Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Суматранский кролик настолько редок и пуглив, что на языке живущих поблизости людей для него нет наименования.

Еще   [X]

 0 

Вітри сподівань (Кільченський Володимир)

Продовження роману «Присмак волі»!

Битва під Зборовом скінчилася нищівною поразкою польських шляхтичів та перемогою козацьких повстанців. Але невдовзі польський король починає збирати нове військо… Залишивши вдома кохану дружину, Іван Яровий вирушає в Переяслав. Він має небезпечне завдання: стати «вухами й очима» Богдана Хмельницького в серці Речі Посполитої – Варшаві. Дорогою козак рятує від розбійників шляхетну панну. Її вдячній родич пропонує Івану вступити до нього на службу. Оце так вдача! Тепер Іван – довірена особа багатого пана та… козацький шпигун у ворожому стані…

Год издания: 2015

Цена: 93 руб.



С книгой «Вітри сподівань» также читают:

Предпросмотр книги «Вітри сподівань»

Вітри сподівань

   Продовження роману «Присмак волі»!
   Битва під Зборовом скінчилася нищівною поразкою польських шляхтичів та перемогою козацьких повстанців. Але невдовзі польський король починає збирати нове військо… Залишивши вдома кохану дружину, Іван Яровий вирушає в Переяслав. Він має небезпечне завдання: стати «вухами й очима» Богдана Хмельницького в серці Речі Посполитої – Варшаві. Дорогою козак рятує від розбійників шляхетну панну. Її вдячній родич пропонує Івану вступити до нього на службу. Оце так вдача! Тепер Іван – довірена особа багатого пана та… козацький шпигун у ворожому стані…


Володимир Кільченський
Вітри сподівань


   © Гузенко В. А., 2015
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

   ISBN 978-966-14-9720-6 (fb2)

   Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

   Електронна версія створена за виданням:

   Кільченський В.
   К39 Вітри сподівань: роман / Володимир Кільченський. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 480 с.
   ISBN 978-966-14-9287-4

   Дизайн і ілюстрація на обкладинці Юлії Дзекунової

Весілля в Михайлівці

   – Хотів всіх прохати, щоб допомогли поставити хатину десь неподалік від твого обійстя… Поряд воно було б краще.
   Андрій погодився і запропонував обрати місце побіля його недобудованої оселі, пообіцяв поговорити про це зі своїм тестем, селищним старостою Михайлом Олійником.
   Ішли до своєї садиби, жваво обговорюючи будівельні роботи. За вечерею Андрій оголосив родині про бажання Грицька оженитися і про те, що треба готуватися, щоб іти сватати Євдокію Троян. Почали, жартуючи, обговорювати, як би краще обставити сватання, і допізна у дворі Підлужних точилися розмови та лунав сміх.
   Після перемовин з Грицьком Андрієві додалося турбот і клопотів. Життя завертіло всіх. Андрій з Яремою зголосилися бути сватами, і Даринка з матір’ю Тетяною готували їм відповідну одіж. І от, нарешті, напередодні сватання вони вже приміряли сватівські обновки. Для більшої поважності їм прилаштували вуса з прядива, а в руках вони тримали чималі патериці. Даринка залишилася задоволеною оглядинами, і після настанов матері на завтрашній день почали лаштуватися до сну.
   Андрій з Даринкою довго лежали, пригадуючи власні заручини, а синок Миколка, радіючи з того, що його не примушують спати, вовтузився біля них. Давно вони не відчували себе такими щасливими та безтурботними, і обоє бавилися своїм первістком. А він так захопився веселощами: то сідав батькові на голову, то грався в піжмурки під ковдрою. Коли вже навтішався, то, примостившись поміж батьками, поринув у дитячі сни.
   У неділю, по обідній порі, у дворі Підлужних зібрався сватівський гурт, щоб іти до Троянів. Тимко Дубовик з Орисею одягнулися в найкраще вбрання і були підтримкою Андрієві та Яремі при сватанні. Зате Петро з Варварою нап’яли на себе мисливське лахміття і довгими «рушницями» наводили острах на дітей, які крутилися навколо. Петро, вдаючи із себе розгніваного мисливця, залякував малечу, а та з криками розбігалася навсібіч.
   Нарешті гомінкий гурт вибрався з двору і під калатання бубна та підсвистування сопілки подався сватати Євдокію. З веселощами дісталися до садиби Троянів. У двір увірвалися Петро з Варварою та почали нишпорити по обійстю, примовляючи, що десь тут сховалася дуже гарна, граційна куниця. Підняли такий лемент, що з хати повибігали рідні Євдокії, а вона сама злякано визирала з-поза спин своїх батьків. Тут, утихомиривши «мисливський гурт», наперед вийшов Ярема і почав оповідати, чого це вони сюди заявилися:
   – Ми люди свої, з кутка Березанського, а сьогодні впала пороша. По сніговій пороші добре видно сліди і птаха, і звіра! От ми йшли та йшли, а назустріч – князь. Погнався він за куницею та й загубив її слід, а ми почали приглядатись, до вашої хатини наближатися. До дверей слід привів. Признайтеся, чи у вас живе куниця – красна дівиця? Видно, що цей звір пішов у ваш двір, а тоді – в хату. Тепер нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Кажіть швидше – віддасте чи нехай підросте!
   Батьки переглянулись і заспішили до хати – питати доньку про згоду до заручин. Досить швидко вийшли і запросили сватів до світлиці. Андрій простягнув батькові Євдокії хліб-сіль. Каленик Троян, прийнявши хлібину, поцілував її та поклав на стіл. Заграли музики, і під схвальні вигуки гурту сватів Ярема вивів наперед Грицька, який від хвилювання розчервонівся, немов півнячий гребінь. Батько Каленик підвів Євдокію, і Ярема, правицею тримаючи руку Грицька, з’єднав її з рукою дівчини. Каленик Троян, побачивши, як розквітла в посмішці його донька, закликав Євдокію пов’язувати рушниками сватів. Андрій з Яремою пов’язали один одного з правого плеча під ліву руку, а Грицькові Євдокія заткнула червону хустку за пояс. Нарешті Трояни запросили дорогих сватів сідати до столу, пригоститися. Молоді сіли разом, Євдокія примостилася праворуч від Грицька, і їм першим налили вино в одну чарчину. Андрій піднявся і виголосив такі бажані для молодих слова – про швидке вінчання їхньої пари та щасливе життя разом. Грицько підняв чарчину і, надпивши половину, віддав Євдокії. Свати завели веселу пісню:
У садочку дві квіточки
На сватанні були,
На сватанні були
Та горілочку пили.
За малую та часиночку
Найшли собі та родиночку.
Перша квітка – то ж наш Гриць,
Другая квіточка – то ж Євдокієчка.
На сватанні були,
Мед, пиво пили.

   Отримавши хлібину від батьків Євдокії, Андрій піднявся з-за столу, і всі веселим гуртом, співаючи та пританцьовуючи, подалися до садиби Підлужних. Там, побіля воріт, зібралася вся родина, надійшло й чимало люду з ближніх осель. Дітвора вибігала назустріч веселим сватам, і вони, пов’язані рушниками, наблизилися до двору. Грицько йшов поміж сватами зі щасливим обличчям, а червону хустку, даровану Євдокією, накинув собі на шию. Звісно, що всі здогадалися про вдале сватання, тож радісними вигуками вітали нареченого.
   Угомонившись від загального ґвалту, зайшли до хати, і мати Тетяна почала радитися, чим може ущедрити свою обраницю їхній Грицько. Дійшли згоди, що Грицько обдарує Євдокію до шлюбу каблучкою, а сім’я Підлужних підсобить ще й червоними чоботами, які Андрій взимку привіз із Чигирина.
   Мати Тетяна готувалася до Грицевого весілля, неначе то було свято її рідного сина, та все примовляла:
   – Не було статків справити весілля Андрійку – так хоч сиротині Грицькові підсобимо. Нехай пам’ятає все життя турботу Підлужних… І батько би так діяв…
   Чоловіки також були під впливом майбутнього весілля, і Андрій «запалив» Грицька з Яремою навідатись до самарських лісів – вполювати якусь звірину до столу.
   Всі господарські питання відкладалися, і мисливці з ранку до вечора готували сильця для птахів, виливали кулі на кабана, а стріл було вже у кожного – по два сагайдаки. Грицько все погрожував забити тура або ж лося, але Андрій, поглядаючи на нього, покрутив головою, промовив:
   – Грицю, батько б не дозволив цього робити. Досить нам буде і трійки веприків, а може, ще й великі попадуться… А птаха в торби наберемо – скільки захочеш.
   Так, лаштуючись до полювання, дійшли згоди щодо того, яку звірину братимуть. Серед тижня впрягли до воза застояного Буйка і поночі виїхали до Самари. Андрій пам’ятав шлях, і при світлі місяця околясом[1] знайшли заповідні місця батька, Федора Підлужного, та Устима Дубовика. Швидко розпрягли Буйка і, стриноживши Яремину Зірочку та Грицевого Янгола, почали хутко розвішувати сильця на тетерів, стрепетів, а там – яка птиця попаде, то також піде в торбу. Залишивши Грицька побіля силець, Андрій з Яремою почали пробиратися до заплави, куди вранці полюбляють ходити до водопою кабани. До сходу сонця встигли облаштувати засідки і домовилися, що стрілятимуть лише тоді, як на виду буде гарний виводок.
   Ранок приніс пташине різноголосся, яке зі сходом сонця сплелося з різноманітним клекотанням всього живого, що могло озиватися в лісі та на прибережжі Самари. На плесо, обачно облетівши його по колу, граційно сіли білі лебеді та почали якось вміло, лагідно общипувати одне одного, не забуваючи при цьому раз по раз сплітатися довгими шиями. Чорногузки та гуси снували зі своїми виводками, завзято пірнали, добуваючи собі харч. Малеча також увесь час поринала і, кумедно махаючи над водою лапками, щось там виловлювала своїми дзьобиками. Раптом вся живність на плесі сторожко завмерла, всі почали поспішати подалі від тієї ділянки берега, де зробили засідку хлопці. Обидва бувалі вояки зрозуміли, що на берег прийшли якісь великі тварини, добре було б, аби чималий виводок вепрів. І от з’явився із-за оситнягу вожак і, недовірливо втягнувши в себе повітря, зник. Через декілька хвилин до десятка вепрів, наздоганяючи один одного, наблизились до заводі та почали брьохатися побіля берега, каламутячи воду.
   Андрій вибрав ближчого до себе підсвинка і, прицілившись, вистрелив. Швидко схопив другого пістоля, встигнувши вибрати ще одну ціль, – і ще раз вистрелив. Тепер тільки лук був йому вірним помічником. Підлужний, прилаштувавши стрілу, запустив у підраненого підсвинка, що намагався сп’ястися на ноги та врятуватися втечею. Андрій чув і постріли Яреми, проте в полі його зору була тільки своя здобич. Друга стріла не знадобилася. Роблячи спроби підняти голову, тварина стрепенулася і затихла. Все живе, що було в цей час поблизу і могло уже літати, – злетіло і неслося подалі від небезпечного місця понад очеретами, розсікаючи крилами вранішнє повітря. Ті птиці, які були з виводками, немов з допомогою якоїсь потужної сили, вмить опинилися в густому очереті. Птаство, що виспівувало у прибережному лісі, замовкло, боячись виявити себе. Решта зі свинячого виводка, ті, котрим поталанило, чимдуж неслися звідси, де пахло смаленим і навкруги лунав останній вереск їхніх родичів.
   Андрій підбіг до двох підсвинків. Один з них, косячи ногами, ще видавав схлипи, і тоді мисливець одним помахом ножа довершив свою справу. Неподалік порався Ярема. Привітно махнувши Андрієві рукою, він показав на двох забитих тварин.
   – Давай мерщій повитягуємо їх на пагорбок і освіжуємо туші, а вдома вже обробимо як слід! – весело прокричав Андрій і накинув петлю на ногу тварини.
   Перетягнувши туші підсвинків, хлопці почали порати їх по-мисливському. У кабанчиків повирізали в першу чергу сечовики, аби м’ясо не взяло на себе неприємні запахи, потім хутенько обдерли шкури. Андрій поспішав і в першої тварини наробив зайвих порізів. Тут Ярема не витримав і незадоволено зауважив:
   – Ти, Андрію, не швиди[2]… Як зіпсуєш ще одну, то сам ходитимеш на полювання!
   Робота наближалася до завершення, і треба було підганяти воза поближче. Андрій взявся за цю справу, а Ярема залишився на чатах побіля освіжованих тушок. Зненацька почувся переляканий крик, і Ярема, схопившись на ноги, побачив, як до нього з усього духу несеться Грицько, а за ним – здоровенний кабан-сікач. Ярема було намірився кинутись до пістолів, але вони лежали на чималій відстані. Єдине, що він встиг крикнути Грицькові:
   – На дерево! На дерево, хутчіш! – і кинувся сам до невисокого дубка.
   За одну мить забрався на гілку і побачив, що Грицько вже також на дереві і, не зупиняючись, пнеться ще вище. Кабан зупинився перед деревом, якусь мить повагався і стусонув головою об стовбур. Побачивши, що його ворог лізе ще вище, розігнався і вдарив лобом ще раз. Грицько зойкнув і, вхопившись обома руками за стовбур, «прикипів» до нього. Напевне, цей мстивий кабан докумекав, що його кривдник недосяжний, і, зло копирснувши землю іклами, щез, неначе його й не було.
   Ярема почав обережно злазити з дерева і, упевнившись, що сікача не видно, хутко кинувся до зброї. Ухопив пістолі і підбіг до дерева, на якому знайшов прихисток Грицько.
   – Грицю! Чого це ти прилип до того гілляччя?.. Ану злазь з дуба, допомагатимеш тягати здобич до воза, он Андрій іде!..
   Грицько здивовано дивився вниз, мабуть дивуючись, що кабан заговорив людською мовою, а тоді все ж таки признав Ярему, нехотя почав спускатися з дерева. Внизу його з радісним сміхом зустрічав товариш і, простягнувши руку, допоміг спуститися на землю.
   – Яремо! Ти що ж кабана не бачив?.. Він ледве дерево не звалив, – з хвилюванням промовляв Грицько, все ще озираючись навкруги.
   – Та не було тут ніякого вепряки… Пробіг тільки-но байбак, як чолов’яга завбільшки, – пробував жартувати Ярема.
   Проте Грицько на його просторікування не повівся, і обоє розреготалися з недавньої події.
   Андрій зупинив біля них воза і, підійшовши, нерозуміюче дивився на друзів, що від реготу хапалися за животи.
   – Що це з вами? Ви отак всю дичину порозганяєте, – сердито зауважив Андрій.
   – Та вже йдемо, йдемо, Андрію… Це ми із сікача глузуємо, що не вдалося йому женихові під зад дістати… – весело промовив Ярема.
   Підійшовши до здобичі, розвантажили її на віз.
   Швидко дісталися до місця розставлених силець та тенет. Наближаючись, почули лопотіння крил і жалібне різноголосся птиці. Грицько, почувши, що в розставлені ним тенета зловилося багато птиці, зраділо вигукнув:
   – І я щасливий на лови! А торб досить? Погляньте, он скільки набралося!
   На ходу дістаючи торби, кинувся до силець – вибирати свою здобич. Зібрали все, що попалося величеньке, а малечу – випустили на волю. Грицько випускав та все примовляв:
   – Лети, нагулюй ситі, а восени спіймаєшся! Підростай ще!..
   Нарешті зібралися у зворотний шлях. Андрій попереду на возі, а хлопці – верхи позаду. Затягнули пісню:
Ой лугами йдемо,
Берегами йдемо.
Пасуться качата,
Гей, пасуться качата.
Ой туди ж ми йдемо,
Ой туди ж ми йдемо,
Де гарні дівчата,
Ой де гарні дівчата.
Ой туди ж ми йдемо,
Ой туди ж ми йдемо,
Де грають музики,
Ой де грають музики.
Ой туди ж ми йдемо,
Ой туди ж ми йдемо,
Де нас вірно люблять,
Та де нас вірно люблять…

   Удома чималенька сімейка почала обробляти здобич. У діжки складали кабанятину, пересипаючи щедро сіллю, а Даринка на кожний прошарок шматків м’яса розтрушувала посічений лист хрону та щавель, приговорюючи при цьому: «Щоб солилось, умлівало і зимою нас живило, щоби нечисть не торкнулась та до печі повернулось!»
   Ярема, допомагаючи Даринці, посміхався з її замовлянь, а коли половину справи зробили і посідали на перепочинок, запропонував на вечір влаштувати вечерю по-козацькому. Старший Миколка зголосився погукати Тимка та родину ковалів. Після домовленості про вечерю Ярема заходився побіля м’яса, готуючи його до вживання. Домашні насміхалися над його стараннями, але хлопцеві було байдуже. Невдовзі обсмажене на пательнях м’ясо вже булькало в казанах. Ярема повернувся з грядів, несучи пучки трав. Він заявив заготівникам, що незабаром на них чекає незвичайна вечеря.
   Даринка з матір’ю Тетяною заходилися розстеляти під грушею квітчасті рядна. Коли закінчили домашні справи, прийшли гості. Під деревом вмостився чималий гурт, аби посмакувати дичиною. Андрій з Яремою взялися частувати гостей, не дозволяючи клопотатися Даринці.
   – По-козацькому – так по-козацькому, частуйтеся… Ми сьогодні Грицька будемо у приймаки виряджати, – весело сповістив Андрій. – Влаштуємо йому співки, а після вінчання, з понеділка, Грицько піде наживати добро у Троянів.
   Гості та господарі з розумінням кивали головами і посміхалися, а після розповіді Яреми про втечу від кабана глузували з хлопців, проте і хвалили за кмітливість.
   Почали цигикати двоє музик, і малі та великі ставали в коло та витанцьовували навколо Грицька, а він – поважно підкрутив вуса і пішов навприсядки.
   Орися затягнула веселу пісню, під яку легко танцюється гуртом, і подруги дружно підхопили:
Дощик, дощик
Капає дрібненько.
Я думала, я ж думала:
Запорожець, ненько.
Я думала, я ж думала:
Запорожець, ненько.
Коли б знала, коли б знала,
Відкіль виглядати,
То б найняла, заставила
Стежку промітати.
То б найняла, заставила
Стежку промітати.
Аж він іде, аж він іде,
Ступає дрібненько.
То ж то милий, то ж то любий,
Дивітеся, ненько!
То ж то милий, то ж то любий,
Дивітеся, ненько!
Дощик, дощик
Аж із стріхи капотить, –
Розсердився мій миленький,
Аж ногами тупотить.
Розсердився мій миленький,
Аж ногами тупотить.
Розсердився, розгнівався
Мій милий на мене,
А як гляне – серце в’яне
І в нього, і в мене.
А як гляне – серце в’яне
І в нього, і в мене.

   Даринка, тримаючись за дужу правицю Андрія, також летіла по колу разом з усіма і щасливо сміялася, раз у раз зиркаючи у бік чоловіка. До Грицька в коло повибігала малеча – і давай витанцьовувати на його манер. Люди дивилися на вихиляси дітвори, з кола танцюючих долинали підбадьорливі вигуки та сміх.
   Втомившись, Грицько зробив спробу вислизнути з кола, та де там… Ярема вимагав з нього парубоцьку відступну, і довелося Тетяні Підлужній задовольнити Ярему склянкою оковитої.
   Гуляки поступово полишали дворище Підлужних: малечу час було вкладати спати. Даринка з Андрієм запросили всіх до затону – посидіти біля вогнища і поспівати пісень, як колись було на вечорницях. Веселим гуртом рушили до затону і, швидко розпаливши багаття, повсідалися навколо. Кожна молода жіночка прихилилася до свого чоловіка, і Орися затягнула:
Ой чия то черешенька, чия то вишня,
Ой чия то дівчинонька на вулицю вийшла?
Ковалева черешенька, ковалева вишня
Ковалева дівчинонька на вулицю вийшла.
– Ой дівчино, дівчинонько, я ж в тобі кохався,
Щоб ти мені одказала, я й не сподівався!
Ой дівчино, дівчинонько, що ж маю робити,
Що ні тебе забути, ні без тебе жити?!
– Ой є в мене таке зілля нижче перелазу,
Як дам тобі напитися, забудеш відразу.
– Буду пити, буду пити, краплі не упущу,
Хіба тоді тя забуду, як очі заплющу.

   Довго цього вечора чулися співи і долинали далеко – аж до Самарських лісів. Коли молоді люди радилися, яку далі почати пісню, то чули співи з іншого боку селища, і їхній гурт заводив нову. Гарно було на душі в Андрія і Даринки, котрим опісля повернення козака з війни не доводилося довго бути на гульках через родинні клопоти. Щастя спільної близькості відчували всі жіночки, і кожна з любов’ю притискалася до свого чоловіка, відчуваючи значимість їхньої пари в гурті.
   Наспівавшись досхочу, почали прохати Ярему розповісти про їхній торішній похід з військом Богдана. Ярема розповідав майже без вигадок, а якщо було непереливки козакам, то говорив, що Андрій у той час був в іншому місці, і Даринка полегшено зітхала та торкалася устами руки чоловіка, що надійно обіймала її за плечі.
   Розходилися пізно – під тьохкання соловейків, тріскотіння цвіркунів та різноголосся інших істот, що влаштовували свої співки людям у відповідь.
   Вранішній суботній день приніс у родину Підлужних цілу низку передвесільних турбот та клопотів. Грицько навісив Яремі на шию торбу з калачами, і вони удосвіта мотнулись по сусідах та рідні – запрошувати до садиби Підлужних на весілля, яке має відбутися у неділю.
   Ближче до полуденної пори Грицько, Андрій та Ярема спорудили столи і до вечора встигли закінчити покрив над кабицею. Увечері дітлахи носилися по двору, радіючи новим хованкам.
   У неділю, перед виходом до церкви, Грицько чекав появи дружків. Час від часу посилав Миколку подивитися, чи не йде весільний почет з парубків. Та ось залунали веселі вигуки дітлахів і до двору ввалилося з десяток парубків. Андрій розподілив поміж хлопцями їхні повинності і наостанок іще раз оглянув Грицька та старшого дружка Ярему. Потім благословив хлібиною Грицька на заручини, а мати Тетяна перехрестила хлопця іконою – замість кровних батьків. Грицько чемно вклонився.
   Минуло декілька хвилин, і увесь потішний гурт попрямував до церкви. Туди вже наближався і весільний супровід Євдокії. Два гурти, зустрівшись на вигоні напроти церкви, сипали один до одного жартами.
   Та тут закалатав дзвін, і всі швидко вгомонилися, а Грицько, взявши Євдокію під руку, повів її до церковної брами. Всі зайшли до церкви і стали позаду молодят, затамувавши подих, чекали бажаного дійства. Ярема під час таїнства вінчання тримав над правим плечем молодого хлібину, а дружба над лівим плечем Євдокії – намітку. Під час обряду молоді ходили по колу, а Ярема зі старшою дружкою Веклою невідступно йшли за ними, виконуючи повинність обряду.
   Нарешті затихли церковні хори, і отець Роман, радісно привітавши молодих зі шлюбом, дозволив прилучитися решті присутніх, і вже за мужем та жоною всі почали виходити з церкви. По дорозі дівчата заспівали своїй подрузі прощальну пісню і, забравши Євдокію від Грицька, повели її до батьків. А молодий у супроводі свого почту попрямував до весільного зібрання в Підлужних. Після привітань та пригощання гостей захмелілі парубки загули, немов джмелі, налаштовуючись іти за молодою. Ще більший весільний поїзд у супроводі музик та парубків, які завзято танцювали, рушив до обійстя молодої. Та не дрімали і в таборі Євдокії. Далеченько від двору повиставляли свої пікети і не пропускали бояр нареченого, вимагаючи відступну.
   Та у Грицька хлопці були не з лякливих, тож, швидко звільняючи шлях нареченому, доправили його до хати молодої. Отут усе й почалося: перед двором стояв віз, обплетений мотуззям, який мав зупинити прибульців. Тут уже Грицьковим боярам стало непереливки, і вони розпочали мирні перемовини з прибічниками молодої. Два штофи оковитої допомогли «взяти» перепону, і Грицько таки побачив свою Євдокію, що під пильним братовим оком сиділа на покуті, невесело опустивши голову.
   – Не віддам тобі рідну сестру, працьовиту господарочку, всьому двору впорядницю! – викрикував менший брат Мусійко, напучуваний товкмачами.
   Тут Ярема не витримав і, відсторонивши Грицька, зухвало глянув довкола та гучно мовив:
   – Віддайте Євдокію по-доброму, у нас Грицько знаний козак, негоже збиткуватися над ним… От розгніваєте хлопця, то піде іншої долі шукати, аж до самого Низу!
   Тут брат Мусійко, злякавшись Яреми, почав просити за сестру трішки грошей. Заходився кланятися, тримаючи стару кучму, аби в неї кидали монети. Ярема, попорпавшись в жупані, дістав якісь гроші і недбало поклав у кучму. Ті, хто стояв ближче до Мусія, заґелґотали, немов гуси, побачивши, що за таку гарну молоду мало платять. Тоді бояри заходилися вишкрібати з кишень якісь мідяки і кидати в кучму Мусія. Та коли почали страмити молодого за незначний куш за молоду, Грицько витяг цілу жменю монет, не менше одного злотого, і, поторохтівши ними трохи, віддав Мусійкові. У гурті почулися задоволені вигуки, а Євдокія зі щасливою посмішкою піднялася, простягнула назустріч Грицькові обидві руки та приступила до нього. Тут уже бояри, побачивши, що справу владнано, кинулися обійматися та брататися один з одним, а дружки затягнули пісню:
Ой рясна, красна в лузі калина,
А ще красніша в нас Євдокія.
По двору ходить, як місяць сходить,
В сінечки прийшла, як зоря зійшла.
В хату прийшла, пани стрічають,
Пани стрічають, шапки здіймають,
Шапки здіймають, молоду питають:
Чи ти царівна, чи королівна?
Ти ж не царівна, не королівна,
А Грицеві, мужу, – жона благовірна!

   Батько Каленик, зв’язавши рушником руки молодим, повів їх до заздалегідь приготовленого місця за столом, на якому світився коровай та височіли гілки дивня, обплетеного стрічками.
   Добряче пригостившись у молодої, захмелілі парубки забажали повернення до нареченого разом з молодою жоною. Мати Євдокії Клавдія пригорнула до себе доньку, і сльози рясно бризнули з материних очей, а батько Каленик, тупцював навколо них, не знаючи, кого втішати. Бояри Грицька підкотили поближче до молодої діжку і крутилися побіля Євдокії, яка стояла в обіймах матері, наполягаючи на знятті весільного вінця та розплітанні коси. Добросерді жіночки покрикували на метушливих бояр, примовляючи при цьому: «Та хай же вона хоч побіля матері натішиться, дайте хоч сльозам відлитися. Хай ще упивається батьківськими подихами, у жіноцтво дитина йде!..»
   Але вже і Євдокіїні дружки накрили діжку кожухом та почали приспівувати, готуючись розплітати косу. То там, то тут було чути суперечки – одні хотіли ще милуватись молодою, а інші вже почали ділити коровай та наполягати на одяганні очіпка[3].
   Нарешті дружки, взявши за плечі Євдокію, підвели її до діжки та завели пісню, а молода слухняно схилила голову та оплакувала свою долю. Спочатку чулися притихлі голоси – спів про долю невістки, а коли зняли весільний вінець, дівчата заспівали на весь голос:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була?
Взяли ж мене поламали
І в пучечки пов’язали –
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Чи я в полі не травиця була,
Чи я в полі не зелена росла?
Взяли ж мене покосили
І на сіно посушили –
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав’язали –
Така доля моя!
Гірка доля моя!

   Розплели косу, і приданка Євдокії, взявши з піднесеного барильця трішки меду, розтерла його в долонях і злегка провела по розпущеному волоссю молодої, аби завжди солодкою та любою була для чоловіка. Старша дружка Векла почала одягати жіночий очіпок, а молода, стусонувши головою, зірвала його. До неї підскочили дружки та взялися умовляти одягнути очіпок і зробити поступ у жіноцтво, але і вдруге Євдокія зірвала його. А коли втретє Векла одягала очіпок, умовляючи та голублячи молоду, Євдокія скорилася, випрямила голову і дозволила зібрати волосся в жмут.
   Мати Євдокії знову заголосила за своєю донькою, і, співчуваючи їй, заголосили сердобольні бабці та молодиці. Та вже плач не допоміг, молода вирушала в дім свого судженого Грицька. Під веселі пісні дівчат та парубків, калатання бубна та гру музик Євдокію повели за ворота до Грицькового воза, а позаду дружки несли торби з приданим, а брати тягли чималу скриню. Весільний гурт з боку Євдокії вихваляв молоду та багатий посаг, що вантажили на воза. Побіля воза вже гордовито гарцював на своєму Янголі Грицько, а Андрій вичікував на вірному Орлику, доки молода всядеться на воза. Брати підняли Грицькову жону і посадили поряд з багатим посагом. Візник підстьобнув коня і повіз молоду до обійстя Підлужних. У дворищі Троянів здійнявся жалібний ґвалт, а вірні дружки, обступивши віз, проводжали свою подружку до її судженого. За возом йшли ще ті, хто бажав почастуватися на весіллі в Підлужних, а дехто з молодших витанцьовував на козацький лад з присядками та різними вихилясами. Щасливий Грицько раз у раз поглядав на свою Євдокію, а якщо хтось із молодиків підступався близько до воза, завзято покрикував:
   – Не кушпельте побіля молодої, гультяї!
   Ярема відтісняв захмелілих гуляк, щоб тупцювалися подалі від Грицькового «скарбу».
   Під’їхали до воріт двору Підлужних, і Грицько, віддавши повід Янгола Миколці, взяв з воза на руки кохану Євдокію і поніс її під схвальні вигуки бояр. Хтось кинув Грицькові під ноги куль із запаленою соломою, і він, переступивши оте диво, вніс молоду до дворища. Тут його з хлібиною чекала Тетяна Підлужна. Молоді вклонились їй, поцілували хліб і, відламавши по шматочку, пригостили одне одного. Захмелілі гості кинулися вітати Грицька та Євдокію. Весільні подарунки складали у короб, який заздалегідь приготував Андрій. Коваль Петро з Варварою пригощали оковитою гостей, що підходили з подарунками, наливаючи у чарки з чималої сулії.
   Угомонившись, гості повсідалися до столу – частуватися, намовляючи при цьому слова про гарне подружнє життя в майбутньому. Молоді підіймалися, кланялись добродіям і припрошували частуватися далі. Весільний день закінчувався, і Даринка з матір’ю Тетяною готували ліжко для молодят у хатині, а всі Підлужні мають ночувати у дворищі. Цьому дуже раділа дітвора і допомагала Андрію з Яремою застилати – кому в клуні, а кому і під зорями на дашку над прив’язом коней. Гості з настанням сутінок виходили з двору. Тетяна провела молодих до їхнього ложа у світлиці, встеленого польовими травами та квітами. На стінах також висіли букетики з різнотрав’я, тож так звабливо пахло чебрецем, м’ятою та деревієм… Молоді повинні були спати головою до півночі, і коли Євдокія покрила ліжник квітчастим покривалом та дістала зі свого посагу подушки з вишивками на наволоках, Даринка обійняла її, і всі тихцем полишили молодих наодинці зі скороминущими чарами медової весільної ночі.
   Наступного дня зранку у дворищі Підлужних не було чути вереску свиней, реву рогатої худоби та бекання овець. І не тому, що домашня живність була такою розумною чи не прагнула набити кормом свої утроби. Про тварин подбали ще вдосвіта мати Тетяна та її працьовитий син. Вірний побратим Ярема і той ще безтурботно спав, розвалившись на піддашші покриву для коней, а Андрій тим часом уже порався зі своїм господарством у догоду молодятам, аби худобина не потривожила їхнього солодкого сну.
   Сонце вже добряче припікало, коли сімейка почала прокидатися та братися до справ. Андрій заходився верховодити у дворі, готуючись до скорої появи гостей, щоб почастувати їх сніданком, а молодих – медом.
   – Ставте скоріше снідання… От-от заявиться рідня Євдокії з перезвою[4], а в нас на столах мухи сидітимуть! – нервував Андрій, підганяючи рідню.
   На порозі з’явилися Грицько з Євдокією, і мати Тетяна, забравши молоду жону, повела її причепурювати, а Грицько щасливо посміхався та сновигав по двору.
   – Ти, Грицю, не никай туди-сюди, а кажи: чи будемо вивішувати вашого сімейного прапора! – спробував приземлити його Ярема.
   На те Грицько тільки махнув рукою, мовляв, робіть що хочете…
   Біля двору заторохтів віз і почувся галас багатьох людей. Андрій заспішив назустріч раннім гостям, що явилися з перезвою, і двір наповнився сміхом та калатанням бубнів.
   – Та й ранувато вас дідько припер… Ми ще не розпитали молодих, як їм лежалося, і прапора ще не зіп’яли на клуні, – удавано сердито вигукував Ярема.
   Перезванці лише посміхалися.
   Жіночки кинулися розшукувати Євдокію, аби пригостилася вареничками з медом, та, узрівши першим Грицька, почали пхати до його рота вареники та годувати медом з ложки. З хатини вийшла причепурена Євдокія. Грицько, хутенько взявши її під руку, повів до столу.
   – Присідайте, шановні перезванці! Скуштуйте і нашого сніданку… Молода готувала – нічку не спала! – веселим голосом почала запрошувати мати Тетяна.
   У післявесільних турботах непомітно злинув тиждень. Суботнього дня прийшла родина Троянів, і завели розмову, аби молода пара переїздила жити до них. Євдокія сяяла від радощів, що знову опиниться у рідній хаті, та ще й з коханим. Грицько, як і належить, противився, щось говорив про спорудження власної хати, та все ж згодився побути деякий час у приймах у Троянів.
   Увечері того ж дня перевезли молоду сім’ю до нареченої. Андрій з Яремою повернулися до свого двору, а тут всі занудьгували… Навіть малий Миколка і той не дошкуляв нікому, а сидів тихенько побіля ніг Дарини, не розуміючи, куди поділися Грицько з Євдокією…

Перемир’я

   З початку 1649 року в Україні настало деяке затишшя, і тривало воно десь до початку літа. По містечках і селах до козаків і тих селян, що брали участь у повстанні під проводом Хмельницького, відчувалася велика повага з боку людей. Вони мали право бути вільними господарями. Власники наділів землі могли користуватися ще й найманою працею. Ті, хто хотів взяти землю і міг її обробляти, брали наділи і навесні засівали з великою надією підправити своє матеріальне становище. Існував договір з кримським ханом про ненапад татарських орд на Україну – у зв’язку із союзницькими зобов’язаннями в боротьбі проти Речі Посполитої. Це був щасливий проміжок часу в Повстанській війні, що почалася 1648 року. Та польський король Ян Казимир і не думав дотримуватися умов мирного договору і вже з весни почав збирати військо для продовження війни з Хмельницьким.
   Богдан, маючи скрізь «вуха та очі», довідався від своїх людей, які були навіть у Варшаві, в оточенні короля, про такі підступні наміри. Може, тепер і жалкував Хмельницький, що не послухав своїх радників і відмовився йти на Варшаву, хоча передбачав брехливість обіцянок короля під час облоги Замостя.
   В Україні взимку перебували комісари від короля, проводилось узгодження кордонів підвладних територій, кількості реєстрових козаків. З великими потугами уклали перемир’я до Трійці 1649 року. У ці часи на свідомість Богдана Хмельницького, його уявлення про боротьбу українців за своє визволення мав чималий вплив Патріарх Єрусалимський Паїсій. Він висвятив його на титул руського князя і благословив на створення незалежної православної Української держави. Гетьман тоді вже відкрито висловив перед членами польської комісії і її головою, воєводою Адамом Киселем, думку про звільнення від Речі Посполитої. Він зауважив, що досі воював через заподіяння кривди йому особисто, а тепер – воюватиме за весь український народ, за незалежність і самостійність. Окрім цього, святий Патріарх Паїсій вінчав Богдана з молодою дружиною, очистив його від гріхів і причастив дарами Господніми, цим самим високо підняв дух гетьмана та його впевненість у собі.
   Хмельницький всіляко відтягував переговори з комісією і готувався до війни, щоб розхитати підвалини польської держави і вже остаточно перемогти Річ Посполиту. Одночасно з приготуваннями до нової війни він вів переговори з іноземними правителями. Від зими цього року Богдан посилив дипломатичну активність. Велося активне листування з царем Московії про виступ його військ проти Литви, де на той час володарював князь Радзивілл. Саме він пізніше і виступив проти Хмельницького на боці Польщі. Трансільванському князеві також було запропоновано стати союзником Хмельницького, але той ухилився від пропозиції, аргументуючи непідготовленістю до ведення війни.
   Запросив допомоги й у Османської імперії, аби проти Польщі виступили татари на чолі з Тугай-беєм. Коли Московське царство відмовилося підтримати гетьмана, то навесні він розіслав по всій Україні універсали про збір війська на війну проти Речі Посполитої. А доки військо з усіх куточків України збиралося до Чигирина, гетьман вів перемовини з воєводою Киселем, які мали відволікти його, запевнити у швидкому зборі нової комісії. Проте Кисіль знав про всі приготування Хмеля, бо ж мав при ньому шпигуна Смерковського, якого згодом викрили. На Волині ще з зими вирували криваві сутички поміж козацькими полками, котрі стояли на лінії перемир’я з військами Вишневецького, Лянцкоронського, Корецького.
   В останні дні травня 1649 року польські війська зосередилися в районах Купелі, Ізяслава, і полковник Степка здійснив бойовий похід по Волині, виснажуючи разом із загонами селян-повстанців війська Фірлея та Лянцкоронського. Як і передбачав мобілізаційний план Хмельницького, на кінець травня вже зібралося військо, яке разом з допоміжними силами складало майже двісті п’ятдесят тисяч людей. У кінці травня під Чигирин прибули татарські загони, і Богдан вирушив з величезним військом до Білої Церкви. Різношерсте військо складали воїни Іслам-Гірея, в якому були і одягнені у незвичні строкаті сорочки кримські горці, що мали величезні сагайдаки зі стрілами на спинах, і ногайці у своїх кожушаних шапках, вірні хранителі звичаїв предків ще з часів Батия. Прийшли на клич Богдана і п’ятигорські черкеси, ще не бачені козаками, буджацькі татари – найближчі сусіди Правобережжя. Якась кількість донців примкнула до своїх побратимів, а Османський візир прислав декілька тисяч румелійців. Навіть цигани, забувши про свій уклад ведення життя та звички до вольностей, прийшли до Хмельницького. Військо являло собою силу, подібної до якої на теренах України не було з часів навали Тамерлана. Звісно, що ладу в цьому було мало і багато люду йшло воювати не заради волі русичів, а з бажанням поживитися за рахунок поваленої Речі Посполитої. Коли чутки про величезне військо, яке насувається на Річ Посполиту, дійшли до глибин Польщі, кожен поляк закляк, страхаючись за своє життя і взагалі за існування держави.
   Очолити військову кампанію 1649 року Ян Казимир, зі згоди сенату, доручив Фірлею, каштеляну белзькому, чоловіку зі славного роду та з реформаторськими сповіданнями. А помічниками при ньому були Остророг, вчена людина, та Лянцкоронський. Короля підтримувала в цьому партія Потоцького. Всі вірили, що Фірлей при поверненні з полону князя поступиться йому гетьманством над Україною-Руссю.
   Наприкінці травня польський король Ян Казимир після рішення сенату призначив збір війська поміж Горинню та Старокостянтиновом. На початку червня військо Фірлея там і отаборилося, а загони Лянцкоронського стали побіля містечка Купель, у верхів’ях річки Південний Буг. У кінці червня польський король зібрав своє військо поблизу Любліна й очолив його особисто. На цьому етапі війни польські війська завдали декількох поразок повстанським полкам. Незабаром, у середині червня, до основного війська приєднався Ярема Вишневецький, переборовши гординю від невизнання його заслуг у захисті Речі Посполитої. На військовій раді вибрали найзручніше місце для захисту Збаража, де стояла міцна фортеця, а саме місто з трьох боків було оточене водою…

Переяславські випробування

   – Рідненька, не гасай роздягненою… Боронь Боже, застудиш нашого малого!
   Та вона на це не зважала. Хутенько допомагала йому скинути кожух і, підвісивши його на сволоку, бралася стягувати чоботи та ставила сушитися ближче до печі, що пашіла жаром. Бували дні, коли Іван являвся пізно, весь забрьоханий багнюкою. Вони вдвох спочатку приводили до ладу Гнідка, а тоді вже доходила черга й до чоловіка. Срібко, що весь час був у затишній стайні, зі співчуттям поглядав у бік верхового Іванового коня Гнідка та самого господаря.
   Інколи Марія прокидалася вночі від якогось бурмотіння Івана польською мовою і тоді занепокоєно клала долоню на чоло, вивіряючи, а чи не гарячка дістала її милого. Якось уранці Марія запитала:
   – Козаче мій, а звідки ти знаєш мову поляків, що ночами почав по-їхньому щось плести?..
   Іван здивовано подивився на неї і зі сміхом відповів:
   – Збираюся до Кракова за гостинцями для вас з малюком. Треба ж торг вести з панами ляхами.
   Весело посміялися, а через декілька днів Іван сам попрохав Марію говорити з ним польською:
   – Будемо вдома розмовляти по-ляському, люба моя. Ти ж наймитувала у Рудьковських, тож виправиш мої викрутаси.
   З цього дня вони вправлялися у польській мові, і коли в Івана вже досить добре почало виходити, Марія запитала:
   – Я тебе повчаю-повчаю, а ти ще й про манери панські випитуєш…. Чи не зібрався ти часом до якоїсь паняночки чкурнути?
   Проте після Іванових любощів сумніви її танули, бо в кожному його русі, поцілунку, пестощах відчувалося палке кохання до неї і до майбутнього маляти.
   Зимові вечори були довгими, тож у них був час розповідати одне одному про життя до їхньої зустрічі. Марія жахалася від розповідей чоловіка про його життя в пониззі Дніпра, поряд з татарськими улусами. Коли чула про небезпеки, які настигали її милого, тремтяче притулялася до нього і благала почекати, доки пройде незбагненний страх. Тоді Іван прохав її розповісти про свої пригоди та про життя польських панів і уважно слухав, дивуючись від почутого про панські забаганки та дивні звичаї. Він прохав пригадати, які пани жили поряд з Рудьковськими, розповісти про їхні маєтки та про дітей. Коли дізнавався, що в деяких панів тільки виїзних карет було по декілька, то щиро дивувався. Було дивно чути про те, що пани Важинські мали тільки мисливських псів з десяток… Прохав Марію розповідати далі. Вона робила це неохоче, бо ж, якщо вірити чуткам, повстала челядь та голота панів Важинських спалила їхній маєток, а самих панів перебила. Тих, хто намагався їх захистити, потопили у панському ставку, не пощадивши нікого. Марія не раз бувала в них, супроводжуючи пані Рудьковську, і мала приязні стосунки з їхніми служками, а конюший Стас навіть залицявся до неї. Та Марія не велась на ті домагання, бо душа віщувала долю не з ним.
   Іван при її зізнаннях удавано сердито лоскотав її своїми пишними вусами та допитувався, а яким був отой Стас. А Марія голосно сміялась та промовляла:
   – Дещо схожий на тебе, мій Іванко. Але ти – кремінь, а він – такий собі попихач… Тільки й умів коням хвости та гриви чесати!
   Іван задоволено обіймав її, палко виціловуючи та пестячи круглий животик.
   Щасливі зимові дні вже закінчувалися, наближалася середина лютого, і Іван приходив до хати в якійсь задумі. Чутливе серце Марії віщувало близьку розлуку.
   Одного вечора він попрохав зібрати торбу з харчами, а сам довго вовтузився, готуючи пістолі та гострячи шаблі.
   Зранку, задовго до світання, Марія вже проводжала його до Переяслава, де Богдан Хмельницький прийматиме послів з інших держав. Іван, ненадовго присівши на лаву, втішав свою кохану жіночку, голубив її личко, витирав сльози, які мимоволі котилися зі смарагдових очей, клявся незабаром повернутися живим та здоровим. Уже на порозі вона прилинула до його грудей і, здригаючись від плачу, все повторювала:
   – Іванку! Повертайся… Ми ж не одні в цьому світі з тобою… Дитинка наша все чує… Удвох будемо чекати на тебе…
   Іван ще раз притиснув жінку до себе і, відвівши її руки, пішов виводити Гнідка. За хвильку був уже в сідлі і, наостанок піднявши руку, почав спускатися до шляху. Через деякий час поглянув на пагорок, де була їхня хатина, а Марія все ще стояла побіля порога, проводжаючи його очима до останнього вигину шляху.
   Він швидко дістався до майдану, де був призначений збір особливої сотні Гусака і, привітавшись з побратимами, чекав свого сотенного.
   Нарешті він з’явився з десятком вершників. Оглянувши козаків, залишився задоволеним, почав намовляти їх перед дорогою:
   – Хлопці! От і закінчився наш вишкіл – перемагати підступництво вороже! Рушаймо захищати своїх керманичів у Переяславі!
   Музики бухнули в тулумбаси, і козаки, витягнувшись вервечкою, вирушили з вигону на Київський шлях.
   Іван їхав у шерензі давно знайомих побратимів. З лівого боку рухався Олекса Петько, світловолосий козак з Обухівського куреня, що під Ромнами, а праворуч – Степан Кукута із Шульгівського куреня, що на Придніпров’ї.
   Ще з часу їхньої зустрічі в Чигирині з Петром Гусаком вони разом вправлялися за особливим вишколом, вчилися таємно проникати у стан ворога, вміло перевтілюватися зі сміливого вояка на жебрака або якогось підпанка. Шлях був довгим, і Іван, погойдуючись у сідлі, почав пригадувати останні місяці служби в Чигирині під проводом сотника Гусака.
   На третій день входин до своєї хатини Петро вже прислав вістового, аби Іван з’явився до свого сотника. У тісній хатині їх тоді набилося більше трьох десятків справних козаків. Вони, немов школярики, слухали настанови та повчання полковника Лавріна Капусти. Потягнулися дні науки, і їхніми вчителями були різні особи, навіть ксьондз розповів про католицьку віру, про особливо шанованих у цій вірі святих. Та найчастіше з ними проводив навчання полковник Капуста, і козаки полюбили його й завжди чекали з ним зустрічі. Розповіді полковника були близькими їхньому духу войовничості, бойовим хитрощам та спритності у важкий для вояка час.
   Були дні, коли Лаврін Капуста примушував всіх говорити польською мовою, не забувати про шляхетні манери. При цьому чувся сміх, а хто схибив – діставав добрячої прочуханки, і тоді всім було вже не до розваг. Доводилося і люльку тримати по-іншому, і забувати про панібратське поводження.
   Поволі вони почали звикати до поміркованих манер, і якщо хтось дозволяв собі бути нечемним, самі його зупиняли. Іван потоваришував з поміркованими хлопцями, з якими і їхав зараз в одній шерензі. Звичайно, всі здогадувались про свою подальшу долю: розвіятись десь по Речі Посполитій та бути наглядачами Хмельницького, бо не раз повторював полковник Лаврін Капуста, що вони будуть «очима та вухами» гетьмана.
   Шлях був неблизьким, і сотник увесь час підстьобував різкими словами тих, хто з якоїсь потреби затримував рух сотні.
   На третій день подорожі почалася відлига, і Гусак непокоївся, що вітер може зламати кригу на Переяславській переправі. Тоді їм доведеться довго чекати слушної години для переправи на лівий берег Дніпра. На п’ятий день шляху дісталися Трахтемирова і вже поночі розмістилися на відпочинок у монастирі. Кожен шукав собі зручне місце для нічлігу. В монастирі завжди було багато заїжджого люду, і козаки не особливо ремствували. Добре, що дісталося гарячої риб’ячої юшки і солодкого гарячого трунку з якогось зілля, відомого монахам. Іван, Олекса та Степан влаштувалися у стайні на сіннику і незабаром заснули, зморені виснажливим шляхом.
   Вранці мороз знову скував льодом калюжі, і сотня, привівши себе до ладу, направилася до переправи. Тут уже порядкували умільці переправляти люд через Дніпро. Днина була сприятливою, і сотня розтягнулася, готуючись до переходу по льоду. Підійшла черга і трьох побратимів. Іван побачив широченну смугу переходу. Туди і сюди йшли люди, котилися вози, і подекуди коні тягли сани. Смуги переходу були поділені мотузками, що кріпилися на вмерзлих у лід паколах. Хлопці підвели коней до початку переходу, і підручні старших переправи розділяли гурти, витримуючи поміж ними відстань. Іван витяг з торби припасену мотузку і, прив’язавши її до повода Гнідка, почав наближатися до льодової переправи. На льоду суцільним покривом лежали вмерзлі у лід дошки, а понад настилом з боків були натягнуті дебелі мотузки.
   Гнідко не виказував ніякого занепокоєння, і коли прийшов час ступати на настил, Іван сміливо рушив, ведучи коня на довгому поводі. З обох боків рухалася упряж сотенного обозу, вигупуючи по настилу коліщатами, обрамленими металевими смужками.
   Над переправою стояв гуркіт, змішаний з вигуками старших переправи і козацьких десятників. Гнідко небоязко ступав за Іваном, але весь час хотів наблизитися до нього, і козак, озираючись, сердито покрикував:
   – Чого ти тулишся, дрисло такий?! Це тобі не через річечки переправлятися… Забув, як через Дніпро плив?..
   По льоду тягнулися чотири змієподібних вервечки, дві – в один бік, а дві – в інший. Звідти, де рухалися вози та сани, було чути більш нервові крики їздових та неспокійне іржання коней. Коли до лівого берега лишилося зовсім небагато, в Івана трохи відлягло від серця, а Гнідко, побачивши зовсім поряд землю, несподівано гучно заіржав. Іван засміявся і, підтягуючи його до берега, промовив:
   – А ти боявся!.. Я ж з тобою! Скоро будемо в Переяславі!
   Відійшовши подалі від переправи, Іван перевірив збрую, заходився оглядати коня. Потім відламав шматок коржа, пригостив зголоднілого Гнідка.
   В одному місці швидко зібралася сотня, і доки підходила решта обозу, Петро виставляв верхових у похідну лаву.
   Невдовзі сотня рушила до Переяслава і зупинилася на його околиці. До міста поїхав Петро Гусак з десяткою козаків, і серед них була трійка товаришів: Іван, Олекса та Степан. Швидко прямували до середмістя, аби дати звіт перед полковником Капустою про прибуття сотні козацьких осібників[5]. Іван встигав розглядатися навкруги, запам’ятовуючи шлях. Місто виглядало охайним і немовби святковим. Було досить людно, і ближче до середини міста Петро перейшов на стишену ходу. Пава рухалася поважно, обминаючи наставлені попід будинками ридвани та гурти люду, що сновигали по вулицях, куди не кинь оком.
   – Оце, хлопці, нам діла буде… Дивіться, скільки тиняється люду. Більш ніж у Чигирині! – якось весело вигукнув сотенний і, побачивши ряд гарно вдягнених дозорців, спішився та підійшов до когось зі старшин.
   Після перемовин з козацьким старшиною охоронного полку Богдана Хмельницького Петро Гусак наказав козакам спішитися і чекати на нього десь поблизу. Впевненою ходою заспішив до гетьманської резиденції і в супроводі охоронця зайшов в особняк.
   Козаки знайшли місце для своїх коней, розмістивши їх на гетьманських конов’язах неподалік від резиденції. Багато тут скупчилося люду, і козаки, дожидаючись Гусака, підгодували коней сіном, запропонованим спритними хлопчаками. Залишивши біля коней Овсія Болбота, Іван та його товариші підійшли до гурту козаків, що також чекали своїх сотенних з розпорядженнями від гетьманської резиденції. Привітавшись, стали збоку, попихкували люльками та прислухалися до розмов. Тут були козаки звідусіль, навіть з віддалених полків Вінниці, Старокостянтинова та з міста Бара. Іван, вслухаючись у розмови посланців полків, зрозумів, що очікуваного миру з поляками годі чекати. Князі Вишневецький та Осолінський уже збирають, геть забувши про настанови короля Яна Казимира не сваритися з Хмелем, ополчення з посполитих і завдають ударів на лінії перемир’я – від Старокостянтинова до Шаргорода.
   Козаки весело говорили про те, що й вони не дрімають. Кривоносенко, син полковника Кривоноса, добре трясе ляшків. З’явилися досі невідомі захисники Поділля, які зібрали загони під керівництвом козака Донця і дошкуляють ляхам своїми вилазками по той бік лінії.
   Тут побратимів підізвав козак Овсій Болбот, що чатував біля коней, і всі разом спішно полишили гурт.
   Петро вже сідлав свою Паву і на запитання хлопців весело вигукнув:
   – На постій!.. Подалі від гетьманської резиденції, поряд з містом, понад річкою Трубіж. Там нам добре буде!
   Добралися до своєї сотні і заспішили до Гайсина, де було наказано зупинитися. Пройшли місто околицею і по обіді вже розселялися по хатах, а їздові зайняли гарну панську стайню – як сказав Гусак, будуть і коней доглядати, і постіль там мати…
   Іван з Олексою, Степаном та Овсієм розмістилися у вдовиці Христини, яка мала двох дітлахів. Житимуть у клуні. Там є кабиця для зігрівання, а через перестінок – худобина. Заходилися обштовувати своє житло, а коли в кабиці затріщали дрова і від неї пішов теплий дух, хлопці повеселішали, Олекса аж викрикнув від задоволення:
   – Не пропадемо, хлопці, до Паски! А там сонце нас обігріє, дощик обмиє!
   Гусак дозволив усім з дороги випити оковитої, а вранці явитися до стайні, де мешкали їздові, – для обговорення подальших дій. Добропорядна господиня Христина приготувала вечерю, не пожалівши докинути сальця в куліш. Вечеряли в хаті разом з дітлахами. Старшому, Маркові, було вже тринадцять рочків, і він весь час крутився побіля хлопців та прохав Івана, щоб дав потримати пістоля або витяг шаблю. Іван відмахувався від його домагань, а тоді спокійно мовив:
   – Ти, Марку, поки що палицею вправляйся з хлопчаками. А тоді подивимось…
   Марко ображено відстав зі своїми проханнями, а вже вечеряючи, звернувся до Івана:
   – Так, дядьку Іване, ми вже завтра будемо битися на палицях. Ото ви побачите, як я рубатимусь!
   Козаки, наминаючи кашу, підсміювались у вуса, а мала Уляна, Маркова сестричка, весело сміялася та раділа, що завтра в неї будуть розваги від тих хлоп’ячих побоїщ.
   Після вечері Христина попрохала занести на ніч галуззя до хатини, і хлопці швидко впорались та позапихали його під піч, а що не помістилося – полишили в сінях. Явилися до їхнього гурту сусідки, передбачаючи вечірню гульбу та балаканину. Діти забралися на піч і принишкли там, боячись, що матір їх закриє ширмою та змусить спати. Лише у Христини не було чоловіка, поклав голову ще до Хмельниччини, а в сусідочок мужі відбували десь козацьку повинність. От промовила Галина, веселої вдачі молодиця:
   – З’являється мій Терешко – діточок перерахувати та торбу харчем наповнити! – і всі засміялися, а Іван потупив голову, пригадавши свою Марію.
   Хлопці, розігріті оковитою та присутністю молодиць, почали говорити про козацьке життя-буття. Зголосився розповісти про свою пригоду Петько Олекса. Спочатку таємниче оглянув усіх, потім підійшов до дверей і щільно причинив двері засувом, а потім ще й маленьке віконце прикрив ширмочкою. Навіть Іван з Овсієм примовкли, поглядаючи на таємничого Олексу. А той, присівши поміж молодицями, заходився пригадувати чудасію, яка минулого року трапилася з ним під Збаражем. І голос його звучав якось дивно:
   – Облягли ми той Збараж з усіх боків, що й миша не пролізе, та все ж не вдавалося його взяти приступом. Та як почали добряче насідати козаки разом з повсталими, то пани кинулися втікати далі – до Львова, а то і до Кракова. Ми вже коней загнали до загибелі, за ними гасаючи по тих байраках та яругах, а вони все лізуть і лізуть: хто на своїх, а хто верхи на добрячих конях. Уже збиралися ми під вечір до свого обозу, бо кишки попідпирало без кулешу, а воду ще по обіді видудлили. Спішилися під байрачком та й «рвемо» очі, виглядаючи нашої зміни. Коней неподалік тримаємо, попасом вони побіля нас походжають. Коли це хтось із наших, що були в дозорцях, кричить, мовляв, на коней хутчіше, карета ляська від замку несеться. Та наш сотенний також був добре притомлений. Він без ніякого захвату підняв голову з підстеленого сіна та махнув рукою, мовляв, хто хоче, той нехай і женеться за тією каретою. Зголосилося нас троє дурнів, дідько нас смикнув за язик. Швидко знайшли своїх вороних і, піднявшись на гребень байраку, побачили, що карета вже ген-ген шалено котиться, підстрибуючи на вибоїнах, подалі від нас, чортополохів. Крикнув я своїм: «А що, настигнемо її чи нехай собі їдуть?» Та видно, що мало ми в той день в кульбаках сідниці товкли. Гейкнули мої хлопці, та понеслися ми за тим тарантасом, мов на звіриних ловах.
   Діло було під вечір, а цей клятий ридван мчав щодуху на захід. Ми не бачили, що на задку стоять якісь непрості ляські посіпаки. Вечірнє сонце добре нам засліпило очі, а можливо, жадоба наша. Коли настигали вже цю розцяцьковану «гарбу», звідтіля і пальнули по нас, аж у мене понад вухом зашкварчало, що і кучма злетіла з мого «кабака». Один товариш полетів зі свого вороного головою до землі, а ми, засліплені бажанням будь-що відплатити кривдникам за нашого Остапа, мчали далі, прихиляючись до грив коней. А ті, бачачи, що від нас не відвертітися, почали знову палити, і ми смальнули по них. Злетів з ридвана один їхній, і мій вірний побратим Пархом також гепнувся на землю. Його кінь чимдуж поспішав за моєю Музою. Не мислив я на тім прогоні нічого, окрім посікти на січку цих посіпак і тих, кого вони так вберігали.
   Не було чим палити по нас із Музою тому, хто лишився на приступці злощасного ридвана, і настигла моя шабля його голову, як він не вертівся. Того комонного, що сидів на одному з чотирьох коней і шмагав, вибиваючи з них останні сили, також «приголубив» своєю довгою шаблюкою. Не встиг він і Матку Боску призвати на поміч… Коні почали стишуватися, нікому було їх лупцювати батогом. Та вже й зовсім зупинилися, а мене острах бере: кат його знає, хто там в такому розцяцькованому ридвані висиджується. Роздумувати не було вже коли, от-от стемніє, а мене занесло від моєї сотні, як ото вихор курча від квочки. Спішився я і, просунувши пістоля у велику дірку у дверцятах, щосили заволав: «Хто в кареті, вилазьте, бо палити будемо… Живими засмажимо!» А у відповідь – анітелень, аж потім хтось жалібно так чхнув, що в мене аж дрижаки по спині побігли. Краще б пальнули з пістоля. Я з ляку смикнув ті дверцята і з пістолем туди… А там – нікого!
   При цих словах Христина ледве не на ноги виперлась Олексі, а діти з печі заверещали, мов поросята, коли їх у торбу кидають. Іван з Овсієм як бувалі вояки – ані пари з вуст, проте обоє повитягували шиї, а Степан Кукута засіпався, шукаючи на боці шаблю. Тут ще й затріскотіла лампадка та почала гаснути, наводячи жах на присутніх. У гурті всі завмерли, поглядаючи на тремтливий вогник, що згасав. Першим оговтався Іван і крикнув металевим голосом:
   – Христе! Підлий лою у світильник, а то згасне!..
   Отямившись, господиня забігла в закуток печі і подала Іванові горщик. Іван підлив лою, і хата почала наповнюватися світлом. У гурті почулися зітхання, а потім всі разом взялися прохати Олексу, щоб розповідав далі.
   Олекса не квапився. Було чути, як незвичайно забринів його голос і затремтіли пальці, коли підкручував вуса. Під зачарованими поглядами слухачок він прокашлявся і почав тихо говорити:
   – Із середини ридвана війнуло на мене якимись пахощами, що міг би розчинитися в них від райської благості, і я, опустивши пістоля, вдивлявся в якусь істоту, що причаїлася в кутку, тримаючи поперед себе якесь порхало, немовби міх ковальський, тільки воно аж золотом відбивало… Осмілівши, я відвів маленьке рученятко з оцим порхалом і побачив білий як сніг ангельський лик ляської паняночки. Білі кучерики волосся прикривали її оченята. Я своєю п’ятірнею відвів їх убік і побачив, що це якась царівна. До того ж вона була гарна, як місяць на небі! Вона щось говорила мені, а я тільки бачив, як ворушаться її вуста і поблискують маленькі зубки – немовби в мишки.
   Та щось її маленьке личко стало сердитим, і я здогадався, що вже досить витріщатися на неї. Почав я холонути від усього баченого і, вилізши з ридвана, замислився, а що ж воно далі буде. Темрява не чекала, допоки щось підходяще змикитю, і, взявши передового коня з цієї коляси, я повів його за собою до яру, на дні якого темніли кущі ліщини. Коней з коляси не випрягав, а стриноживши мою Музу і коня мого вірного товариша та настинавши трави підібраною ляською шаблею, підкинув її чотирьом жеребчикам. Покрутившись по ярку, знайшов струмок і почав носити коням напитися. Допізна провозився з чималою живністю і заходився влаштовуватися до сну під цією колясою. А щоби коні не сполохались нічного звіра та не понесли пані з колясою, під колеса приладнав добрячі каменюки.
   Зручно примостився під панською колясою, і вже очі почали злипатися, проситися на спочин. Та якісь нічні звірюки завели завивання та шаркотіння, а як десь далеченько завив сіроманець зубастий, то й заплакала паняночка, аж коляса здригалася. Вилаявся я так голосно, що примовкли ті звірини, що насмілилися шурхотіти недалечко від нашого лігвища. Виліз я з нагрітого місця і сиджу, роззираючись, як сторожовий пес при отарі овець.
   Невдовзі зірочки на небі стали тьмяними, а тоді й геть заховалися, і почав накрапати дощик. Спочатку досить дрібненький, що навіть радісно стало, але потім припустився такий, що я заліз у прихисток знову під панську колясу. Та тут дверцята скрипнули і почувся лагідний голосок паняночки: «Ходь до мне, мжичка крапає…» Повернувся я, а вона стоїть вся в білому, почув, як у неї від холоднечі аж зуби виклацують. Тут і мене самого почало колотити так, що ледве зуби не повибивало. Стою собі, ані пари з вуст, неначе заціпило. А вона тоді простягнула своє рученятко і вимовила: «Прошу пана до коляси…» Зрушив я свої задубілі ноги, безтямно вклонився їй та ступив на підніжок. За мить уже був усередині панської коляси.
   У темряві намацав лаву і тихо присів, а коли поряд мене примостилася панянка, то й дихати перестав. Зверху по острішку коляси дріботів дощ, інколи долинали покрики невдоволених дощем нічних птиць. Раптом неподалік почулося вовче виття. Паняночка так і прилипла до мене. Коні, злякавшись того виття, сіпнулися було бігти, але через каміння, яким я обіклав колеса, тільки шарпалися. За своїх козацьких коней я був спокійний: повибивають зуби сіроманцям. Скинув я свого каптана і, обклавши плечі паняночки, притулився до неї. Хоч там і плечики ті немовби якісь палички, тільки тепленькі… Не знаю, як вона мене на нюх переносила після моїх денних скачок на коні, а від неї були такі духоти, що мені знову ледве не запаморочилось…
   Тут Христина відсунулась від Олекси, сердито дивлячись на нього, а тоді, побачивши дітей, що звисали з печі з відкритими від цікавості ротами, сердито просичала:
   – Геть під ліжник!.. Витріщилися!
   Дитячі голівки миттєво заховалися, а жіночки одночасно з козаками підсунулись ближче до Олекси. Степан Кукута, не витримавши, штовхнув під бік Олексу:
   – Не тягни… А далі що було?..
   Діти вже сховалися. Проте Олекса знав, що добряче всіх зачепив на свій «гачок», і, крякнувши, мовив:
   – Добре було б цибухом затягнутися, а то щось морочно мені…
   Та тут дістав стусана під бік від Івана, який сердито промовив:
   – Не тягни вже. Скоро північ, а ти зі своєю панянкою…
   Тільки жіночки якось дивно поглядали на Олексу, а той продовжив далі:
   – Зігрівся я вже, хоч, ще раз промовляю, наче й грітися не було об що, але зуби перестали цокотіти. Чую, і вона вже неначе не так тріпотить… А та паняночка, як зігрілася, і шепче мені на вухо: «Чемний козак, шляхетського походження… Не позволить Стефу знівечить…» Та тут у мене неначе дідько й вселився: «Шляхетського, з діда й прадіда, – кажу їй. – Тільки за землю свою б’юся, аби не забрали…» А потім, неначе граблями, погладив її голівку і пригорнув до грудей. Вона мовчить і тільки здригається від плачу, мабуть, жаліє мене грішного. Сиджу я, тримаю її біля себе, плаваючи в її сльозах радості, що знайшла в мені прихисток. Далі втихомирилася та почала про щось розповідати мені, а я кивав головою і зрозумів лише, що говорить про якесь золото та славу від Речі Посполитої.
   Тут він поглянув на жіночок, які готові були його розірвати на шматки за близькість до панянки, і мовив:
   – Не ламайте собі голови, що я дозволив собі неподобство при моїх чеснотах. Отож далі… Спали ми чи не спали, навіть пригадати не можу, в якомусь заціпенінні й пройшла ніч. Почув тільки, як заспівали вранці пташки в окрузі і почали іржати коні, вимагаючи від мене уваги або ж сінця.
   Відсторонив я легенько голову паняночки і зібрався вийти з коляси, а вона вчепилась у мене і щось вимагає. Дослухавшись, я зрозумів, що вимагає від мене якоїсь клятви… «Боже праведний! – думаю я. – Невже вночі без пам’ятства став їй мужем?» Згодився і на цей гріх, а вона, побачивши мою згоду, підіймає лаву, і я побачив якусь скриню, гарно оздоблену. Втупився в ту скриню і дивлюся, а що ж буде далі? Ця паняночка, Стефа, відкриває скриню, і навіть при тьмяному світлі я побачив, як звідти засяяли камінці і блиснуло золото! Звісно, що я оторопіло дивлюся на все це багатство, а вона лащиться до мене і цілує… в губи, так смачно, що я аж похитнувся. Зрозумів тоді я, що за клятву вона від мене вимагала і славу Речі Посполитої довіку!
   Всі Олексині слухачі почали занепокоєно рухатися один побіля одного, але ні пари з вуст ні в кого не вирвалося. А Олекса вів далі:
   – Так вона мене тримала у своїх маленьких ручках, що мені аж лячно стало: тут мене виціловує паняночка, а перед очима скриня аж сяє мені та переливається чарівним сяйвом. Тут мені і вдарило в мою дурну голову: та вона ж – відьма і чарівниця, тільки ляська, а я спокусився на її чари… Якась незбагненна сила тримала мене побіля неї, та я почав прохати святого Миколая заступитися за мене. І таки відсторонився від такої красуні. А вона почала щебетати щось і показує, що час нам їхати далі, подалі від цих холопів. Тут вже я не витримав, та й сонце якраз зійшло і освітило все довкола. Душа моя і звільнилася від чаклунських навіювань. Сердито підкрутивши мої рідні козацькі вуса, я аж крикнув, несподівано і для самого себе: «Панянко, Стефо! Ви в полоні козацькому… І стрибком до коляси! Відправлятиму вашу царську величність до Хмеля!» Від мого крику вона вмить змінилася в лиці, і вже побачив я не царівну вродливу, а якесь блякле кошеня, що ледве не вчепилося своїми пазурами мені в шию. Вона завищала і метнулася до коляси, а я за нею. Вихопила звідкілясь мушкета та ледве не вцілила в мене… Встиг я вдарити по тій тоненькій ручці, що мене голубила. Тепер мене вже вчити і чарувати не треба було: я хутенько обкрутив їй ручки біленькі і примотав її до риштака коляси…
   Іван побачив, як порожевіло Христинине личко і вона знову почала непомітно для самої себе тулитися до Олекси. А той приголубив її легенько та продовжував далі:
   – Напоїв я коней і, розкидавши каміння з-під коліс, почав виїздити з цього ярка. Ляські коні з неохотою витягли нас, і, прив’язавши моїх вірних козацьких коней до задка коляси, я поїхав до своєї сотні.
   Дістався до свого обозу, і коли підкотив до куреня сотенного розцяцьковану колясу, зібралась вся сотня і ще з інших понабігали – поглянути на ляський тарантас. Сотенний стояв і задоволено дивився то на мене, то на колясу, а тоді весело гукнув: «Хлопці, а ми думали, що він уже і захолонув десь забитим!» Всі засміялися, а я з таємничим лицем напросився в курінь до нашого сотенного Савелія Киви. Розповівши про пригоди нашої трійці, що погналася за колясою, сповістив, де лежать наші хлопці. Він підізвав до себе десятника Лина та наказав розшукати хлопців і захоронити їх по-християнському. Тепер настав час сповістити про золото та про царицю ляську, що сиділа пов’язана в колясі.
   Видихнув я з себе дух і кажу йому: «Пане Савелію, а в колясі – скарб у скрині і цариця ляська небаченої вроди… Підіть подивіться». Пан сотник поглянув на мене і мовчки вийшов з куреня, а я – за ним. Відчинив він дверці коляси і аж відсахнувся, так здивувався красі ляської цариці. Козаки почали товпитися побіля нас та заглядати в колясу і, цмокнувши язиками, відходили подалі. Оговтався наш сотенний і наказав розв’язати паняночку Стефу, а я йому і показав оту скриньку зі скарбом. Він щиро здивувався удруге.
   Невідомо звідки з’явився посильний від нашого полковника із наказом – негайно доправити колясу і все, що там є, до нього. Довелося мені знову сідати за візничого і під насмішки супровідних козаків прямувати до полковника Небаби. Тільки-но ми наблизилися до табору, як підлетіли декілька козаків з його охорони і, забравши у мене віжки, доправили ридван до намету полковника. Почувши гомін, він вийшов, а я хутко – з ридвана, почав про все йому розповідати. «Добре підсобив ти всьому військові нашому. Сам Богдан дізнається про тебе, про твою чесність. Не піддався ти на сяйво ляського золота!» – щиро похвалив мене Небаба. Тепер уже всі докумекали, що я за один, а коли полковник наказав принести з куреня шаблю ляську з візерунками і вручив мені при всіх, то я ледь не заплакав від такої честі. Потім мені підвели мою вірну Музу, і, сівши на неї, я відчув себе майже козацьким звитяжцем. Що було далі з ляською царицею та тими скарбами, мені ніхто не говорив, а в Чигирині про мене згадали, і я опинився в сотні Петра Гусака…
   Запричитали про пізні клопоти по господарству сусідоньки. Спішно понатягували валянці і одна за одною вискочили з Христининої хати. І четверо козаків неспішно почали одягатися, аби йти до свого нічного прихистку. Олекса, шепнувши щось на вушко Христині, вийшов останнім.
   Вранці у двері клуні загупала Христина, і хлопці, прочумавшись від сну сніжком, весело ввалили до хати – снідати. Христина цитькнула на звеселілих козаків, показавши рукою на піч, де спали дітлахи.
   Явившись до місця збору, яке призначив Гусак, хлопці побачили вже багато козаків, які ділилися своїми нічними пригодами в Гайсині. Сотник ще раз втлумачив козакам, що мають робити в місті, і всі ринулися підбирати собі селянське дрантя, щоб переодягненими селянами заповнити людні місця і «винюхувати», що діється в Переяславі.
   Іван Яровий був за старшого в гурті, і йому їздові підігнали два вози з базарним крамом. На одному возі побачили мішки, набиті піском, а зверху – два мішечки зі збіжжям. На другому – різний реманент для обробки землі та висушені шкури.
   Через деякий час, коли вже всі угомонилися, Петро Гусак, обійшовши валку селянських возів, не витримавши, зареготав, а за ним і всі, тицяючи один на одного пальцями. Та він підняв руку, і «селяни» вгомонилися, не зводячи очей зі свого ватажка.
   – Я об’їжджатиму місто з десяткою козаків, а ви будете споглядати за людом, що копошитиметься побіля базару та ближче до гетьманської резиденції, – крикнув, щоб усі почули, Гусак, а потім, обвівши поглядом своє «військо», додав: – З Богом, козаки! Не дамо ляхам обдурити нас!
   Вроздріб до дороги потягнулися вози з «селянами-базарниками». Іван, зачекавши, коли передній зник за деревами, підстьобнув коня, і два вози потягнулися до Переяслава. На передньому Іван був за їздового, а Олекса буцімто за найманого. Заднім возом правив Овсій Болбот, поряд сидів Степан Кукута, який був загальним веселуном сотні та ще й вигравав на всьому, що попадеться у руки.
   По наїждженому шляху знайшли базар, і Іван почав покрикувати на своїх, аби щільненько ставили вози в один ряд з тими, хто приїхав торгувати. Шепнув своїм «наймитам», щоби, продаючи товар, «ломили» ціну, а то їм Петро Гусак голови постинає, якщо приїдуть порожніми. Ті кивнули головами, що зрозуміли, а він пішов уздовж рядів, прицінюючись до товару, який був і в нього на возі. Базар наповнювався людом, і через деякий час звідусіль уже доносився загальний ґвалт торгівців. Хтось лаявся з продавцями, а декотрі вже переносили куплений крам на свої вози.
   Іван, тримаючи в руках батіг, де торгувався, а де прислухався до торгу. Сам увесь час роззирався, вишукуючи підозрілих гультяїв або ж покупців. На одному з возів признав їхнього козака із сотні і, підморгнувши йому, рушив видивлятися далі. Недалечко почулися вигуки, і Яровий, повернувшись, побачив, як поміж возами та санями їхав Петро Гусак у супроводі козаків, покрикуючи на тих, хто вештався поміж верховими. Тут Іван примітив, як на одному возі і біля саней заметушилися люди, накриваючи щось лахміттям та порожніми мішками. Він, вдаючи, що також не радий козачому об’їзду, зайшов за їхнього воза і став, немовби хотів вичистити чоботи від прилиплої багнюки та полаяти козаків, що проїжджали поряд.
   Петро Гусак з десяткою козаків проїхали далі, і люди знову загомоніли, торгуючись поміж собою. Іван вийшов із-за воза і, кивнувши головою тим, хто був на ньому, рушив далі, придивляючись та сперечаючись за ціну з продавцями. Він не відставав від десятки, що прямувала за Гусаком. Прислухався до перемовин поміж селянами, коли ті говорили про козаків, а інколи і сам вставляв дошкульне слівце в їхній бік. «Подалися всі в козаки, а як от весна незабаром, так і сіяти нікому буде… А хлібця всім дай!» – бурмотів він то біля якогось воза, а то і побіля гурту роззяв.
   Не примітивши більше нікого, хто б привернув його увагу, Іван непомітно обійшов верхових Гусака і став чекати біля крайніх саней. Наблизилися вершники. Показавши одному з них жестом, щоб їхав за ним, Іван зайшов за якусь халабуду і швидко сказав козакам триматися позаду нього, а там, де він поправить черес, пильно оглянути віз і сани поряд. Назад пішов хутчіше, інколи зупиняючись, перепитуючи вартість товару. Проходячи повз продавців, за возом яких нібито ховався від козаків, Іван поправив черес і рушив далі, не дивлячись в їхній бік. Зупинився побіля одного з гуртів гультіпак, звідки йому було видно, що діятиметься побіля його «знайомих», і почав прислухатися до розмов, не встряючи зі своїми репліками. Коли побіля місця, означеного Іваном, піднявся галас, від гурту швидко відійшов чолов’яга і попрямував у протилежний бік. Іван, нібито чогось злякавшись, пішов у тому ж напрямку. Чоловік чимдалі прискорював ходу, а Іван, озираючись у бік галасу, також став поспішати. Коли підійшли до возів їхніх хлопців, Яровий миттєво настиг чолов’ягу і, приставивши до боку пістоля, велів:
   – Ані руш! Не сіпайся… Хутко йди за воза!
   Хлопцям моргнув, аби вони не встрявали, і, швидко обшукавши бранця, витягнув у нього з-за череса холош пістоля.
   – Гарна цяцька! – задоволено мугикнув Іван і, крикнувши вольовим голосом до продавців, щоб подали мотузку, замотав бранцю руки і прив’язав до воза.
   – Ану пригляньте цього підляшка! – звернувся він до хлопців, немовби до чужих, а сам поспіхом пішов туди, де донедавна стояв гамір при огляді возів.
   Звідси вже, спішившись, козаки викочували вози з ряду продавців, а тих, котрі не так давно стояли, вдаючи із себе селян, пов’язаними всадили на свій віз. Іван швидко підійшов до сотенного і сказав, що є один підозрілий гультяй і його треба допитати. Швидко влаштували затримання. Частина з десятки козаків супроводжувала сумнівних поселян, а решта «ярмаркувала» до полудня. Від Петра Гусака знову з’явилися двоє верхових і, подавши знак забиратися з базару, поїхали далі.
   За рогом якоїсь споруди Яровий підсів на віз і попрямував до свого пристанища у передмісті.
   Тут на них чекав запізнілий обід, і хлопці, навіть не переодягнувшись, накинулись на гаряче вариво. Незабаром з’явився сотник Гусак. Після гарячого кулешу підійшов до вже переодягнених козаків. Похвалив за ревну службу та повідомив, що по місту їхня сотня затримала більше десятка ворожих вивідувачів, а серед них були й наймані вбивці.
   У Переяславі в цей час перебувала польська комісія з перемир’я на чолі з воєводою Адамом Киселем, і члени її проживали в місті, були вільно розміщені на квартирування у городян. Одночасно сюди зібралося декілька іноземних послів, у тому числі з Угорщини та Московії. Окрім того, що побіля їхнього житла постійно несли варту охоронці з гетьманського полку, треба було оберігати їхнє життя під час прогулянок по місту. А ще – приглядати за ними, аби не мали зустрічей з якимись непевними особами.
   Так, побазарювавши ще три дні, Іван, підійшовши до Гусака, сказав йому, що їх уже весь базар знає, що здогадуються про них.
   – Возимо, возимо ті ж самі мішки, а не торгуємо. Побіля нас уже товпляться селяни, щоб купувати… Ціни ломимо, а вони торгуються, – розповів Петрові стурбований Іван.
   Сотенний почухав потилицю і згодився з ним. Наступного дня не дозволив їм їхати на базар. Того ж вечора він підізвав Івана і з досадою мовив:
   – На базарювання знайшлись охочі, а от як безперервно наглядати за місцем квартирування польської комісії – не можу домислити…
   Іван окликнув свою трійцю козаків, і вони сиділи побіля кабиці, де весело потріскували від вогню дрова, та слухали бідкання Гусака щодо нагляду за поляками, які прибули з воєводою Киселем.
   – Хтось із лиходіїв забив одного з них, а пляма падає на Хмеля. Не вбережемо – тяжко нам буде виплутатися, кари не минемо, – із сумом повідомив Петро і додав: – Завтра рушаєте шукати житло недалечко від цих ляхів. Нехай будуть у вас на очах. Згода? Гроші я вам виділю.
   Після цієї розмови хлопці навідалися до своїх коней і, оглянувши їх, попрохали обозних пильно за ними стежити та робити вигони на околиці.
   Після гарної вечері Іван підійшов до Христини, стримано повідомив, що вони на тиждень від’їздять по козацькій повинності. Жінка, знітившись, пустила сльозу та запитливо поглянула на Олексу. Іван з Овсієм, втямивши, що треба йти до своєї комірчини, спішно вийшли з хати.
   – Важка жіноча доля… Прикипіла вона до Олекси, а ми – не володарі своєї долі… Хай хоч крапельку пийне пестощів чоловічих, – із сумом мовив Іван, а Овсій з видихом підтримав:
   – Та й то правда…
   Вранці на возах дісталися до міста і, розділившись по двоє, вирушили шукати дах над головою, домовившись говорити так: прийшли з-під Старокостянтинова, остерігаючись повернення панів. Запримітили придатний будиночок з господарськими будовами, і Іван почав стукати по дверях билом, що висіло просто на лутці. З будиночка виглянув чоловік і, ні про що не спитавши, запросив до господи. Коли хлопці повсідалися побіля дверей на лаві, доброзичливо промовив:
   – Кажіть, чого стукали – міняти щось чи на постій? Від мене нещодавно вибрались одні. Чимало нині вашого брата, безхатченків ходить…
   Домовились про ціну, і господар провів їх до притулку. У клуні були невеличка кабиця і широкий дощатий піл, такий, що могло і до десятка жильців розселитися. Іван з Олексою розташувались і вирушили на пошуки Степана з Овсієм. Зустрівшись із хлопцями на вулиці, намовили також проситися на постій до Трохима Негрія, так звали господаря будинку.
   Того ж вечора Іван з Олексою попростували до шинку, де домовилися про зустріч з Гусаком. Петро сповістив, що завтра у Хмеля відбудеться урочиста церемонія: посли від ляхів вручатимуть йому гетьманські регалії. На майдані буде багато простого люду і козацького війська.
   – Богдана є кому охороняти, а от ляхів можуть відлупцювати або ж і забити. Обібрали вони наш люд руський, – тихо говорив Петро Гусак, і хлопці кивали головами на знак згоди, попиваючи хмільний шинкарський мед.
   Вранці наступного дня Петро майже всю сотню відправив слухати утреню, оскільки це був кінець першого тижня Великого посту. Іван і трійця його товаришів без снідання вирушили в Переяслав до храму. Вози залишили подалі від церковного майдану і, протиснувшись усередину храму, почали натхненно молитися та слухати молитовний спів батюшки. Іван стояв поряд з Олексою, і вони спільно благоговійно молилися. Після вінчання в Почаєві Іван не спромігся потрапити до храму і зараз, молячись, каявся у гріхах та згадував мимоволі щасливу мить вінчання з Марією.
   Після закінчення літургії потягнулися віруючі – прийняти благословення батюшки, і хлопці також, поцілувавши правицю священика, просили благословення на ратну справу.
   Тепер уже закалатали дзвони до зібрання козацької старшини та народу заради проведення урочистостей з врученням Богдану клейнодів Речі Посполитої та грамоти від Яна Казимира, якою він наділяв Хмельницького гетьманською владою всієї Русі.
   Іван зі своїми хлопцями розмістилися поміж міщанами, які під час виходу на майдан Хмельницького з полковниками та старшиною рвонули ближче, аби розгледіти гетьмана, і ледве не розірвали ланцюг з охоронців. Ті були повернуті обличчями до народу, і під час натиску люду деяких звалили на спину. До них на допомогу кинулося з десяток дужих козаків. Нарешті народ угомонився, і тільки гамір висів над майданом. Іван також бачив їхнього гетьмана, який стояв у розкішному соболиному кобеняку цегляного кольору і в гарно оздобленій шапці з пір’їнами. Охоронці у червоних жупанах винесли бунчуки і два прапори та поставали навколо гетьмана і декількох полковників. Іван бачив, як на дахи ближніх будиночків і дерев вилазили дорослі та дітлахи, і майдан наче обквітчався з усіх боків людьми. По обидва боки від особистої охорони щільними рядами стояло по сотні козаків. Їхні голови були повернуті у бік гетьмана. Окремим гуртом стояли незвично одягнені люди. Спостерігаючи за їхньою манерою поводження та чемністю, Іван зрозумів, що то були посли з інших держав.
   Та враз над майданом заграли сурми, вдарили литаври, і збоку, в супроводі почту, з’явилися польські комісари, які йшли за хорунжим, котрий ніс прапор Речі Посполитої. Слідом за ним – воєвода Адам Кисіль. Позаду нього несли широку тацю, покриту синьою китайкою із золотавими китицями. Велично карбуючи кроки, простував яскраво одягнений, високий на зріст жовнір. Іван розгледів, що на таці лежала гетьманська булава, і коли воєвода, вручивши грамоту Хмельницькому, взяв булаву і підняв на огляд люду, вона засяяла золотом і коштовним камінням.
   По натовпу прокотилися схвальні вигуки, і Кисіль, вклонившись Богданові, двома руками подав булаву. Богдан передав грамоту Іванові Виговському, що стояв поруч, і прийняв символ гетьманської влади, притулившись вустами до руків’я. Та за мить підняв її над головою і, вклонившись до війська та до людей, голосно промовив:
   – Річ Посполита визнає наші вольності!
   Козаки тричі заволали: «Слава Богдану!», а новгород-сіверський хорунжий, старий Кисіль, підніс малинового прапора з білим орлом і також вручив гетьману. Хмельницький прийняв прапор і швидко передав козацькому хорунжому, який підійшов до нього. Виговський прочитав грамоту. Після закінчення вичитування над майданом стало тихо, буцімто і не стояло тут більше тисячі люду. Народ неначе обмірковував ту королівську грамоту. І раптом над майданом почулися голоси: «Навіщо нам оці ляські цяцьки? Хочете знову нас у неволю затягнути?» Водночас майдан загудів невдоволеними голосами, і подекуди над головами Іван помітив підняті кулаки з погрозами ляським комісарам.
   Серед старшин, які стояли поряд з гетьманом, також почалися якісь суперечки, й Іван розгледів, як Богдан щось невдоволено каже в їхній бік. Кисіль все ще стояв перед Хмельницьким і щось урочисто промовляв, а гетьман стримано кивав йому головою, розглядаючись навсібіч. Один з полковників східної зовнішності (Іван впізнав у ньому Джеджалія) говорив щось різке Киселю і перебивав промову до гетьмана. Та Хмельницький, врешті-решт зрозумівши, що втихомирити люд вже не вдасться, махнув рукою і, повернувшись, пішов з майдану. За ним рушили охоронці з хоругвами і щойно отриманим малиновим прапором. Позаду них щільненько задріботіла польська комісія з перемир’я, не відстаючи від Адама Киселя.
   Люди почали тиснути на ланцюг охорони і, розхитавши, прорвалися туди, де нещодавно стояли проводирі народу. Кров прихлинула до Іванової голови, і серце гучно закалатало, ледве не вискакуючи. Та він розгледів, як зімкнулася шеренга козаків декількома рядами і люди зупинилися, розчаровано роззираючись, на кому б вимістити свою злість.
   Іван з хлопцями, вдаючи із себе невдоволених, побродили ще трішки на майдані, а потім, разом з натовпом, попрямували до свого помешкання.
   Дійшовши до обійстя Негрія, хлопці трохи охололи і заходилися лаяти тих ляшків, через яких могли б бути затоптаними своїм же людом. Закрилися на засув і тут уже дали волю своєму невдоволенню. Олекса, через силу вимовляючи слова, волав:
   – Бачили, бачили, як підскочив вилинялий ляшок? А побіля нього оті рудуваті, аж в спину штовхали, аби скоріше сховатися…
   Степан Кукута з Овсієм Болботою щось оповідали один одному, не прислухаючись, про що хто говорить. Іван дивився на них, посміхаючись у вуса, а коли всі, наговорившись, почали вгомонятися, гучно мовив:
   – От нам пощастило, хлопці… Якби пробилися люди до ляхів і затовкли їх, то і нас би наказали забити, як баранів!
   Козаки подивилися на Івана, а тоді один по одному потяглися за тютюном…
   Наступного дня після урочистостей на майдані в місті було тихо. Можливо, навтішалися люди, виливши свою злість учора, а може, через те, що був піст і за вірою християнською треба було в ці дні поводити себе чинно. Іван з Олексою під вечір зазирнули до шинку, в якому майже не було пияків, і, примостившись у кутку, чекали на появу сотника. Петро з’явився стривоженим і, відмахнувшись від нав’язливого шинкаря, почав оповідати хлопцям про подальші справи. З Переяслава будуть відправлятися посли, і допоки вони не покинуть місто, за них відповідатиме і сотня одноосібників Гусака. З бесіди Іван зрозумів, що вони завтра сновигатимуть по вулицях, де має проїхати посол молдавського господаря Ракоці зі своїм оточенням.
   На ранок пішов сніг і подув східняк, з таким підсиленням, що в трубі неначе дідьки завивали. Іван вийшов зі свого помешкання і загупав у двері до господаря. Двері відчинилися, й Іван разом з поривчастим вітром та снігом ввалився до хати. Звернувся до Негрія:
   – Трохиме! Один з нас буде сидіти біля шибки, видивлятися вулицю. – А тоді, помовчавши, додав: – Гадаю, що ніякий дідько в таку хуртовину не попхається. А втім…
   Негрій розуміюче закивав головою, й Іван рушив до свого житла. Проте Трохим, притримавши його за плече, якось значуще мовив:
   – А я відчув, що ви – не простацькі хлопці… То все буде гаразд!..
   Іван нічого не відповів, та вже побіля дверей попрохав:
   – Трохиме! А може, коли з нашого збіжжя кулешу нам наварите, а то охлянемо, годуючись сухарями…
   Хлопці по черзі бігали до господаря – зирити на вулицю, та під вечір намело так, що тільки ворог міг би вигнати в степ людину.
   На ранок, опісля хурделиці, надворі сяяло сонце, а зі стріх закапало. Побіля дворів мешканці заходилися прокопувати стежки, а по вулиці неспішно пройшла сотня верхових. Назад поверталися чвалом, перебиваючи снігові замети.
   Четвірка товаришів спішно вийшла за ворота і попрямувала, розтягнувшись ланцюгом, у напрямку майдану. Іван побачив, як по вулиці знову неквапливо їхали верхові, а за ними – до десятка саней, двоє з яких були напнуті халабудами.
   Хлопці спинилися, притулившись до стіни будиночка, і дивилися на сани, котрі одні за одними пронеслися в бік Київського шляху. Яровий полегшено зітхнув і, повернувшись назад, підійшов до Олекси та радісно промовив:
   – Понеслися… Гайда до Трохима!
   Галасливо зайшли до Трохима Негрія. Іван домовився про те, що вони разом з жінкою Юстиною готуватимуть хлопцям гаряче вариво. Мовчазна та низько запнута хустиною Юстина подала до столу полумиски – один на двох їдоків, і Іван з Олексою, а Степан з Овсієм почали завзято сьорбати гарячий куліш.
   Наступного дня хлопці угледіли, що знову з десяток саней весело промчали по вулиці, а через якийсь час від’їздили і московські посли. В обозі московитів було до п’яти десятків саней і стільки ж возів. Вони довгою вервечкою тягнулися по дорозі, а міщани висипали на вулицю та привітно махали послам, що від’їжджали.
   Люди, які стояли поряд з хлопцями, говорили поміж собою: «Прийшли малим обозом, а від’їжджають – ого-го яким… Вози аж ломляться! Обдарував Богдан московитів».
   Увечері, знову зустрівшись із Петром Гусаком, Іван почув від нього несподівані слова:
   – Щось не так у Богдана з ляхами. Полковники тиснуть на нього, аби запровадив їх до Кодака!
   Яровий слухав Петра, мислячи, як би втнути все непомильно та собі на краще. Ляхів розмістили нарізно по місту, і неподалік будинку Негрія залишились тільки ксьондз кармелітський Леонтовський та воєвода Кисіль зі своїм небожем та князем Четвертинським. Івану та його хлопцям доручалося спостерігати за ними надалі.
   Із самого ранку, поївши гарячого, хлопці думали відпочити, проте Трохим, глянувши у вікно, підізвав Івана. Побіля будинку, де квартирував воєвода Кисіль, стояли козаки з полку Богдана і ляські комісари. Хто встиг доїсти, а хто ні – всі вискочили з Трохимової господи і почали прожогом одягатися та прилаштовувати зброю. Поляки рушили піхом по вулиці у бік майдану в супроводі кількох охоронців, а Яровий та його хлопці вийшли за декілька хвилин і попрямували за ними слідом.
   Комісари походили по місту, завітали і в православну церкву, проте швидко звідти вийшли. Далі попрямували до костьолу єзуїтів і там затрималися. Їхня охорона вже почала тупцювати на місці, зігріваючись від холоду. Від костьолу поляки, чимось пригнічені, попрямували до свого житла, і до вечора ніхто з них більше не відлучався.
   Цього вечора Гусак прийшов прямо до хлопців. Загуркотів у двері, і всі миттю схопилися за зброю. Проте за дверима обізвався сотенний, і його впустили до житла. Петро розповів:
   – У Переяславі вже забили декілька ляських слуг, які самостійно ходили на базар за харчем, і чернь погрожує перебити всю комісію до ноги… З Києва прийшли вісті про тамтешні погроми і непослух. З’явилися поводирі з черні, які б’ють посполитих, топлять і рубають ляхів – і чоловіків, і жінок… Костьоли поруйнували, ксьондзів грабують… А хто не підкоряється – забивають до смерті. Про жидів і зовсім мовчу…
   Сотник помовчав трохи, роззирнувся навколо і додав:
   – Богдан невдоволений свавіллям, і, можливо, йтимемо до Києва. У Переяславі лишилися тільки зо два десятки ляхів разом з їхнім воєводою. Сидітимуть ці комісари ще довго. Хочуть і полонених у Богдана виторгувати. П’ять сотень тут, а серед них імениті є…
   У кінці розмови Гусак повідомив, що козакам належить на завтра бути готовими до від’їзду, а їхніх коней доглянуть у дорогу їздові.
   Іван випровадив сотенного і, поглянувши на Олексу, зрозумів, що той хотів би ще поквартирувати у Христини. Із сумом мовив:
   – Бачу, Олексо, тобі добре було б у Христини. А мені в Чигирині мило, але така в нас з тобою доля!..
   Вийшло на Олексине – після обіду Петро Гусак прислав за ними сани. Поспіхом розпрощалися з Трохимом Негрієм і виїхали у передмістя.
   Увечері відбулася бажана зустріч четвірки козаків з господаркою їхнього прихистку. Хтось зі своїх попередив Христину про повернення хлопців, і це вони зрозуміли відразу: стежка до клуні була звільнена від снігу. З клуні, де вони мешкали, вибігла радісна Христя і запросила до себе в гості опісля влаштування. Іван першим зайшов у нещодавно полишене помешкання і від здивування аж прицмокнув язиком.
   – Так от чому Олекса рвався на квартирування саме сюди! Погляньте, хлопці, тут можна і надовго лишатися!
   У клуні було тепло, стіни підбілено, а на долівці лежали новенькі квітчасті рядна. Олекса, роззираючись, задоволено посміхався собі у вуса, а потім, не витримавши, мовив:
   – Бачите, хлопці, як ми до людей – так і вони до нас!
   Іван з Овсієм переглянулися і, сміючись, почали витягати з мішка нехитре козацьке приладдя, аби причепуритися з дороги. Проте першим роздягнувся Петько Олекса і, діставши ляську бритву, заходився мантачити її об шкіряний черес, закріпивши один з його кінців до дверного руків’я.
   – Оце так понесло тебе, Олексо!.. Дивись, від поспіху вуса собі не повідхвачуй, а то завтра Муза тебе не признає, – по-доброму пожартував Іван.
   Всі зрозуміли, що сьогодні можна в Олексу пускати шпильки і він не сердитиметься, тож кожен з хлопців свого не упустив, щоб не поглузувати з побратима. Навіть молодий Степан Кукута і той таки зачепив Олексу:
   – Олексо! Ти поглядай за Христиною, а то я як заграю – вона до мене аж прискаче!
   Нарешті терпець Олексі увірвався, і він напутив Степана:
   – Молодий ти для неї… Твоя справа – вигравай собі, а ми повеселимося! Правда, хлопці?
   Всім сподобалась влучна відповідь Олекси, тож відчепилися від нього зі своїми словесними «колючками».
   Через деякий час уже всі хлопці причепурилися і чекали Степана, який щось «ворожив» у кутку, посвистуючи на дудці. Нарешті дістав зі свого мішка ще й бубон і простягнув Болботу:
   – Тримай, Овсію, будемо вибивати! Ось тобі й колотилка.
   Веселим гуртом перейшли подвір’я і, зайшовши до хати, привіталися, мов якась рідня. Марко з Уляною вже виглядали з печі і ладні були стрибнути вниз, до козаків на плечі, якби не суворий погляд матері.
   Христина запросила до столу, і всі дружно потягнули по чарчині, за господарку, та заходилися вечеряти. Не забарилися і сусідочки: вони одна за одною завітали до господи та присіли на долівку. Згадали Олексину пригоду з тією шляхтянкою і вволю насміялися, просячи, щоб розповів ще якусь кумедну історію зі свого козацького життя-буття. Але тут втрутився Степан, що так і совався по лаві, шукаючи слушної хвильки, аби вклинитися у розмову.
   – Я хоч і молодший від вас, але бачу, що вам би тільки різні небилиці слухати, а як у музики вже і пальці сверблять, щоби заграти, то того не бачите. Ох і заграю! – вирвалось у Степана, і він, витягнувши з торби сопілку, заграв.
   Всі притихли і, примостившись зручніше, приготувалися слухати. Хату наповнила чарівна мелодія сопілки, що якось одночасно причарувала усіх і вирвалася в лютневу ніч та попливла поміж засніженими хатами, неначе провісниця скорої весни.
   Коли закінчилася ця мелодія, яка навіяла радість і сум одночасно, по хаті розляглася весела й більш знайома мелодія.
Приїхали три козаки,
Та всі три однакі,
Питаються: «Марусенька
У которій хаті?»
Один стоїть край віконця,
Другий – коня в’яже,
Третій – стоїть під дверима.
«Добрий вечір! – каже. –
Добрий вечір, стара мати,
Дай води напиться.
Пусти дочку, Марусеньку,
Ой, хоч подивиться!»
«Стоїть вода у ставочку,
Коли хоч – напийся.
Сидить дочка край віконця,
Коли хоч – дивися!»
«Не погожа в ставу вода –

Піду до криниці,
Не звичайна дочка твоя –
Піду до вдовиці!
У вдовиці дві світлиці,
Ще й третя палата,
А в дівчини одна хата,
Та й та неприбрата.
У вдовиці дві світлиці,
Гарні вечорниці,
Стоять чари заправлені
В бутлях на полиці».

   Затихла сопілка, і тут Овсій Болбот, який до цього часу тільки тримав у руках бубон, заторохкотів ним поверх голови і крикнув Степану:
   – Танцювальної вріж!
   Засвистіла свиріль, ударив бубон, підхопився Іван, а за ним – Павлина, і завертілося двоє, а в решти тільки п’яти свербіли, та піч «стояла посеред хати».
Ой лопнув обруч коло барила,
Дівчина козака та й обдурила…

   Заспівала Галина дзвінким голосом, і разом всі підхопили приспів:
Ой думалося,
Передумалося,
Одур голову бере,
Що далеко він живе…

   Завзято «водили» одне одного по танцювальному колу Іван та Павлина, та все ж музики зажаліли їхні чоботи і, сповільнивши гру, зупинилися. Розпалені танцем, Іван з Павлиною не бажали відпочивати, та Христина заспокійливо мовила:
   – Досить… Хату рознесете. Поспіваємо краще!
   І в оселі довго ще лунали пісні: веселі й сумні, козацькі й жіночі.
   Ранок наступного дня приніс тугу розлуки Олексі з Христиною та багатьом іншим парам, що вже встигли здружитися і прикипіти одне до одного душами. Подекуди було чути плач і причитання за козаками, що від’їжджали. Вільні від цієї туги були ті, хто не поглядав на дівок і плекав надію на зустріч із коханою або беріг козацькі застороги щодо жіноцтва.
   Сотня швидко збиралася до переправи. Петро послав туди Ярового – визначитися з можливістю переходу на правий берег до обідньої пори. Іван з Олексою, осідлавши застояних коней і доручивши Овсію зі Степаном збиратися в дорогу, помчали вчвал до Дніпра.
   Побіля переходу через ріку купчилося багато козацьких верхових і простого люду. Іван знайшов старшого з цього боку переправи і домовився про перехід поза чергою, як підійде сотня одноосібників. Ударили по руках, і Яровий заручився підтримкою Якова Пересунька, який свого часу був сотником на Низу. Вертаючись до своєї сотні, хлопці зустрілися з нею по дорозі на переправу і, доповівши Гусаку про домовленість, вихором помчали звільняти підхід. Маючи досвід долати ріку по льоду, сотня швидко перебралася на правий бік і, зібравшись, вирушила в напрямку Чигирина.
   Шлях видався важким через денні відлиги. Вранці вирушали в дорогу по замерзлому шляху, а вже до полудня місили багнюку, і забрьохані коні та вершники раніше спинялися на ночівлю, і не одного разу – десь у луговині чи при якомусь переліску. Поспішали в першу чергу очистити коней до вечірнього приморозку, а вже поночі нашвидку займалися собою.
   Під кінець шляху лиця у всіх витягнулися та засмагли під першими теплими променями сонця. Тож, коли збіг тиждень дорожніх поневірянь і попереду показався Чигирин, почулися заохочувальні вигуки верхових, і сотня хутко заглибилась у місто, переминаючи підталу багнюку вулиць.
   Іван Яровий наблизився до Гусака, домовився про один день перепочинку і, відокремившись від сотні, що поспішала до місця постою, звернув до своєї хати…

Весняна повінь

   Софійчина мати з печі стурбовано обізвалася до нього:
   – Санику! Не топчися, відпочивай… То крига скресла на Мурашці.
   Санько, почувши голос тещі, отямився і буркнув до неї:
   – Та вже дійшло до мене… І в наших краях таке буває…
   Приліг біля Софійки, і вона почала втішати його, погладжуючи по щоці. Санько став пестити свою жіночку. І так вони заспокоїлися, голублячи одне одного…
   Весна буяла. Попоравшись по господарству, Санько наносив у діжку води, затримався на подвір’ї – обмізкувати, що б йому до садіння городини вправити по обійстю. Сонце немовби з якоюсь турботою пригрівало в лице, і Санько стояв під хатою та насолоджувався одним з погожих весняних днів. На деревах поміж пташок розгорталися цілі бойовища. Горобці виганяли з майже обладнаних гніздечок синичок, і ті снували неподалік, стрибаючи з гілки на гілку, сподіваючись повернути своє гніздечко. Та на тих горобців також знаходилась управа: зграя сорок прожогом налетіла на них і, зігнавши з чужого гнізда, почала нишпорити, шукаючи яйця для поживи. Зозулі теж не барилися і стрімголов падали на кущі з облаштованими кубельцями, вимахуючи хвостом, поспішали підкласти і своє яйце. Загальний гамір птахів, набубнявілі бруньки на деревах, веселі перегуки сусідів і випари, які підіймалися над ріллею, закликаючи землеробів дбати про завтрашнє засівання, бентежили селянську душу Санька. У небі почулося ґелґотіння, і хлопець побачив нескінченні зграйки гусей, які верталися додому. Він не міг відірватися від цього чарівливого видовища – лету сотень птиць. Пригадавши дитячі роки, приклав долоні до вуст і заґелґотів у небо: «Ґел-ґел-ґел!» Гуси не забарилися і різноголосо відповіли йому, напевно також радіючи вітанню до них з рідної землі. На поріг вискочила Софійка і, побачивши, що небо рясніло від перелітних птахів, і собі почала волати вгору до гусей та підстрибувати від радощів. А пташиний лет все не закінчувався. Надвір вибігла Ядвіга, і тепер всі троє махали гусям, радіючи приходу весни і новому життю.
   – От, дітки, ми й перезимували. Ходімо снідати, сьогодні роботи багато… – весело запросила до хати мати, зі щасливою посмішкою відчиняючи двері.
   З настанням тепла в душі шаргородців вселилася надія на краще життя, але водночас поповзли чутки про те, що пан Вишневецький не дотримується домовленості з Хмельницьким про перемир’я і почав творити беззаконня вздовж лінії кордону. За домовленістю кордон пролягав від пониззя річки Горинь через Острог на Старокостянтинів і далі – до Кам’янця. Проте з настанням тепла, коли просохли шляхи і з’явилася травиця для корму коней, польське військо Лянцкоронського та Конецпольського нападало на містечка й села заради помсти за заподіяну їм минулого року шкоду.
   У Шаргороді згуртувалися козаки і визначилися в зборі війська за знаком. У фортеці постійно була на чатах сотня козаків, готових до захисту міста. Санькові також випадало відбувати чергову повинність у фортеці, тож, від’їжджаючи туди, завжди намовляв Софійку, куди сховатися в разі нападу.
   Після свята Олексія, коли земля вже повністю прокидалася від зимового спокою, з’явилися втікачі з Гусятина і розповіли, що ляське військо перебило нечисленних захисників і винищило все місто – від малого до великого. Вцілілі втікачі, які два дні поневірялися, доки потрапили до Шаргорода, прохали курінного Давида Нагорного зібратися із силами і виступити на Гусятин задля помсти ляхам.
   Санько мало ночував удома, а якщо й залишався, то завжди спав на долівці біля Софійки, одягнений та зі зброєю в головах. Наступного дня знову з’явилися обшарпані козаки та мешканці міста Бара, розповідали страхіття, що коїлися під час нападу поляків. Голота при курінному Давидові Нагорному був одним з десятників і особисто бачив виснажених козаків. Вони схвильовано розповідали, як ляхи хитрістю відвоювали добре укріплений Бар.
   Поляки сновигали навколо містечка давно, але, діставши доброї прочуханки, припинили напади на місто. От козацькі старшини і втратили пильність… Одного дня, на світанку, коли в містечку був базарний день і сюди з’їжджались з усіх околиць селяни, до варти наблизився довжелезний обоз з пивними діжками та дровами. Недолугі вартові не розпізнали переодягнених селянами ляхів, вважаючи їх за русичів, тож і пропустили. Та коли обоз втягнувся в місто, ляхи похапали з возів зброю, а з діжок висипало ще з сотню вояків. Вони почали кришити варту, а коли на допомогу кинулись козаки, було вже запізно. Заскочених зненацька сікли, мов капусту. Загинуло три сотні козаків, а решта – кинулись втікати з міста. Та мало кому вдалося залишитися живим. Це ще півлиха… Коли втікачі дісталися до загонів повстанців і пішли визволяти Бар, то і вони втрапили у халепу. Полковник Пустовойтенко, який очолив військо, рушив до Бара, не виславши наперед хоча б сотню козаків, і військо Лянцкоронського напало на повстанців.
   Вони не встигли зайняти оборони і були розклинені по частинах ляхами. Ті почали свій кривавий бенкет, згубивши до десяти тисяч душ. Загинув і Пустовойтенко, а хто міг – рятувалися втечею по байраках та яругах, ховаючись від кінного війська.
   Санько слухав оповіді втікачів, і нестямна лють змушувала його стискати кулаки, а кров стугоніла в жилах. Він майже наяву бачив, як ляхи пнуться і до Шаргорода, воліючи вирізати людей та спаплюжити місто. А тут вони з Софійкою вже плекають мрію про дитину…
   Після цих звісток про підступні напади поляків Давид Нагорний виділив ще одну сотню – потайки чатувати поза межами міста. Доручили це пильнування і десятці Санька Голоти, і той лише вряди-годи з’являвся до Софійки, аби привести до ладу свого Воронька та й себе самого, скуштувати гарячого варива.
   Та недаремно ж його десятка вдень і вночі, змінюючи один одного в дозорах, охороняла шлях, по якому можна було пробратися до міста. Таких шляхів, на щастя, було небагато, бо річка Мурашка ще не ввійшла у свої береги. Козаки вже знали, наскільки підступними стали напади ляхів, і вартували навколо всього міста. Санько звернувся до Нагорного, аби той дозволив переодягненим козакам рушити возом у напрямку Бара. Він сам з десяткою верхових ішов би назирці, маючи за наживку воза з крамом та з «селянами». Давид, знаючи Санька як умілого вивідувача, дозволив оглянути околиці міста.
   Санько обцілував Софійку, припав до її животика і, виходячи з хати, сумно промовив:
   – Ти, Софійко, чекай на мене. Днів за три впораємося. Заради нас та дитяти нашого йду сьогодні…
   Десятка Санька Голоти запаслася зарядами та додатковими ладівницями[6] і вирушила вслід «селянському» возу, що його тягнув кінь у напрямку Бара, де володарювали ляхи. Санько, знаючи хитрі виверти ворогів, послав наперед найбільш непоказних вершників і намовив їх вдавати із себе сп’янілих та недолугих козаків. Попереду, за півверсти, котився віз. Ним правив парубійко, недбало постьобуючи коника, а на возі з крамом, задерши ноги, «досипав» від ночі поважного віку селянин. Віз заглиблювався все далі від Шаргорода, проте нікого не зацікавив на своєму шляху.
   Проїхавши з п’ять верст, Санько вже захвилювався, думаючи про те, що буде непереливки, якщо з міста їх не почують. Він наказав догнати воза та повернути назад. Послав одного з козаків – сповістити, що на шляху нічого не трапилось і вони повертаються назад. Та воно не так сталося, як гадалося, і вже через якийсь час почув попереду постріли. Рвонувши коней за вузди і пришпоривши їх, козаки помчали вперед, на ходу виймаючи пістолі.
   Невдовзі Санько Голота побачив, як навколо їхнього воза роїться десятків зо два ляських верхових, котрі роблять спроби наблизитися та порубати «селян». Двоє його хлопців вели пальбу з мушкетів по нападниках, а двоє «п’яних» козаків рубалися з ворожими драгунами. «Оце діло! Є і в нас робота!» – промайнуло в Саньковій голові, і він, всадивши кулю в ближнього вершника, заволав:
   – Гуляйте, хлопці! Рубайте до ноги! Ріжте кривдників!
   Зійшлися з ляхами, які встигли розвернутися їм назустріч, у короткій сутичці. Санько відразу повалив одного і, доки всі не розвернулися, встиг полоснути по спинах тих, хто насідав на козаків біля воза. Відповідь була несподіваною, і половина верхових поляків уже лежали на землі, волаючи від болю або ж тіпаючи ногами в передсмертних судомах. Коли залишилося лише декілька драгунів, вони поскидали шаблі і, схиливши голови, застигли, чекаючи вирішення їхньої долі.
   – Зібрати зброю, наших поранених на воза… Забитого товариша нашого Павла прив’язати через його коня. Гайда хутко до міста! – розпорядився Голота. Швидко все виконавши, козаки заспішили до Шаргорода.
   Зв’язані полонені незграбно сиділи на своїх конях, зігнувшись наперед. Руки були припнуті до їхніх сідел.
   – Поспішаймо, хлопці, доки якась веремія[7] нас не настигла. Ляхи десь поруч! – підганяв своїх Санько.
   Проїхали майже дві версти від місця сутички з ляським дозором. Санько, який скакав позаду своєї десятки, почув тупіт коней, ляскіт пострілу. Куля зловісно свиснула поряд, і водночас зойкнув один з бранців, що скакав попереду Санька.
   – Четверо зі мною, а решта – скоріше до міста! Ми затримаємо цих! – заволав Санько.
   Всі п’ятеро спішились і кинулися до узбіччя, тягнучи за собою коней.
   Хлопці вихопили пістолі і за мить пальнули по першому ряду драгунів. Із сідел вивалилося декілька вершників, і їхні коні промчали повз козацьких, що стояли обабіч шляху. Гримнув ще один залп, і хвацький стрій ляських драгунів порідшав, вони зупинилися.
   – Скоріше на коней! Тікаймо, хлопці! – крикнув Санько.
   І майже миттєво всі вже були верхи на конях, мчали до міста, припадаючи головами до грив вірних скакунів.
   Позаду ляскали постріли, але кулі пролітали, не досягаючи козаків. Проте після чергових залпів переслідувачів звалився з коня Юрій Бевз, а за ним закричав від болю Кость Танцюра, одначе на коні втримався.
   – До лісу! Звертай до лісу, хлопці! Ляха не кидайте, у разі чого – стріляйте! – волав Голота.
   Нарешті всі повернули на якусь лісову стежку.
   Зупинившись, Санько побачив, що декілька драгунів от-от їх настигнуть. Прицілившись, пальнув і влучив у переднього, а решті перехотілося переслідувати, і вони відстали. Проскакавши деякий час, козаки зупинилися в гущавині і, спішившись, почали оглядати коней та готувати пістолі. Полонений лях сидів на коні, опустивши голову до гриви, уже відчуваючи свою подальшу долю.
   – Що, не вдалося твоїм відвоювати тебе? Тепер учинимо тобі допит, а то заб’ють тебе свої і ми нічого не дізнаємось, – весело мовив Санько і наказав розв’язати бранця.
   Часу було обмаль, і, не зволікаючи, Санько почав допитувати ляха. Спершу полонений мовчав, а потім, оглянувши всіх, запитав:
   – А коли оповім все, не заб’єте?.. Перехрестіться, пане… – звернувся він до Голоти, і той, зиркнувши на своїх хлопців, наклав на себе перста.
   – Тільки без вивертів, а то доведеться гріх на душу взяти… Розповідай про ваше військо. Скільки його побіля Шаргорода вештається? – почав розмову Санько.
   Хлопці відійшли у бік шляху. Вони мали попередити Санька в тому разі, коли ляхи вирішать їх переслідувати. Бранець сумлінно розповів, що військо Лянцкоронського вже стоїть табором у тисячу вершників та обозом з пішими до трьох сотень і готується завтра оволодіти Шаргородом. Випитавши все, що його цікавило, Санько гукнув до себе Костя Танцюру. Розповів про наміри ляхів і поспіхом відправив хлопця до міста піхом, щоб попередити Давида Нагорного про завтрашній приступ.
   Порадившись, вирішили назирці пробиратися до шляху, а вночі повернутися до міста. У лісі швидко стемніло, і козаки, зав’язавши рот полоненому, рушили майже наосліп. Попереду йшов поряд з конем бранець, а за ним, за кілька кроків, залишки десятки Санька Голоти. Під чоботами зачавкотіла багнюка, і Санько зрозумів, що вони таки збилися з лісової стежки, тож наказав зупинитися. Вирішили зачекати, поки зійде місяць, і тоді вже шукати шлях. Так у мовчазному очікуванні діждалися місяця, проте його ріжок не освітив стежку, яка б вивела їх з лісу. Досвідчений Санько, розглядаючи зорі та місяць, все-таки зметикував, у який бік рухатися. Через перешкоди та лісові калюжі вони все ж вибралися на шлях і попрямували до міста.
   Незабаром побачили обриси фортеці, і їх зупинили голоси дозорців. Санько відправив своїх – поспати хоча б залишок ночі, – а сам повів бранця до замку, де днював і ночував курінний. Нагорний терміново зібрав сотенних, і на ранок всі знали, як треба захищати місто.
   Поляки не забарилися, і вдосвіта захисники міста побачили, як по шляху йшла довжелезна валка людей. Проте чекали ляхів на всіх дорогах, які вели до міста.
   Оборонці не могли розпізнати в безладному людському натовпі ляських ратників, та коли ті наблизилися до передових шанців і почали кричати, щоби в них не стріляли, все стало зрозумілим. Санько зі своїми хлопцями був не в перших шанцях, та, почувши крики, збагнув, що перед ними – полонені козаки, а позаду йдуть піші ляхи, немовби за загородою. На полонених висіли торби, наповнені землею, і влучити кулею в ляхів, не забивши котрогось зі своїх, було майже неможливо.
   Позаду шанців, де засіли козаки, стояло з десяток гармат. Санько, вибравшись з окопу, побіг до пушкарів та, побачивши старшого, Гераська, почав домовлятися з ним, щоб не палили по своїх. Переконував: «Треба перекинути ядра через їхні голови і накрити ними ляхів, а тоді й козаки не підведуть…»
   У шанцях, тримаючи зброю, засіли оборонці, а стріляти не наважувались. Хоча на полонених і висіли захисні торби, всі знали, що це не надовго збереже їхнє життя. Коли над їхніми головами «прошамкотіли» ядра і почали вибухати позаду, в окопах залунали радісні крики. Хтось із оборонців вибіг наперед і голосно напучував розгублених полонених:
   – Біжіть на узбіччя, тікайте!.. Звільніть… Звільніть шлях!.. Ми зараз!
   Чули його бранці чи не чули, важко збагнути, та коли гармати замовкли, з передніх шанців почали вистрибувати оборонці міста і кидатись вперед, туди, де тільки-но падали ядра. Ті полонені, що затуляли собою ляхів, рвонули вбік, роблячи спроби скинути важкі торби. Вони плуталися в гілляччі, проте втікали не озираючись. За мить перед тими, хто атакував з боку Шаргорода, опинилися недобитки ляської колони, які не могли оговтатись від оглушливих вибухів та диму. Перед ляхами, немов дідьки з пекла, з’явилися козаки й ошаліло сікли шаблями тих, хто прагнув позмагатися в борні.
   З деяким запізненням з другого ряду шанців почали вибігати інші оборонці. І вони ще встигли обагрити свої шаблі ворожою кров’ю. Ляському війську нічого не лишалось, як спробувати зупинити шаргородців і відступити, та нова хвиля атакуючих не дала зробити це впорядковано.
   На шляху зав’язалася некерована бійня. Задні ряди ляського війська штовхали передніх до наступу, а перед тими виблискували смертоносні шаблі та рогатини. Голота зі своїми також встряв у цю бійку, завзято покрикуючи:
   – Гуртом, гуртом, тримаймося… Так, так, лоскочіть панів!
   Бій уже тривав не тільки на шляху, а й у лісі. Вояки стояли по коліна у воді, одні ганялися за іншими, а деякі поранені падали у холодну воду і, вимахуючи руками, захлиналися.
   Уже з десятки Санька двоє хлопців, не витримавши натиску дужих ляхів, звалилися під ударами шабель. Та решта відомстила за забитих товаришів. Під підбадьорливі крики Санька вони прикінчили тих дебелих кривдників. Побоюючись, аби ще не згубити когось зі своєї десятки, Голота наказав відходити.
   – До шляху!.. Дідько з ними! Нехай у холодній воді швендяють… Гуртом відходимо! – скомандував Голота, і всі, згуртувавшись, посунули назад.
   Раз по раз до них проривалися ляхи, пробуючи затягнути до бійки, але вже по лісу чулися голоси інших старших – до відступу. Втративши двох з десятки, хлопці добралися до шляху, на якому лежали, як кого застигла смерть, люди. По ньому, оглядаючись у бік ляхів, відходили розгарячені боєм шаргородці і все ще вигукували ворогам щось погрозливе.
   Побіля шанців сотенні вже збирали гурти копачів, і Санько також послав до гурту Микиту Бабуха та Ілька Титикала. Сюди зганяли й полонених ляхів і, обшукавши одяг, поїли водою та давали в руки заступи, аби вони поховали своїх загиблих товаришів.
   Біля фортеці засурмила труба, і до козаків донеслася звістка про збір старшин та сотенних до курінного Давида Нагорного.
   Санько, лишивши при шанцях четвірку зі своєї десятки, попрямував у бік фортеці. Тут уже зібралося більше десятка старшин, і, поки надходили інші, задоволений курінний Нагорний походжав перед ними. Когось вихваляв, обіймаючи, а комусь дорікав за зволікання під час бою.
   Санька Голоту спочатку стиснув в обіймах, а потім пригримнув на нього:
   – А ти, Голото, не старший над гармашами, щоби керувати, дідько б тебе вхопив. Аби ти не був спасителем отих полонених, дістав би на горіхи…
   Санько мовчки стояв, боячись, щось не те «ляпнути», і коли Нагорний відійшов до інших, полегшено зітхнув.
   Опитавши всіх про загиблих людей, курінний сумовито промовив:
   – Шкода своїх… Полягли вони, та ляхові надовго охоту відбили лізти у Шаргород.
   Сьогоднішню ніч десятка Санька мала ночувати вдома, бо не мали спочину вже майже дві доби. Прощаючись зі своїми, Санько напутив:
   – Хлопці, не залежуйтесь попід боками… Назавтра на сході сонця – до шанців!
   Всі розвеселилися, відчуваючи домашній прихисток, а Лука Мудрак не втримався, щоб не шпигнути Голоту:
   – Ви, десятнику, не проспіть! У вас Софія – перша молодиця по місту!
   Санько хотів гримнути на Луку, проте, згадавши Софійку, засміявся і, по-доброму відмахнувшись, кинув:
   – Та я рано простягнуся спати…
   Всім сподобалася лукава відповідь десятника, і козаки, жартуючи, почали розходитися по домівках.
   Тільки-но Воронько заіржав, вступивши на подвір’я, як назустріч вибігла простоволоса Софійка. Вхопившися за стремено, ледве не стягнула Санька на землю. Він швидко спішився і, не розуміючи, чому вона так хвилюється, обійняв, почав примовляти:
   – Не мають ще ляхи такої шаблі, щоби мене дістала! Втішайся вже, я Воронька поїтиму…
   А жона, не відпускаючи Санька, плакала. Нарешті підняла голову і щасливо промовила:
   – Ти живий! Коханий мій, щастя моє!
   Тут виглянула з хати Ядвіга, і Санько, стримавшись від сліз, підвів Софію до матері, збентежено промовив:
   – Йдіть до хати, ще холодно надворі… Не літо, либонь…
   Софійка слухняно ступила на поріг, а Ядвіга, змовницьки глянувши на Санька, зачинила за собою двері.
   Втомлений Санько швидко впорав чотириногого друга і поспішив до хати. На припічку в казанах парувала вода, і обидві жіночки почали поратись біля Санька. Аби краще догодити йому, Ядвіга підлила теплої води до діжі, Софійка заходилася купати чоловіка. Очищений тілесно від трудів ратних, Санько підійшов до покутя, став перед образами і почав натхненно молитися за душі своїх хлопців та ворогів, що загинули від його руки. Ядвіга снувала по хаті, накриваючи стіл вечерею, а Софія сумирно чекала, доки чоловік закінчить молитися.
   Потім вона підсунула поближче до Санька миску з кашею, змащеною смаженим салом, а Ядвіга поставила глечик з кисляком, примовляючи:
   – Їж, Санику! Нічого, що піст… Ти ж воюєш…
   Після вечері на нього налягла дводенна втома, і Софія швидко розіслала ліжник, почала сама готуватися до сну. Ядвігу після цих приготувань як вітром здуло за піч, і молодята, зручно вмостившись, почали шептатися про таїни, тільки їм відомі…
   Заспівали перші півні, й Санько відразу ж прокинувся. Хоча й треба було вже підійматися, він ще хвильку помилувався дружиною. Софія відчула дотики мужа і, прокинувшись, притримала його біля себе, аби він ще хоч трішки поніжив її і маля. Почулося кректання Ядвіги, і козацька повинність змусила чоловіка стати на ноги і чимшвидше одягатися. Вибіг надвір і, вже обмившись, весело зайшов до хати. На столі парувала каша, вийнята з горнила печі, де вмлівала цілу ніч. Софійка поривалася щось там сказати, але Санько вже їй не належав – сьогодні шаргородці або не пустять ворога до міста, або ж ляжуть під його мурами. Почав прощатися з жоною. Коли вона прикипіла до його грудей і заплакала, зі сміхом мовив:
   – Не назавжди ж ти мене проводжаєш! День-два – і буду з вами… Не лий сльози!
   Осідлавши Воронька, Санько махнув обом жіночкам, і кінь виніс його на шлях, що вів у передмістя до шляху на Бар.
   У шанцях уже набилося чимало захисників. Залишки десятки Санька швидко зібрались у своєму шанці. Та тут за Голотою прибіг вістовий, і він поспішив до свого курінного Давида Нагорного.
   Треба було вивідати, звідки будуть насідати ляхи, а ще краще – притягти якогось «язика». Санько, втямивши, що треба робити, повернувся до своїх, і, захопивши з собою мотузки, всі разом вирушили шукати, як би переправитись на протилежний бік річки Гнилої.
   Знаючи, що річка нижче по течії стишує свої води і має очеретяні зарості, Голота повів сімох хлопців за собою. Сонечко гарно пригрівало їм спини, дозволяючи добре роздивлятися, що діється навколо, і, пройшовши версти зо три, вони опинилися у досить зручному місці.
   Санько ще з осені знав, що тут, по заплавах в очеретах, є приховані човни затятих рибалок, тож розіслав хлопців, аби відшукали бодай один з них. Незабаром з гарною звісткою з’явився кмітливий до всього новачок Сава Ткач. Решта козаків зібралися на одному місці, а потім всі попрямували за Савою. Справді, біля старого корча стояв човен, однак у ньому зяяло декілька дірок. Козаки кинулись конопатити їх розплетеними мотузками.
   – Лід порозривав дерево. Взимку відлиги були, от і маєш… – бурчав Сава.
   Проте, дружно попрацювавши, хлопці швидко поставили човен на воду.
   Коли нарешті всі були в човні, він так занурився у воду, що був ризик всім скупатися посеред річки. Санько, оглянувши всіх, махнув Титикалу:
   – Ілько, вибирайся з човна. Ти сам як двоє… Будеш нас підтримувати вогнем, якщо ляхи насідатимуть.
   – Та звісно… А то ще й ляха доведеться перевозити… – згодився Ілько.
   Він поспіхом вибрався з човна, і той відразу ж піднявся над водою.
   Всі тихцем захихикали, дивлячись, як немалої статури Титикало почвалав до берега, набравши в чоботи холодної води. Двоє хлопців сиділи на веслах, а решта полягали на днище, як оселедці в діжці, лаючись, коли ненароком хтось штурхався ногами.
   Човен поплив до берега, похитуючись від ворохобних вояків. Тільки-но уткнувся носом у тверде дно, як всі стрімголов висипали з нього і розбіглися по берегу. Санько з Денисом Котузом затягнули човен в очерет і, нахиляючись, попрямували до визначеного місця. Розділилися на два гурти і почали обережно рухатися в напрямку міста. Невдовзі почули поодиноку гарматну стрілянину.
   – Версти зо дві лишилося, а навколо жодного підляшка немає! – злісно мовив Санько до Дениса, який був поруч.
   Пройшли ще чималу відстань, і потрібно було зупинятися та вирішувати, що робити далі. Вирішили залишити чотирьох, а з Саньком мали піти двоє найдосвідченіших.
   Запримітивши місце зустрічі зі своїми товаришами, залишеними у засідці, Санько разом з Денисом Котузом та Савою Ткачем продовжили свій шлях поближче до ворожого табору. Аби не потрапити до рук ворожої таємної засідки, попереду йшов Сава, майже не ховаючись. Санько вже всім своїм нутром відчував, що супротивники або за якимсь кущем полонять їх, або, в кращому разі, вб’ють. У Санька таки урвався терпець від невідомості, і, забравшись в якийсь приярок, трійця затаїлася, видивляючись довкола та прислухаючись.
   Довго їм не довелося чекати. Незабаром почулися голоси, і Санько, виглянувши, побачив ляських дозорців, які впевнено рухались уздовж річки. Жовнірів було з десяток, вони були озброєні шаблями та мушкетами. Було помітно, що ці вояки почували себе у безпеці. Санько позадкував до двох своїх товаришів і, перехрестившись, прошепотів:
   – Слава Богу, гарні ляхи… І йдуть своїми ногами у наш бік.
   Денис із Савою розуміюче закивали головами, і Санько коротко мовив:
   – Чатуймо за ними, пильнуймо ліпше, аніж звірину… На такі справи простаків не пошлють…
   Швидко нарвали оберемки сухої торішньої тирси і, обтикавши себе, почали вибиратися з приярка. Перед гребенем Санько знову порухом руки зупинив хлопців і тихо додав:
   – Стежте, щоби ляхів було десять. Якщо одного-двох не побачите, то їх залишили в засідці.
   Хлопці розуміюче кивнули.
   У Санька, як зазвичай у передчутті мисливської жаги, щеміло у грудях і зводило щелепи. Вийшовши на декілька кроків попереду від своїх, почав наздоганяти загін ворожих «винюхувачів». Коли вони з’явилися попереду, крокуючи безпечною ходою, втямив, що нападати треба саме зараз, доки вороги почувають себе у безпеці. Та як це втнути – в голову не приходило. Ляхи йшли у бік засідки чотирьох їхніх товаришів, і Санько вже захвилювався, щоби його хлопці не почали по них палити. Схоже було на те, що ворожі вивідувачі поки що не примітили їх, тож Санько чекав слушної хвильки для нападу.
   Не дійшовши до місця засідки решти товаришів, ляхи присіли на пригорку, і старший почав їм щось намовляти. Махнувши рукою, щоби за ними стежили Денис із Савою, Голота почав поповзом підбиратися поближче до ворожих лазутчиків. Незабаром уже можна було чути голос їхнього старшого, і Санько зрозумів, що той уже закінчує наставляти своїх.
   Помахом руки Голота наказав хлопцям розійтися по обидва боки від нього і підібратися до ворога ще ближче. Він сам встиг проплазувати кільканадцять сажнів і, піднявши голову, побачив, що супротивники поставали на коліна і давай виривати тирсу, також чіпляти її до одягу. Зволікати вже було не варто, і Санько, ставши на коліна, прицілився і пальнув в одного з ляхів. За мить заляскотіли пістолі його товаришів і троє ворогів один за одним попадали на землю. Санько встиг зробити з другого пістоля ще один постріл, і далі стріляти було ні в кого.
   Досвідчені вояки попадали на землю, і якби не стогін поранених, то нічого не виказувало б, що тут у смертельній борні зійшлися два гурти запеклих ворогів. «Шестеро їх лишилося… Багатенько на нас трьох», – гарячково роздумував Санько. Поповзом знайшов Саву Ткача і наказав йому обходити ляхів збоку:
   – Саво, рачкуй по праву руку… Тільки прислухайся, а то прилізеш просто до них у лапи…
   Ткач розуміюче кивнув і за мить загубився у високій тирсі. Тепер Санько був упевнений, що ляхи не обійдуть їх, і, знайшовши Дениса Котуза, відправив його по ліву руку з таким же наказом. Лежачи на землі якийсь час, Санько дивувався, що вороги принишкли, не роблячи спроби покінчити з ними. Вони ж бо второпали по пострілах, що козаків тут замало.
   Раптом його нюх зловив кислуватий, але приємний запах горілої тирси. Голота підняв голову і побачив, як від місця засідки ляхів клубочиться дим і вириваються язики вогню. Вітер був з боку ворога, і полум’я швидко почало перекочуватись у бік Санька, інколи викидаючи вгору на кілька метрів стовпи вогню та диму. Козак якусь мить дивився на стихію, що почала шаленіти, а потім, роззирнувшись довкола, зрозумів, що втікати вже запізно та й нікуди. Швидко діставши ладівницю, висипав на траву «козацьке зілля»[8] і пальнув з пістоля поряд з порохом. Зараз же зашипів порох і вогники почали миттєво розбігатися навсібіч.
   Санько не дав полум’ю розростися проти вітру, і воно «побігло» за вітром – «гуляти» по сухій тирсі. Голота відліз подалі, у бік вогняного «півня», якого пустили на нього ляхи, і, змочивши сечею ганчірку, закрив на мить обличчя. Вдихнувши декілька разів, затамував подих, поглянув, куди побігло його полум’я.
   На тому місці, де він щойно був, ще диміли залишки тирси, але вже можливо було перелізти в «тепле місце», де вже нічому було горіти. Він перекотився на обгорілу землю і, вийнявши ніж, взявся швидко зривати землю із жаринами. Санько зрозумів, що полум’я, яке котиться до нього, вже зовсім недалеко. «От і попав поміж двох вогнів», – пронеслася думка, але жага до життя перемогла, і він, перекотившись ще, услід «своєму вогню», що утікав, рвучко дістав з торби покривку і, обернувшись нею, застиг нерухомо обличчям донизу.
   За мить Санько почув, що полум’я загуготіло зовсім поруч, і його покривку почало виривати якимось вихором. Вона тріпотіла по ньому, наганяючи якийсь жах. «Господи, не позволь згоріти живцем… Як виживу, то праведними трудами відслужу імені твоєму…» – шепотів Санько, корчачись від спеки і вдихаючи вже гаряче повітря через мокру ганчірку. Та враз гуготіння стихло, і було чутно лише потріскування галуззя. Санько потилицею почув, що тілу стало прохолодніше, і він рвучко відкинув покрив, під яким лежав. Поряд де-не-де ще виднілися маленькі язички полум’я, а страшна червона хвиля стіною бігла за вітром у бік ляського табору.
   Швидко оговтавшись, Голота глянув у протилежний бік і побачив, як по обгорілій землі, де також ще де-не-де диміли залишки полум’я, ланцюгом ішли ляхи. «Швидкі вони… Йдуть поглянути, як горять козаки», – подумав, розгнівавшись, Санько. Підтягнув напівобгорілий покрив і почав відповзати до якогось рівчака. Опинившись у захищеному місці, дістав пістолі, потім перезарядив їх, приготувався до зустрічі з ворогами.
   Ляхи йшли ланцюгом, весело перемовляючись поміж собою, мабуть, кожен хотів першим побачити обгорілих козаків, аби на власні очі пересвідчитися у їхній смерті. «Знову своїми ногами йдуть до смерті», – чомусь зловтішно подумав Голота і, прицілившись, пальнув по одному з них. Куля без похибки збила з ніг ляха, а решта гепнулися на обгорілу землю так, що звук від падіння долетів до Санька. «Ого, трусонули черевами… Хоч би щось не вискочило…» – розвеселив сам себе Санько і, примітивши, де впав один з них, тримав те місце на прицілі. Ляхові закортіло підняти голову та подивитися, звідки по них пальнули, і відразу отримав кулю з козацького мушкета. Звідти почулися лайка і прокльони у бік стрільця: «…Покладайтеся на нашу милість, недошмалені холопи. Вилазьте, горілкою почастуємо!»
   Найбільше Санько опікувався, щоби з ворожого табору не підоспіла допомога цим ляшкам, і, сидячи в рівчаку, зиркав навсібіч. Вирішив не витрачати набоїв, завмер, а на думці весь час були Денис із Савою. Чи вдалося їм зберегти свої голови?
   Праворуч від Санька почувся постріл, і він побачив, що трохи поодаль один з ляхів завалився на землю. «Невже Сава вцілив?» – подумав Санько. Ляхи повернули у бік пострілу. Назустріч їм піднявся із землі Сава Ткач. Вистрілив ще раз і, хитаючись, попрямував на ляхів, на ходу виймаючи шаблю. На ньому майже не було одягу, теліпалося на вітрі якесь обгоріле лахміття. Санько закляк від несподіваного видовища і намагався вгадати в обгорілій постаті свого Саву. Проте це вже був не Сава, а залишок його духу та волі, прагнення до помсти. На ньому не було видно лиця, а темніла округла подоба обрису голови без волосся. Він ішов швидше назустріч своїй скорій смерті, аніж сподіваючись вирватися з ляських лабетів.
   Ляхи, напевне, й самі були в якомусь заціпенінні від жахливого стану супротивника, який ішов на них. Ніхто з них не вистрілив у козака. Коли зблизилися з обгорілим Савою, в жодного ляха не піднялася рука завдати йому смертельного удару. Сава кидався до бою то до одного, то до іншого ворога, але ті відступали, не воліючи змагатися з ним у борні. Нарешті сили почали полишати славного козака, і він став на коліна, підпираючись шаблею. Один з ляхів, схоже якийсь старшина, витягнув пістоля і, схиливши голову перед Савою Ткачем, вистрелив йому просто в голову.
   Сава на мить відкинувся назад, але, похиливши голову, впав лицем вперед до своїх ворогів. Ляхи стояли, заворожено дивлячись на козака, що гідно прийняв смерть, і, перехрестившись, зібралися йти у бік Санька. Аж тут позаду в них заляскотіли постріли, і Голота побачив свою четвірку хлопців, які лишалися у засідці, а зараз на повний зріст ішли на ляхів.
   Опецькуватий старший крикнув своїм воякам, щоб падали на землю, і вони це виконали миттєво. Тепер Санько, бачачи перевагу і прагнучи відомстити за Саву Ткача, схопився і побіг назустріч своїм хлопцям, волаючи:
   – Заб’ємо клятих паліїв, убивць нашого Сави!
   Ляхи, почувши з обох боків войовничі козацькі вигуки, не вставали назустріч для борні, а тихо лежали там, де попадали. Санько одночасно зі своєю четвіркою добіг до ляхів, що розпласталися на землі, і побачив, що тільки двоє з них поворухнулися після покрику козаків. Інші лежали, стікаючи кров’ю.
   – Ставайте на ноги, підпанки задрипані, а то тут і залишитеся валятися, – закричав Санько і копнув під живіт жирненького ляшка.
   Двоє ляхів неохоче піднялись із землі і вирячились на закопченого, напівобгорілого Голоту.
   – Проше пана… проше… Я вас стрелив тільки що… Ви померли… – белькотів старший.
   Санько зрозумів, що і на ньому не залишилося майже нічого цілого.
   Втрутився Панько Сербин. Він підійшов до ляха і, повернувши його в той бік, де лежав Сава, промовив:
   – Наш побратим помер… Савою його звали.
   Двоє ляхів почали приходити до тями від щойно пережитого, а Санькові треба було подбати про Саву Ткача та розшукати Дениса Котуза. Троє хлопців взялися копати поряд із забитим могилу, а Голота і Сербин кинулися шукати зниклого Котуза. Поспішали, побоюючись підходу до місця жахливого побоїща ворогів, і раптом Санько почув голос Сербина:
   – Десятнику! Він тут лежить!..
   Голота підбіг до Панька і побачив біля нього обгоріле тіло скорченого від передсмертного болю Дениса.
   – І ти, друже, не зумів врятуватися, – промовив Голота і, помовчавши, додав: – Це я винен. Не вберіг вас, хлопці… Простіть…
   Почали ножами рити яму поряд з померлим Денисом Котузом. Коли заглибилися на аршин, скотили туди тіло Дениса – для вічного спочину. Санько прошептав молитву і, повернувшись до решти хлопців, які стояли побіля могильного горбика, прочитав і за Саву. Ставши лицями до сходу, поклали на груди хрести, просячи благості Божої за убієнних. Потім підняли бранців і попрямували до місця переправи.
   Голота увесь час квапив гурт своїх хлопців та двох бранців, проте позаду вже чувся кінський тупіт. Вони побачили двох вершників, які, спішившись, розглядали відбитки ніг. Всі вже лежали на землі. Попадали і бранці, побоюючись, що козаки в разі небезпеки їх порішать. Вершники, сівши на коней, тихою ходою попрямували в їхній бік, і всі почали готувати зброю до неминучої сутички.
   Вороги наблизились сажнів за сорок, але не помічали козаків, які залягли. І тут один з бранців схопився на ноги і побіг їм назустріч, щось на бігу викрикуючи і петляючи, мов заєць. Санько стукнув по голові полоненого, що лишився з ними, і крикнув хлопцям:
   – Паліть по всіх!
   Бранець, що утікав, діставши кулю в спину, впав навзнак, тільки змахнув зв’язаними руками, а верхові, не встигши прицілитись, пальнули в небо і впали з коней.
   – Швидко до човна!.. Дідько з ними, несіть хоч одного «язика»… Там очухається! – вигукнув Санько.
   Лука Мудрак закинув на спину бранця і вже опинився попереду, а решта – за ним, прикриваючи відхід.
   Звуки гонитви до них не донеслись. Двоє козаків, кинувшись в очерети, підігнали човна і почали в першу чергу розміщати бранця. Через хвильку човен був готовим відчалити до протилежного берега, коли раптово почулися голоси переслідувачів, які швидко наближалися. Лука Мудрак сплигнув з човна і крикнув Санькові:
   – Десятнику! Пливіть без мене… Я плавом дістануся. От тільки з ляхами поміряюся!..
   Відштовхнув човна і, причаївшись над берегом, почав чекати особливо завзятих ворогів. Небагато проплив човен, а Лука вже звалив першого переслідувача, що з’явився на березі. На якусь мить голоси притихли, та ось на берег висипало з десяток ляхів. Лука, розрядивши ще одного пістоля, кинувся до них із шаблею напереріз. Всі, хто сидів у човні, поки дозволяла відстань, розрядили свої пістолі по ляхах і поранили декількох. Та вцілілі зараз же накинулись на Мудрака, пролунало декілька пострілів у його бік. Лука, хитаючись від завданих кулями ран, продовжував іти на ворогів, проте перші ж, які зблизилися з козаком, доконали його шаблями. На очах товаришів він опустився на землю, все ще тримаючи в руках шаблю, доки один з ворогів не штовхнув його ногою в груди. Лука завалився на спину.
   За цей час човен відійшов на достатню відстань, аби кулі не дістали втікачів. Та поляки не втрачали надію знешкодити козацький загін і, ставши на коліна побіля самої води, заходилися палити по човну. Кулі все ж долітали і шубовстали поряд у воду або шкварчали понад головами козаків.
   – Паліть, хлопці, не давайте прицілитися! – закричав Голота і також почав стріляти по ляхах.
   Він почув зойк когось із поранених, побачив, що ляхи на березі заметушилися, побоюючись спіймати козацьку кулю.
   Човен наблизився до берега, і стрілянина з обох боків припинилась. Одним дійшло до свідомості, що вдалося втекти, а інші у відчаї ходили понад водою, картаючи себе за невдачу.
   Витягли з води човен. Вибравшись із нього, побачили, що бранець вже отямився. Він лежав на дні і глипав на них лупатими очима. Ілько Титикало, який на власні очі бачив всі перипетії цієї сутички, стурбовано допоміг зійти з човна пораненому Микиті Бабуху, потім знову наблизився до човна, витяг за комір полоненого.
   Двоє хлопців відтягнули човен в очерети і, набравши в нього води, підтопили, аби був менш помітним для ворожого ока. Голота дав наказ вирушати у напрямку міста, і поріділа десятка попрямувала до Шаргорода, ведучи «дорогого» язика.
   До міста потрапили вже після полудня. Санько відправив своїх по домівках – посушити одяг. Увечері всі мали зібратися побіля головної башти фортеці. Потім Санько разом з Ільком Титикалом повів полоненого Тадеуша Можаровського, польського десятника, до Давида Нагорного. Тадеуш був невисокого зросту підляшком, бо ж, як він сам про те мовив, мати його була русинкою. Доки вони очікували курінного, Тадеуш охоче розповідав про себе. Санько, слухаючи ворожого вивідувача, дивився на його опецькувате обличчя, банькаті сірі очі та неприємний рот з губами стріхою. Руки та ноги мав досить короткі, проте Санько запримітив у ньому неабияку силу і спритність, на що вказували швидкі рухи бранця. Та й розумом Бог не обділив – відповіді на запити Санька були швидкими і стислими. «Ловкий ворог… Добре, що ми його виловили. Завдав би шкоди ще більше, ніж сьогодні», – розмірковував Санько, сидячи напроти Тадеуша. Титикало весь час був поруч із полоненим і раз у раз поглядав з-під лоба, коли той, розповідаючи, хвалив польський устрій.
   Незабаром з’явився курінний разом з декількома сотенними. Побачивши Голоту з бранцем, запросив до себе. Давид Нагорний, зиркнувши на «язика», перевів погляд на Санька і дозволив йому залишитися при допиті. Нагадавши бранцеві, що його чекає в разі брехливих свідчень, Нагорний почав розпитувати. Тадеуш покірно відповідав курінному на всі запитання. З відповідей Санько зрозумів, що вояків Лянцкоронського під Шаргородом не так вже й багато і після першої поразки його радники запропонували відступити від міста. Та впертий військовий начальник, заступник головнокомандувача Фірлей захотів все ж здобути Шаргород. Приступ намічається завтра на світанку. Поляки мають переправитися через річку Гнилу на човнах та плотах. Що буде після сьогоднішньої події, Тадеуш не знав. Після допиту Санько з Ільком Титикалом відвели полоненого до захоплених раніше бранців і розійшлися по домівках – приводити себе до ладу.
   Вранці поляки трохи постріляли по місту з гармат, і захисники, сидячи в шанцях, приготувалися до приступу. Та вже настав і полудень, а ляхи все зволікали. Знайшлися сміливці, які на декількох човнах переправилися навпроти міста на протилежний берег, але там ляхів не виявилось. Ворог відступив від Шаргорода.

Разом у Чигирин

   У середині травня почалися грози, і на обсіяні ниви та грядки випадали весняні дощі, приносячи надії на врожай. Зранку світило сонце, обігріваючи землю, підсушуючи шляхи, а під вечір збиралися хмари, і небо чорніло від них. А потім на небі починало так грюкати, що набожні селяни забивалися до хат і просили святого Іллю, аби той змилувався над ними, не наславши вогняної стріли. Було вже тепло, і Андрій Підлужний з Віктором Яремою, наробившись за день по господарству, із задоволенням вмощувались під дашком для коней і під дзюркотіння води, що стікала з дашка, розмовляли, згадуючи про свої пригоди у козацькому війську. Старший, Миколка, як завжди, вишукував нагоду, щоби розпитувати брата і дядька Ярему про їхні походеньки.
   Ярема, розповідаючи про себе, говорив, що Андрія тоді не було з ним, але закінчував оповіді такими страшилками, що Миколка з Галинкою пищали від страху і ховалися хто куди. Тоді Ярема заходився сміхом і витягав їх з кутків, примовляючи, що це брехня і він все вигадав. Діти знову насідали на нього або на Андрія, якби ті розповіли ще щось страшненьке, тільки не таке, як минулого разу.
   Андрій почав помічати, що Яремі набридає життя під мирним дахом, а після того як пішли чутки, що ляхи знову «посунули» на Вкраїну, він все частіше брався чистити пістолі та підгострювати дві свої шаблі.
   Одного вечора Ярема запропонував Андрієві пройтися поза обійстям і завів розмову, якої Підлужний вже давно чекав.
   – Пора нам з тобою, Андрію, до Чигирина. Чутки ходять – насідають ляхи… – почав Ярема, і далі пішла розмова про від’їзд.
   Андрій і сам розумів, що не «висидить» волю для своєї землі у затишку власної оселі, а треба її добиватися, ніхто в руки не дасть. З цього дня всі думки в обох побратимів були спрямовані до одного – скоріше в Чигирин та влитися у військо Хмельницького.
   Незабаром по всій Україні розійшлися універсали про підготовку війська до нової війни, і хлопці почали збиратися в дорогу, як і обіцяли своєму сотникові. Даринка з матір’ю, передчуваючи близький від’їзд Андрія з Яремою, з мовчазною згодою готували їх у далеку дорогу. Як не краялось серце в Даринки, але вона знала, що Андрій піде на війну разом зі своїм побратимом, плач не плач…
   В останні дні перебування Підлужного на рідному обійсті не чути було веселощів і сміху дітей, а Даринка снувала по дому неначе тінь. Одного теплого весняного дня, коли вже зацвіла груша і над деревами гуділи хрущі, інколи падаючи просто під ноги, Андрій зайшов у хлів. Даринка саме збиралася подоїти Квітку, коли чоловік, зайшовши нечутно, поклав руки на її плечі і, не дивлячись в очі, промовив:
   – Завтра вирушаємо, Даринко. Приготуй подорожнє для нас двох…
   Вона поставила дійницю і обхопила Андрія руками, шепочучи йому у вухо:
   – Повертайся скоріше… У нас буде друга дитинка… Ростити треба вдвох. Тож чекатимемо на тебе…
   Андрій здогадувався про це, але з вуст Даринки це прозвучало так проникливо, що він мимоволі опустився на коліна і притулився до живота дружини.
   – Не тривожтеся, рідні мої… А хто ж вас захистить, як не я? – шепотів розчулено і, підвівшись з колін, обціловував личко Даринки.
   Вранці побратимів проводжали в дорогу тільки мати Тетяна і Даринка.
   На подвір’ї так само діловито, як і завжди, походжав півень, вишукуючи на землі якусь поживу, а тоді скликав до себе курей, і ті прожогом кидалися на його клич. Гуси й качки ґелґотали кожен про своє, пташине, та вискубували пір’я, причепурюючись до нового дня. Свиням та вівцям взагалі не було діла до людей: одні верещали, щоби їм закрили пельку якимось харчем, а другі завжди мали заняття – пошарпати одне одному боки…
   Андрій вивів Орлика за ворота, а за ним – Ярема зі своєю Зірочкою, яка йшла, повертаючи голову в бік Буйка, що також спантеличено дивився їм услід. Андрій повернувся до Буйка і, обійнявши його, тихо промовив:
   – Залишайся вдома… Мій братик буде тебе вигулювати і доглядати…
   Кінь сумовито поглядав на Андрія, а коли козак, прощаючись, притиснувся до його щелепи, закивав головою і застиг, понуро опустивши голову. Заходилися прилаштовувати до кульбак дорожні торби і зброю, а Даринка старанно допомагала Андрієві кріпити їх мотузками. Мати щось там вкладала Яремі. Коли приготування були закінчені, Андрій зайшов до хати, поцілував Миколку і, обійнявши ще раз жону, попрямував до воріт.
   Андрій з Яремою вже третій день були в дорозі, впевнено їхали тим же шляхом, котрим поверталися взимку на Самарщину. Останній місяць весни 1649 року видався теплим, і прохолода настигала їх тільки під ранок, зволожуючи одяг росою. Вода в річках ще не встигла прогрітися, але хлопцям то була не завада. Завжди знаходилося чисте плесо, де можна було обмитися та вдосталь розім’яти м’язи, плаваючи у водиці, що бадьорила. Було в козаків і риболовне приладдя, та вони не рибалили, бо ж домашнього харчу вистачало. Під вечір дійшли до Кременчука і, привітавшись із перевізниками, як з давніми друзяками, почали домовлятися про нічний притулок. Вони добре пам’ятали гостинність рідні П’ятибратів. Закортіло їм опісля ночівлі просто неба надійного прихистку у добрих людей. На лівому березі Дніпра, неподалік від перевозу, був пристойно обладнаний гостинний двір, і хлопці вже без сумніву довірили своїх скакунів конюшим.
   Смачно повечеряли з оковитою від П’ятибратів і, допоки не смеркло, вийшли прогулятися до перевозу, де в цей час починалися торги рибою. Рибалки зі своїм уловом та метушливі бабці позаймали всі місця довкола величезного плоту. Угледівши двох козаків, почали наперебій вихваляти свій товар. Тут насправді вирувало рибне царство – Андрій, який бачив на своєму віку багато риби, такого розмаїття ще ніде не зустрічав. Крамарі не скупилися, пропонували скуштувати в’яленої, прикопченої рибки, а то й ікри щучої чи білужачої. Надивившись та скуштувавши всього вдосталь, хлопці забажали запастися в дорогу, щоби дозволити інколи пораювати черевцю на передихові. Андрію замотали в полотнину щучого кав’яру та зав’яленої сом’ятини, а Ярема не пошкодував зайвого гроша на севрюжачий кав’яр, який добродушний дядько, немов добрячий шматок сала, також замотав полотниною.
   – Ох і поталанило тобі, козаче! Ніде такого не придбаєш… Шматок з півдолоні… Кинув на зуб – цілий день тільки водицю попивай… А сила вже пре! – продавець уже й гроші взяв, та все ще розхвалював свій товар.
   Тамтешній люд, узрівши, що козаки мають гроші, не відпускав їх із торгу. Дехто вже волав до зніяковілих друзів, що ладен задарма віддати рибку, аби тільки вони скуштували хоч плавничок. Хлопці куштували, хвалили, купували потроху рибки та засовували в торби. Опам’яталися лише тоді, як рибу вже нікуди було класти. Тож козаки почали вириватися від охочого до торгу люду.
   Відійшли вже на стежку для прихистку, а їм услід ще пропонували спробувати копченого лина чи в’юна. Ішли по стежці, насміхаючись один з одного, показуючи на величенькі торби, а позаду ще довго чувся хвалебний гомін крамарів.
   Уже перед сном, перебираючи сушену та в’ялену рибу, не втримались і зажували по лящу, лиш тоді повкладалися спати. Ранок пробуркав їх людським галасом, ревінням худоби та скрипом возів. Весь люд, який прагнув потрапити на правий берег, стікався до перевозу, і до сходу сонця побіля плота вишикувалася різношерста черга. Нашвидкуруч обмивши обличчя, хлопці поспішили забрати коней з конов’язі. Орлик та Зірочка вже нетерпляче чекали своїх господарів і без понукування пустилися до перевозу.
   Ярема, побачивши чималеньку чергу, присвиснув і весело звернувся до Підлужного:
   – Метикуємо, Андрію, як хутчіше дістатися до того берега, а то нас тут і нічка настигне! – а тоді, засміявшись, докинув: – Знову підемо рибу куштувати!
   Згадавши вчорашній вечір, обоє зареготали і в добрім гуморі наблизилися до плоту. Ярема, піднявшись на стременах, заволав до перевізників:
   – Хто за старшого, підійдіть до гетьманського вістового! – і показав на Андрія, який виправився в сідлі, гордовито роззираючись.
   Підбіг молодий парубійко і запитливо підняв голову на Андрія:
   – Я, пане вістовий… Зранку за старшого!
   – Як звешся, хлопче? – звернувся до нього Андрій.
   – Мнушком звуть усі… І ви так звіть, – відповів хлопець, все ще стоячи із задраною головою.
   – У нас нагальна справа до Богдана від Полтавського полку. За платню, а не задарма, першим плотом відправиш нас до Крюкова! – поважно звернувся Підлужний до хлопця, і той розуміюче закивав головою.
   – Та не мнися… Пришли хлопчаків за кіньми, а ми дим пустимо, в дорозі треба надолужати! – по-дружньому звернувся до нього Ярема.
   Через хвильку підбігли молоді парубчаки і повели коней до плоту.
   Андрій з Яремою побачили, що на пліт почали заводити коней, і, сховавши люльки, заспішили до своїх скакунів. Незабаром почулися голоси з того берега: «Рушай! Рушайте!..» І вони рушили.
   Після прибуття народ поспіхом звільняв пліт і розбрідався навсібіч. Від’їхавши від перевозу, Ярема почав чмихати, поглядаючи на Андрія, а тоді не витримав і зі сміхом промовив:
   – Через тебе, дідька, люльку запалив… Так і тютюну на мене не настачиш. Фігурою себе відчув…
   Та й Підлужний не залишився в боргу, «наказавши» Яремі догоджати йому в дорозі як старшому.
   Притомившись задовго до вечора, хлопці знайшли місце, придатне для відпочинку, і заходилися облаштовуватися вечеряти. У торбах було повно риби, і кожному не терпілося поласувати копченим сомиком. Дубовий гай з розлогими деревами та джерельце в ярку прихиляли на добрий настрій та безтурботність. Стриножені коні походжали неподалік, пофоркуючи від смакоти духмяної трав’яної паші. А при заході сонця з боку порожевілого небосхилу, від ближнього ярочка, обізвалися ранні соловейки, зрідка заводячи несміливі трелі, а потім ненадовго змовкали, неначе збирали більше цінителів їхнього співу.
   Та тільки-но сонце сховалося десь за далеким обрієм, як навколо хлопців заспішили засвідчити про себе й інші істоти, що жили в цьому гайку. Важко було розчути в цій какофонії різноголосих співів і голосів близькі серцю солов’їні трелі. Хлопці сиділи, обіпершись спинами об стовбур кількасотлітнього дуба і, смакуючи сомиком, витали думками там, куди їх направляла молодецька душа. Крізь несамовите тріскотіння степових цвіркунів інколи долинали людські голоси, а то прилітали з далечини уривки пісень про зрадливе щастя дівоче. Дочекавшись, поки коні вже неохоче хрумкотіли щелепами і частіше трусили вуздечками, хлопці присвиснули, і вірні скакуни зупинились поряд. Андрій напоїв Орлика і прив’язав його поряд до гілки дуба. Вони з Яремою почали готуватися до спочинку. Перший на чатах мав бути Ярема, тож він, прив’язавши повід до лівої руки, вмостився поряд з Андрієм.
   Прокинувся Підлужний від добрячого стусана під бік і зопалу схопився за пістоля, ледь не всадивши кулю у Ярему, що нахилився над ним.
   – Вставай, друже… Тільки мовчи, прислухайся… Якась нечиста побіля нас бродить! – шепнув просто над вухом Ярема і, відсторонившись, застиг поряд.
   Андрій, прочумавшись, почав прислухатися і також почув неподалік чи то дзенькіт якийсь, чи то чмакання, а потім – раптовий регіт сови чи якогось нечистого… Коні не видавали занепокоєння, і Андрій прислухався до звуків. Упевнився, що поряд бродить звір, тягаючи за собою капкан, а може, вовтузяться байбаки, виклацуючи зубами.
   – Лягай спати, козаче! Не трясися так, – спробував поглузувати Підлужний, але Ярема сидів, тримаючись за рукоять шаблі.
   Минуло вже чимало часу, а незрозуміле поцокування та зітхання не припинялося, і тоді Андрій штовхнув Ярему та мовив:
   – Піду гляну, хто це там товчеться, спати заважає козакам! Як пальну зараз!
   Раптом Орлик заіржав і, хвилюючись, затупцював на одному місці, а друзі миттєво схопились на ноги, притиснувшись спинами до стовбура. І тут з низового туману, навіть вище нього, заворушилось щось темне і патлате, вертячи своєю куделею навкруги. Ярема тримав у руках шаблю, а Андрій – пістоля, бо збирався на оглядини місцевості. Андрій більш інтуїтивно, аніж для самозахисту, направив у чорну куделю пістоля та натиснув на гачок. Бахнуло так, що відлуння покотилося округою, перекочуючись декілька разів, а від чорної куделі почувся несамовитий вереск декількох істот. Друзі ладні були втиснутися в цього дуба спинами, по яких побіг цілий мурашник. А ця кобиляча голова замість того, щоб дременути від них, рушила стрімко в їхній бік. Тут уже хлопці ледве не заволали від невідомості, а Ярема підняв шаблю і готовий був рубанути нею.
   Раптом неподалік заіржав Орлик і, кумедно скакнувши, опинився поміж куделею і готовими до всього хлопцями. Тут і спала полуда з очей. Тепер козаки побачили, що перед ними стоїть звичайний собі кінь, впряжений у віз, а Орлик грайливо треться об його гриву.
   – Кого це нечиста носить ночами? – злісно закричав Андрій, а Ярема підбавив перцю, вилаявшись у той бік.
   Почули якесь бурмотіння, і перед ними виникло двоє розпатланих, як і їхній кінь, хлопчаків.
   – Дядечки, не лупцюйте нас… Ми поснули, а наша Мурашка відв’язалась і завезла бозна-куди!
   Андрій розглядався на цих скуйовджених хлопчаків, вирізняючи їхні риси, які було вже видно в обрисах світанку. Позаду хлопчаків з’явилася жіночка, і по ході було видно, що молода та рухлива.
   – Хто це вночі по людях шмаляє? Ви що, з печі попадали, гайдамаки зашорохані? – лаялась вона, виходячи з темряви.
   Нарешті стала поміж дітлахами та козаками.
   Друзі мовчки розглядали матір тих однакових хлопчаків, що нервово била себе по щиколотках пугою. На якусь хвильку запанувала мовчанка, а тоді Андрій випалив:
   – Коня треба тримати на прив’язі, коли спати вкладаєтесь!.. Гайдамака вже й голови б ваші постинав спросоння!
   Жіночка промовчала хвильку і промовила з придихом:
   – Та воно ваша правда… Заїхали ми, куди й не гадалося. Мо’, помиримося?..
   Хлопчаки у цей час якось смішно водили головами – то на матір, то на козаків, які ще тримали у руках зброю.
   Після цих слів смаглявої, схожої на циганку жінки Підлужний стояв, зосереджено дивлячись на неї, не міг збагнути з вимови, хто вона є. Побачив, що і Ярема знетямлено поглядає на незвичайну мандрівницю, зиркає й у бік Андрія.
   – Миритись, миритись!.. Не будемо битись! – почали стрибати і кричати обидва хлопчаки. У друзів нарешті минула лихоманка від непевності, й вони дружно розсміялися.
   Через хвильку вже реготали всі, а Орлик з Мурашкою, винуватицею нічного переполоху, перестали тертися і, вишкіривши зуби, поглядали на людей.
   Через якийсь час під цим же розлогим дубом задиміло вогнище і недавні «ворогуючі сторони» варили щербу, щиро заправлену рибою. Хлопчаки Станко з Мілком вертілися навколо козаків, а то забігали десь подалі. Схвильована Розена – так звали нову знайому – бігла шукати дітей, і вони, випереджаючи матір, неслися до вогнища, немов бісенята. Коли вже вариво от-от мало бути готовим, Розена, пригрозивши дітям пугою, наказала сидіти на місці. Та вони знову знайшли собі забавки: то витягали в козаків шаблі з піхов, то тягнулися за пістолями, що були заткнуті за чересом, а то просто тикали у вогнище цурпалками, а коли ті починали горіти, гасили їх у казанку зі щербою. Ярема, спробувавши щерби, весело оголосив, що можна снідати, і зрадів, можливо, більше, ніж хлопчаки, бо вони вже добряче дошкуляли йому своїм непослухом.
   Розена мала добрячий череп’яний полумисок, і Ярема щедро насипав туди щерби по самі вінця. Нарешті й хлопчаки присіли до полумиска і заходилися наминати густу щербу, старанно виловлюючи ложками шматки риби. Побачивши, як швиденько ті уминали вариво, Ярема весело обізвався до них:
   – Оце, хлопці, по-нашому!.. А я думав, що й коли їсте, не можете всидіти на місці!
   Поки друзі сьорбали щербу, по черзі дістаючи їжу з дерев’яної миски, у малих уже застукали ложки по дну череп’яного полумиска. Підлужний кивнув Яремі, і той підвівся та висипав рештки їжі у полумисок Розени та дітей.
   Доїли свою їжу всі одночасно, і малі бісенята знову кудись забігли, ганяючись один за одним. Андрій з Яремою опісля ситного сніданку спроквола почали збиратися у дорогу. Розена, побачивши, що друзякам до неї вже нема ніякого діла, стала, руки в боки, і, хмикнувши, запитала:
   – Так що, ви без нас збираєтесь їхати? А ми ж як?..
   Друзі нерозуміюче перезирнулись, і Андрій на її дивні запитання відповів:
   – Та ми з тобою, Розено, і не домовлялися їхати на повинність козацьку…
   – Так ви ж до Чигирина… Туди зараз і старе й мале злазиться. На війну з ляхами йдуть… – незрозуміло куди гнула Розена.
   Тут уже і Ярема не витримав, кинув у її бік різкі слова:
   – А ти що, на війну зібралася з двома дітлахами?
   Та промовчала, а тоді вже примирливо мовила:
   – Та ми хотіли до Чигирина з вами… Все одно нашу хату в Городищі вишневці минулого року спалили. По людях перебиваємось, а чоловіка мого забили, бо нас боронив…
   Друзі стояли мовчки, дивлячись то на Розену, то на хлопчаків, що носилися верхи на паличках один за одним.
   – Без мужів зараз половина баб’ячого племені лишилася… Не притягнемо ж ми всіх за собою у Чигирин. А воювати хто буде? – закінчив розмову Ярема, і козаки взялися прив’язувати торби до кульбак.
   Тут з боку Крюкова показалися два вози: один однокінка, а другий – великий, з високим шатром та під тягою двох коней-біндюгів. Побачивши ці вози, Андрій почав спішно готуватися до від’їзду і кинув Яремі:
   – Скоріше рушаймо… Циганське плем’я показалося… Нам ще старих ворожок перед дорогою бракувало!
   Розена також угледіла циган і якось судомно вп’ялась рукою у повід Орлика.
   – Андрію, Яремо! Не лишайте мене зараз, змилуйтесь… Лячно мені. У мене діти!.. – почала вимовляти слова, перекручуючи їх на якийсь свій лад.
   – Що за маячня? Ану відчепися! – сердито мовив Андрій і висмикнув повід із жіночої руки.
   Хлопчаки, побачивши материн клопіт, вчепилися в її поділ і заверещали такими голосами, як і вночі, після пальби з пістоля. Андрій з Яремою стояли немов заворожені, а тим часом перший віз наблизився. З нього зіскочили два цигани і впевнено попрямували в їхній бік.
   – Ані руш ближче! – рішуче вигукнув Віктор Ярема і потягнувся до пістоля.
   Прибульці зупинилися. Один з чоловіків, показавши рукою на Розену, промовив:
   – Смирніше будьте, козаки! Ми до своєї… Нашим жувінам[9] нема чого бути з козаками. Їдьте собі… Барон забере її до ромелів!
   Тут в їхній бік різко повернулася Розена. Відкинула назад волосся і сварливо заволала:
   – Я не вашої крові, ромели! У мене болгарська кров, і ваш барон мені – не барон. Ідіть ви собі під кінський хвіст!
   Ромели стояли, ошелешено дивлячись на несамовиту жінку, а тоді, неначе з дишлом у шиї, повернулися й рушили до свого воза. З нього вже встигло злізти декілька циганчат, які, побачивши, що не все гаразд, немов горобенята, позаскакували під шатро, а старий циган вйокнув на коней. Два вози покотилися далі, й друзі, зрадівши такому завершенню події, застрибнули на коней. Та не так легко було відчепитися від такої бідової жінки. Вона рішуче стала перед Орликом і вчепилася у вузду. Андрій натягнув повід і пришпорив коня, але той лише підняв передні ноги, а з місця не рушив.
   – Розено, геть з дороги, добром благаю! У козацькому війську жінкам немає місця! – ще раз зло викрикнув Андрій.
   – А ми в козаки і не збираємося… Ми до Чигирина з вами! Туди люди йдуть – і ми там не пропадемо! – усміхаючись, промовила Розена, а хлопчаки стояли, слухняно потупивши очі.
   – Хай їдуть за нами… Дідько з ними! Будуть десь неподалік… Згодна, Розено? – чомусь заступився за жінку Ярема.
   Андрій ще раз вилаявся, а тоді махнув рукою в їхній бік і з притиском вигукнув:
   – На сто сажнів від нас! Не ближче!
   Хлопчаки відчепилися від материного подолу і застрибнули, немов козенята, до свого воза, а Розена вдячно глянула на Ярему і за мить теж була на возі.
   Друзі зрушили зі свого місця подалі від цього незвичайного дуба, який дав прихисток, але скільки побіля нього клопоту набралися… Позаду них негайно заторохтів віз Розени, яка, можливо, і припускалася думки, що козаки приосторожать коней і тільки їх і бачили… Та слово козацьке було твердим… Андрій хоч і відчував скутість від присутності такого «хвоста», але не дорікав Яремі, і вони рухалися з пересторогою, аби не відставала Розена.
   Десь перед Чигирином люду на шляху побільшало, і Андрій крикнув Яремі:
   – Вікторе, повернися до Розени… Можливо, допомога яка потрібна. Але до міста нехай вже самі в’їжджають. У місті нам буде не до них.
   Ярема завернув коня і, зблизившись з возом, спішився. Люб’язно посміхаючись, звернувся до небажаної супутниці:
   – Розенко! Незабаром Чигирин… Можливо, і на ніч попадемо до міста. Ми там зараз же – до своєї сотні, і тоді волі нашій гаплик! Так що бувай здоровенька!
   Розена і діти злякано поглядали з воза на Ярему, і коли він скінчив говорити, жінка сумовито промовила:
   – Так, так, ось уже поряд Чигирин… Ми й самі… Але на шляху неподалік ромелів помітила. Вони не дадуть нам спокою, в кабалу заберуть. Згинемо ми…
   Ярема стояв, роздумуючи над словами жінки, а хлопчаки благально дивились на козака, боячись вимовити бодай слово.
   – Добре, заночуємо під містом, нас там ніхто сьогодні не чекає… Тільки, цур, не дразнити Андрія! – підсумував розмову Ярема і від’їхав до Підлужного.
   Сказавши Андрієві про те, що треба десь шукати нічліг і що з ними знову буде Розена з дітьми, Ярема розвів руками, мовляв, хоч голову стинай, шкода їх стало.
   Завернули у підходящий ярок, у якому, можливо, і джерельце дзюрчить, і затишок від вітру. Підлужний облюбував там підвищення з крислатими деревами, і, роззирнувшись довкола, обидва козаки залишились задоволеними: затишно, і в разі небезпеки до них не так легко підступитися. Неподалік виднілися свіжоскошені копички сіна, а коли дивитись у далечінь вздовж ярка, вгадувався Дніпро, відбиваючись маревом водної широчини.
   Розена розпрягла свою Мурашку і разом з дітлахами пішла шукати галуззя для вогнища. Було видно, що родина Розени була щасливою, перебуваючи під козацьким захистом. Жінка і її діти один по одному приносили сухі гілки, швидко полишали їх і знову кидались на пошуки.
   Друзі, впоравши своїх коней, напоїли водою і Мурашку, яка вже їх приймала за своїх. Випивши цебро води, закивала головою на знак вдячності. Заходилися рубати галуззя, піджидаючи, доки зберуться всі. Нарешті дров було вдосталь, і Підлужний розпалив вогнище, якому особливо раділи хлопчаки. Вони завзято підкидали у полум’я гілляччя, а друзі тим часом принесли оберемки сіна і взялися вмощувати постелі для всіх.
   – Спатимемо неподалік від вас, з іншого боку вогнища. А від голів накидаємо гілляччя, щоб ніхто не міг підступитися непомітно! – розпорядився Підлужний.
   У казані вже закипіла вода, і Ярема з хлопчаками спустилися до джерельця – обмитися на ніч.
   – Дядечку, а нам навіщо обмиватися? Ми ж ще не в місті… – пробували домовитися хлопчаки.
   Ярема удавано сердито поглянув на них, і малі почали слухняно стягувати із себе брудне лахміття.
   Поверталися до вогнища вже друзями. Посвітлілі обличчя хлопчаків сяяли від задоволення. Розена доручила доглядати за кулешем Яремі і дітям, а сама, розпустивши волосся, також попрямувала до джерельця – наводити красу. Повернулася нескоро, вся якась загадкова і нібито інша, із заплетеним волоссям, обвитим, наче вінець, навколо голови. На цей час уже й куліш дозрів, тож Розена заходилася черпати, запрошуючи всіх до запашної вечері.
   У ярочку після заходу сонця почало швидко сутеніти. Домовилися підкладати по черзі галуззя у вогнище і, стомлені дорогою, позаймали місця на запашному сіні, на яке Розена дбайливо простелила ліжники.
   Андрій ліг на спину і, розглядаючи небосхил, пробував відгадати по зірках, в якому боці від них рідна домівка. Знайшов нахилений до небокраю держак Великого Ковша і, уявивши себе лицем до нерухомої північної зорі, зараз же збагнув шлях до рідної домівки, полинув туди в думках.
   В його хаті зараз також вкладалися спати, і Підлужний навіть почув невдоволене хникання синочка… Але то було звучання, яке перепліталося з іншими голосами, що долинали з низу ярка. Інколи пугикали сови, а то запищить якась звірина, спіймана нічним птахом чи іншим хижаком, для якого нічна година – час ловів. До козака долинули якісь запахи, що нагадували пахощі Даринчиного волосся, і, немов під шовком, що огортав його, Андрій поринув у марення сновидінь…
   А його вірний побратим Ярема не спав, чатуючи сон подорожніх. Прислухався до голосів та рикання нічних мисливців, які, полюючи один на одного, продовжували власне існування. Заслухавшись одноманітним тріскотінням невгамовних цвіркунів, він на хвильку стулив очі, та відразу стрепенувся, відчуваючи неподалік живу істоту. Викинув уперед руку, почув зойк і побачив нахилену над ним постать.
   – Ой, боляче, Яремку! Відпусти, – почув жіночий шепіт і в ту ж мить упізнав Розену.
   – Ти мене налякала, – промовив Ярема і додав: – Я не знав, що це ти. Міг би й вдарити…
   Розена винувато присіла біля нього і ненароком, нібито хотіла загладити свою провину, почала лагідно перебирати волосся на голові Яреми. Той застиг, відчуваючи ніжні дотики, і не міг збагнути – куди йому подітися від грайливих рук жінки. А вона, не говорячи більше ні слова, перебирала волосся, і тільки Ярема хотів спроквола відвести руку від себе – починала погладжувати його долоні. Через декілька хвилин у нього вже зникло бажання виявляти спротив, почав відчувати потребу в її дотиках, хотілося, щоб ця мить була нескінченною.
   Темна нічка, чарівливі принади гарячих долонь молодої жінки і солов’їні трелі геть збили з пантелику мудрого і дужого Віктора Ярему. На якусь мить він втратив відчуття сутності та свого місця в цьому безмежному світі, поміж мерехтливими зорями, що сяяли згори, лукавим місяцем, який визирнув із-за гребеня яру. Рука тепер сама потягнулася до гарячої долоні Розени. При дотику він відчув, що вколовся, і відсмикнув руку від пальців жінки. Вона нахилилася до його вуха.
   – Що, кольнуло, Яремку? То моя душа побігла до твоєї – чоломкатися, – прошепотіла і тихо засміялася.
   І справді, Ярема відчув, що заціпеніння кудись поділося. Він, посміхаючись, запитав:
   – А що, твоїй душі сподобалося віншування з моєю?
   Після цього шепотіння, вони немовби стали ближчими одне одному, долоні Розени почали торкатися його лиця, губ, пестити шию та груди. Він зробив спробу піднятися і відповісти на її пестощі, але жінка притримала його двома долонями, прошепотіла ще раз на вухо:
   – Яремку, побудь… Дай мені відчути тебе, твою силу і чоловічу міць…
   Від цих слів, що немов мед стекли з жіночих вуст, Віктор Ярема відчув, як став наповнюватися силою та міццю. Вона нахилилася до його вуст і, не цілуючи, почала водити по них своїми пекучими губами та злегка прикушувати їх. Долоні її потяглися до пружного живота Яреми, і він, несподівано для самого себе, почав вигинатися і ловити дотики її пальців. За якусь мить він уже відчував повну владу нічної чарівниці над собою, забувши, що це та Розена, яку вони з Андрієм відштовхували від себе. Вона, взявши руку чоловіка у свою міцну долоню, підвелася і, не випускаючи руки, повела Ярему тихою ходою, спрямовуючи його у бік золотавого нічного очевидця подій – місяця.
   Вони опинилися на галявині, вкритій світлом місяця, де до щему в грудях розносилися пахощі трав і скошеного сіна, заворожуючи Ярему доконечно. Ставши з боку небесного світила, яке щедро осявало все навкруги, він поглянув на обличчя жінки, яка стояла поряд, здригнувся від неземної краси золотавого лиця Розени. З його вуст зірвалися слова, які самі виникли десь із глибини тіла чи самої душі:
   – А ти не така вдень, Розенко… Ти заполонила моє серце і душу. Хочу відчути тебе…
   Тільки тепер вони злилися у сподіваному цілунку, і Ярема не скільки сам впивався у пекучі вуста, як Розена своїми обвивала його губи і немовби пила з його вуст цілющий життєдайний напій. Якимось рухом руки, немов подихом теплого буревію, вона скинула з його плечей кунтуш, який упав на скошений стіжок сіна під ногами.
   – Яремку, лише ти за мене уболівав… Ніхто не розгледів мій смуток самотності. Живу минулим і турботою про дітей, – тихо вимовила Розена і, не випускаючи чоловіка з обіймів, опустилася на кунтуш.
   Вони лежали вдвох на козацькому кунтуші, й тільки тепер вона дала волю Яреминим рукам, що почали пестити її гнучке тіло, і коли він доторкнувся до вінчика її грудей, вона легенько взяла його долоню і, притулившись до неї губами та цілуючи її, поклала туди ж. Яремині руки не затримались на вінцях, які миттєво затужавіли, і його чоловіча снага потягла до кладію жіночої суті – живота, що грав від жаги. Від тіла Розени, що судомно здригалося, він запалився ще могутнішою чоловічою снагою.
   – Розеночко, Розеночко, квітко благості… Забери мою силу… – шепотів у солодкому вирі почуттів Ярема.
   Її душа, забута всіма, прагнула злитися з добрим і люблячим чоловіком, і рука допомогла йому потиху дістатися, куди так жадав, та не насмілювався…
   Зорі на небосхилі вже непомітно перемістилися, мандруючи далі, а місяць сріблястим сяйвом безсоромно сяяв просто над галявиною, де розкошувала нестримна любов.
   Ярема милувався красою та довершеністю жінки, яка довірливо лежала поряд з ним, була беззахисною і водночас сповнювала його силою і коханням. Чоловік, подивившись у бік вогнища, побачив головешки, що ледь жевріли, і пішов підкинути до нього галуззя, аби перед світанком їх не побачили разом дітлахи.
   Повернувшись до Розени, він застав її вже одягненою. Жінка сиділа, прихилившись спиною до невеликого дерева, що росло осторонь від місця їхнього кохання.
   – Я перебралася сюди… Тут нас ніхто не побачить… – промовила вона схвильовано.
   Ярема присів поряд, а Розена поклала його голову собі на живіт, і знову її руки з любов’ю почали пестити лице та бавитись густою чуприною. Якось тихо й сумно Розена заспівала, поклавши руки на його груди:
Усі зорі укупочці,
Одна зоря різно.
Люди видять її,
Не посміють брати.
Місяць потайком пливе,
Сяйвом зорю перейме.
Збирайтеся, козаченьки,
Хоч рано, хоч пізно.
Збирайтеся, повертайтеся
Та й поговорімо,
На чотири сторононьки
Журбу рознесімо.
Повернулись козаченьки.
Зоря їх чекала.
Відігріли її серце,
Доля краща стала…

   Притихла Розена, а потім якось спроквола, неначе до самої себе, почала розповідати про свою долю.
   Не витримавши знущань османів, болгари тисячами зірвалися із земель, де жили одвіку, у пошуках притулку у християнських країнах. Розена ще молодою дівчиною потрапила в Україну. Польський король дозволив болгарам розселитися східніше Києва, побіля переправи через Дніпро. Так вони й залюднили містечко Городище, поряд з горою Пивихою. Батько працював теслею та різьбярем у майстернях при Пивогородському Пустинно-Миколаївському монастирі. Родина в них була велика, тож ще й матінка працювала при монастирі пралею, а діти допомагали їй. Добре жилося їхній родині. Та от почали утискати православних католицькі духівники. Не раз схиляли на перехід до католицької віри чернецтво, але настоятелю вдавалося відстояти православ’я. Люди, які жили при Пивогородському монастирі, підтримували ченців. Це й викликало лють князя Вишневецького, який тоді правдами й неправдами привласнював навколишні землі й поселення. Та коли дійшла чутка про повстання під проводом Хмельницького, болгари з селянами та монахами вигнали геть з Городища жидів-лихварів та католиків. Після цього навалилися вишневці, почали мститися за своїх. Спаплюжили монастир, розігнали ченців, а хто не підтримував князя – вішали або ж убивали.
   – Хтось вказав на батька мого й чоловіка, – зі сльозами на очах розповідала Розена. – Так вони батька забили… А чоловік у мене дужим був. Відібравши в одного з убивць шаблю, поклав декількох шляхтичів. Та їх же було багато… Я побачила, куди воно пішло, згребла дітей і побігла на Пивиху. Там було де сховатися, а ті вбивці з люті запалили хатину і все на обійсті. Слава Богу, Мурашка була під возом запряжена та чвалом з двору… Потім добрі люди привели. Рештки майна я склала на віз… Монастирські допомогли поховати моїх, і з дітьми побрела я помежи людьми. Не змогла більше жити там… Важко було бачити попелище… Смуток гнав мене далі й далі.
   Розена помовчала трохи, змахнула зі щоки сльозу:
   – А яка хатина у нас була!.. Її бачили звідусіль! Не пожалів мій Плавко глини синьої, і вона – немов небеса на Другу Пречисту.
   Приїздили її набирати до нас під гору з усіх країв… Везли в діжках, кажуть, до самого Києва доправляли. Як була ще малою, то з усіма вимазувалася в ту глину. Немов сині янголята, ми бігали попід Пивихою. Та що наша хатина!.. Хто приставав побіля переправи, казали, що наш монастир і хати побіля нього синіють так, аж від Случі видно…
   Так за душевними перемовами їх і застав світанок. Повіяло вранішньою прохолодою, і вони обоє кинулись до майже згаслого кострища. Ярема швидко підкинув дров у полум’я, а Розена накинула на дітлашню ще один ліжник. Вони посідали, притиснувшись одне до одного напроти полум’я, яке жваво розгоралося. Обоє мовчали, боячись розбудити тих, хто спочивав, думали кожен свою думу.
   До них долинули від Чигирина, а може від якогось ближчого містечка, співи півнів. Андрій Підлужний хутко піднявся з вимощеного на землі лігвища і здивовано поглянув на Ярему і Розену, які сиділи під одною покривкою.
   – Ранні ви пташки! – весело промовив Андрій, а далі – якесь відчуття утримало від бажання про щось там запитувати, і він хутенько побіг до джерельця – вмиватися.
   – От і скінчилося диво… Моя нічка минула, світання розриває нас, – вирвалися невеселі слова в Розени, котра, скинувши з плечей покривку, почала лаштуватися, щоби приготувати сніданок.
   Ярема пішов по воду і, зустрівши бадьорого Андрія після купелі, притримав його:
   – Андрію, покохалися ми з Розеною. Не засуджуй…
   Андрій розуміюче кивнув головою і, приклавши руку до плеча Яреми, пішов до коней.
   Прокинулися діти, і про це зараз же дізналися всі живі істоти, які були неподалік у ярочку. Козаки тим часом напоїли напашених за ніч коней, оглянули підкови, а Ярема з особливою опікою порався побіля Мурашки та воза Розени. Заглянувши під віз, побачив, що підтоки[10] під передком розійшлися, і десь на ритвині короб воза неодмінно завалиться на землю. «Оце маємо… Як же це полишити? Десь там у дорозі лихі люди позбиткуються над дітьми та Розенкою», – збентежено подумав Ярема. Погукав Андрія, і вже вдвох гадали, як запобігти біді.
   – Що ви там заглядаєте під мого воза?! Швидко всі до сніданку! – веселий голос Розени розірвав ранкову тишу.
   Станко й Мілко з гиканням верхи на палицях «прискакали» на поклик матері й вже за мить були на траві з ложками у руках. Друзі мовчки присіли снідати. Розена дивувалася, чому їхні обличчя стали похмурими. Не втримавшись, запитала:
   – Ви часом не від швидкої розлуки зажурилися? Хоч би слово мовив хто… Смачна каша чи пересолена?
   Замість козаків кашу почали хвалити діти та ще й підсували миски:
   – Давайте ще каші, матусю… Не солона!
   Тут уже Ярема, не втримавшись, чмихнув і, вдячно глянувши у бік жінки, мовив:
   – Розено, поїж і ти… Не дивися на нас. А ми після сніданку трохи полагодимо воза. Діло ж просте!
   Вивантаживши речі, хлопці перекинули воза на бік, на превелику радість хлопчаків, які досхочу могли бавитись, крутячи колеса. Скріпивши підтоку, поставили воза на чотири колеса і почали готувати своїх коней, закріплювати до чапрака[11] торби, вкладати пістолі та кріпити списи.
   Сонце вже добряче припікало, і Підлужний, роздягнувшись, ув’язав свиту та ліжник позаду кульбаки до тороки[12]. Підійшов до мовчазної Розени – прощатися з нею та з дітьми.
   – Ми до міста – позаду вас. Ти не сваритимешся, Андрію? – тихим голосом промовила жінка.
   Підлужний на знак згоди кивнув головою.
   Важче було прощатися з Розеною та дітьми Віктору Яремі. Стояв, поглядаючи на жінку, а потім на очах у всіх обійняв її та пригорнув до грудей. Вона безсловесно притулилась до козака, і вони якусь хвильку стояли майже нерухомо. Потім підлетіли діти і, обійнявши їх обох, викрикували:
   – І в нас татко є! Найшовся!
   Ярема, постоявши ще мить, поколошматив обох дітей по потилицях та рушив до своєї Зірочки, яка покірно чекала свого господаря.
   По обіді вже були в Чигирині. Коли шлях вивів їх до величного храму, звідки минулого року починали свій шлях на Присамарщину, друзі спішилися. Незабаром побіля них зупинився і віз Розени. Хлопчаки, поглядаючи на величний храм і перехрестившись, закричали на радощах:
   – Поглянь, матусю, поглянь! Такий, як наш біля Пивихи. Тут добре буде нам!
   Розена радо поглянула на дітей і, повернувшись до друзів, промовила:
   – Бачите, я відчувала, що в Чигирині ми не згинемо… Знайдемо житло і хліб. Вдячна вам за піклування!
   Після цих слів повернулася лицем до храму і, впавши на коліна, смиренно помолилася та вдарила поклін.
   Друзі також почали молитися, кожен прохаючи милості Божої до себе, доброї долі козацької, молилися й за своїх близьких.

Чигиринська весна

   З настанням весняних погожих днів життя в Чигирині неначе завмерло. Іван Яровий за три дні, доки з їхньої гірки сходив сніг, не мислив навіть спробувати спуститися вниз на своєму Гнідку. Це були дні для обопільного раювання, а Марія в цей час аж розквітла, і округлий животик тільки підкреслював її жіночність та вроду. Відчуваючи, що буде мало часу після того, як пересохнуть шляхи, Іван посилено, з ранку до вечора, лаштував господарство. Зробив колиску для ще не народженого дитяти, підпер стелю в льоху новими колодами, а на горищі підлагодив пічний лежак та димар.
   Марія безупинно спостерігала за його стараннями. Іноді, як щось було їй не до смаку, хмурила брівки, й Іван хутенько виправляв свої недоліки. А як закінчив уже майструвати біля колиски і вона вдалася гарною та просторою, не витримавши, зі сміхом поглузувала:
   – А я не знала, що козаки ще й колиски вміють майструвати. Тут на двійняток місця буде…
   Задоволений чоловік стояв біля власного витвору і не міг ним налюбуватися, а тоді з притиском промовив:
   – Оце дивись, щоб мені не менше як семеро народила… Місця на всіх вистачить!
   Так проминуло три щасливих дні – немов одна мить, і ось уже вранці Іван оглянув застояного Гнідка, а потім, начепивши на себе зброю, вийшов з хати. Марія ходила за ним слідом, допомагаючи то в одному, то в іншому. Трепетна її душа відчувала швидку розлуку, жінка намагалася хоч зайву хвильку побути поряд з любим чоловіком, єдиною рідною людиною в цьому світі. Іван серцем відчував її стурбованість, дивувався її проникливості.
   – Марійко, не плентайся за мною! На вечерю буду вдома. Приготуй вареників із сиром… Сметана у льосі є. Прийду голодним, – кинув він слова, вже сидячи на коні, й навскіс пагорба почав спускатися донизу, на шлях.
   В ці дні бездоріжжя майже вся сотня байдикувала. Козаки, занудьгувавши, не могли спокійно сидіти, грубо потискували один одного в обіймах, неначе пересвідчувалися, а чи не заслабли в засидьках…
   Петро Гусак радо спостерігав за своїми хлопцями, підсміюючись з їхніх похвалянь один перед одним. Та коли вже всі вгомонилися, підняв правицю. Присутні скоріше відчули цей жест, аніж побачили.
   – Козаки, хлопці! Вчасно ви зібралися, відчули душі ваші, що попереду в нас – нагальна справа! – почав Петро, і в Івана засмоктало під грудьми.
   Гусак говорив те, про що всі й так уже знали: поляки миру не тримають, і попереду – знову війна. В обідню пору сотня розійшлася по хатах, а Петько Олекса, Степан Кукута та Овсій Болбот залишилися разом зі своїм старшим, Іваном Яровим, у сотника.
   Петро розповів, що Хмельницький не може дізнатися, що коїться під Варшавою, Краковом, у Трансільванії. Треба добувати відомості про дії ляхів, тож розбредеться сотня по ворожих вотчинах, аби бути «очима та вухами» гетьмана.
   Наступного дня Петро Гусак, вишикувавши сотню, навчених грамоті наказав залишитися, а решті вивідувачів – до вечора вправлятися на шаблях, вдосконалювати володіння ножами. Письменних козаків знайшлося зо два з гаком десятки. Коли одібрані зібралися під дашком, до них з’явився Назарій Гарячий, саме так назвався той чоловік. Поміж стояками піддашшя висіла широченна дошка, зафарбована у цегляний колір, і Назарій почав виписувати на ній літери, по черзі просив прочитати. Тут і знайшовся один горе-козак, що хотів бути письменним… Глянувши на літеру, опустив голову і почвалав вправлятися туди, де потрібна сила.
   Закінчивши з літерами, Назарій Гарячий заходився вимальовувати числові знаки і запитував усіх про їхнє значення. Коли підійшла черга відповісти козакові Порубаю, той також, кивнувши на прощання головою, полишив товариство.
   – З цього часу кожен має звати свого товариша паном. І відгукуйтеся, почувайте себе хоч підляшками… А хто дотягує – то і шляхтичем, – з посмішкою говорив Назарій.
   Козаки, які не могли довго сидіти на одному місці, втупившись у щось або слухаючи чиїсь теревені, почали реготати та штовхати один одного. Давши на який час волю своїм підопічним, Назарій підняв угору правицю, і всі затихли. Коли вдарив паличкою по дошці, козаки примовкли, здивовано поглядаючи на Гарячого.
   – Хлопці, ви – не простацькі вояки! Тож поводьтеся поважно, звикайте. Вам треба буде з посполитими зноситися… Ох, як розкусять вашу козацьку душу – шкіру на паски розпустять!
   Тепер і зовсім запанувала тиша, тільки дехто з козаків перезирався зі своїми товаришами та знизував плечима.
   Іван давно вже передбачав своє недалеке майбутнє і з посміхом поглядав на ремствування своїх побратимів. Та що козакам значив той Назарій… Більшість відчули шкірою кінець своїм особистим вольностям. Прагнення до свободи жило в їхніх душах, і його шкода було втрачати.
   От піднявся з колоди ще один козарлюга і мовив до Назарія:
   – Пане учителю! Я ото тільки й знав одну літеру, що мені тицьнули, а решти і не видів зроду, тож я піду…
   Навчитель хотів щось сказати Тенеткові, та втримався і лише кивнув головою, мовляв, іди! Запанувала тиша, і Гарячий, оглянувши всіх, повів далі:
   – До тепла привчимося до ляських манер та вчитимемося рахувати коней, людей, допитувати правди з бранців, узнавати наміри їхніх воєвод…
   Так злинув цей погожий весняний день, і вже присмерком Іван дістався до своєї гірки, взяв під вузду вірного коня і важкою ходою дійшов до хати.
   Довго цього вечора не могли заснути дві душі, що люблять одна одну, міркували, як облаштувати рід паравану[13], та гадали, яке буде ім’я в малюка. Обоє бажали хлопчика. Іван умовляв Марію назвати ім’ям свого батька, що загинув при нападі татар, захищаючи матір та його, малого Іванка.
   Десь у хвилину відвертості Іван зізнався Марії, що після Великодніх свят він з повинності піде у ляські вотчини – на вивідини. Марія вислуховувала його, затамувавши подих. Потім, скинувши гнітючий тягар з душі, притиснулася до чоловіка і завмерла.
   – Іванку! Душа моя віщує – ти повернешся і побачиш нашого синочка. Ти сильний та розумний, обведеш шляхтичів… – пошепки говорила йому Марія.
   Так вони й задрімали в обіймах, обірвавши заспокійливі слова, які нашіптували одне одному в якомусь вже напівсні.
   Потягнулися дні, сповнені незвичного для козаків навчання. Вчилися шляхетського поводження, довелось призвичаюватися й до поведінки за столом. Навчав їх дотепний Гліб Ліпинський. Козаки часом обурювалися, проте після прочуханки від Петра Гусака набралися терпіння та смиренності.
   Вечорами Іван частенько розпитував у Марії, як ляхи поводили себе зі своїми рідними, як воліли відпочивати, і жінка охоче про все розповідала, особливо про близького до панів Важинських служника Стаса. Вона вже здогадалася, за кого себе хоче видати Іван перед поляками. А чоловік, ніби з ревнощів, допитувався про того ляського служника… Одного разу вона не втрималася і з якоюсь дівочою гордістю промовила:
   – Пустий був той Стас… На тебе чекала, а ти хочеш ним прикинутися. Ой розлюблю тебе, дивись!
   Одного вечора, після повернення Івана з повинності, побіля шляху його вже чекала Марія. Вона радо сповістила, що заприятелювала із сусідами, котрі живуть через луговину. Іван швиденько впорав справи, і подружжя почало збиратися на гостини до багатодітної родини Загорульків. Марія загорнула в полотнину книш і, заглянувши у діжку, дістала шматок солонини.
   – Діти з’їдять… Їх там чималенько – сама дрібнота… – промовила у відповідь на Іванів погляд.
   – Та, може, щось із одежини візьмеш? У мене он скільки… Щось там вже замале для мене, – подобрівши, промовив Іван.
   Марія зараз же дістала зі скрині дві сорочки, ще якусь одіж. Вже через мить подружжя було за порогом хати.
   Спустившись в улоговину, перейшли через невеликий потічок. Трохи піднялися під гору і опинилися біля оселі сусідів. Обоє разом зупинилися, глянули у бік своєї хати, яка виднілася наче на долоні.
   – Побілимо хату до Великодня… Поглянь, як узимку облупилися стіни! – промовила Марія, пригорнувшись на хвильку до чоловіка.
   Постукали по клямці дверей, і назустріч їм вийшов господар. Із-за його спини виглядала жіночка.
   – Прошу до нашої господи, – запросив чоловік.
   Коли гості переступили поріг, подав руку, назвався Сергієм, а дружину звали Клавдією.
   – Я Іваном називаюся, а мою Марію ви вже знаєте! – голосно промовив гість.
   Запросили до вечері, яка парувала у двох горщиках. Побіля одного вже сиділи найменші, тримаючи напоготові дерев’яні шпичаки.
   – У нас все пісне до самої Паски, а сьогодні – галушки… Присідайте, – гостинно запрошувала Клавдія.
   Марія поклала на стіл згорток з їжею, промовивши:
   – Тут є м’ясце… Дітям не гріх підкріпитися. Вони ж ростуть. А старшеньким від Івана – гарні сорочечки…
   Іван з Марією також взяли шпичаки, почали обережно настромлювати гарячі галушки. Смакота неймовірна… Малеча впоралася із їжею перша. По черзі заглядали у череп’яний горщик, сподіваючись угледіти на його дні ще хоч одну галушку. Та тут батько суворо поглянув у їхній бік, і хлопчаки один поперед одного загуркотіли на піч, проте звідти відразу почали виглядати їхні біляві голівки.
   Батьки та гості після вечері перехрестилися у куток до образів, а двоє старших синів прибрали зі столу та повсідалися на покуті біля ікон. Звісно, що поміж сусідами потекла розмова – про весну, що настала, про обсаджування грядок та про важкі часи, які чекали людей у скорій війні, про неї ж тільки й було розмов поміж людьми. Коли почали говорити про нову ворожнечу з Польщею, Сергій пішов у закуток за піччю, дістав шаблю і два мушкети. Потім гордовито розклав усе на піл і почав розповідати про військові походи проти татар, у яких брав участь. Старші хлопці повсідалися на піл напроти батька, а малі з печі тягнули голівки, боячись проґавити хоч одне слово з батькових вуст.
   Клавдія інколи підкидала гостре слівце, коли примічала, що чоловік занадто вже «розкозакувався», проте була цілком згодна, коли він, розгарячившись, розповідав про визволення з полону Клавдїї. Вона бачила його завзяття та рішучість у бійці. Коли батько попрохав старшого синка черпнути йому із шаплика водиці, своє слово встигла вставити і Клава:
   – Це все істина! Я його тоді й запримітила побіля Інгулу. Багато люду визволили, а він мене розгледів…
   Дітлахи при цих словах схвально кивали, а в меншенького навіть сльози по щоках покотилися. Він заторохтів дзвінким голоском:
   – Мамцю, мамцю, а ми би топтали ряст[14], якби татко вас не відвоювали? А як він узнав, що ви – наша мамця?
   Почув Сергій ці слова з вуст синочка і засміявся. Поклавши руку на голівку малого, промовив:
   – Ваша мамця мені приснилася, от я й пішов її відвойовувати…
   Іван з Марією відчули до себе приятельське ставлення. Гість розповів, як після пригнічування Запорозької Січі гетьманом Потоцьким татари знахабніло гуляли по всій Україні і тисячі бранців гнали на торги. Тоді й загинула вся його рідня, а він з товаришем втік аж на Присамарщину та вже звідти пішов за Хмельницьким.
   Іван радий був доброму сусідству із Загорульками. Добре відчувати поряд гарних людей, які колись допоможуть, бо не мине ж його далекий шлях у невідомість.
   Перед Вербною неділею подули вітри, навалило ще й снігу, тож Іван залишався, на радість Марії, при хатині. На Вербну розгодинилося, і Марія змовилася із Загорульками йти до храму на посвяту верби. Іван щойно нарізав вербових гілок. Спустилися до шляху і, привітавши сусідів зі святом, вирушили разом з ними до храму. В церкву не було змоги протиснутися, і вони поставали у загальному гурті вірян перед дзвіницею. З притвору храму до мирян долинали слова молитов і співи хористів. Іван натхненно молився, подумки вимолюючи в Ісуса Христа благословення своїй сім’ї.
   Озвалися церковні дзвони, і люди, оточивши колом храм, готувалися до посвяти вербових гілочок, які символізували пальмові під час входження Ісуса Христа в Єрусалим за його земного життя. Сповнивши християнську обрядовість, Загорульки та Ярові поспішили до своїх домівок, відчуваючи внутрішній трепет від очищення душ.
Молітеся, люде, та живіть.
Прийшов Христос вас іскупить.
Прощає Бог гріхи старі.
Живіте чисто, не творіть нові.
Цієї миті прямує люд з вербою
Та із надією безсмертя,
Яке Христос вселяє в нас
У неповторний Вербний час.

   Клавдія запросила Івана з Марією пригоститися пісненькою їжею після посвяти. П’ятеро дітлахів з нетерпінням чекали приходу батьків. Коли ті зайшли до хати, заволав кожен, аби його першого по спині похльостали вербовою гілочкою. Сергій по старшинству почав шмагати хлопчаків, примовляючи приказку, а дорослі повторювали: «Верба б’є – не я б’ю, за тиждень Вербний жди Великдень – не вмирай, писаночко, дожидай!» Хлопчаки верещали і по черзі відскакували вбік, чухали ті місця, куди дістала лозина. Дорослі зняли верхній одяг, готуючись до пісного обіду, а радісні дітлахи все хвалились одне перед одним: кому більше перепало, то той і дужий, і сміливий буде.
   Весна буяла вишневим цвітом, повнилася важким гудінням бджіл, які поспішали донести зібраний нектар до своїх дуплянок[15], метушінням птахів та всього сущого, яке прагнуло повною мірою використати весняну пору.
   Ластівки діловито залітали в стайню, ліплячи свої гнізда попід сволоком, а деякі носили в дзьобах грязюку з вибалка та, аніскілечки не боячись, поспішали спорудити гнізда просто над дверима.
   – От зухвалі пташки, ледь не в капелюхові мостять. Нехай тільки малих вилуплять… Дам їм перцю! – сердився Іван вечорами, вимітаючи послід побіля входу до хати.
   Марія слухала його погрози у бік ластівок і сварилася:
   – Ти гляди мені! Не смій на них навіть грозити… Ти ж знаєш, можуть хату підпалити!
   Тоді він підходив до дружини і лагідно запитував:
   – А до тебе можна хоч доторкнутися? Чи, може, вуса мені підсмалиш?
   Саме в ці теплі погожі дні й закінчувався Іванів вишкіл. Ближче до вечора з’явився сотенний Петро і, похмуро глянувши в бік Івана, запросив його до своєї хатини.
   – Умовляв я того полковника, аби ти ще трохи набрався ляської грамоти. Та де там! – почав голосно сотник, ніби виправдовуючись перед Іваном.
   Іван примостився на лаві, сподіваючись почути дещо важливе для нього.
   – Завтра, Іване, з тобою розмовлятиме сам Капуста, а далі не знаю. Мені не велено допитуватись, – продовжив Петро.
   «Все, скінчилася моя щаслива пора… якось треба Марію сповістити, а як?» – завертілося в Івановій голові. Він слухав ще настанови сотника, але все влітало в одне вухо, а в друге – вилітало.
   – Ну годі вже, козаче, йди до хати, а то я щось дуже тут розпатякався, – промовив Гусак, побачивши, що Іван подумки вже не побіля нього.
   Гнідко, немовби нутром відчуваючи стурбованість свого верхівця, поспішав до хати, зриваючись на чвал, але Іван стримував його, бувши в роздумах. Наблизились до узвишшя, і кінь знову хотів догодити Івану, беручи знизу розгін, але він притишив його хід та, злізши додолу, повів під вузду до своєї домівки.
   Побачивши на порозі Марію, Іван ніби відійшов душевно і вже з добрим гумором завів Гнідка до стайні та звернувся до дружини:
   – Задушливо вже нашому Гнідку й Срібку в стайні, завтра покриття споряджатиму, Сергія покличу в помічники.
   – Вже й сама хотіла про це сказати, а то задуха вже настала, хай вільніше їм буде! – підтримала чоловіка Марія, підштовхуючи його до хатини.
   Під час вечері вона миттєво виконувала всі його забаганки, а Іван дивувався, роздумуючи: «Звідки вона знає про від’їзд, а можливо, хтось приходив?» Поївши, Іван неспішно піднявся з-за столу і, віддавши шану Богові, запитав:
   – Маріє, у нас хтось був сьогодні?
   Вона здивовано поглянула на нього і відповіла:
   – Хто б міг бути, Іване? Цілий день одна…
   А коли вона, пригорнувшись до його грудей та погладжуючи по спині, тихенько промовила:
   – Іванку, обладнаємо найближчим часом куточок для нашого маляти? – Іван зрозумів, чого так підлащується до нього жіночка.
   Того дня на славу попрацювали Іван із Сергієм, і коли сонце вже почало ховатися за дніпровими далями, які добре проглядалися з піддашка для коней, хлопці встигли закінчити справу і, задоволено жартуючи один над одним, спустились у луговину до копанки обмити свої нароблені тіла. Дружньою загальною вечерею відзначили сусіди такий необхідний у жарку пору покрив для коней. Та найбільш, звичайно, це було до вподоби дітлахам Сергія та Клавдії Загорульків. Вони ще з дня навтішалися, снуючи поміж дошками та поза хатиною, граючись у піжмурки або в козаків. Тепер вони смиренно сиділи, наминаючи з горщика тетерю[16], та на додачу ще дісталося кожному по в’яленій рибці від Марії, а від батька та дядька Івана вже жадали розповідей про бувальщину.
   Цього ранку Іван прокинувся зарано та почав спішно збиратися до постою сотні. Марія миролюбно допомагала йому збиратися, все ще залишаючись під впливом вчорашньої розмови. Він відчув на собі її німе запитання і весело відповів:
   – Заїду на базар, обов’язково виберу гарної мануфактури[17], і в нас буде найкращий рід паравана!
   Приїхавши до постою, Іван запримітив Петра Гусака, і вони, не гаючи часу, заспішили до полковника. Зустрівшись з полковником Капустою, зараз же відчув проникливість й пересторогу до себе, а той, потиснувши обом правиці, кивнув головою Петрові, аби він лишив їх на самоті.
   – Почнемо, козаче, з самого початку. Як ти з’явився у військові Богдана, нашого гетьмана? – мовив Лаврін Капуста, не зводячи очей з Івана.
   Іван, сміливо дивлячись на полковника, коротко оповів свою минувшину, не забуваючи сповістити, що має жінку при надії та про те, що оселився в Чигирині при власній хатині. Примовкнувши, він вдивлявся в полковника, аби здогадатися, якої він думки про нього, але той тільки доброзичливо дивився на нього, мислячи про щось своє. Та через якийсь час він поклав свою важку правицю на плече Іванові і почав говорити. Оповідь була таємною та важкою, тому Іван, не змігши все збагнути, сидів, киваючи головою, погоджуючись із полковником, а Лаврін, закінчивши йому розтлумачувати, чого від нього чекатимуть невдовзі, все ж в кінці розмови по-приятельськи поглянув на нього та мовив:
   – У мене ти матимеш прізвисько Ярий.
   Іван зрозумів, що назад вороття не буде, і яка різниця, як його називатимуть при розвідувачах. Тому він кивнув головою на знак згоди.
   Полковник підвівся з-за столу і, простягнувши руку, так приязно посміхнувся йому, що Іван ладен був хоч і завтра крокувати у вороже лігво.
   – Все, що надалі, тобі сповістить сотенний Гусак. А ти готуйся, через тиждень вирушаєте… – напутив його полковник і, нагнувшись перед одвірком, хутко вийшов з хатини.
   Через якийсь час зайшов до хатини Гусак і, обійнявши Івана, запросив продовжити бесіду.
   – Ти, Іване, ні за що не переймайся. Доки живий буду, дбатиму про твою Марію, а ти подбай про славу козацьку. Бог тобі в поміч!
   Довго ще вони гомоніли, обговорюючи всілякі недоречності, які можуть трапитись, і коли Петро відчув, що Іван впевнився у своїх можливостях, запропонував їхати до домівки.
   Після розмови з полковником в Івана немовби відкарбувалась якась межа в часі – що було до сьогодні й опісля сьогоднішнього дня.
   Через декілька днів Марія наважилася спитати його про скорий від’їзд, і той ствердно кивнув головою, мовляв, скоро вже. Цього вечора він довго порався побіля коней, старанно очищаючи гребінкою вовну, бубонів щось до них, раз по раз підсипав їм вівса. Марія зрозуміла – завтра Іван полишає її.
   Спали а чи не спали, та ранні півні вже сповістили про початок нового дня і їхньої розлуки.

Пора до Варшави

   Цього дня до світання загуркотіла двоколка з Чигирина в бік Білої Церкви з чотирма товаришами на ній: Іваном Яровим, Степаном Кукутою, Олексою Петьком та Овсієм Болботом. До сьогоднішнього ранку не відав ніхто з них, що доведеться бути разом у ворожому лігвищі, й тому вони словесно розважалися, хилитаючись на солом’яній підстилці, яку їм дбайливо облаштував їздовий Григорій Падашуля. Позаду воза чвалали, нудьгуючи, двоє скакових коней, якими сотник Гусак обдарував їх, проводжаючи у далеку путь.
   Через декілька днів вони наблизились до Білої Церкви, зіскочили з воза і на радощах побігли попереду нього, вітаючись покриками з містом, яке лежало перед ними на тлі вечірнього небосхилу. Зупинилися перед Замковою горою, й Іван, який уже бував у місті, вирушив підшукати постій.
   Через якийсь час вони спали при дворі привітних господарів, виснажені, але нагодовані й упорядковані.
   За декілька днів проїхали Чуднів, прямуючи до Ізяслава, і далі на Кременець, але зустрічний люд, який тікав з тих місць, попереджав про великі загони ляхів, які нишпорили навкруг Ізяслава. Їздовий, покумекавши з хлопцями, вирішив далі доправляти північніше – через Острог. Дякувати Богові, не зустріли ворожих роз’їздів і зупинились постоєм в Острозі, а вранці вже вирішували, як мандрувати далі. Вирішили гуртом добиратися до Берестечка, а там один з них (знали, що це Степан Кукута) залишиться по угоді з полковником, а чому – ніхто з хлопців його не розпитував.
   Після Берестечка, та ще й полишивши в ньому свого товариша, хлопці занудьгували, але ненадовго.
   Проминуло ще декілька днів у дорозі, і вже перед ними – містечко і фортеця Замостя. Вирішили до темряви підшукати зручне місце для ночівлі, не заходячи до містечка, як мовив їздовий Падашуля: «Ляське забороло…» – і вилаявся.
   Прокинувшись вранці, Яровий побачив, що серед них немає ще одного попутника, – от хитрий Овсій Болбот! Все зрозумівши, він з посміхом поглянув у бік Олекси Петька та запитав:
   – Олексо, а ти ще довго будеш за мною тягтися чи теж хутко зникнеш одного дня, а то й ночі?
   Той весело засміявся і, поглянувши в бік їздового, мовив:
   – Та майже під саму Варшаву, а там…
   Тепер вони уже вдвох реготали, а Григорій поглядав на них та посміхався у вуса.
   Після аж занадто заправленої сальцем каші, їздовий Григорій невесело мовив:
   – Оце, хлопці, я вас і лишаю тут… Заради вас і тяглися позаду верхові коні.
   – Добрячий гурт у нас був, а тепер кожен по собі… – невесело вже промовив Іван, і всі троє почали збиратися в дорогу.
   Хлопці посприяли Григорію перевірити воза, піднявши спинами то один, то другий бік, і коли той задоволено потер долонями та подякував їм за поміч, попрощалися та роз’їхалися в різні сторони.
   Іван з Олексою подалися шляхом на Люблин, тримаючись разом, але незабаром зрозуміли, що на них звертають увагу зустрічні військові та звичайні люди. Зупинившись у густому березовому гайку на спочинок, вони вирішили продовжити шлях окремо, відповідно кожний по своїй легенді. Не хотілося полишати один одного та ще в чужій стороні, але кожний відчував, що так буде безпечніше, і, обійнявшись на прощання, Іван першим виїхав на шлях, озирнувся і привітно махнув рукою Олексі Петьку.
   Через тиждень важкого шляху наодинці Іван Яровий зупинився неподалік Варшави, побіля малопримітного містечка Юзефува і перед тим, як заїхати до Варшави, вирішив привести себе до ладу. Знайшов зручне місце неподалік шляху, побіля мальовничої річки Свідер, накупався вволю та зголив вуса й бороду, бо пам’ятав, що Стас, за якого він себе видаватиме, не мав вусів. Під вечір він зі своїм верховим конем мали такий вигляд, ніби щойно з приємного виїзду. Свого нового коня Іван назвав ще по дорозі на свій лад, і той тепер на свою кличку Багряний відзивався, особливо коли він його погладжував попід шиєю. Кінь дуже любив доброзичливе ставлення до себе, і коли новий господар за ним старанно доглядав, він терся об Івана головою та вдячно пофоркував, признаючи його своїм володарем.
   Цього дня не було куди поспішати, й Іван, прокинувшись від вранішнього співу птахів, відв’язав повід з руки і лежав на спині, слухаючи пташине різноголосся. Думкою полинув до своєї любої Марії, що залишилась у Чигирині без його опіки й ласки. Хотілося підглянути, якби те було можливим, що зараз робить його жіночка, а чи згадує про нього, і так щемливо стало під серцем, захотілося пригорнутися до неї і послухати штовхання їхнього маляти…
   Та раптом він почув, що пташиний спів змінився, а сороче скрекотання перебивало заспокійливі пташині голоси. Швидко схопившись, за одну мить досяг коня і, взявши його за вузди, завів у кущі, причаївшись в очікуванні. Пролунало декілька пострілів, і Іван, забувшись, потягся рукою, де мав бути пістоль, та, спохопившись, що він без зброї, хутко замотав поводом морду Багряному. Незабаром почулися вигуки, зовсім поряд загупали ноги, й на галявину вискочив гарно одягнений панич, та не встиг він сховатися, як постріл звалив його на землю. На краю галявини з’явився якийсь чолов’яга, на вигляд розбійник, побачив, що куля зробила свою справу, задоволено вигукнув і зник у напрямку шляху. А на шляху чулися жіночі жалібні крики та плач. Тільки зараз Іван пожалкував, що не мав із собою зброї, окрім звичайного ножа, і сидів, прислухаючись, що буде далі. Та коли від шляху почулися вже не плач, а моління про помилування і зловтішні чоловічі голоси, він не витримав. Залишивши Багряного в прихистку, кинувся до забитого панича, забрав у нього шаблю й мушкета і подався до шляху, сторожко оглядаючись навкруг. Побіля шляху стояла панська коляса під чотирма кіньми, а з неї викидали якісь речі двоє грабіжників. Третій стояв поряд, тримаючи оголену шаблю, загрожуючи нею панянкам, які застигли перед ним на колінах, тримаючи голови в покорі. Ніхто не помітив, як Іван легким бігом беззвучно опинився поряд з грабіжниками. Один з них раптом побачив Івана і застиг з роззявленим ротом та коробом у руках, видавивши з себе якийсь загрозливий покрик. Той, що стояв із шаблею побіля панянок, повернувся в бік Івана і порухом руки хотів відбитися від нападу, але від разючого удару Івана звалився, немов сніп.
   Панянки все ще стояли на колінах головами донизу і почули тільки глухе гупання тіла забитого їхнього ката. Не второпавши, що скоїлось, вони заверещали так, що в одного грабіжника вивалився з рук короб і гепнув його по ногах. Він заволав від болю та переляку від побаченого, а його поплічник кинув торбу і, завивши з жаху, пустився навтіки, аж п’яти заблищали. Іван підбіг до того, що звалив собі на ноги короба, бо побачив, як його рука потягнулася до пістоля, але не встигла і висмикнути його з-за череса, як Іванова шабля випередила його наміри. Огледівши місце події, Іван підійшов до заціпенілих панянок і кінцем шаблі перерізав сиром’ятину, якою в них були пов’язані за спиною руки. Від несподіванки вони обидві попадали лицем вниз і витискували з себе якесь схлипування, не зовсім схоже на жіночий плач. Іван підняв одну з них, роблячи спроби поставити на ноги, але вони в неї підкошувалися, і він несподівано навіть для самого себе вигукнув:
   – Проше, пані, тримати ноги, скоріш додома!
   Пані почала приходити до тями, а за нею і її служка, як здогадався Іван. Служка зараз же кинулась до своєї пані і повела її до коляси. Іван зрозумів, що тут він поки що не потрібний, і заспішив на галявину дізнатися про стан того пана, що в нього палили з пістоля. Піднявши його з землі, побачив, що пан уже віддав Богу душу і, зваливши важке тіло на спину, заспішив до шляху. З розчинених дверцят карети виглядала служка і, коли побачила, що Іван несе закривавлене тіло пана, злякано заховалася всередину. Поклавши ношу побіля карети, Іван швидко оглянув коней, які при наближенні до них схвильовано косили на нього очима. Упряж була непошкодженою, і, повернувшись у кущі, Іван забрав свого Багряного та прив’язав позаду карети. Заглянув усередину карети і, побачивши, що пані все ще не при собі, запитав служку, яка перелякано дивилась на нього:
   – Куди єхац?
   Та махнула невизначено рукою, не проронивши ані слова. Поклавши тіло пана позад місця візничого, Іван, взявши віжки, вйокнув на коней, і вони зрушили з місця. І вчасно. Збоку почулися тупіт коней та погрозливі крики. На шлях навперейми вискочило декілька вершників з пістолями в руках. Зрозумівши, що спасіння тільки у скорій втечі, Іван піддав батогом по крупах коней, і вони понеслися, набираючи швидкість.
   Декілька вершників, що вискочили на шлях, побачили, що на них щодуху несеться карета під чотирма кіньми, і звернули зі шляху. Та серед них виявився і відчайдух, який спрямував свого коня навстріч, та віжки тримав не звичайний візничий – і Іван, піднявшись на ногах, без промаху «всадив» кулю в цього сміливця. Кінь забитого, відчувши себе вільним від свого володаря, звернув убік, і карета пронеслася повз нього. Позаду почулися постріли та перелякане іржання коня.
   Іван поглянув назад і побачив, що переслідувачі зупинились, а Багряний слухняно чвалає за каретою. Попереду замигтіли будиночки, і незабаром карета вкотилася в якесь містечко. Натягнувши віжки, Іван зупинився на майдані побіля невеликого костьолу. Зістрибнувши з підніжки, примотав віжки до стовпа, який і стояв тут для того, щоб прив’язувати до нього вози та карети. Широко відчинив дверцята карети і, побачивши, що обидві пані вже отямилися, мовив, роблячи рукою запрошення:
   – Проше, панночки, на вільне повітря!..
   Служка простягнула руку до Івана, і він допоміг їй зійти сходинками на землю, а тоді вони вдвох, ставши з боків побіля дверцят, допомогли зійти вниз блідій, немов полотно, пані. Вона роззирнулась навкруг і з якоюсь пересторогою запитала:
   – Мій Бронко докад подетіся од мене?
   Служка стояла, понуро опустивши голову, а Іван зрозумів, що доведеться йому говорити правду про її чоловіка. Він узяв її під руку і, підвівши до місця візничого та вантажу, кивнувши головою в бік покійника, відійшов назад. Зрозумівши, що її Бронек лежить мертвий, вона заголосила з невимовною тугою за любим їй мужем. Зачувши голосіння пані, на майдан почали збиратися люди, а до неї підійшов ксьондз і, заспокійливо взявши її за плечі, відвів подалі від карети. Двоє дужих хлопців опустили пана Бронека на землю, а потім поклали до однокінки, яка під’їхала невдовзі. Осміліла служка наказала Іванові їхати каретою за ними до обійстя. Весь люд, що зібрався, зупинився побіля садиби з двоповерховим кам’яним будинком і високим муром. Відчинилася залізна брама, і звідти миттю вийшли дворові побігачі, один з них узяв провідного коня за вузду і, кивнувши Івану головою, аби той залишався на місці візничого, повів карету в глибину двору до стайні.
   Іван чув, як у дворі заголосили люди, оплакуючи смерть пана, а коли карета зупинилась, він із сумом поплескав по крупові одного з коней та заходився одв’язувати свого Багряного, аби їхати далі у своїх справах.
   В обійстя набилося люду, бо, вочевидь, пан був значущою людиною, й Іван, не привертаючи до себе уваги, повів Багряного до воріт. Вже побіля воріт його зупинила служниця і, залопотівши щось, махнула рукою, щоби Іван прямував за нею. Знову повернулися до стайні, і наймичка, сказавши, щоб Іван залишив коня при стайні, запросила його йти за нею. Опинилися побіля невеличкого кам’яного будиночка. Служниця голосно промовила:
   – Проше пана, лаштуйтесь до ютра, вєчєряті тутзє!
   Поспішати не було куди, і він поволі пішов подивитися, як конюх облаштував його Багряного. Той якраз порався з виїзними кіньми з панської карети, й Іван, назвавшися Стасом, запропонував підносити воду з криниці, зруб якої виднівся на причілку конюшні. Конюх радо кивнув головою і кинув на ходу, не перестаючи очищати голінки коня від багнюки:
   – Штефан назвисько маю.
   До вечері впорались зі Штефаном з усією роботою, та найважче було порядкувати побіля заплямованої кров’ю карети. Штефан попрохав зробити це Івану і, коли закінчили обмивати, із вдячністю поплескуючи по плечу, мовив:
   – Дзенкую, Стасе! Лячно мені було!
   Незабаром прийшла служниця Сташка, як її назвав конюх, і повідомила:
   – Вечером всі побіля пана Бронека, канонік заказані праца!
   Нові знайомі обмили один одного від бруду і заспішили до панського будинку, де отець канонік відспіває загиблого Бронека.
   Три дні Іван пробув у Дралєвських, допомагаючи в панських клопотах. Їздив зі слугами на пошук тіл забитого візничого та супровідного на тому нещасливому виїзді до рідні пані Павліни, знайшли та поховали з честю, відповідно до католицького обряду.
   На четвертий день слуги прийшли проводити Івана до старого Генрика Дралєвського, який чекав на нього у себе в будинку. Старий Дралєвський вигляд мав молодцюватий, але було видно, що події останніх днів підкосили його здоров’я. В довгій розмові він розпитав про смерть сина, Івану довелось прикрашати обставини останніх хвилин життя його сина. Далі розмова пішла про Іванове життя, і він впевнено розповів про життя Стаса, який був слугою у панів Важинських у Бондижі під Замостям. Іван відчув, що розмовою пан Генрик залишився задоволений, і наприкінці звернувся до пана з проханням залишити їхню садибу та їхати до Варшави, де він сподівається влаштувати своє життя як фахівець з верхових коней. Пан Генрик доброзичливо кивнув головою і мовив, що завтра він усе вирішить по-доброму.
   Після вечірнього облаштування стайні та доглядання коней Іван зі Штефаном полягали на траву побіля криниці, і Штефан несподівано сказав:
   – Стасе, а пан наказав пильно оглянути збрую і сідло на твоєму Багряному.
   Іван замислився, а тоді ніби знехотя запитав:
   – То і що ти там угледів на моєму Багряному?
   Штефан хитрувато посміхнувся і задоволено відповів:
   – А що було глядіти? Збруя польська, і сідло на наш лад, а кінь у тебе добрий, панський…
   Через якийсь час, помовчавши, додав:
   – Пана бере сумнів, ти ж русин…
   – Русин. То й що? Я з малолітства при Важинських, бо сиротою лишився, а вони мене прихистили, – сумно відказав Іван, і обоє замовкли.
   Другого дня пан Генрик робив огляд обійстя після кількаденної перерви і сам підійшов до Івана, який саме порядкував коло верхового жеребця.
   – Стасе, застоялись мої верхові, час уже прогнати їм кров… А ти відклади дорогу до Варшави, у мене пропало двоє гарних помагачів, а коні мають потребу в людських руках… – сумно мовив пан, дивлячись поверх голови Івана.
   Від цих слів Іван внутрішньо напружився, гарячково думаючи, як йому відповісти.
   – Воно можна було б, заробіток мені он як потрібен. Уже багато часу, як панів моїх не стало, нікому дбати за мене, – відповів Іван і перехрестився, бо згадав небіжчиків.
   

notes

Виноски

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →