Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Арахиз - один из ингредиентов динамита

Еще   [X]

 0 

Іван Мазепа (Друздєв Олег)

Його ім’я відоме кожному з нас зі шкільних років. Та у поглядах на цю найвідомішу постать української історії є чимало розбіжностей. Іван Мазепа – хто він? Один із найвидатніших політиків і гетьманів України чи звичайний підданий царя, який під скрутну годину вирішив зрадити його? Яким є місце Мазепи в історії українського та російського народів? Автор намагається дати максимально точну і зважену оцінку цій сповненій суперечностей та величі людині.

Год издания: 2015

Цена: 83 руб.



С книгой «Іван Мазепа» также читают:

Предпросмотр книги «Іван Мазепа»

Іван Мазепа

   Його ім’я відоме кожному з нас зі шкільних років. Та у поглядах на цю найвідомішу постать української історії є чимало розбіжностей. Іван Мазепа – хто він? Один із найвидатніших політиків і гетьманів України чи звичайний підданий царя, який під скрутну годину вирішив зрадити його? Яким є місце Мазепи в історії українського та російського народів? Автор намагається дати максимально точну і зважену оцінку цій сповненій суперечностей та величі людині.


Олег Друздєв Іван Мазепа

   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015
* * *

Від автора

Українська приказка
   Свого часу Володимир Винниченко писав, що українську історію не можна читати без брому, бо вона вся – «безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування». Із цим важко посперечатись, адже, будучи розташованою між двох світових потуг, Україна повсякчас ставала об’єктом їхніх нападів, почергово змінюючи орієнтацію на Захід орієнтацією на Схід і навпаки. Були спроби розірвати це зачароване коло орієнтацією на третю силу, якою найчастіше виступала Османська імперія, та ці спроби закінчувалися ще більшим розоренням України. За таких обставин на перший план виходили постаті князів, гетьманів та інших лідерів, які брали на себе відповідальність за подальшу долю країни. Показовою в цьому плані є постать Богдана Хмельницького, який за своє гетьманування змінював орієнтири не раз, орієнтуючись то на Річ Посполиту, то на Туреччину, то на Москву. Навіть перед самою смертю, знаючи, куди може привести Україну союз із Московським царством (саме так до часів Петра І називалася теперішня Росія), він знову вирішив змінити орієнтири, та не встиг… По його смерті в Україні розпочався період, який ідеально точно назвали одним словом – «Руїна». Роздерта на два береги Україна стала ареною протистояння між Польщею та Московським царством. До цього протистояння періодично долучалась Туреччина (часто за проханням самих гетьманів) безпосередньо або за посередництвом Кримського ханства. Звісно, несамостійне становище України щоразу призводило до сумних наслідків. І Польща, і Московське царство, і Туреччина використовували українців для досягнення своєї мети, поступово, але цілеспрямовано скорочуючи «права та вольності» Гетьманщини – української козацької держави. Особливих «успіхів» у цьому досягло Московське царство, яке крок за кроком на основі сфальсифікованих Переяславських статей Хмельницького узалежнювало українських гетьманів від своєї волі. Таке урізання прав у сполученні зі зневажливим ставленням московського уряду призводило до того, що майже кожен гетьман завершував своє правління явною або непрямою опозицією Москві. Розуміючи це, царський уряд лобіював практику доносів, що стали майже звичним явищем для того часу, про який буде наша розповідь. Саме завдяки доносу своїм гетьманством поступився Іван Самойлович (1672–1687) нашому героєві Іванові Степановичу Мазепі (1687–1709).
   Про Мазепу написано багато: від наукових праць до поем, портретів, політичних карикатур тощо. Ним захоплювались та присвячували йому свої твори такі світові генії, як Ференц Ліст, Віктор Гюґо, Джордж Ґордон Байрон, Ежен Делакруа, Еміль Верне та інші. Так само, як любили, його й ненавиділи. Ім’я Мазепи багато років було символом зради та лицемірства, його ім’ям російська пропаганда таврувала все, що було символом незалежності та окремішності українського народу. Мабуть, тому він став настільки близький українському народові, що дискусії навколо його особи не вщухають дотепер.
   Отож ким був Мазепа? Героєм, який став до боротьби за волю свого народу, чи зрадником? Як визначитись в цьому питанні та низці інших історичних питань? Насамперед варто звільнитись від стандартизованих і далеких від правди кліше, якими користуються в школі та на телебаченні. Зроблені з конкретною метою та з певної точки зору, вони часто спрощують весь хід історії в її різнобарв’ї до майже вульгарного. Історія не буває чорною чи білою, бо вона складається з життів багатьох звичайних людей, з усіма їхніми суперечностями. Тому забудьте про однозначні висновки. Також варто пам’ятати, що всі історичні діячі, незалежно від того, ким вони були, є звичайнісінькими людьми, такими ж, як і ми. Вони теж кохали, робили помилки, мали свої амбіції та наміри. Тому, перш ніж судити ту чи іншу персону, спитайте себе: «А як би вчинив я в цій ситуації?» І на завершення: читайте й порівнюйте прочитане, бо, як казав класик: «Правда десь посередині». Одна книжка – це лише одна думка, яка не завжди може бути вірною. Тільки зіставивши різну інформацію, ви отримаєте більш-менш об’єктивні відомості.
   Усе це необхідно знати, щоб зрозуміти причини того, чому про героя нашої оповіді досі ведуться суперечки й досі виголошуються «полярні» міркування.
   Ім’я Мазепи довго залишалось прихованим від широкого загалу, а коли й згадувалось, то тільки в негативному контексті, з беззаперечним осудом. Пам’ять про нього активно винищувалася, за наказом Петра І по всій Україні прокотилася хвиля арештів симпатиків Мазепи та ліквідації всього, що могло нагадувати про нього. Нищили все: від книг і картин до різьблень на камені. Саме тому питання про зовнішній вигляд Мазепи залишається не остаточно з’ясованим. Не вдовольнившись фізичною ліквідацією, цар Петро І наказав церковним ієрархам ще й піддати Мазепу анафемі (за іронією долі це зробив один із його прибічників). З того часу щороку священики по церквах виголошували знову і знову анафему козацькому гетьманові. Та пам’ять в народі знищити було нелегко. Дійшло навіть до того, що жителі села Пересічного під Харковом побилися з місцевим дяком, який виголошував церковне прокляття, приказуючи: «Добре було життя за Мазепи – нехай кісточки його святяться». Церковне прокляття було знято аж за два століття завдяки наступникові наступника Мазепи Івана Скоропадського – Павла. Відбулося це 10 липня 1918 року. Та прийдешня радянська окупація відновила те саме ставлення до гетьмана Мазепи, що панувало за часів Російської імперії. Знову в офіційній історії виник образ зрадника. Очевидно, що противники російського шовінізму, якими були українські самостійники, виходили з протилежного, беззаперечно вважаючи Мазепу героєм. Так історичні оцінки набули полярності: Мазепа-зрадник або ж Мазепа-герой, який боровся за незалежність України. А в крайнощах, як відомо, правди мало. Мазепа зрадником не був, бо й зраджувати не було кого чи що, та й героєм, у сучасному розумінні цього слова, він теж не був, оскільки переслідував не тільки загальнодержавні, але й власні цілі. Хоча це не зменшує ні в якому разі його заслуги перед Україною. Фактично його виступ став останнім вагомим і відомим акордом у прагненні нашої країни стати вільною. Як це відбувалося, ким був Мазепа і якими мотивами він керувався, переходячи до табору ворога свого сюзерена Петра І, шведського короля Карла ХІІ, та про інші подробиці ви, шановний читачу, дізнаєтесь, прочитавши цю розвідку. Сподіваюсь, вона дасть вам відповіді на якомога більше питань, які виникають щодо одного з найвидатніших і найвідоміших синів України – гетьмана Івана Степановича Мазепи-Колединського.
   Принагідно хотів би висловити подяку, хай і заочно, усім авторам, із працями яких я мав нагоду познайомитись під час роботи над цією книжкою, яка є спробою узагальнити відповідно до того бачення в одній праці існуючі знання про Мазепу. Декотрих я згадав у списку літератури, декотрих ні, але кожен із них вніс вагому лепту в цей твір. Жоден факт чи думка, наведені в книжці, не взяті з уяви. Уся книга від початку до кінця ґрунтується на дослідженнях фахівців з цієї теми, зокрема Сергія Павленка та Тетяни Таїрової-Яковлевої, праці яких стали «кістяком» для мене при написанні цієї книги. Окремо хочу подякувати моєму науковому керівникові професору Володимиру Степановичу Александровичу за ті думки і судження, на які мене навели його поради, а також моїй коханій Насті-Марії, яка надихала мене протягом всього часу, поки я працював над цим твором.
   Тож запрошую до знайомства з гетьманом Іваном Мазепою!

Дитинство і юність Мазепи

   XVII століття в історії України було чи не найбурхливішим. Низка козацьких повстань, війна під проводом Богдана Хмельницького та Руїна, яка настала по ньому, змінили традиційний політичний і життєвий уклад на українських землях. Щодалі більшої політичної й соціальної ваги почало набирати українське козацтво, яке мало провідну роль на політичній сцені того часу. Із цього прошарку вийшло немало політичних, культурних та церковних діячів, одним з яких був і наш герой.
   Іван Степанович Мазепа-Колединський народився, найімовірніше, 20 березня 1639 року (є відомості, які роблять його молодшим на десять років) на хуторі Кам’янець (тепер с. Мазепинці Білоцерківського району Київської області) у сім’ї Адама-Степана Мазепи-Колединського та Марії Мокієвської. Імовірно, родина майбутнього гетьмана мала шляхетське коріння, адже друга частина його прізвища «Колединський» має або литовське коріння (з династії Гедиміновичів-Корибутовичів), або ж пов’язана з його родовим гербом, що веде своє походження з полоцької гілки Рюриковичів, з Волині. Перша частина прізвища, «Мазепа», швидше за все, має родову характеристику, адже означає «неповороткий», а сам Іван мав спадкову подагру, яка під час загострення утруднювала ходьбу.
   Про предків майбутнього гетьмана відомо небагато. Перша документальна згадка про них датується 1544 роком, коли польський король Сиґізмунд подарував Михайлові Мазепі за вірну службу хутір в місцевості Васильків (поблизу Білої Церкви) на ріці Кам’янець, яка була притокою ріки Рось. Мабуть, у цій службі далекий родич нашого героя вбачав можливість кар’єрного росту та збагачення, адже мало хто хотів йти на небезпечну, але важливу службу. У ті часи Біла Церква й прилеглі райони були фактично пограниччям зі степом, звідки приходили татари. Тому сюди часто направляли людей для вартової служби. Хутір Мазеп був облаштований як опорний пункт замку, що прикривав один з напрямів можливого нападу ворога. Михайло ніс службу при білоцерківському старості та часто їздив зі своїми людьми в степ на вартування. Паралельно з цим відбувались жваві спроби заселити край, людей з інших регіонів заманювали на поселення різними привілеями. І це, незважаючи на татарську небезпеку, коли люди змушені були «однією рукою тримати чепігу, а іншою – меч», вдавалося, бо вже до кінця XVI ст. хутір Мазеп перетворився на невелике поселення, яке згодом отримало назву Мазепинці.
   З розростанням містечок і селищ поблизу Білої Церкви відпала потреба в оборонному будівництві самого хутора. 1574 року Михайло-Микола Мазепа отримав від короля Генриха ІІІ Валуа, який перебував на польському престолі, ще одне поселення – Пасічне на Волині. Імовірно, саме з цього часу Мазепи породичалися з волинським княжим родом Колединських, про що вже 1688 року згадував письменник Іван Орновський у творі «Муза Роксоланська», пишучи, що Іван Мазепа був з роду «давніх княжат Волинських». І саме на білоцерківській службі шляхетський рід Мазеп познайомився з таким явищем, як козацтво, що тоді тільки зароджувалось. Забігаючи наперед, скажемо, що згодом саме Біла Церква, за висловом польських діячів, стала prima sedes (головним осередком) козацтва. Для цього була дуже проста й логічна причина. Доля роду Мазеп дуже схожа на долі інших шляхетських православних сімей, таких як Хмельницькі, Виговські та інші. Високоосвічені, талановиті, з міцними господарствами, вони мали всі шанси і перспективи стати провідниками свого краю. Та польський егоцентризм не давав їм цього зробити. Єдиним виходом було «навернення» в козацтво і його підтримка. Тому й не дивно, що Мазепин рід швидко покозачився і став одним з найвідоміших козачих шляхетських родів.
   Та повернемось до Михайла Мазепи. У нього було два сини – Федір і Микола. Федір Мазепа за свою участь у повстаннях Косинського, Наливайка та Лободи був страчений 1596 року, про Миколу відомостей немає. Імовірно, саме він став батьком Адама-Степана Мазепи (в ті часи одна з частин подвійного імені вказувала на батька, але траплялись винятки). Адам-Степан теж мав гарячу кров і брав активну участь у повстанні Остряниці 1638 року, в ході якого вбив польського шляхтича, за що після поразки повстання був засуджений до інфамії (позбавлення шляхетських прав) та смертної кари. Однак вирок не був виконаний, а через деякий час сторони замирились після сплачення компенсації родині вбитого (така практика була досить поширеною). Приблизно в той самий час Адам-Степан одружився з вісімнадцятирічною Марією з Мокієвських, яка теж була знатного роду і, за деякими свідченнями, зіграла певну роль у вирішенні конфлікту з польськими шляхтичами. Справа в тому, що за тогочасними звичаями вбивцю прощали, якщо за нього погоджувалась вийти заміж молода дівчина. Тому фактично своїм вчинком майбутня мати гетьмана України врятувала його батька від загибелі. Десь за рік після одруження народився і герой нашої оповіді.
   Сім’я майбутнього гетьмана, відомого чи не на весь світ, була досить освіченою і заможною. Першу освіту, як і багато його однолітків, Іван здобув удома. Цьому сприяла велика освіченість його матері, яка навіть вступила до Луцького Хрестовоздвиженського братства, а згодом стала ігуменею монастиря. Марія Мокієвська відіграла значну роль й у формуванні духовного світу Івана, який змалечку був дуже побожним і ревним захисником православ’я. Ревність до православ’я була настільки сильною в родині, що завадила шлюбу дочки Олександри зі шляхтичем Яном Войнаровським, який був католиком.
   Материнський ореол оберігав Мазепу аж до смерті матері, яка сталась напередодні доленосних подій в житті її сина. Але до цього було ще далеко, а поки завдяки статкам сім’ї, яка ще століттям раніше була найбагатшою в околиці, Івана відрядили до найкращого тодішнього навчального закладу на наших теренах – Києво-Могилянської академії. Академія була організована на кшталт провідних європейських вузів. Тут наш герой оволодів основами граматики, риторики, поетики, математики, астрономії, музики, познайомився з класичними творами, які згодом полюбляв цитувати. Саме в Могилянці молодий Мазепа отримав нагоду вчитись у Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича та Іоаникія Галятовського. Останній полюбляв читати студентам Нікколо Макіавелі, який був своєрідним виразником «духу епохи». По завершенні навчання Іван недовгий час студіював філософію у столиці Польщі – Кракові, де досконало опанував поетику і риторику, якою пізніше вміло користувався. Згодом він їздив за кордон вчитися на кошти фонду при Краківській академії, створеного шляхтичем Вартоломеєм Новодворським.
   Після початку війни під проводом Богдана Хмельницького становище роду Мазеп покращилося. Батько примкнув до повсталих і вже в документах 1654 року згадується як білоцерківський отаман. Певний час у Білій Церкві розташовувалась резиденція гетьмана Хмельницького, що сприяло розширенню зв’язків Адама-Степана серед гетьманських урядовців. Оскільки батько перебував при чільних діячах Гетьманщини, син мав нагоду познайомитися з видатними особами того часу, серед яких був і Юрій Немирич – видатний інтелектуал та ідейний творець Гадяцького проекту. Ймовірно, саме завдяки Юрію (або вищезгаданому Вартоломею Новодворському) молодого Мазепу було відряджено до голландського міста Девентер для артилерійських студій. По завершенні студій Іван отримав нагоду рік провчитись у Полоцьку та одному з єзуїтських колегіумів Польщі, після чого відбувся перший значний кар’єрний поворот у його житті. Завдяки знайомствам батька та допомозі київського єпископа Лещинського Мазепа, після скинення Виговського, потрапляє до королівського двору, стає пажем та повіреним самого короля. Сам гетьман згодом згадував, що батько послав його «навчитися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах».
   Через Мазепу тоді став здійснюватися зв’язок між гетьманськими урядовцями та польськими зверхниками, а також між польськими можновладцями, які перебували в Україні та Варшаві. Це підвищувало значимість молодого козака у власних очах, що спричинило болючу, злу історію.
   Тут варто зробити маленький відступ, щоб пояснити важливу деталь. Справа в тому, що ще з часів середньовіччя практично кожне суспільство розподілялось на дві верстви: нобілітет (шляхетського походження або заможні люди) та так званих «посполитих», тобто простолюдинів. Була й третя – духовенство. Цей нобілітет мав свою ієрархію та свої правила, дотримання яких було обов’язковим для всіх. Це були справжні вершки суспільства, тому стати одним з представників нобілітету (особливо вищого, тобто оточення короля) прагнули всі, хто був рангом нижче. Прагнув увійти до лав цієї верхівки і Мазепа, який понад усе бажав визнання себе рівним до інших вельмож королівського двору. Та цього не трапилося. Польська аристократія з погордою ставилась до «козака Мазепи», пам’ятаючи про його походження. І це найкраще виявилось в одному маловідомому випадку, що мав всесвітньовідомі наслідки.
   У середовищі Тишовецької конфедерації виникла опозиція до короля, яка становила певну загрозу його правлінню. Для боротьби із цією опозицією король відряджав самого Мазепу на перемовини як із козаками Тетері, так і з кримським ханом. Мазепа, завдячуючи королю своїм становищем, вірно йому служив, тому, запідозривши одного з придворних – Яна Пасека у симпатіях до опозиції, одразу ж сповістив свого патрона. Пасек зумів виправдатись від звинувачень, але цього кроку не подарував Мазепі, шукаючи нагоди йому помститись. Така нагода випала незабаром.
   Будучи пажем, Мазепа перебував в передпокійній короля. Пасек під приводом візиту до монарха прийшов до Мазепи і вдарив його в обличчя. Іван у запалі вихопив шаблю, що було заборонено в передпокої, та його зупинила інша прислуга, ставши на бік Пасека. Така їхня поведінка надзвичайно вразила юного козака: він зрозумів, що, незважаючи на те що правда була його, придворні стали на бік його ворога тільки через те, що Мазепа був нижчого походження, ніж вони.
   Та цим помста Пасека не обмежилась. Маючи неабиякий письменницький хист і знаючи, що юний Іван користується популярністю в жіноцтва, він вирішив написати поему про нібито любовні пригоди Мазепи із дружиною шляхтича Фальбовського. Суть поеми полягала в тому, що Іван часто навідувався до дружини шляхтича Фальбовського і між ними виник роман. Коли роман із шляхтянкою було викрито, розгніваний чоловік наказав роздягнути юнака і, прив’язавши до коня, відправити в Україну. Цей романтичний сюжет ліг в основу сили-силенної художніх творів: від славнозвісної поеми Джорджа Ґордона Байрона до картини Ежена Делакруа, але ніякої правдивості в ньому не було. Ця історія була хай і романтичною, але вигадкою. Приводом для цього твору Пасека слугувала історія розлучення володимирського судді Яна Загоровського та його молодої дружини Олени, у якої чоловік знайшов подарунки від Мазепи. Оскільки цього було замало, він звинуватив дружину та її залицяльника в замаху на його життя, проте доказів знову не було. Тоді він звинуватив дружину в любовних зв’язках з іншими і домігся розлучення. Як би там не було, але жодного прив’язування до коня не сталося, хоча ця історія є таким самим «символом» Мазепи, як і подальші не завжди щасливі події його життя.
   Його походження зіграло з ним ще один злий жарт, коли король відрядив його послом до правобережного гетьмана Павла Тетері. Той образився, що важливу місію король поклав на настільки незначну людину, «молокососа», як висловився гетьман, та все ж визнав, що юнак має неабиякий хист в дипломатії і красномовстві. Ці події вразили честолюбні почуття молодого Мазепи, який вирішив будь-що стати рівнею нобілітету. Та до цього ще було далеко.
   1665 року король польський вирішує здійснити похід на Лівобережжя, щоб повернути втрачені землі. Під час цього походу він зупиняється в маєтку Мазеп, що свідчить про їхнє багатство. Приблизно за тих самих років родове село Мазепинці стало спадковою власністю сім’ї Мазеп за клопотанням колишнього гетьмана Івана Виговського. Тут же юний козак вирішує відійти з королівської служби і залишитись при батькові, який доживав останні дні. Після його смерті до Івана перейшла батьківська посада чернігівського підчашого, також, можливо, посада керівника військової частини в Білій Церкві (якою, згідно спеціального розпорядження Яна Казимира, керував колись його батько) та маєток Ольшанки-Шавулини, котрий подарувала йому його родичка за материнською лінією, яка стала законницею Києво-Печерського монастиря. По смерті чоловіка в монахині постриглася і мати нашого героя – Марія Мокієвська. Вона стала ігуменею Вознесенського Печерського монастиря (1683–1707 рр.) та до кінця свого життя зберігала серйозний вплив на сина. Пост, що вона його посіла, свідчив про неабияку освіченість Марії, яка передалась вповні й синові. Згодом Іван ще на два роки повернувся на службу до короля, обіймаючи військовий пост. Однак це тривало недовго, а після відходу з королівської служби життєві перипетії юного козака тільки починались…

У таборі самостійників

   Після повернення додому Мазепа усвідомив, що дороги назад, у польський світ, уже немає. Та вона була йому й не потрібна. Там, у Варшаві, він був хоч і шляхтичем, але все ж чужим, «козаком з ніг до голови», як тоді зневажливо називали його польські нобілі. Інша справа – тут, в Україні, де він був хоч і не таким відомим і впливовим, як би того хотілось, та все ж своїм, козаком. Заради правди варто сказати, що тавро «поляка» у свідомості простих козаків на Мазепі лишалось аж до скону. Опинившись в Україні, наш герой зрозумів, що починати доведеться все спочатку, і це при його амбіціях та честолюбстві! Але, як кажуть, «хто шукає, той знайде»…
   Середина 60-х років XVII ст. видалась дуже напруженою. 1665 року гетьманом Правобережної України на заміну пропольському Павлу Тетері був обраний Петро Дорошенко – онук славного гетьмана та соратника Петра Конашевича-Сагайдачного – Михайла Дорошенка. Петро, який пройшов за Хмельницького практично всі щаблі військової кар’єри, був виразником ідей соборності України під владою єдиного гетьмана. Такі ідеї йшли врозріз із прагненням як польських королів, так і московських царів, тому війна була неминуча. Безпосереднім поштовхом до неї стали перемовини Московської держави з Річчю Посполитою в селищі Андрусів про мир та поділ України між ними. Розуміючи, що це призведе до остаточного поділу країни на дві частини, гетьман вирішив завдати превентивного удару Польщі, щоб поставити її (а заразом і Москву) перед фактом існування самостійної України. Знаючи, що власних сил буде замало, він іде торованим шляхом своїх попередників – звертається до Кримського ханства (а відтак й до Османської імперії, яка була сюзереном ханства) по допомогу, погоджуючись визнати протекцію турецької держави. Допомогу було надано, і вже в грудні 1666 року Дорошенко разом з татарами розбив під Браїловим, що на Брацлавщині, шеститисячний загін польської армії під проводом Себастьяна Маховського.
   Наступного року козаки Дорошенка разом із татарами вдерлись у Галичину, але зазнали поразки й підписали перемир’я. Бої затихли, та ненадовго… Ось за таких тривожних обставин – війна, постійні зміни та непевність – на службу до Дорошенка потрапив і наш герой. Потрапив не зовсім випадково. Справа в тому, що в 1668 році Іван одружився. Його обраницею стала Ганна Фридрикевич, дочка Семена Половця, який за Хмельницького був білоцерківським полковником, за Дорошенка ж став спершу генеральним осавулом, а згодом і генеральним суддею. Ганна була удовицею і мала двох дітей. Її першим чоловіком був Самуїл (Самійло) Фридрикевич, білоцерківський полковник за часів Тетері й Опари, він загинув у бою 1665 року. Та найголовнішим сімейним зв’язком, який став у пригоді Мазепі, стало заміжжя сестри Ганни за самим Дорошенком. Оскільки сама Ганна була старша за Івана, можна сказати, що шлюб був укладений з розрахунку, хоча, до честі Мазепи, своїй дружині він був вірним аж до її смерті. Учинок честолюбний, та навряд чи в історії були видатні політичні й військові діячі, позбавлені цього почуття. Як би там не було, породичавшись із гетьманською родиною і маючи неабиякі здібності, Мазепа стає близькою та довіреною особою Петра Дорошенка. Цей крок став остаточним розривом з «польським» минулим і ставкою на «козацьке» майбутнє. Саме в цей час наш герой переживає певну метаморфозу, перетворившись із запального юнака, який з легкістю брався за шаблю і їхав виконувати різні доручення, навіть якщо не мав достатньо можливостей, на тонкого й розумного прагматика, котрий, за висловом французького посла Жана Балюза, «надавав перевагу мовчанці або говорив так, щоб не сказати». Такий Мазепа і є загадкою для істориків.
   Прийшовши на службу до гетьмана, Мазепа одразу взявся до втілення гетьманських планів. А плани ці вимагали миттєвої реакції та холоднокровного розрахунку. Ситуація змінювалась із шаленою швидкістю. 1667 року Москва та Варшава таки підписали Андрусівський мир, за яким Україну поділили по Дніпру майже навпіл, не враховуючи інтересів ні лівобережного, ні правобережного гетьмана. У такій ситуації Дорошенко, як ми вже згадували, звертається до кримського хана, отримавши допомогу від якого розпочинає похід і на Лівобережжя.
   Лівий берег Дніпра теж був неспокійний. Промосковський гетьман Іван Брюховецький, намагаючись вислужитись перед царською владою, провів перепис населення, щоб посилити податковий тиск на народ. Це викликало спротив. Розуміючи, що в такій ситуації може втратити булаву, Брюховецький пориває з Москвою і теж звертається до Кримського ханства з проханням допомоги. Коли Дорошенко вступив на Лівобережжя, він вислав гінця з пропозицією скликати раду під Диканькою для вибору єдиного гетьмана – та не встиг на неї…
   Сталось непередбачуване. У переддень ради Івась (як його називали) Брюховецький був заживо роздертий лівобережними козаками за запроданство Москві. Дорошенко, до слова, наказав гідно поховати покійного екс-гетьмана в гадяцькій Богоявленській церкві. Тут став у пригоді дипломатичний хист Мазепи, який виконав роль, в буквальному сенсі цього слова, зв’язкового між гетьманом і татарами. Крім постійних доручень дипломатичного характеру, Іван брав безпосередню участь у військових кампаніях Дорошенка. Так, зокрема в 1672 році під час спільного походу на Галичину, Іван боронив Крехівський монастир, що біля Львова, від своїх же союзників, якими були татари й турки. Обставини того випадку досі до кінця не з’ясовані, але, скоріш за все, Мазепа, будучи ревним християнином, не міг залишитись осторонь, коли християнська святиня опинилася під загрозою сплюндрування. Під час того бою було вбито ханового небожа. Та все ж сили були явно нерівні. Облога монастиря завершилась контрибуцією, яку монахи сплатили за відхід турецько-татарських військ.
   Але навіть таке однозначно важливе становище при гетьмані неоднозначно відбилось на кар’єрі Івана: йому довіряли, його цінували, та жодної офіційної посади не давали. Фактично єдиною вагомою посадою, яку він обіймав із 1669 року, була посада ротмістра надвірної хоругви, тобто керівника особистої охорони гетьмана, що робило його вже офіційно наближеною особою. Однак це не заважало йому й далі виконувати важливі доручення, зокрема 1673 року він знову їздив до Криму та Молдавії (яка, як відомо, була васалом Туреччини) з дипломатичною метою, перед тим вів переговори між Многогрішним і Дорошенком.
   Постать Многогрішного епізодична, але достатньо символічна. Як соратник гетьмана, він потрапив на Лівобережжя, де був залишений за наказного гетьмана, та при наступі переважаючих сил Московського царства був змушений прийняти підданство царів. Однак його політика не задовольняла старшину (серед якої був і сам Самойлович разом з Родіоном Дмитрашком-Райчею, про якого ще згадаємо нижче) – її члени написали на нього донос царській владі, результатом якого стало заслання до Сибіру. Там його доля склалась теж дуже цікаво, але це вже тема іншої розповіді. Поки варто сказати, що старшинський фактор відігравав значну, а подекуди й визначальну роль у становищі України.
   Наразі Іван Мазепа став настільки довіреною особою гетьмана, що, коли 1674 року в Переяславі мала відбутись загальна рада для обрання нового і єдиного керманича обох берегів, гетьман відрядив туди саме його діяти від свого імені. Мине зовсім небагато часу, і цей епізод згадають… на допиті. Та поки що наш герой вірою і правдою служить гетьману, а з ним і справі вільної України. Узагалі з Дорошенком було важко знайти спільну мову, та його ідеал самостійної України, виголошений у Гадяцькому трактаті, став для Івана тим дороговказом, яким він користуватиметься до кінця своїх днів.
   Однак це в майбутньому, а поки ситуація в Україні знову погіршувалась. Безперервні бойові зіткнення між ворогуючими сторонами виснажували Україну. Розчарувавшись у перспективах Дорошенка, частина старшини полишила його і перейшла на лівий берег, де після падіння Дем’яна Многогрішного до влади прийшов Іван Самойлович. У такій складній ситуації Дорошенко розпочинає подвійну гру: відряджає Мазепу, як уже вище писалось, до Криму і Молдавії для переговорів із турками, а згодом і до Самойловича.
   Дорошенко розумів, що вистояти самому в цій боротьбі йому не вдасться, тому активно шукав силу, на яку можна було б спертись. Знаючи про ненадійність турків, він почав схилятись до підданства Москві й навіть вів активне листування, в якому пропонував московським урядовцям об’єднати Україну під скіпетром царя й булавою гетьмана. Проте така пропозиція зустріла гостре несприйняття з боку Самойловича, який побоювався сили свого візаві та робив усе, щоб до об’єднання не дійшло. Логіку Самойловича зрозуміти можна: сильна постать правобережного гетьмана не обіцяла його владі нічого доброго, тому єдиним шляхом був опір будь-яким ідеям єдності. Після тривалих роздумів така позиція знайшла відгук і в московських можновладців, котрі відмовились від пропозицій Дорошенка.
   Знаючи про важке становище правобережного гетьмана, активізував свою діяльність король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський. Він вислав на переговори до столиці правобережних козаків ротмістра Ожеховського з умовами підданства. Згідно з ними, по-перше, мала бути створена комісія для розслідування кривд, яких завдали православним уніати. По-друге, козацька автономія мала обмежуватись Київським і Брацлавським воєводствами, окрім того, козацтво повинно було сплатити певне грошове відшкодування шляхті цих воєводств. По-третє, польське військо відкликалось із вищевказаних територій. По-четверте, Дорошенко, як підданий польського короля, мав відіслати турецькі бунчуки до Варшави, в обмін на це король обіцяв вивести польську залогу з Білої Церкви. Ці умови були неприйнятними для Дорошенка, та йому була конче потрібна допомога. Тому він знову звернувся до татар (а відтак і до турків) і вкотре відправив на цю місію Мазепу разом з козаками, які мали стати заручниками татар як гаранти дотримання умов союзництва Дорошенком. Мазепа також віз із собою цілу пачку послань гетьмана до кримсько-турецьких вельмож, серед них були листи: до кримського хана Селім-Гірея, до ханського візиря Субан-Кази-Аги, до султана Джамбет-Гірея, до візиря Сулемен-Казал-Аги і посла Кара-Аги. Головна мета цього всього – отримати поміч хоча б у десять тисяч татарського війська. Фактично від місії Мазепи залежала подальша доля гетьманства Дорошенка.
   Ось так на початку червня 1674 року Іван знову вирушив у дорогу. Та цього разу доля вирішила все по-своєму. Одинадцятого червня при переправі через річку Інгул на групу, у якій перебував посланець, напали запорізькі козаки ще одного славнозвісного козацького ватажка – Івана Сірка. Життю Мазепи ще ніколи не загрожувала така небезпека. Козаки Сірка перебили в бою татарську охорону Мазепи, звільнили заручників та взяли його в полон.
   Дорога на Січ для майбутнього гетьмана була нелегкою. Він знав, що там на нього чекала розправа, адже він вів християн в неволю до «бусурман», та ще й служив нелюбому козакам Дорошенку. Хтозна, яким шляхом би пішла подальша історія нашої країни, якби запорозькі козаки Мазепу вбили. Та Іван народився під щасливою зіркою. За легендою, за нього вступився сам Сірко, який звернувся до січової громади зі словами: «Панове-браття, прошу вас, не вбивайте цього чоловіка, може, ще колись й він стане в пригоді нашій Батьківщині». Не знав кошовий отаман у той час, наскільки він був правий, якщо дійсно це казав.
   Сірку смерть Мазепи не була вигідною ні з яких міркувань, адже це означало б фактичне оголошення війни Дорошенку, з яким він буквально місяць-два тому домовлявся про співпрацю. Плани отамана порушив відомий вже на той час московський воєначальник Григорій Ромодановський, котрий дізнався про те, що запорожці схопили настільки важливу людину, яка могла дати вагомі свідчення, і висунув вимогу видати його владі. Сірко спершу не підкорився, та, коли Ромодановський арештував у Харкові його дружину, виконав вимогу. Як згодом згадував сам Мазепа, в січовиків він пережив один з найважчих періодів у своєму житті і набув палкої нелюбові до них, яка тривала аж до днів його гетьманства.
   Та головні випробування були ще попереду. Сірко відрядив Мазепу до Самойловича, після чого Івана мали забрати на допит до Малоросійського приказу. У лівобережного гетьмана були свої міркування щодо того, як використати здобич січовиків. Він однаково не любив і навіть побоювався Дорошенка та Сірка (за його продорошенківські настрої), тому така ласа здобич, як Мазепа, стала свого роду подарунком, що його він мав намір використати сповна. Знання полоненого про правобережного візаві Самойловича, який часто виряджав посланців до Москви з пропозиціями об’єднання обох берегів Дніпра під владою одного гетьмана (очевидно, що його, а не Самойловича), могли стати в пригоді гетьману, який відверто побоювався втратити владу. Керманич Лівобережжя мав надію, що свідчення «дорошенківця» на допиті в Малоросійському приказі (де його допитував особисто голова приказу боярин Артамон Матвєєв) остаточно поховають думки про план Дорошенка, тому виявив до Мазепи значну прихильність і відправив разом з ним листа до Ромодановського з проханням відрядити бранця до нього, щойно допит скінчиться. Та надії не зовсім справдились. Мазепі не було чого сказати такого, що могло зашкодити його правобережному сюзерену.

   К. М. Устіянович. Мазепа на переправі через Дніпро. 1873

   Становище Дорошенка на той час стало практично безнадійним: ще від початку року його полишали полковники та інша старшина. Зокрема, відреклись від нього генеральний обозний Іван Гулак, генеральний осавул Яків Лизогуб і ще семеро полковників. Свідчення, які міг дати на допиті Мазепа, могли вплинути хіба що на ставлення царів до самого Дорошенка і аж ніяк не на долю його справи. Окрім цього, того ж року сам Мазепа їздив з таємною місією до московської влади домовлятись про умови переходу правого берега України під протекторат Московського царства. Отож сподівання Самойловича на те, що свідчення Мазепи стануть важливим козирем у його спробах утримати владу, були даремні.
   Повернувшись із допиту до Самойловича, Мазепа опинився перед новою реальністю. Отримавши з допомогою Самойловича дозвіл для родини оселитися на лівому березі Дніпра, Мазепа починає все спочатку…

Герой-коханець

Кохав я і коханим був…
Та ви ще слабкість цю солодку
Не відчували – так я чув…
Ну що ж! То я скінчу коротку
Свою поему мук і втіх.

Джордж Ґордон Байрон. Мазепа[1]
   Видатні люди теж кохають. І кохання принесло Мазепі не меншу славу, ніж його військово-політична діяльність. Та що там казати, не меншу, а в кілька разів більшу. Світ знає Мазепу не як союзника Карла ХІІ, котрий зазнав поразки під Полтавою влітку 1709 року; світ знає Мазепу як палкого юнака, який через своє кохання багато натерпівся. Завдяки коханню нашого гетьмана про нього написано десятки віршів, прозових творів, картин, його іменем названі поселення в найнесподіваніших куточках світу та ще багато чого іншого, про що ви, шановний читачу, дізнаєтеся з останньої частини цієї книжки.
   Та про все по порядку. Про справжню зовнішність Мазепи відомо небагато, бо після полтавської поразки оскаженілий Петро наказав вогнем винищити будь-яку згадку про колишнього союзника. У петровських вогнях згинули практично всі прижиттєві портрети українського гетьмана, виконані на найрізноманітніших носіях: гравюри, полотна тощо. Лише в останні роки завдяки копіткій праці українських науковців вдалось віднайти матеріали, що залишились з власне мазепинських часів і дають нам уявлення про те, який він мав вигляд. Достеменно відомо, що він був досить імпозантним чоловіком. Французький посол Жан Балюз, який не раз мав нагоду особисто спілкуватись із козацьким керівником, у своїх документах описував його так: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий». Цей опис згодом підхопили інші європейські письменники, зокрема відомий на весь світ Вольтер, у документах якого (вони, до слова, зберігаються в Паризькій національній бібліотеці) збережено такий опис українського керманича, зроблений, скоріш за все, або по згадках, або шведським офіцером, котрий перебував при монаршій особі Карла ХІІ: «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полоняли його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими пуклями, довгі обвислі вуси, а понад усім цим величність, почуття гідности й суворість, яку злагіднювала елєганція».
   Достеменно відомо, що Мазепа користувався значною увагою жіноцтва. І ніби на підтвердження цього, один з найвідоміших поетів Англії, Джордж Ґордон Байрон, уклав в уста героя своєї однойменної поеми, якій судилося стати безсмертною, такі слова:
Вродливий красень з мене був.
Як сімдесятий рік минув,
Тоді признатися не гріх,
Що на світанку днів моїх
З чоловіків ніхто красою
Не міг би зміритись зо мною.
Я мав і молодість, і міць,
Рум’янець повний серед лиць
І шкіру ніжну, молоду…

   Мазепа справді був улюбленцем жінок, та їх в його житті було не так багато, а тих, кого він любив, ще менше. Перша «любовна» пригода, яку ми вже вище згадували, сталася з ним ще при дворі короля Яна Казимира. Її автором став польський шляхтич Ян Хризостом Пасек, котрий у своєму творі з метою помсти змалював таку історію.
   У місцевого шляхтича, пана Фальбовського, була дружина Тереза, досить молода порівняно зі своїм чоловіком. І ось між двома молодими людьми, таємно від чоловіка Терези, розгорівся роман. Мазепа часто навідувався до пані Фальбовської, дарував їй подарунки, що, безумовно, дратувало її чоловіка. І ось одного дня, сказавши дружині, що їде надовго з дому в справах, чоловік причаївся неподалік, очікуючи коханця своєї жінки. Пані Фальбовська відрядила служника, щоб той повідомив майбутнього гетьмана про сприятливий час для зустрічі. Затим дорогою до своєї коханої юний Мазепа опинився перед чоловіком-рогоносцем. Пан Фальбовський перестрів юнака разом зі своїм слугою, який підтвердив, що юний козак приходив до пані Терези стільки разів, «скільки волосся на голові». Опинившись у безвиході, юнак визнав свою провину.
   Гніву Фальбовського не було меж. Але помститися, згідно твору Пасека, він вирішив оригінально. Короткий переказ твору з праці Теодора Мацьківа: «Він наказав слугам схопити його, роздягнути наголо і посадити лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки юнака зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. Коня чимдуж налякали, вдаривши батогами, зірвавши йому з голови ковпак і стріливши над ним кілька разів. Наляканий кінь погнався додому, як шалений. Дорога була нелегка, територія була лісиста, тому їхати прийшлось через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, і не простим шляхом, а стежками. Кінь знав цю дорогу, бо часто нею ходив, як звичайно буває, коли їздять потай манівцями, а не головною дорогою. Отже, можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи під увагу, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перебіг через ліс. [Фальковський] затримав двох чи трьох друзів, що їхали разом з Мазепою, щоби не було кому його врятувати. Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Сторожа!” Пізнавши його голос, воротар відчинив ворота, але, побачивши опудало, знову зачинив їх і втік. Мазепа кликав усіх, кого знав, з двору. Слуги заглядали у віконця через ворота і хрестилися. Тоді він крикнув, що це він справді їхній пан. Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити». Поговорювали, що саме після такої ганьби Мазепа вирішив не повертатись до Варшави, де йому було соромно дивитись в очі своїм колишнім друзям.
   Як ми вже згадували, відхід Івана від королівського двору був зумовлений абсолютно не цією подією, та й загалом цей твір не мав нічого спільного з реальністю. Однак саме він надихнув багатьох видатних митців на творіння, які навіки уславили майбутнього гетьмана. Із твору Пасека легенда перекочувала до іншого польського мемуариста-хронікера Еразма Отвіновського, який мав сумнів у причетності дружини Фальбовського до перелюбу, тому описав цю ж пригоду вже з іншим шляхтичем – генералом артилерії Мартином Конським. Мабуть, для оригінальності свого твору Отвіновський додав до кари коханця ще й пір’я, яким його обсипали перед тим, як відпустити на коні в степ.
   Твір Пасека та переказ Отвіновського набули неабиякого поширення в Польщі тих часів – оскільки Пасек жив до 1701 року, йому, мабуть, муляло гетьманство його колишнього ворога, тому єдиним способом помсти було поширення наклепницького твору. Завдяки популярності ця фальшивка потрапила на сторінки мемуарів французького посла при Карлові ХІІ та Станіславові Лещинському Жака Луї д’Уссона й до подорожнього щоденника Даніеля Крмана. Однак справжнім успіхом «легенди» стало її відображення на сторінках твору «Історія Карла ХІІ» всесвітньовідомого Вольтера. Ця праця далека від об’єктивності у висвітленні подій, хоч загальні тенденції і причини переходу Мазепи до табору шведів викладено вірно. Та до цього ми ще повернемось.
   Варто зазначити, що саме завдяки Вольтеру історія горе-коханця Івана Мазепи стала відомою в Європі. Мабуть, саме від свого французького колеги історію кохання майбутнього гетьмана України дізнався англійський поет Джордж Ґордон Байрон, який написав у 1818 році поему «Мазепа», що прогриміла на весь світ. Далі один за одним виходять поетичні та художні твори за мотивами цієї історії. Що поробиш, доба Романтизму дуже прихильно ставилась до людей, які терпіли приниження через кохання, та все ж, всупереч долі, підводились із колін і досягали мети. Саме таким бачили Мазепу європейські художники, поети й композитори. Одним з перших живописців, які зобразили на полотні вигадані Пасеком події, був відомий французький живописець-графік Теодор Жерико (1791–1824). Йому належить полотно «Мазепа. Переправа вплав через Дніпро». У той же час побачила світ картина іншого, не менш відомого художника Ежена Делакруа (1798–1863) з аналогічною назвою. Ознайомившись із цими роботами, свою версію історії страждань молодого юнака подав і відомий французький художник-баталіст Орас Верне (1789–1863), який написав аж п’ять картин: «Мазепа і табун диких коней», «Мазепа, переслідуваний вовками» тощо. Справжню славу завдяки українцю здобув Луї Буланже (1806–1867) зі своєю картиною «Кара Мазепи», яка, у свою чергу, надихнула відомого письменника Віктора Гюґо на поему «Мазепа». Гюґо чітко вказав на причину художньої популярності Мазепи у своїй поемі, написавши:
Падеш… ось край… ще раз зібрав ти свої сили,
Встаєш, ти – володар![2]

   Наскільки влучно він описав Мазепу! Хай і думав він про іншу, вигадану історію, але цими рядками влучив у ціль. Мазепа дійсно падав, і не раз, та все ж знаходив сили встати й досягнув свого. Навряд чи Ян Пасек думав, пишучи свій твір, який мав нашкодити українцю, що власними руками робить невмирущу славу йому.
   Далі затишшя… Причиною цього стало одруження із Ганною Фридрикевич. Як згадувалось вище, вона була старшою за нього, мала дітей і, скоріш за все, це був шлюб з розрахунку. Та за час їхнього спільного життя ми не знаходимо жодного натяку на інтрижки та зради чоловіка. Мазепа був людиною честі і зраджувати дружину не хотів. Померла вона 1702 року. Після цього в Мазепи трапились два романи. Перший, до кінця не з’ясований, із польською шляхтянкою княгинею Анною Дольською.
   Княгиня Анна була дочкою львівського стольника Кшиштофа Ходоровського та Катажини Яблоновської і народилась в Галичині близько 1663 року. Була двічі заміжня. Першим її чоловіком був свояк Яреми Вишневецького Константин, від якого вона отримала великий фінансовий спадок і трьох дітей. Другим чоловіком став Ян-Карл Дольський, який був литовським маршáлком. Завдяки його зв’язкам княгиня Анна стала доволі впливовою особою в королівському палаці Варшави. Та її сімейне щастя довго не тривало, і в тридцять років вона вже вдруге стала вдовою, хоч і з великим статком та силою впливу в політиці. Овдовівши, вона скерувала свою увагу на синів, один з яких – Януш – став краківським воєводою, а другий – Михайло – великим литовським гетьманом. Із цим сімейством добре знався Мазепа, який був, незважаючи на належність до іншої конфесії, хрещеним батьком дочки Януша.
   Загалом княгиня Анна відігравала велику роль в політиці Речі Посполитої, особливо в буремні часи першої половини XVIII ст., коли королем став Станіслав Лещинський – союзник Карла ХІІ, якому вона доводилась тіткою. Про характер стосунків між гетьманом і княгинею судити важко. Свідчення про їхню любов випливали здебільшого з чуток, люди тоді поговорювали про те, що Мазепа та Анна ось-ось мали оголосити про заручини (гетьману було вже за шістдесят), та цього не сталося.
   Вони активно листувались. Листування не збереглось, бо велось таємно, і зміст листів відомий був лише їм двом і частково Пилипові Орлику, який був головним довіреним гетьмана. Згодом, на еміграції, сам Орлик висловлював припущення, що думка про розрив з Москвою зародилась в голові старого гетьмана саме під час зустрічі з княгинею в Білій Криниці. Чи так це було, чи ні – судити важко, достеменно відомо, що Анна зіграла ключову роль у відносинах гетьмана з антимосковською коаліцією Карла ХІІ – Станіслава Лещинського. Саме завдяки цьому листуванню майбутні союзники дійшли згоди й полтавська авантюра стала реальністю. Були вони закохані чи ні – достовірно невідомо, та, як то кажуть, не буває диму без вогню. Документальних свідчень про це немає (окрім даних з допиту племінника Мазепи Андрія Войнаровського, який сказав, що княгиня обіцяла вийти заміж за його дядька), але є вони про інші стосунки…
   Стараннями українських письменників, зокрема Богдана Лепкого, до нас дійшла історія кохання гетьмана до своєї… похресниці. Похресницю звали Мотря Кочубеївна, вона була дочкою генерального судді Василя Кочубея. Народилась на Полтавщині в 1688 році. Уперше побачила гетьмана в родинному маєтку Ковалівці в шістнадцятирічному віці, і вже тоді між ними пробігла іскра почуттів. Та на заваді їхньому можливому щастю став не тільки юний вік дівчини, але й той факт, що Іван був хрещеним батьком своєї коханої. Та, перш ніж осудити Мазепу, треба врахувати одну вагому річ: почуття немолодого чоловіка були взаємними. Збереглись кілька листів закоханих, які будуть наведені нижче.
   Стосунки цих двох розвивались бурхливо й тяжко. За два роки по смерті дружини Мазепа посватався до Кочубеївни. Батьки відповіли категоричною відмовою. Їх можна зрозуміти: Мазепа аж ніяк не годився на роль чоловіка такої молодої дівчини, та й їхнє власне ставлення до нього було вкрай негативне. Василь Леонтійович (батько Мотрі) все ще не міг змиритись із тим, що після Коломацької ради гетьманська булава дісталась не йому, представникові знатного козацького роду, а малозначному на той час Мазепі. А тут він ще й сватається до дочки Кочубея, накликаючи на того ганьбу. Певно, саме це сватання стало останньою краплиною, яка змусила його вдатися до давнього й випробуваного засобу зміщення гетьманів – доносу царю. Правда, цього разу донос, написаний у співавторстві з полтавським полковником Іваном Іскрою, не досяг мети. Змовники, які намагались донести Петру І інформацію про зносини гетьмана з польським королем Станіславом Лещинським (а відтак і з Карлом ХІІ), не врахували тої ваги, яку мав старий гетьман в очах царя. Їхньому доносу не повірили, і за царським указом Іскра був страчений разом з Кочубеєм. Згодом, після того, як виявилось, що вони казали правду, їх обох реабілітували, та, як відомо, життя вбитому не повернеш. Однак до цього доносу було ще кілька років, а поки за наполяганням матері Любові Кочубей юну Мотрю відправили до монастиря. Та дівчина виявилась хитрішою і по дорозі втекла до Мазепи. Сміливий крок, як на шістнадцять років, заради кохання до пристаркуватого гетьмана!
   На жаль, не завжди почуттів достатньо для щастя. Іван розумів, чим може обернутись такий хід подій, і відправив дівчину назад до батьків. Розпочалось листування закоханих, яке тривало аж до одруження Мотрі з Іваном Чуйкевичем. Листувались таємно, через довірених слуг Мотрі та Мазепи. Через них же Мотря Кочубеївна одержала від гетьмана на знак уваги цінні подарунки – діамантову каблучку і книжечку. Взамін юна кохана гетьмана передала пасмо свого волосся, намисто з шиї та свою нічну сорочку – у середньовічній Європі такі знаки уваги з боку дами були досить поширені.
   Після страти батька Мотря разом з чоловіком залишилась на боці Мазепи й потрапила в полон до московських військ. Завдяки родинним зв’язкам з Василем Кочубеєм подружжя не стратили, а тільки вислали до Сибіру, після повернення звідки Мотря доживала свого віку у Вознесенському жіночому монастирі під Полтавою. Ось так і закінчилась історія палкого кохання між похресницею і хрещеним батьком.

Вибрані листи з листування Мотрі Кочубей та Івана Мазепи

   Тяжко засумував я, почувши, що катиця не перестала Вашу милість мучити, як це і вчора те вчинила; я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити; то моя біда, що з Вашою милістю слушного не маю ж часу про все переговорити; більш од жалю не можу писати, тільки те: коли щось станеться, а поки живий буду, тебе сердечно любити і зичити всього добра не перестану, і повторно пишу – не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам.

   Моє сердечне кохання!
   Бачу, що Ваша милість у всьому відмінилася своєю любов’ю колишньою до мене – як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш, будеш того жалувати, пригадай тілько слова свої, які дала мені клятвою в той час, коли виходила од мене з покою мурованого, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю, що «хоч сяк, хоть так буде; а любо» межи нами не одміниться.

   Моє серденько!
   Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає!
   Знав би я, як над ворогами помститися; тільки ти мені руки зв’язала; я з великою сердечною тоскницею жду од Вашої милості відомості, в якім ділі, сама добре знаєш; прошу вельми тоді: учини мені скору відповідь на сеє моє писання, моє серденько.

   Моя сердечна коханая, наймильшая, найлюб’язніша Мотроненько!
   Вперед смерті на себе сподіваюся, ніж такої в серці Вашому одміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу; спомни на свої рученьки, котрії мені не наоднократ давала, що мене (хоч будеш за мною, хоч не будеш) до смерті любити обіцяла.
   Спомни на останок люб’язну нашу бесіду, коли ти бувала в мене в покої: нехай Бог неправдивого карає, а я – хоч любиш, хоч не любиш мене, – до смерті тебе, згідно слова свого, любити і сердечно кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу і вельми, моє серденько, в будь-який спосіб побачся зі мною; що маю з Вашою милістю далі чинити, бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, конечно відомсту учиню, а яку, сама побачиш.
   Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, бо тебе не оглядають.

   Моя сердечна кохана Мотронько!
   Поклон мій віддаю Вашій милості, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій милості гостинця книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім, дасть Бог, з ліпшим привітаю, а за тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі членики тільця твого біленького, моя любенько коханая.

На службі Самойловича

   У тридцять чотири роки життя для Мазепи знову починалося спочатку. Тепер уже на лівому березі. Для утримання сім’ї йому було надано хутір Малий Самбор у Прилуцькому полку. Життя на Лівобережжі на початку нової кар’єри не було легким. Фінансове становище родини Івана було настільки поганим, що навіть для обробляння землі довелось об’єднуватись із багатшим сусідою. Залишивши дружину на господарстві, сам Мазепа поїхав до гетьманського двору для виконання доручень. А їх було багато… Щоб зрозуміти суть подій та становища, в якому опинився наш герой, варто хоч би коротко поглянути на його середовище. Гетьман «обох берегів» (номінально) Іван Самойлович отримав булаву як кандидат, який був вигідний старшині. Будучи сином священика, він до кінця свого гетьманування вів майже безперестанну боротьбу проти родової козацької верхівки, що розглядала його як своєрідного, кажучи сучасною мовою, «технічного кандидата», який задовольняв усі сторони: і старшину, і московську владу. Старшина, яка оточувала гетьмана і з якої фактично при зміщенні попередника він і обирався, являла собою родинне переплетення кількох десятків прізвищ, достатньо багатих і впливових на Лівобережжі. Тут вона дивним, хоч і природнім чином наслідувала своїх попередників – польську шляхту, яку вони або їхні батьки вигнали із цих земель під час повстання Хмельницького. Фактично після утворення Гетьманщини на місце колишніх польських поміщиків-шляхтичів прийшла нова еліта, яка тільки формувалась – козацькі полковники та інші військово-адміністративні чини. Усвідомивши своє значення для держави, що потребувала структурної соціальної вертикалі, і отримавши виховання в польському (а відтак в європейському) дусі, вони пішли торованим шляхом – шляхом боротьби за свій авторитет і владу. Можна навіть сказати, що ця старшина та її амбіції зіграли чи не ключову роль в постанні Руїни в Україні. Маючи достатню економічну та політичну владу, члени старшини прямо втручались в державні справи й завдяки практиці доносів створювали хаос у функціонуванні держави.
   Заради справедливості варто сказати, що свій гонор старшина мала, і саме уявлення про своє значення та окремішність на своїй території змушувало старшину на чолі з гетьманами поставати проти того чи іншого сюзерена, коли їхні права обмежувались. Цей пункт є принципово важливим для розуміння подальшого розвитку подій, зокрема і майбутнього вчинку Мазепи.
   Кілька слів про оточення, в якому опинився наш герой. Потрапивши до двору гетьмана, Іван «познайомився» з лівобережною старшиною, яка являла собою своєрідну піраміду, на чолі якої стояв Леонтій Полуботок – переяславський полковник. Далі йшли Василь Дунін-Борковський – генеральний обозний, чернігівський полковник Яків Лизогуб, полтавський полковник Федір Жученко (який доводився тестем Василю Кочубею) та низка інших. З ними всіма, окрім Лизогуба, згодом зустрінеться наш герой, вже в ролі гетьмана, як з опонентами. Були на Лівобережжі й колишні дорошенківці, з якими теж склались різні стосунки. Наприклад, із генеральним суддею (ним він був у Дорошенка) Михайлом Вуяховичем у Мазепи були досить добрі відносини, і надалі він підтримував Мазепу. А от інший дорошенківець, Василь Кочубей, став найбільшим його ворогом аж до кінця своїх днів.
   Урешті Іван Мазепа опинився в практично цілком неприязному оточенні, типово шляхетському за поведінкою та економічним статусом. Шляхетського роду та багатства Мазепі бракувало, тому покладатись йому довелось хіба що на себе і свій талан. І він його не зрадив.
   Знаючи можливості Мазепи та маючи особливу прихильність до нього, Самойлович робить його наближеною особою і доручає різні дипломатичні завдання. (Обоє вони вчились у Києво-Могилянській академії, були прихильниками ідеї об’єднаної України та походили з незнатних родів.) Уже 1676 року, за півроку після його «появи» на Лівобережжі, головним пунктом призначення його поїздок стає Москва. Ці поїздки виявились дуже корисними для самого Мазепи та його кар’єри. Він привіз до Москви відомості про калмицько-татарські відносини. За його відомостями, татари мали у калмицькому оточенні свою людину – Юсупа Мурзу, який відраджував їх воювати з татарами. Оскільки московський уряд вже багато років використовував калмиків як противагу татарам для безпеки свого кордону, ця інформація була надважливою для московитів. Очевидно, що таку інформацію могла добути лише людина, яка мала зв’язки в татарському середовищі і знала татарську мову, а Іван не раз бував з візитами у хана. Тому значення Мазепи, а відтак і його кар’єра, стрімко пішли вгору.
   Уже наступного року в чині «знатного військового товариша» Мазепа знову вирушає до Москви – тепер вже для пояснення причин розправи Самойловича над кількома членами своєї опозиції (зокрема над ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем, одним з авторів доносу до Москви на Самойловича. Прикметно, що за непевності гетьман відряджає саме Мазепу, котрий встиг завоювати славу доброго дипломата, який буквально «зачаровує» співрозмовників своїми манерами.
   Того ж року Мазепа бере участь в так званих Чигиринських походах, в ході яких його попередній сюзерен Дорошенко склав клейноди й відбув на заслання до Вятки, а згодом знову перебрався до Підмосков’я, де одружився з Агафією Єропкіною, представницею тамтешнього боярства. За іронією долі його правнучка, Наталія Гончарова, стане дружиною Олександра Пушкіна, який свого часу напише поему про Мазепу…
   Під час походів Мазепа познайомився з Василем Голіциним – персоною, котра зіграла чи не найважливішу роль в його житті. Голіцин, людина вельми освічена, прозахідних настроїв, одразу помітив інтелект та знання Мазепи, який вільно володів кількома європейськими мовами. Пройде зовсім небагато часу, і це знайомство круто розверне життя обох…
   Далі майже щороку, а подеколи й кілька разів на рік, герой нашої оповіді їздив із різними дипломатичними дорученнями до Москви, здебільшого зі звістками про очікувані набіги татар та пропозиціями щодо оборони від них.
   Як і за часів Дорошенка, Мазепа не одразу отримав високий чин, хоч і вправно виконував обов’язки деяких генеральних старшин, які не користувалися довірою Самойловича. Свій офіційний чин осавула він одержав аж 1682 року, коли Леонтій Полуботок був підвищений до генерального осавула. Але ці чини фактично й не були потрібними йому. Він користувався цілковитою довірою гетьмана і був у курсі всієї політики уряду. Ба більше, мав певний вплив на цю політику, особливо в 1680-х роках, коли на обрії з’явились так звані Кримські походи.
   Мазепа мав неабиякий хист до дипломатії та відчуття моменту. Жодна з поїздок до Москви не була даремною. У 1679 році Самойлович відряджає його до Малоросійського приказу, щоб він «просив військ для захисту Києва». Перемовини велись безпосередньо з керівником приказу Ларіоном Івановим, і на них Мазепа виявив глибоке знання ситуації в регіоні й навіть внутрішньополітичних розстановок в самій Москві. Згідно збереженого тексту перемовин, посланець Самойловича дозволив собі кілька різких випадів в бік московських бояр, які керували військовими діями під час Чигиринських походів, натякнувши на те, що кожен з них, прагнучи керувати діями одноосібно, лише вносить даремний «галас» та хаос у військо. Окрім участі в цій розмові, за два місяці перебування у столиці Московської держави Мазепа познайомився ще й з думним дяком Василем Григоровичем Семеновим, який був головою Розрядного приказу. Тобто фактично завдяки своїм частим візитам до Москви Мазепа розширював коло знайомств, що в подальшому зіграло йому на руку не раз.
   Узимку 1680 року він знову їде за дорученням гетьмана до Москви із завданням домогтись поширення влади останнього на Слобожанщину, куди прямувало українське населення, зігнане з правого берега, та Москва категорично відмовила в цій справі.
   27 квітня 1682 року помер цар Федір Олексійович. Наслідком цього став початок стрілецьких бунтів, в ході яких були закатовані Ларіон Іванов, Григорій Ромодановський та низка інших ключових постатей «старої Московії», що їх особисто знав Мазепа. Московське царство на деякий час поринуло в політичний хаос.
   Слабкість центральної влади Самойлович сприйняв як можливість посилити свою владу, домігшись призначення свого зятя Федіра Шереметьєва київським воєводою. Далі Самойлович припустився значної, як на політика такого рангу, помилки. Він втратив почуття міри, маючи значні статки, перестав зважати на настрої старшини та суспільства, поводився мало не як повноправний правитель Гетьманщини. Яскравим прикладом стала золота карета, куплена у Гданську, в якій його діти роз’їжджали Україною. Така поведінка згодом дорого йому обійшлася…
   Відчувши нестабільність у Московській державі, активізувались і поляки. Ян ІІІ Собєський з надією відірвати Лівобережжя від Московщини й повернути Речі Посполитій посилає до Гетьманщини В. Іскрицького, який мав провести переговори щодо повернення лівобережного козацтва на польський бік. Характерно, що в списку осіб, з якими мав провести зустрічі Іскрицький, згадується і Мазепа. У спільній розмові вони згадували молодість, коли Іван ще служив польській короні. Іскрицький намагався навернути його на думку, що краще повернутись до старих дідичних вольностей, за котрих він народився та жив, ніж бути під московською, чужою владою.
   Можливо, такі аргументи здаватимуться на перший погляд дивними, та на той час вони мали сенс. Справа в тому, що неприйняття московського світу було широко розповсюджене в Гетьманщині. Парадоксально, але навіть католик-лях був ментально набагато ближчим до козацтва та українського поспільства, ніж одновірний московит. Фактично ще з часів Хмельниччини, коли постало питання про союзництво з Московським царством, чи не єдиною спільною точкою опори сторін було православ’я, і то українське духовенство дуже довго опиралося перепідпорядкуванню Московському патріархату. Якщо поглянути на документи тих часів, можна дійти цікавого, хоч і трохи скандального, як на теперішній час, висновку: правобережне духовенство, залишене сам на сам з католицизмом, було змушене прийняти унію (наприклад, Львівська єпархія), а лівобережне через сильний опір із часом було зломлене та підпорядкувалось Московському патріархату. Тому апеляція до повернення в стару ментальну «орбіту» мала своє підґрунтя. Та надії польського короля виявились марними. Мазепа знав, що таке вірність, і вірою й правдою служив Самойловичу. До того ж у нього не було причин змінювати протекцію.
   Поїздки до Москви не завжди були безпечними. Так, наприклад, 19 березня 1683 року під час чергової поїздки на Мазепу було здійснено напад. У документі, який свого часу знайшов історик Ю. Мицик, читаємо: «У цих днях Івана Мазепу, осавула війська гетьмана запорозького сіверського, котрий приїздили з дарунками до царів їх милостей, приносячи гетьманську дочку з зятем Шереметом (Шереметьєвим – авт.), а сина визволяючи з закладу, коли він їхав уночі з учти від одного боярина, слуги князя Троякурова, кілька разів рубнули в голову і в руку. За це їх було бито батогами, а за сина дворецького, відкуповуючи від шибениці, заплатили півчверті тисячі рублів».
   Окрім дипломатичних поїздок Мазепа виконував і суто приватні доручення гетьмана. Так, у березні 1685 року він відвідував дочку гетьмана Параску, видану заміж за київського воєводу, боярина Федора Шереметьєва, яка через два дні після його відвідин померла. Мазепі довелось організовувати її похорон в Михайлівському монастирі. Про це згадує російський офіцер шотландського походження Патрик Ґордон: «Мазепа сказав зі свого боку духовенству, що його світлість гетьман не забуде святого місця і винагородить їх за їхні труди».
   Та на цьому неприємні місії осавула не завершились. Самойлович вирішив повернути все, що подарував зятю й дочці на весілля. І доручив цю справу саме Мазепі. Як писав той же Ґордон: «5-го числа Мазепа і бунчужний були прислані гетьманом у Київ, щоб, згідно з царським наказом, отримати дорогоцінні коштовності, гроші, одяг та інші речі, які гетьман дав своїй дочці при її вступі у шлюб. Вони пред’явили великий список грошам, які гетьман в різний час посилав своєму зятю, і в тому числі навіть ті, які призначалися для війська, що склало 7714 рублів».
   Крім того, Мазепа був змушений докластись до ще однієї абсолютно неприємної місії – виборів митрополита. Самойлович був достатньо корисливою і владною людиною; перебуваючи під протекторатом царів, він все ж шукав нагоди зміцнити свою владу у всіх сферах, і коли з’явилась можливість поставити свою людину ще й на релігійну посаду, він нею скористався. Ідеальною кандидатурою був Гедеон Святополк-Четвертинський, який погодився стати слухняним знаряддям у справі переведення Київської митрополії з юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського.
   На вибори не прибуло багато церковних ієрархів, що робило цю елекцію недійсною, але за «наполегливих вимог депутатів гетьмана», як напише згодом у своєму щоденнику П. Ґордон, вибори відбулись. І скільки б не писав згодом гетьман до Василя Голіцина із запевненнями, що не давав вказівок своїм посланцям, заперечити факт прямого свого втручання він не міг. Адже в такій важливій справі без вказівки свого керівника ні Мазепа, ні інші полковники, які прибули з ним на вибори, впливати на хід подій не наважились би. До цього варто додати, що свого неприхильного ставлення до митрополита Мазепа не позбувся, навіть коли вже був гетьманом.
   Хід подальших подій визначила зовнішня політика. Князь Василь Голіцин, будучи людиною вельми освіченою й прозахідною, почав проводити політику внутрішніх реформ та орієнтації на Європу. Одним з важливих її пунктів стало входження Московської держави до так званої Священної ліги, головним ворогом якої була Оттоманська Порта (Туреччина). Така політика означала пряму конфронтацію з Кримським ханством, а це, у свою чергу, не відповідало інтересам України. Прелюдією до цього став Вічний мир між Московією та Річчю Посполитою, який фактично закріпив роздільність України й поставив хрест на досягненнях Хмельницького. Маючи амбіції гетьмана «обох берегів», Самойлович відрядив до Голіцина Мазепу. Той мав переконати царського фаворита, який визначав політику держави, у недоцільності даної угоди. А у випадку, якщо рішення стосовно неї ухвалено, запропонувати низку додаткових положень про статус Запорізької Січі як такої, що мала підпорядковуватись царю (а за фактом гетьману), та суто релігійне положення, за яким не мали переслідувати православних Правобережжя.
   Однак головною проблемою, яку приніс власне Вічний мир, стала ініціатива Польщі стосовно московських походів до Криму. При опорі цій ідеї Мазепа знову проявив себе чудовим стратегом і знавцем ситуації в регіоні. У своїх аргументах він виходив з дуже простої логіки: подолати кочовиків одним ударом буде практично неможливо, а тактика захоплення фортець по дорозі на півострів є неефективною, оскільки через нестачу продовольства в регіоні утримати їх буде неможливо. Більше того, татари отримають чудовий шанс атакувати власне московські землі. Мазепу не послухали, і дарма, згодом всі його перестороги справдились із феноменальною точністю.
   Самойлович ще не раз опирався ідеям Голіцина, котрий розглядав Гетьманщину як засіб здійснення своїх планів і мав образу на гетьмана за те, що той підтримав колись Ромодановського в суперечці з ним та не підтримав його власні плани. Того ж року він сам відмовився посилати своїх послів для переговорів із поляками. У приватній розмові з думним дяком Українцевим взагалі прямим текстом сказав, що «Криму ніякими методами не завоюєш і не втримаєш».
   Наступного року до Москви вирушив вже Кочубей з проханням до царів домагатись збереження за ними прав на Правобережжя, на що кремлівський уряд відповів відмовою, мотивуючи тим, що це порушить перемир’я з Річчю Посполитою. Самойлович не здавався й за рік відрядив Мазепу зі своїм сином Григорієм переговорити з «потрібними людьми», щоб не допустити розв’язання війни з Кримом та домогтись закріплення Правобережжя за Польщею. Та ця таємна місія знову зазнала поразки. Погляд уряду залежав від погляду Голіцина, який його і уособлював, а він дивився на південь, на Крим. Голіцин знав про опозицію з боку Самойловича. Це йому категорично не подобалось. За цю опозицію згодом і поплатився козацький гетьман…
   Період Самойловича став для Мазепи своєрідною школою великої політики, інтриг та боротьби, що зробили з нього людину, яка не довіряла практично нікому та вміла вести свою гру так, як цього не вмів жоден інший. Чи можна його за це засуджувати? Сказати, що він був хитрим і підлим? Уявіть себе політиком в середовищі недовіри й сили-силенної доносів, які могли вартувати життя, чи змогли б ви бути чесним і відкритим з іншими? Мабуть, і Мазепа не міг. Та головні перипетії його долі тільки починались…

На шляху до булави

   «У політиці немає друзів, є ситуативні союзники» – ця нехитра істина справджувалась не раз у світовій історії, справдилась не раз і не два в українській. Укладений 1686 року Вічний мир передбачав оборонно-наступальний союз проти Кримського ханства та Туреччини. Похід російських військ на Крим був запланований на наступний, 1687 рік. Навесні 1687 року московське військо, яке налічувало до 100 тисяч солдат, вирушило в похід, біля річки Самари його зустрів гетьман Самойлович зі своїми 50 тисячами козаків. Був у поході й Мазепа. Верховне командування взяв на себе сам ініціатор походу – князь Василь Голіцин.
   Іще не розпочавшись, похід був приречений на провал. Окрім суто організаційних промахів, найбільшою помилкою був час, котрий обрали для походу. Замість того щоб виступити рано навесні, московське військо вирушило в похід у травні, коли степова спека була доволі сильною. Розрахунок Голіцина зустріти татарське військо в степу і таким чином поставити хана перед фактом повної поразки не здійснився. Головне татарське військо, на чолі з Селім-Гіреєм, стало біля Перекопу в очікуванні ворога. Однак татарам не судилось його побачити. Використавши спекотну пору, татари підпалили степ. Московсько-українські війська опинились у страшній скруті: пожежа виснажувала солдатів, фуражу для коней не вистачало, і вони почали масово гинути. Військо Голіцина дійшло тільки до річки Карачекрак, що всього лиш за двадцять кілометрів від Січі, і змушене було зупинитись. Загальне невдоволення, яке поширилось військом, доповнилось, як це завжди буває, чутками. Згадуваний нами Патрик Ґордон з цього приводу писав у своєму щоденнику: «Розповсюдилась чутка, що козаки з наказу чи в усякому разі з гетьманського дозволу самі запалили степи з метою перешкодити московитам вторгнутись у Крим». У цієї чутки була логічна підстава, старшина і сам гетьман не раз протестували проти походу, який загрожував Гетьманщині. Справа в тому, що, доки існувала кримська загроза, московський уряд мав нагальну потребу в Гетьманщині та Запорізькій Січі, як своєрідному щиті від загрози. А оскільки Кремль потребував козаків, вони могли утримувати своєрідний статус-кво щодо своїх прав та вольностей. Значення Криму яскраво виявилось через кількадесят років, коли після завоювання півострова потреба в Січі та козацькій державі відпала й обидві формації були ліквідовані. Додав хмизу до багаття сам гетьман, який неприховано радів з того, що його прогнози справдились і московитам не вдалось досягти мети. Голіцин у безвихідному становищі змушений був наказати війську повернути назад.
   Перший Кримський похід, який багато хто з істориків, особливо російських, називає «першим вагомим успіхом Москви на півдні», завершився фактично поразкою. Усвідомлюючи, що ця поразка може дорого йому коштувати, Голіцин почав шукати винних. Очевидно, що вибір його спіткав козацького гетьмана. Причин було кілька.
   Першою була особистісна: Самойлович, як ми вже згадували, повсякчас виступав проти ідей князя, що тому категорично не подобалось. Голіцин давно «скоса поглядав» на гетьмана, та можливості поквитатись не було.

   Жан-Мартин Берніґерот. Верховний військовий вождь запорізьких козаків Іван Мазепа. Німецька гравюра першої половини XVIII ст.

   По-друге, всі знали позицію козацького зверхника щодо кримської авантюри, одначе тільки зараз його слова перетворились на конкретні дії. Точніше, бездію. Власне московські чини часто писали у звітах, що гетьман нічого не зробив, щоб попередити пожежу, не виставляв дозорних в степу, повсякчас підмовляв бояр повертати назад, ще й спалив просто під носом московської армії сім мостів через річку Самару, якими вояки мали переправлятись. (До речі, в провалі голіцинського походу були переконані й самі бояри Московської держави: напри-клад, князь Борис Долгоруков і князь Юрій Щербатов, ще не вирушивши в похід, одягли жалобу на знак майбутньої поразки. Низка інших дворян, які прагнули пониження князя Василя, щиро бажали поразки йому.) Цілком можливо, що це була звичайнісінька неузгодженість, адже в той час зв’язок тримали через гінців і, щоб доставити ту чи іншу новину з одного пункту в інший, потрібен був певний час.
   Голіцин вирішив вийти з ганебної для себе ситуації, звернувши всю провину за невдалий похід на козацького зверхника. І цією обставиною швидко скористалась невдоволена поведінкою гетьмана старшина, яка бажала правити в Україні.
   Старшинська верхівка на річці Кильчені написала «доношеніє» (фактично донос) на свого зверхника. У ньому старшина скаржилась на «самовладіє» гетьмана та низку інших фактів, які зачіпали внутрішньостанові інтереси старшини. Традиційно в літературі трапляється цілком логічна, на перший погляд, думка, мовляв, якщо Мазепа став гетьманом, значить, він і організував скинення свого попередника, заплативши хабара Голіцину за призначення його на вакантну посаду. Однак, якщо поміркувати глибше, у цьому можна засумніватись. Після доносу був складений документ, в якому Самойловича прямо звинувачували у зраді. Цей документ був підписаний кількома членами старшини. Першим свій підпис під фактичним вироком поставив генеральний обозний Василь Борковський. У нього були свої порахунки з гетьманом, який дав йому номінально важливу посаду і при цьому фактично усунув його від управління, що, безумовно, ображало його честолюбство. Та це була не єдина причина, чому він зважився на такий крок. Пізніше на Коломацькій раді, коли постало питання про наступника, частина козацтва почала вигукувати його ім’я, хоча згодом стихла. Очевидно, Леонтій Неплюєв, якому Голіцин доручив вийти на контакт з опозиційною старшиною, міг обіцяти йому посаду гетьмана у випадку, якщо той погодиться стати співучасником скинення ненависного йому гетьмана. Його ж персону, скоріш за все, підтримувала й козацька старшина, для якої вона була більш ніж компромісною.
   Свою роль в організації скинення свого зверхника зіграв й Василь Кочубей, який напередодні ради під Коломаком доповів Голіцину і Неплюєву, що їхні накази цілком виконані. Та найактивнішу роль відіграв Родіон (Райча) Дмитрашко, який, будучи на різних посадах та беручи участь у змові проти Многогрішного, зарекомендував себе як вірного прихильника Москви. Очевидно, що Самойлович знав долю свого попередника та остерігався настільки впливового і амбітного суперника, тому й відсторонив його від полковницького уряду. Дмитрашко цього не забув. У 1676 та 1682 роках він бере найактивнішу участь в заколотах проти Самойловича, двічі невдало, хоч і двічі він був помилуваний за свою участь. Свої образи мали й інші видні діячі, зокрема Яків Лизогуб, який на Правобережжі дослужився до чину генерального осавула і кілька разів виконував роль наказного гетьмана, після переходу на Лівобережжя не отримав ніякої нагороди та посади. Фактично майже вся старшина Самойловича мала на нього якісь образи, часто це було незадоволення станових інтересів та наслідки самодержавної поведінки гетьмана. Чи брав Мазепа участь у написанні цього доносу, а згодом і чолобитної царям? Скоріш за все, ні. У самому тексті чолобитної гетьману закидається те, що він: «Людей старинных войсковых заслуженных… теснит и слова доброго не говорит. А людей мелких, незаслуженных с собою поставливал». Очевидно, що Мазепа був «людиною дрібною», походив з Правобережжя і вислужився не своїм походженням, а своїм талантом, отож не міг бути серед тих, хто писав цей донос. Для нього взагалі скинення гетьмана не було вигідним, оскільки після нього він втрачав усе: статус, привілеї, перспективи кар’єрного зростання. Скоріш за все, як наближена людина керманича, він і про підготовку скинення не знав, хоч під чолобитною є його підпис. Пояснюється це дуже просто: якби він посів іншу позицію, він розділив би долю переможених з усіма її наслідками. Згодом, вже будучи гетьманом, Мазепа писав стосовно скинення свого попередника, що той став жертвою «враждебніх клевет и лживых навітов», хоч погоджувався, що того можна було усунути через стан здоров’я і зверхнє ставлення до старшини. Як би там не було, долю Самойловича було вирішено. Питання було тільки в наступникові.

   Пам’ятний камінь на місці обрання Івана Мазепи гетьманом України. Коломак. 2009

   Поки військо відступало, посланець до царів, які єдині могли усунути гетьмана з посади, вже встиг повернутись. Зустрів він військо на річці Коломак. Там же і пролунав останній акорд історії Самойловича як гетьмана. Як переповідають різні автори з посиланням на безпосередніх учасників подій, гетьман зрозумів, що коїться навколо нього. Відчуваючи безвихідь, зайшов до церкви і всю ніч провів в молитвах, а на ранок до церкви, де він перебував, з’явився один зі старшини зі словами: «Пане гетьмане, тебе требує військо», – і вивів хворого гетьмана назовні. Розпочалася сама процедура розправи, яка мало не завершилась вбивством Самойловича. Його порятував Голіцин.
   Гетьмана відправили на заслання, а на його місце почали обирати нового керманича. Кандидатів було двоє: один усім відомий, інший такий собі сюрприз. Явним був Василь Борковський, про якого ми вже згадували, а от «сюрпризом» став Іван Мазепа. Мазепа дійсно мав деяку підтримку, особливо серед колишніх дорошенківців, та все ж його кандидатура всерйоз не розглядалась, а дарма… Поки йшли дебати щодо кандидатур, в таборі Голіцина на повний хід йшла підготовка нових статей, на яких мав присягнути новий гетьман. Голіцин вирішив використати момент для того, щоб здійснити свій план підпорядкування України. Був складений документ з 22 статей, 14 з яких ми наведемо нижче. За назвою місцевості вони отримали назву «Коломацькі статті». Та перш ніж навести їх, звернемо увагу на самі вибори.
   Голіцин був людиною розумною і хитрою. Він знав про все, що відбувається, як знала це і старшина, однак подав це як обрання згідно козацьких вольностей і звичаїв. Заздалегідь він оточив козацький табір своїм військом, щоб все відбулось за його сценарієм. На загальній Коломацькій раді було подано обидві кандидатури, однією з них був і Мазепа. Старшина не розглядала його як суперника Борковського, тому, коли князь вказав на нього, здивуванню не було меж.
   У історичній літературі ще з ХІХ століття міцно вкоренився міф про те, що нібито Мазепа за своє призначення дав хабара князю. Але давайте трішки поміркуємо. Згідно оповідей, які досі кочують з книжки до книжки, Мазепа дав урядовим міністрам хабара за рекомендацію, при цьому позичив гроші у самого Борковського, які він не дав Голіцину в якості «подяки» за рекомендацію, і, заплативши князю, став гетьманом. Іншими словами, Мазепа підкупив Голіцина за кошти або Борковського, або ж самого Самойловича (адже майно Самойловича було поділене між військовою скарбницею Війська Запорізького та царською казною). Ніби все логічно, однак поставимо таке питання: чи міг звичайний генеральний осавул, наближений скинутого гетьмана, який, за висловом Самійла Величка (автор одного з козацьких літописів), був людиною «бідною та цілковито залежною від гетьмана» дати хабара князю, який фактично керував Московським царством? Очевидно, що ні. Голіцину гроші не були важливі. Гроші ні Борковського, ні Самойловича, які він міг сам повністю конфіскувати, йому не були потрібні. У чому ж тоді причина несподіваного призначення Мазепи?
   Досить згадати, хто такий Голіцин. Будучи людиною освіченою, князь Василь стояв на позиціях самодержавства, за якого автономія України мала зійти до мінімуму, що дозволяло би використовувати її як знаряддя для досягнення власних цілей. Такого стану речей можна було досягти тільки завдяки особі, яка стояла б на чолі Гетьманщини і виконувала волю князя. Голіцин добре знався на старшинських справах і розумів, що фактично єдиним таким кандидатом був саме Мазепа. Мазепа, з яким вони познайомилися ще під час Чигиринських походів, справляв враження освіченої людини, подібних до його поглядів. Але культурної близькості бракувало. Князь знав, що Іван Мазепа є людиною небагатою, до того ж чужаком серед лівобережної старшини, яка відверто його недолюблювала. Це ставило його в залежність від Голіцина, від його волі. Небезпеки того, що він буде вести власну гру, як це намагався робити його попередник Самойлович, не було. Саме тому вибір генералісимуса впав на Івана Мазепу. Передаючи булаву йому до рук, князь розраховував, що він стане слухняним знаряддям в його руках. Своєрідним юридичним оформленням цього підпорядкування мали стати статті договору, на якому присягав Мазепа. Процитуємо цей документ, що складався з 22 пунктів.

Статті договору, на якому присягав Мазепа

   Божею милостию пресветлейших и державнейших государей царей и великих князей Иоанна Алексеевича, Петра Алексеевича все Великия, и Малыя, и Белыя Росии самодержцев и многих государств и земель восточных, и западных, и северных отчичей и дедичей, и наследников, и государей, и обладателей. На челобитие их царского величества подданного Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетмана Ивана Степановича Мазепы и генералной старшины, и всего Войска Запорожского на ниже писанные статьи милостивой указ.
1
   В челобитье ево, гетмана Ивана Степановича и генеральной старшины, и полковников з знатным товариством и всего Войска Запорожского написано, чтоб они, великие государи, пожаловали их, изволили ево, гетмана, с старшиною, и с Войском Запорожским, и со всем народом малоросийским имети в своей государской милости и в призрении как преж сего, так и ныне и впред будущие времена при належаших их правах. И на то повелели им дать свою царского величества милостивую грамоту для посполитого народа.
   И на сие ево челобитье великих государей их царского величества указ:
   «Великие государи их царское величество по своей государской милости ево, подданного своего, Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетмана Ивана Степановича и генералную старшину, и полковников з знатным товарыществом и со всем Войском Запорожским и народом малороссийским изволяют имети в своей государской милости и в призрении и обороне при прежних их стародавных правах и волностях и свою царского величества жалованную милостивую грамоту в подтвержение прежней своей царского величества грамоты дать повелели. В том бы он, гетман, и генералная старшина со всем Войском Запорожским на их государскую премногую милость были надежны».
2
   Чтоб великие государи пожаловали ево, гетмана, и Войско Запорожское, повелели в Малой Росии на заплату охотницкому войску для збору в войсковой скарб денежной казны учинить аренду, чтоб от поборов денежных посполство было свободно.
   И на то челобитье их царского величества указ:
   «Великие государи их царское величество указали ему, подданному своему, во время съезду старшины, и полковников, и знатных войсковых товарыщей в Батурин о празнике Рожества Христова учинить раду и помыслить о той аренде накрепко, не будет ли оная посполитому народу малоросийскому тягостна и прежнему их обыкновению к нарушению. А прежде того съезду разослать по всем городом малоросийским уневерсалы и велеть объявить посполитому народу, чтоб они ему, гетману, объявили и дали о том писма за своими руками, что им путче и сноснее, аренду иметь или поборы давать, да что они, гетман, и старшина, и полковники, и знатное войсковое товарство о том усоветует и из городов посполитой народ объявит, и о том писать ему, гетману, к ним, великим государем».
3
   Чтоб великие государи их царское величество указали и войско охотницкое, конные и пешие полки поставить на особных и уделных местах, на которых бы имело прокормление с общих всего малоросийского посполства запасов, как мирских, так и духовных чинов.
   И великие государи их царское величество указали ему, гетману, те охотные, конные и пешие полки на пристойных местех для обороны от неприятелей поставити, а о зборе на те полки запасов и иных потреб, как с мирских, так и з духовных, учинить по своему разсмотрению, толко усматривая того, что от тех запасных поборов малоросийского посполитого народу какой тягости и излишних убытков не было и не причитали б себе они того во оскорбление.
4
   Покорственно великих государей их царского величества просит, он, гетман изволения, дабы они, великие государи, их царское величество, указали ему, гетману, всех полков казаком учинить смотр и перепись и поставити то намерение крепко, кто казак, и тот бы не отходил в посполитую роспись, а мужик бы не писался в казаки.
   И великие государи, их царское величество, указали ему, гетману, о розборе казаков, и чтоб всякой в своем чину и должности в Малой Росии пребывал, помышляя о том с старшиною, и с полковниками накрепко учинить по своему ж разсмотрению, однакож усматривая того, чтоб в казаках и в посполитном народе тягости и сумнения какова за то не было.
   

notes

Примечания

1

2

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →