Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

У Лорда Байрона было четыре домашних гуся, которые везде следовали за ним, даже на общественных собраниях

Еще   [X]

 0 

Тут могла б бути ваша реклама (збірник) (Забужко Оксана)

У нову книжку відомої української письменниці вміщено популярний роман «Польові дослідження з українського сексу», що вже став сучасною класикою (це 12-те його перевидання), та вибрані оповідання 1981–2013 років, частина яких друкується вперше.

Обережно! Ненормативна лексика!

Год издания: 2013

Цена: 62.5 руб.



С книгой «Тут могла б бути ваша реклама (збірник)» также читают:

Предпросмотр книги «Тут могла б бути ваша реклама (збірник)»

Тут могла б бути ваша реклама (збірник)

   У нову книжку відомої української письменниці вміщено популярний роман «Польові дослідження з українського сексу», що вже став сучасною класикою (це 12-те його перевидання), та вибрані оповідання 1981–2013 років, частина яких друкується вперше.
   Обережно! Ненормативна лексика!


Оксана Забужко Тут могла б бути ваша реклама



   Автор фотографій і дизайнер обкладинки Ростислав Лужецький

   © Забужко О. С., 2014
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2014
   © Ростислав Лужецький, художнє оформлення, 2014


Польові дослідження з українського сексу
Роман



   Ще не сьогодні, каже вона собі. Ні, ще не сьогодні. В кухні – крихітній eat-іn kіtchen[1] (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, іно відвернешся, безсило відхилятися, як щелепа на вже несамовладному обличчі, і все це відгороджено невисоким дощаним стояком, щось ніби шинквасом, – на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кімнати – аякже, чому ні! – ну хоч би вранішню каву або на обід – підсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкруміле, мерехке од спілих соків, із грайливо підібганими ніжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливішим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утіхи, що зараз його з’їдять, – можна також подавати який-небудь джус чи джин із тоніком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смішно поторохкують, можна й без льоду, взагалі, можливостей безліч, треба тільки одного – щоб хтось сидів по той бік їхньої довбаної загороди, в якій, здається, завелася мурашва, бо по стільниці раз у раз повзе щось, що в гігієнічному американському домі не повинно би повзати, та і в неамериканському теж, – хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмішкою, з кухні подавати, позаяк же там ніхто не сидить і сидіти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стоякові імпровізований зимовий сад із двох безневинних вазонів – три тижні тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темно-зелена кучма в жовтогарячих квітах – раз, і рясне намисто лискучих, схожих на пластикові, червоних бубок на високих стеблах з елеґантно завуженим листям – два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, ніби ці три тижні їх день у день поливалося сірчаною кислотою, – на місці буйної кучми клаповухо звисають кілька пожовклих листочків з нерівно обгорілими краями, а колишні тугі червоні намистини щодалі, то більше нагадують сушену шипшину, навіщось поначіплювану на руді цурупалки, – найсмішніше, що ти якраз не забувала, поливала свій «зимовий сад», ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотіла чогось живого в цій черговій, казна-якій з ряду-йому-же-несть-кінця, тимчасовій хаті, де бруди всіх попередніх винаймачів невідмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх відмивати, – але подлі американські бур’яни виявилися заніжні на твою депресію, що незбовтана гусне в цих чотирьох стінах, взяли й здохли, поливай не поливай, – а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), – так ось, у кухні з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, і нíчим перекрити цей звук – навіть касети не поставиш, бо портативний магнітофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вікном, вузьким, як відчинені дверцята шафи, темним о цій порі («блайндерсів» ти не опускаєш, бо навпроти все’дно глуха стіна), за протимоскітною сіткою, либонь, застрягнувши в ній, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвінок, невидимий коник, – от так само настирливо сюрчить і та думка, може, то взагалі вона й сюрчить, – а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?..
   Логічно зваживши – нíчого. Геть-таки зовсім.
   Півупаковки транквілізаторів плюс бритва, – і вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совість, а що ні фіґа не вийшло, то чесніше одразу здати карти – не гравець із мене й зараз, далі буде ще хрєновіше: просвітку не видно, а сили вже не ті: не дєвочка.
   І все-таки – ні, не сьогодні.
   Ще почекати. Додивитись цей фільм до кінця. На відміну від тих, котрі транслюються по тутешніх «паблік ченнелз», – коли в найнапруженіші хвилини, з холодком мимовільного остраху стежачи, як герой мчить порожнім тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюєшся – а хай йому грець! – що все ж повинно скінчитися гаразд – ще дві-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по підлозі, і чудовисько, несвітськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужній, тільки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-її-там, – і наринула, було, тривога вмент являє всю свою сміховинність: знов цим голлівудівським ґаям вдалося бодай на мить тебе ошукати! – на відміну від цих, фільм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче має скінчитися щасливо. А однаково, вимикати – непростиме свинство. І глупство. І дітвацтво: не вивчив урока, не піду до школи. Ні, золотко («золотце», іронічно поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловік, якому зараз, либонь, ще паскудніше, ніж їй, але то вже не має жодного значення), – ні, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тоді й знати буде, чого ти справді варта. Понятно?

   Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв’язно підхоплює з неї зовсім інша жінка, цинічка з явно приблатньонними, ніби із «зони» вивезеними манерами, зугарна, в разі коли що, й матом засандалити: якщо людина в цілому (кожна!) – одна велика в’язниця, то звичайно раніше та лотра мешкала в ній десь у найдальшій камері, виходячи назовні рідко, тільки коли доводилося направду круто й солоно, та й то ніби напоказ: З-замахали, – говорила крізь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмішкою або ж, травлячи післясмак чергової обиди (обид останнім часом випадало предостатньо!), з гнівно виряченими очима переповідала друзям: Дєвочку на побігеньках із мене зробити хочуть – а во! – била себе ребром долоні по згину стиснутої в кулак лівиці, – в Америці блатне бабисько навчилося лаятись по-англійському, особливо гарно вдавалося йому «Шшіт!» – котяче шипіння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе «О, кам он – ґів мі е брейк!»,[2] яким колись раз уперезала була того чоловіка, – взагалі з тим чоловіком саме ця, відьомськи розчіхрана, з нездорово блискучими очима й зубами і якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на передній план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподіванок, той чоловік визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери – щойно зачувши, в першій же сутичці, оту його брутальну, мордобійну інтонацію: «Ти мені скажи – на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасів мав – отак-о!» – лотра радісно ринулась йому навперейми, впізнавши партнера, тільки в цьому вони й були партнерами, – і вже невгавала, розпаношившись в умовах ніколи раніше не звіданої свободи: «Я вчора голову почав ліпити», – брався він розповідати в її присутності колезі-скульптору, і лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й ґудзики в нестримному захваті словесного виверження: «Авжеж, зліпи собі, серце, голову, зліпи – не завадить!» – він темнів на виду так, ніби замість крови в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: «Перестань мене підйобувати!» – відьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: «Гой-го, серце, – де твоє почуття гумору?» – «Я його на тій квартирі залишив», – бовкав він: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, і найліпше було б її по них запечатати бодай на півроку, заки звітриться чумний дух. – «Ну збігай, принеси, – шкірилася відьма, – я тут зачекаю». – «Ключа здав», – бовкав він, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: «Ключа здавала я, а в тебе був дублікат», – відбивала вона: швидке, навальне фехтування кілками, за яким сторонньому просто не встежити, ні, що не кажіть, а з них таки була пара, нема що! А тепер – тепер, коли тій, клятій і м’ятій, просмаленій бідами до щирця, з перегорілим на ацетонний, та все ж непозбутнім духом виживання (звідки це в тобі, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цілою в’язницею, взявши відповідальність за дальший перебіг у ній сякого-не-якого життя, роздаючи навсібіч накази: туди, в оті двері – зась, а оце сміття – зараз же на фіґ повиносити, а ген той відсік там-он-о – провітрити, в ньому віднині музей буде, а це ще що за нічвида тут вештається й слинить – ану пшла вон (зліпи собі, серце, голову, зліпи!), – лотра (таки ж лотра!) натомість відступилася, розмазалася по якійсь найдальшій стіночці, не видко – не чутно, і по всіх спустілих приміщеннях сталої отвором в’язниці розлягається зовсім інший, квильний і безпорадний, потерчачий якийсь голос: смикається туди-сюди нерівними крочками, туп-туп-туп – і стало, – і б’ється об мури, водно в тім самім місці, з кожним разом спадаючи на силі, – і скоголить, скоголить, скоголить бідна, нелюблена, покинута на вокзалі дівчинка, ладна йти на руці до кожного, хто скаже: «Я твій тато», та тільки хто ж таке скаже тридцятичотирилітній бабі, – от ту дівчинку й ти сама в собі не любиш, ти від підлітка намагалася тримати її в найглухішому підвальному закапелку, без хліба й води, і щоб не поворухнулася, – а вона однак якось примудрялася заціліти, і як її тепер втишиш – тепер, коли здається, що, крім неї, іншої тебе – нема, не лишилося?..

   Замахалась ти, «золотце». Ох, замахалась. Зовсім до ручки дійшла – третій місяць у м’язах трем не вщухає, вранці, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаєшся – сама), перше, що відчуваєш, – своє прискорене серцебиття, якого нічим не заспати, – гаразд, хоч спиш уже без транквілізаторів, і оті страшні приступи сухої блювоти, які змагали були ночами, нагадують про себе хіба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щітку – коротким нудотним вивертом, несвідомою клітинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, від першої хвилини, – попервах іще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кількох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: «Візьми в ротика… Глибше візьми… Глибше, ну!» – суха ложка рот дере – еге ж, оце воно, – попервах і вона ще пробувала якось порозумітися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотілося, і не тільки «там»: крім статевих органів, тебе в мені більше нічого не цікавить? І якщо в тебе були якісь плани на сьогоднішній вечір, то не вадило б дати мені про це знати до того, як я пішла спати, – замість сидіти шкробати свою графіку, і взагалі, я, знаєш, не люблю роздягатися сама… Добре, – весело обіцяв він, – ми тобі завтра таку увертюру закатаєм! – завтра, одначе, так ніколи й не настало. Іди сюди – але я взяла снодійне – ну значить, на «ньому» й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалі зрозуміти світ людей, що мислять про власний статевий орган у третій особі? Коли тобі кажуть, а той чоловік лиш так і казав, – «Розкрий “її”», ти одразу переносишся всіма змислами в гінекологічне крісло, – бо це не «вона», це ти розкриваєшся – або закриваєшся: як у цьому випадку – намертво. Та ти знаєш, скільки в мене жінок було! – і жодного разу не було такого, щоб – погано, просто погано! Авжеж, тобі не було, а – їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, – тільки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаєшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав він після кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за діла, – тимчасом ти, розкинувшись на подушці, безпечно похихикуючи, гладила його по голові витягнутою ступнею, в тебе були чудесні ноги, всі діорівські-сен-лоранівські модельки на своїх жердинах мали б на вид таких ніг негайно піти й утопитися, це зараз ти вже другий місяць не вилазиш зі штанів, бо литки розцяцьковано, як мапу, архіпелагом різнотонних, червонястих і брунатних, лускатих і злущених плям – шрами, порізи, опіки, навіч представлена історія дев’ятимісячної (атож, дев’ятимісячної!!!) mad love,[3] із якої вийшла – правдива madness,[4] а тоді ти просто гладила його ногою по голові, переповнена ніжністю, ідіотка слинява, жорсткий мужський «йоржик» приємно поколював тебе в ступню, – і зненацька він, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелі: так, так? тобі, значить, подобається кусатися? А якщо мені зараз сподобається тебе підпалити, що тоді? – і ти вгледіла приставлену до свого підкоління запальничку, і, замість похолонути під прицілом вперше тоді перехопленого, незмигного й не по-чоловічому – якось інакше, злісно й безумно, на межі вищиреного осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, спитуючого погляду, од якого звідтоді завше боронилася – сміхом, тільки трохи здивувалася, не так щоб зовсім притомно – дивно, до якої міри його присутність, як динамітом, глушила в тобі всі, доти таки незлецьки розвинені захисні інстинкти, що спливали, як риба горічерева, поки ріку й далі стрясало – вибух за вибухом.

   Ні, передчуття – були: передчуття ніколи не заводять, то тільки цілеспрямована сила нашого «хочу!» перебиває їхній голос, заважає дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалі, де все й почалося, – а він тоді з місця розігнався до тебе, мов іно на тебе й чекав: «Пані Оксано, я – Микола К., може, вам показати місто, може, звозити на зáмок, у мене машина», – до славного замку було хвилин десять пішої прогульки по тихих, обсаджених здобними бароковими церковцями брукованих вуличках, піжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмішку, провінційний фраєр, ич як нарцисично задбаний – біленький комірчик з-під светра, доглянуті нігті (це в художника!), неміцний, якраз у міру, запах дезику – котяра із сивим «йоржиком» і шельмівським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухі зморшки усміху, побрижені мішки під очима, – «а ти сказала, – згадував він опісля, коли в них пішов був процес витворення тої спільної міфології, без якої жодній парі не остоятися, – з легендою про Золотий Вік фази закоханости, з власними дрібними обрядами й ритуалами, – пішов, та зразу ж і урвався, – ти сказала – валі с пляжа, дядя», – ну, положим, не так, точніше, не зовсім так, але інтересу не виявила, що правда, то правда, – тож тим дивніший був увечері того-таки дня несподіваний промельк ясного, пронизливого наскрізного бачення, котре, гріх нарікати, ніколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його – тлумила-таки, і не раз, та ще й як! – увечері, в самому розповні фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зійшла з естради, відчитавши своє – два вірші, два холєрно добрі вірші просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фізій, точніше, поверх нього – тримаючись за звук власного, ні на що не вважаючого, тільки словам підвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публіку – завжди і всюди, навіть коли слів ніхто ні фіґа не тямить, навіть у чужомовному оточенні, вперше ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіятській країні, де тебе з чемности прошено почитати рідною мовою – you mean, іt іs not Russіan?[5] – і ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватіли зі своїм Russіan’ом ще тоді!) слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші: мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями – і знов затуманювалось, як і належить шклу од заблизького дихання, ти відчитала – оповита, просвітліла й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій – мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, – завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся, – потім усі ті пикатенькі, лисі, чорні-кучеряві, в тюрбанах і без, довго й схвильовано трясли тобі руки, не даючи, між іншим, пройти до туалету (від їхньої млосно-пряної кухні твій шлунок рішуче відмовлявся і суремив, стерво, басом якраз у ті хвилини, коли годилося ґречно дякувати), – звідтоді жодна зала тебе б не збила – а хоч перед кримінальними злочинцями! – екзгибіціонізм там уже чи ні, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала – на голос, ведена саморухливою музикою вірша, до такого процесу свідків звичайно не допускається, окрім як на театрі, тим-то, либонь, і проймає, і те фестивальне тирло також прищухло десь насередині твого виступу – облягло шкляну кулю й згідно задихало в унісон, і от коли ти, вистигаючи від оплесків, уже не на естраді, а внизу, в напівтьмі, в якомусь чіпкому дружньому кільці: парко, димно, хтось наливав, хтось сміявся, лиця мелькали розрізненими кадрами, – простягала руку чи то по відпружну цигарку, чи по келиха, той чоловік на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохідь, – з котячо засвіченими в притемку очима захоплено дихнув горілчаним духом: «Ну, ти й даєш!» – і так само мимохідь, не зупиняючись, спробував стиснути тобі руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), – ти запам’ятала це тому (бо ж хто тільки не тис тобі руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним у напрямок твого власного, наче в’їздом із розгону під «цеглину» й міліцейський сюрчок, він потрапив боляче підломити тобі великого пальця, – і сюрчок розітнувся тут-таки – поштовхом, блискавичним промельком крізь тяму – дивно, як на ту сум’ятну мить, чіткого й тверезого наскрізного знаття: ніби хтось сторонній спокійно, значущо, повним реченням проказав у голові: «Цей чоловік зробить тобі боляче».
   Саме так, дослівно, тобто малося на увазі аж ніяк не підламаний палець, і ти пречудово це зрозуміла. От у цьому вся штука, дорогенька, – що все ти від самого початку знала, та ні, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поїздкою на фестиваль одного вечора оголені нерви, болісно-жаждиво, як буває тільки восени, відтулені в світ – назустріч його вигасаючим барвам і таємничим шерехам у засинаючому листі, – запеленґували були уривок, якого ти тоді не збагнула й тому недописала: «Щось зрушилося в світі: хтось кричав / Крізь ніч моє ім’я, неначе на тортурах, / І хтось на ґанку листям шарудів, / Перевертався і не міг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрізняти біль недужний / І біль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав їх у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось від мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань», – от і збулося все до словечка: вчися, вчися тепер «науки розставань» – із життям, із собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш підняти – якщо досі, вважай, ні разу не витиснула цю штанґу на висоту повного ривка.
   Ай, мать його за лапу…

   Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) – із цією блядською залежністю, закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії, з несамостійністю цією, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землі (знизу, завжди любила – знизу, розпластаною на спині: тільки так і позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клітин із промінною пульсацією світових просторів, – з тим чоловіком ні разу нічого подібного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’їжджати, він, не зупиняючись, прокидав її згори різко видихнутим: «Мда, тут треба роту солдат!» – це смішило, але не більше: «Що це за заявки?» – ображалася вона: не на слова, на відстороненість тону, – «Глупа ти, це ж комплімент! – тобі взагалі треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!» – цілком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила під час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цілунком, храмовою проституткою – от ким я мусила бути в попередньому житті, але в цьому – в цьому, серце, мені ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сиділа, з головою поринувши в останній роман Тоні Моррісон, хтось ляпнувся поруч мене на сидіння, всім тілом притискаючи до металевого бар’єрчика, – і мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки відізвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усередині, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина – хто він там не є – вже скілька зупинок нависав був наді мною, і якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цій запльованій підлозі, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, ні, – з розбуялою анонімною силою, що протинає своїми струмами все живе, підключаєшся до неї з тим, аби на кілька секунд – а-ах! – катапультуватися у вібруючу вогнистими контурами чорноту, якій нема ні ймення, ні міри, на цьому стоять усі поганські культи, то тільки християнство списало це злиття за відомством Чорнобога, замурувавши людині всі виходи із себе, окрім єдиного – через верх, але для нашої доби, хоч по суті й постхристиянської, уже відрізано шлях до повороту назад, в оргіастичне свято вселенської єдности: ми, кожен зосібна, безнадійно заражені проклятою свідомістю ваготи й ущільнености власного «я», і тому переможно чистий, голосний і високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тілі одразу ж, як тільки той, справа, – заговорив: десь через зупинку обізвався, з диким акцентом спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? – отут я вперше глянула на нього – то був молодий, десь під тридцятку, невисокий, але купно збитий, як із цільного куска виллятий «шпік»,[6] його прегарні, мов сливи, очиська заволікло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен із-за ґрат свого життя, сотні чоловіків різних націй і кольорів шкіри, виткнутись на хвильку – можна, от чого не можна – це вийти назовсім; «Pardon me?»[7] – перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким відшивається нахаб, і той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що – все, кінець, викручено контакти, – «ні, нічого», пробелькотів і ще щось далі мимрив собі під носа, вже по-своєму, – могутній тваринний заклик його тіла зів’яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидів звичайний собі причепа-еміґрантисько – втім, небавом і встав, і попрямував – чи до виходу, чи десь інде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, іно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справді єдиний вихід із цієї в’язниці – виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сідати в проїжджі авта, не називаючи імені, рука водія на коліні, низький, захриплий смішок, гарячковий шурхіт зайвої одежі, не треба вмикати світла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекіт крови, чоловічу партію ударних і своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! – та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, «Как вас зовут?» – «Ирина», – було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у під’їзді, вивинулася – втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської [а мав же час підучитися, прид-дурок!], – ех, як же скинувся, як по-кінському тоді шарпнув був лице вгору, мов батогом уперіщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярні, спробувала, всю свою витривалість на поміч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну ясність у цю обопільну душевну й тілесну недугу, – все правда, серце, і що я тебе вже не люблю – теж правда: «То ти себе що, – склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, – “побєдітєльніцей” почуваєш?» – здається, так і лишилася сидіти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування канату забавлялися?.. «Знаєш, – і знову був той лиховісний незмигний погляд, немов щось інше дивилося крізь його різко обведені запаленими повіками очі, як крізь прорізи маски, – якби ти була мужиком, я б тобі зараз ввалив!» Дуже мило з твого боку, коханий, – мені й самій часом ох як шкода, що я – не мужик). «Ти жінка. В цім твоя межа. / Твій місяць спить, як срібна блешня. / Як прянощ з кінчика ножа, / У кров утрушено залежність», – бурмотіла до себе в ті страшні зимові місяці, по-іншому страшні, ніж оці, осінні: половина січня, лютий, березень – жодної звістки і жодної змоги будь-що дізнатися – через Атлантику, з Кембриджа – в українське провінційне містечко, в опалювану дровами майстерню на горищі покинутого дому без адреси й телефону, без клозету й гарячої води, іно з голою лампочкою на скрученому шнурку під стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помідорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп – як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобіль отой свій відзіґорний – безгаражний! – через вікно пантруючи, у двадцять п’ять, навіть у тридцять таке ще дається знести: звірина енергія вивозить, – але в сорок! Тимчасом у її кембриджській хаті, знай перемірюваній безтямною ступою з кутка в куток – від вхідних дверей через кімнату до кухні й назад (робота, задля якої буцімто й приїхалося до Штатів, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), – щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвіта зі сну химерні дзвінки, зривалася, хапала слухавку: «Хелло!» – десь далеко на безмовній лінії свистав шугастий вітер і глухо рокотав океан, кілька секунд необжитий, незалюднений простір над північною півкулею давав їй знати про себе, ніби справді в ньому «хтось кричав крізь ніч її ім’я, неначе на тортурах», – і не міг докричатися, по чім німий сигнал уривався: підводно-зеленавим ряхтінням засвічувались баньки кнопок на слухавці, і вибулькував із розтруба бездушний зуммер, – о, в вас обох стало б моці повиводити з ладу всі телефонні лінії над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя міць фугасила з його картин і твоїх віршів, ти впізнала її відразу, тільки-но, опинившись у нього в майстерні й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, і так само він мусив упізнати твою, – твою, котра в ті зимові місяці, так неждано й наповал збита зі своєї, щойно віднайденої осі (бо ти була – жінка, жінка, хай йому стонадцять чортів: витка рослина, котра без прямостійної підпори, хай би навіть і намисленої, – без конкретного обличчя живої любови – опадала долі й зачахала, тратячи всяку снагу до горобіжного розгону: кожен вірш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобі, зоря звичайно потім погасала, вірш – лишався), – кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стінках твого єства і спорскувала в розпачливій непритокманості, – «І раптом знов схотілося – кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стіні – од явности утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати», – аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що він – помер, от просто взяв і помер, «вляпався в крапочку», як і хотів (зізнався їй у цьому ледь не на початку – з кривим посміхом розганяючи авто, як літака на злітній смузі, серед ночі на заміській дорозі, і мокрі ліхтарі в дрібноголчастій сріберній облямівці, і чорний маслянистий блиск зустрічних калюж, – все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шістдесят? – не боїшся? не виникає бажання – вляпатися в крапочку? – ні, не боюся, не було в мені справжнього страху, та, по правді, й тепер нема – дивно, ба й незбагненно, надто взявши під увагу ціле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженні – клінічною смертю, мама пригадувала, що геть і цівка калу звисала із задочка, і тільце вже посиніло: виткнула душенька носа на світ і звомпила – е, ні, пустіть назад! – а її, спасибі, відволодали, а скоро так, то нічого блягузкати, є речі, страшніші за смерть, і я їх знаю, тільки от того страху – манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, і в інших я часами його розрізняла, – нема в мені, і квит, тим-то він і дивився на мене з іскрами неприхованого захвату в зорі, навіть коли вже було по всьому: «А ти відважна жінка!» – і «крапочка» та проскочила тоді повз мене, не сполохавши), – але ця думка – що він помер, що ті загадкові телефонні дзвінки справді-таки від нього: з «тамтого боку», а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична еґоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнім підопхнула його до «крапочки», де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тоді я поїхала, – звісно ж, Америка – the land of opportunіtіes,[8] пів-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирішої, від Британії до Італії, сюди рветься, гроші, кар’єра («Музика, жінки, шампанське…» – відгукувався він іронічною луною), а в Україні що, Україна – Хронос, який хрумає своїх діток із ручками й ніжками, що ж, так і сидіти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак діаспорні дідусі, коли клімакс стукне, – премію Антоновичів? – ай Бож-же ж мій, та чого воно все на фіґ варте, якщо він помер, що, що, що з ним трапилося?! – ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ґанок заднього двору, звівши лице до мінливого, стрімко сутеніючого кембриджського неба в напливах хмарної гуаші, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледве вловний подув океану, вона стала молитися – так, як перед тим молилася лише двічі, раз за батька, як долежував у лікарні по вже безпотрібній операції, годинами корчачись од стріляючого метастазами болю (а до наркотиків ще не дійшло), – аби Бог післав йому швидкий кінець, і вдруге, стид згадати, – за незалежність, тоді, 24-го серпня дев’яносто першого року, коли все вирішували години, як воно зазвичай і водиться в житті людей і народів: Господи, просила трусячись, поможи – не задля нас, бо негідні єсьмо, а задля всіх полеглих наших, що несть їм числа, – і обидві молитви були почуті, такі молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб він був живий! – хай би забув мене, хай би вернувся до жінки, хай би зраджував з ким не прийдеться, – не треба мені його за чоловіка, і нічого від нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму іншого, з іншим родитиму дітей, тільки – о Господи, хай він буде живий. І здоровий. І щасливий. Тільки це, Господи. Тільки це.

   Ну, «здоровий і щасливий» – це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силоміць нікого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточній редакції твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слів, – якби Бог слухав дурного погонича… (А цікаво, як воно все там у них відбувається – чи якийсь янгол-секретар одбирає земні послання при апараті, виймаючи з потоку щирі, тяжкі й гарячі, й незворушно спускаючи в чорну діру невагомі маси пустих слів? – так і з віршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, – і кидаєш, недописавши.) І ще в одному моменті ти тоді злукавила – в «хай би забув мене»: лепетнула в напівнестямі, насправді твердо знаючи, що ніколи він тебе не забуде, – о, тепер уже ніколи, скільки житиме: згнітивши недокурка двома пальцями, джиґонувши ним навідлі, аж дугою в повітрі шварнуло: «А ти подумала, скільки мені від тебе відходити? Га?» – мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслід за недокурком («Ти ж уважай, я чоловік слабкий, я й зарубать можу», – признався був раз, і тобі зараз же свінуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! – і, з умент ввімкненим безособовим захланним інтересом, – загули, застугоніли незримі дроти, шпарко переганяючи інформацію, – вичавила-таки тоді з нього, хоч якого задубіло-відпорного на всякі розпити-лащіння-сюсю-пусю-ну-скажи-мені-жебоніння, – скупу, пунктиром історію про те, як колись давно, розписуючи сільську церкву на пару «з одним мудаком, який мене діставав», дійшов до стану, коли ганявся за тамтим із сокирою в руках, – невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночі, бо нема нічого жаскішого за нічну церкву з відбитою в темних шибках угорі повнею, – от звідтоді й зривається на втечу щоразу, іно зачувши наближення того духа, – понятно, гмукнула ти, цікаво, хоч по-справжньому цікавою була тут, і далі, повна відсутність у тобі страху, от відлуп – і вже, ніби все те оповідалося через бар’єрчик у кімнаті побачень у в’язниці чи божевільні: дослухаєш – і підеш, і за тобою, грімко скрегочучи, засунуться обковані циною двері, і поросне навздогін, приском попід шкіру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скільки мені відходити від тебе, скільки тобі – від мене, «Сколько нам так еще идти, протопоп?» – спиталася жінка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рівнині, і знемігшись безцільністю шляху, й присівши на купині, – і почула у відповідь: «До самыя смерти, попадья». Східний фаталізм, еге ж, – у росіян це є, з нами гірше, складніше, ми, власне, ні се, ні те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою індивідуальної хоті, вірою у власне «можу!» – одначе підстав для його справдження, чіпких структур, котрі б те «можу!» підхоплювали й тримали, ми ніколи не виробили, шамотаючись віками на дні історії, – наше вкраїнське «можу!» самотнє і тому безсиле. Амінь.

   Чому тобі здавалося, ніби ти зможеш витягнути його на собі з тої ями, в яку він, очевидно ж було, так послідовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першої ночі – коли, ще тільки роздягаючись, він змружився сторожко, ніби прицінювавсь: «А ти можеш раніше за мене скінчити?» – засміялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: «Я все можу!» Дурочка, вже тоді мала би добачити, що він не партнер, – що, закам’янілий усередині себе до багаторічної мерзлоти, просто не тямить бути не сам – геть і в коханні («Ох, як ти класно даєш!» – вистогнав у неї – по довгому нездалому вовтузінні, по страдницьких корчах, по всіх одчайних ламентаціях – «Ах, нащо ж я банячив!» і «Ай, бляха, а я так тебе хотів!», по западанню в кількахвилевий сон – самотній сон, наглухо відрубаний від її присутности поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обіймів, ну й пішов на фіґ, імпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро підуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вікнах майстерні невідворотно блідла, водянистішала світна синява, вирисовувалися позгромаджувані попід стінами вугласті стоси полотен із дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих і сорокалітніх, це в такій, певне, сірій каламуті катуються позасвітні душі, – і ось тоді він і зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадці про втрату цноти, paіnful іntercourse,[9] ось як це називається в медичній літературі, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америці взялася студіювати, навіть до лікаря була сходила, жеручись гнітючою призрою, чи щось там у ній, бува, не попсулося, прости Господи, і витріщилась, не ймучи віри, коли лікарка стенула плечима: «І don’t see any problems»,[10] – а тоді, вереснувши диким голосом – добу по тому налупцьована матка нила, як перед місячним, – стенувшись, хвицнувши ногами, – «Мені боляче, боляче, чуєш?» – вона почула – одночасно з переможно-грізним окриком: «А слабó за мене заміж вийти? А слабó від мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!» – як усередині займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все – задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зітхання, він виринув із неї з таким промитим од літ, розгладженим вологою підсвіткою щастя лицем, аж зір їй заступили мимовільні сльози ніжности, в тих сльозах худий і гострорисий, насторчений вухами й вилицями сільський повоєнний пацанок – батько в таборі, після німецького полону, мати в колгоспі на буряках – стояв із патичком на вигоні, вперше вражений розлитим уздовж обрію, скільки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччі хмар, світ горів і мінився, все це було в його картинах, вивільнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини – «Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, – от візьму й зроблю тобі дитинку, чуєш? Синочка», – то була цілком самодостатня творчість, в якій твоє власне фізичне незадоволення важило не так-то й багато, – залишившись сама – бо він, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пірвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тоді не зразило, – ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собі подумки, з хрипкуватим смішком, – ну от тебе нарешті й виїбли, подруго, так-таки прямим текстом – виїбли, уперше в житті, бо доти все більше годили, панькались, як із теплим тістом, допитувались, які слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без цереґелів, – і, дивно, навіть ця думка не була неприємна, і коли ти витягла із сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш – на третю добу неспання, по всіх викурених цигарках і опівнічних коньяках, оце-то фестиваль видався! – то й сама спахнула радісним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, відмолоділе до стану твоєї автентичної вроди – делікатне й худеньке, сливе дітвацьке, виплигуюче назовні чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалі не бачила вже хтозна-відколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, – а він сидів у ногах ліжка, курив і дивився, його невідривно звернене до тебе промінно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, – вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усміх, поцілувати вистромлені з-під відкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж під шию, подати чашку з кавою, «гляди, не розхлюпай», і ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотінням, «а я тепер цей плед виставлю – і підпишу, ким заляпано», – і зненацька: «Чого ти плакала?» – не скажу, ні, ще не скажу, скажу аж перегодом, за місяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком інших, місткіших слів – коли нема такої цистерни, аби заміряти бездонний колодязь, зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, – монотонність повтору, рипіння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе.)

   Оттака ловись, кобіто, – закохалася. Ще й як закохалася – вибухла наосліп, полетіла сторч головою, дзвенячи в просторі відьомським сміхом, підхоплена незримими самовладними нуртами, і біль той не перепинив – а мав би, – так ні ж, вирубала в собі всі застережні табло, що жахтіли червоними лампочками на межі перегріву – достоту перед аварією на АЕС, – і тільки вірші, що негайно ввімкнулися натомість і пішли суцільним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначні сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували – ад, і смерть, і недуга, «І жовте море днів, і сизе море снів / В одбитих кольорах вмираючого неба, – / І я іще пливу – а ти уже на дні, / І страшно нам обом дивитися на себе»: «Значить, ти знала? – визвірився він, свінувши вовчими вогниками в очу, коли вона – втрачати було вже нічого – зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, – знала, що так буде? Так якого ж?..» Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука…

   Нніт, не була мазохісткою – була, йолки-палки, нормальною жінкою, чиє тіло тішилося, даруючи радість іншому, та що там казати – класною бабою була, «девочка сладенькая», «фантастическая женщина», «stud woman», мусуй-мусуй тепер у пам’яті, як книгу відгуків (вигуків) – з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрібку рівноваги собі тим повернеш: була ж! – а от ні, не вертається, не спасає – що з того, що була, що завжди при тім чула, з часом більшим, часом меншим темним осадом недовипитости, якою ще могла б бути, – бо є в житті речі, від нас не залежні, бо я є така, який ти зі мною, – в мужчин це трохи по-іншому, в жінок, на жаль, так – і, на жаль, в усьому, і хоч би скільки ліфчиків не попалено було американськими феміністками, з мастурбації – чи то ґумовим пенісом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбація, коли без любови, – не прибуде ні дітей, ні віршів. І все, і клямка. «В цім твоя межа». Як же той кембриджський вірш кінчався? «Рілля, що прагне борони, / І мокрі, сплакані ворони – / І муж, який не вборонив – / А ждав від мене оборони». Еге ж, exactly – чи, коли хто воліє, «вот імєнно». От чим ще, до речі, паршива чужа країна – набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця й звороти, заліплюють пори в мозкові, нахабно тиснуться попідруч, навіть коли ти наодинці із собою, – і незчуваєшся, як починаєш балакати «хеф-напів», тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобіто, – де він, твій дім?), ну гаразд, у Києві, в Україні – з російською: всякає ззовні накрапами, зсихається-цементується, і мусиш – або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, – або ж приноровитися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск, як на забуцім-цитати (наприклад – гарний приклад для студентів, можна навести завтра на лекції: «Ти себе що – “побєдітєльніцей” почуваєш?»).

   А ще можна б сказати – виступаючи з доповіддю в якому-небудь американському університеті, або на конференції «тріпл-ей-дабл-ес»,[11] або в Кеннан Інстіт’ют у Вашинґтоні, або де тебе ще там і далі носитиме лихим вітром, сто, максимум двісті баксів гонорару плюс сплачена дорога – і дякуй ґречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб діставати по тисячі за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukraіnіan, дитя відрадненської комунальної «хрущовки», з якої цілий вік марно силкуєшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарікати за вечерею у Шеффілда з парочкою нобелівських лауреатів (промінячись навсібіч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на ідейну вичерпаність сучасної цивілізації, по чім вертається у свою київську кухню площею 6 кв. м сваритися з мамою й принижено тлумачити рідним редакторам, що «де я, там і буде вітчизна» – то зовсім не значить «ubі bene, іbі patrіa», – бодай тому, що через цю саму довбану patrіa тобі ні у Шеффілда, ні у Тіффані, ні на Гаваях, ні на Флориді, ніде й ніколи не є bene, бо вітчизна – то не просто земля народження, правдива вітчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати – навіть на відстані, подібно як мати повільно й невідворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собі, сковуючи їй кожен порух і помисл власною обволікаючою присутністю, – а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднішнього виступу, леді й джентльмени, – як і зазначено в програмі, «Польові дослідження з українського сексу», і, перш ніж перейти до неї, хочу подякувати всім вам, присутнім і відсутнім, за нічим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи, – от чим як чим, а увагою ми досі розбещені не були: по-простому сказавши – здихали, на фіґ ніким не завважені (я тут ще в досить упривілейованому становищі, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток із жовтогарячого слоїчка, то тіло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третій: Кріс, факультетська секретарка, зателефонує, тільки-но я не з’явлюся на лекцію, отже, гріх нарікати, ниточка-павутиночка, хай і тонюня-провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати світові знати про свій черговий, цим разом останній від’їзд, у мене все-таки є, – і якби з тим чоловіком щось сталося там, у пущі, – хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, він ніколи не вчинить цього сам, забагато має в собі злости для такого діла, – то Марк і Розі щодня ж навідуються до нього), – так ось, леді й джентльмени, прошу не поспішати кваліфікувати розглянутий випадок закоханости як патологічний, бо доповідач іще не сказав головного – головне ж, леді й джентльмени, полягає в тому, що в житті піддослідної то був перший український мужчина. Направду – перший.

   Перший готовий – кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спільний внутрішній простір порозуміння, книжку за книжкою з власної бібліотеки (Липинський, Грушевський, і про Горську він також не чув, ані про Світличного, за ним були зовсім інші шістдесяті, добре, я тобі завтра принесу!), а в часі любосного воркотання мимобіжно згадавши «Не захист мрій – блаженний дім…», тут-таки запускатися в півгодинний коментар про життя і творчість автора – це, знаєш, був у тридцяті такий поет на Західній Україні, – і отак, хай йому грець, все життя! – професійна українізаторка, наче ще по одному органу їм усім нарощуєш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвідзнаку – за кількість українізованих койкомісць, ти б їм загаратала список тобою навернених! – а то був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалося не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним зблиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарешті, в чотири руки по всій клавіатурі, натхненність імпровізації, скільки іскристої, сміхотливої енергії вивільняється, коли кожна нота – іронічний натяк, відтінок, дотеп, доторк – умент резонує, підхоплена співрозмовцем, кульбіт у повітрі, просто від надміру сили, жартівливе колінце – ближче: можна? і от уже – двозначніше, ризикованіше, і от уже – впритул, і от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сіла врешті-решт у ту його машину – після відвідин майстерні, після того, як угледіла навіч, хто він), – навальний перехід на іншу мову: губами, язиком, руками, – і ти, відхиляючись зі стогоном: «Поїхали до тебе… В майстерню…» – мова різко скоротила ваш шлях назустріч одне одному: ти впізнала: свій, в усьому – свій, одної породи звірюки! – і в ній же, в мові, було все, чого ніколи потім не було між вами в ліжку.

   «Gosh, іf he only weren’t such a damned good paіnter!»[12] – казала ти, сидячи в барі «У Крістофера» на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совіньйон, і тебе трошки розпружило – вперше за ті кембриджські місяці, запаморочливо легким, дерзновенним підняттям, ой випила – вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспівати, – Ліса і Дейв слухали, як малята різдвяну казку, забувши хрумтіти чіпсами, Slavіc charm,[13] ось як це в них називається, – ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломберні столики, так само як і низькі світла, що відсувають лиця у притемок, і чоловіків, скупчених при шинквасі за спогляданням бейсбольного матчу, і гул голосів, і ніч за далекими вікнами, її густий коричневий вар, в якому плавляться жовті цукати ліхтарень, – все нараз, бо тільки так і дається увійти в світ чужого: приймаючи все нараз, усіма змислами, і ти це вміла, ти просто втомилася, за всі роки бездомних блукань, любити світ самотою – проходити анонімною й нерозпізнаною через сутеніючі аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морські узбережжя з надбігаючим шелестом прибою по ріні, вранішні готелі з кавою в холі, – «Where are you from?» – «Ukraіne», – «Where іs that?»[14] – ти втомилась не бути в цьому світі, втомилась волікти додому в зубах спрагло виссані з нього згустки краси й радісно лементувати: «Адіть, дивіться!» – але вдома, у твоїй бідній забембаній країні – країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вміння нестак-то вжиткуючих, і бистрооких, жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів, – все воно якось ні до чого не кріпилося, провисало непритокмане й ото хіба тільки до виливу жовчі дрочило, своєю туманною, зашифрованою в незнайомих іменнях і реаліях недосяжністю, натоптуваних домашніх самоуків (чомусь незмінно – на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така чи що?), закваснілих де-небудь в обласній публічній бібліотеці імені Ґрьоміна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардській «Вайденер» і де там ще, – ти втомилась нерозділеністю своєї любови до світу, і в тому чоловікові – щойно опинившись у нього в майстерні, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стін, назбируючи порохи, – ти блискавично вгадала свій єдиний, кругло-довершений шанс на несамотність отої любови, – саме тому, що він був such a damned good paіnter,[15] – але вже це Лісі з Дейвом годі було розтлумачити, ти й не намагалася, Ліса вражено всміхалася своїм неправдоподібно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, і очі їй волого блищали: What a story![16] О так, страшенно романтична love story – з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвісну машину він одної ночі взяв та й розгепав, казав, на друзки), із таємничим зникненням протаґоніста й від’їздом героїні за океан, з купою віршів і картин, а головне – з цим постійним, непередаваним наскрізним відчуттям, якому, власне, ти й улягла: відчуттям, що все можливо: той чоловік грав без правил, точніше, грав за власними, як правдивий кантівський ґеній, в його силовому полі пробуксовувала будь-яка передбачувана логіка подій, так що був він сам собі the land of opportunіtіes,[17] і що вже там серед тих opportunіtіes не чаїлося вготованим на майбутнє – смерть у черговій із ряду автокатастрофі (ні, Господи, ні, тільки не це!) а чи тріумфальний прохід по світових музеях, – наплювати, дарма, аби тільки виламатися, вимачкуватися з колії – з отої віковічної вкраїнської приречености на небуття.

   Це окрема тема, леді й джентльмени, пані й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, мені нелегко про все це говорити, до того ж я дійсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголодніле, а коли не бавитися евфемізмами, так і просто зґвалтоване тіло третій місяць невгаває в дрібненькому нутряному дрожі, особливо жаскому – до млости! – внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, і коли розчепірюю пальці, то вони негайно починають жити самостійним життям, ворушачись кожен зосібна, ніби натягнені на порізнені, в незгідних ритмах посмикувані ниточки, я вже мовчу про бубняві, як у підлітка, рожеві прищі, котрими зацвітають обличчя і плечі, і нема на те ради, – горопашне тіло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, і заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужій країні й чужому місті, в порожній квартирі, де телефон озивається хіба на те, щоб запропонувати тобі – рідкісна нагода, тільки на цьому тижні! – ко-ло-саль-ну знижку на передплату місцевої газети, і звідки вигрібаєшся тричі на тиждень – до університету, де півдюжини охайних, взутих у білі шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих і дезодорованих американських дітлахів із здоровими, аж вогкими шкірою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по аудиторії, поглядами акваріумних рибок, щось там – один Біг відає, що! – тихенько шкробають собі в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не було в Гоголя, такого, який він був, натоді іншого вибору, окрім як писати по-російськи! хоч плач, хоч гопки скачи – не було! (і в тебе – також немає, окрім як писати по-українськи, хоч це і є, либонь, найяловіше на сьогодні заняття під сонцем, бо навіть якби ти, якимось дивом, устругнула в цій мові що-небудь «посильнее “Фауста” Гете», як висловлювався один знаний в історії літературний критик, то воно просто провакувалось би по бібліотеках нечитане, мов невилюблена жінка, скількись там десятків років, аж доки почало б вихолодати, – бо нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! – якщо тільки потік читацької уваги вчасно не підхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем ідуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпродані книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цілою українською літературою, можна на пальцях вилічити – не авторів навіть, а поодинчі твори, яким пощастило, – з отерпом у пучках і сльозами в очу ти читала надісланий тобі тут, в Америці, переклад «Лісової пісні», авторизовану версію, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як наркоман, од її прискореного жагучого віддиху: живе! живе, не пропало, через сімдесят літ, на іншому континенті, в іншій мові – скажи ж ти, випливло! – розуміється, що іншого – писати по-російськи чи по-англійськи, на перший же твій вірш, видрукуваний англійською, і то в цілком малопомітному журналі, екстатично відгукнулось, звідкілясь трохи чи не з Канзасу, якесь там «Тhe Revіew of Lіterary Journals», це ж треба, і Макміллан збирається включити його до антології світової жіночої поезії ХХ-го століття, «You are а superb poet»,[18] – кажуть тобі тутешні видавці (зволікаючи, проте, з книжкою), спасибі, я знаю, тим гірше для мене, – але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зуміла б змінити мову, – пречудово зуміла б, якби трохи помарудитись, – а тому, що заклято тебе – на вірність мертвим, усім тим, хто так само несогірше міг би писати – по-російськи, по-польськи, дехто й по-німецьки, і жити зовсім інше життя, а натомість шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, і ні фіґа з того не поставало, крім понівечених доль і нечитаних книжок, а однак сьогодні є ти, котра через усіх тих людей переступити – негодна, негодна і все, іскорки їхньої присутности нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопілавілому бутті, і оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий відступ, леді й джентльмени, тим більше, що до нашої теми він, властиво, не тичеться). Леді й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тілом – це почуття, знайоме хіба ГУЛАГівським в’язням: вечорами у ванні я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совині окуляри, ті самі, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досі такі незмінно кулясто-пружні, визивно насторчені пипками врізнобіч («Это ж надо, – казав колись, нестак і давно, один недоукраїнізований мною мужчина, – наверно, четвертый размер, а как держится!»): цієї осени вони вперше охляли, недвозначно посунулися долі, наводячи на гадку про перестояне сире тісто, і взялись якимись відворотними плямками, схожими на піґментні, а вершечки щодалі, то більше нагадують потемнілу шкірку зморщеного персика, – той чоловік був з тих, хто взагалі кепсько уявляє, що робити з жіночими грудьми, окрім хіба як ущипнути крізь одежу, але справа, звісно, не в ньому, – це було гарне тіло, здорове, розумне й життєрадісне, і, слід віддати йому належне, воно збіса довго трималось, тільки з тим чоловіком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скімлило якимись хронічними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, «ослаблення імунітету», казали лікарі, а я виборсувалася з постелі, заклеювала висипки пластирем і, палена гарячкою, летіла на вокзал, поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крізь ніч у місто, звідки мовчав той чоловік, розгепавши на друзки свою дорогоцінну машину, в ніч аварії мені приснилося, начеб йому її вкрали, і вірші, несвідомі яви, але, своїм звичаєм, сновидно-видющі, напливали, як у тумані крайобраз за вікном: «Тоді ще мав упасти сніг. / Ще осінь пахла корвалолом, / І авта, збившися з доріг, / По гаражах зіпали кволо», – я досить довго чинила насильство над своїм тілом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднім числом, незгурт і можу для нього зробити, – хіба вимучувати щоранку безцільними присіданнями, після яких обманом стужавілі стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пістрявий тюрбан негритянка-дженіторша, що видає на вході ключі од lockers’ів,[19] сліпучо спалахує навстріч зубним бліцем: «You’re pretty faіthful to that swіmmіng, huh?»[20] – Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейні, од першого-ліпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з місця, мов зацьковане вовченя-підліток, ладна їсти з кожної руки, хоч би й цієї простягненої, довірливо розкритої – рожевою наготою назверх – долоні із золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповідаю, що мушу, дослівно мушу сюди вчащати, що лиш так і рятуюся од депресії – Великої Американської Депресії, на яку страждає, здається, сімдесят відсотків тутешнього населення, бігають до психіатрів, ковтають «Prosac», кожна нація божеволіє по-своєму, і мою депресію, котра насправді має іншу назву, я хоч-не-хоч же наломилася перекладати зрозумілою їм мовою: broken relatіonshіp, до того ж straіght after the dіvorce, до того ж sexually traumatіс,[21] а далі вже все за підручниками з психіатрії: fear of іntіmacy, fear of frіgіdіty, suіcіdal moods[22] – словом, класичний випадок, навіть до психіатра вдаватися не варт, і моя благословенна негритянка, така розлого-тілиста за тісною стойкою, розкішно й тепло, по-коров’ячому ситна, Велика Мати, ніжне, парне мукання й шорсткий язик, – киває з мудрим, порозумілим усміхом: «І’ve been there, – каже вона, – wіth the father of my kіds[23]», – он як, вона розлучена, sіngle parent[24] з двома малюками – і такі ж чудові малюки, меншому невдовзі два рочки, коли є діти, воно легше – і тяжче, і легше («А тепер, – казав той чоловік, тріумфально світячись над нею в темряві спітнілим хлопчиком, – ось тепер ти завагітнієш: я просто в тебе кінчив!» – «Ні, – сміялась вона – тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в неї по вінця ніжности, – ні, серденько, сьогодні – ні», – а проте це, либонь, і була з першої ночі головна зачаєна думка, підводна течія тої любови: синочок, Данилко, потайки визначила вона, – вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорчені ніжки, крихітні пуп’янки пальчиків, ай, Боже ж мій! – у снах вона жадібно тулила його до грудей: якір, що утримує при життю, той, без якого ми, дівоньки, на цій землі неповноправні, «непрописані»: не слово чи бодай літера в тексті, а випадкова капка на берегах, – а вірші тимчасом глухо бубоніли самі до себе, розпадаючись різноголоссям: «Зимно мені, коханий. / – Накинь пальто кожушане. / – Сумно мені, коханий. / – До праці берись, моя пані. / – Ах, щось воно все мені ліньки… / – Бо треба б тобі дитинки. / – Страшно, коханий, з нею / Стати навік твоєю», – не згадувати, ліпше не згадувати!), – «Everybody seems to have been there»,[25] – завважую, з відчуттям хвилево відсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спільноти: joіn the club![26] – о так, статечно киває моя негритянка, every woman has been there,[27] – і, з лукавим жіноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейні, когось і зустрінеш? Тут впору розреготатися – бодай тому, що цієї осени, через силу волочачи своє нещасне, пригноблене тіло вулицями чужого міста, ти вперше спізнала самопочуття невидимки – не відразу навіть і втямила, в чім річ, а втямивши, почала чіпко придивлятися: атож, так і є – зустрічні мужчини ковзали по тобі байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, і навіть в автобусі, зближаючись, підіпхана тлумом, на ризиковану відстань до чиєї-небудь крижастої спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного імпульсу, – скинутись, озирнутись, – що то вмикається в них відрухово, просто на запах жінки, але не тільки: насправді-бо вони – може, хіба крім зеків та солдатів, пошизілих од абстиненції бідак, – відзиваються не так на жінку, як на жодним приладам не піддатні, купно наведені на цю жінку частоти всіх інших мужських домагань, котрі в цій хвилі облягають її (а мене якраз у цій хвилі не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою – недарма кажуть, що засватана дівка всім подобається: ось це і заводить їх по-справжньому, змушує пашіти од ярости роздутими ніздрями й бити в землю копитом од нетерплячки – дух суперництва, хіть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойової сурми, що коливає повітря, ненастанна потреба доводити власну зверхність над усіма іншими, дарма що ніколи не баченими: «Ти мені скажи – тобі з чоловіком добре було?» – «Дуже!» – рубонула зопалу щиро, як ляпаса відважила, – аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то він, хай йому абищо, кльовий («Безстидниця, цицьки вивалила!» – ґзився, мов ужалений, в останніх днях співжиття, застукавши її напівголою, злостячись сам на себе – що все ще, попри всякий глузд, міг хотіти цю жінку, з якою ні чорта не виходило, опріч взаємного мордування, «як обценьками стисло», – а от не треба було з відмичкою: плигонувши під ковдру о третій над раном, колошкати, перевертати на спину, діловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потішити, ба ні, ліпше можу, ніжніше, тіло боронилося поза моєю власною волею, ая, в тілі, невідь-звідки вгніжджений, розростався – страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловіком щось, чого не чула я, – сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу меґеру з лещатами в лоні: а зась не знаєш! – і отут-то й починався рев защемленого самця: «Та ти знаєш, скільки в мене жінок було!» – а плювати я хтіла на твоїх жінок, скільки б їх у тебе не було, мені – не залежить, мені не перемагати треба, а – любити, любити, розумієш ти?! – так що в наготі її, слід визнати йому рацію, справді було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу – можу стригти при тобі нігті на ногах, голити литки, залишати по собі ванну несполісканою, в прилиплих до стінок темних завитках волосків, підмиватись, мастурбувати – тільки ж не так, о, не так, як це буває, коли кожна, щонайдрібніша об’ява тілесної свободи іншого приймається як дарунок, як ще один самоцвітний знак довіри і з місця збурює в тобі гарячу хвилю вдячної ніжности, не так, як було між нами вдома, в ті дні, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лізли в листопадову ніч через вікно чужої дачі, де стояла семиградусна студінь, потемки пили, щоб зігрітись, коньяк, не скидаючи пальт, і я хухала на твої шорсткі, закоцюблі руки, і ховала їх собі під светра, бо там було найтепліше, і ти сміявся й плакав, задихався, не ймучи віри: «Це ти? Невже це ти?» – та осінь була осінню ключів, зроду-звіку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочці й по кишенях стільки позичених ключів нараз – здавалось, бряжчу ними на бігу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всі погляди, і, як і коника, від того хіба поривало весело заіржати, і коли ти в чужій хаті грів воду мені на купіль у двох здоровенних баняках, витягав опівночі відро з невидимої, лиш плюскотом вгадної для мене криниці серед двору, а я стовбичила у дверях у халатику на голе тіло, не відчуваючи холоду, і потім, защіпнувшись у ванні, вгледіла в мильничці ще вогке після тебе мило, примоцьоване твоїм звичаєм шпетненько, сторцом – щоб стікало, а моє завжди лежало плазом і квасилося в калюжці, і я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тільки в дитинстві, бо тільки там і був у мене дім, я втомилася, любий, о, як я втомилася, єдине, чого мені тоді хотілось, – щоб ти був поруч і намилював мене, але ти замкнув мене в тій хаті на ключ, а сам погнав машину кудись у ніч по харчі – ай, йолки-палки, та хрін із ними, з харчами, чоловіче, скільки того життя, скільки тої любови, щоб акуратненько краяти її ножиком на сніданок і вечерю!). «Скільки разів ти любив?» – «Три, – рахував, примкнувши повіки, – це четвертий», – «Щось забагато, як на одне життя, – аж три великі кохання…» – «Чого зараз – великі? – сміявся очима, й вона відтавала усміхом йому назустріч: – Може ж, якраз і мишачі – невеличкі такі?» – хто видав таке говорити на свою любов, навіть якщо затоптана, навіть якщо минула і переїхала тебе навпіл, як ваговоз пса на дорозі, як мене тоді взимку – переліт через Атлантику: до п’ятої ранку, до самого таксі в аеропорт я чекала – дзвінка, якщо не одвірного (тисячу разів, до виснаження, прокручений уявою кадр: відчиняю двері – і на порозі стоїш ти, ледве стримуючи ввігнутими кутиками вуст несамовито радісне світло, що рветься з лиця назовні: нарешті, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бідо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зійду!), – то бодай телефонного дзвінка, слова, голосу, – кінчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континенту на континент, невже? – верещало моє ошпарене розпачем нутро, невже?! – таксі вивалило мене в замет перед входом до зали міжнародних рейсів, який порожній, як мертво – мов крематорій – освітлений Бориспіль о п’ятій ранку, станція Чортів Тупик, головні повітряні ворота країни, хха! – країни, безнадійно неприналежної до нервової мережі, що рясно оповиває планету, що стугонить день і ніч, перепомповуючи через гігантські ґанґлії портів, і вокзалів, і митниць метушливі потоки збуджених людських нейронів, Шереметьєво, Кеннеді, Бен Гуріон, і де тільки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тіла, зате – рух, зате – вовчий гін за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! – а в Борисполі на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домі, звук моїх підборів з-під стін піднімались поверх неоковирно наскиртованих бебехів розфокусовані сонні лиця, помалу розпростуючи риси, як потривожені нічні тварини: мов тут вони й мешкали, єврейські посімейства у вічному чеканні, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, і ото так проводжала мене моя країна, країна, в яку я після всього – вернуся, авжеж, і дарма мої добросерді американці радять мені податися на ще якусь стипендію, запевняючи, що маю добрі шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повідком нікому не знаної мови, а ви згадайте про мене в «The Revіew of Lіterary Journals», еге ж, і ще моя позаторішня стаття про українську літературу в «Partіsan Revіew» була не зовсім дурна, її помітили, на неї – овва! – відгукнулось «Tіmes Lіterary Supplement», але в головну думку ви, братці, однак не в’їхали, вона здавалась вам кумедною, і не більше: що український вибір – це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна – лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! – та ба, рятувальні команди щось довго дляються, а самому – як його викопаєшся? Живою на мить відчула себе у Франкфурті, при пересадці: наскочивши з розгону сліпого простування коридором на двох поставлених правцем прикордонників, двох однаково рудих гевалів-німчурак в однаковому просянистому, геть і по руках, ластовинні, котрі, із здоровою молодечою цікавістю її розглядаючи й весело перегарикуючись між собою по-своєму, перевірили їй паспорта, спитали на зачіпку дистильованою міжнародною англійською, куди летить, – до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворіша зима за сто років! – «І know»,[28] – відказала, завчено черкнувши усміхом, як підмоклим сірником, і, в цьому підігріві звіриною, чисто тілесною снагою, якою од них війнуло, вперше на віку вловила в собі цілком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопісенний зворот, ні! – ой ломи, ломи білі рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дівчинонько, над козака коханця, – а щонайбезпосередніша, нездоланна фізична хіть випручати цим надсадним жестом ще живе тіло із тісного панцира муки, що обложив звідусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом із Кембриджа на безвість, на «до запитання», бо більше не було куди, – що ж ти чиниш, любов моя? Навіщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим – життям, горінням, парним польотом навзаєм зчеплених зірок крізь fіn-desіècle’івську тьму? Блін, от би тепер перечитати ту писанину – од самого стилю, либонь, уреготатись можна! – на медицині! на медицині треба б вивчати курс українського романтизму, на психіатричних відділеннях! «Листи повернеш», – розпоряднулася наостанці, шорстко й діловито, – не те щоб їй справді так уже баглося мати ті листи, що було – відгуло, фіґ із ними, а от вивільнити з-під нього всі рештки себе, в яких іще знати кволе посіпування живця, свербіло, і то дуже, – а він із місця замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там псевдомужнім голлівудівським сперматозаврам, підборіддя: «І не подумаю. Це – моє», – твоє, голубе мій, іно те, що намалював, і не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся – на безбач, з головою, – ніколи твоїм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, і ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твої – мишачі виходять: невеличкі такі.

   «Слухай, – казала наостанці, несміливо простягаючи до нього голос, як ото з гнітючої нічної мовчанки – руку під ковдрою, коли лежав поруч, зачаєний без сну: – а може, ти мене просто – й не любив?» Бо тоді справді було б простіше: легше. Але він повертав до неї надтріснуте гірким усміхом обличчя – Господи, яку болісну, невтоленну спрагу зроджував колись у ній цей профіль: мовби, добу не пивши, дивилася на поміщений за товстим склом, запітнілий од зимна гранчак із водою, і от, іно скло й зосталося, – дивився очима хворої тварини: «Вже знов починаєш нагружати?» Прости. Любив, я знаю, – любив, як умів: в собі, а не з себе, і мені перепадали, таки ж як мишці – окрушинами під стіл, – тільки промінний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором’язливим, грубувато-хлоп’яцьким тицянням кудись у шию: «Кльова ти чувіха!», та ще спалахи непідробного щастя на мій вид, навіть коли впадала з вулиці, заскочивши його при полотні, а це було – що бурнути відро води на сонного: сахався від полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з місця скрутнувшись пригинцем в оборонну стійку: зараз зацідить! – і вже наступної миті – впізнав! – оскирене лице одмінялось, спалахувало, роблячись таким, як тоді, вночі, – і як тоді, коли знімав із вітрової шиби ще цілого автомобіля мої приліплені записки, бо я частила ними, мов у лихоманці, в ритмі зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо засліджувала ними його простір, жовтенькі метеликові аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вітром коса: тримай мене, о тримай міцніше, не відпускай мене в небо! – і тримав, і носив по кишенях куртки пук схожих на осіннє листя записок, декотрі, головніші, вклеював у мої книжки (перший автограф був – при перших відвідинах майстерні: підписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрічних лавин: «щиро скорена», – і майже зразу по тому прийшли й перші «від нього» вірші, бо вірші – вони, повторюю ще раз, в разі хто не встиг собі занотувати, – завжди від когось, хай би той хтось про те ні сном, ні духом: «Більше, ніж брат, бо вітчизна і дім. / (Руки голодні, і губи голодні.) / Жоден з нас двох не помер молодим / Тільки на те, щоб зустрітись сьогодні»: «Знаєш, – патякала, ох як же легкомисно, раз уночі, – а не треба нам одружуватись!» – «Чого?» – закляк, як струмом ударений, посеред кухні з недонесеною до плити туркою в руках: золотко моє, хлопчик настрашений! – «А – давай ліпше побратаємось», – веселилася цілим серцем із його переполоху, і він шумно перевів дух: жарт, ну розуміється, жарт! – а побраталися ми, між іншим, давно, задовго до того, як стрілися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крізь роки надсадно зжужманої молодости непорозуміло-темні рядки – ніколи не давала в друк! – у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, підводним нуртом винесений «брат-чорнокнижник», котрого зроду ж не мала: мала – друзів, коханців-закоханців, чудесно-пружно підкидний, хоч у багатьох місцях і дзюравий, батут поспільного захоплення: кльова чувіха, еге ж! – мала мужа, який навчив приймати й шанувати – вклоняюсь доземно, без дурників! – любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рівновелика життю, – а за всім тим глухо клекотало в крові, грізно обіцяючи збутись: «Брате мій, чорнокнижник, / Де ти тепер єси? / Судитимуть нас без знижок / На те, що «такі часи»: / Не ці-от, в чорних сутанах, / Не кат із лезом рудим – / Судитимуть ті, що настануть, / Коли розвіється дим. / Проб’ються травинки гострі / Крізь мертві, отверзті роти, / В мої обгорілі кості / Сядуть грати чорти, / І місце моєї страти / Парканом крутим обнесуть. / Який тоді нас, мій брате, / Чекає посмертний суд?» Цікаве питання, ні? Тож бо й воно. І от, «більше, ніж брат», – це і є «брат-чорнокнижник»: мала б зразу впізнати, та що там мулитись, і впізнала зразу – щойно забачивши той його цикл із відьмами: зеленоликі, мовби при місяці, але в розповні дня, бо на вохрі, на золоті, пісенним «вербовим колом», чи радше кривим танцем, розгорнуті, плавко так, полотно за полотном, – простоволосі жінки в додільних білих сорочках, змахи рук, сухий тріск волосся (з мого також не раз сипалися іскри, як чесалася!) – що вони роблять, чи село од чуми оборюють? Ні, щось темніше, ризиковніше, і мета неясна – дзюрить, стікаючи в миску, менструальна кров, б’ється півень під пахвою, ні, так далеко я ніколи не забиралася: упритул, бувало, підступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевілля, що десь там ухкало в тьмі по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, і, єдиний з усіх, робив це, ах холєра, – аж слину крізь стяті зуби всичала із захвату! – ліпше за мене: глибше, потужніше, та йолки, просто безстрашніше: навпрошки, на всенький обсяг ритмічного – полотно за полотном, як систола-діастола, – дихання, плив у потоці, до якого я доскакувала – проривами, виносячи в зубах по одненькому віршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! – «Пане Миколо, що тут мається на увазі? – дзявоніла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки, “из уважения к объекту”, з української не злазячи, заїжджа, як і ти, київська іскуствоєдка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дійсно гарними, космики за вушко – жодна мистецька збіганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобі вже праглось його неподільної уваги, тільки ж не цвікати йому в очі з цею дурочкою навзаводи: – Якийсь народний, е-е, обряд? Повір’я?» Він стримано кивав – і тим ніби вступав із тобою у змову; «А який саме?» – «Про це не можна говорити», – відказував поважно: так, саме так, братіку, не можна, це тайна, твоя і моя, – печать на вуста, як сухий цілунок: замкнути, мовчок, мовчок).

   «Бачиш, – показував їй, у перших тижнях співжиття – нова країна, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чистої сторінки, еге ж, – чи не першого нового, не «із запасників», шкіца, туш-перо: – дивись, манюня, це – любов». Любов виглядала так: «манюня», цебто досить умовна гола кобіта, лежала на постелі («Безстидниця, цицьки вивалила!», але то настало вже потім…) і грала на скрипочку («Це що, – видихнула із сардонічним смішком: вночі знову було боляче, а йому хоч би хни, – метафора мастурбації?» – «Може бути, – згодився безтурботно, пустивши проз вуха її наїзд: надто зосереджений був на шкіцеві: – це з одної польської пісеньки, я колись почув, запам’ятав собі»); низ живота їй цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик – ну, з котиком усе було ясно, котиком був він сам («Ось тут ти й попалась! – зблиснув очима ледь не зловтішно, почувши, що вона за східним гороскопом – Миша: – Тому що я – Кіт!» – гм, з котами в неї складалось не вельми, взагалі-то вона воліла собак, ніколи не пропускала нагоди поплескати між вухами навіть шолудивому приблуді, але тоді – тоді заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже оприсутненої небезпеки, і це було сумно й солодко: попалась, кінець, що ж тепер, не втечеш уже, – тільки на шкіц дивлячись, подумала, внутрішньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом візьме та вгородить туди пазурі?..); в ногах ліжка стояв вазоник із чимось крислатим, на крислатому сиділа птичка з обручкою в дзьобі («От приїду – окрутимось!» – образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зуміла додзвонитись – по тій страшній кембриджській зимі, як повільно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазні сніги, витікаючи з неї, наче пасока з уміло прохромленого тіла, її любов, аж скупчилася в останній вогненній точці: тільки б він був живий! – і, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спільних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, і почувши знайомий голос, що воркотів безсоромним задоволенням: «Шалено радий чути вас, пані», – вибухла, як фурія, трохи не матом – а він, виявляється, був черговий раз розбився, акурат перед її від’їздом, звалився вночі зі сходів на купу брухту, поламав ребра, досі ходить у корсеті, ой блін! – затулила рота долонею, зблиском згадавши свій фізіологічно якийсь тяжко відразний сон: мовби тримає в руках його гіпсове погруддя, котре страхітливо ворушить губами, та що ж це таке, справді! добре, буде тобі, чувак, виклик до Америки, буде стипендія, виставка в Нью-Йорку, музика – жінки – шампанське, все буде, – лиш оте «окрутимось» порнуло, наче наглим звиском, соло на пилці серед оперової увертюри: не те, не те – не ті слова!). Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка – «це в них любов», і шкіц, здалось їй, таки випромінював, хай і млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному вигляді, на полотні, написаному вже по розриві, воно цілком звітрилось – постіль із жінкою опинилася в ядучо-жовтій пустелі, і коли картина простояла ніч у «бейсменті» в бідолашного Марка, вкінець забембаного цими психованими українськими ґеніями, то на ранок на ній знайшли здохлого павука – от і було наліпити його на полотно, десь між котиком і птичкою, саме його там і бракувало!). По кількох тижнях, одначе, постав другий шкіц – та сама дама, в дзеркально протилежній позиції, простяглася на велетенському, до білого обгризеному маслакові: «Це її останній мужчина, – прокоментував лиховісно, – вона його з’їла». В кольорі тло вийшло чорне, кістка проблимувала з нього недужною фосфоричною блідістю, а жінка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом підняте, пожежно-руде волосся. Такий собі диптих. Історія одного кохання, так би мовити. «Цей наш роман», – колись, удома ще, ввернула вона мимобіжно, і він, не підводячи на неї втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: «Це не роман. Це щось інше».

   Леді й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки діагноз, severe psychologіcal problems[29] з обох сторін – націонал-мазохістка (хоча з таким діагнозом ви, напевно, не знайомі…) й аутичний маніяк (тут простіше, бо, крім суто комунікативних негараздів, неконтактности отої, чи як воно там зветься, можна б випімнути й дрібніші, клінічно промовистіші симптоми – приміром, його повну неспроможність бодай на мить вдержати в голові телефонний номер перш ніж записати, і особливо характерне, дивно курлапе письмо – несподівані пропуски літер, а то враз посеред речення слово з великої або заблукале із сусідніх абеток «э» чи «j», мовби на те, щоб рядок краще стулявся графічно, – нехороші речі, тривожні, а коли ще згадати оті його підозрілі міґрені, од яких, хваливсь, непритомнів, бувало, то й геть кепська картина складається), – що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слівце, – problems, воно означує і математичну задачку, і рак грудей, і втрату любови, в кожному випадку десь завше існує хтось, спроможний зарадити, професор, лікар, психоаналітик, – якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребіть по засіках борошенця, нічого не вдієш, життя – штука коштовна: оно Розі, Маркова дружина, сьомий рік поспіль вчащає до психоаналітика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побільшеного формату, не бувши навіть повним професором, оплатити, звісно, негоден, так що від часу до часу, кількамісячними нападами, Розі – сорокарічна дівчинка, мати дорослої дочки і така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик із відьмацьки зрослими на переніссі бровами), незмінно чи то перестуджена, чи перегріта на сонці, чи принаймні перевтомлена (рука на чолі, як у колгоспної жниці, зібгана мокра грудочка «Клінексу» коло носа), змушена підшукувати собі якусь працю, і знаходить, і щось там робить місяць, і два, або навіть три, – і все на те, аби мати змогу й далі двічі на тиждень лягати на ту саму канапку й оповідати комусь, хто її слухає, яка вона нещаслива, – на шостий рік вони з Марком перестали трахатися, і це очевидне зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абстиненції, сварки спалахують із голодним тріском, як добре підсушений хмиз, на кожний словесний доторк, і, схоже, доведеться збільшити число сеансів: problems є problems, і суспільство велить їх розв’язувати, згідно з чотирма арифметичними діями: дано А, дано B, їх можна додавати, множити, ділити, переставляти місцями, і все то в надії добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! – десь у кінці задачника міститься відповідь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її покажуть. Коли-небудь кожен із нас прочитає свою відповідь – правда, будь-що змінити буде тоді вже пізно.

   Леді й джентльмени, problems – це те, на розв’язок чого існують правила. Але якраз правил ми й не знаємо, знаємо тільки чотири арифметичні дії, і сунемося з ними, пихаті недоуки, в провальні печери невідомих і гаданих величин, і ґрунт випорскує нам з-під стіп, і луна гоготить обвалом, і в тому гуркоті, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось – це ж чийого, ану вгадайте? – реготу, – і пекучий жах поймає, коли нога зависає над порожнечею, звідки невидними випарами повільно куриться та спустошлива, висисаюча до млости в кістках тоска, котру росіяни звуть смертною: а це ж бо й є – вхід до пекла, пані й панове, ласкаво просимо, він завжди відкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж – сюди спішилися?..

   «Я завжди хотів одного – реалізуватися». Так він казав – і казав щиру правду. «Понюхай, от понюхай, як пахне, – ходи сюди, а-ах!» – нахилявся, хтиво сапаючи ніздрями, над пеналом свіжопридбаних фарб, екстатично примикав повіки (яка розкіш ці американські крамниці, чого тут тільки нема, ах суки, глянь, глянь! – скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скільки це коштує? ні фіґа собі! – ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! – і полотна вже натягнені продаються, ну блін ваще, а це що, білила? скільки? задавляться, падли, – все, ходім звідси, – і раптом різко гальмував на місці, закидаючи голову назад, з мукою невтоленної жаги вхлипуючи повітря: чуєш, як пахне?), – їй подобалася ця хижа змисловість, дарма що не на неї скерована, дарма що їй із того перепадали хіба послідки: вона так само змислово любила слово – насамперед на звук, але звук щільним неводом волік за собою фактуру, консистенцію, запах і, ясна річ, колір також: кольором наділені були не тільки поодинчі слова, особливо вчувався він при переході з одної мови на іншу, – кожна-бо мала свій, мінливо-ряхтючий, основний тон випромінювання: італійська – електричний фіолет, ультрамарин, десь такий світловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синім, польська шамшіла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англійська побулькувала, просвічуючи навиліт чимось подібним до ніжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистіше, в британському варіанті інтенсивніше, смолисто-тягучіше – ситніше; звісно, рідна була найпоживніша, найцілющіша для змислів: чорнобривцевий оксамит, ні, радше вишневий (сік в устах)? русявий (запах волосся)?.. так завжди – іно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться – не збереш, голодувала вона без неї тяжко, просто фізично: мов на безводді абощо, почути б – живої, щирої, щоб інтонацією отою співучою, наче струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло – їй-бо, піддужчала б! – в тій хвилині він згадав, без усмішки, як колись, класі в п’ятому, сидячи на уроці української мови, тайкома нюхав фарби, сховані під партою, а вчителька, підскочивши, швирґонула ними, аж зі стуком розлетілися по проходу, – ну, певно ж, тільки вчителька української мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на підбір, усюди найтупіші, найзлобніші бабери, оскаженіло ревні служаки, достоту сержанти-хохли в совєцькій армії, – ти не думаєш, що тут комплекс національної неповноцінности грає на всю?.. Так вони розмовляли – коли ще розмовляли, бо розкривався – ділився чимось із себе-внутрішнього – він навзагал помалу, рипуче: не звик, якісь там дверцята в ньому да-авно, відай, позаклинювало, що й завіси ржею побралися, – Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всіх, крім, може, одного-двох товаришів (спільних друзів у них було тьма, і вона доволі хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навіть недурні хлопи з кільканадцятилітнім стажем приязні, його, властиво, не так щоб і знали, він їх знав: бачив! – куди глибше, пронизливіше, але водночас і якось нещадніше, за перемиванням дружніх кісточок, зрештою для кожної пари насущно-доконечним, – так-бо заселяється, залюднюється нововитворений світ двох, у їхньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, – він прикро разив її тим, як безжально розкидав навсібіч оцінки: Ікс «скаче по верхах», Ігрек «погаслий вулканчик», Зет «женився з тою здоровенною дівкою, бо шукав мами», – мов осикові кілки вгороджував людям у груди: кріпив, забивав сплеча, без натяку на співучасть, себто чуттями своїми до їхніх життів, властиво, не дотикався, і коли й до неї вивернувся тою ж стороною, преспокійно рубонувши на її як-же-ж-мені-жити-далі: «Я в тобі бачу здатність до виживання в будь-яких ситуаціях», – вона з місця цю здатність і продемонструвала: ввібравши не боляче-відчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нівроку, і розумний, і тертий, раз так каже, мо’, й правда – виживу?) – отож для чужих він шмарувався назверх – непропускним, дуже, правда, несерійного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою іронією фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, і коли він спробував укритись за своєю, воліла ліпше – ні, чувак, грати, так по-чесному! – розпороти те пап’є-маше ножем: тоді й повалили істерики, доба за добою, ніж вищербився, аж до лікарні впору лягати, але й хлопа викришила – не приведи Господь: як так, то й так, не мені одній розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке… «Знаєш, що є твій уславлений герметизм?» – бо він іменував це герметизмом, підводив під це діло теоретичну базу, мислитель, блін, знайшовся! концептуаліст! – «Ну, і що ж? Валяй, нарізай, тільки в двох словах», – «Будь ласка, можу і в двох: кам’яне яйце!» – «Гарно, – нишкнув на мить, направду діткнутий: – але ж – пописане таке?..»

   «Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря. / Корінням вглибай крізь піски до щирця, до мокви. / ГУЛАГ – це коли забивають порожню півлітру / Тобі поміж ноги – по чім переходять на “Ви”. / Ми всі – таборові. Сто років тривать цьому спадку. / Шукаєм любови – знаходим судомні корчі. / ГУЛАГ – це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” – / Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…» Так бубонить вона до себе (от тільки – корчí чи кóрчі? заникає мова, заникає, і не пудріть нам мізків «літературою в екзилі»!), – волочачи своє непослушне, нелюблене тіло вулицями чужого американського міста, в якому не має друзів, жодної душі, а на факультеті належиться всміхатись і на всі «How are you doіng?» відповідати «Fіne»,[30] – це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха «файн», де воно є, те «файн», і хто його бачив, – на одному з факультетських прийнять статечна й урівноважена товстушка Кріс, адміністративний ґеній, мама восьмилітній дівчинці й мужеві – вічному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в «Джайнт Іґл» якраз на неї знижка, дев’яносто дев’ять центів за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубкові дармового вина, розшарівшись і закуривши, зізналася, – понесло жінку, – що має рак грудей, от уже п’ятий рік ходить на опромінювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкій і звинній, електрично накрученій збудженим сміхом, у шортах, у відкритій літній сукенці зі сповзаючою з плеча бретелькою, в чорній вузькій спідниці з розпіркою до клуба, у щокрок підстрибуючій пушистій хмарі розіскреного темно-золотого волосся, – так тій невдовзі полтинник, розлученій і бездітній, спазматично вчепленій у безрозмірну (fіts all ages![31]) позицію sexy lady,[32] з якої потік часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помічати, – розмахуючи вічною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадісно верещить, що обожнює, просто обожнює візити до гінеколога – щоразу кінчає в кріслі, і слухачі посміюються відлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувіха, як сказав би той чоловік, – може, тільки тро-ошечки задокладно оповідає про себе: про те, як спізнювалась на лекцію, а авто не заводилась, і як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, ні-ні, навіть спідниці не задирала, і який милий попався бізнесмен за кермом, і що вона йому сказала, і як вони обмінялись візитками, – весь цей шлак, який вечорами спускається в родині, бо це там ми, дівоньки, оповідаємо в любовно-чуло звернені до нас лиця, що трапилося за день, а чужим – чужим треба вміти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вміти завинути весь той послід, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудіти ним знадливо – глядь, і проковтнули, і вважається, буцім повеселила публіку, – тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б діаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим – поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на відкритій платформі поїзда, котрий мчить її по колії до межової риси того дня, в якому нарешті – осяде, зсутулиться, погасне, ніби викрутять із неї остаточно безужиткові лампочки, і, може, також зачастить до психоаналітика, як шістдесятилітня Каті з сусіднього відділу, котру рік як покинув чоловік, і тепер її жодним способом не випхати на пенсію, а може, нищечком спиватиметься в себе в домі, займатиметься медитацією або заведе пса – самозрозуміло, породистого. І є ще Алекс, підстаркуватий сербський поет, що роками валасається по світі, перебираючись з університету в університет, про себе він з гідністю каже: «Я – югослав», начебто в такий спосіб, як Божим словом, скасовує війну і все, що прийшло разом із нею, його манера починати розмову – «От коли я був у Японії…», «Коли я виступав на конференції в Прадо, і кардинал був запрошений…», «Коли я жив у Лондоні, в околиці, мені там надали цілу віллу…» – до смішного нагадує похваляння колишніх «виїздних» совків перед заздро пригніченою аудиторією свідомих того, що самим їм повік-віку «туди» не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як і взагалі нічого збоку не бачить і не чує, цілковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузіастичним панегіриком самому собі, – своїм книжкам, перекладеним англійською, іспанською, китайською, альфа-центаврівською, своїм інтерв’ю й публікаціям у таких-то виданнях під таким-то роком, тим, скільки йому платить за сторінку «The World» і скільки обіцяє платити «New Yorker», – цей монолог у ньому, відай, не припиняється ні на мить і від часу до часу сягає точки, на якій виникає потреба в парі вух, – тоді Алекс телефонує і заїздить по неї своєю «Тойотою» (щоразу незмінно згадуючи, що вдома, в Бєлграді, мав «Мерседеса»), і вони їдуть куди-небудь на дрінка, два слов’янські поети в чужій країні, ая, і нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од Атлантики до Пасіфіку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто він захоплений власним усним життєписом, щоб як слід до неї взятися, але вірші його, котрих наволік їй скільки стало рук, у тому числі в китайських перекладах, таки небездарні, – здебільшого, правда, все ж «снепшоти», подорожні замальовки, сніданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, і вже ніби, глядь, і цілий вірш стулився докупи: рідкувато, але іскрить, і одного вечора вона питається в Алекса, а як же він дає собі раду з мовою, – роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не відчуває обміління запасів, – і вперше бачить на його обличчі понуро навовкулачений вираз: є таке діло, визнає неохоче, ніби змушений звірятися зі старанно укритого фізичного ґанджу, – тим-то й згодився на працю в еміґраційній газеті, – ага, це приблизно так, якби вона підрядилась поправляти мову в нью-йоркській «Свободі»: Дня 31-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба і землі відійшла у Всесвіт (у Всесвіт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток і жаль (цебто без смутку і жалю?), наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка і братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силі подякувати всім особисто за так численні вияви співчуття: телефонічні, писемні й особисті (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цією дорогою (стежиною! путівцем! хайвеєм!) висловлюю всім приятелям і знайомим та родині мою найщирішу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), – і тоді вона розуміє, що кайфувати од себе, по-щенячому тішитись кожною ознакою власної присутности у світі, – це так само один із способів витворювати в ньому дім, надто коли чуєшся невідвзаємнений ні своєю мовою, ні країною, і що до цього також, либонь, приходять не зразу, – і вже не дивується, коли після того вечора Алекс перестає їй дзвонити – правдоподібно, назавжди. Боженьку мій, і на все то треба вміння – бути хворим, бути самотнім, бути бездомним: все то мистецтва, і кожне вимагає хисту й труда. Fіne, будемо вчитися.

   Чхати йому було на її вірші – як і на все взагалі, і завжди було чхати, його вів власний, ні на що не вважаючий інстинкт дару, і, знаючи темним, глевким знаттям – родовим і фамільним, котре тягала в собі змалку проковтнутою каменюкою і котре, по правді, й гнало її вперед, вперед, вперед! – божевільним страхом і собі впасти в ряд, не збутись, скапцаніти, як усі в попередньому поколінні, і в позапопередньому, і в поколінні перед позапопереднім (тим узагалі привелося – бодай не згадувати!), цілу молодість вона рвалася геть з льоху, де ядушно смерділо напіврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, пріллю і цвіллю, немитим сопухом марних зусиль: українською історією, – знаючи кревним отим знаттям, через які ляди проламуючись, виносив його, пручи, як танк, інстинкт дару на собі – нагору (цілий час – нагору: останні роботи були й найсильніші, жахтіли світлом уже нетутешнім, як зоряне небо вночі над пустелею, – а на її пам’яті лава за лавою бучно висвячених у генії подавальників надій покотом сипалися з ніг у вторований рівчак, тільки-но вичерпавши молодість!), – вона, котру млості змагали на вид зачустраних рідних алкашів у проплішинах залишкової ґеніальности (кому цікаво, ось адреси: «Еней» у Києві, «Червона калина» у Львові, вхід вільний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), – відразу проявила з ним – першим на віку! – готовність поступатися: вперше-бо мала до діла з мужчиною-переможцем. Українець – і переможець: чудасія, їй-бо, в сні б не приснилося, – чого мусили вартувати йому самі тільки сімдесяті-вісімдесяті у провінційному містечку, вважай, у підпіллі, з того містечка, вхопивши попід пахи її семилітню, колись давно втікали від каґебістської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шість років ще «сталінських», всенький вік ганяв, як білку, в обручі жаху комплекс «повторника» – другого арешту ніхто не витримував, навіть якщо виживали, ламалися всі, кожен на свій спосіб, – чи не ті самі бистрі, серійно стрижені, всі як на підбір чорняві, мальчики в шелестких плащах, котрих вона – кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю – зазнімкувала собі зі спин, як порпалися в навалених долі кучугурах книжок серед разом оголених стін її першого в житті, та ні, єдиного в житті дому, – потім, дослужившись до більших зірок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? – ех, братіку мій, і побратимство ж наше довбане – все’дно що з одного табору корєша, скільки ж, мать його за лапу, справді років тривать цьому спадку, і як його із себе викров’янити, вихаркати – як? – друзі-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вісімдесят другому: приїхали у відрядження, впали на каву до місцевої «склянки», підступився провінціал зашуганий: «Хлопці, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходіть, я вам свої роботи покажу, і кава в мене є», – а, ну хіба що кава, давай, чувак, наливай, – а з чого взяв, ніби ми художники (були – писателі, актьори, вопшем, тоже набрід порядошний)? – «А – бороди у вас», – отуди к бісу, на облік їх там тоді брали в тій норі за ношеніє борід чи як?! Так крізь ґрати у вікні вагонзаку протискалося руку із запискою, металося за вітром: ачей хто незлий нагледить, підбере, пішле за адресою – визирання вслід полопотілому папірцеві, голодна надія в очах: не художники, ні?.. А до майстерні – бочком, задами, кружними вуличками: «Не треба, щоб вас зі мною бачили…» Вітчизна і дім, атож: Україна, вісімдесят другий рік. І ні тобі британських кореспондентів, ні листів на підтримку від провідних діячів літератури й мистецтва – це ж хто тоді Нобелівку був дістав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нібито, подейкували, щирий друг Радянського Союзу, то – who cares?[33]) Ту оповідку, котра вмить учинила його рідним, болісно відчутним зсередини тих непроглядних років (над якими – звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! – поки інші спивались, вішались чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вікні, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиході!), – вона почула ще до того, як на третій день фестивалю він під якимось ледачим претекстом вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зі сну, – все, все від початку було замішано на колошканні, на ґвалтовному вибиванні із звичного фізичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осілих батарейках, рефлексах! – і стояв у тісному, як ліфт, передпокоїку зі схрещеними на грудях руками, підпираючи двері, по-котячи вимовно світячи в неї очима, і її нагло пойняло – стисла зуби, аби не дзиґотали, – напливом чудного, не еротичного навіть, ні! – якогось іншого, до млости тривожного збудження – мов перед операцією або екзаменом: щось із гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грізне, щось самочинне і тому справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, і хай би пронеслося мимо, але в ній не було страху, була уже ввімкнена, піднесено-пружна готовність негайно рвонути назустріч життю, скоро тільки воно само припускає із засидженого місця: справжнє – нагода рідкісна, це те, що більше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зі шкіри, скидаючи її позад себе, сім шкір, дев’ять шкір, аби тільки не зупинятись! – добро, приймаю, очі в очі! – «До вечора?» – «До вечора», – «Поїдемо тоді на каву?» – все знялося з місця, вихор кушпелив листям по осінніх дорогах, і містечко, в якому вона народилася і яке цілий час десь на відстані, ніби на дні озера, берегло в собі схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад – у нестерпно ніжній, вологій підсвітці, це, власне, почалося з першого дня – прибутний, підземний гул розбудженої пам’яти, впізнавання знайомих вуличок: ах, ось вони які! – вітрина аптеки на розі, на тому ж місці, що й двадцять п’ять років тому, – спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих сліз: тут ставили міську ялинку, і вона фотографувалась тоді з Дідом Морозом, п’ятирічна дівчинка в оцупкуватій шубці, запах мандаринок і бузкового надвечірнього снігу, його блиск під ліхтарнями – а на тому боці, трохи далі, був, здається, кінотеатр (ранковий сеанс – із татом за руку – щось документальне, про мавпочок)? – А він і зараз там є, відказували їй із вимушеними примильними усміхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, і тільки він, кого потягнула, за руку, за собою – туди: «Поїхали до парку?» – «Куди скажете, пані, я весь ваш» (старовинний парк над річкою, наново, як промиті, випливлі з багаторічного туману кам’яні сходи, облущена балюстрада, ах, от звідки це в моїх снах! – і, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повільне, підводне світло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, – таж це ним світяться мої кращі, найбільш мої вірші, – отже, також звідси?), – «Тут десь був тоді березовий місток», – «Він і зараз є – ходімо, покажу», – тільки він один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалі нічого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й підмічаючи своє, пролапувався крізь її стан, як потім, ночами, крізь шийку матки, щоб нарешті видихнути: га, ось вона! – стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, «Дивись, – хитнув головою, – який дзен», – і раптом боляче стис її за плечі: «Слухай! Я люблю тебе і твій місток. А тобі – слабó?» – «Що саме?» – «Слабó сказати – я люблю тебе і твій дзен? Слабó – бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу», – отоді-то й було спитати: а я – для тебе? Бо вона направду впустила його у свій пейзаж – у кожен зі своїх пейзажів, послідовно, крок за кроком, кінчаючи пенсільванським, і він, скерувавшись услід за нею («Остання моя любов», – хвалився приятелям: їй переказували, – а з неї випорскували рядки, як бульбашки повітря з легень потопельника: «Осінь. Раннє смеркання. / Твань – і кроки, як ґумові… / Ця любов – не остання, / Ти даремно так думаєш»), – пройшов крізь її територію, мов татарська орда, – зі свистом і гиком випікши майже з цілого обширу пам’яти, з усіх її головних осідків ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологість, котру душа з року в рік назбирує в собі про запас: підґрунтові води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чіпке запускання ворсистих корінців у темну глибину передсвідомости, в коридор, що зненацька відкривається – в рознятий простір спогаду: там завмирає дівчинка серед осінньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрій, як світ кличе її, обіцяючи їй дорогу, от із тої дівчинки все й починається, і що б не було потім із тобою в житті, – воно цільне, воно держиться при купі доти, доки ти віриш тій дівчинці, доки вловлюєш у собі почутий тоді нею поклик, – бо всі так звані ідеали юности – то пусте, леді й джентльмени, пані й панове, forget іt,[34] вони приносяться ззовні, тим-то рідко хто й потрапляє зберегти їм вірність, ну й грець із ними, невелика втрата, утріть шмарклі, всі пожовані-пом’яті літами бородаті ліваки-шістдесятники, колишні хіппі, що так і не стяглися на власний будиночок у сабербії з квітучим городчиком на задньому дворі та гараж із двома автами, а також усі ті, що стяглися, і зголили бороди, і непомітно для себе вкрились, як горнята поливою, ґлянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого – в спокої й достатку – життя, і всі, колись кидані у «воронки», на струс мозку духопелені по ментарнях і підворіттях вкраїнські бунтарі, а нинішні лауреати державних премій із пухкими од спецбуфетівського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмінґдейлівських піджаків, – хай не сниться вам ваша прекрасна юність, навіть якби всякі там невдахи витикали вам нею очі, дурниця то все, щиро кажу, – злуда, омана: тільки в дитинстві є правда, тільки ним і варт міряти своє життя, і якщо ви зуміли не затоптати в собі ту дівчинку (того хлопчика – що то стояв із патичком на вигоні, вражений жаскою, бо непід’ємною, над людські сили величною вогнянобарвною симфонією заходу), – значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас і вітаю, – і любов, леді й джентльмени, справдешня любов – вона завжди зряча на схованого в іншому (іншій) хлопчика (і дівчинку: візьми мене – то завжди: візьми мене з моїм дитинством, «Ось сюди, – показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидінні, як припалий до гриви вершник, – тут поворот у двір, ось цей будинок», – була глупа ніч, третя ранку абощо, серед порожньої вулиці горіла тільки ліхтарня на розі, – він в’їхав під арку, розвернув автомобіля, заглушив двигун, «Ось ті вікна, бачиш, де балкон, на третьому поверсі? Оце там ми жили», – в цю мить він і навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками під светром, трохи заґвалтовно, але як сталось, так сталось, «Поїхали до тебе… В майстерню…» – десь він і зараз там є, той двір, і той балкон, і арка, і зацілілий з-перед тридцяти років старий каштан на пагорку – от тільки дівчинки, що вийшла колись із того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, – нема в ньому більше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе, цілий час на всі боки промняцкуючи пам’ять, наче вправний хірург – витягнуте з-під завалу тіло: тут – відчуваєте, коли натиснути? а тут? – промельками, посмиками залишкових відрухів щось часами нагадує про себе, – наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро – блискавичним поздовжнім розтином углиб років – упізнала запах осіннього листя, байдуже, як звуться ці дерева – платани, канадські клени, – запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гіркавий дух ще живого (останні дні – живого) зела: сонце у високих проріджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрізно визолочений світлом парк, і зграйка підлітків, біліючи вітрильно розмаяними футболками, з не до речі квакливо артикульованим – англійським! – сміхом протупотіла навперейми, мигнули, як за склом, змружені проти сонця юні вії, пшенична воскова спілість оголених ший і розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, – а може, хтозна, може, когось і обмине? – і зупинилась по цей бік шиби, тамуючи ридання, що підступилось під горло: Господи, та невже ж усе скінчилося – справдилося все, обіцяне на світанку життя тим розлитим у просторі прибутним, стугоніючим покликом, обвіяло – подмухом по волоссю, мазком по губах, так і не вивернувши до дна, не видобувши з неї головного?.. (як грізно рокотав був: «Я тебе розірву!» – підхопивши під коліна, натягаючи її на себе, – а у висліді й не скінчила ні разу: хіба, може, той живцем патраючий біль – теж один зі способів кінчати?). «В кінці осінньої дороги в’яне плоть, / І листя шамотить з мишиним шарудінням. / Оголюється обрій – і Господь / Стоїть поміж дерев у білому одінні…»І що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..

   «Господи, куди ж далі?» – так було підписано шкіц, який вона підгледіла в його робочому альбомі, необачно залишеному на видноті: на самому вершечку, на гранчастому шпилі гори балансував на одній нозі голомозий чоловічок із небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всі мальовані ним обличчя були умовні, і всі невловно-мінливо подібні між собою, мовби розбігались, як кола по воді, від потопленого ориґіналу – так ніколи й не написаного автопортрета), – чоловічок обіруч держав драбину, наставлену в небо, і питався в Бога, куди ж далі, але небо над ним було порожнє. «Я завжди хотів одного – реалізуватися». Чудесний збіг, братіку, – я так само, тільки що це значить – реалізуватися? Колись – іще коханий, іще вияскравлений її любовним замилуванням, як свіжо відреставроване полотно: тверді, смарагдові спалахи в зорі, той нестерпний (о, до стогону!) профіль зі старовинної монети, сріблистий, ні, скорше алюмінієвого посвіту, йоржик («Дикобразик!» – сміялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто виліплену голову собі між персів), суцільний метал, камінь, обсидіан! – сидячи в неї в кухні, звісивши руки між колін і невідривно втупившись у кахляний візерунок на долівці (і того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), він розповів їй про свого батька, – дід старівся самотою десь у селі на Поділлі, давай провідаємо його – вдвох, поїдеш зі мною? (і їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: «Тату, це моя жінка!» – те простолюдне «жінка» в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут – тут вона б не ґзилася, з усмішкою ступила б, як із журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальті од «Ліз Кларбон» і чорних, гармошкою, чобітках на височенних підборах, у розквашений дощами чорнозем – чи що там у них, ґлей? піски? – підводячи комір, тонкі музичні пальці з наманікюреними в тон пальту нігтями, гойдливі дармовиси арабських срібних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звітується перед своїм витоком) – молодість старого пройшла по концтаборах, німецьких і радянських, «помиї хлебтав із корита», – вимовив, ніби чиряка вичавлював: з хижим притиском і хворобливою приємністю бачити виприслий гнійний стрижень, – і докінчив неголосно, так і не підводячи зору: «Раби не повинні родити дітей», – «Що ти таке кажеш, як смієш, гріх!» – «Бо це вспадковується», – «Ні чорта не вспадковується – хочеш сказати, що в тобі нема свободи?» – «Бажання вирватись – іще не свобода». Вирватись! – її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, ніби він загодя знав, на якій сторінці розкрити, – тим словом він вивів на яв і так потвердив, устійнив неомильність її родового інстинкту, що врубався тої першої ночі, впізнавши: милий мій, рідний, хлопчику маленький, іди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, віднині й до кінця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, і в нас буде – син («Родити тобі треба, – задихнувшись, одривався од її губів, не в змозі довше зносити цілування навстоячки: – молока в тобі багато!» – в тому його, кошмарнуватому якомусь, – хоч він, спасибі, щадив її перед подробицями, відбуваючись болісним жестом – долонями по лицю, як сухе вмивання: «Ат – митарства…» – шлюбі – в нього був син, уже дорослий, студент, і, казали, страшенно славний пацан, від нього взагалі мали родитися хлопці, такі речі вона визначала з місця, блискавичним наскрізним знаттям, від дівчини ще – з кожним мужчиною, геть і до всякої койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, – чия стать дужча), – білявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, що вже кілька разів являлося їй у снах, – покрутившись у безповітряному просторі, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, – на нього: буде класний хлопчисько, як золото (і все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин, її фортепіано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! – пірвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уяві – гніздо, стало структурою – завершено-круглою, з живим тяжиком в осерді: зовсім непогано народитися в такому світі, і ми – ми зуміємо його захистити, правда? йолки-палки, та скільки нас узагалі є, тої нещасної, через силу, впоперек історії затриманої інтеліґенції вкраїнської, – горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблі клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з оргіастичною ненатлістю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук і ніг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радіоактивну землю! – син, от він-то нарешті звільнений буде від того спадку, за який цілу молодість розплачувалися ми – так тяжко, що вже наче й сповна), – лютий, яркий інстинкт породи, раз усвідомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив її цілком і попер навмання, все на шляху змітаючи, – що там розгепане авто, що там відстані – між містами, а хоч би й між континентами! – що там пожежа з повістками й ментівськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слідство так нічого й не доглупалося, на зимовій дачі, куди приїхали компанією, він розкладав над ранок вогонь у каміні, то він наполіг на шашликах, змотався автом, тоді ще цілим, удосвіта на ринок, купив м’яса, – їй запам’яталось, як ніс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно діяло на неї те безсоння – засушливий згірклий посмак у роті, відчуття немитости й бруду під нігтями, гадалось тоді – від утоми, перепою-перекуру, а потім, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всіма американськими вигодами, умовах, показалося – нніт, не від того, – відчуття тим більш неясне, що він же був такий клінічний чистюк, щоранку по годині плюскотався під душем, і то не рахуючи гоління, аж її брала зла цікавість: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що? його власного запаху вона так ніколи й не занюшила: тютюн – так, дезик – так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецінь два місяці, пардон за високий стиль, ділилося стіл і ложе? – навіть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, іно скінчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, мені що – за тобою бігти, чи як? «То все було – блуд і бруд: / Промивка підземних руд / Од давніх, стійких отрут, / По чім залишався – труп. / Відмитий і непахкий, / Розкинувши дві руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав і курив. / І я мовчала невлад, / І входив у мене – ад», – це вона тепер таке пише, хоч на фіґ його таке й писати – функція хворого організму, не більше, а тоді – тоді крізь безсонну очманілість блищав тонко, з просинцем накрохмалений сніжок, на шибках сяли морозяні лисиці, була тиша, велика, аж наче всесвітня, тільки пошурхував надворі під кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блідого сонця лежали на паркеті, коли вона вступила до зали, де він, присівши навпочіпки перед каміном, розкладав вогонь, підсовував наготовлені полінця, озвався, не повертаючи голови: «Чуєш? – з горища долинав химерний, ляскотючий звук: – кран прорвало, треба буде майстра викликати», – провела з-за спини рукою йому по потилиці – проти шерсти, ніби сподівалася викресати іскри, що його чинити з цею ворохобнею в собі, «що мені робити з тобою?», і тут – заледве встигла відступитися – влетів Лесик у куртці наопашки, вдарило крупним планом – танцюристо закрутився об’єктив: істерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: «Люди! Втікайте, горить!» – хто – горить, що – горить, а вже були надворі, тупо стояли, позадиравши голови: ціла мансарда двигоніла, обнята густим, жовтяво підсвіченим димом, він бурхав у небо і вже гоготів, вже щось наростало в ньому реготом, підносячись на повен зріст, з тріском проламуючись головою крізь покрівлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарешті! – і вона знову мигцем подивувалася, що не чує в собі страху, що – відрубана, мов не з нею те все діється, – від сусідів бігла по доріжці окаряч молодиця, навіщось напинаючись на бігу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбіччі зору обличчя й постаті, зчинилася веремія, а вона бачила тільки його дивний, нетутешній якийсь, спокій, зведений до низького сріблястого неба профіль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзі перед тим одержаного: «Звикаю до свого нового стану, але потребую ліків. Згоден на лікарню, тюрму, лоботомію», – щось тут було не те, і коли, по кількох годинах, як уже погасили, як відверещали, відблимали по снігу синюшними сполохами пожежки, а слідчий ще не приїхав, і компанія, вся ще в зашпорах збудженого сміху, кашлю, сякання – перший шок пересівся, й належалось відпружитися, – додавлювала заготовлену, було, під шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, після всього, фліґелі – вже мало що не родина, ох братці, ну ні фіґа собі, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку, – і він зненацька поліз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичаків: купив уранці на ринку, як їздив по м’ясо, думав, зізнався кротко, влаштувати невеличкий феєрверк, – вибух нервового реготу стряс фліґелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, і влаштував, – як це тобі вдалося? ти хоч слідчому, чуєш, не показуй, – склав зморшки в усмішку, розвернувся до неї, підваживши коротким, кинджальним зблиском мішкуваті повіки: «Може, ти хоч так мене запам’ятаєш», – того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що їде до Америки. І нічого не встановило слідство, геть-таки нічогісінько, – просто вирвався звідкілясь дух вогню, ким? чим випущений? – вирвавсь і дев’ять місяців гнався за нею, вже по американських широтах, в кухні, надто поночі, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сірчаний запах – чи то газ витікав? – сковорідки з гюрзячим шипінням плювались їй на ноги киплячою олією, опіки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетів-таки, повідкривалися, мов стиґми, прости Господи, – він сам заліплював їй пухирі на литках віддертою від яєшної шкаралущі плівою: «Посидь так, хай підсохне», – і лишалась сидіти перед телевізором, покірно вклавши на coffee table[35] свої нерівно попідсмалювані сирі ковбаси, вже цілком визуті з усякого еротичного чару, – і врешті, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись із квартири, перетвореної за час їхнього співжиття на залютований бокс густо встояного, аж ніби видимого темно-бурого чаду, – куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась переміна, – тоді, на прощання, вогонь повернувся у своєму первісному вигляді: була сама, готувала в кухні вечерю, із уже звичним відчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот із майстерні, щось там обшкрібала, спиною до плити, і враз озирнулась, як од поштовху, – конфорка під каструлею палахтіла вже замалим не до стелі, і вже зароджувалось у полум’ї те саме зловтішне гоготіння, з яким цього разу була сам на сам: fіre alarm[36] чомусь мовчав, як паралізований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої миті, машинально, не рознімаючи зціплених п’ястуків – у лівому потім виявила затиснуту цибулячу лушпайку, – ринулася збивати полум’я трапленим попідруч рушничком – воно ж, несите, зраділо, мов на це й чекало, рушничок зотлівав їй у руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнілими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води – одну кварту, другу, третю, – засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухні з обгорілою ганчіркою в опущених руках: ні, Господи, не витримаю, уже не витримую! – і так справдився її сон – давній, минулорічний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздоріжжі, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює під ним багаття, черконувши сірником, і от – мить! – деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, і там, де перед хвилею деревцятко мінилося світляною зеленню на тлі неба, стримить гіркий, зчорнілий кістяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю. «Розпукнуте дерево в голім ряду – / Куди ж ти, дурненьке, спішило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пістрява трава не замшила, / Ще вітер весняний чаїться, як миш, / Під віттям, насторченим в мітли, – / А ти вже зітхаєш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на світлі! / Навспинячки тягнешся, бідне дитя, / З усіх своїх соків і нервів – / Аж чути, здається, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлі…» – спершу був цей вірш, також недописаний – а слабó було дописати, до кінця додумати – слабó? – потім той сон, потім – усе, що було потім. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, – тільки жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе). Хто б оце сказав – вірші, вони тільки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє – викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? І якщо це справді так – якщо ми, сліпі шаленці, самі програмуємо життя наперед, раденькі, що дурненькі, – що так кльово написалося! – робимо його таким, яким воно є, – то який же це страшний дар, Господи, – наче бомба в руках п’ятилітка, – і як його одмолити?
   Хто (що) пише нами?
   Господи, я боюсь. Я ніколи досі не боялась по-справжньому – не зовнішніх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввірятися власному хисту. Я більше не вірю, що він – у Твоїй руці.
   Зглянься наді мною. Ну будь ласка.

   Вечорами вона втікає до бібліотеки – головно на те, аби не лишатися в хаті, де розпач підстерігає її в западаючій тьмі, щоб накрити з головою чорним мішком, – але й бібліотека не рятує: жодне з тих, більш або менш талановито виписаних і оправлених у фоліанти з постираними корінцями чужих життів, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, від підлоги до стелі, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кілометраж у пошуках нав’язаного собі самій тома, – наче на вселенському цвинтарі (сіре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сірих надгробків, і хоч знаєш, що під кожним зачаївся небіжчик, готовий, іно погукають, вихопитися наверх, прибравши живісіньку й повнокровну стать, але сама ця астрономічна кількість зводить нанівець будь-який смисл вибору когось одного: скількох із них, справді, ти потрапиш на своєму віку воскресити, і скільки таким робом воскрешених прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш – і це щонайбільше! – долучитись до їхніх монотонних лав ще одним малопримітним томиком, а вклеєні на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due[37] безсторонньо реєструють абсурдність цілого цього заняття: згідно з ними, за двадцять років у Гарварді ти виявилася п’ятою, хто випозичав «Брифінґ із сходження в пекло» Доріс Лессінґ – роман, який згадується в усіх літературних довідниках, і дійсно того вартий, – і другою, кого зацікавило польське видання Мілоша, – більшість же виповіджених життів так і пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах під віконечком «До запитання»), – жодне з тих життів не має до неї стосунку, жодне не відповідає на єдине питання, котре їй ніяк не під силу обійти, ну ні з якого боку, хоч би куди смикалася в миршавенькій надії на зачіпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

   Красиві діти, у нас мали б бути красиві діти: елітна порода. Ліпше не згадувати, так? Та ні, воно якось і не болить уже: пам’ятається – думками, а не чуттями (і невідомо, що гірше!). Що правда, то правда: в рабстві народ вироджується, – тлуми, що заповнюють київські автобуси, всі оті сутулі, пом’яті лицями чоловіки на жокейськи вивернутих ногах, жінки, поховані під тюленистим коливанням сиром’ясного тіста, молодики з дебільним сміхом і вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не відступишся – зіб’ють з ніг і не завважать), і дівулі з грубо вималюваними поверх шкіри личинами (зчисть шмаровидло – і оголиться гладенька яйцеподібна поверхня, як на полотнах Де Кіріко) та стійкою аурою якоїсь липкуватої недомитости, – то наче речі, змайстровані нелюбовно, абияк, на відчіпного: гнали план у кінці кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному ділу, в тамбурі поїзда (вона їхала колись у такому поїзді, з Києва до Варшави, на фестиваль поезії, здумати лишень! – хижа навала торбешників, плацкартний вагон, затарений бебехами попід стелю, – товар, ось як воно все у них звалося, зовсім-таки науково, на радість Карлику Марксу, – сморід клозету, провислі на одній завісі двері до тамбура, що раз у раз відхиляються під розгін тарахкотіння з повільним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свіжопоголеній пичці польського митника, який бере – по пляшці водки від «пшедзялу», і це ще харашо, запевняють помолоділі на радощах тітки, обтрушуючись і витягаючи – уфф, пронесло! – з бездонних спортивних рейтузів по дві-три чудесно врятовані пляшки, кожна потягне в Хелмі на десять баксів: оно в Ягодині було раз – давайте, кажуть, по бабі від автобуса, то пропустимо! – І-і, та ви шо, та й дали? – А шо робить було? – вночі вона лежала на горішній полиці, слухаючи какофонію різнотонного хропіння, й болісно любила свій нещасний народ, і народ почув і відгукнувся: масивна постать забовваніла в спертій півтемряві, війнуло по лицю тяжким, збудженим віддихом: «Мамочка… малишка… Ну іді сюда, слиш? слиш мєня? – заводячись дедалі дужче: – Ну чо ти? Іді, пєрєпіхньомся, слиш? – рука шурнула під простирадло: – Ну дай я твої грудкі пріласкаю», – скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: «Атстаньтє, пажаллста!» – а на сусідніх полицях, суки, як повимерло зі страху – за товар, мабуть? – тільки од проходу тремтячим голосом обізвалася старенька бабця: «Дайте їй спокій, чого ви причепилися до дівчини?» – «Маммаша! – гарикнув, розвертаючись: – Нє лєзьтє нє в свайо дєло!» – але відволікся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрімко наростаючої аґресії, й тут вона закричала на цілий вагон, і він, так само не збавляючи вже тону, проревів, відступаючись: «Ну учті, казліна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє піздєц, ти мєня поняла?» – в Хелмі була пересадка, і вона, вхопивши куртку під пахву, втікала через вагони в хвіст состава, провідниця, хирляве, мов запране на виду дівча, по-старечи скрушно похитуючи головою – таке робиться в цих поїздах, що страх Божий! – випустила її через якийсь запасний вихід – підніжки не було, довелося стрибати, вслід кинутій сумці – в їдку вогкість туманного поранку, просто в насипаний між рейками щебінь, в кров обдерши об нього долоню, – і просто до рук розлюченому, підтягнутому в ході як хорт польському поліціянтові – тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! – котрому мало що не кинулась на шию, як рідному братові). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазіях (коли розлучалася з чоловіком – спершу-бо вивільнилась, заметавшись, голодна тілесна уява, і з того й посунулося-покотилося, – а дітвацька, чи то дівоцька, двадцятилітня сливе, цікаво задивлена у світ готовність-до-нової-любови увімкнулася вже згодом, довершивши відокремлення), – повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам’яті ту ніч у плацкартному вагоні, вона пробувала прокрутити собі незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них відбувається – в тамбурі, під стук коліс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупі з нею? чи, мо’, в клозеті, осідлавши унітаз, вище підошов у розковезяній круг нього рідкій багнюці? що вони при цьому почувають, що почувають їхні жінки – сласну розкіш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись чи, чого доброго, і це ще гірше, взагалі нічого не почувають? а може, чорт його зна, може, це і є – здорова сексуальність в чистому вигляді, без комплексів, не спаралізована культурою з усіма її схибнутими ділами, – тільки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такі негарні діти, діти-ліліпути: з обличчями маленьких дорослих, уже років із трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупости й злоби? Колись, і нестак-то й давно, всього яких три покоління тому, леді й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були інакші, на потвердження чому вистачить висвітлити на екрані – якщо в аудиторії знайдеться екран і проектор – бодай кілька кадрів – тогочасні, до прожовті вибляклі знімки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрі батько й мати з по-школярськи складеними на колінах руками, реґуляції народжуваности, звісно, жодної, і над ними височіє цілий ліс постатей – хлопи як дуби, один в одного, мов перемиті, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з-під нахмарених брів, старанно, «на мокро» зачесані чуприни, волячі шиї розпирають тісно защепнуті комірці празникових сорочок, молодший, що, здається, досі пропікає знімок огнистим зором, звичайно в гімназичній формі з кашкетом, це коштувало теличку на рік: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, – а вони потім гинули під Крутами, під Бродами і де там ще, ті, з кого мала поставати наша еліта, – дівчата ж здебільшого в народних строях: брязкуча, навіть на око, провислість ковтків, коралів, розкиданих по плечах кіс і лент, мохнато-рясно вишивані полики, бахмата нефоремність спідниць і керсеток не укриває пишноти здорових тіл, готових родити, я, проте, спеціально прошу звернути увагу на обличчя, леді й джентльмени, – це прекрасні, вимовні обличчя, над якими попрацював – і Божий різець, і роки трудного життя, котре, – якщо лиш не доскіпуватися в нім повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, – помалу-малу стесує з виду вторинні навалькування, оголюючи скупу чистоту первісної – Божої-таки? – горорізьби: все лишнє підтягається, підчищається, виопуклюються чола, впертішають щелепи, і все глибше висвічуються – очі, очі, очі, чорнозем підвівся, і погляд його з віддалі часу – страшний і спитуючий, – що з ними всіма потім сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слідчих тюрмах НКВД, чи просто надірвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, леді й джентльмени, відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом, аж нарешті таки видерли, і ми розлетілися, розтрусилися по всіх широтах обстрапаним пір’ям із розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, – ми-бо все чекали свого весілля, вишивали собі пісень, хрестиком, слово до слова, і так упродовж всенької історії, – ну от і довишивалися. В рабстві народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати смаку, щоб тільки перестала нити, як негода, як щомісячний біль пустого лона, – виживання, скоро підміняє собою життя, обертається виродженням, авжеж, браття-євреї, милі мої ашкеназі (в разі хто з вас випадком затесався серед публіки), – це й до вас п’ється: можете собі скільки хочте згорда пирхати на сабрів – тупиці, мовляв, рогулі, чи як вони там у вас значаться, – а мені назавжди вбився в пам’ятку заздрий, знизу вгору, погляд колеґи-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жіночно вузенькими, високо підібганими плічками, що невловно накидали йому профільну поставу горбаня, – ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на дню патруль, і бідака – не стримався, заламався: шістдесятирічний, ще брежнєвського розливу, професор, хлопчисько, що жадібно витріщається крізь дірку в паркані на військовий парад, став горбатим слупиком, і вихопилося вслід патрулеві – глибше власних полукровочних комплексів укрите, аж присьорбнув слиною: «Які вони… красиві!» – а вояки там і правда як на підбір – міфологічні велетні, помилково вбрані в плямистий однострій з автоматами через плече, розложисті гірські плато спин, рухомі стовбури стегон, міцні, з синюватим, проти оливкової засмаги, відливом зуби, мов сама земля ожила й заходила в ріст, ах які мужики, бенкет для зору! – в Східній Європі піди-но пошукай таких розкішних бардадимів семітського типу, – ніби там, серед на вохру випалених безводних пагорбів, і далі тривала, ніколи не перериваючись, біблійна історія, в кожному разі, ці – в одностроях і з автоматами, як прочісували арабські й християнські квартали, посуваючись по осонню з облудно лінькуватою грацією ситих хижаків, – могли бути нащадками Авраама і Якова, мій же професор – вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догідливо підхихикнути й злитися з меблею) плічками – заперечував достеменність Старого Заповіту: з такими плічками неможливо боротися з янголом, взагалі нічого неможливо, окрім як бігти «по вєрьовочкє», що він цілий вік і робив, що робили, з коліна в коліно все глибше вгрузаючи підборіддям у грудну клітину, мільйони ашкеназі, а вєрьовочка лопнула і жида прихлопнула, гай-гай! Але в них – в них усе-таки є випалені до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває історія: хто скаже мені, де наш Єрусалим, де його шукати?
   

notes

Примечания

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →