тривіальніше, наприклад: «Той день, коли отруїли Маленького Принца». Тож, викинувшись із містка у воду, пес врятував для людей цілий день – від згадки про їхню жорстокість, натомість, залишив його в пам’яті як згадку про свій незвичайний вчинок. Або, як сказала потім дівчинка на ім’я Оля, що спостерігала цю картину разом із красивою мамою Світланою: «Собака виявила справжню собачість!»
   (Хоча, звісно, будь-який дорослий із середньою освітою знає, що будь-яка добровільна смерть для тварини не є природною).

00. Смерть

   Як її відчути?
   Як зрозуміти?
   Як ми її уявляємо?
   Можливо, як пробудження темним зимовим ранком, коли потрібно вставати і йти до школи, коли немає сили відірвати голову від подушки; і ти такий маленький, сонний і зім’ятий власними та чиїмись сновидіннями та мріями, десь поміж Всесвітом і світом – і ось твій блаженний стан раптом переривається, й перед очима виникає неймовірно довгий (безкінечний?) коридор у безсенсовість. І ці кілька митей по-справжньому жахливі; кілька секунд між сном та пробудженням, між Едемом та довгою холодною дорогою, якою обов’язково доведеться пройти.
   Багато у кого така дорога проходить по старому містку через вузьку, обмілілу від несприятливих кліматичних умов та людської життєдіяльності річку.

01. Життя

   Таїна вічного життя, ось вона: коли ти сидиш – час летить, немов стріла, коли лежиш – час рухається зі швидкістю снів. Коли рухаєшся ти, крокуєш вулицею – час іде поруч із тобою. Коли біжиш – він повзе, наче змія, намагаючись якщо не наздогнати і смертельно вжалити, то хоча б запам’ятати номер на твоїй футболці. І чим швидше ти рухаєшся, тим повільніше спливає відведений час, тим повільніше повзе смертельна стрічка, тим більше ти встигаєш зробити протягом будь-якої години. Тому життя – це рух; коли ти рухаєшся швидко, час не встигає за тобою, і є всі шанси, що коли прийде той самий начебто твій час, то змій переплутає номери на футболках і обжене когось іншого – така ймовірність завжди існує.
   Дійсно, рух є життя, і справжній сенс цієї сентенції полягає в тому, що п’ять хвилин бігу – ціла епоха.
   Тож щоб жити вічно, потрібно постійно рухатись; час втомлюється і сходить з дистанції. Життя – це рух, а вічний рух – вічне життя. Адже в труні не бігають. Там вічно лежать. Така от антитеза.

02. Народження

   Темрява поглинула місто, чорна, як провалля, як небуття. Опустилася на площі, пронеслася по вулицях, затиснулася в провулки, постукала в двері, зазирнула у вікна, дихнула в кватирки – і щось гучно вигукнула, хекнула, перелякавши до чортиків тих, кого захопила зненацька; навіяла видіння про древній дрімучий зачарований ліс, із якого, якщо вже потрапив, ніколи не виблукати. Не вибігти-не виповзти-не випливти-не вислизнути; і якби не падав, легко кружляючи, м’який сніг, не мерехтів над чорними мокрими дахами, як старе документальне кіно, не устилав дороги і тротуари, ніхто б і не міг подумати, що це друга ніч після Різдва.
   Відгупали петарди і згасли феєрверки, вганяючи в затяжну алкогольну кому пересічних громадян. Їм тепер є про що згадувати і чим наповнювати сенс згаяних годин. Дін-дон – віддзвонили дзвони, відпускаючи справжні та удавані гріхи, – тільки люди чомусь невеселі й не гамірливі, тільки сніг у світлі ліхтарів – начебто й справді кіно. Тільки собаки, купа забитих, точніше – професійно знешкоджених три дні тому – бродячих, а зараз просто мертвих псів, змерзлими купками вздовж стін собачої буцегарні. Мертві собаки, яких потрібно ретельно перелічити, скласти акт і сьогодні з самого ранку подати папери до виконкому на премію – ніщо інше і не примусило б головного бухгалтера комунального підприємства «Місто тварин» Ірину Василівну Ковтун їхати так рано на роботу.
   І темрява, і провалля, і небуття, і похмурі люди – то все, здавалося, лише віддзеркалення її настрою, зіпсованого, та ні, не зіпсованого – просто каменюка, Кам’яна могила замість серця, замість душі, та і вся вона – наче та велика скіфська баба; і якщо залишилося від неї що живого, то це короткі тонкі швидкі пальці, які звично міцно тримають лижну палку та спеціальний гак, за допомогою яких перевертають собачі трупи, а потім, із точністю руху планет у галактиці, вистукують на калькуляторі цифри і поправляють довге чорне волосся, яке час від часу вислизає з-під шовкової хустки; і великі сірі очі, що діловим зосередженим поглядом рахують лапи, вуха, хвости, голови. Руки і очі залишились жити, тому що звикли працювати; але в тонких дамських шкіряних рукавичках руки мерзнуть, а з очей по щоках темним рівчачком туші течуть сльози. Ірина Василівна не жаліє собак, ні. Рахування мертвих тварин – її щоденна буденна робота протягом останніх чотирьох років, тож видом дохлих псів її не збентежити. Не можна сказати, що вона не любить тварин, але треба розуміти: пси живі й пси мертві – то різні суб’єкти буття і небуття. Пси живі – це джерело радості і турботи, дружби і відданості, живі пси вірно служать людям, а пси мертві – то є пси мертві, бродячі мертві пси, просто кількість трупів, яка переходить в цифри, норми, зарплатні, премії, тобто звичайна бухгалтерія, яка в кінці року стає статистикою із додатковими виплатами.
   Трупи собак, звезені собаколовами у міжсвяткові дні, звалені в буцегарні великими купами. Ірина Ковтун багато чула про цю зграю, що довго тримала в страху Чотирнадцятий мікрорайон, чи не кожного дня до травмопункту зверталися звідти постраждалі – собаки наче оскаженіли і нападали на всіх підряд, але перед святами бригада не збиралася виїжджати на роботу – доплат їм не обіцяли, а всі інші резони – виключно суцільна лірика не для комунальних службовців. Краплею, що переповнила склянку, став випадок на Новий рік, коли зграя ледь не загризла двох маленьких хлопчаків трьох та п’яти років. У результаті меншому наклали п’ять швів на руку, а старшому зашивали мало не все обличчя; Ірина Василівна бачила цей репортаж по місцевому телебаченню. Та навіть такий прикрий випадок не зрушив би нікого з місця, аби родичами одного з постраждалих малюків не виявилися дуже серйозні люди, і на мера як слід не натиснули зверху. В результаті проміжок між Новим роком і Різдвом вся бригада, замість того, щоб перебувати в прекрасному і неповторному запої, ганялася окраїнами міста за собачою зграєю. Певне, саме тому вони і вбиті з такою жорстокістю – у здоровенного пса, очевидно, вожака, що ледь не відкусив малюку руку, наприклад, немає голови. А чимала купа з кількох псів у дальнім куті буцегарні навіть для досвідченого спеціаліста виглядає неприємно: зверху лежить маленьке сіре волохате собача, схоже на мочалку, з роздертим животом, беззахисно-рожевим непотребом звисають кишки; очевидно, хтось поспішав і гаком необережно підібрав здобич, хоча насправді Ірина Василівна знала, чиїх то рук жорстока справа. Є в бригаді люди з такими схильностями – роздерти, примусити тварину страждати… В іншому кутку – скуйовджені в один вузол, сплетені отрутою та морозом сім-вісім псів. Ірина Василівна тяжко зітхає. Вона плаче зараз по собі. По своїй нещасливій долі жінки, яку кинув чоловік. А щоб сльози не пропадали задарма, вона плаче і по життю взагалі – нікчемному життю, врешті-решти, неминучим фіналом якого є смерть.
   «В церкву потрібно сходити. Полегшає», – але в цьому році перший раз за останні десять, хоч людина вона й не надто релігійна, Ірина Василівна не потрапила на Різдвяну службу – три доби тому чоловік нарешті зважився зачинити за собою двері їхньої квартири назавжди. Те, на що вони чекали мало не кожного дня, те, що мало статися ще два роки тому, здійснилося в найбільш непідходящий момент – поміж Новим роком і Різдвом, начебто й не мав календар для таких вчинків інших, простих, не святкових днів. Певно, що ні, не мав. Легко жити з людиною, коли не змушений весь час думати, що сказати, як підійти, що зробити; а коли маєш обмірковувати кожен рух, коли зовсім немає довіри – то немає і гіршої кари, ніж удавати щасливу пару.
   Три доби її трусило, наче в дев’ятибальний шторм на картині Айвазовського, копія якої висіла у них у вітальні. Здавалось би – нарешті! – здихалася, звільнилася, і має розвіятись тепер невизначеність, розсмоктатися ревнощі, зникнути відчуття огидної щоденної зради, приниженості – і немає про що шкодувати, попереду лише свобода, ненависть і нове життя, а з’ясувалося, дарма так думала. Фантомні болі, при яких фантом продовжує їсти, пити, функціонувати, словом, жити своїм далеко не фантомним, а вельми-таки активним людським життям десь неподалік, тільки посилювались. Акуратно стягнувши гаком з собачої гори на підлогу мале волохате собача, Ірина Василівна відгорнула геть брудно-сірі шматки шерсті і зіштовхнула вниз трупи ще двох собак, – як вона не любила свята, як вона не любила людей, які вважали, що перед вихідними можна робити свою роботу як заманеться лише тому, що ніхто не дізнається, що це саме ти накосячив! Перед нею лежало ще три трупи – два чималеньких пса зверху поперек худої довгої білої суки. Напружившись, вона просунула палку поміж двох собаки і роз’єднала трійцю. Сука лежала дивно – на спині, рожевим, у великих сосках, черевом догори, але прикриваючись задньою лапою, наче намагалася щось сховати, захистити, можливо, так боронилася до останньої миті. «Двадцять сім. Нараховані і в наявності – двадцять сім, а Петро сказав – тридцять», – Ірина Василівна здивовано роззирнулася. Цуценята; так, хіба що десь є малі цуценята, яких вона не помітила, десь тут під трупами великих псів, досвід і рожеве черево білої суки підказували саме такий варіант, не могла ж вона прорахуватись на дорослих тушках. Нахилившись, бухгалтерша обережно потягнула на себе і підняла тверду холодну лапу – так і є, ось вони, троє, сховалися, шукаючи порятунку у мами, зовсім ще крихітки. Двоє лежать долі, в крові, змерзлися, маленькі білі шматочки криги, а третє вчепилося з усіх сил у мамчину цицьку, і висить, наче гойдається. Картина, звісно, не для слабонервових; отже, таки тридцять. Вона вже відійшла до столу і підняла руку, щоб занести до акту остаточну цифру, як почула тихий писк, і олівець в руці мимоволі сіпнувся й намалював на папері якусь дивну фігуру. Пи-иск! Це було так нестерпно, так несподівано, начебто в морзі заговорили мертвяки – такого моторошного звуку за тридцять п’ять своїх років Ірина Василівна ще не чула. Гірше того, пи-иск не змовкав; він лунав із кутка, де лежали цуценята білої довголапої суки, і Ірина Василівна збагнула, що те, останнє, третє цуценя – живе. Незабаром прийде Ілліч, прийде баба Люба, приторохтить Вовик на своїй таратайці, і, в принципі, це «незабаром-незарестораном» знімало всі питання, проте Ірина Василівна не хотіла нікого бачити, ніяких мужиків, нікого: ні Вовика, ні Ілліча, ні бабу Любу, тим більше, Петра; вона прийшла на роботу заздалегідь, щоб на самоті порахувати собак, скласти акт, віднести документ у бухгалтерію виконкому, а потім зайти в поліклініку до знайомої врачихи і взяти лікарняний. І забути про це на пару тижнів, про все! Але цей пи-ииск, розриваючи скроні, ставив її перед дилемою: вона не могла написати «тридцять», бо мертвих псів тут тільки двадцять дев’ять, а вона рахує тільки мертвих – тільки мертвих, тільки мертвих, тільки мертвих!), а не тих, яких мають забити сьогодні або завтра, навіть просто зараз, – вона навіть жодного разу не бачила, як це відбувається. І не хоче. Вона знала про те, яким чином до цих тварин приходить смерть лише теоретично, уявно – з бухгалтерських документів, де видно, які види отрути надходять; та з розмов собаколовів, що значно більше відповідали дійсності, ніж документи, але вона ніколи не вникала в деталі, їй навіть не снилися мертві собаки, яких вона рахувала. Неправильно заповнений квартальний звіт снився неодноразово, мертві собаки – ні, не снилися. Її справа – рахувати, хтось же повинен рахувати мертвих собак, обліковувати, нараховувати зарплатні, премії, податки, кінець кінцем?! Пи-иииск не стихав. Ірина Василівна повернулася до білої суки: худі, довгі ноги, довга морда, як називається ця порода, не збагнеться ніяк, щось схоже на псів для полювання? Стирчачи ребра – типова картина для собаки, що народила зимою на вулиці; певне, бригада застала суку під час годування, і одним махом забили породілля, проте як вони могли не догледіти, пропустити? От що значить працювати на свята, та ще й поза нормою!
   Біле цуценя, ще сліпе, тремтіло всім тільцем і кусало материн сосок беззубим ротом. Дивно, але з соска раптом вичавилася біла крапля, і навколо – Ірина Василівна так яскраво це відчула, начебто тут доїли корову, начебто вона знаходилася не в холодній буцегарні з мертвими собаками, а в теплому хліві – розійшовся запах свіжого парного молока. Цей міраж тривав мить. Ірина Василівна похитнулася, схопилася за шию і закашлялась від запаху і подиву. Цуценя заскавчало ще раз – довго, вимогливо.
   Швидше за все, ця крапля материнського молока і вирішила долю цуценяти, наче якийсь знак, вигук, оклик, що в буревіях і безумствах останніх трьох діб подав їй Господь. «29 (двадцять дев’ять)», – записала Ірина Василівна в акті, акуратно поклала документи до сумки, звідки, звично намацавши легку тканину, тонким пасмом витягла блакитно-картату кишенькову хустинку і завернула в неї цуценя. Двадцять дев’ять. Годинник показував рівно восьму.
   У виконкомі вона стояла в черзі першою, тож швидко здала папери, тобто виконала свій службовий обов’язок – бригада не залишиться без премії, тепер можуть поринути в свої алкогольні мандри хоч до Восьмого березня. Східцями, ігноруючи ліфт і можливі зустрічі та запитання, Ірина Василівна піднялася на третій поверх, мимохідь вітаючись із похмурими чиновниками, які сьогодні перший день після свят вийшли на службу. В приймальній мера присіла на стілець і швидко, на коліні написала заяву про звільнення за власним бажанням, хоча секретарка, дебела дівка на прізвисько Інфузорія з декольте по пупа, дуже заперечувала і наполягала, що потрібно писати на ім’я безпосереднього керівника, та не Ірині Василівні пояснювати, на кого і як писати правильно заяви, вона на цьому «собаку з’їла – і не одну» (це був популярний жарт в їхньому середовищі), тобто вона знала, що за правилами пише не за адресою, проте не могла втриматись, не мала вже сил повертатися до бригади, шукати Петра, підписувати, пояснювати, бачити його, щось знову пояснювати. Якось звільнять, еге ж? І я так думаю. Цуценятко, відігрівшись, ожило, тихо скавчало із сумочки, і присутні в приймальні, в тому числі й перший заступник міського голови, дебелий, твердоголовий навіть на вигляд дядько із пузом, що стирчало з-під дорогого костюма на півкімнати («Як він із дружиною кохається, йому не заважає?» – чомусь подумала вона) з цікавістю озиралися на неї, на сумочку, проте все байдуже – крапля молока, що стікала по рожевому мертвому собачому соску, розсунула її свідомість так, що кругом виднілося тільки поле і небо, і саме життя з’явилося перед нею у весь свій зріст із такою ясністю, з такою простотою, що навіть перехотілося йти до церкви.
   Все одразу стало напрочуд зрозумілим – білим, глибоким і порожнім.
   Перший заступник розвернувся, і краватка, що майже горизонтально спочивала на череві, наче вказала їй тупим яскраво-червоним кінцем правильний напрямок – двері.
   В жіночому туалеті на п’ятому поверсі, сирому і неохайному, де категорично заборонено курити, але всі, в тому числі Ірина Василівна, курили, як паровози, дочекалася, доки жіночки догомонять про свята, олів’є та шампанське, про хрещених та дітей/онуків, інші сімейні справи, підійшла до вікна, поклала на тьмяне прохолодне скло руки, притулилася лобом; дістала із сумочки бінокль, звичним жестом протерла оптику і довго дивилася вдалечінь на стару церкву з банями, які змінюють колір у залежності від настрою неба і пори дня та року з блідо-синього на яскраво-зелений і навпаки. Роздивлялася звично тріщину, що тривожною блискавкою миготіла на дзвіниці – з минулого разу (а пройшло, здається, всього десь два місяці?) тріщина збільшилася на півметра, не менше. Цікаво, цю небезпеку хтось, окрім неї, зауважує? Тріщину на дзвіниці Ірині Василівні показав начальник управління у справах релігії, тепер уже колишній – він підбивав до неї клинці (підбивав-підбивав, та не підбив), а звідки він сам дізнався, невідомо. Можливо, потрібно сходити до священика, бо саме цю стіну, як стверджував екс-кандидат у коханці, як на долоні, видно тільки з вікна жіночого туалету міськвиконкому, а навряд чи місцевий батюшка тут буває. «З одного боку – бродячі тварини, яких ми нещадно вбиваємо; з іншого – церква, що тріскається навпіл. А посередині ми, люди. То що ж із нами може відбуватися гарного? На що ми можемо претендувати? На любов, красу, гармонію – звідки їм узятися?! Якщо ми терпимо людей, що так жорстоко і безкарно вбивають собак, то потрібно розуміти, що рано чи пізно нам доведеться терпіти і тих, хто безкарно і жорстоко вбиватиме нас самих», – подумала сумно, і тут вхідні двері туалетної кімнати почали відкриватися, почувся сміх, й Ірина Василівна сховалася в кабінку. Дістала цуценя з сумки і при непевному штучному світлі (в мерії роками не змінювали перегорілі лампочки) піднесла його, легке, наче пір’їнку, ближче, щоб роздивитися як слід – тремтяча, худюща, тонкодовголапа, здається, дівчинка білої масті без жодних шансів на життя. «Як і у мене», – поскаржилася було Ірина Василівна, проте, спостерігаючи за хвилину своє доглянуте обличчя в дзеркало, поправляючи коштовні золоті сережки і модну зачіску, встидалася – в такому стані вона знаходилася вчора: тремтіла, скиглила, пускала слину, майже пісялася. А сьогодні лише одна крапля молока суки, яку вночі вбили пострілом у шию, повернула (привернула, перевернула) її до життя. І тепер, у цій реальності, здається, якщо ще й не абсолютно новій, то такій, що має терміново оновитися, вона змушена визнати, що більше не може працювати головним бухгалтером у комунальному підприємстві «Місто тварин». «Нехай все тепер у мене зміниться!» – шепнула собі тихцем і, дофарбувавши грубі губи, усміхнулася. Цуценятко обпісяло хустку і сумка трохи смерділа, але Ірина Василівна не розсердилася, як не дивно. Їй раптом стало так легко, вона перебувала в такому прекрасному стані, що якби людство подібним чином ставилося до життя, то ніколи б не знало горя.
   Спочатку в Ірини Василівни виникла ідея підкинути цуценя під кабінет мера, нехай би його цицькаста секретарка помучилася, куди його прилаштувати, тим більше, всі ж знають цю міську традицію, що страшенно дратувала міського голову – вже сім років поспіль невідомі дарували йому на день народження білих цуценят. Дивні жартівники-зловмисники, як свідчить народне радіо, знаходили найнеймовірніші способи досадити мерові, який знаходив білих песиків і в особистому автомобілі, і в коробці з-під торта на святкову столі, й у дружини в сумці, й у коханки в ліжку, і навіть у власному кабінеті в сейфі, що перебуває під безперервним наглядом відеокамер. Над мером наче знущалися якісь злі чарівники, і що б він не робив, як би не боронив себе від появи загадкових білих тваринок, вони, однак, знаходили спосіб, як обійти відеокамери, пролізти повз бодігардів, оминути секретарок та пошити в дурні бандитів, які всім гуртом мали б охороняти спокій боса. Що то все значило, до чого і чому з’являлися ті біля цуценятка? Тут версії розходилися: від банального самопіару – начебто це мер сам собі придумав такий спосіб набуття дешевої популярності: нагадування міській владі про обов’язки, які та начебто на себе брала, аж до нечистої сили, бо, як відомо, білий пес, білий хорт – то і є білий чорт у національному фольклорі. Як би там не відбувалося насправді, але підкладати під кабінет мера цуценя Ірина Василівна передумала: по-перше, до дня народження градоначальника ще далеко, а по-друге, спіймають – всіх білих собак на неї ж і навішають, в прямому й непрямому сенсі; та й цуценятко шкода, не задля того доля йому зберегла життя, щоб послужити жартом для не самого симпатичного чоловіка на світі.
   В маленькому незручному магазині зі смішною назвою «Їжачок» («Ішачок») Ірина Василівна купила молока і пластикову тарілку, взяла таксі і поїхала на край міста, в спальні квартали. Навмання наказавши водію зупинити машину, Ірина Василівна хутко завернула в двір першої ж дев’ятиповерхівки, роззирнулася, чи ніхто не бачить, поклала біля щербатих східців під’їзду цуценя, поставила тарілку, хлюпнула молока і швидко, не обертаючись, чкурнула за ріг кроком впевненої в собі жінки, відбиваючи по кризі високими підборами ритм свого майбутнього яскравого життя.
   Цуценятко майже не зауважило на зміну локації; припавши до миски, воно лизало і ковтало молоко жадібно і невміло. Якби воно мало хоча б маленьку можливість випити всю рідину одним ковтком, то так би і зробило, не зважаючи на незнайомий і не дуже приємний смак рідини і відсутність звичного материнського соска.
   Такими незвичайними, можна навіть сказати, дивовижними видалися обставини перших днів життя цієї маленької білої собачки, що народилася у вологому підвалі напівзруйнованого будинку біля річки на Різдво за григоріанським календарем – вона врятувалася, чого не скажеш про всіх її родичів, включаючи батька та матір. Тож можна сказати, що Білявці пощастило хоча б у дечому. Гав!

03. Дівчинка і риби

   Нарешті їй стало зрозуміло, чому майже на всіх світлинах біля Діда Мороза та ялинки у подружок такі перелякані обличчя. «Стань рівно! Не сіпайся! Не воруши руками! Голову підніми, нестерпна дитино!» – мама кричала і водила новим, подарованим нещодавно фотоапаратом туди-сюди, наче праскою по білизні. Вона то нахилялася, то ставала навприсядки, то виставляла руки з камерою далеко вперед, намагаючись спіймати вдалий ракурс доньки, але результат ніяк не задовольняв. І дійсно, як дівчинка не старалася посміхатись і виглядати невимушено, на знімках худеньке обличчя однак стирчало сирою осінньою гілкою, на якій розхитується зграйка переляканих горобців – тільки світлі неспокійні оченята миготіли на обличчі та винувата посмішка. І мама знову, звісно, сказала невдоволено: «Яка ти незграба! Не можеш навіть нормально на фотографії вийти!» А Оля зітхнула з полегшенням: «Добре, що хоча б не помітила, що я – гілочка без зелених листочків…»
   (Невдоволеність. Якийсь інший мамин настрій дівчинка навряд чи зможе згадати через десять-п’ятнадцять років; таким і залишиться емоційне тло її спогадів.)
   Маму можна зрозуміти – мама молода, і мамі хочеться пожити для себе. Але їй просто немає коли: дні, місяці й вже навіть і роки зникають, наче вода крізь пальці, і в цій каламутній течії не проглядається геть нічого цікавого і приємного – суцільні клопоти і проблеми, і тому вона дуже нервує весь час – і минулий, і теперішній, і майбутній. Після підпорядкованого волі батьків дитинства доросле життя не принесло полегшення і бажаної свободи, навпаки, виявилося несподіваним і важким, як чемодан без ручки – і викинути шкода, і нести важко. Таких мам тут, у районі під назвою Постройка, багато, й діти їхні наче лежать в тих чемоданах без ручок і заважають насолоджуватися навіть тими куцими недоїдками задоволень, що залишалися після яхт, спортивних тачок та басейнів із шампанським, бачених виключно по кретиновізору. Дівчатка і хлоп’ятка підростали в непрості часи і виросли закінченими соцреалістами; тож прекрасно усвідомлювали, що навіть при умові, коли дуже пощастить, вони ніколи не матимуть коштів більше, ніж середня зарплатня по регіону, якщо не крастимуть, звісно. І це в кращому випадку, бо безробіття ще ніхто не відміняв, тобто навіть навпаки. Вони живуть переважно в гуртожитках і довгих панельних багатоповерхівках із холодними бетонними підлогами і дірками у віконних рамах, незграбно затуленими газетами і поролоном. Їх мають в цьому житті всі: начальство на заводах, не доплачуючи за роботу у вихідні; державна влада, здираючи здоровезні податки; міська влада, вимагаючи оплату за неіснуючі послуги ЖКГ; лікарі, що вимагають хабарів і відмовляються лікувати їхніх дітей; директори шкіл та дитячих садочків, знімаючи щомісячний оброк; менти, що загрібають в «стакани» і обирають до нитки тільки за те, що робоча людина відпочиває. Життя будь-якого мешканця Постройки – яким би овочем чи фруктом не визрівала на поламаному і порепаному, наче після Другої світової війни, асфальті, персональна доля кожного – подібне до життя тисяч і тисяч, мільйонів людей по всій країні. Онуки і онучки, сини і доньки, мами і тата, бабусі й дідусі з ранку до ночі перманентно невдоволені розташуванням у Сонячній системі планети Земля, недовершеністю країни проживання і людства в цілому, трагічністю персональної долі кожного і недосконалістю та рогульством сусідів і родичів; вся енергія, аж поки вони не помруть, йде виключно на доведення однієї простої тези: життя – лайно, в кінці його – смерть. Така формула нівелює в принципі багато запитань щодо доцільності та якості існування і значно спрощує побут. Навколо – лише експлуататори і гниди, і це зовсім не метафора або художнє перебільшення, це доконаний факт; даність, яку, проте, ніхто не намагався переінакшити – так було, так є і так має бути, вважали всі, змінити нічого неможливо, та й не варто, звідси можна тільки втекти: або в іншу країну, або на цвинтар. Переважна більшість обирала цвинтар.
   Проте мають мешканці Постройки й радощі та слова, що об’єднують їх. Наприклад, слово «відпочивати». «Відпочивати» – не значить читати, дивитись телевізор, лежати, спати. «Відпочивати» – значить саме відпочивати, тобто пити горілку до повного окосіння, бо інакше оту втому від дітей, дружини, чоловіка, родини, роботи, людей взагалі та життя окремо ніяк не перемогти. Ніяк. Відпочити від метушливого існування на цій землі можна лише так – випавши із нього шляхом вживання енної кількості алкоголю, тобто перманентно висмоктуючи саме життя, його сутність, з каламутної пляшки буднів.
   Певне, з часом за допомогою колективного підсвідомого й знайшлося це єдине вірне слово, що мало уточнити, узагальнити та окультурити процес – не бухаємо, не п’ємо, не щось там ще, а саме – відпочиваємо. І коли люди на запитання: «Що ви зараз робите?» – відповідають саме так, влучно і коротко, той, хто запитує, безпомилково розуміє, чим насправді зараз активно зайняті його друзі. Країна втомилася, країна відпочиває – це наш повноцінний, нічим не затьмарений український уїк-енд.
   А діти тим часом удома ховаються в шафи або чемодани, граються в пісочницях на вулиці – і ростуть. Пляшка пива і сигарета в руці, як і в інших мамульок-подружок на дитячому майданчику, пару матюків в якості виховного моменту – і всі діла. Оля насправді не знала, що означає вислів, який так часто повторює мама: «Олю, йди нах… звідси!» – проте мала підозру, що мама чимось незадоволена і сердиться. В принципі, це й не дивно, і у вісім років зовсім не обов’язково знати значення всіх дорослих слів, наразі достатньо розуміти загальний сенс, тим більше, що, як правило, коли мами поверталися з магазину з пивом, «нах…» йшла вся пісочниця, починаючи з галасливого дворічного Васі з незмінною червоною лопаткою в руці, якою він, якщо необхідно, заплющивши оченята, відчайдушно відбивається від усіх навколо, й закінчуючи тихим трихрічним Миколкою в жовто-брудному картузі з синім якорцем, який, якщо вже б’є, то так, що супротивник із диким плачем падає з ніг. Це важливий момент: тут кожен ізмалечку має відпрацьовувати свою техніку і тактику ведення бою, в залежності від характеру та фізичного розвитку, бо вміння вчасно «дати в бубен» – єдиний життєствердний філософський елемент, який щонайкраще цементує стосунки без зайвих слів та сентиментів та згодом гарантує відносно впевнене та гонорове життя в якій-небудь місцевій підлітковій банді. Тож стусани давно стали єдиним прийнятним, більш того, конче необхідним елементом виховання; на маму, яка не лупцює свою дитину, тут дивляться з підозрою – чи не задумала чого поганого; тут панує суворий закон виховання безжальних воїнів асфальтових підворіть і неблагородних лицарів гоп-стопу.
   Поки мами бухають пиво і курять, доглядаючи за надто рухливими «чемоданчиками», татки, яким пощастило з працевлаштуванням, тяжко і вперто працюють на заводах, що, обступивши Постройку щільним кільцем, коптять трубами небо і поки що дають можливість заробити на молоко, горілку та хліб. Ці заводи старі, наче динозаври, але сумлінно видають на-гора стратегічну продукцію: труби, насоси, вузли для атомних станцій та газопроводів; проте їхній останній льодово-економічний період наближається до кінця з небаченою швидкістю, незабаром ці рептилії ХХ сторіччя вимруть, їхні рештки поріжуть на металобрухт і відправлять в Туреччину на переплавку, а поки туди їздять на змагання по засмаганню, наче випробовуючи древній анатолійський вогонь на довговитривалість, найбільш знана частина працівників підприємств: начальники цехів, профспілкові активісти, родичі різнокаліберних керівників. Щоб уповільнити відмирання промящерів та збільшити власні прибутки, і старигани «червоні директори», і новітні господарі заводів молоді олігархи щороку звільняють тисячу-півтори народу, конвертуючи їхній нереалізований робочий час в свої новенькі банківські картки, які золотисто-весело виблискують на кіпрському сонці, точніше, вони золотисто-весело виблискують на будь-якому сонці, та й без сонця також виблискують, коли володарі впевнено дістають їх з портмоне або кишень. Саме тому-то тепер Олин татко демонструє вміння зварника п’ятого розряду не за місцем прописки і проживання, а в далекій Португалії в місті з такою українською назвою – Брага, навідуючись додому на новорічно-різдвяні свята хіба що, але, на жаль, не цього року. Татко тепер також має банківську картку, що весело виблискує на пекучому португальському сонці, і нові погляди на життя, і нових друзів, і нові мрії, бо давно підмічено, що нові мрії найчастіше з’являються разом із новими друзями.
   Поміж фотографуванням біля ялинки в театрі юного глядача і розгляданням результатів маминих зусиль на моніторі комп’ютера вдома сталася ще одна значна подія – Оля побачила біля під’їзду сліпе маленьке цуценя. Собача скавчало, кумедно лазило по брудних кучугурах сміття і криги, вилизувало з пластмасової тарілки якусь суміш молока і темного снігу, тикаючись мордочкою, – біле, довге, замурзане і страшенно худюще. Увечері воно вже скавчало в їхній квартирі, ночувало під диваном, а зранку (неділя) мама Свєта з’ясувала, що тхне не від сміття під раковиною і не з ванни, а дивні звуки – то не сусіди за стіною бавляться в ліжку, а тхне і скавчить виключно з-під їхнього власного дивана. Ставши навколішки, вона з огидою витягла звідти разом із пилюкою і синім, без задніх ніг, пластмасовим верблюдом нещасне цуценя і підняла на рівень своїх широко розставлених красивих блакитних очей, здивовано роздивляючись. За великим рахунком, Світлана не була злою жінкою, і тварин вона любила, навіть собак більше, ніж котів, але ж не у себе під диваном, та ще так раптово. Тому після нетривалої дискусії з донькою під акомпанемент сліз, шмарклів і дощу зі снігом за вікном зійшлися на компромісному варіанті – цуценя живе в квартирі тиждень, не більше, хай від’їдається, а потім його покладуть там, де взяли, – біля під’їзду. Ну, й само собою, всі клопоти по утриманню – на малій. Тут уже мав місце суто виховний момент, і матір небезпідставно вважала, що таке спілкування і доглядання може піти на користь, перш за все, їй самій, бо не прийдеться відповідати на безглузді запитання доньки і взагалі приділяти зайву увагу. «Одна умова – коли приходить хрещений, собачку йому не показувати і нічого про неї не казати – дядько Петро не любить собак! Інакше він тобі шоколадку не принесе!»
   Як смачний чорний шоколад перетинається в житті з білим голодним цуценям, Оля не розуміла, але, зважаючи на свій досвід спілкування з хрещеним, пораду мамину виконувала бездоганно. І тепер до рибок в акваріумі (хрещений подарував) і молодшого братика (це вже, напевне, тато) та інших хатніх клопотів додався і цей, собачий.
   Дядька Петра Оля побоюється за широку нещиру посмішку і дивні несмішні жарти. Коли він приходить – високий, огрядний, без жодної волосинки на голові, часто неголений, від чого видається таким собі темним вуйком із далекого лісу, різкими нервовими жестами розсікає повітря навколо себе, наче хоче розігнати і знищити свій дивний неприємний запах – і посміхається-посміхається-посміхається, намагаючись дістати-спіймати-вичавити з неї усмішку у відповідь, вона завжди ховається. Оля не хоче віддавати свою усмішку, навіть на секундочку, ні! Їй страшно, що хрещений її більше ніколи не поверне, і лише шоколадка, роздираючи її страхом і бажанням солодкого на шматки, виманює зазвичай її з укриття своєї кімнати до теплої кухні, де вона на дивані й позбувається усмішки взамін на свободу. Дядько Петро приходить зазвичай увечері і залишається в кухні з мамою пити чай, довго; а вони з братиком йдуть в ліжко спати: «Чао-чао, мої маленькі!» – ласкаво, що з нею не часто трапляється, каже мама, надсилаючи повітряний поцілунок. Наступного дня мама завжди добра і весела, і не гарчить, коли, збираючись до дитячого садочка, молодший братик Ваня застигає, наче вкопаний, біля акваріуму. Він дуже полюбляє говорити до риб і завжди, коли йде, каже: «Беба, пока!», – і дружньо махає рукою всім рибам без виключення, навіть пласкій чорній потворі, але ті ніколи не відповідають.
   Оля якось поцікавилась у мами, чому риби такі неввічливі.
   – Бо риби не вміють розмовляти, – сказала мама.
   – А чому не вміють? Мама з татом не навчили?
   – Ні, не навчили.
   – А чому?
   – Бо самі не вміли розмовляти.
   – Їх також тато з мамою не навчили?
   – Еге ж, – ставлячи пательню на вогонь і наливаючи олію.
   – А риб’ячі бабусі з дідусями вміли розмовляти?
   – Ні, не вміли.
   – Так, значить, ніхто з риб ніколи не вмів розмовляти?! – дивується Оля.
   – Виходить, що так, – олія шкварчить на вогні, гарячі краплі стріляють по кухні.
   – Але чому? Всі ж кругом розмовляють: і собачки, і котики, навіть комахи, і ті пищать!
   – Я не знаю, – мама Свєта розводить руками і дає універсальну вказівку: – Піди краще іграшки позбирай!
   – А-а, зрозуміло! Їм, напевно, страшно, що люди дізнаються якісь їхні секрети і заподіють шкоду! – робить дівчинка несподіваний висновок.
   – Авжеж, саме так – риби бояться, щоб ніхто не дізнався їхніх секретів! Бо як тільки риба починає говорити, її ловлять і смажать! – мама намагається одним реченням завершити безглузду, на її погляд, розмову, і кришить на пательню картоплю.
   – Мамо, а люди, коли мовчать і нічого не кажуть, вони також бояться розповідати свої секрети? Їх за це спіймають і посмажать?
   – Саме так, доню, люди – вони як риби. Ну, майже… Життя колись давно-давно народилося у воді, – мама із подивом раптом напрочуд ясно згадала шкільний курс біології чи то географії, – в океані, а потім уже риби вилізли на берег і стали людьми.
   – Перетворилися на людей?! Як у казці?
   – Як у казці. Спочатку на мавп, а потім на людей, – картопля накривається кришкою.
   Мама й сама дивується такому логічному висновку про походження людства: «Треба запитати в Петра, чи правильно я все сказала: риби – на мавп; мавпи – на людей?»
   А дівчинка подумала, що її молодший братик, коли ховається від великої чорної потвори, що виникає з-за акваріумного каменя, плавно поводячи величезними плавниками, напевне стовідсотково – риб’яча дитина. Як і вона сама, коли приходить хрещений і мама змушує її читати вірші на кухонному дивані, а вона від страху не може сказати ані слова. І це значить лише одне: їхній татко, якого вони так люблять, – величезний риб!

   Білка, як Оля назвала цуценя, прожила, попри всі погрози на виселення, в квартирі до самої весни – дійсно, не така вже й зла мама Свєта. Але як тільки сонечко почало пригрівати, собача винесли у двір, де дітвора за якихось дві години змайструвала із дощок халабуду, а пенсіонери з навколишніх лавочок принесли перший обід. Все, що залишилось від Білки особисто для Олі – радість, з якою собака зустрічала колишню господарку, Білці на пам’ять залишився тонкий рудий нашийник.
   Згодом Білка стала улюбленицею багатьох мешканців будинку. Собака швидко росла, перетворюючись на красиву, граціозну, довголапу і довгоморду суку з благородним екстер’єром, розумну і зрозумілу для навколишніх, що для виживання в таких умовах вкрай важливо; з таким напрочуд добрим та грайливим норовом, що інколи навіть здавалося, що вона вміє посміхатися. Хвіст Білка мала невеличкий, зате пружний, і так навчилася ним бавитися і смішити людей, що інколи в дворі відбувався справжній атракціон, на який вечорами сходилося подивитись чимало людей. Публічні виступи Білці вдавалися чудово, вона взагалі любила, як будь-яка дитина, бавитись, але найкращі вистави виходили, коли до неї приєднувався Боні – ще одне цуценятко, матері якого (і ще трьох таких же схожих на нього, рудих і волохатих, цуценят) сердобольні мешканці також надали притулок у дворі. Боні був кумедним песиком на коротких лапках із пласкою мордою, тобто повною протилежністю Білки. Вайлуватий, але напрочуд рухливий, з густою шерстю, приємною на дотик, особливо коли Боні ніжився на сонці, – м’який, теплий, його так любила гладити малеча! Удвох вони влаштовували справжній цирк, ганяючись одне за одним, імітуючи сварки, кусання, боротьбу, стрибали через лавки; насправді, так вони гралися поміж собою, а люди думали, що собачки бавляться спеціально заради них, але це не заважало отримувати обом сторонам безпосереднє задоволення.
   Звісно, далеко не всі мешканці будинку любили Білку і сімейство Боні. Ніхто не знав, що робити з собаками далі, коли виростуть всі п’ятеро, і що станеться, коли раптом з’являться ще цуценята, а потім ще і ще? Ніяких відповідей на ці запитання доброзичливі мешканці будинку не мали, проте, зважаючи, що в цій країні мало які запитання взагалі мають відповіді, дискусії закінчувалися так само швидко і несподівано, як і починалися. Найбільшої амплітуди дебати про майбутнє псячого двору досягли під кінець літа, коли сюди почали забрідати всілякі зайди, а то й гірше – цілі зграї голодних бродячих псів, яких Білка боялася більше за все. Навіть більше за підлітків, які жбурляли в неї камінням та тишком, коли ніхто не бачить, боляче били ногами під живіт. Проте не тільки підлітки завдавали їй болю – часто дорослі люди кидали на її адресу щось лайливе, зле, або без жодних на те причин, просто проходячи повз, перевертали ногою миску з їжею, – і вона ніяк не могла збагнути, що має зробити, щоб убезпечити себе від таких безпричинних нападів. Білка не могла усвідомити мотивів, які штовхають людей до агресивної поведінки, – вона не претендувала на їхню територію, на їхню їжу, взагалі ні на що, окрім тієї зайвої їжі, яку їй давали вони самі, й на будку, яку вони ж і збудували, тож і не могла збагнути, як поводитись. А відповіді «просто так» в її собачому рефлекторному апараті не існувало. Ніщо на світі не може відбуватися «просто так» – ця істина міцно з самого народження закріпилася в її підсвідомості. Якщо ти розумна істота, звісно. Тож це суто людське поняття – зробити щось гидке або гарне «просто так», навіть не задля розваги. Можливо, завдяки механізму, який вмикав це словосполучення в дію, люди і стали безпосередньо такими людьми, якими є нині, хто знає. Але саме тому вони не собаки, от це абсолютно точно.
   Живучи поруч із будинком, біля занедбаного дитячого майданчика, Білка ставала свідком багатьох таємних розмов і побачень, гучних скандалів та ніжних поцілунків. Але переважно її життя протікало без пригод, у мирному спілкуванні та обміні енергією з людьми. Їй подобалося лежати біля дядька Семена і його друзів, що ввечері сиділи за столом і грали то в карти, то в доміно; подобалося слухати грубі чоловічі голоси, в яких відчувалася сила і впевненість, подобався звук, із яким камінець доміно вбивався в стіл і смачне слово «риба!»; не подобався гіркий запах тютюну та горілки, коли хтось нахилявся, щоб потріпати її по загривку; але якби хтось із гравців раптом скомандував «фас», вона б не вагаючись виконала команду. Дивно, але Білка звідкілясь знала, що означає «фас», хоча ніколи не чула цього слова. Проте «фас» їй часто снився: короткий гучний рваний звук – і ось вона мчить полем, висока трава приємно лоскоче живіт, б’є по морді, а вона мчить, наче стріла, в бік темної крапки, що стрімко пікірує вниз на фоні блідого неба і густих темних сосен.
   Найбільше ж Білка любила гратися з дітьми і слухати їхні дзвінкі, сповнені енергії і веселощів, голоси; бігати навколо гойдалок за Олею; подобалось, коли її чухають і гладять ніжні маленькі долоньки, взагалі, їй тут подобалось, бо тут ситно і затишно. Її цікавили дитячі розмови, особливо про різноманітну їжу, весілля, в тому числі, собачі, хоча вона навіть не здогадувалося, що то за процедура, а також про майбутнє: наразі, діти часто говорили про кладовище тварин, де вже поховані: горобчик, якому довго лікували крильце, аж поки товстун Вітасік випадково не наступив пташеняті на голову, кошеня Мурзилка, яке повісили на мотузці для білизни невідомі хулігани, та безліч метеликів, жуків, хробаків, замучених у спеціально створеному концтаборі для комах самими дітлахами. Прислухаючись до розмов про те, як гарно прикрашені могилки, як діти поминали загиблих птахів, тварин і невинно замучених комах та пили лимонад за спасіння їхніх душ, Білка й сама мрійливо прижмурювалася і уявляла свою могилку, та й взагалі перспектива бути похованою цивілізовано, в колі поважних істот, вселяли впевненість у післязавтрашньому дні – в цьому дворі за масовими похованнями за гаражами завжди знайдеться, кому доглядати. Єдине, чого вона не могла уявити і збагнути, – що діти виростуть, та й сама вона колись стане дорослою собакою. Білка неодноразово помічала, що час тече для неї трохи швидше, ніж для людей, тож цуценята також дорослішають і розумнішають значно швидше за людських дітей. І в цьому факті вона вбачала небезпідставну перевагу чотириногих над двоногими, бо чиїми ж ще голосами глаголить істина, як не голосами швидко вирослих цуценят?
   Білка навчилась потроху розрізняти і в дорослих людях – в їхніх звичках, вчинках, словах, відчуттях та поняттях – причини та наслідки. Хоча, як уважно не слухала, не могла для себе з’ясувати остаточно двох понять: добра і зла, тобто що люди вважають гарним, а що – поганим. Чи то є одне й те саме, чи то різні речі, бо вживаються і сприймаються ці слова інколи зовсім у протилежному значенні, в залежності від осіб та обставин, непослідовно, зовсім не як обов’язкова команда для негайного виконання, а як щось малозначуще. Так дивно: що для однієї людини – гарно, для іншої чомусь – погано; яка нісенітниця, і як же люди разюче відрізняються в цьому від собак, для яких або добре, або погано, або кістка, або палка – і третього не дано. Люди вважають себе напрочуд розумними, але вважати так немає жодних підстав, бо за таке довге своє існування вони ніяк не можуть організувати себе як слід, тобто їхнє відчуття власної небезпеки з віком та часом лише зростає, і кому, як не собаці, це відчувати? От, наприклад, якщо розділити людей на хороших і поганих за тим принципом, що ті, хто її, Білку, годує і гладить – то добрі люди, а ті, хто б’є і сварить – злі, то як пояснити такий факт, що добрі і злі люди можуть запросто жити в одній квартирі разом, укупі їсти чи не з однієї миски і таке інше? От люди кажуть, що їх єднає любов. А що таке любов? Яке це почуття – гарне чи погане, якщо може об’єднувати добро і зло під одним дахом? І кого в такому разі потрібно боятися більше – людей, які тебе щиро люблять, як Оля, наприклад, чи тих, хто до тебе добре ставиться? Бо це ж не одне й те саме, виявляється: добро і любов. Розлюбити – можна, а от чи можна перестати бути добрим? Тож хоч за яким принципом людей не поділяй, а добрі люди мають жити від злих окремо, вважала Білка. Добрі нехай живуть на одній половині міста, злі – на іншій, бо сумнівно, що гарні люди зроблять поганих кращими, наразі, на її пам’яті такого жодного разу не траплялося, проте злі люди зіпсувати добрих можуть дуже запросто, тут за прикладами і бігати далеко не потрібно. Тобто в ідеалі добрі й злі люди повинні жити кожен на своїй половині, а посередині потрібно побудувати високий паркан, щоб вони не мали можливості схрещуватися і псувати породу, бо у злих людей, раз вони однак уже є, то є й своя мета для існування, аякже, – на їхньому тлі добрі виглядають ще добрішими, і якби не існувало злих, то довелося б їх вишукувати серед добрих, таким чином зменшуючи їхню ж кількість. Тож злі люди конче потрібні, через них підвищується якість людей добрих, але все ж таки нехай добрі люди люблять тільки добрих людей, а злим залишаються тільки злі. Це як порода у собак, від чистоти якої залежить багато що, наприклад, житимеш ти дома у господаря чи під парканом на вулиці. Тож від такого поділу всім стало б тільки краще, шкода лише, що місце й умови життя аж ніяк не залежать від того, добра ти людина чи зла.
   На жаль, світогляд, який Білка так ретельно вибудовувала місяцями, іноді розвалювався за кілька секунд, як дитячий замок із піску під важкими кроками необачних дорослих. Наприклад, Білку сильно збентежило відкриття, що ті, хто її годує, тобто люди апріорі добрі, а це переважно бабці з лавочок, часто потайки примушують її гавкати на людей так само добрих, тому що через якісь там неясні причини особисто їх не люблять. Ну як, скажіть, будь ласка, можна гавкати на добрих людей? Проте, чим гучніше вона на деяких із них гавкала, тим ласкавішими ставали бабці й тим більшими ставали порції їжі. Після декількох таких забігів Білка з жахіттям з’ясувала, що вечорами тепер вона тільки на те й чекає, коли хтось із добрих людей, яких на лавочках недолюблюють, йтиме додому, щоб на радість бабцям обгавкати їх до самого під’їзду – і отримати за це щось особливо смачненьке. Коли вона бігла за таким от добрим чоловіком або жінкою, проти яких особисто нічого не мала і які до неї зазвичай добре ставилися, то готова була згоріти від сорому, але організм наче сам гавкав, паща щирилася, ноги несли вперед, а слина текла в очікуванні заслуженої нагороди. Або ще – оті великі створіння, що потворно дзвенять і паскудно тхнуть гумою, залізом і мастилом, на яких їздять багато мешканців будинку. Білка абсолютно не контролювала себе, не могла стриматися – вона неслася, наче скажена, і розривалася від гавкоту, хапаючи небораку, який швидко крутив ногами якісь причандалля, за штани, а інколи і за ноги, за що часто отримувала стусанів. Але ж, попри все, ніщо не могло її зупинити. Чому?!
   Отак Білка й жила і підростала поміж добром, злом і велосипедами, а любов до приємних слів боролася в ній із любов’ю до цукрових кісточок.
   Однієї ночі настав час, коли об’єм ненависті у декількох людей нарешті досяго достатньої величини для спричинення зла. Білка прокинулась і з подивом прислухалася до темряви, намагаючись розрізнити, як крізь сухе повітря до будки наближається небезпека. Але ж вона навіть не могла уявити, що хтось може посягнути на її життя, тим більше, що запах, який ніс із собою страх і небезпеку, видавався рідним, своїм. Причаївшись, притиснувшись до землі, Білка відчувала приплив емоцій, які змішувалися в хаотичний клубок і заважали прийняти правильне рішення, інстинктивний жах підкотив до горла і збив дихання, вона важко і гучно сопіла, прислухаючись, як наближаються сигаретний дим і гіркий подих смерті. Тихі кроки, грубий шепіт, хтось приставив до входу в будку дошки й уміло і швидко прибив молотком – Білка кинулася вискочити, але пізно – її зустріли запах бензину, характерне клацання запальнички, і через мить будка спалахнула яскравим факелом. Єдине, що не розрахували зловмисники, – «чорний хід» із невеличким підкопом, через який Білка любила виповзати граючись до Олі, коли та приходила із чимось смачненьким, то була їхня улюблена гра: дівчинка заходила з іншого боку будки і кликала собачку, яка грайливо потихеньку виповзала мордочкою їй прямо в долоні. А тепер Білка, відчувши гарячий поштовх відчаю і шалено болючий дотик вогню на стегні, миттєво протиснулася у вузенький лаз, проскочивши поміж палаючими дошками і землею, наче між злом і добром, і стрімголов помчала геть, встигнувши помітити серед суцільної серпневої темряви краєм ока чотири факели – три маленьких і один великий, що, дико завиваючи, каталися по піску, й у відблисках вогню, нерівного вогню – величезні від жаху очі Боні, якого тримала за загривок чиясь кремезна рука.
   «Дідько, – пролунав услід роздратований чоловічий, схожий на дядьків Семенів, голос. – Втекла, сука».
   Десь біля третього під’їзду тихенько цвірінькнув велосипедний дзвоник.

04. Лікарня

   – То, пане лікарю, я хотів… вас запитати – чи є шанси, якась надія?
   – Інсульт – не вирок. І поки ваша дружина жива, хоча вона і в комі, ми всі мусимо боротися за її життя. – Молодий професор із інтелігентним виразом обличчя, в тонких елегантних окулярах, зі спокійним впевненим поглядом простягнув папірця із переліком препаратів. Лікар, не зважаючи на роки, викликав у відвідувача стовідсоткову довіру; він працював над цим ключовим ефектом роками, бо головним знеболюючим у рецепті спілкування між ним і пацієнтом завжди були не ліки, а саме ця, не розміняна за тисячоліття стосунків, монета.
   Папірець тремтячими руками взяв чоловік років сімдесяти. Він спирається на міцний ціпок і, очевидно, зважаючи на те, що постійно нахиляє голову до співрозмовника, недочуває. Через цей непевний рух здалеку його можна сприйняти за п’яницю, але одяг видає у відвідувачеві людину акуратну і достойну: недорогий, але добре випрасуваний костюм, світла сорочка з трохи обтріпаним комірцем, однак чиста; старомодна темна широка і коротка, як лопата, краватка; стоптані старі, але добре доглянуті черевики; на лацкані піджака – орденська планка ветерана Великої Вітчизняної війни. Чоловіка звуть Іван Миколайович Чолобитченко. Позавчора вдома на кухні його дружина Тамара раптом ні з того ні з сього почала говорити якісь дивні речі про своїх родичів, в одну мить втратила координацію – і після приблизно години незрозумілих рухів, що на стороннє око важко визначити, як ознаки інсульту, впала на підлогу і втратила свідомість. Швидка відвезла її в реанімацію. Доба тут коштувала півтори тисячі гривень, так сказали лікарі: «Можна капати дешеві ліки, а можна придбати гарні, ми маємо. З гарними шансів набагато більше».
   Іван Миколайович обрав гарні ліки. Він, попри все, сподівався на краще, а цей молодий професор викликав повагу і дарував надію. Бо, дійсно, що ми знаємо про смерть? Ми, люди…

05. Цвинтар

   «Спочатку в них важкі місячні – вони нервують і скаженіють тринадцять разів на рік, правий був Август Стріндберг; потім вони вагітніють: їх нудить, вони вередують, а після пологів – післяпологова трихрічна депресія; потім знову місячні; потім вони знову вагітніють, і знову – післяпологовий синдром, і знову місячні, а потім одразу настає клімакс – і тут вже капець всім і всьому! Майже все життя жінки довбуть нам мізки, а самі живуть, як їм заманеться, користуючись всіма благами!» – Сергій Кіндратович, директор центрального міського кладовища, чоловік шістдесяти трьох років, із поважною густою сивиною над круглим м’яким червоним обличчям, широкий у плечах і в сідниці, однаково широкий хоч у фас, хоч у профіль, завжди в темно-синьому костюмі, строгій темній краватці в тонку світлу смужку і до болю в очах білій сорочці, спокійний і впевнений у собі мужчина, знаний у вузькому колі як практичний життєлюб і теоретичний женофоб, не жалів емоцій при спілкуванні з друзями. Людиною він був хлібосольною, і так вже повелося, що в конторі на кладовищі вечорами іноді збиралося вишукане товариство за сулією чогось дуже міцного, не менше шістдесяти обертів, і обов’язково – власного виробництва (це правило!) – взимку, або за пляшкою знову ж таки обов’язково домашнього вина – в теплі пори року. Зазвичай застілля мали філософсько-історичну тематику, тут намагалися оминати побутові теми і не вирішували робочих питань, і, звісно, в колі друзів Сергія Кіндратовича ніколи не пили третій тост, просто оминали, як похоронна процесія оминає дуб посеред центральної алеї. Друзі дивувалися – така ж дружна родина: дружина мила і добра, четверо дітей, восьмеро онуків, тож звідки такі негативні думки про прекрасне жіноцтво? «Довго живу, – скромно відповідав Сергій Кіндратович і додавав: – на жаль».
   Проте, женофобія Сергія Кіндратовича носила яскраво підкреслений характер гендерного геноциду та чорного гумору виключно на теоретичному рівні серед обмеженого кола людей. Своє начебто негативне ставлення до жіночої породи Сергій Кіндратович не розголошував із суто комерційних міркувань – справи про відведення місця та інші хвилюючі родичів моменти траурних церемоній йому переважно доводилося обговорювати з жінками: вдовами, сестрами, доньками. Місцеві чоловіки, гірко поминаючи небіжчиків оковитою, традиційно, аж занадто швидко, віддалялися у внутрішні галичини та слобожанщини, не встигаючи за сірою буденністю і перекладаючи всі печальні клопоти на крихкі жіночі плечі. А поховання та все, що з ним пов’язане, – то справа напрочуд делікатна, і тут, якщо не туди, куди потрібно, образно кажучи, викруткою тицьнеш, не так слово скажеш, не так подивишся, не приділиш достойної уваги людині – все, готуйся писати заяву на звільнення.
   А Сергій Кіндратович своєю посадою дорожив і роботою пишався, бо небезпідставно вважав, що досяг у своєму рідному місті найвищого службового щабля. Деякі мери і губернатори вже пройшли через його вправні руки, інші втекли при зміні влади, а він – тут, осьдечки, «загадковий і непереможний, як Сфінкс біля пірамід» (цитата теперішнього мера), бо який би президент, голова ОДА або мер не випирався на вершину влади, кладовище – то останнє місце, про яке вони зазвичай згадують. А дарма, як наочно переконливо демонструє тисячолітня практика існування людства. «Вічність, – казав Сергій Кіндратович, – то вам не просто порожнеча, її кимось заповнювати треба!»
   Серед місцевого бомонду, в середовищі чиновників, силовиків, депутатів, бандитів, крупних делаварів (при тому, що часто одні й ті ж таки люди займали почергово високі місця у різних відомствах, партіях або сходках крадіїв), директор ЦМК міг себе подати і поставити, як ніхто інший, – ділові якості та вміння жити Сергія Кіндратовича ніколи й ніким не піддавалися сумніву. Його знали і як великого гумориста, багато з жартів директора ЦМК перетворювалися на міські анекдоти: наприклад, якось, покидаючи весілля доньки колишнього губернатора, на всі намагання господаря його затримати Сергій Кіндратович тихенько зауважив: «Та проведіть же мене, заради Бога, швидше до виходу, пане губернаторе, бо це ж куди краще, ніж я вас проводжатиму!»
   Не дивлячись на заслужений авторитет і залізні зв’язки, Сергій Кіндратович ніколи безпосередньо не ліз у владу, посилаючись на необхідність тримати нейтралітет у зв’язку зі службовими обов’язками, а особливо наполегливим різнокольоровим партійцям мудро вказував, що присутність кандидата у виборчому списку із назвою місця роботи «директор центрального кладовища» навряд чи додасть популярності політичній силі. На запитання, які ж його справжні особисті політичні вподобання, Сергій Кіндратович зазвичай зважено відповідав, що завжди голосує виключно за Селянську партію. На здивовані запитання, чому його спіткав такий дивний вибір, директор ЦМК зауважував: «Вони також – люди від землі!»
   Тим не менш, при будь-якій владі Сергій Кіндратович незмінно знаходився в найближчому оточенні будь-якого мера та мав можливості безпосередньо впливати на рішення різних рівнів – під його незбагненним, на перший погляд, впливом завжди перебували з десяток депутатів міської ради від різних політичних сил та неодноразово перевірених часом та контрольно-ревізійною комісією чиновників виконкому, а за родом діяльності він міцно підтримував стосунки із прокурорами, ментами і суддями, священиками та бандитами. Незважаючи на вік, Сергій Кіндратович був не чужий сучасним віянням прогресу та лексики, хоча ставився до таких своїх забаганок зі звичним гумором. Наприклад, із недавніх пір він полюбляв іронічно називатися «топ-менеджер центрального кладовища». Зараз вже мало хто пам’ятає (зараз взагалі мало хто щось пам’ятає), як важко було молодому хлопцю з райцентру тридцять п’ять років тому розібратися, хто із ху, ким кому який кум приходиться, кому казати «ку!», кого куди покласти і скільки вінків організувати додатково, коли всі хочуть тільки тут і тільки так, бо банально і неправильно судити про людей із зовнішнього вигляду та ще й в ті далекі й начебто соціально рівні часи – можна жорстоко і невиправно помилитися. Але гарні навички комунікації, природна інтуїція та пам’ять на обличчя, прискіплива увага до деталей дозволили Сергію Кіндратовичу швидко набрати досвіду, а потім він уже й сам все наперед знав не тільки про тих, хто до нього прийшов сьогодні, а й про тих, кого принесуть завтра. Бо, хоча місто й мало ще з десяток кладовищ по окраїнах, саме це вважалося найпрестижнішим, і місце тут коштувало – ого-го! Тож будь-який директор ЦМК завжди був людиною небідною і незмінно входив до еліти міста, незважаючи на вік, зріст, стать, орієнтацію або національність.
   Дорогоцінні кілька десятків гектарів землі ЦМК розташувалися в самому серці поліса; на центральній алеї дбайливо поховані герої, що загинули в останніх війнах минулого сторіччя: як боронячи чергову свою вітчизну, так і нападаючи на чужі. Вражаючі обеліски, надгробні плити – зараз ці символи нікому не потрібних інтернаціональних перемог і поразок свідчать лише про дешевизну життя і безглуздість смертей та приймають на себе непідвладні часу згустки смутку рідних і друзів; сюди на свята діти приносять квіти, приходять делегації ветеранів, а керівники міста тут проголошують палкі слова про патріотизм та самовідданість. Навіть тепер ці солдати і офіцери не перестали і мертвими бути заручниками диявольських, але вже оновлених і куди більш підступних ідеологій, начебто недостатньо того, що вони впали жертвами попередніх.
   Для краєзнавців і просто цінителів старожитностей найцікавіше на кладовищі знаходиться значно далі від центральних алей. Перші офіційні поховання, що збереглися, датуються серединою дев’ятнадцятого сторіччя: старе єврейське кладовище, склепи винищеної аристократії, промисловців та купців, надгробки та пам’ятники роботи видатних скульпторів. Більшість з них – об’єкти підвищеного піклування, за ними в приватному порядку старанно доглядає не тільки Сергій Кіндратович, а й відомий місцевий краєзнавець Микола Сікорський, який знає історію чи не кожної могили. Краєзнавець якраз сидить за столом у потаємній кімнаті в конторі директора ЦМК, щохвилини поправляє розкуйовджену на вітру зачіску, обома долонями від лоба до маківки ретельно проводячи по голові, і наливає в чашки домашнє вино. Зовнішньо і внутрішньо, структурно Сікорський – пряма протилежність свого приятеля: високий, висохлий, з жвавим гострим обличчям, акуратно зачесаним назад сивим волоссям, світлим поглядом людини, яка не звикла мати справу з грошими, підприємництвом. Здалеку, коли йде, краєзнавець нагадує циркуль – своїми довгими кроками він наче міряє землю: а ну ж-бо, скільки там залишилося нам до обрію?! А так воно і є насправді – Микола Степанович, запеклий колекціонер листівок, світлин та всіляких інших старожитностей, пов’язаних із рідним містом, ретельно вивчає локальну історію, прискіпливо ставлячись до кожної деталі, наче й дійсно, крокуючи сторіччями, заміряє простір і час із точністю до йоти. Сікорський мав багато праць та публікацій, тісних зв’язків із закордоном, звідки до нього писали нащадки графів та колишніх володарів заводів, що чкурнули в сімнадцятому році минулого століття, полишивши тут усе. Певне, обидва друга щось знали таке про цей світ, чого не знали інші, інакше важко пояснити, чому вони доглядали, як могли, за всіма цими склепами та могилами о несприятливих для таких справ десятиліть. Але після того, як «залізна завіса» впала, сюди натовпом поїхали нащадки аристократів та капіталістів – і радість їхня від доглянутих поховань пращурів не мала меж вдячності.
   Звісно, Микола Степанович чинив таку добру справу не лише через те, щоб проводити поглиблені історичні розвідки. Він давно мав і інший, якщо можна так висловитись, метафізичний інтерес до смерті, що виник, як то часто буває з багатьма великими запитаннями в історії людства, ситуативно і побутово-випадково, але, якщо зважити на загальний контекст життя Сікорського, то цілком закономірно. Якось, десятка зо два років тому його вірна дружина, Катерина Олександрівна, під час обіду, між шостою і сьомою ложкою супу, на хвилинку встромивши погляд у стіну напроти, замріяно запитала: «А як ти думаєш, Колю, Він є?» – «Хто?» – не зрозумів краєзнавець. – «Бог!» – уточнила дружина і проковтнула суп, після чого Микола Степанович став обережніше ставитися до розмов із дружиною під час першої страви і намагався оминати тему існування Творця; проте всерйоз захопився ритуалами давніх народів, пов’язаними із похованнями, певне, сподіваючись саме там знайти відповідь для улюбленої Катерини Олександрівни.
   – Наші предки надавали величезного значення похоронним обрядам та потойбічному життю не дарма, – радісно демонстрував свою версію усвідомлення потойбічного краєзнавець своєму давньому приятелю, директору центрального міського кладовища Сергію Кіндратовичу, посьорбуючи вино. – Вони так піклувалися про покійних, можливо, лише через те, що передбачали: коли вони самі помруть, то саме від думки вже покійних родичів залежатиме їхня доля там, нагорі. Можливо, роль померлих родичів в облаштуванні цієї долі надзвичайно велика – і кожний черговий померлий потрапляє до них на загальні збори і подає звіт: чи відвідував могили, чи вшановував, чи молився за них. Тобто всі ці піклування про покійників – то піклування не стільки про теперішній стан могилок, скільки про своє майбутнє потойбічне, якщо слово «майбутнє» взагалі можна вживати стосовно потойбічного.
   – Значить, багатьом нашим городянам не доведеться почуватися там спокійно, – флегматично відказує Сергій Кіндратович.
   – Облиш, та в тебе на «гробки» тут яблуку впасти ніде!
   – Ото хіба що на «гробки», а так… Хіба що пси тут бродять та бомжі.
   – Я тут тобі книжку одну приніс почитати, про обряди слов’янські та все таке. Послухай: у древніх слов’ян жертовний вівтар (або поховальне багаття) називався «крада», і на санскриті «сradda» також означає поховальне багаття, жертву на честь померлих.
   – Дивно: «крада» – наче крадуть.
   – Так воно, швидше за все, і є: «крада», тобто «поховальний вогонь» – себто це і є безповоротне зникнення, крадіжка. А далі ще цікавіше! Послухай, тут розкривається механізм цього звичаю – чого люди їдять поминаючи саме на кладовищі.
   – Напевне, це ритуальний обід разом із предками?
   – Не зовсім так: горщик із їжею – це дійсно ритуальний предмет і ритуальне поїдання, але вони в ті горщики потім складали попіл покійного. Тобто горщик із їжею та урна з прахом – це один і той самий горщик, уявляєш? Дуже практично, мені видається – і глибокий сенс у кожній дрібниці.
   При слові «урна» у Сергія Кіндратовича настрій раптом різко спаскудився, він скривився і потемнів на лиці:
   – Слухай, Степановичу, мені, чесно кажучи, не до санскритів – бізнес під серйозний удар поставлений!
   – Кіндратовичу, як, скажи мені, твій бізнес може бути поставлений під удар? У тебе що, закінчилися місця на кладовищі? Або винайшли еліксир безсмертя?
   – Крематорій!!!
   – Що – крематорій? – не зрозумів краєзнавець.
   – А от ти тут патякаєш про спалювання та вогнища, а як у воду дивишся – губернатор надумав відкрити крематорій.
   – Навіщо йому крематорій? У нас же навіть півмільйона людей у місті не живе!
   – Зараз таких правил немає, зараз узагалі ніяких правил не існує! Хто гроші має, той і будує. Кажуть, у його дружини бзик – у землю, вона, бач, не хоче свою рідну маму закопувати, не хоче, щоб тіло рідної людини зотліло та згнило, а хоче, щоб стару, як Індіру Ганді, спалили! – заговорив, кривлячи тонкий жіночий голос, Кіндратович. – Верещить, як свиноматка: «Спаліть мою маму, а попіл розвійте над Пслом!» – і це при живій-то матері! Дурепа! А той губернатор, якого тут усі, наче лева, бояться, її слухає, як телятко, а у самого ніжки аж тремтять! Тож навіть і землю вже шукають під забудову, мер розчищає місце на новому генеральному плані, тобто колесо закрутилося. Закрутилося! – Директор цвинтаря аж встав на п’яти, і розхитуючись, покрутив руками біля скронь. – Закрутилося! Одна надія – грошей не знайдуть. В бюджеті горохом покоти, а бізнес і копійки не дасть. Я потурбуюсь! І це хіба що втішає.
   – Авжеж. Я останнє тобі скажу… Цікаве, не кривися. – Сікорський також встав і показав на малюнок у книжці. – Знаєш, як в індуїзмі звуть бога смерті? Яма! Тож ми бога смерті гнівати не можемо крематорієм!
   – А я тобі ось що скажу: це все через те, що чоловіки надали забагато прав жінкам, а тепер не можуть із цими жіночими правами впоратись, просто не знають, що з ними робити! Індуси самі поганці – бога Ямою назвали, а небіжчиків спалюють…
   – Так вони ж вірять у переселення душ, нічого дивного…
   Так вони випивали, жартували і сперечалися теплим вересневим вечором біля відкритого вікна майже у повній тиші старого кладовища. Єдиним свідком їхніх бесід вже кілька тижнів була худа довгонога і довгоморда молода собака білої масті на прізвисько Білл. Так дивно для бродячої собаки, до того ж, суки, її назвав онук директора ЦМКа, якого самого в школі називали (неважко, якщо поглянути на нього, здогадатися, чому саме) Колобком. Цей хлопчина терпіти не міг собак (боявся) і дуже любив фільм Квентіна Тарантіно «Вбити Білла», до того ж, часто ходив в однойменний супермаркет, та й собака був білої масті. Тож Білл – найкраще ім’я для тварюки, яку б дійсно не завадило вбити.
   Колобок хоч і був товстуном, але товстуном дуже рухливим, тож непостійність стала його домінуючою рисою характеру; хлопчина постійно щось змінював: хокей на теніс, теніс на карате, власноруч – оцінки в щоденнику, карате на шахи, двадцятку в гаманці у діда на свою гривню, шахи на танці, танці на співи, і лише любов до Уми Турман і її здібностей убивати ворогів, які оточували також і Колобка з усіх боків, залишалася незмінною. Він заплющував очі й уявляв, як відрубає голови всім тим сборовським блатним, що витрушують з нього гроші на пиріжки, як ламає їм руки одним ударом руки, і нóги – одним ударом руки. Кров ворогів у його фантазіях лилась рікою, але головною тут була не помста, а справедливість, принаймні так вважав Колобок із акцентованим посиланням на Тарантіно. Тому онук, коли приходив до діда на роботу розповідати домашнє завдання з історії Середніх століть, кидав у Білла камінням, палками, тобто всім, що валялося поруч, але, на щастя, кидець із нього був поганенький. Білл піджимав куцого хвоста, відбігав осторонь, ховався за могили, визирав з-за огорож довгою хитрою мордою і посміхався собі по-псячому, наче він справжнісінький хижий Білл. Для собаки цей хлопчик, приблизно одноліток, якщо перерахувати собачі й людські роки за відомою схемою, залишався зовсім незрозумілим, він знаходився, як і нещодавня ніч пожежі та втечі, десь поза межами добра і зла, любові та нелюбові; такі люди зазвичай з’являються на дзвенячих велосипедах із незвіданої території жаху, підкоряючись лише одним їм, здавалося, відомим законам та інстинктам. Як їм протистояти, як здобути їхню прихильність, Білл не знав.
   Єдиний спосіб, яким пес міг боронитися від хлопчика і боронити хлопчика, – голос. Білл завжди гучно гавкав на Колобка, зло гиркав, скалячи молоді гострі ікла, намагаючись відігнати від стежки, що вела повз паркан у кущі в найдальший куток кладовища, де рідко коли хто бував.
   Але бував.
   Так розпорядилася доля міста та його архітектори, що поруч із невизначеного достеменно віку кладовищем розташовувався білий будинок божевільні, до якої з іншого боку притискалася церква. Точніше сказати так: кладовище та церква затисли з обох боків двохповерховий будинок із прибудовами, в якому в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіч жив заможний купець Зіновій Якимчук, що успішно торгував льоном, цукром і мав винокурню, тож за радянської влади вирішили, що кращого місця, куди помістити божевільних, як поміж мерців та попів, і не знайти. Особливо цінними приміщеннями будинку вважалися просторі сухі підвали, де колись тримали і витримували вино, а зараз – утримували буйних хворих. Була в цьому якась гірка іронія: і вино, і буйні божевільні ставали тим ціннішими, чим довше перебували в підвалах. Вино, як відомо, з часом тільки набирає міцності і ціни; тяжкі ж хворі, на догляд яких виділяє кошти держава, і, якщо пощастить, то й заможні рідні, як не дивно, також мають таку ж властивість, бо ніхто не може знати, окрім двох-трьох лікарів і санітарів, скільки достеменно в ізольованих приміщеннях знаходиться людей, скільки їх лікується й досі, а скільки вже померло, тим паче, кладовище завжди поруч, і питання процедури – лише формальність.
   Церква ж, незважаючи на пережиті бурхливі та лихі часи і відсутність коштів, залишалася справжньою окрасою міста: збудована в стилі українського козацького бароко більше ніж майже чотири століття тому, не дуже велика, але грандіозно красива, а бані змінювали колір в залежності від часу дня, пори року та погоди, що приводило в неймовірний перманентний захват всю місцеву інтелігенцію, а особливо фотографів та художників, деякі з яких на одних тільки зображеннях храму заробляли все своє життя. Щоправда, нинішній зовнішній вигляд споруди бажав кращого і хоча б елементарного щоденного догляду, не кажучи вже про ґрунтовну реставрацію – ліпнина поволі розвалювалася і опадала, по стінах із зовнішнього боку бігла темна павутина маленьких, але поки ще не загрозливих тріщинок. Зате всередині стіни сяяли позолотою ікон, і все мало вигляд та присмак успішного приходу, яким вже десять років керував із Божою поміччю отець Трифілій, якого багато хто з пастви поспішив занести до когорти майбутніх святих. Та й насправді панотець мав неабиякі здібності: на його служби стікалося сотні людей, бо так харизматично в місті проповіді досі мало хто читав; Трифілій знав кілька мов, Євангеліє цитував напам’ять і міг продовжити з будь-якого місця, де б ви не закінчили читати будь-яку з чотирьох частин, хоча б тобі Марка, хоча б і Петра, Луку чи Іоанна, але найголовніше – він міг впливати на свідомість людей найдивнішим чином і вселяти в їхні душі віру і любов до Господа і до церкви; серед особливо віруючих ходили чутки, що мав батюшка певні екстрасенсорні здібності, більш того, казали, що Трифілій – один із тих таємних могутніх екзорцистів, що молитвами виганяють бісів не тільки з приміщень, але й з людей. Трифілій всі свої таланти прекрасно усвідомлював і поціновував вельми високо, тож і розцінки на хрещення, відспівування, весілля встановив найвищі. Храм Воскресіння давав найбільший дохід у місті, і тому на місце Трифілія вже давно нерівно дихали в єпархії, але зачіпати остерігалися – Трифілій мав впливових покровителів як серед політиків, так і серед бандитів – він однаково відпускав гріхи всім бажаючим, до того ж мав свій маленький секрет із великими наслідками, тож жив собі державою в державі, сплачуючи в загальний єпархіальний бюджет крихти, посилаючись на поганий стан будівлі, тривалий ремонт і т. п., а сам тим часом розширював власні бізнес-інтереси та наставляв паству на путь істину. Особливо правильними та вдалими святами Трифілій вважав Різдво та Пасху, коли до церкви сунув цілий натовп – і віруючих, і невіруючих; молитися, освячувати, ставити свічки являвся хто попало і як попало, без жодних уявлень про смисл і величину події, про віру та гріх, про таїнства, зустрічалися навіть такі, хто жодного разу не тримав у руках Біблії і не чув ніколи і звука з Євангелія, але йшли ж таки, нехай і з одним лише уявленням про необхідність: «Ми – як усі, тому в Бога потрібно вірити». І тут панотець свого шансу не марнував і стягував із спаплюженого темнотою безпросвітною і заблудлого народонаселення повною мірою, а то навіть і більше. Але люди однак кожного року приходили, хоча й тихо сварилися на розцінки, дивилися спідлоба, але таки пленталися, наче заблудла отара овець, до храму (дійсно, довга дорога), і несли свої грошенята до вівтаря, де Трифілій уже точно знав, як ними розпорядитися во славу Господа і трохи до своєї вигоди.
   Незважаючи на дбайливий і регулярний дохід, Трифілій, тим не менш, постійно потребував нових надходжень – справа банальна і кепська, той самий його маленький секрет, який тягне за собою великі наслідки: він до відчаю любив хлопчаків, а такі захоплення коштують інколи дуже дорого. Він мав кількох коханців із числа служок, але всі вони швидко набридали – тупі виконавці волі панотця, і тоді Трифілій відчував несамовиту тугу, не знаходив собі місця, починав сумніватися в наявності Бога, словом, жив у такі дні на грані офсайду – міг зірватися, навіть вдарити якогось служку; тож, щоб не ображати ближніх, доводилося постійно шукати нових зв’язків. У такі дні жінки-прихожанки з ближнього церковного кола тяжко зітхали і казали, що батюшка знову захворів, і душа його плаче і болить за всіх нас, грішних, тому він денно і нощно молиться. Трифілій дійсно в такі дні і ночі багато молився, але молитви допомагали не надовго, а проти ночі взагалі не існувало ніякої зброї, і тоді він, ледь дочекавшись ранку, біг до магазину за шоколадкою.
   Тож Білл не дарма так злобно гарчав на онука директора кладовища Колобка – кілька разів пес спостерігав, як огрядний панотець, задравши сутану і спустивши спідні, посеред білого дня ґвалтує в кладовищенських кущах біля червоної цегляної стіни підлітків із божевільні. Закінчивши своє мерзопакостне діло, священик хрестився сам і хрестив жертву, яка не могла інколи в силу хвороби зв’язати і пару слів, цілував хрест і плакав, не можна точно сказати, від розкаяння чи щастя. Хлопчина з блідим обличчям лежав на траві, підтягнувши від болю ноги під підборіддя, руки його трусилися від нестями, проте він не кликав на допомогу і не кричав, а, вимазуючи щоки і долоні, жадібно смоктав шоколадку, вручену за гарну поведінку Трифілієм. Шоколадка зрештою і вирішувала справу – хворих у божевільні годували вкрай погано, вони відчували постійний тваринний голод, тому Трифілій, як пастир людських душ, одразу чітко вловив тенденцію – як правило, наступного разу хлопчики йшли майже добровільно, у них, наче в собачок Павлова, спрацьовував інстинкт – солодкого без болю не буває. «За великим рахунком, – думав Трифілій, – у цьому і полягає глибинний смисл православного християнства – через страждання та біль отримати вічне блаженство і спокій, як Господь наш, Ісус Христос. І, якщо подумати, то весь наш багатостраждальний народ так терпить, а шоколадка, милостиво подана владою, даною нам від Бога, є нагородою та прощенням за муки наші і гріхи наші, через страждання обрітаємо ми зцілення!»
   Так поміж молитвами і богохульствами Трифілій шукав, але не знаходив собі виправдання і спокою, не міг зупинитися, бо не мав влади над своєю хибною пристрастю, і хоча багато хто в місті знав або чув про його схильності, переважна більшість людей і подумати не могла і не сміла, що в церкві можливі такі ганебні речі.
   Пес не розумів, що саме відбувається в кущах біля старої червоноцегляної стіни, але інстинкт підказував, що скрики, зойки і сльози – наслідок скоєного щойно злочину. І хоча потім маленькі люди заспокоювалися і їли, очевидно, щось смачне, Білл відчував стійкий запах зла – зла і насолоди, який йшов від людини великої, і це дуже лякало і непокоїло – зло продовжувало жити не за парканом, окремо; воно перебувало поруч і могло кожної миті нанести удар – підпалити будку, вдарити, відняти їжу. Інколи здавалося, що взагалі відокремлене тільки добро – стінами Оліної квартири, кладовищенським парканом та огорожею навколо божевільні – там завжди давали щось поїсти, а весь інший світ – то і є зла чужа територія.
   Білл не гавкав і не гарчав на великого чоловіка в темному довгому одязі, не намагався протистояти і врятувати; лише підбирав куцого хвоста і задкував куди подалі в кущі; все, що маленький пес насмілювався протиставити злу – гарчати, не підпускаючи до стежки войовничого хлопчика-товстуна, що полював на нього з палицею в руці.

06. Сірий

   Сірий худнув. Худнув стрімко третій місяць, і ніхто й ніщо не могло зупинити процес – ані лікарі, ані підсилене харчування, ані дієти. При зрості один метр сімдесят п’ять сантиметрів він ще нещодавно мав ідеальну вагу сімдесят п’ять кілограмів, зараз же важив шістдесят чотири, при тому, що не переставав втрачати вагу щотижня і не ставав меншим на зріст. За три місяці хлопець встигнув обійти стільки лікарів, скільки не обходив за попередні тридцять років, але ніхто не міг йому зарадити, множилися хіба що діагнози та рахунки за ліки, але ніяк не м’язова маса на кістках. Майже все, що він намагався вживати в їжу, шлунок категорично відмовлявся приймати – віддавав назад тим же шляхом; хіба що якісь рідкі кашки та бульйон знаходили своє місце всередині Сірого, приймалися організмом і перетравлювалися на енергію. Він майже вже впав у відчай – сили покидали його разом із вагою, розум відмовлявся працювати більше години без відпочинку, а тіло втомлювалося тільки від підйому на другий поверх. Працювати він тепер не міг, тож залишився без роботи; як і зустрічатися з дівчатами – хотів, був спроможним, але не вистачало сил на попередні розмови. Сірий кілька разів здавав аналізи на ВІЛ, і щоразу залишився майже розчарованим – реакція негативна, жодного СНІДу, тобто знову невизначеність, а що може бути найгірше за невизначеність? Лише смерть. Сірий уявляв – і ця уява наближалася, лякаючи холодною вибіленою стелею лікарні, – як він одного ранку не зможе встати з ліжка. Він роздивлявся в дзеркалі худе обличчя з носом із горбинкою, невиразні каламутні, завжди тепер втомлені сірі очі, великі, світло-прозорі, смішні вже вуха, що стирчали від схудлості, наче у загнаного вовчиська, запалі неголені щоки, розкуйовджене коротке волосся невизначеного кольору – він схожий зараз на дуже втомленого п’ятнадцятирічного хлопчика, який заблудився в лісі, довго блукав, переляканий і голодний, і вийшов нарешті прямо до занедбаної хатинки на курячих ніжках, де мешкають людожери. Двері відкрилися, і молодиця, запнута в хустку, запросила увійти до кімнати. На дивані напроти двері, в дальньому кутку, сиділа жінка років п’ятдесяти в червоному спортивному костюмі з двома білими смугами на рукавах; величезні непропорційні долоні схожі на дві штикові лопати, а пальцями в золотих каблучках вона начебто викопувала, виколупувала – картоплю чи іншу городину – з полірованої поверхні невеличкого журнального столика, на якому стояв чайничок для заварки і чашка, лежали стоси паперів; поверх спортивної куртки висів масивний золотий хрест. Сірий тихо привітався, постояв на порозі, переминаючи ногами, але запрошення сісти не отримав. Намагався відкрити сумку, щоб дістати результати аналізів, УЗІ, діагнози, але жінка, яка весь цей час не зводила з нього очей, зупинила різким жестом величезної лопатодолоні: «Стій, де стоїш!» – і не пустила далі, наче він хворий на якусь заразну хворобу або небезпечний і неадекватний.
   Сірий приблизно так собі і уявляв – незвично – зустріч із народною цілителькою Софією, тож мав слідувати порадам знаючих людей, а саме слухати і виконувати все, що та скаже. За довгі місяці хвороби він добре зрозумів, що сучасна медицина – це передусім страх. І всі ліки, які виписують, – то ліки від страху. Вони нічого не лікують, вони лише дають тимчасове полегшення і заганяють страх кудись далеко і глибоко в підсвідомість. Хворий ковтає пігулку – і страх перед хворобою і смертю зникає. На деякий час. А потім все починається спочатку: страх-лікар-пігулка-страх-лікар-пігулка – і так безкінечна кількість разів. Якось під ранок, коли шлунок знову почав нещадно боліти і смоктати соки, Сірий вирішив: якщо так станеться, якщо смерть сьогодні-завтра неминуча, то він обов’язково поїде помирати кудись високо в гори, туди, куди він давно мріяв потрапити, на свіже повітря, щоб без шуму машин і запаху вихлопних газів, щоб ніхто не плакав над ним; самотність – найкраща оправа для діаманта смерті. Така ідея Сірому дуже сподобалася – померти в горах; він пам’ятав фільм, японський, що колись дивився в кінотеатрі, – за квитками стояла величезна черга – про те, як син несе свого батька помирати високо в гори; себто в першій серії показали багато життя і сексу в старовинному японському селі, а всю другу серію син тягнув батька на гору, довго, і то було, звісно, не так цікаво, як секс у першій серії, проте, як виявилося, вразило і запам’яталося значно більше. Сірий напевне знав, що коли попросить, батько візьме і віднесе його туди, куди він скаже, бо батько любив його несамовито. Але батька не було поруч – батько працював далеко в Сибіру, і Сірий не мав шансів потрапити в гори за його допомогою; та й не мав він намірів здаватися, плекав, як то кажуть, надії на одужання і хотів жити, тому і стояв зараз напроти двох виставлених величезних лопатодолонь і роздивлявся розпатлану сиву зачіску цілительки Софії. «Ти не хворий, – раптом сказала жінка, – на тобі прокляття! Іди в церкву, поговори з Трифілієм». Вона навіть не доторкнулася до Сірого, нічого не запитала; здивований хлопець заплатив сто вісімдесят гривень в касу, отримав на пам’ять чек і повільно зійшов мокрими східцями – напроти через дорогу стояла біло-синя церква, і він не вагаючись рушив туди.
   Кілька підозріло невеселих жебраків простягнули руки у молитовних проханнях, але Софія нічого не казала про них, лише про настоятеля. Краєм ока Сірий помітив худого білого собаку, що сидів на асфальті і жалібно дивився на перехожих. Зазвичай собаки сюди не ходили, бо жебраки біля церкви ніколи не давали їм їжі – не терпіли конкуренції; вже краще піти до бомжів, що риються у сміттєвих баках, ті обов’язково чимось та поділяться, але сьогодні Білл не мав вибору, так голод скрутив шлунок на мокрому порожньому кладовищі. Сірий зупинився, але згадав, що нічого з собою не має з харчів – це на роботу, коли ходив, завжди брав тормозок. «Ти не йди, посидь тут, почекай, – сказав він собаці, – я коли повернусь, куплю тобі ковбаси». Білий пес ці слова запам’ятав, і потім, аж доки жив на цвинтарі і не подався на базар, чи не щодня прибігав чекати на обіцяне.
   Обережно, щоб не сполохнути солодку мить нетерпіння, отець Трифілій через щілинку в стіні спостерігав за молодим хлопцем зі свічкою в руці, що нерішуче повільно йшов по храму, оглядався, уважно роздивляючись ікони. «Свічку придбав тонку, дешеву», – автоматично відзначив батюшка. Про хлопця попередила дзвінком Софія, яка працювала під його прикриттям (та й взагалі то була саме його вдала ідея – відкрити постійно діючу приймальню народної цілительки, майже як народного депутата, та й функціонально послуги схожі), часто направляла сюди людей, а вже батюшка сам визначав, як йому вчиняти далі. Зараз Трифілій якраз перебував у межовому стані – без новеньких улюбленців долі, тож не спав цілу ніч, мучився, молився, просив прощення, колотився лобом о підлогу, але марно – Господь не змилувався, і тепер при лише тільки погляді на змарнілого самотнього хлопця Трифілій втрачав контроль над собою і, лихоманливо трусячись, розмірковував, як заманити того за вівтар і припасти там до грішної плоті. Коли він так зробив перший раз у церкві, то думав, що Господь (у такі миті справжні віра і жах охоплювали його душу) тут же покарає його блискавкою в потилицю. Але з Господом, принаймні, до цих пір, ніяких проблем не виникло; неприємності позаяк траплялися зовсім іншого, цивільного, а не метафізичного характеру: в міліції вже кілька років лежало з десяток заяв від батьків його неповнолітніх жертв, тричі йому погрожували вбивством, шість разів лупцювали біля під’їзду. Але лупцювали не так сильно, як в семінарії, швидше, для очистки сумління, для покаяння – і Трифілій їм прощав насилля, грішним, хоча відповідні заяви про побиття в міліцію не втомлювався подавати і сам. Заявам проти нього однак не давали ходу, бо скандал такого роду, пов’язаний із церквою-матінкою, нікому не потрібен, це по-перше, а по-друге, він мав таку паству, таких покровителів, які не тільки все знали, а й самі мали схожі слабкості. Тож кілька дзвінків – і папери летіли в глухі шухляди міліцейських сейфів, батьки плакали від відчаю та несправедливості, і в підсумку судили не його, Трифілія, а тих, хто наважувався, у відчаї зрозумівши, що закон промовчить і цього разу, підняти на нього руку. Але однак це коштувало чималих грошей – зам’яти такі делікатні справи в міліції та судах; йшов час, який працював на Трифілія: пристрасті вгамовувались, люди губилися від розпачу та безсилля, впадали у відчай, а він, нічтоже сумняшеся, продовжував відправляти служби і збирати півміста на свої проповіді, після яких праведним православним хотілося ридати і творити виключно справи добрі. Тож ніякої блискавки у потилицю з небес; навпаки, відчуття ризику та страху надавали стільки задоволення в самісінькому лоні матінки-церкви, що й не порівняти з пригодами, що відбувалися в кущах на кладовищі з маленькими божевільними, яких, за домовленістю з головним лікарем, він брав на кілька годин начебто для лікування їхнього духу, а насправді облегшував страждання плоті собі. «Знаєш, чому з хлопчаками мати справу безпечніше, аніж із дівчатками? – запитав він якось у свого прихожанина-високопосадовця. – Тому що хлопчаки ніколи не завагітніють!»
   Трифілій, тихенько ступаючи по прохолодній підлозі, вийшов до зали, ковзнув, наче тінь від вогника свічки, до Сірого, і м’яко, як тільки міг, сказав: «Твій дух хворий, але, щоб його вилікувати, потрібно вилікувати спочатку тіло!» – взяв хлопця за руку і не поспішаючи повів у кімнату за вівтар.
   Сірий відкрив очі і не повірив побаченому: перед ним на колінах стояв якийсь товстий тип із довгим волоссям і намагався запхати собі в рота його чоловіче єство. Сірий мотнув головою – марево! – напружився і з усієї сили ногою в груди відштовхнув потвору, сподіваючись, що разом із поштовхом зникне й сама примара. Примара не зникла – довговолосий товстун від несподіваного спротиву сів на підлогу, але на диво швидко підвівся, і тільки тут Сірий признав у ньому священика і здивувався ще більше. Він роззирнувся і з жахом зрозумів, що вони знаходяться все в тій же кімнаті за вівтарем, куди піп завів його для бесіди. А далі він геть нічого не пам’ятав, наче очманів від слів та дотиків, і скільки часу пройшло і що відбувалося, він не розумів і не пам’ятав. «Тихесенько, дорогенький, тихесенько, – противно просипів Трифілій і облизнувся. – Я зараз!» – і почав хутко стягувати сутану. Очевидно, священик перебував у великому сексуальному збудженні й зовсім перестав себе контролювати. Сірий напружився з останніх сил, а їх і насправді залишилося небагато, і різко стрибнув, як він це іноді робив у вуличних бійках, головою вперед, цілячись у груди (як то виконав славетний Зінетдін Зідан у фінальному матчі чемпіонату світу 2010 року, проте, до французького бербера тут уже «брали на Одесу» таким чином супротивника років сто, не менше). Удар вийшов не стільки сильним, скільки несподіваним і технічно бездоганним – Трифілій коротко зойкнув, хапонув ротом повітря і вмостився на підлогу, а Сірий тим часом, заплутавшись у джинсах, спочатку і сам упав і вдарився головою об важкий дерев’яний стілець, але стрімко скочив на ноги, застебнувся на ходу і, продираючись навмання скрізь туман у голові, кинувся в перші ж двері, що, як з’ясувалося, вели прямо до паркану божевільні. Боляче падаючи на коліна і дряпаючи до крові долоні, з застиглим у горлянці криком, майже не дихаючи, Сірий біг, заплітаючи ноги, вздовж паркану, аж поки через маленьку хвіртку не вискочив до кладовища, де його охопили сором і жах.

07. Сором і жах

   – І про нього знає все місто. Нє, ну, звісно, не все, але ті, кому потрібно, знають.
   – І ніхто його досі не зупинив? Не вбив?
   – Лише кілька разів побили, але несильно. В прокуратурі, мусарні все прихоплено, хоча і є менти, які хотіли б його закрити, але, швидше, їх звільнять, аніж піп піде в тюрму.
   – Такий народ западло не гнобити! Раби. Що ще потрібно зробити, щоб зачепити їхню гідність?!
   – Випити, братику. Випити.

08. Останній подарунок

   Давно він не отримував такої насолоди. Міг малювати її довго, цілими днями – олівцем, вугіллям, аквареллю, олією, переважно олівцем – чорно-білі портрети личили щонайкраще. Тонкі довгі лінії. Сніг і вітер. Багато білого. Насичений чорний. Контрасти. Ідеальна фактура. І одразу все стає на свої місця: настрій, світло – особливо світло, що в будь-який час доби сприяє настрою: зранку ніжне і прохолодне, вдень яскраве і спекотне, ввечері тіні від листів клена за вікном дають фантасмагоричні ефекти і дозволяють відчувати інакше, майже як колись, років двадцять тому.
   Але головне – вітер, який вплітається в тихий подих двох самотніх істот: художника і собаки.
   На веранді, де сумирно і граціозно лежить Бемоль (так він зрештою назвав її), вітер шелестить про щось густим листям винограду. По дорозі, метрів за п’ятдесят через дворик – він їх ледь бачить крізь зелені і широкі руки-гілки ялинки, – наче вершники з обкладинки старої дитячої книги про громадянську війну, мчать контури велосипедистів. Художник завмирає на мить, схилившись на перила, опускає голову на руки й так і стоїть, слухаючи повітря. «Яке неймовірне відчуття часу», – відчував, що доторкається до якоїсь таємниці, але не знав її на ім’я, та й не хотів – йому достатньо отак стояти і тихо слухати, як застигає і згортається в кокон його життя. Якось, чіпляючи крізь повітря вітер, слухаючи вітер, відчуваючи, вслухаючись в різноманітні звуки – і різні голоси також, пісні, що лунали з вулиці, або гавкіт собак, дзвони або просто випадкові сусідські анекдоти про те, як чоловік повертається додому з відрядження, спіймав себе на думці, випадковій, абсолютно нелогічній і непослідовній: в дитинстві ми щасливі тому, що навкруг все сприймаємо виключно через призму добра, бо все, що навкруг – події і люди, – не викликають у нас роздратування, весь простір – суцільна територія безпеки; а от дорослих, нас, дорослих людей, все навколо дратує – і бабці перестають раптом бути добрими старими жінками, перетворюючись лише на джерела чуток та повільні перешкоди на шосе; пісні дратують, бо це не наші улюблені пісні, та й взагалі все дратує. Але чому? От тут-то і виникає дивна відповідь, відповідь-загадка: коли ми – діти, то нікуди не поспішаємо, такого поняття, як запізнюватись, як плинність і конечність часу, для дітей не існує, зовсім не існує. Нас підганяють, намагаються втиснути в рамки, але ми, діти, нікуди не поспішаємо, ми не розуміємо, що це таке – час, ми нічого ще не знаємо про його обмеженість для кожного з нас, і від того ми й щасливі, думаємо про всіх людей навкруги лише добре і сприймаємо світ світлим. Натомість, дорослі люди весь час поспішають, їм завжди не вистачає часу, вони не встигають бути самими собою, вони бояться, що хтось зазіхне на їхній, відведений тільки їм, час, і від того дратуються, зневажають, комплексують і… Бо знають, що фізично обмежені в часі, обмежені.
   Важко навіть собі уявити, що такі різні категорії, як час та добро/зло, можуть перетинатися, впливати одне на одного, що усвідомлення сутності часу настільки марнує людську натуру.
   Познайомились вони два тижні тому. На базарі. Художник любив ходити на базар; він, помираючи від філософської нудьги, розшматований самотністю, отримував несамовиту насолоду від ходіння по людних рядах і спостерігання життя з «народного» боку. Дехто не любить базари: ненавидить натовп, штовханину, гамір, необхідність розмовляти з продавцями, антисанітарію, холод або спеку, дощ або сонце, воду і піт, бруд під ногами – так, але якщо порівняти з мертвими супермаркетами, з їхніми чергами до кас і несправжніми неїстівними пластмасовими харчами, то життя і справжність саме тут, на базарі. Базар художника надихав. І коли йому казали, що його народ мертвий і ні на що вже не здатний, від посилав опонента не туди, куди посилав у молоді роки, а саме на базар – наочно переконатися: якщо не заважати, цій країні принаймні голод точно не загрожує. Колеги, що інколи приїздили до нього з-за кордону, обов’язково мали екскурсію сюди. Перший же павільйон – м’ясний, з його запахом свіжини і величезною кількістю червоного м’яса, тушами тварин, свинячими головами, вухами, хвостами і ратицями, кілометрами всілякого сала – збивав гостей з ніг, шокував неприхованістю вбивства, хижацькою сутністю, жорстокістю людини в цілому, бо коли м’ясо на столі з акуратної вакуумної упаковки, то сумління і співчуття не прокидаються так жваво, інша справа – бачити, як м’ясо перетворюється на споживчий продукт безпосередньо з туш корів, телят, свиней, баранів. Подив, жах і захват гостей не мали меж; далі вони йшли в молочний павільйон, де життя відкривалося для них значно м’якшою стороною: свіжий сир, запашна бринза, густа сметанка і пахуче молоко, тепле, ще парне молоко тут лилося рікою. А масло?! Та вони зроду не бачили і не їли такого масла, справжнього, вершкового! А далі вже можна ходити рядами із овочами і фруктами, курми, качками, гусьми, індичками, всілякою зеленню – кропом, петрушкою, базиліком, зайти на медові ряди, посмакувати щільниками, наповненими золотою рідиною, а насамкінець упхатися до місця, де торгують усіляким дрібним крамом книжками, старими платівками, словом, нещодавнім минулим, прожитими роками, новітньою історією, яка ще може послужити майбутньому хоча б спогадами про дитинство. «Тут торгують спогадами про дитинство», – так він і казав.
   Бемоль забрела сюди, коли морози стали зовсім злими, і на цвинтарі можна було примерзнути хвостом до огорожі або склепу; на базарі серед живих людей та собак холоди давалися легше. Переживши зиму в картонних коробках, базарні собаки зустріли весну зі стриманим оптимізмом, одним жорстоким ворогом – холодом – стало менше. Проте інші вороги не дрімали.
   Бемоль на власні очі бачила, як страшно помирав Маленький Принц, і це не мало нічого спільного з її уявленням про смерть – легку і безболісну, наповнену розважливими коментарями дітлахів про ритуали і свіжі квіти. Вона завмерла, піджавши хвоста, поміж ящиками та товстими старими, вонючими ногами бабусь у товстих панчохах і дірявих шкарпетках, і трусилася там від страху.
   Поки Маленький Принц, блюючи і пускаючи піну, повз через міст у вічність, шерсть у неї на загривку стояла дибки – вона лише дивом не з’їла той шматок м’яса, лише дивом: Маленький Принц, на її щастя і своє горе, схопив його першим, як він завжди то звик робити, і чкурнув у натовп, тішачись майбутнім сніданком. А вона залишилася голодна. І жива. А потім Маленького Принца скрутило, і він побіг, кружляючи і кусаючи себе за хвіст, намагаючись зригнути, через весь базар помирати на місток. Вона обережно, на тремтячих лапах, трюхикала за ним, метрів десять позаду, і нарешті впала, безсила-перелякана, за ящики і ноги, забилася подалі від смерті, від жахливої смерті свого товариша, такого молодого і такого наївного, зовсім як колись рудий і смішний Боні. А потім Маленький Принц зістрибнув у річку і вічність, а люди, вгамувавши свою пристрасть до фотофіксації, потихеньку розійшлися, і вона роззирнулася і побачила перед собою сивого чоловіка в синій бейсболці з червоними літерами USA, довгих шортах кольору хакі і капцях на босу ногу, сірій футболці з надписом «Good morning, Vietnam!», на спині висів невеличкий наплічник, з якого стирчала ручка тенісної ракетки. Чоловік нахилився і почухав її за вухом. Від нього приємно пахло безпекою і домашнім молоком, певне, щойно вийшов із молочного павільйону. Сірі прозорі, дуже втомлені очі з червоною сіточкою на білках, але давно вона не бачила такого ясного погляду, останній раз – у дітей, у Олі; сиве довге волосся, зчеплене на потилиці в прокурений хвіст, але головне – руки, впевнені руки, впевнені акуратні ніжні рухи, такі приємні, начебто він працює все життя гладильником собак.
   – Що, мала, страшно тобі? – запитав чолов’яга, і собака жалібно заскиглив, начебто і дійсно відповідав на запитання. – Ходімо, дам тобі трохи спокійного життя, – і пішов, а вона попленталася за ним. А хіба мала кращий вибір?
   

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →