Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

Самое древнее ныне растущее дерево – это гинко

Еще   [X]

 0 

Далекий простір (Мельник Ярослав)

Той день, коли Габр уперше побачив небо, змінив усе його життя… У світі, заселеному незрячими, влада належить таємничій касті, але про це ніхто навіть не здогадується. Хто вони, ці «вищі люди», що правлять світом? Коли Габр починає бачити, його мають за божевільного. Кохана відправляє його до Міністерства контролю, яке вилікує його від «галюцинацій». Однак боротьба за істину лише починається…

Год издания: 2013

Цена: 90 руб.



С книгой «Далекий простір» также читают:

Предпросмотр книги «Далекий простір»

Далекий простір

   Той день, коли Габр уперше побачив небо, змінив усе його життя… У світі, заселеному незрячими, влада належить таємничій касті, але про це ніхто навіть не здогадується. Хто вони, ці «вищі люди», що правлять світом? Коли Габр починає бачити, його мають за божевільного. Кохана відправляє його до Міністерства контролю, яке вилікує його від «галюцинацій». Однак боротьба за істину лише починається…


Ярослав Мельник Далекий простір

   Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
   2013

   © Мельник Я., 2013
   © DepositPhotos.com / Michele Piacquadio, Andrejs Pidjass, Mariusz Patrzyk, Dimitris Kolyris, обкладинка, 2013
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

   ISBN 978-966-14-6040-8 (fb2)

   Жодну з частин даного видання
   не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
   без письмового дозволу видавництва

   Електронна версія створена за виданням:

   Мельник Я.
   М48 Далекий простір: роман / Ярослав Мельник; передм. М. Матіос. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 288 с.: іл.
   ISBN 978-966-14-5684-5

   Той день, коли Габр уперше побачив небо, змінив усе його життя… У світі, заселеному незрячими, влада належить таємничій касті, але про це ніхто навіть не здогадується. Хто вони, ці «вищі люди», що правлять світом? Коли Габр починає бачити, його мають за божевільного. Кохана відправляє його до Міністерства контролю, яке вилікує його від «галюцинацій». Однак боротьба за істину лише починається…
   УДК 821.161.2
   ББК 84.4УКР

   Дизайнер обкладинки Сергій Ткачов
   Колажі Надії Величко

Свобода українського литовця Ярослава Мельника

   На початку інтелектуально й емоційно замулених 80-х рр. минулого століття він зчинив у літературній Україні цунамі, щоб не сказати простіше – рейвах. То був досить дивний і, поза всяким сумнівом, сміливий меседж, як на той ідеологічно похмурий час. Живучи посеред своїх поліських лісів і боліт, відірваний від «принад» столичних багатошарових «тусовок», він «замахнувся»… на метафору в поезії тогочасного покоління українських романтиків.
   Замахнувся – бо заговорив не тодішньою єдиною – езоповою – мовою справжньої літератури, а заговорив словами, приступними для кожного, навіть для того, хто далекий від літературного процесу. Він осмілів так, що його критичні інвективи вилилися майже в ультиматум. Мовляв, читач (читай і розумій: тодішнє суспільство) зараз перебуває в тому критичному стані, що потребує не метафор, а сповідальності. Роз-ка-зу-ва-но-сті, сказати би.
   Можливо, автор теорії «сповідальності» в українській літературі так і залишився б «примітивом» для «эстетствующих» критиків, коли б тодішнє казарменне радянське суспільство не захлинулося у справжній – не поетичній – сповідальності історичних та художніх текстів репресованих, депортованих, замордованих, невинно знеславлених чи поспіхом прощених громадян колишнього СРСР.
   І може, тільки тоді (у всякому разі, мені) стало зрозуміло, про потребу якої сповідальності йшлося для Ярослава Мельника. Для мене стало очевидним, що клич до «сповідальності» у творчості – це був клич до Правди і Знань про самих себе, не відкидаючи при цьому ні метафори, ні образу загалом.
   Суто людська (життєва) історія Я. Мельника, надовго замкнута німим радянським часом, також дає ключ до розуміння отої його упертої наполегливості в дискусії про «сповідальників» і «метафористів». Він дитя батьків-бранців радянського ГУЛАГу, що вже само по собі означало тавро від народження, а отже, необхідність своєрідної метафори для означення всього того, про що не можна тоді було казати вголос чи прочитати у книжках тодішніх літературних генералів. І його письменницький шлях – шлях від українського селища Смига на Рівненщині до паризьких видавництв через литовське громадянство – якнайточніший GPS для будь-якого совісного митця з українським корінням. Незалежно від часу.
   Круто змінивши плин свого життя на гребені переломної доби, Ярослав Мельник не подався у внутрішню еміграцію – силою життєвих обставин він опинився в Литві, а згодом прийшов і в литовську літературу… через литовську мову. Та що там прийшов – увірвався: його перші дві книги «всіх приголомшили, тому що такого серед пишучих до сих пір не було. Хоча книги Я. Мельника повинні були довго чекати своєї години, однак його помічають оцінювачі літератури. Те, що литовська література може похвалитися талантом Я. Мельника і що його книги все частіше презентуються – добра ін’єкція литовській літературі». Це голос із «критичного» цеху літературної Литви.
   Нині Я. Мельник займає свою нішу в ній і є не схожим ні на кого із прибалтійських письменників, незмінно посідаючи топ-місця в сучасній литовській літературі. Критики наголошують, що він запровадив у цій блискучій літературі свій – модерний – напрямок розказування про світ і екзистенційні пошуки людини в цьому світі.
   Його проза – не по-українськи стримана, по-чоловічому небагатослівна, з незвичною для мене енергетикою, незвичними фантасмагоріями, науковоподібною містикою. До того ж у романі «Далекий простір», як стверджують навіть литовські критики, «…нічого литовського нема. Він жахливо космополітичний». Та його містичні, вигадані герої б’ються над тими ж проблемами, які не дають спокою і моїм – таким українським – персонажам. Хто ми? Звідки? Що таке совість? Мораль. Сумнів. Вибір. Бог. Віра…
   Письменник уникає історичних реалій. Географічних назв. Актуальності. А проте під час читання не полишає відчуття неймовірної близькості до отих «незрячих» Мельникових персонажів з «Далекого простору» – тотально контрольованих спецслужбами, зомбованих новітніми технологіями, сто раз одурених нібито принадами глобалізованого світу, який насправді несе в собі величезні загрози й реальні руйнації людському життю та людській душі.
   На перший погляд роман-трилер «Далекий простір» акумулює в собі багатопластову філософію невичерпних питань і нерозв’язаних дилем, пов’язаних з отими вічними – майже проклятими – проблемами Людини і Бога, Совісті і Безчестя, Конформізму і Бунту. Я. Мельник за допомогою вражаючої уяви показує, яким чином цей світ, що перебуває поза нашим зором, відкривається прозрілому. І байдуже, що події в романі відбуваються невідомо де і в якому часі. Насправді – це наш час: час двобою зі Злом, захованим в оболонку прогресу.
   По прочитанні цього роману розумієш, що Сліпий повинен стати Зрячим. Навіть ціною великих і болючих утрат. «Далекий простір» понад усе кличе до свободи кожної живої істоти, до краси, до Бога. І це стосується не лише головного героя, Габра, але й кожного з нас. Вірші у прозі забороненого поета, які супроводжують весь роман, – ніби лейтмотив, що, як у справжній симфонії, виринає знову і знову, здатний викликати в читача сльози й катарсис.
   Ось такі – дещо кострубаті – думки навіяв мені роман-утопія Ярослава Мельника «Далекий простір», який я з великою прихильністю і добрим словом рекомендую українському читачеві.
Марія Матіос
   Присвячую моїм батькам, Наталі та Йосипу, в’язням ГУЛАГу
   …Навколо світло і далечінь, а тут вічна темрява і «близький простір».
Окс Нюрп
   Я, я увірвався у твоє життя, у твоє життя, розумієш? Ким, ким? Не знаю. Увірвався я в твоє життя – теплим дотиком, ось цим обличчям – дивися, найбільше словами. Ще – хвилинною мрією, можливо. Хвилинною мрією – була і минула. Мрією, можливо, ще чимось живу я в тобі. Не знаю.
   Чужих доль сповнене твоє життя, моє життя. Ні, не чужих. Життя людини.
   Живеш ти на цій землі, живу я з тобою, ми всі. Заповнюючи один одного.
   Чому ти живеш у мені, чому? Твої думки про мене, мої думки про тебе, наші думки про багатьох, багато хто думає про нас. Про кожного з нас, про нас разом. Думають багато хто і живуть нами. Ах.
   У цьому житті, на кінчику двадцятого сторіччя.
   Голки тисячоліть, що мчить – куди? Куди?
   Ми, п’яні від швидкості, один в одному, напередодні небуття.

Частина I

Диспансер (І)

   Щоб орієнтуватися, Габр міцно стиснув повіки і рухався, відгукуючись на акустичні датчики диспансеру. Взагалі-то він усе життя, до того жахливого, що сталося з ним, добре орієнтувався в простому просторі. Простий простір складався з поворотів припустимої складності. Як і його однолітки, Габр відчував перешкоду, не доходячи 1 м 30 см. Це був заліковий рівень випускного іспиту. На змаганнях коледжу шостого розряду, який він колись закінчив, він угадав перешкоду, не доходячи 2 м 5 см. Це не був світовий рекорд – 17 м 33 см, – але Габр таки пишався цим своїм досягненням. На відстані півметра він міг визначити загальну форму предмета, а на відстані 20 см – матеріал, із якого був зроблений предмет. Усе це входило в обов’язкову програму коледжів шостого розряду, а Габр був здібним учнем.
   Тепер, однак, він рухався вузьким коридором, звертав то ліворуч, то праворуч, орієнтуючись на акустичні датчики. Вони звали, впливаючи на його тіло, з-за кожного рогу. Диспансер Міністерства контролю був лабіринтовою спорудою шістнадцятого ступеня складності, а в будівлях, складність яких перевищувала простий ступінь, скрізь стояли акустичні датчики Обра.
   Габр рухався повільно, ідучи за ланцюжком сигналів, що передавалися з усіх боків: вони вели його заявленим на пропускному пункті маршрутом прямо у відділ психодіагностики. Йому не потрібно було вслухатися в простір попереду: датчики сповіщали про наближення кожного зустрічного, і Габр заздалегідь звертав до лівої стіни. Він плив по коридорах, повністю відключившись, довірившись силі, що його вела.

   Нарешті шкіру обличчя обдало потужним пучком дельта-випромінювання, і Габр зупинився. Це була мета.
   – Заходьте, – почув він чийсь голос заразом із легким шумом, який супроводжував рух розсувних дверей.
   Через кілька хвилин впевнений авторитетний голос говорив йому:
   – Вам нема чого переживати. Головне, що від вас вимагалося, ви зробили. Лише дільничний контролер міг вам допомогти. Тепер ви в надійних руках, заспокойтеся.
   Габр сидів, поклавши руки на коліна й опустивши голову.
   – І що ж мені робити?
   – Ваше захворювання рідкісне, але відоме медицині. Основне – виконувати вказівки Міністерства контролю. І ви не повинні нікому про це говорити. Ви самі маєте розуміти, що вас чекає в іншому разі. Є хвороби, про які хворі нікому не розповідають.
   Габр уважно слухав.
   – Ваш жах від сприйняття простору – логічний, – продовжував голос. – Галюцинація простору відома психіатрії споконвіку. Більше того, скажу вам відразу, відомі також випадки масового психозу.
   – Але ж простір існує, – сказав Габр.
   – Так, – відповів голос, – близький простір, ви це повинні знати не гірше за мене. Між мною і вами зараз близький простір. І хай би де перебували, ви завжди будете в зоні близького простору. Звідси затишок і відчуття безпеки, властиві людині. Ваші хворі органи почуттів галюцинують те, що медицині відомо під назвою «далекий простір». Це серйозне порушення світосприйняття. Навіть у таких непотрібних, рудиментарних органах, як апендикс, волосяний покрив, іноді відбуваються запальні процеси, і вони починають шкодити тілу й душі людини. Що ж тоді говорити про очі?
   – Очі не є рудиментом, – зауважив Габр.
   – Ви маєте цілковиту рацію, – погодився голос. – Вони завжди служили вмістилищем слізних залоз і тільки. Власне, очі – це дві слізні залози. Але, як вам відомо, і шлунок здатний вимовляти слова, зокрема у черевомовців. Різниця лише в тому, що черевомовлення не травмує психіку, а у вашому випадку їй завдається серйозна шкода, і це спонукало вас добровільно звернутися до нас, чи не так?
   – Так, – підтвердив Габр.
   – Ви маєте зрозуміти, – продовжував переконувати голос, – Державне Об’єднання та його інститути існують уже сімнадцять числень, і весь цей час вони працювали для блага людини. Жах, який ви відчуваєте при галюцинаціях, завдає вам надмірних страждань, чи не так? Ми позбавимо вас цих неприємних станів. Але ви повинні виконати дві наші умови: бездоганно приймати призначені ліки плюс носити пломби на очах до повного одужання.
   – Що таке пломби на очах? – запитав Габр.
   – Це дуже рідкісний і стародавній засіб боротьби з психозом далекого простору. Колись, до винаходу активних мозкових агентів, що пригнічують галюцинаційні центри, це був єдиний засіб порятунку від марення. Суто механічний. Пломби ці вже не одну сотню років лежать у Головному сховищі Третього відділу нашого Міністерства незатребувані, для таких от виняткових випадків, як ваш.
   – Це винятковий випадок? – запитав Габр.
   – Безумовно. У моїй лікарській практиці – перший. Але, чесно кажучи, і від своїх колег я ні про що подібне не чув. Та й у наших газетах не читав. Все, що я вам розповідаю про психоз далеких просторів, – мало кому відома вузькопрофесійна інформація, забута через непотрібність. Але свого часу, готуючи захист дисертації про історичні психози, я провів не одну ніч, вивчаючи в архівах психоз далекого простору. Так що, молодий чоловіче, наша зустріч не випадкова. У Головному Статистичному Управлінні після дзвінка вашого дільничного контролера ледве розшукали мене. Я б навіть сказав, що в цій справі є тільки два професіонали на все Державне Об’єднання: я і такий собі Роджен із мегаполіса в А-квадраті. Тільки він і я можемо зрозуміти, що з вами відбувається, що ви відчуваєте.
   – Спасибі, – Габр підвівся.
   – Ви підвелися? – поцікавився лікар.
   – Так, – відповів Габр.
   – На жаль, пломби ще не надійшли зі сховища, їх там непросто відшукати. Тож зараз ми накладемо на ваші повіки звичайні прокладки, а за тиждень запломбуємо очні отвори на півроку.
   – Півроку? – перепитав Габр.
   – Так, саме стільки необхідно для поступового, безпечного для вашого здоров’я придушення галюцинаційних центрів у мозку.
   – Але хірургічне втручання не знадобиться?
   – Це крайній випадок. Виписаний вам біцефрасол майже не дає збоїв.
   Габр почув, як розсунулися двері і хтось підійшов до нього. Чиїсь делікатні руки наклали на його очі м’які прокладки.
   – Коли будете вмиватися, старайтеся, щоб не потрапила вода, – промовив жіночий голос. – Зазвичай вони добре тримаються.

Професор Мокр (І)

   Габр спустився і вийшов на пішохідну доріжку, вона доставила його до станції закритого експреса. Він чув і відчував, як навколо сновигають люди, не натикаючись, обходячи один одного. На заняттях із орієнтації в коледжі, а потім і в прим-університеті Габр завжди отримував гарні оцінки. Уміння відчувати неживу перешкоду майже за два метри оберталося здатністю відчувати живе тіло за цілих чотири метри. Лише іноді, пробираючись до вагона, він зачіпав плечем чиєсь тіло, що надто квапилося.
   Опустивши в отвір пропускного автомату картку, він відчув, як підлога під ногами поїхала, потім автоматичний голос диктора-орієнтатора вимовив: «Шість-нуль-трис-та-ікс-Габр, ви в салоні закритого експреса». Отримавши картку назад, Габр прислухався і пішов, обходячи якихось людей, на сигнал індикатора, вмонтованого в його крісло.
   Закритий експрес працював у звичайному режимі пневмопоїзда. Габр не любив пневмопоїздів: у них не відчувалося свіжого вітру, який вривається у прочинені згори люки. А нудотний запах квітів, що наповнює салон, здавався йому неприродним. Та сьогодні чомусь хотілося швидше дістатися Мічхока.
   Поштовх – і поїзд полетів по пневмоходу. Поруч сиділа жінка – Габр відчував запах її волосся і шкіри. Вона слухала фільм. Окремі фрази героїв ледь долинали до Габра. Він розгорнув газету і заглибився в читання: пальці швидко ковзали по отворах букв і слів, лише іноді зупиняючись на найцікавіших місцях.

   Професор Мокр зустрів Габра з великою радістю. Виявилося, він не тільки пам’ятав здібного студента, а й стежив за його рідкісними, але значущими публікаціями. Коли вони вийшли на балкон, професор навіть обійняв його за плечі.
   – Ти даремно ходив до Міністерства, – сказав він задумливо.
   – Чому ж? – запитав Габр.
   – Не можна бути таким наївним. Те, що ти мені розповів, не так уже й безневинно.
   – Безневинно? – Габр повернувся до професора. – Хіба я чимось завинив?
   – Бачиш, – промовив Мокр, – вони там, у Міністерстві, ніколи не скажуть тобі в лице, що вони думають про тебе і що планують.
   – Але мені страшно, – сказав Габр. – Я не розумію, що це. Я нібито зникаю. Я рятувався від жаху.
   – Спробуй пояснити.
   – Про це неможливо розповісти. – Габр підставив обличчя вечірньому вітру. – Начебто світ – зовсім інший, ніж був. Усе тремтить, провалюється, все виглядає іншим.
   – Ти чуєш якісь незвичайні звуки, чи що?
   – Це не звуки, зовсім не звуки, я не можу цього пояснити. Я чую, ні, не чую… зовсім інше, жахливе. Коли це сталося вперше, я заціпенів. Ні, це бридко, бридко!
   – Так, тебе важко зрозуміти… Схоже, це якісь особливі почуття, – мовив, подумавши, професор. – Я тебе уважно слухаю вже другу годину. І знаєш, що я тобі скажу? Колись я працював у Секретному Архіві Управління мікробіології. У кожному Управлінні є секретний архів. І чому він секретний, як ти думаєш?
   – Я не знаю.
   – І мені теж це не зрозуміло. Що в нашій з тобою науці може бути секретного? Але я тобі ось про що хочу сказати: ще аспірантом я натрапив там на дивні книги. Я довго думав про ці книги, а потім втомився. Дуже стародавні книги, тисячолітньої давності.
   – Чим же вони дивні? – запитав Габр.
   – Вони порожні, зовсім порожні, там нічого не написано. Тисячі абсолютно порожніх сторінок.
   – І як це розуміти?
   – Я на це питання теж не міг відповісти.
   – Може, це електронне читання?
   – У тім-то й річ, що це не пластини, а звичайний папір, нічим не начинений. Жодних випромінювань. І я тоді подумав: а що, як колись у людини були невідомі нам органи почуттів? Ми просто не можемо мати контакт зі знаками, які, можливо, там є.
   – Нісенітниця, – сказав Габр.
   – Чому ж? Адже ми повинні допускати неймовірне, якщо вважаємо себе вільними. Чому ми маємо обмежувати свою фантазію? Тоді, можливо, те, що ти чуєш навколо своїми слізними залозами, – це і є правда? Ти сприймаєш те, чого не сприймає ніхто.
   – Який жах… – сказав Габр. – Я піду. У вас завжди було дике, парадоксальне мислення, пане професор.
   – Стривай, – притримав його за рукав Мокр. – Я вже старий, а ти молодий. Але чому я більше вірю тобі, ніж ти сам собі?
   – Ви просто не знаєте, що я відчуваю, коли… Ні, ви не зрозумієте… Навіщо мені це, звідки воно звалилося?
   – Стривай, друже. Ще хвилинку. Постарайся все-таки пояснити, що ти відчуваєш.
   – Самотність, – сказав Габр. – Жахливу самотність, жахливу тугу. У мені піднімається якась хвиля незалежно від моєї волі… В мене вривається далекий простір. Я ніби відчужуюся від усіх і від себе. І тоді… в мене слабо проникає звук. Я весь поглинутий іншим, нічого не можу вдіяти.
   – Принаймні, це навряд чи може сподобатися Міністерству. Якщо людина не зосереджена на звуках, що проникають у неї, значить, вона може відволіктися.
   – На що?
   – Я ж не знаю, які там у тебе галюцинації. До тебе можна тоді й не докричатися, в принципі. Якщо ти вийдеш з близького простору – тебе не дістануть: ні Міністерство контролю, ні Державне Об’єднання як таке. Тому те, що далекий простір вважають, як ти кажеш, «психозом», – це не тільки відображення якогось там факту, а ще й у будь-якому випадку вигідно. Вигідно Міністерству.
   – Що ви таке говорите?
   – Хлопчику мій, – сказав професор, – невже ти думаєш, що в моїй голові, в голові багатьох не рояться думки? Включаючи і неймовірні? Зовні ми всі любимо Державне Об’єднання та його інститути, ми вдячні за блага, за турботу. Але в глибині нас пробуджуються думки, розумієш? Я багато прожив і дещо зрозумів у цій системі. Тільки нікому не говорю.

   Після цієї розмови Габр кілька днів сидів, замкнувшись у своїй квартирі. На роботу вирішив не йти; все життя його, досі зрозуміле, врівноважене, – руйнувалося. Якби він міг безоглядно вірити Міністерству! Або професору Мокру, який тільки пробудив його власні передчуття – тому він так затято сперечався з професором. Але ніхто не міг сказати точно, що з ним відбувається, де істина.
   Нарешті, не витримавши, він вирішив прогулятися по Центральному Бульвару. Він так і не випив жодної призначеної таблетки і почувався тепер злочинцем. І навіщо він пішов до дільничного контролера, навіщо зв’язався з Міністерством? Тепер на ньому висять зобов’язання. Через кілька днів йому поставлять пломби на півроку, через півроку він знову буде як усі. Чого ж він хоче? Чого остерігається?
   Габр ішов Центральним Бульваром, вслухаючись у човгання ніг і голоси людей, які пропливали повз нього. Раптом несподівано для себе він зірвав із очей обидві прокладки. Навколо ворушився мурашник якихось чудовиськ: закутані в лахміття, зігнуті, вони чомусь дуже повільно, як п’яні, рухалися туди-сюди. Габр стояв посеред них, нічого не розуміючи: за метр до нього чудовиська звертали вбік, слідуючи кожен своїм маршрутом. Їхні обличчя, опущені до землі, виражали заглиблену в себе турботу. Незрозумілі істоти з’являлися і зникали в кінці бульвару – так далеко, що Габр знову пережив гостру самотність. Він швидко ковтнув таблетку біцефрасолу і так стояв, заспокоюючись, занурившись у темряву: світ повільно звужувався до розмірів близького простору. Нарешті він відчув себе собою, пішов із затягнутими серпанком очима, зосередившись на передчутті тих, хто рухався назустріч.

Із «Підручника з геософії для коледжів шостого розряду»

Упорядник – Академія загальних дисциплін Державного Об’єднання
   1. Простір існує.
   2. Простір суб’єктивний і оточує безпосередньо кожного як аура.
   3. Простір переміщається разом із людиною.
   4. Немає об’єктивних далеких просторів, є тільки близькі простори.
   5. Переміщення в просторі бути не може, може бути лише переміщення простору (близького) разом із людиною.
   6. У будь-якій точці людина у себе вдома. Вона не рухається.
   7. Так звані «великі відстані» – плід фантазії.
   8. Час, проведений «у дорозі», ні про що не говорить.
   9. Далекий простір – це час, а не простір.
   10. Входження нових людей і предметів у близький простір людини не означає, що вона змістилася в просторі».

Із щоденника Габра

   2134 день 8-го сектора 17-го числення. Як це не дивно, вирішив знову вести щоденник, хоча це і безглуздо. Мене найбільше турбує те, що я можу зробити непоправну помилку. Раніше в мені жив тільки жах від галюцинацій, а після відвідання Міністерства контролю оселився ще й страх. Я чомусь боюся цих пломб, які мені скоро поставлять, хоч і розумію, що це повернуло б мене до себе і до інших людей, і взагалі до життя. Я себе став погано розуміти. Я хочу позбутися цих видінь, але, раз побачені, вони ніби увійшли в мене глибоко, я не можу про них забути. І я не розумію, що це.

Радіодзвінок Габру о третій ночі

   Голос: Ви мене не знаєте. Е-е… вислухай мене, хлопче.
   Габр: Що ви хочете?
   Голос: Ти відвідував нещодавно Міністерство контролю?
   Габр: Так.
   Голос: І тобі запропонували накласти пломби на півроку?
   Габр: Ну так.
   Голос: Не роби цього.
   Габр: Хто ви? Звідки ви дізналися?
   Голос: Давай зустрінемося.
   Габр: Де? Коли?
   Голос: Зараз. Їдь до трьохсотої вулиці, спускайся ескалатором до першого майданчика, потім іди в напрямку акустичного маяка. Я сам до тебе підійду. Тільки включи індикатор Обра, щоб я тебе впізнав.
   Габр хотів іще щось запитати, але незнайомець вимкнув мікрофон.

Незнайомець

   Місто спало, і Габр міг майже бігти, не побоюючись зіткнень. Його зупиняли тільки сильні пучки дельта-випромінювання на перехрестях. Та ще телеметричні вежі відволікали своїм настирливим інфрадзижчанням. Аеростанція була теж абсолютно порожня, і акустичні сигнали вільних гвинтопланів доносилися з усіх боків. Габр рушив на поклик одного з них і незабаром сидів у зручній кабінці, набираючи трьохсоту вулицю. Гвинтоплан злегка гойднувся, і Габр приготувався чекати. Через півгодини він буде на трьохсотій вулиці, але відчуття, що він переміщується, у нього не було: рухався тільки час. Натомість сам Габр, оточений близьким простором, залишався в тій самій точці. І аеростанція трьохсотої вулиці не була іншою аеростанцією, що знаходилася десь «далеко-далеко». Поняття «далеко-далеко» могло бути тільки фікцією розуму, не більше. Габр вийшов там же, де й увійшов, тільки можливості його близького простору тепер змінилися. В ньому звучали інші акустичні індикатори, і в нього могли вступити інші, ніж раніше, об’єкти та люди.
   Вийшовши з аеростанції, Габр прислухався: індикатор ескалатора кликав праворуч. Він звернув направо, обійшов якийсь неживий об’єкт і ступив на рухому доріжку. Вона швидко понесла його вниз повз п’ятий, четвертий, третій та другий майданчики трьохсотої вулиці. Поки він спускався все нижче і нижче, минаючи верхні рівні, сигналізатор під рукою чітко звідомляв його долоні інформацію. Нарешті Габр отримав сигнал, що вони біля мети, і зійшов із ескалатора на звук, що долинав од вхідних дверей. Вхід був праворуч, а вихід – зліва. Габр штовхнув перед собою двері й опинився на вулиці.
   Акустичний маяк, що зазвичай височів у кінці кожного рівня, посилав сигнали звідкись із-за спини. Габр розвернувся і пішов на сигнал. Його власний індикатор Обра працював на шостій, найпотужнішій хвилі.
   – Я вас упізнав, – почув він голос, щойно завернув за ріг залізобетонного блоку вуличного самоврядування. – Ідіть сюди.
   І чиясь рука потягнула його вбік, до бар’єра естакади.
   – Тут нам ніхто не заважатиме.
   Габр прислухався: у його близькому просторі знаходився якийсь літній чоловік. Від нього пахло недоглянутістю і характерним для квадрату 4-Б дезінфікуючим присмаком.
   – Ви живете в 4-Б? – запитав Габр.
   – Так, чорт забирай, – сказав чоловік. – Я живу в цій смердючій дірі. Від мене тхне, як від дохлятини.
   – Ні, – заперечив Габр.
   – Ну, годі про це. У мене обмаль часу. Мої друзі з Міністерства контролю звідомили мене, що до них нарешті надійшла людина з психозом далекого простору. Це ви.
   – Так. А хто ви?
   – Слухай, – перейшов він знову на «ти». – Мені сказали, що ти ще молодий. А мені вісімдесят. Я дохлий і лисий. Я живу в трущобах.
   – Хіба вас не утримує Головне Управління Соціального Захисту? – перебив його Габр.
   – Послухай, ти був коли-небудь у квадраті 4-Б?
   – Лише раз. Нам розповідали, як ви живете.
   – Розповідали! – злісно засміявся незнайомець. – А що ти бачив? Га?
   – Що таке «бачив»? – не зрозумів Габр.
   – Бачив, чорт забирай!
   Чоловік замовк.
   – Ви всі барани, – мовив він нарешті. – Стадо баранів. Я це завжди говорив.
   – Я вас не розумію.
   – Чорт візьми! – вилаявся чоловік. – Слухай мене уважно: я був такий же ідіот, як і ти, півстоліття тому. У мене теж був психоз далекого простору.
   – У вас теж?! – вигукнув Габр.
   – Так, чорт візьми. Я, як і ти, пішов до цих негідників у Міністерство контролю, бо злякався, тому що не було кому пояснити.
   – І що?
   – Чорт візьми, вони мені вдягли на очі ці сковорідки.
   – Пломби?
   – Так, чорт забирай. І потім півроку глушили мені мозок біцефрасолом.
   – Але ви ж звільнилися від галюцинацій?
   – Так, хлопче, так. Але, думаєш, я зміг жити, як усі? Хто раз із цим зіткнувся, тому назад шляху нема, зрозумів? Він не зможе повернутися до себе.
   – Який жах, – сказав Габр.
   – Ти ні хріна не зрозумів. Слухай мене уважно, хлопче. Тільки не звихнися від почутого…

   Габр повертався до себе приголомшений. Він двічі переплутав напрямок і змушений був шукати телеметричний орієнтир, щоби дізнатися, де він знаходиться. Тільки через три години він повернувся додому і замкнувся.

Із щоденника Габра

   Що мені робити?

Із листа Ліоз

Море (I)

   Поїзд мчав із такою швидкістю, що плечі Габра, вдавлені в м’яку спинку, наливалися приємним свинцем. Але близький простір навколо нього залишався тим самим, і отже, по суті, він не рухався. Та в душі Габра таки бродило якесь невиразне занепокоєння, і це означало, що його близький простір розвалювався.
   Габр думав про те, що чекає його попереду. Потворні похмурі істоти, що виникали навколо нього, коли він піднімав повіки, – це, якщо вірити словам незнайомця, ще не все. Як не все – потворні стіни, які бігли вздовж вулиць, потворні конфігурації будівель, бруд і купи розкиданих всюди відходів. «Це не всі видіння, хлопче. Ти жахаєшся, бо бачиш гній життя», – говорив йому той чоловік.
   Габр спав, забувши про все.
   Коли він прокинувся, поїзд стояв і голос диктора просив звільнити вагони.
   Габр вийшов на майданчик відкритої станції – і зіщулився від пориву холодного вологого вітру.
   Тут не було пішохідних доріжок, і Габр, тримаючись за поручні, став обережно спускатися вниз по сходах. Нарешті він відчув під ногами хрусткий пісок. Довго йшов, орієнтуючись тільки на далекий шум, тут не було і акустичних маяків. У цих місцях знаходилася зона Y, де можна було пересуватися, покладаючись тільки на власні органи чуття. Лише окремі диваки їздили в ці зони, щоби насолодитися відчуттям своєї незалежності від техніки. Габр знав, що Державне Об’єднання не забороняло таких поїздок, воно вважало себе демократичним утворенням. Але він також знав, що люди чомусь не дуже поспішали сюди.
   Він відчув, що втомився, коли дійшов до шуму. Тепер його вуха були заповнені нерівномірним і потужним гулом.

Із «Підручника з водометрії для коледжів шостого розряду»

Упорядник – Академія природничих дисциплін Державного Об’єднання
   Море. Наявність у близькому просторі специфічного шуму, що іноді переривається різкими звуками. Для моря характерний тиск повітря на барабанні перетинки людини. Вологість (див. вище), наявна в повітрі, – наслідок належності моря до водних явищ природи. При подальшому переміщенні близького простору вода може входити в нього безпосередньо. Море за рівнем небезпеки для життя людини відповідає третьому ступеню за шкалою Бамра, за цим критерієм море можна співвіднести з пожежею та обвалом. Орієнтація людини біля моря порушується.

Море (II)

   Габр дійшов до води і зупинився, його ступні вже були мокрі. Він постояв так кілька секунд, а потім рушив по вологому піску боком до вітру. Близький простір у таких місцях слабшав, усе поступово зміщувалося в душі людини. Габр пам’ятав це враження дитинства, коли батьки привезли його до моря, він ішов уздовж шуму і зовсім нічого не відчував – ні батьків поруч, ні себе. Це був дивний стан. І він випадково тоді наткнувся на когось, хто простував назустріч, – у мегаполісі такого з ним ніколи не траплялося. Вони обидва впали у воду, а батьки з жахом кричали, намацуючи його руками у воді, і потім швидко поїхали додому.
   Габр ішов вздовж шуму, він не розумів моря. Йому завжди здавалося, що підручники з водометрії чогось не договорюють… Нібито море може виходити за межі близького простору… Але, з іншого боку, підручники і не брехали: море насправді було шумом і вологою в близькому просторі. Тільки от сам цей простір у Габра зникав, і про це підручники мовчали. Він, Габр, втрачав себе, – і тоді, в дитинстві, і потім, коли студентом приїжджав сюди. Про це «почуття втрати» всі мовчали, окрім хіба що психіатрів. В останньому класі коледжу він дізнався, що почуття «втрати себе» є почуттям втрати близької простору, а в прим-університеті, де два роки йому викладали психіатрію, дізнався, що це хворобливе почуття називається шизофренічним: людині починає здаватися, що її немає. Відповідно нібито зникає цілеспрямована особистість, людина стає не здатною до дії, до життя. Тож єдиною метою лікування може бути повернення людині її близького простору.

   Зараз, однак, Габр ні про що не думав. Він ішов та ішов, то заходячи по кісточки у воду, то виходячи з неї, нібито в цьому безцільному русі вздовж шуму був якийсь сенс.
   Раптом він різко зупинився і, подумавши про щось, зірвав прокладки з обох очей. Якийсь час він стояв, не наважуючись підняти повіки, глибоко дихаючи. Силкувався перебороти жах, який охопив його в передчутті того, що з ним зараз буде. Раніше він не знав, що таке невідомість. У близькому просторі все завжди було відомим: про це піклувалося Державне Об’єднання. Близький простір був начинений технікою, покликаною «орієнтувати». У близькому просторі були тільки звук і дотик, і невідоме завжди було ними – звуком або поверхнею, яка відчувалася на відстані. Від світу не виходила небезпека. Коли щось траплялося з людиною, вона просто не встигала збагнути чи злякатися.
   Але тепер Габр відчував справжній жах, бо він знав: те, що йому зараз може відкритися – воно ні на що не схоже. Навіть більше того: можливо, він раптом злякався, що помиляється і насправді нічого немає – нічого немає перед ним… Уперше з подивом він виявив у собі почуття, яке спопеляло його зсередини, – сприймати далекий простір, жити в ньому. Стоячи обличчям до вітру, він молився, щоб далекий простір – навіть найжахливіший, найпотворніший – був. Галюцинація це чи що, але хай він буде. Нехай він буде!
   Інакше, йому здавалося, він помре.
   Він підняв повіки.
   У першу мить він мало не впав, його хитнуло, і він знову опустив повіки. Але відразу незрозуміла спопеляюча туга за побаченим змусила його знову розплющити очі й дивитися, дивитися.
   Що це? Що це? Що це?
   Габр стояв по кісточки у воді. З усіх боків на неосяжній широчіні блакитного простору до нього мчали веселі вали. Вражаюча велика червона куля схилялася до горизонту.
   Габр не чув, як незрозумілі, незнані йому раніше звуки виривалися з його рота й тонули в гулові стихії. Якщо б він не кричав, його серце розірвалося б, почуття, що ніколи не переживалися ним раніше, задушили б його зсередини.
   Якісь прекрасні білі істоти носилися над ним, вигукуючи пронизливі звуки.
   Лягали до ніг приборкані вали.
   Що це?

   Габр лежав ногами у воді. Він нічого більше не сприймав.
   Через якийсь час хвиля обережно накрила його, і Габр отямився.
   Він сів і роззирнувся: так само кричала про безумство безкінечна сяюча широчінь. Так само вигукували пронизливі звуки білі істоти, що носилися в повітрі. Що це? Що це?

Ліоз (І)

   – Хто там? – запитала вона, відчувши чиюсь присутність в її близькому просторі.
   – Це я, – промовив Габр.
   – Габр! Де ти був? – вона вимкнула плиту і безпомилково кинулася в бік Габра. – Щось сталося?
   – Так, – сказав Габр, притискаючи її до грудей. – Сталося дещо дуже важливе…
   – Що?
* * *
   Вони сиділи на м’якому дивані, і Ліоз говорила йому, схлипуючи:
   – Хай тобі накладуть пломби, чуєш? Тебе вилікують, чуєш? Я прошу тебе. Все було так добре. Мені страшно, коли ти розповідаєш про це, я сама божеволію. Це страшно, Габр. Далекий простір – це просто безумство. Це божевілля. Коли ти розповідаєш, усе розвалюється.
   – Ліо, я не знаю. Я не можу. Мені здається, якщо я буду слухатися в усьому Міністерства, я щось зраджу. Я боюся щось втратити, назавжди.
   – Що втратити? Галюцинації?! – Ліоз вийшла з себе, її нерви були напружені до краю.
   – Ти не розумієш, – покрутив головою Габр. – Ти просто не розумієш.
   – Ти хочеш зруйнувати наше життя, так? Наше майбутнє? Габр, вернися! Що з тобою? Я не впізнаю тебе.
   – Я сам себе не впізнаю.

   Він вийшов від Ліоз із важкою душею. Навіщо він взагалі ходив до неї? Що міг зрозуміти слабкий жіночий розум, слабкі жіночі нерви? Він звалив на її плечі те, що йому самому не під силу. До того ж вона не знає, про що він говорить: страх, який у ній пробуджується, не врівноважується далеким простором, вона просто боїться і все. Білі істоти, що літають над головою і щось кричать, а там, скрізь, біжать вали, до нього, нескінченно, під величезним чимось угорі, і немає цьому кінця, – нічого того Ліоз не знає. І в нього немає слів, щоби назвати чудо.

   Габр довго ходив вулицями, але ходьба мало заспокоїла його. Удома він зробив собі міцний оргнапій і вирішив прийняти ванну. Коли пролунав дзвінок радіофона, він подумав, що дзвонить Ліоз.
   – Вас турбують із Міністерства контролю, – сказав йому ввічливий голос. – Ми просто подумали, що ви забули сьогодні прийти на прийом. Сповіщаємо, що пломби доставлені, чекаємо на вас завтра в той самий час. До побачення.
   Габр якийсь час стояв, слухаючи дзижчання відбою. Потім кинувся до дорожнього пакета, де були необхідні для поїздок речі. Схопивши його, Габр вибіг на вулицю.

Із «Підручника з психіатрії для закритих установ»

Упорядник – спецвідділ Інституту психофізики мозку Академії медичних дисциплін Державного Об’єднання

   Клінічна картина. Психоз викликає яскраві галюцинації, що супроводжуються почуттям смертельної туги, незадоволення. Хворий не знаходить собі місця, все його життя втрачає сенс. Один із найяскравіших симптомів – непереборне бажання хворого кудись бігти, «подалі». Хворий галюцинує неіснуючий далекий простір, який «кличе його за собою».
   Результатом хворобливих відчуттів є органічне порушення роботи мозкових клітин у четвертому секторі лобових ділянок, а також у дельтаподібній частині гіпоталамуса.
   На рівні психогенезу клінічна картина виглядає як руйнування близького простору, в результаті чого слабшає, а у важких випадках навіть зовсім зникає «інтим-я». Хворий втрачає соціальну орієнтацію і починає цілком співвідносити себе з далеким простором.
   З погляду емоційної конституції хвороба є надзвичайно сильною аномальною емоцією, яка переживається безпосередньо в стані марення. Про її характер ми можемо судити з таких зовнішніх ознак: більш часте дихання, підвищені тиск і тонус, мимовільні рухи кінцівок (особливо якщо хворий закріплений у бокс-камері), підняті повіки очей. Часто хворий кричить, не в змозі пережити галюцинаційні картини.
   Важливою особливістю ПДП є мнемонія. Побачені раз галюцинаційні картини не зникають безслідно після одужання, а продовжують залишатися джерелом важкого неврозу на все життя. Тому хворі на психоз у разі успішного лікування вважаються лише умовно здоровими і перебувають пожиттєво на обліку в диспансері Міністерства контролю.
   Соціальний прогноз хвороби несприятливий. Хвороба, вилучаючи (хоч і тимчасово) «інтим-я», тим самим руйнує соціальні зв’язки з громадськими структурами. Хворий стає погано керованим, а у важких випадках – некерованим. На одній зі стадій, як правило, з’являється манія величі: свої галюцинаційні бачення хворий починає видавати за реальність, яка відкрилася йому завдяки наявності нібито особливих органів чуття. Марення входить у стадію, загрозливу для суспільства. Наслідком небезпечної діяльності хворого може бути розповсюдження сумнівів у повноцінності нормальних громадян. У стані марення психіка такої людини сягає критичного ступеня напруги (хоча когнітивні функції зберігаються): у цій ситуації окремі громадяни, які піддаються навіюванню, легко потрапляють під вплив хворого. Транспсихоз розвивається в напрямку «туги за нездійсненним»: хворий переконує жертву в наявності «інших реальностей», які їй невідомі, чим і невротизує останню. Історії медицини відомі випадки масового транспсихозу, викликаного одним або декількома хворими.
   Так, у 346 році двадцятого сектора 12-го числення кілька десятків нервово слабких громадян, чию уяву порушив хворий, покінчили з собою в результаті спровокованого «відчаю». Відомі також «секти ясновидців», як вони себе називали, що виникали в 1-му, а потім у 6-му і 8-му численнях. В останні дев’ять числень масової появи хворих на ПДП не спостерігалося.

   Лікування. На ранніх стадіях психоз лікується потрійною дозою біцефрасола за схемою Рінка. Обов’язкове пломбування очних впадин на весь термін лікування. Після трьох місяців переходять до шокових доз. Прогноз сприятливий. Якщо хворим можна керувати, то лікування може бути амбулаторним.
   У випадку, якщо шокові дози не призводять у кінці шостого місяця до зникнення галюцинацій, рекомендується госпіталізація з подальшим хірургічним блокуванням таламусів за методом Кова.
   Примусова госпіталізація проводиться спецвідділом Міністерства контролю після визначення ступеня суспільного ризику.

Скрипаль

   Тут, у випадковій кав’ярні, Габр почувався краще, ніж удома. Він почав прислухатися до голосів. Обговорювали все на світі: справи контори, проблеми сім’ї, останню постанову Вищої Державної Наради… Звичайне життя, яким жили всі. Грав скрипаль, музика його губилася в шумному накуреному повітрі.
   Габр вийняв записну книжку і пробіг по ній пальцями: ось адреси, які йому дав незнайомець.
   Пролетів гвинтоплан дільничного спостереження, заглушивши гвинтами всі інші звуки. І знову в тиші Габр почув скрипку – дуже незвичайна і ніби знайома мелодія. Вона будила в ньому нещодавно пережиті почуття.
   Габр підвівся і пішов на звук інструмента між столиками, потім через танцювальний майданчик, петляючи між парами.
   – Перепрошую, – гукнув він, відчувши, що скрипаль поруч, за два кроки. – Перепрошую, чи можу я з вами поговорити?
   – Хлопці! – крикнув скрипаль, припиняючи гру. – Продовжуйте!
   І скрипка поступилася місцем електротрубі, яка негайно почала гнати звичайний шалений темп. Зірвався тупіт ніг, розляглося вищання, і Габр здогадався, що танцюють «запальничку» – танець, який став модним останнім часом.
   – Я вас слухаю.
   Поруч із ним, сівши на край сцени, перебував літній чоловік. Габр наблизився до його вуха, намагаючись перекричати шум.
   – Що ви грали?!
   – Відійдемо далі! – сказав скрипаль. – Тут погано чути!

   Вони відійшли в куток, за перегородку для музикантів.
   – Це стара музика, – промовив скрипаль, щойно вони опинилися удвох. – А чому це вас цікавить?
   – Я вперше чую такі звуки, – зізнався Габр, сідаючи поруч. – Вони будять щось у душі.
   – Так, – зітхнув скрипаль. – Цій музиці багато тисяч років. Незрозуміло, хто міг писати таку музику. Вона нелюдська.
   – А звідки вона у вас?
   – Мене навчив мій учитель, а того – його вчитель. У нотному сховищі ви її не знайдете.
   – Чому? Вона заборонена?
   – Я не чув, щоби вона заборонялася, – сказав скрипаль. – Як взагалі можна заборонити музику? Є речі страшніші – вона просто не потрібна.
   – Не потрібна? – здивувався Габр.
   – Люди не розуміють її. Я граю тут іноді, поки електронщики відпочивають. Для самого себе, дуже рідко.
   – Ця музика кудись кличе, – голосно сказав Габр. – Вона розриває серце.
   – Звідки у вас такі слова? – здивувся і собі скрипаль.
   – Не знаю. Я просто кажу те, що відчуваю. Коли я слухав її, мені здалося… Я не знаю, як це назвати. Подібне я пережив, коли…
   – Що ж ви замовкли?
   Тоді Габр запитав:
   – Ви чули щось про «далекий простір»?
   – Ні, – зізнався скрипаль. – Я так давно вчився, все призабув. «Далекий простір»? Ні, не пам’ятаю…
   – А що дає вам ця музика? – запитав, затамувавши подих, Габр.
   – Багато чого. Без неї я б не зміг жити.
   Вони помовчали.
   – Скажіть, – Габр наблизився до скрипаля, – що б ви робили, якби вас змусили відмовитися від неї?
   – Від музики? – здивувався скрипаль. – Як від неї можна відмовитися? Навіть якщо затулити вуха, вона все одно буде звучати всередині.
   – Річ у тому, що… – мовив Габр і затнувся.
   – Так, так. Я слухаю…
   – Ні, вибачте, – він підвівся. – Дякую вам. Я піду, мабуть.
   І він, знайшовши суху долоню з довгими пальцями, потиснув її.

   Сівши за свій столик, Габр якийсь час приходив до тями. Він хотів розповісти музикантові про себе, але що? Що він міг сказати? Що в нього якісь видіння? Що його хочуть лікувати від психозу? Що могла зрозуміти стара людина, почувши дивні речі про якісь видіння? Що могла порадити? Тільки злякалася б…
   Мелодія своєю протяжністю будила неясні бажання. Вона була написана «не людиною» – так, здається, висловився скрипаль про її автора. «Незнайомі почуття». Але не йому, Габрові, незнайомі: він пережив їх, коли над його головою носилися білі крикливі істоти.
   Сусід навпроти курив мовчки, заповнюючи близький простір Габра.
   А чи було насправді все це – білі істоти, сяюча безмежна широчінь із рядами валів, що летіли до ніг? Чи справді його очі – вікно в інший світ? Невже ця кав’ярня – зовсім інше, ніж здається зараз йому та й кожному, хто перебуває тут? Невже насправді – все інше, весь світ?
   Габр підніс руку до лівого, потім до правого ока. Йому хотілося ще раз переконатися у правді.
   Прокладки лежали тепер у його долоні.
   Дивно, але він не знепритомнів, і навіть страх був не такий сильний, як раніше: він побачив те, що якимсь чином очікував.
   Темна штучна печера з голими залізобетонними стінами. У ній за потворними столиками, згорбившись, сиділи вже знайомі страхітливі істоти в ганчір’ї, напівголі, курили; опустивши голови донизу, смоктали через трубочку оргнапій. Частина їх смикалася в кутку. Щось проникало крізь відчинені двері – і, не доходячи, гасло в кутах. Істоти, схожі на тіні, сиділи і рухалися, ледь видні.
   Габр підвівся – близького простору не було. Не було жодної потреби в нього вслухатися. Він ішов, обходячи столики й істот. Не вслухаючись. Не вслухаючись у довколишнє. Він відчув себе зовсім іншим.
   Легко і швидко діставшись виходу, він зупинився: людина, що сиділа за його столиком, повільно пробиралася за ним слідом. Не дійшовши кілька метрів, вона зупинилася, стискаючи в руці пошуковий індикатор. Людина на щось чекала. Чекала, не хотіла входити в близький простір Габра. Навіщо вона йшла до нього? Навіщо зупинилася? Хто вона?
   Вулиця – голий залізобетон – гула й здригалася від магніт-блоків, що проносилися на сусідніх рівнях, під ногами і над головою. Зліва, крізь штанги кріпильних конструкцій, проглядало щось, від чого у Габра забилося серце. Воно було схоже на те, що висіло над нескінченною широчінню летючих пінистих валів. У грудях знову народжувалися звуки – судомні, заливисті, вони рвалися назовні, їх не можна було зупинити.
   Бляклі істоти пропливали повз нього, зупинялися і прислухалися, не розуміючи природи нестримного ґелґоту.
   З верхнього рівня, струшені магніт-блоками, відпадали частинки бетонного покриття.
   Зяяли отворами залізні опори.

Зі «Словника архаїзмів»

Упорядник – Інститут лексикології Академії археографії Державного Об’єднання
   Вважається рудиментом, залишком тваринного походження. У наш час зустрічається при маревних станах хворих на деякі види психозу, що супроводжуються послабленням особистісного самозосередження і проривом інстинктивних початків. Див. РАДІСТЬ».

   «РАДІСТЬ – специфічний стан нервової системи тварини, що характеризується руховою активністю. У людини зустрічається в старості і при психічних хворобах. Засвідчує наявність слабоумства. У психіатрії – піковий емоційний стан при галюцинаційному маренні. Споріднене – ЕЙФОРІЯ».

Із щоденника Габра

   2139 день 17-го числення. Я все більше переконуюся: те, що зі мною сталося, – якась таємниця. Я потрапив у якусь таємницю, і моє потрясіння – від того, що я не можу її розгадати. Я не можу не вірити собі. Жах, який був спочатку, поступово минає, мені дедалі цікавіше. Я починаю звикати. Навіщо я пішов до Міністерства, навіщо поспішив? Я люблю ці нові почуття, я почуваю себе іншим. Я неначе прокинувся. І я не хочу знову заснути. Але я не знаю, як мені жити з усім тим, що відкрилося. Мені все більше хочеться орієнтуватися за допомогою очей – це зручніше, простіше, це не порівняти з почуттям близького простору. Але хто я тоді? У цьому мегаполісі. У цьому Державному Об’єднанні. Де тоді моє місце? Я не бачу його.

Із листа Ліоз

Священик

   Сто п’ята вулиця, дев’ятий рівень. Минуло сім годин: Габр перебував у квадраті 9-Х. Квадрат 9-Х розміщувався на тому самому місці, де і квадрат 8-Х, і квадрат 4-Б, де і його власний квадрат 23-К-4. Усі перебували там само: сім годин їзди на експресі пневмопоїзда означали лише те, що в близький простір почнуть входити інші люди, інші об’єкти. Тільки це, бо ніхто нікуди не переміщувався. Всі залишалися на тому ж місці. Руху в просторі не існувало.
   Габр знайшов дзвінок для ноги біля порога, натиснув педаль. Хтось підійшов до дверей.
   – Я від Окса Нюрпа.
   – Заходьте.

   Вони сиділи біля каміна, господар брав щипцями поліно і підкладав у вогонь.
   – Це старий обряд, – говорив господар, – зараз кругом інфратехніка, але моя віра вимагає древньої простоти. Сьогодні в усьому Державному Об’єднанні ви знайдете не більше десяти камінів. Нас вважають диваками. Я сам його побудував – ось цими руками, за кресленнями. Ви приїхали подивитися на дивака?
   – Окс розповів мені про вас, – відповів Габр. – Бачите, у мене складна життєва ситуація. Окс сказав, що ви…
   – А ви віруючий? – перебив його хазяїн.
   – Я не розумію.
   – Ви чули про Бога?
   – Ні, – відповів Габр.
   – Доторкніться до стін, – сказав, трохи помовчавши, господар.
   Габр підвівся і підійшов до стіни – вона була дивно м’якою.
   – Вона оббита спеціальним матеріалом, – пояснив господар. – Це не залізобетон. Підлога, стеля – все оббито. Чуєте, як тихо? Сюди майже не проникає гул. Так жили колись. Я взагалі-то живу не тут.
   – А де?
   – Там. Я живу в минулих часах і в Богові. Вам це дивно чути.
   – Ви сказали, що живете не тут?
   Господар заворушився, поправив щипцями вогонь.
   – Це довго пояснювати. Бог, молодий чоловіче, він… він пов’язаний із нескінченністю. Бог – це нескінченність. Він далеко. Так, усе це складно, молодий чоловіче.
   – Але ж далекого простору немає, – затамувавши подих, вимовив Габр.
   – Він є, – тихо відповів спірозмовник. – Якщо Окс послав вас до мене, значить, ви вже стикнулися з ним. Вам нема чого прикидатися.
   Габр почервонів.
   – Давайте щиро, – мовив господар. – Якщо ви побачили далекий простір, то так і скажіть.
   – «Побачив»?
   – Так Окс говорить. Звуки чують, а далекий простір бачать. Дивне слово, правда? Ви його не знайдете в жодному словнику. Хіба що в незрозумілій ідіомі «ви-бачити», коли хочете комусь «ви-бачити». Я думаю, Окс сам його придумав. Він себе називаючи «зрячим», від слова «зір».
   – «Зір»?
   – О, так. Це здатність сприймати далечінь. Хоча він давно вже не сприймає далекого простору. Він теж дивак.
   – А ви? Ви сприймаєте?
   – Я? – господар зітхнув. – Я просто думаю, що він є. Його не може не бути. Але я не знаю, що це таке. Окс, думаю, теж не знає, його взагалі-то неможливо сприйняти. Він є, але його немає.
   – Як це? – запитав Габр.
   – Він є як ідея, розумієте? Якщо є Бог, значить, є нескінченність, значить, є далекий простір. Якщо немає далекого простору – значить, немає протяжності, немає нескінченності, немає Бога. Бог всемогутній, і він не може жити тут, у тісній клітці. Він не може душитися в мегаполісі. Якщо немає «далеко», то немає і Бога, розумієте? Хто відчуває «далеко», той відчуває Бога.
   – І ви відчуваєте?
   – Так, – відповів господар. – Я це відчуваю. Хоча я не знаю, що це таке.
   – А якщо… – Габр перевів подих. – Якщо я вам скажу, що я знаю, що це?
   – Відчуваю руку Окса, – всміхнувся господар. – «Інша реальність», ви «бачите іншу реальність», всі глухі, а ви один чуєте… Так?
   – Я був біля моря, – мовив Габр. – Я бачив нескінченність.
   – Як ви сказали? – перебив його господар. – «Бачили нескінченність»? Мило, мило.
   – Ви не вірите?
   – Молодий чоловіче! Я прожив стільки, скільки й Окс. Якщо не більше. «Бачити», як каже Окс, тобто безпосередньо сприймати нескінченність, ніхто не може. Це рівнозначно «бачити Бога», мати прямий контакт із Богом. Такого щастя людині пізнати не судилося. І великий гріх бере на душу той, хто каже, що бачив далеке. Ми можемо лише умоглядно уявляти собі те, що нам недоступно.
   – Чому ви настільки впевнені?
   – Я не впевнений, я це знаю. Так написано в наших святих книгах. Бог прихований від людини. Він за гранню сприйняття.
   Габр нічого не відповів.
   – Ви б хотіли приєднатися до нас? – запитав, помовчавши, господар.
   – Не знаю, – відповів Габр. – Я ніколи раніше не чув про вас.
   – Нас небагато. Ми живемо ніби у підпіллі у своєму вузькому маленькому світі, тому нас ніби і немає.
   – Хто це «ви»?
   – Ідея Бога дійшла до нас через тисячоліття. З вуст в уста. Сучасні люди не знають таких слів: «релігія», «церква», «Бог», а слово «віра» вживають у зовсім іншому, вузькому значенні. Так, молодий чоловіче, весь устрій Державного Об’єднання стоїть на ідеї близького простору. Ми ходимо, зосереджені на своїх вухах, на просторі радіусом у кілька метрів. Нам тут затишно, добре – згідний. «Далекого» не існує, про те, що це фікція, ми дізнаємося ще в дитинстві. І більше про нього не думаємо. І це визначає всі наші почуття. Ну а що, як він існує? Тоді наш мегаполіс, все наше Державне Об’єднання – лише клаптик тверді. А раптом ця твердь летить разом із нами? У порожньому просторі?
   – Як? – не зрозумів Габр.
   – Приходьте до нас – і ви багато про що дізнаєтеся. Ми тут не тільки віримо, ми ще й міркуємо, філософствуючи. Ви що, думаєте, Державне Об’єднання зі зла не допускає і думки про «далеке»? Усе не так просто. Система цілком стоїть на «близькому просторі», все валиться з появою «далекого». Вся налагоджена система існування, з усією її технікою, а це не жарти, юначе. У цій системі можуть жити тільки такі люди, з такими поняттями, які в ній живуть. Інакше…

   Вогонь у каміні майже згас, але господар сидів не рухаючись. Габр перестав відчувати потік тепла.
   – Боюся, – сказав Габр, – мені буде задушливо у вас.
   – Вас не захоплює думка? Ми навчимо вас думати. Ось, скажімо, ви знаєте, що з «далекого» випливає не тільки поняття «Бог», але й «свобода»? Це старе забуте поняття, в одному давньому підручнику з філософії…
   – Але ж ви… – перебив його Габр. – Ви постійно сидите тут, у цій кімнаті, зачинившись…
   – Далеке пізнається розумом, – трохи образився господар. – Треба піднятися до ідеї Бога, і це дасть віру. І зовсім не обов‘язково, молодий чоловіче, виходити зі своєї кімнати, щоби пізнати «далеке».

Каркаси

   Він ішов бічною алеєю естакади в напрямку акустичного маяка аеростанції. Було досить прохолодно, накрапав дрібний дощ, вітер продував поверхи кріпильних конструкцій наскрізь. Магніт-блоки летіли на всі боки на різних рівнях і своїм гуркотом заважали зосередитися. Габр ступив на контрольну доріжку і, не звертаючи уваги на застережливий пучок дельта-випромінювання, підійшов впритул до поруччя. Отже, що є цей мегаполіс? Що є твердиня, на якій він живе?
   Людина, що приймала його щойно у себе, була розумною, розумнішою за нього. Однак… Ця людина багато розуміла, але тільки розуміла, проникаючи розумом за межі своєї келії. Проте вона не знала. Була відрізана від істини. У неї не було видінь, вона говорила про те, чого не знала.
   Як ніколи спокійно Габр звільнив обидві очниці від прокладок. Йому хотілося ще раз зустрітися з далеким простором. Тепер він, цей простір, був дещо іншим: мало істот, що снують туди-сюди, самі лише темні і страшні штанги кріплень – сотні, тисячі штанг різної товщини. Вони йшли вдалину, вертикальні, ховаючись одна за одною. Габр взявся за поручні і, не звертаючи уваги на часті сплески дельта-випромінювання, перехилився через них. Рівні, за якими неслися магніт-блоки, подекуди перетиналися потворними трубами пневмоекспресів, зменшувалися в міру їх множення. Їм не було кінця-краю. Габр спробував порахувати, орієнтуючись на перехрестя, але не зміг. Голова закрутилася, і він сповз на слизьке залізо. І без того мокрий лоб його вкрився холодним потом. Безсило піднявши голову, він побачив ту саму картину високо над собою: незрозуміло перетинаючись, над ним висіли естакади, над якими, своєю чергою, теж нависали якісь сталеві магістралі, а можливо, і цілі вулиці.
   Але все це завдяки каркасному простору проглядалося далеко. Що це? Про це, про те, де вони живуть, ніхто не знав. Ніхто не замислювався, зачинившись у своїй квартирці, знаючи тільки маршрут на роботу і назад, на свою вулицю. Правда була жахливою, а незнання – блаженством. Тоді навіщо знати правду і кому вона потрібна? Він сам не знав, що з нею робити.
   Габр зійшов із контрольної смуги і, користуючись лише очима, дивуючись самому собі, пішов до будинку, над яким злітали, пронизливо свистячи гвинтами, якісь круглі незрозумілі предмети.

   Після дзвінка з Міністерства контролю він не наважувався повертатися додому. Але куди подітися і що робити, він так і не знав. Вже сидячи у гвинтоплані, згадав про Ліоз і, підсунувшись до пульта орієнтації, набрав інший маршрут. Гвинтоплан злегка смикнуло, і Габр завалився на лівий бік. Автопілот чітко виконав вказівку. Тепер можна було на якийсь час відключитися.
   Мірно гудів мотор. Габр думав про незнайомця.

Із розмови з незнайомцем (Закінчення)

   – Але як же всі? – вхопившись за рукав незнайомця, запитав Габр: сильний вітер дув йому в обличчя. – Чому я один?
   – Чорт візьми! – вилаявся той. – Тобі випало щастя, а ти думаєш про баранів? Ти не підеш більше до Міністерства, зрозумів? Слухай мене уважно: весь світ, у якому ми живемо, – це світ сліпих, зрозумів?
   – Що таке «сліпі»?
   – Незрячі. Ти бачиш, а вони – ні. Ти – бог, зрозумів? А вони всі – барани. І не смій себе вважати неповноцінним! Багато числень тому весь світ був осліплений, щоб люди перетворилися на баранів і ними можна було керувати.
   – Ви говорите дивні речі! – силкуючись перекричати гуркіт поїзда, що пролітав над головою, закричав Габр. – Цього не може бути! Хто це міг зробити?
   – Ті, хто керує сьогодні Державним Об’єднанням. Поступово, за багато тисячоліть, вони витравили думку про далекий простір і знищили всі сліди зору.
   – Зору? – перепитав Габр, ховаючись від вітру в комір незнайомця. – Я не розумію ваших слів.
   – Ти бачиш – це головне. Тобі не потрібно розуміти.
   – Чому тут такий вітер?
   – Це трьохсота вулиця, тут недалеко кінець мегаполіса. Тут рідко хто буває, ніхто нас не може підслухати.
   – Мені страшно.
   – Тримайся за мене міцніше, а то здує. Ти потрібен нам, зрозумів?
   – Кому? – запитав Габр.
   – Нам. Нас небагато. Ми живемо в квадраті 4-Б. Ми всі колись бачили, а потім були знову осліплені. Чорт забирай, нам потрібний зрячий. Ми живемо гірше собак, у бункерах аварійного рівня, разом із різною наволоччю.
   – Навіщо я вам?
   – Ти повинен пробратися до Центрального Електронного Управління і зробити те, що ми тобі скажемо.
   – Але навіщо?
   – Нам нема чого втрачати, і тобі теж. Зрозумій, хлопче, тебе чекає квадрат 4-Б. Звідти не ходять поїзди.
   – А як же ви? – запитав Габр.
   – Я тут завдяки друзям. Ми вже багато років шукаємо зрячого. Наші люди є в багатьох місцях. Ти думаєш, ми можемо жити серед баранів, навіть якщо ми тепер такі ж безпорадні, як і вони? Ми бачили небо, я, хлопче, бачив море! Але мій мозок, чорт забирай, був начинений локшиною: я не вірив своїм очам. Я віддав себе в руки покидькам, які тільки цього й чекали.
   – Ви хочете помститися? – здогадався Габр.
   – О, так, – прошепотів йому на вухо незнайомець. – Світ сліпих зникне. Перш ніж я помру – цей світ зникне. Назавжди. Залишаться тільки море, тільки небеса. Я не можу померти, знаючи, що на землі залишається цей жах.
   – Що таке «небеса»?
   – А що таке Бог, свобода, краса? Поїдь до моря, відкрий свої очі, і ти побачиш все це. Спочатку ти зупиниш цей світ, а потім іди, живи разом із простором. Ти – найщасливіший з-поміж людей, ти вже бог. Молодий бог. А я… – він замовк. – Я і всі ми – ми кроти. Ми черв’яки землі. Назавжди.
   Габр відчув, як на тильну сторону його долоні впала гаряча крапля.
   – Ти теж скоро зможеш плакати, хлопче, – сказав, утираючись, незнайомець. – Разом зі світлом, із далеким простором у тебе вступить Бог, який навчить тебе глибоким почуттям. Ти зрозумієш, що таке краса, що таке свобода. Але зараз слухай, – незнайомець знову притягнув його близько до себе. – Ти проберешся до центрального пульту і заміниш там один блок.
   – Ви хочете підірвати Державу?
   – Підірвати Державу? – засміявся незнайомець. – Ти думаєш, хтось здатний підірвати мільйони тонн залізобетонних конструкцій, мільярди сталевих опор? Ні, хлопче, досить квадрат 4-Б поміняти місцями з квадратом 4-А. Існує тільки близький простір, ха-ха! Ну й існуй зі своїм близьким простором невідомо де.
   – Я вас не розумію.
   – Ми переплутаємо їм карти, зрозумів? Акустичні орієнтатори зійдуть з розуму, ніхто нікого не знайде, ніхто не буде знати, де він. Це до біса просто, з баранами, ти навіть не уявляєш.
   – Але люди… вони ж не винні, – сказав Габр. – Їхнє життя…
   – Ось вони, ці самі люди, завтра скрутять тобі руки і виріжуть тобі до біса таламуси у твоєму зацвілому мозку. І кинуть тебе здихати в квадрат 4-Б. А? Тоді ти інше заспіваєш. Чи ти думаєш, що зможеш втекти від Міністерства контролю? До моря, «далеко-далеко»? Помиляєшся, хлопче. Вони хоч сліпі, як кроти, але їхні локатори промацують усе, і там, куди ти втечеш, вони намацають тебе і висмикнуть із твоєї свободи. Ні, хлопче, у тебе єдиний шлях – це допомогти нам. Тим самим ти допоможеш собі. Якщо тут ці мільйони баранів завмруть на місці, не знаючи, куди йти, що робити, боячись ступити крок, щоб не звалитися в прірву, – ось тоді ти йди собі і не озирайся. Вважай, що цього жаху не було в твоєму житті.
   – Але чим завинили діти? – тихо спитав Габр. – І ті люди, які могли бути в майбутньому?
   – Ти хочеш, щоби сліпці плодилися далі? У цьому світі вбито все святе, навколо світло і далечінь, а тут вічна темрява і «близький простір». Світ, де знущаються над свободою, – чужий природі. Він не повинен існувати.
   – Мені треба подумати, – сказав Габр.
   – Думай, хлопче, і швидше. Поки ти ще бог.
* * *
   Ліоз слухала тілограму, коли Габр увійшов до її кімнати. Він зрозумів це зі звуків, які вона видавала: пластини, прикріплені до її спини і грудей, під музику електротруб розповідали їй чергову історію, і Ліоз весело підспівувала.
   – Ліо, це я, – сказав Габр, закриваючи за собою двері. – Я отримав твого листа.
   – О, Габре, – відповіла вона дещо награно; було чути, як вона зняла пластини. – Я чекала тебе. Ти був у Міністерстві?
   – Я не піду туди, – сказав Габр. – Це не галюцинація, Ліо. Я все більше в цьому переконуюся. Я в жахливо складній ситуації: я повинен на щось зважитися, але не можу. Я один, зовсім один.
   – Ти віриш своїм видінням? – Вона підійшла до нього ближче.
   – Це не видіння. Якби ти знала, що це, – він зітхнув.
   – Я напою тебе оргнапоєм.
   – Добре.
   Він пройшов на кухню, намацав у звичному місці стілець.
   – Я сам шкодую за тим життям, яке в мене було. Яке було у нас з тобою. Все було так просто.
   Йому хотілося перед кимось постати слабким, хотілося через когось пошкодувати, зрозуміти себе.
   – Думаєш, я не зітхаю за тим затишком, який у нас був? Я ходив на роботу, заходив до тебе. Ми про щось говорили, мріяли. Ми звикли до свого маленького простору, ми не хотіли багато. Так, нехай ми жили як барани, не знаючи, де ми живемо, хто створив нам наше середовище, хто розставив на кожному кроці орієнтатори. Але нам на нашому клаптику було добре.
   – Про яких баранів ти говориш? – вона подала йому чашку з оргнапоєм, від якого (він це відчув обличчям) піднімалася пара.
   – Бачиш, – сказав Габр, – те життя, яким ми з тобою жили, – сліпе життя. Воно не враховує всієї правди. Тобто якби ти вийшла зараз на вулицю і прозріла, ти побачила б щось жахливе: наша вулиця висить у повітрі, опираючись на величезні каркасні труби, і весь світ навколо складається з брудних, нагромаджених одні на одних каркасів. Ніхто цього не бачить, бо немає зору. Усі вважають, що є тільки близький простір, у якому вони живуть.
   – Ти якось дивно говориш, – сказала Ліоз. – Я зовсім нічого не розумію. Звідки ти набрався цих слів?
   – Не знаю, як тобі все пояснити, – він відпив оргнапій, прислухався до заспокійливої хвилі всередині. – Якщо б я знав, що можна забути про все, повернутися в минуле і крапка. Але в минуле я вже не влізу – не влізу, Ліоз. Навіть якщо знову осліпну. Я опинюся в квадраті 4-Б. Далекий простір став моєю долею, моїм щастям і моїм горем. Розділити неможливо – ні, неможливо. Немає шляху назад.
   Він покрутив головою.
   – Я скучаю за тобою, – сказала Ліоз.
   – Я знаю.
   Вона сиділа навпроти, торкаючись своїми колінами його колін.
   – Якщо б ти бачила далекий простір, – тихо сказав Габр. – Якщо б люди бачили, вони і дня не стали б жити в мегаполісах, їх охопив би жах. Жах правди. Вони б пішли до моря, в ліси… Я бачив таку величезну широчінь – і їй не було кінця, і щось неймовірне висіло над нею, будило… Я навіть не знаю… не знаю, як це назвати. І я подумав про тебе тієї секунди, ніби ця далечінь була ти – ти була цією далечінню. Я не знаю, як це називається.
   – Ти так дивно говориш.
   – Так, останнім часом я бачився з багатьма людьми, і в мені щось перевернулося. Я не можу дивитися на світ так, як раніше… І не можу тобі це передати.
   – Так ти не підеш до Міністерства?
   – Ні, Ліо, – покрутив головою Габр. – Мені душно тут, з кожним днем мені дедалі більше задушливо тут.
   – Де?
   – У мегаполісі, у цьому житті, яким усі живуть, яким я сам жив. Я зрозумів, що таке жити без орієнтаторів. Користуватися власними очима. Ідеш куди хочеш. Ні до чого не прислухаєшся, ти сам по собі, розумієш? Жодного близького простору – ти весь далеко.
   – Габре, дорогий! – Вона стала біля нього на коліна, прихилила до себе його голову. – Тільки ти не лякайся. Я тебе дуже люблю і хочу, щоб ти повернувся до мене таким, яким я тебе знала. Ти мій «най-най». Найдорожчий. Це маячня, це лише марення.
   – Звідки ти взяла це слово? – він спробував звільнитися від її рук. – Хто тобі це навіяв, що у мене маячня?
   – Габре, хороший мій. Ти перевтомився, я знаю. Все буде добре, ось побачиш. Тільки не лякайся. Я буду ходити до тебе.

   Габр смикнувся і підвівся: на відстані двох метрів від нього знаходилися ще якісь люди. Вони повільно наближалися. Відступивши крок назад, він швидко зірвав обидві прокладки.
   У залізобетонному бункері, зі стелі якого звисали якісь дроти, за метр від нього на колінах біля стільця стояло кошлате створіння, а у дверях, освітлені зі спини, застигли фігури в ковпаках, в кожного в руці по приладу.
   – Габре! – закричала, ніби сама собі, втупившись поглядом у підлогу, кошлата істота. – Вони допоможуть тобі, чуєш! Ти будеш здоровий, я знаю! Тобі треба лікуватися, Габре! Тебе вилікують, вони пообіцяли!
   Фігури, виставивши вперед прилади з антенами й опустивши голови, наближалися до нього. Габр стрибнув на стіл. Той, хто йшов попереду, зупинився і довго шукав Габра, направляючи прилад у всі боки.
   – Молодий чоловіче, – мовив він нарешті з-під свого ковпака, – будьте розсудливі. Ми насправді хочемо вам добра.
   – Ви чудовиська! – закричав раптом, не витримавши, видаючи себе, Габр. – Ви не бачите себе. Ви всі сліпі, всі сліпі! Світ сліпців! Ненавиджу!
   – Він у кутку, – скомандував передній. – Тільки в’язати обережно.
   – Обережніше, обережніше, – заголосила Ліоз. – Він добрий, чуєте? Ви обіцяли мені.
   – Заспокойтеся, – сказав передній. – Чого ви хвилюєтеся? Бувають марення і страшніші.
   Двоє, ліворуч і праворуч, метнулися до Габра, виставивши вперед руки. Габр притиснувся до стіни – руки нишпорили в повітрі, намагаючись його знайти.

   Коли його виносили, кошлата сіра істота бігла поруч, здавлено примовляючи:
   – Я завтра прийду до тебе, чуєш? Все минеться в тебе, я вірю. Все буде гаразд, Габре. Вони тобі допоможуть. Мені сказали, що через півроку ти будеш такий, як був. Я так хочу, щоб ми були щасливі. Я буду думати про тебе, Габре!
   Коли його підносили до чорного ящика екстреної допомоги, хтось у темному ковпаку вийшов із кабіни і один з носіїв доповів:
   – Хворий госпіталізований. При взятті чинив опір.
   – У бокс-камеру, – відповів чоловік у чорному. – Біцефрасол і заспокоювач Зобра.

Із «Програми партії зрячих»

   Поняття «невинності» не може застосовуватися до тих, хто творить зло, не відаючи про нього. Можна не бачити світла, але не можна самовпевнено стверджувати, що немає того, чого не бачиш.
   Право на жорстокість подаровано нам тими, хто осліпив нас, які бачили світ; хто розтоптав істину, свідками якої є кожен із нас.
   Хай живуть наші попередники! Далекий простір існує! Світ, який заперечує істину, мусить загинути!»

Диспансер (II)

   Габр насторожився. Він лежав, притиснутий чимось до кушетки, не в змозі поворухнутися.
   – Я ваш лікар. І, якщо хочете, ваш друг.
   Хтось підійшов, присів поруч.
   – Я розумію ваше мовчання. Ви ображаєтесь. Ви тут всупереч вашій волі. Але повірте, ми керуємося найкращими намірами щодо вас.
   – Що в мене на очах? – запитав Габр.
   – Очні пломби.
   – Потім мене відправлять у квадрат 4-Б?
   – Який іще квадрат? Ні про які квадрати я не чув. А, власне, що вас так непокоїть? Ваші видіння більше не повторяться, ви швидко прийдете до тями.
   – Я не хочу більше жити, – сказав Габр.
   – Це ви зараз так говорите.
   – Мені нема чого жити сліпим.
   – Звідки ви набралися цих слів?
   Габр мовчав.
   – Отже, ви і далі вважаєте, що ваші видіння – реальність? Що ви бачите чудовиськ, жахливий світ і що це правда. А ми всі, цього не бачачи, живемо без цієї правди?
   – Так, – відповів Габр.
   – Ну, припустимо, це так, – лікар поклав йому руку на плече. – Припустимо, що ви насправді «бачите» реальність. Тепер скажіть: вона принесла вам щастя? Ви хотіли б, щоб усі люди навколо бачили страхіття? Навіщо ви хочете зруйнувати щастя мільйонів людей? А ви їх запитали, чи вони захотіли б проміняти затишок близького простору на жах вашої правди? Потрібна вона їм, ця ваша правда?
   – Ви не лікар, – сказав Габр.
   – Чому ж?
   – Ви занадто розумні для лікаря.
   – І хто ж я, по-вашому?
   – Вас прислали із спецвідділу Міністерства.
   – Це що за відділ? Уперше про нього чую.
   Габр мовчав.
   – Зрозумійте, – продовжив той, хто називав себе лікарем, – навіть якщо ваше, вибачте, маревне переконання правильне, воно тупикове. Людям, які живуть у Державному Об’єднанні, ні до чого ваша, як ви її називаєте, істина. По-перше, вона для них – порожні слова, бо вони не знають, про що ви говорите, ви ж самі визнаєте, що ви один такий сприймаєте «інший вимір», «іншу реальність», або як ви її там називаєте. Чи я приписую вам не ваші слова?
   – Ні, – відповів Габр.
   – Ось. А тепер, по-друге, уявіть собі, що всі мільйони жителів Державного Об’єднання починають, як і ви, сприймати вашу «іншу реальність». І що вони бачать? Я буду користуватися вашими словами: «чудовиськ», «жахливі каркаси», «звисають дроти», «бруд», «голі труби ліворуч, праворуч, над головою і під ногами». Я нічого не перекрутив?
   – Ні, – промовив Габр.
   – Ну, і як ви накажете після побаченого жити цим людям? Чи зможуть вони жити далі там, де жили? І так, як вони жили?
   – Ні.
   – От і я так думаю. Вони будуть відчувати такий самий жах, як і ви. От ви розказали про мегаполісні рівні, яких нібито існує безліч. Ось слова з вашого щоденника: «Коли я перехилився через бар’єр і подивився вниз, то побачив, що я вишу, я живу в повітрі, а піді мною, зменшуючись, множаться, закріплені на голих каркасах, інші естакади. І я не побачив кінця. І те саме було над моєю головою. І ліворуч, і праворуч. Самі лише труби, штанги та перекриття…» Адже це жахливо, те, що вам, як ви пишете, «побачилося».
   – Звідки у вас мій щоденник? – сіпнувся Габр.
   – Його нам дала ваша подруга. Вона взяла його з вашої схованки. І не засуджуйте її: на відміну від вас, вона довіряє нам і знає, що інформація про вашу душу, ваші думки – необхідна підмога психіатру в його роботі. Ми повинні навести порядок не лише у ваших органах почуттів, але й у ваших думках, у вашій свідомості. І, повірте, це потрібно не нам, а вам, щоб ви могли повернутися до своєї подруги, до свого колишнього щастя. Повернутися і жити, а не страждати. Ми ставимося до вас зі співчуттям, із самим лише співчуттям, як до хворої людини. Я знаю, останнім часом ви зустрічалися з багатьма людьми, і вони зуміли вплинути на вас. Звідки я знаю? Бачте, такі люди, як Окс, – надто активні, щоб їх не помітили. Не так важливо, звідки мені про нього відомо, а важливо, що його думки і дії – чистої води абсурд, чистісінька аморальність. Ось дивіться, ваш подальший шлях залежить від вас: або ви будете вірити Оксу і його маячні, або собі. Куди проляже ваш шлях? Якщо навіть ви не погодитеся з тим, що ваша істина – галюцинаційний плід хворого мозку (а це, без сумніву, так), то ви повинні, принаймні, змиритися бодай із тим, що ваша істина несумісна з тихим щастям мільйонів людей. Своєю істиною ви хочете зруйнувати їхній світ, їхній сталий близький простір – і показати галюцинаційні ребра вашого далекого простору. Навіщо? Щоб вони перестали ходити на роботу, як ви? Щоб жахалися на кожному кроці, як ви? Не впізнаючи себе, своїх близьких, свою вулицю? У що ви хочете перетворити їхнє життя? Адже ніхто з них не живе з відчуттям, що перебуває на немислимій висоті, в оточенні якихось, як ви кажете, «труб і голих каркасів». Що буде з людьми, якщо ви знімете їм, як ви тут ось висловилися в щоденнику, «полуду з очей»? Вони що, повинні будуть відтепер засипати в жаху, що висять у повітрі? Живуть не в квартирах, а в брудних бункерах? Ви можете вважати аморальним те, що ми без вашої згоди привезли вас сюди. Але ви в даному випадку одиниця. А тут мова йде про мільйони, яким ви загрожуєте, збираючись своєю «істиною» зруйнувати їхнє життя, їхнє буття. От і подумайте, наскільки моральні ми, які в даному випадку піклуємося не про істину, яка невідомо ще, істина чи марення, що існує тільки в голові Окса і у вашій, а – про мільйони.
   – Хто це «ми»? – запитав Габр.
   – Ми, Державне Об’єднання, що створило людям те життя, в якому вони щасливі.
   – Вони не розуміють, наскільки вони нещасні, – сказав Габр.
   – Ну от і підіть, розкажіть усім, наскільки вони нещасні в своєму щасті. Ану ж вони спокусяться вашим далеким простором.
   – Вони не спокусяться, бо не зрозуміють. Тому що вони всі сліпі, вони не знають іншого щастя.
   – Ви цікава людина, чесне слово, – сказав той, хто сидів поруч. – Ну, припустимо, вони, як ви говорите, всі «сліпі». То що ж їм робити? Це, по-вашому, благородно: розривати їм душу розповідями про реальність, якої вони ніколи не зможуть сприйняти? Ви для них зі своєю істиною – завжди чужак, а ми, Державне Об’єднання, – ми їх приймаємо такими, якими вони є. І ми робимо все для того, щоб їхнє життя було безпечним, комфортним, автоматизованим. Щоб у їхніх головах не було підстав для маячних думок про щось їм недоступне. І ці люди відчувають нашу любов до них, нашу турботу. Без нас вони відразу загинуть.
   – Ви начебто згодні з тим, що інша реальність існує? – запитав Габр.
   – Я ж вам сказав: припустимо, ви маєте рацію. Припустимо. Навіть у цьому випадку, як бачите, благородніше було б не демонструвати цим людям свою перевагу.
   – А що? – Габр ніби забув про те, де він і з ким. – Вважати себе психічно хворим? Неповноцінним членом суспільства? Якщо я не маю рації, то мають рацію вони, третього не дано.
   – А ви вважаєте, – сказав чоловік поруч, – логічніше вважати неповноцінними мільйони?
   Настала довга тривожна тиша. Габр спробував поворухнутися, але не зміг: він був закріплений у якомусь контейнері, який щільно охоплював зверху його тіло.
   – Ви зробили з людей сліпих баранів, а тепер чванитеся, що вони люблять вас і без вас не можуть, – сказав Габр.
   – Це не ваші слова, молодий чоловіче, – відповів «лікар». – Почнемо з того, що ви прекрасно знаєте, що принаймні вже 17 числень люди народжуються такими, якими вони є. Я знаю, що вас турбує: в вас сидить думка, що колись хтось «осліпив» людство, втрутився навіщось у його генний потенціал. Припустимо. Знову, припустимо. Чим же винні ми, які прагнемо облаштувати життя людям, позбавленим, як ви кажете, «іншого виміру»? От ви, слідом за Оксом, обзиваєте людей «баранами» і хотіли би стерти їх із лиця землі, чи не так? А ми любимо їх і намагаємося полегшити їхнє життя. І що в результаті у вас залишається? Ваша істина, так?
   – Так, – сказав Габр.
   – Істина, яка не потрібна мільйонам. Ви, сподіваюся, згодні? Адже ви розумна людина.
   – Так.
   – І вам вона не потрібна. Далекий простір, як ви самі зізналися, несе вам жах, огиду, у вас крутиться голова. Ось ви пишете: «Я ніби побачив виворіт буття». У людей близького простору панують мир і спокій на душі. А у вас все це зруйновано. І заради чого? Чи потрібна вам така жахлива істина?
   – Але ж це правда. Весь цей жах – правда.
   – Що правда – ваші почуття?
   – Ні, – сказав Габр. – Я бачив труби, дроти, павуків, сталеві балки. Все це правда. Наші квартири – це залізобетонні темні бункери з проводами і трубами, що звисають зі стелі. А самі люди – потворні.
   – Припустимо, це не ваше марення, а правда, – погодився «лікар». – Хто це, як ви кажете, «бачить»?
   – Ніхто, – сказав Габр.
   – Отже, всього цього і немає.
   Запала тиша.
   – Але ж це є. Є! – там, під кришкою, яка його привалила, він стиснув кулаки. – Я не можу відмовитися від того, що є.
   – Послухайте, молодий чоловіче. – «Лікар» поклав йому руку на чоло. – Так звані «жерці істини» – найстрашніше, що може бути. Заради своєї істини вони готові зруйнувати світ. Тихий світ мільйонів людей.
   – Це не моя істина, – сіпнувся Габр. – Вона істина сама по собі.
   – Це ваша істина, тому що ви, ви один її «бачите». Вам доведеться вибирати між, як ви її називаєте, «істиною» (яка, на нашу думку, є чистісінька галюцинація) і суспільством, моральністю.
   – Ви обманщик! – закричав Габр. – Ви нічого не розповіли про «море», про «небо», про «гори», про «ліси». Ви запаскудили простір і тепер говорите: навіщо людям жах?! Ви самі створили цей жах! Море наганяє тугу, але воно не жахливе, є не загиджений далекий простір. Там можна ходити по землі, дихати на повні груди, відчувати себе вільним.
   – А Окс добре попрацював над вами, – сказав «лікар».
   – Я ненавиджу вас!
   – Усе це нерви, молодий чоловіче. Припустимо, «море», як ви сказали, «небо». Ну, візьміть усі ці мільйони, поведіть їх уздовж води, розкажіть їм про нескінченність…
   – Я повів би, – мовив Габр.
   – І це не було б знущанням? Ви хотіли б, щоб люди страждали, знаючи, що ваша істина їм недоступна? Чи не краще залишити істину при собі, а людям залишити їхнє щастя?
   – Нехай страждають, – сказав Габр. – Істина ніколи не була знущанням. Це ви знущаєтеся над людьми, приховуючи від них те, про існування чого самі знаєте.
   – Ви знову забули, що я лише намагаюся стати на вашу позицію, уявити собі за вашими словами ваше галюцинаційне бачення світу. Сам я не вірю у вашу «іншу реальність». Але відповім на ваше звинувачення: людина не повинна страждати. Підіть запитайте їх, чи згодні вони страждати?
   – Ви ховали від них істину, ви оберігали їх від страждань – і зробили їх дрібними, затхлими, жалюгідними. На них шкода дивитися.
   – Це ваша точка зору. Вони щасливі. Вони швидше пошкодують вас. Ось ваша подруга: вона дуже вас шкодує, просить вам допомогти. Вона випросила для вас третє, найкраще відділення. Не вони у себе, а ви у них викликаєте жалість. Ваша манія величі для них лише підстава вас жаліти. Ви хворі, ви марите.
   – Ви знущаєтеся наді мною.
   – Ні. Не вони, а ви глибоко нещасна людина. Втім, я вас поважаю: ви стільки взяли на себе.
   «Лікар» підвівся.
   – Заспокойтеся і подумайте над тим, про що ми говорили. Я зазирну до вас завтра.
   Габр залишився наодинці. Але думати він ні про що не міг.

Записи в особовій картці зведеного журналу

   2150 день 8-го сектора 17-го числення. Черговий Зил Тірп. Поводився неспокійно, вимагав «визволення», на вмовляння не реагував. Годування примусове, через шланг. Виявляє агресивність. Подвійна доза біцефрасола і заспокоювач Зобра в ампулах (три ін’єкції).
   2151 день 8-го сектора 17 числення. Черговий Кар Олт. Результати аналізів: підвищення гормону Х-В-4-омега в крові. Мозкоскопія: осередок збудження в районі таламусів. Рекомендована блокада спинного мозку з подальшою нейроскопією таламусів. Рекомендований усний психогенез. Продовжено біцефрасол і заспокоювач Зобра в тих самих кількостях.
   2152 день 8-го сектора 17-го числення. Черговий Вор Омк. Психологічний криз, що супроводжувався вигуками у вигляді погроз, вимогою зустрічі зі знайомою дівчиною, плювками. Застосовано електрошок потужністю 18 сил, після чого хворий весь день спав. Біцефрасол в тих самих кількостях.
   2153 день 8-го сектора 17-го числення. Черговий Карк Овл. Після розмови з психософом ступорний стан аж до другого годування. Їв сам, після чого тихо попросив звільнити його з бокс-камери. Аналіз клітин гіпоталамуса: галюцинаційна напруга в ділянці Альфа, дегенеративні зміни в ділянці мембрани. Біцефрасол, дві дози, заспокоювач Зобра, одна ампула. Рекомендовано синтезатор 2-Х-Г в ділянку спинного мозку».

У відділення екстреної дії 4-го відділу Міністерства контролю

   1-й заступник Голови Державного контролю

Ліоз (II)

   Габр намацав лавку і сів.
   – Це ти, Ліоз?
   – Так, – відповів знайомий голос.
   – Чому тебе так довго не було? Я так чекав тебе першого дня. І другого. Тільки ти одна знаєш, що я тут.
   – Я не могла, – голос Ліоз тремтів. – Мені було погано.
   – Чому?
   – Коли тебе відвезли, я відчула, що нічого не можу робити, зі мною щось сталося. Здається, я потім знепритомніла.
   – Я так чекав тебе, – сказав Габр. – Мені немає з ким поговорити, порадитися. Я тут наглухо замкнений від усіх.
   – Я не могла, – сказала Ліоз.
   – Як же ти сама, непритомна…
   – Я… Зі мною була мама.
   – Мама? – здивувався Габр. – Вона приїхала до тебе? Ти що, їй розповіла?
   – Ні, – відповіла Ліоз. – Я… Я сама поїхала до батьків.
   – Коли?
   – Відразу… Зрозумій, мене раптом такий жах охопив, так стало самотньо.
   – І вони пожаліли тебе?
   – Я не могла. Я хотіла поїхати за тобою, але… Я дзвонила, вони сказали, що тебе не треба турбувати.
   Габр підвівся і підійшов до Ліоз, намацав її плече.
   – Ліо, – промовив він, сідаючи поруч. – Ліо, ти зробила жахливу помилку. Але я не звинувачую тебе, ти нічого не розумієш. Ліо, допоможи мені вибратися звідси. Я хочу бачити. Вони наклали мені на очі пломби, і скоро все буде скінчено, вони щодня годують мене якоюсь гидотою. Ліо, я не можу тут, зрозумій… Ти ж іще… ти ще любиш мене? Ми втечемо звідси далеко, чуєш? До моря, до гір. Я буду розповідати тобі про те, що бачу, через мене ти відчуєш цю безкінечність. Я розповім тобі про красу, про Бога, про далекий простір, який навколо… Тільки… тільки вір мені, чуєш? Я буду добувати їжу, це можливо. Зовсім не обов’язково їжа доставляється Центральним розподільником. Якщо людина бачить, вона здатна добути собі їжу сама, вона може бути незалежною. Ми будемо найщасливіші у світі, тільки допоможи мені вибратися звідси. Ти повинна зв’язатися з однією людиною, дати їй знати… Ліо, дорога моя, ти ж віриш мені, нашому щастю?
   – Ні! Ні! – прорізав повітря істеричний крик. – Я не можу! Ти повинен лікуватися. Повинен! Тебе врятують! Мені обіцяли! Тебе вилікують!
   – Ліо! Я здоровий, чуєш? – він схопив її за плечі. – Я просто почав бачити, я абсолютно здоровий.
   – Це галюцинації! Пусти мене! Тебе вилікують! Ти спочатку маєш одужати, і ми зустрінемося. Потім, потім!
   – Ліо! Куди ти? Що з тобою?
   Він почув, як вона впала, забилася в судомах.
   – Ліо, не зрадь мене, чуєш?
   Але у відповідь він почув лише завивання, а потім чийсь твердий голос над самою його головою сказав йому:
   – Припиніть мучити дівчину. Відведіть його.
   Чиїсь руки схопили його з обох сторін і потягли.
   – Ліо! – закричав Габр. – Я твій, чуєш? Не вір їм, Ліо!

Запис в особовій картці зведеного журналу

   Лікування. Застосовано перший серійний електрошок потужністю 20 сил. Спостерігалися судоми кінцівок середньої інтенсивності з несвідомими вигуками і піною. Надалі хворий заснув. Ін’єктовано біцефрасол, три дози…»

Зі «Словника архаїзмів»

Упорядник – Інститут лексикології Академії археографії Державного Об’єднання
   «КРАСА. Софістичне поняття, на зразок ефіру, яке вивчалося естетикою (див. розділ «Псевдонауки»). Бере витоки з існування далекого простору (див. «Патологія почуттів»). За даними психіатрії, особлива якість галюцинацій, що характеризується «яскравістю» (див. світло) і привабливістю. Естетики стверджували, що суб’єкт, який володіє К., перетворюється на об’єкт «обожнення» (див. бог). Зазвичай К. пов’язували з далечінню. Передбачається, що естетика виникла як відображення хворих почуттів психічно неповноцінних людей. В даний час К. як поняття виключено з ужитку з огляду на ненауковість».
   «БОГ. Бере витоки з існування далекого простору (див. «Патологія почуттів»). На думку релігії (див. «Псевдонауки»), Б. – міфічна істота, що перебуває далеко (див. «Псевдізми простору»). Мається на увазі нібито реально існуюча безкінечність, що суперечить здоровому глузду і показникам органів чуття. Б. володіє надмогутністю і визначає все буття. Поняття виключено з ужитку через його явну сконструйованість і ненауковість».
   «СВОБОДА. Бере витоки з існування далекого простору (див. «Патологія почуттів»). Виражає міфічну можливість повної незалежності людини. На відміну від істинного поняття свободи, пов’язаного з перебуванням у близькому просторі, свобода у вказаному вище значенні трактується як безглузда можливість «піти». Тим часом відомо, що «піти» людині нікуди. Поняття засноване на логічній помилці, згідно з якою нібито можна «піти» від близького простору. Свобода тут розуміється як переміщення в просторі, що немислимо: з останнім пов’язується так званий «вихід з-під контролю», тобто загубленість в «далекому просторі», що знов-таки неможливо в силу об’єктивного неіснування останнього. Поняття виключено з ужитку як явно софістичне».

Окс Нюрп

   Оглушливі удари, що лунали з усіх боків, змусили Габра отямитися. Він лежав, затиснутий бокс-кришкою, і здригався. Першою була думка про електрошок, проте скоро він зрозумів, що в такому випадку давно лежав би непритомний. Здригався не він, не його тіло – тремтіла вся бокс-палата. Щось сипалося зі стелі, з гуркотом відвалювалося, Габр ясно чув скрегіт сталі і тріск бетону, що розколювався. Хтось кричав, але голос тонув у суцільному гулі і гуркоті.
   Раптом за його головою завалилося щось величезне, подібний на вибух звук падіння заглушив на секунду все інше. Тієї ж миті Габр почув свист гвинтопланів, що наближалися. Якимось чином вони влітали, як йому здалося, один за іншим до палати, і ось вже їх свист заповнив усе. Вони кружляли в нього прямо над головою, то зависаючи, то продовжуючи незрозумілий рух. Їх було багато, свистопляска від їхніх гвинтів заповнила все до краю.
   Знову пролунав сильний вибух, і Габр почув, як щось завалилося зовсім поруч і запахло горілим. Стало душно, хтось кричав про щось згори, з небес, проносячись над ним.
   Габр, абсолютно знерухомлений, нічого не розуміючи, полегшено зітхнув: він збагнув, що всі його проблеми в найближчі хвилини вирішаться, все буде скінчено. І те, що він був абсолютно безпомічний, тільки заспокоїло його. Все, кінець.
   Тому, коли його бокс сіпнувся, зачеплений чимось знизу, і поплив у повітрі, він навіть не злякався. Внутрішньо він вже пережив смерть і тепер тільки дивувався, що він ще начебто дихає. Його сильно розгойдувало туди-сюди, очевидно, його кудись переносять. Гул гвинтопланів із усіх боків не стихав ні на секунду. Десь вдалині лунали вибухи і черги аерофорсів.
   Мало-помалу різкі звуки стихли, і до Габра долинало тільки рівномірне гудіння гвинтопланів.

   Минуло чимало часу, перш ніж Габр відчув прилив крові до скронь. Він різко знижувався, втрачаючи висоту. Вуха заклало, як у швидкісному ліфті. Удар – і Габр відчув тверду поверхню під собою. Один за одним із усіх боків сідали гвинтоплани.
   Залишалося чекати. Залишалося тільки чекати.

Із щоденника Ліоз

   Мене привезли сьогодні вранці, «екстреною допомогою».
   Я ще сонна після заспокоювача. Мені не треба його бачити кілька місяців, а потім ми зустрінемося і все буде добре. А зараз мені не можна про це думати, інакше знову буде напад. Я вірю лікарям і вірю татові з мамою. І я продовжую любити Габра, я роблю для нього як краще. І я повинна все стерпіти: і його роздратування, і його погані слова про мене. Все, що я роблю, – для його користі. Він зараз цього не розуміє. Він одужає, і йому буде соромно за свої слова, він сам від них відмовиться. Я не повинна ображатися, це маячня. Це в нього маячня, і ще не найстрашніша. Мені шкода його, я так хочу йому допомогти.
   Тато говорить, що ми обоє хворі, так воно і є. Мені теж треба лікуватися від нервів, і йому. Ми повинні перш за все вилікуватися, щоби потім було що дарувати одне одному. Я впевнена, що все буде прекрасно через рік. З цією думкою я маю жити і ні про що не думати. Я не зробила нічого поганого, треба було рятувати Габра, він уже собою не володів, і я могла його взагалі втратити.
   Коли він говорив мені вчора свої страшні слова, я вся завмирала від жаху. Я нічого не розуміла, тільки бачила, що це маячня, справжнє марення. Мене попередили, щоб я мовчки слухала, нічому не дивувалася і не суперечила. Але я не змогла: у нього був такий страшний непристойний голос, стільки почуття, що мені стало погано, і я зірвалася. Я його просто не впізнала: це не Габр, це хвороба. Стільки почуття може бути тільки від хвороби. Його вилікують, і він знову прийде до мене таким, яким він був, яким я його знала. Моїм тихим і вихованим Габром.
   Мені зараз вже спокійно. Так тепло і затишно вдома: зараз буду читати свою улюблену книжку, потім прийму електрованну і, можливо, послухаю з батьками стереофільм. Сьогодні п’ята серія… І основне: весь цей час я буду знати, що Габру теж добре, що він у надійних руках, у гарних умовах. І буду чекати зустрічі з ним всі ці місяці. Я люблю всіх: тата, маму і Габра.

База

   Хтось вовтузився біля його боксу, щось зламуючи і розплавляючи.
   – Покидьки! – почувся той самий голос. – Дай лом!
   – Я електрощупом.
   – Ти йому відріжеш ноги, дурень! Дай лом!
   Габр почув різкий тріск – і сила, що притискала його, кудись поділася. Він поворушив руками і ногами.
   – Беріть його!
   Його взяли під руки і коліна і понесли.
   – Ну як, хлопче? Ти живий, чорт забирай?
   Габр напівлежав у незрозумілій м’якій ніші, поруч були якісь люди.
   – Хто ви?
   – Ти що, не впізнав мене? – пролунав хрипкий голос.
   – Окс? – тихо відгукнувся Габр.
   – Він самий, чорт візьми. Ну й заховали тебе ці покидьки, ми насилу пробилися. Якби не нейтралізатори, нам би каюк. І аерофорси допомогли.
   – Де ми? – запитав Габр.
   – Не переживай, тут вони нас не дістануть. Тут Прозора Пляма, ну, я тобі потім поясню. Тепер найголовніше – гей, Коз! Дай відмочку. І поклич Нію. Слухай, хлопче, скільки вони тебе вже лікували, чорт забирай?
   – Не знаю, – відповів Габр.
   – Скільки в тебе ці пломби?
   – Не знаю.
   Почулися якийсь шум, рух. Як ніби крізь натовп хтось пробирався.
   – Я тут, – сказав жіночий голос.
   – Іди сюди. Дай руку, ось так. Спробуй зняти йому пломби.
   Чиїсь тонкі теплі пальці лягли Габрові на обличчя.
   – Ну що?
   – Нічого не виходить, – сказав жіночий голос.
   – Боляче, – простогнав Габр.
   – Ось відмочка.
   – Це не допоможе, – мовила жінка. – Потрібний розчин андростілла.
   – Де ж ми його візьмемо, чорт забирай?
   – Я ніколи з цим не мала справи. Наскільки я знаю, подібні речі знімаються андростіллом.
   – Як ти не знаєш? – пролунав хрипкий голос. – Тобі ж самій ставили пломби.
   – Це було так давно, і я нічого не пам’ятаю, – відповіла жінка.
   – Коз! Іди сюди! Негайно організуй експедицію до мегаполіса за андростіллом.
   – Слухаю, генерале.
   – А тепер залиште нас.
   Габр почув тупіт багатьох ніг, що віддалялися.
   – Ну от, – сказав хрипкий голос, коли шум затих. – Ти в безпеці.
   – Що таке «генерал»?
   – Це старе слово, означає «начальник». Чорт забирай, ти живий, хлопче! – Габра поплескали по плечу. – Ми думали, тебе вже угробили. Ну і стіною тебе відгородили, якби мене не умовили взяти великий ультраріз, все пішло б до біса. Суцільна сталь.
   – Ви зруйнували стіну? – запитав Габр.
   – До бісової матері – і стіну, і стелю, все їхнє гадюче гніздо. Ну, відпочивай. Завтра хлопці дістануть андростілл – ми тобі зішкребемо ці сковорідки з очей. І більше ні про що не запитуй. Твоє завдання зараз – набратися сил і отямитися.
   – Ваших багато загинуло? – запитав Габр.
   – Відпочивай, хлопче, відпочивай.
   Людина, що сиділа поруч, пішла, і Габр залишився наодинці.

Всім службам екстреної дії, включно з групою «Бізон»

   1-й заступник Голови Державного контролю

Із газети «Відомості квадрата 12-К»

Регіональний чемпіонат із орієнтування
   Вчора закінчився чемпіонат нашого квадрату з орієнтування. У чемпіонаті брали участь найкращі спортсмени сусідніх квадратів. З результатом 4 м 20 см переміг Зил Говк із п’ятнадцятої вулиці, що розпізнає рухомий об’єкт із другої спроби. Заслуговують на увагу і результати призерів Еї Чиж і Жюра Авза. Досить високі показники дозволяють сподіватися на вихід до фіналу великого квадрату. Не забуваймо, що саме в нашому квадраті народився чемпіон мегаполіса Абр Сюз. «Ми хочемо бути як Абр», – сказала нашому кореспондентові Ея Чиж.
   Біз Варк
Засідання Вищої Наради квадрату
   Відбулося засідання Вищої Наради квадрату. З доповіддю «Про подальшу автоматизацію близького простору» виступив другий заступник голови Електронного контролю Уяр Ванр. Відзначено відставання в темпах оснащення вулиць новими акустиками, які випромінюють нейропромені. Безпосередній контакт нейродатчика з мозком здається ще незвичним для багатьох співгромадян, тим часом самоочевидною є перевага нового орієнтатора, якщо брати до уваги перш за все швидкість орієнтування і відмінну від дотикового способу чіткість сигналів.
   Як свідчать історіософи, така сама реакція була у наших предків, коли вони переходили від механічного на слухове і дотикове орієнтування. Проте сьогодні ніхто з нас уже не може й уявити своє життя без останніх. Здається диким і неможливим рухатися слідом за механічним предметом. Техніка принесла людині справжню свободу, і запитаємо себе: чи не призведуть нейродатчики до ще однієї такої революції в нашому житті? Адже радіус їхньої дії незрівнянний із радіусом слухових і дотикових орієнтаторів. Ми не здатні навіть уявити, якими можуть стати світ і людина в майбутньому чи`сленні.
   Явр Бурк
Пожежа в лікарні
   В одній із диспансерних лікарень квадрату 8-ДК-1 сталася пожежа. За попередніми даними, загинуло дев’ять чоловік персоналу. Вважають, що загорілася електропроводка. Спеціальна комісія з’ясовує причини пожежі.
   Бер Сажк

Прозора Пляма

   – Тут немає орієнтаторів, ми живемо самі по собі, як жили багато числень тому.
   – А ви хіба живете не в квадраті 4-Б?
   – Це прикриття, – сказав Окс. – Там я, чорт візьми, просто жебрак – для Державного Об’єднання. А тут…
   Він зітхнув.
   – Куди ми йдемо?
   – Ми тобі знімемо сковорідки, хлопче. Ти будеш нашими очима – знаєш, скільки наших через тебе загинуло? Тож ти для нас на ціну золота. Багато років ми чекали і шукали зрячого. І от, чорт візьми, є ти. Запам’ятай: твої очі, які бачать, – це все твоє надбання, єдине, що в тобі цінне, чим ти виділяєшся. Твої очі – це наша зброя. Обережно, тут дерево.
   Вони обійшли дерево і знову вийшли на стежку.
   – Нас не знайдуть? – запитав Габр.
   – Ні, – засміявся Окс. – Ми в Прозорій Плямі. Що це таке? Нашим попередникам із 16-го числення, чорт візьми, вдалося винайти нейтралізатори – це такі штуковини, хлопче, без яких нас би всіх виловили, як комах.
   – Ви сказали «попередники»?
   – Так, чорт візьми! Ти тепер маєш знати все. Давай присядемо.
   Вони намацали біля стежки повалене дерево і сіли на нього.
   – Тут тихо, – сказав Окс. – Так ось, слухай уважно. Зрячі час від часу народжуються всі ці числення, але Міністерство контролю їх виловлює і знешкоджує. Там є спеціальний відділ, який цим займається.
   – Вони насправді думають, що мають справу з психічно хворими?
   – А чорт їх розбере. Виконавці можуть думати і так, а про верхні ешелони ми нічого не знаємо. І от, уяви собі, люди, які бачили світ, потім доживають у квадраті 4-Б. І це відбувається вже багато числень… Що робити такій людині? Чи може вона забути про потрясіння, яке колись сталося в її житті? Колись дуже-дуже давно виникла група, потім партія, що складається з колишніх зрячих. Одне покоління працювало для іншого, і ось нарешті зрозуміли, хлопче: доки вони будуть сидіти в квадраті 4-Б, зробити щось неможливо, бо там усе під контролем. А спроби влаштуватися поза мегаполісом завжди провалювалися, розумієш? Адже вони промацують локаторами величезні території навколо, втекти і сховатися нереально. Дві або три віддалені бази, засновані в минулих численнях, були легко стерті з лиця землі. І тоді виникла єдина надія: зробити апарат, який би блокував щупальця локаторів.
   – Як це? – запитав Габр.
   – Як! Створюється пляма, невидима для локатора, чисте поле, розумієш?
   – Хіба це можливо?
   – Як бачиш, – засміявся Окс. – Над цим, сидячи в трущобах квадрату 4-Б, працювало кілька поколінь, таємно. Для цього засилали своїх людей у технічні лабораторії. Коротше, в минулому численні нейтралізатори нарешті придумали і відразу створили невидиму базу, на якій ми зараз знаходимося. Ти зрозумів, чорт забирай?
   – Так.
   – Ми вже третє покоління тут. Третє покоління…
   – І про неї нічого не знають?
   – Вони не розуміють, звідки ми з’являємося і куди зникаємо. А намацати нас руками не так-то просто!
   Окс голосно засміявся.
   – Тепер слухай, хлопче. – Він поклав Габрові руку на плече. – Якого біса ти зв’язався з цією бабою?
   Габр весь напружився.
   – Не будь мямлею, – сказав Окс. – Не тримайся за спідницю. Ти знаєш, хто тебе запхав у бокс-камеру?
   – Я просив би не говорити про… – Габр затнувся.
   – Протри очі, хлопче! Ми за тобою давно стежимо, ти був у наших розрахунках іще двадцять років тому. Чого ти так здивувався? У тебе прапрапрадід був зрячим. Ми маємо доступ до картотеки Центру статистики. Ми чекали. Вони чекали, і ми чекали, і ось ми тебе нарешті перехопили. А ти мало не зіпсував нам усієї гри… Довірився бабі…
   – Я…
   – Вислухай всю правду, тоді говори, – перебив Окс. – Якщо ти думаєш, що твоя дівчина зателефонувала в «екстрену допомогу» і за тобою приїхали, то ти просто бовдур.
   – Звідки ви все знаєте?
   – Ти слухай: її татусь працює в апараті Державної Наради. Сошка дрібна, але апаратна, зрозумів? Він дрижить за своє місце. От і викликав кого треба.
   – До чого тут її батько?
   – Ти хіба досі нічого не втямив? Істерична шмаркачка у розпачі їде до люблячих тата і мами і передає їм жахливі враження від твого марення. Тато і мама переконують її, що ти серйозно хворий і що заради вашої, чорт візьми, високої любові тебе треба негайно запхати в диспансер, інакше ти взагалі звихнешся. Зрозумів тепер? Через цю твою бабу ми втратили стількох людей. Якщо хочеш знати, хлопче, це одна з найбільш відчайдушних наших збройних вилазок. Уявляєш, що тепер робиться в Держоб’єднанні? 17 числень нічого подібного не було. Ну, ходімо. Досить теревенити.
   

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →