Интеллектуальные развлечения. Интересные иллюзии, логические игры и загадки.

Добро пожаловать В МИР ЗАГАДОК, ОПТИЧЕСКИХ
ИЛЛЮЗИЙ И ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНЫХ РАЗВЛЕЧЕНИЙ
Стоит ли доверять всему, что вы видите? Можно ли увидеть то, что никто не видел? Правда ли, что неподвижные предметы могут двигаться? Почему взрослые и дети видят один и тот же предмет по разному? На этом сайте вы найдете ответы на эти и многие другие вопросы.

Log-in.ru© - мир необычных и интеллектуальных развлечений. Интересные оптические иллюзии, обманы зрения, логические флеш-игры.

Привет! Хочешь стать одним из нас? Определись…    
Если ты уже один из нас, то вход тут.

 

 

Амнезия?   Я новичок 
Это факт...

Интересно

В древнем Китае наилучшим подарком в день рождения родителей считался гроб.

Еще   [X]

 0 

Трохи пітьми (Дереш Любко)

Улітку на далекій полонині Шипіт у Карпатах відбувається молодіжний з’їзд неформалів. Сюди приїжджає Гер, у якого є домовленість із невідомими людьми: вони мають приїхати, аби організувати фестиваль у фестивалі – зустріч самогубців. Упродовж двох днів збираються шестеро майбутніх мерців: юна мазохістка, екстрасенс-невдаха, двійко дівчат із фобією переслідування, розчарований молодий програміст і Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, герої-неформали, танці навколо вогнища, сеанси «шаманотерапії» не залишають часу на роздуми, вони спадають на всіх без винятку «самогубців», призводячи до драматичного фіналу.

Обережно! Ненормативна лексика!

Год издания: 2013

Цена: 55.5 руб.



С книгой «Трохи пітьми» также читают:

Предпросмотр книги «Трохи пітьми»

Трохи пітьми

   Улітку на далекій полонині Шипіт у Карпатах відбувається молодіжний з’їзд неформалів. Сюди приїжджає Гер, у якого є домовленість із невідомими людьми: вони мають приїхати, аби організувати фестиваль у фестивалі – зустріч самогубців. Упродовж двох днів збираються шестеро майбутніх мерців: юна мазохістка, екстрасенс-невдаха, двійко дівчат із фобією переслідування, розчарований молодий програміст і Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, герої-неформали, танці навколо вогнища, сеанси «шаманотерапії» не залишають часу на роздуми, вони спадають на всіх без винятку «самогубців», призводячи до драматичного фіналу.
   Обережно! Ненормативна лексика!


Любко Дереш Трохи пітьми

   У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті.
Р. Кіплінг. Рікша-Привид


   Дизайнер обкладинки Віталія Котляр

   © Дереш Л., 2006, 2014
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007, 2014
   © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014


* * *
   Цей текст було записано на аудіоплівку влітку 2006 року під час сеансу монодрами, проведеної для мене колегою-психологом V. Під час перенесення монологу на папір додані зміни були мінімальними. Цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося. Записи, що містяться у цій книзі, – не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості. Можливо, для тих психотуристів, у кого є досвід орієнтації на місцевості, матеріал стане в пригоді.
Λ. V.
[початок плівки]
   (на фоні віддаленого щебету горобців і ластівок чутно чоловічі голоси. Двоє по черзі вигукують фразу: «Я призиваю магічний театр!» Кожен із них робить це тричі, після чого аудіоплівка фіксує приблизно хвилинну паузу)
   V.: Перш за все треба визначити ролі для каменів.
   Λ.: Я буду називати героїв по черзі, як вони з’являються, а потім думатиму, яка їм найбільше підходить каменюка, о’кей? Першим з’являється персонаж, що говоритиме від свого імені, тобто оповідач. Він є Той, Хто Прихований Від самого Себе… Напевне, так його наразі й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. Він є тим, що я приховую в самому собі. Щось скрите… якась таємниця. Бр-р-р, мороз по шкірі. Я думаю, ним, напевне, буде отой камінь (підходить до каменя № 1). Мені треба на нього накласти руки?
   V.: Просто дай спрямування, що він буде виконувати роль Того, Хто Прихований Від Себе.
   Λ.: (робить пас у бік каменя, урочисто) Ти будеш Тим, Хто Прихований Від Себе. Ти будеш моїм особистим секретом, який я ховаю.


   V.: Якщо хочеш, можеш сказати йому щось більше.
   Λ.: Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ!

   (пауза)

   V.: Чуєш якусь відповідь від нього?
   Λ.: (тихо) «Я тебе теж». (до Того, Хто Прихований Від Себе) Я радий, що ми нарешті можемо подивитися одне одному в очі. (до V.) Він сумний, він весь у тіні.
   V.: Ти бачиш, де він зараз?
   Λ.: Так. Він зараз на галявині, втомлений з дороги. Він старший, років 30–32, смаглявий, чорний. Його шкіра темна через його інтереси.
   V.: Ти знаєш, що це означає?
   Λ.: Ні. Я бачу на ньому одежу темного кольору. Темно-зелені тони. Колись він захоплювався наркотиками, опіатами. Темно-зелений – це колір приходу. На його плечах важкий тягар. Я бачу цей тягар в образі шкіряної куртки із блискучими заклепками. Шкірянка придавлює його до землі. Зараз він просто сидить… дивиться на полонину. Він шукає людей. У ньому велике напруження. Він не отримує відповідей від світу… Здається, останні роки він щось безперервно шукає. Але постійно залишається без відповіді. Він прагне з кимсь поговорити, вилити душу, але сам себе стримує, вважає це проявом слабкості. Тому вирішив сидіти на місці. У його житті багато темного світла.
   V.: У якому сенсі?
   Λ.: Я не розумію цього. Можливо, у нього внутрішній світ темний. Але це не пов’язано із субкультурою: ні з металістами, ні з блекерами, ні з готами. Хоча він близький до цих людей. Колись він тусувався з ними. Бачу в ньому «темні епізоди». Тьмяне освітлення в дитинстві, темні приміщення. Стривай, я розумію. Зараз його робота пов’язана з темрявою, він працює в нічну зміну… Він звик бути сам.
   V.: Ти відчуваєш його десь у своєму тілі?
   Λ.: Печінка.

   (пауза)

   Наркотики середньої важкості. Це найбільша частина його теперішнього життя. Зараз у нього глибока криза. Депресія навіює суїцидальні думки.
   V.: Чим викликана твоя ненависть до нього?
   Λ.: Не знаю. Коли дивлюся на нього, у мене аж груди стискає.
   V.: Спробуй це йому сказати.
   Λ.: (Тому, Хто Прихований Від Себе) Старий, у мене аж груди розпирає від емоційної хвилі, коли я думаю про тебе. Я боюся… тебе… а може, боюся разом із тобою… (до V.) Він боїться чогось. Боїться майбутнього. Він не знає, що буде далі, тому що для нього все дуже невизначено. Зараз у нього життєвий злам. Усе валиться з рук, усе тріщить по швах. Він нічого не може нормально робити, нічого не може довести до кінця, і це муляє. Зараз у нього найгірші дні в житті.

   (пауза)

   Λ.: (тихо) Я відчуваю, що брешу, коли говорю про нього.

   (пауза)

   Λ.: (запитує і відповідає різними голосами)Чому я брешу, коли говорю іншим про тебе? – Тому що про мене ніхто не знає. – Ти хочеш відкритися? – Я стидаюся. – Кого ти стидаєшся?
   Λ.: (до V., тихо) Йому здається, що на нього спрямовано безліч очей, хоча він завжди сам. (до Того, Хто Прихований Від Себе) Кого ти шукаєш на Шипоті? (до V.) Він сам достеменно не знає. Може, когось, щоби побазарити… Він прагне спілкування. Він хоче, щоб на нього звернули увагу. Від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно усередині.

   V.: Після цього маленького діалогу що ти почуваєш до нього?
   Λ.: Тепер я можу погодитися, що така людина має право на існування.
   V.: Це те, що ти думаєш. А що ти відчуваєш?
   Λ.: Я не хочу, щоб ця людина існувала… Хочу, щоб це все виявилося неправдою! Щоб його не існувало!.. Він просочений жалем, і я просочений жалем.
   V.: А зараз, у цей момент, які відчуття в тобі?
   Λ.: Ніби ми обидвоє розплакались.
   V.: Де ти відчуваєш свій жаль?
   Λ.: Де? Задня частина шиї, біля черепа. У горлі. Праве вухо.
   V.: Спробуй зараз не ігнорувати ці відчуття, а посилити їх.
   Λ.: Спина… Ох-х, сильний біль… Він смертельно втомлений…
   V.: Якщо ти зараз переключишся на інший канал, ти зможеш цю втому побачити.
   Λ.: Так, проявляється. Тепер я це все бачу. О Господи, як усе чітко! Це гори, Карпати. Я сиджу на галявині, перша тераса полонини біля Шипота. Найнижчий рівень, зразу біля входу, там, де великий корч. Я завжди зупиняюся спершу на ньому, переводжу подих. Плечі просто провалюються від знемоги… (до V.) Я відчуваю, що мої слова стають його словами. У нього свій стиль. Він буквально проривається крізь мене. Він ХОЧЕ ГОВОРИТИ багато і гарно.
   V.: Це навіть краще. Відкрий себе цим картинам. Тому, як він це повідає.
   Λ.: На Шипоті спека. Ледь відчутний вітер з гір шелестить біло-зеленим листям буків. Мене глючить… Правобіч, метрів за двадцять від мене, розляглися хіпі. Вони зовсім не втомлені, їм просто ліньки. Мене вітають байдужими пальцями, складеними літерою peace. Відповідаю тим же. Все довкола сприймається уривчасто через мою втому. Але напрочуд гостро. Я знову сканую поглядом терасу, шукаю червоні шматини-прапорці.
   V.: Кого ти бачиш?
   Λ.: Зліва панки, вони завжди займають рівну площадку відразу біля входу. Їм на всіх насрати, і я, звісно, не підходжу і не вітаюся, бо й мені вони по це саме. Їхні дівчата всі в чорному: чорні шкірянки, чорні бандани. Футболки в тон тільки підкреслюють їх панківську окремішність. Це якісь молоді панки, підгниваючі. Дівчата ще доволі свіженькі, юнаки жваві та матюкливі. П’яні в дрельку. Б’ються за цигарки. Квиток на літак і пачка сигарет. Тоска, блін, яка тоска.
   Праворуч і вище – олдові хіпі-щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища й слухають з магнітофона Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки-хіпарі: українці, поляки, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе – ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.
   У відповідь – теж підняті руки й посмішки.
   Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, поставили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.
   Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.
   Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.
   Напружую очі, і погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. Подумки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався – повільно чи швидко – на підйомі впріваєш.
   Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.
   Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.

   Зупиняюся. Український прапор, п’ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими – числа так третього-четвертого… Дівчата розгнузданої тілобудови, у самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.
   Знову скидаю наплічника і падаю на землю.
   – Я вам не заваджу? – питаю в дівчат, не дивлячись.
   Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать.
   З намету вилазить бухий у дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь укритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м’яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі.
   Взагалі, трохи припарює. Напевне, вночі був дощ.
   Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляє окуляри і приліплює до губи сигаретку.
   – Буде?.. – випукує волохатий, похитуючись, і робить жести черкання сірником.
   Я кидаю сірники. Пуделко пролітає повз нього, а він повільними очима простежує його траєкторію. Запухле обличчя набирає виразу, який би я окреслив як «офігілий».
   Чувак повільно хитає головою і видавлює з себе:
   – Як я вас, хіпаблудів, ненавиджу…
   Нагинається по сірники, поточився, обламується і валиться на траву.
   З намету вилазить іще один гість, уже зовсім іншої стилістики. Він довгий і тонкий. Теж голий по пояс. Дві тонкі коси звисають аж до ліктів. Цей припалив собі цигара ще в наметі і ясними очима дивиться мені за спину, на гірське пасмо й долину ген унизу. Він затягується й зітхає. Ясно – лірик-самородок.
   Патлатий в окулярах підіймається. Він наче вже трохи оговтався і вирішив припалити від тліючої в попелі головешки.
   Закурює, дивиться на мене і прорікає:
   – Ненавиджу очкариків… особливо патлатих. П’єш?
   Я стенаю плечима. Ні хайру, ні окулярів у мене немає.
   Чувак теж стенає плечима і робить ковток із військової фляги.
   – Мукта, – каже він.
   Ще трішки ввічливої мовчанки. Раптом мене осяює, що то таке прізвисько.
   – Гєра, – представляюся я. – Але можеш мене називати Гер.
   – А-а-а-а…
   Повільно затягується сигаретом і гарчить:
   – Гер-р-р… Типу, гер-р-р Шнітцель?
   – Саме так. Або гер Штрудель.
   – Пудель, бля! Будеш тепер гер Пудель!
   Довгий сухарик тим часом витягає гітару і береться награвати щось із Cranberries. Виходить переконливо. Стосовно Пуделя не заперечую. Підбираю свої сірники, кладу назад до кишені.
   – Чаю, може, вип’ємо? – питаю в них.
   Чувак із гітарою, не перестаючи грати, киває в такт головою. Каламутний гуморист Мукта не відповідає нічого. Похмілля вчить людей людинолюбію, і в Мукти зараз важливий іспит.
   Одна з дівчат від згадки про чай починає ворушитися. Перевертається до неба лицем, а до моїх очей грудьми, але картина чомусь не настільки хвилююча, як можна було сподіватись. Слідом за нею на спину перевертається й інша ляля. Отут вже відчуваю міцний притік оптимізму.

   У глибокій безсловесності, під майстерну гітару сухарика, ми випили по горняткові чаю. Нічого не кажучи, гер Пудель встав і пішов далі.

   По лівому фланзі від самого низу і аж до броду, понад потічком уздовж вимитого водою яру, розтягнувся табір панків. Панки з Києва, панки з Вінниці, панки зі Стрия. Панки з Рівного, з Одеси і найстрашніше – панки з Шостки!
   Десь роки два тому на Шипіт приперлися якісь непевні типи – не зовсім гопніки, не цілком репери, не до кінця кислотники. З ними був дебелий собацюра породи мастіно наполітано. Пес бігав, гавкав, лякав дітей, слинився і поводився непристойно щодо ніг окремо взятих товаришів. Кислотники з того перлися. Їх улюбленим жартом було йти в село під «феном» і питати: «Бабуля, а ґдє здєсь мака можна намацать?»
   Однієї ночі кислотники-репери до того обковбасилися, що вкрали в П́илипці (селі під Шипотом) косу, наробили в господі переполоху і зникли в невідомому напрямку. Приїхали стрьомні воловецькі міліціонери, почали поночі з ліхтариком шниряти по наметах і доводити миролюбних, але мєнтофобних хіпунчиків ледь не до інфарктів.
   Міліція виявила гоп-кислотників на ранок на чужому городі, заставши за незвичним у тутешніх краях заняттям: перший кислотник жав маковиння косою, мов пшеницю, другий натирав мозолі, в’яжучи макові снопи. Пов’язали обидвох.
   На денних сходинах патріархи Шипота глибоко засудили чужинців, які зробили тутешнім лояльним відпочиваючим отаку антирекламу. До того ж у спадок від кислотників мешканцям полонини перейшов отой самий мастіно наполітано. Панки з Шостки перейнялися долею тварини найбільше. Не довго думаючи, вони пригріли псюру обухом, оббілували й з’їли.
   А коли за тиждень повернулися юнаки невизначеної орієнтації зі слідами відпочинку на лиці й поцікавилися, де ж, до граної мами, ЇХНІЙ РЕКС, усім стало трішки соромно.
   Усім, крім панків із Шостки.
   По праву руку згори, з боку підйому на гору Стій, розіп’яли свої шатра позитив-парапацифісти – люди, налаштовані загалом на все оптимістичне, конструктивне і життєствердне. Вони не б’ють по ночах пляшок, не кричать матюків, не співають страшних пісень «Гражданской Оборони». Більше того, від них не відчувається запаху того кармічного фатуму, який панки намагаються згустити над собою і передати іншим.
   На правому фланзі було світло та спокійно. Тут ніжилися напівоголені, не завжди зрілі, але вже розіпрілі німфи, на яких час від часу наскакували їхні козлоногі, перезбуджені надлишком кисню фавни – у подертих джинсах, голі й босі. Фавни хотіли трахатися, та, не маючи змоги реалізувати це бажання негайно, робили юним дівам різні пакості: бризкали холодною водою, лоскотали травинками, здирали купальники тощо. Тут усім чогось хотілося, але це не стосувалося за великим рахунком ні курива, ні випивки, ні, врешті, сексу (хоча після сексу це хотіння притуплювалося). Невловиме маєво хотіння робило все водночас і бажаним, і нудним. Чудна амплітуда. Із вродженої делікатності я не заглядав у намети, не дуже завтикував на цицьки. А при зустрічі з черговим ню виявляв вершини галантності, цілуючи нагим паннам ручку.

   Ще вище, майже на краю можливого, розбила намет ужгородська молодь протесту. Ці молоді люди із самого ранку сиділи обурені, кожен повернувшись лицем у бік долини, і споглядали горизонт на знак непокори. Один із них обурився до такої стадії, що я запропонував йому попити води, але інші наказали мені не лізти, у них сесія. Так і сказали: сесія.
   Я поцікавився, чи багато в них ще протестного матеріалу і де його назбирали. Вони сказали, що то їхній, регіональний, а мають його стільки, що вистачить, аби обурилося пів-Шипота до кінця сезону.
   «А якщо навпаки, – перепитую, – весь Шипіт, але тільки на півсезону?» Вони на те: «No woman no cry».
   Я спитав у них щодо лінії партії. Мені відповіли: «Всьо зіґзаґообразно». Такій політпідкутості можна тільки позаздрити.
   Мене запитали, чи я б не відмовився. «Я б не відмовився», – так і відповів.
   За кільканадцять хвилин, коли перша хвиля обуреності минає, відходжу на кілька кроків, аби насолодитися цим екзотичним явищем здаля: семеро протестуючих як один сидять клином і споглядають північний схід. Очі червоні від лозунгів, а на обличчях – вселенська печаль.

   Я уважно пройшовся уздовж наметів, кілька разів підіймав привітно відкриту долоню, але так і не здибав ані одного червоного прапорця.

   Над потічком зазвичай осідали растамани. Вони готували їсти «всі для всіх» і були добряче згуртовані. Чужинців приймали радо, але на відстані, до наметів не підпускали, дозволяючи переступати свої пороги тільки справжнім джа растафарай.
   Навіть коротка подорож на їхні терени справляла враження. Растамани цілими днями сиділи у своїх типі, били в барабани, гриміли маракасами і співали негритянські псалми. Усі як один були набожними й намоленими, але, на відміну від заціпенілих протестантів із Ужгорода, їхній стан був рухомим, колихливим, немов замішаним на даб-ритмах.
   Від безперервного моління до Джа між растаманами встановлюється телепатичний зв’язок, як у тих індіанців, що варять у джунглях Амазонії з ліан аяхуаску – «вино душ». Це відчувалося зразу, тільки-но потрапляв на їхню священну територію за потічком, яка, зазначу, виглядала справжнім анклавом Ефіопії, спроектованим сюди їхньою колективною інтуїцією. За растаманськими піснями причувалося муркання гепардів й інші звуки савани. Я шукав поглядом доказів присутності Африки і впізнавав у місцевій флорі типові ендеміки екватора.
   Я ввійшов на їх землю з відкритими долонями – ні списа, ні дрюка, ні каменя – і мене зустріли ввічливим мовчанням. Дреди сиділи тісним колом довкола виварки з підкипаючою зупою. Я відчув, як вони телепатично обговорюють між собою, чи не замірився я перевернути їм баняк з їдлом або розвалити типі й продірявити тамтам, а новий натягнути зі шкур їхніх дітлахів. Але ж ні, мирнішої істоти за мене на Шипоті годі було відшукати. Я просто обвів очима всі намети. Перед кожним висів зелено-жовто-червоний прапор Ямайки. Флагштоки було оздоблено відповідно до смаку власника – пір’їнами, іклами кабанів, камінцями і, звичайно ж, растами.
   Раста, на погляд чужинця, виглядає як шнурівка-триколор (традиційні барви), або як поєднання якихось інших доступних кольорів. Як правило, расту вплітають у волосся, туго намотуючи нитку спершу довкола пучка волосин, а потім – довкола доштукованої шворочки. Для баласту на кінчик расти прив’язується камінець із отвором, хто знає – «курячий бог».
   Взагалі растамани виглядають на полонині найбільш яскравими у зовнішньому аспекті. Ті психо-та географічні терени, де пустили roots їхні тіла, мусять бути екзотичними з погляду осілих і фіксованих тубільців, яким, крім «файка» та «майка», більше рим до слова «Ямайка» не відпущено.
   А растамани – вони як леви. Африканські воїни саван, buffalo soldiers, зі страшними локонами на головах, із білими зубами й червоними очима, вони просто звіріють, коли опиняються на природі. Звіріють, дичавіють і кричать: «Алілуя, Джа!»
   Як співав Афрік Сімон, «whenna naumija hafanana» – «нема різниці, чорний ти чи білий». Коли ти куриш траву так довго, як ми, – твоя шкіра не чорна й не біла, а радше земляниста.

   Ретельно обдивився всі намети, але так і не побачив потрібного мені сигналу: червоної хустинки, червоного прапорця, а чи бодай клаптя шмати червоного кольору. Зрештою, я й не чекав знайти серед таких релаксованих, таких неконфліктних растаманів людей, котрі б мали упізнатися за кольором насильства.

   Не вполювавши й на цей раз нічого, я вирішив нарешті й собі заякоритись. Більшість стратегічно вигідних місць – щоб і до води, і по дрова недалеко – уже були зайняті. Над лівим краєм темніла аура панків. Тому я піднявся на похилий правий край полонини, до солодких чорничників, що соковитим поясом відмежовували твердь лугу од тверді лісу. Там і спинився.
   Без поспіху розкладаю наплічник. Орієнтую двомісний намет головою на південний захід. Два місця – це для мене і для наплічника. Більше ні на кого я не розраховую.
   Розгорнув рулон, постелив каримат, струснув спальник. Звідти випала червона шматина. Я сховав її до кишені: із цим підождемо.
   А потім прикинув, скільки вже тут людей подумало так само: «підождемо». Двоє? П’ятеро? Скільки?

   Вирішив, що при такому розкладі можна чекати до нескінченності й назад. Сходив у ліс, знайшов підходящу тичку і прив’язав до неї червоний віхоть. Повернувся до намету й устромив у землю прапор. Вітерець підхопив його, і червінь затріпотіла. У Тибеті б запитали: що перебуває в русі – прапор чи вітер? Я оглянув усю полонину – пістряві намети під подихом полуденного вітру напиналися й теж тріпотіли. Де вони, ці люди з червоним? Що в русі – намети чи вітер? Люди чи обставини? Рухається щось усередині нас самих. Так кажуть на це у Тибеті. Що край – то звичай.
   V.: Ти знаєш, про які «червоні прапорці» він говорить?
   Λ.: Ні. Ще ні. Але це щось муторне. Він зараз не хоче про це думати. Щось, пов’язане з темрявою, яку він носить у собі. Він хоче відволіктися. Хоче піти й підкорити якусь дівчину.
   V.: Хай піде і зробить.
   Λ.: Він сидить біля свого намету…
   V.: Говори від його імені, тоді зв’язок буде повнішим. Поглянь на свою тінь. Твоя тінь лежить на шипотській траві.
   Λ.: Так, я сиджу біля намету… Помічаю тінь на траві й вирішую провести ревізування. Потираю шию. Тінь моя, вона слухається моїх рухів. Певне, на шиї буде шкіра злазити. Сонце перейшло зеніт, і я відчуваю бажання зварганити собі щось поїсти. Меню на найближчі дні виглядає цілком прозоро. Шматок сала, нашпигованого часником, і буханець хліба, придбаний у Воловці. Маю кілька пачок вермішелі швидкого приготування, а ще кілограм гречаної крупи. Загалом харчу, при моєму режимі, має вистачити днів на п’ять. По хліб можна спускатися в село Подобовець, де також є дуже солодке молоко по гривні за літр.
   Оцінюю свої запаси оптимістично – вселяючими апетит. Взагалі зараз я – втілення піднесеності та благодаті.

   Блядь. Навіщо я брешу собі? Навіщо продовжую брехати? Мені так хуйово, як не було ще ніколи. Мені хочеться вити вовком і накласти на себе руки просто зараз. Я розумію, що мені хуйово після вінта, чий відхідняк я намагався змазати трамадолом. Але дія трамадолу закінчилася вчора вночі близько третьої й перейшла в середню, найважчу, фазу вінтового відходняку. Мене пробило холодним потом і, щоб зняти страх, який навалився на мене, я подрочив, потім увімкнув комп’ютер і спробував подивитися фільм, уже не пам’ятаю назви, але це було якесь психоделічне гівно, від нього хотілося лізти на стелю. Я зрозумів, що знову допускаюся помилки – замість того, щоби знімати страх чимось легким і світлим, рука сама тягнеться по бісівське й причинне, по альбом Coil, наприклад, і думки знову помчать натоптаним шляхом. Отак лежиш у ліжку – третя ночі, і здається, до ранку не доживеш. У ці моменти зовсім не розумієш, нахріна було його колоти – нахріна? Щоб попустило. Щоб попустило від чого? Від того, що колов. І т. д.
   Тому моя іронія з приводу запасів, «вселяючих апетит», так само як і «аватару піднесеності й благодаті», доступна тільки мені одному, оскільки решта публіки не посвячена в амбівалентність цих означень, як і в те, що коли мені хуйово, я говорю довгими й плутаними фразами, стилістично еклектичними, семантично ідіотичними і те де і те пе.
   Все. Помовчу.

   Підкидаю ще полінце у вогонь. Сонце переміщається на захід.
   Я вибрав тінисту місцину для постою. За годину в мене буде напівморок і тьма комарів. Сідаю спітнілим лицем до диму – наді мною настирливо в’ються мушки. Облизую верхню губу. Солона.

   Дивлюся вниз. Захотілося знову навідатися до тернопільців. Чимось вони мені симпатичні.

   Тернопільці щойно пообідали і збираються пити чай. Сидять розніжені, поспиралися на лікті і дмухають у горнята. Серед цієї буколіки я здивовано впізнаю К., з котрою познайомився тут же, на Шипоті, років так зо три тому, якраз коли друзі з Житомира пригостили циклодолом. Тоді вона була зовсім сопливою, нечіпаною. Я вже й сам не пам’ятаю, що тоді я насправді сказав, що зробив, а що тільки дофантазував. Слава Богу, вона мене не пам’ятає. Напевне, нафантазував я тоді більше.
   Відстороненим оком відзначаю: К. перетворилася на справжню лялю. По її світлому, прозорому погляду вгадую, що дівчина наділена неабияким музикальним слухом.
   Запрошують сідати. К. зацікавлено вивчає мене, потім виймає цигарку і підкурює від запальнички. Погляд униз, на індіанські типі. Вона мене впізнає, хоч і прагне це приховати. Я намагаюся не помітити, як мені від цього стає незручно. Вона старається не помічати, що я стараюсь не помічати її примітливості.
   Якась дівчина вилазить із намету і просить припалити в К. Дівуля в самих трусиках і майці. Вона, кістлява й малоінтересна, нагинається до вогника, запропонованого красунечкою К. У дівулі в одній руці цигарка. У другій – клапоть червоної тканини.
   Уважніше придивляюся до неї.

   Сонце золотить повітря. Часом вітер приносить холодні аромати з лісу. Шкіра вкривається сиротами.
   Вечоріє.

   Пізніше.
   Сиджу біля вогню. У себе на пагорбі. Німим поглядом утуплююся в чорне листя полум’я. Чую: хтось наближається. Підіймаю очі (на сітківці зелена тінь від чорного багаття, темно-зелене на темно-зеленому) – нагору суне та сама кістлява дівуля. Вона йде і курить на ходу. Тепер бачить, що її помітили. Не махає у відповідь, але повільно вилазить на горб.
   Стоїть переді мною, переводить подих. Мовчить, сапає ротом повітря.
   – Віка, – представляється врешті.
   У неї в ніздрі кульчик-зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно.
   – Сідай, – кажу я. – Герман.
   Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска «каре». Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально-вульгарне.
   Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано-сірі.
   Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама – тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться.
   Із-за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м’ясника. Віка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.
   Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, у тому числі СНІД, нікуди не дівається.
   На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці в дівчини чорно-фіолетові – не інакше, як паслася в чорниці. Тут кругом її повно.
   Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.
   Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.


   Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.

   Віка очікувально дивиться на мене.
   – Ти координатор, да?
   – Я?! Ні! Свят-свят-свят!
   Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред’явив свою анкету, не наважується.
   – Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з’являться, на відкриття.
   Віка мовчить.
   – Це ж завтра відкриття? – уточнюю я.
   Вона киває.
   – Ну, да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.
   Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипотського фестивалю. Віка озивається:
   – Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.
   – Хто?
   – Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…
   – Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.
   Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.
   – Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. Їй прийшло це мейлом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.
   Я киваю.
   – Вона, корочє, тоже з проблємами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.
   Віка трохи попускається, знімає бар’єр.
   – З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта?
   – Яка ше секта? – не второпую.
   – Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, мозги зомбувати.
   – Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.
   – А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло.
   – З чого ти взяла?
   – А чого голова побрита?
   Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.
   Віка недовірливо глипає на мене.
   – Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.
   На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.
   Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.

   – І все одно. Ти не схожий, – каже Віка.
   – Шо?
   – Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.
   Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».
   – «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.
   – Ого! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи-ван-ня – місто Одеса». Ого, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?
   Знизую плечима.
   – Нормально, – кажу. – Так, як усюди.

   Ми п’ємо каву.
   Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. У мене з’являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?
   – Я лікар, – кажу. – Лікар-гінеколог.
   Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження.
   – У мене щось не в порядку з головою.
   – Це я помітила, – без іронії каже Віка.
   – Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, – додаю поволі. – Ендокринологом, Віко. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків… Милуватися потворними криптохорами-мутантами з піськами, як скам’янілі слимачки.
   – Фу-у… ти в натурі хворий, – майже схвально зауважує дівчина.
   – От і я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологія – це моє. Моє. А доля відправила мене на гінекологію. Теж начебто мальовнича професія. Нічого не скажу, попервах я був задоволений. Інколи таке траплялося побачити, уночі весь у поту зривався. Поки молодий був, цікаво було. Був ентузіазм, розумієш? А потім попустився. Запалу не стало.
   Я ж бо чекав, коли мене відправлять на медогляди. У вузи, у технікуми. Ось що мене манило. Ставити вагінальні клізми ніжним красуням. Витирати губки їхніх «ротиків» марлевими тампонами. А гачечки? Шпателі? Пінцети?! Натомість я мав справу із сорокарічними закомплексованими прихожанками місцевої православної церкви. Їх навіть спринцювання не розбудить.
   Мене відправили на периферію, у районну лікарню. Моя професія духовно старить людину. І так то вже ця робота влаштована, що до найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.
   Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.
   – А потім… знаєш… потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу – але й без паніки. Моя професія міняє людину.
   Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю вагу хреста, що його несуть гінекологи.
   – Так, гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело – лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац – і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче. Ну, ти розумієш, про що я. У жінок цього немає, у вас усе по-іншому. Я ж бо знаю…

   – Замість того, – продовжую, – щоби возлюбити дівчат всією душею і серцем, я навпаки, замкнувся. Став відлюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожної дами між ногами живе молюск. І, дивлячись на контури жіночого обличчя, на розріз губ, на форму вилиць, на ніс, на підборіддя, я у деталях міг спрогнозувати, якою буде мантія в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань.
   – Ну ти, дядю, псих… Майже як мій Вітас, – із повагою впереміш із відразою накидає вона.
   – А ти думала, у нас життя – малина? Життя гінеколога – це суп-молочниця з немитих молюсків.
   – Буе-е-е!
   – Слухай-но, що далі було. Це ж не смішно, це мій біль! У мене почались параноїдальні стани. Тому я пив. А з бодуна знову опинявся в компанії мешканців солоних вод, які дихали мені в лице трясовиною та йодом. Я торкався їхніх липких поверхонь, пальпував живіт, брав мазки із самих глибин їхнього драговиння! Проолієними пальцями я проникав у їхні сухі земляні нірки на предмет потовщень на внутрішній стінці матки. Я на цьому гастрит заробив!
   Переводжу подих. Я ніби переключив канал у своєму бодуні й випускав його (бодуна) через ці фантазії.
   – І ще, знаєш? Нікель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. Мої інструменти були з лискучого нікелю. Нє, ти просто не шариш, наскільки це антигуманно! Гінекологія – це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором’язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя. Це наруга над жіночою гідністю. У гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму.
   – Це точно, – погоджується Віка задумливо. – О, згадала! Throbbing Gristle! – раптом вигукує вона, ніби знайшла рішення. – Ти б послухав Throbbing Gristle і все зрозумів!
   Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навіть задуже. Віка пояснює:
   – Throbbing Gristle – це така музика. Називається індастріал. Я їхня фанатка, я тобі про них ше розкажу. Але якби ти їх почув, то подивився б на свою болячку зовсім по-іншому.
   – Чому ти так думаєш?
   Від балаканки про Throbbing Gristle очі у Віки загорілися.
   – Розумієш, вони фашисти! Вони садисти! Хворі на всю башку. Вони… блін, вони такі, як ти!
   – То це комплімент?
   – А ти сам розкумекай! Але, дядю, ти дійсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторії випустили, але ти – номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобі хоч від цього легше.
   – О так. Воістину легше. Але ж найскорботніше ти не почула. Я категорично не міг.
   – Чого не міг?
   – Нічого не міг. Взагалі. І не хотів, головне. Навіть кинув пити. Хотів усе поміняти. Захоплювався фіточаями, робив припарки з урини і дзьобав проростки пшениці, а на вихідних в’язав гачком і слухав гурт Сoil… І доля наче посміхнулася мені. Одного дня в моєму житті з’явилася Вона. Надія Кирилівна. Освічена, інтелігента особа, вийшла на пенсію, але продовжувала працювати лікарем-андрологом на півставки. Можна сказати, моя половинка. Добра. Привітна. Ще цілком квітуча. Ех… Ми з нею знаєш шо робили? У лікарні на Новий рік двома сніжинками переодягнулися! Ото вже веселощів було… Любилися, одне слово. Та щастя не тривало довго. Поповзли поліклінікою чутки. А вона, голубонька, була такою тонкою душею! – Тут я починаю істерично бити себе в груди. – Вона повісилася, Віко, рибонько, взяла і повісилась! Ти чуєш? Я не вибачив цього людям! І відтоді, – я вмикаю завершальну інтонацію, – відтоді, теоретично і практично, я готовий до останнього, рішучого кроку… – роблю рух, наче затягую собі на шиї удавку. – І, ніби невипадково, до мене в електронну скриньку прислали з нашого форуму листа про цей ото фестиваль. От така от оказія.
   Кілька хвилин Віка сидить і дихає ледве-ледве. Бридкий нашийник, з якого я упродовж усієї історії черпав натхнення, заважає їй нормально ковтати. Можу закластися, зараз Віка шкодує, що прийшла до невідомого «дяді» на вечірню каву.
   Аж тут я справді здивувався: Віка нахилилася до мене і поплескала розрадливо по руці.
   А мені навіть не соромно. Мені жахливо фуйово. Який же я поц. Навіщо отаке було розказувати? Я згадав тісну, задушливу кабінку, де я продавав поповнення на мобільні телефони в нічну зміну. Згадав пекучу гіркоту трамадолу, коли розсмоктуєш желатинову капсулу. Ніч для мене досі має гіркий присмак трамадолу. Чому, щойно мене питають про моє особисте життя, я починаю вибріхувати щось на кшталт оцього?
   Довкола сіріє, повітря заповнюється таємничим сріблястим блиском. З наметів починають вилазити намолені растамани та інші істоти, котрим яскраве проміння різало зіниці. Ці висохлі створіння рухалися, мов паралітики на морозі, притому в них вистачало сил обмінюватися захопленими репліками про довколишні красоти й дивовижну свіжість повітря.
   – Повечеряєш зі мною? – питаюся у Віки.
   Та ствердно киває, і я відправляю її по миску й ложку.
   Запарюю в окропі три пачки «Мівіни». Віка приносить із собою трохи розчинної кави в бляшанці. Небо всипається зорями. Знизу, де всі лагідні й нелагідні відпочиваючі збираються біля загального вогнища, доносяться радісні голоси та бадьористі акорди гітари. Стрекотять тамтами й бубни. Там радість і свято. Тут їдять кару небесну швидкого приготування. Сидять понура дівка з нашийником (любить, коли її прив’язують?) і лисий суб’єкт без слідів паспортних даних на лиці – ненадійний компаньйон на вечір. На поголеній потилиці в мене теж татуювання. Воно означає алхімічний знак «сульфур».


   Ех, шкварчати мені за діла мої в пеклі.
   Утім, я не вірю в пекло.

   Відомо, що «Мівіну» можна споживати як першу страву і як гарнір. Ми зупинилися на «першій страві». Я навалюю плутані клуби вермішелі собі до пащеки й невдовзі відчуваю сите задоволення. Скинув черевики і грію босі п’яти біля вогню. Вітер дме з долини, задуває дим до очей. Баньки сльозяться. На ранок будуть як розварені галушки.
   Закурюю і пригощаю сигаретою Віку. Я взяв із собою цілий блок сигарет з фільтром. У роздріб вони коштують одна гривня за пачку. У колі моїх друзів (якщо цих уродів так можна назвати) це вважається особливим «протестним» пафосом. Вони не знають, що я курю ці сигарети з міркувань прагматичніших. Без шкарпет я часто ходжу теж не через ідеологію.
   Долиною повзе прохолодний сутінковий спокій. У лісі пожвавлюється пташиний переспів. Трохи зимнішає – не настільки, щоби турбуватися про якусь одежину. Віка, відзначу, повернулася зі своїми ложкою й горнятком і вже одягнута в байкову сорочку.

   Нарешті дівчина наїлася. При світлі багаття її риси трохи м’якшають. У помірних дозах нею навіть можна милуватися. Знову ставлю на вогонь казанок із водою. Я придумав гарний держак для казанка. Замість того щоби пердолитися з рогачками, котрі треба міцно вбити в землю, я зв’язав докупи три палиці. Триногу, у центрі якої над вогнищем висить на шнурі казанок, легко регулювати. Конструкція міцна й проста – перлина «зеленого» хайтеку.
   Віка закурює. Вона постійно курить, і навіть коли видихає, цигарку тримає тут же, біля вуст. Хапається ротом за фільтр, мов за кисневу трубку. Її шкіра зраджує в ній великого друга нікотину. Віка палить і задивляється на вогонь.
   Задивлятися – це щось унікальне. Коли несподівано, неочікувано погляд раптом завмирає. Затримавшись на якійсь точці, людина впивається в неї очима. Недоречно казати в таких випадках «задумався», бо, коли задивляєшся, насправді не думаєш, а тільки по-особливому дивишся. Кажуть, не можна людину відривати від того, на що вона задивилася, бо тоді щось їй там у голові може заскочити, вона кинеться на тебе і покусає голодними очима.
   Тому я вирішив не турбувати Віку, а сам задивився на малиновий жар. Із тонших гілок зібралося достатньо розпеченого приску, щоби зайнялася товста колода. Я додав полінце зі своїх запасів за спиною.
   Змалку люблю сидіти біля багаття і маю в цій справі чималий досвід. Саму ватру я, по можливості, обкладаю камінням. Якщо цього не зробити, в один непрекрасний момент (часто, саме коли ти задрімаєш) трава, підсушена жаром, спалахне і вогонь розлетиться димним кільцем, пожираючи тебе, і твій дешевий поліестеровий спальник, й не менш благенький намет. Це одна з можливостей, яких я намагаюся не допустити. Тому, ще раз кажу, завжди обкладаю багаття камінням.
   Найцікавіше за вогнем спостерігати, звісно, вночі. Для цього бажано підготувати якусь колоду, щоб на ній було зручно сидіти. На голій землі в горах довго не посидиш, навіть улітку. Щоби робити менше рухів, я акуратним чином організовую простір довкола свого місця для сидіння. Складаю дрова на такій відстані, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалі від вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом із полониною. Якщо дрова мокрі, їх варто викладати акуратними конструкціями довкола жару. Так вони потроху підсихатимуть.
   Типовою справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині – вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж до колін. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб з добування води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
   Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці-полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки-но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»

   Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
   Ми замішали собі кави.
   – Ти коли сюди приїхала?
   – Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
   Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсі).
   – І вони тебе вписали?
   – Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
   – Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
   – Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
   – Шо, з дому втекла?
   – Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
   – Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
   – Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.
   – Наприклад?
   – Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?
   Я пробую прикинути.
   – І шо, ти розв’язалася?
   – Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної… відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.
   – А нащо він так прив’язував?
   – Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – Віка затягується. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.
   – А ше шось таке, оригінальне?
   Віка знов задумується.
   – А… Ну, ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?
   – Чув. Сам полюбляю.
   – А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бундеса таких касєт наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати…
   – Сильна?
   – Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!.. Слухай, дядю… як взагалі тебе… я шось забула…
   – Герман.
   – Герман. – Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. – Хоч, я тобі про цю тєму розкажу?
   – Ну, давай. Вали.
   – Але ти ж не повіриш.
   – Та ти розказуй, не ламайся.
   – Ну, тоді слухай. І не кажи, шо такого не буває.

   Я відчуваю, як її голос, коли вслухатися в нього, прокладає шлях до її пам’яті. З голосу можна дізнатися що завгодно. Я дозволяю її голосу ввійти в мою голову, і так по ньому, мов по нитці, сам проникаю в пам’ять Віки. Я вже не дивуюся тому, що зі слів постають образи, бо знаю: так працює психічне телебачення.

   – Коротше, ми з Вітасом були класними друзяками. Реально класними. Він мене всюди із собою брав. Розказував різні історії. Всяке мені показував, що я ніколи би не додумалася зробити… Ну, ладно, я ж казала, ми з ним і до бабки в Крим їздили, і в Кишиньові тусувалися, у Болгарію навіть заїхали раз були. Та ми і в Стрию нормально гуляли. Правда, у Стрию Вітас мав багато дружків і поверх мене. Ну, і подружок мав. А я, крім нього, там нікого не мала. Поки я не знала його ше так близько, він ширявся дай Боже. А я прийшла і…

   Як розповіла Віка, Вітас був трішки не в собі. Він відчував незрозумілу неприязнь до дрібних та немічних істот. Усіляко демонстрував це, часто саме за присутності Віки. Вона мусила асистувати Вітасу в тому, що він охрестив «природним потягом до пізнання». Домашні препарації, у деталі яких Віка вдаватися не бажала, мабуть, залишили в ній осад на все життя.
   Вітас мріяв навчитися робити чучела. А що ніякого уявлення про основи цього ремесла він не мав, то мусив починати із малого. Горобчик там, жабеня. Ну і так далі, по висхідній. Деяких експонатів спершу треба було наздогнати – не кожен хотів стати Вітасовим чучелом.
   На перший погляд Вітас нагадував молодого кримінального елемента. Стрижений під нульку, із лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубів. Віка казала, що в нього зуби від браку кальцію хиталися. Коли Вітас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовні, немов гребінець.
   Колись Вітас нівроку ширявся, але Віка допомогла зав’язати. Шкода, однак важкі хмари «похмурого» так і не розвіялися над його головою. Складалося враження, коли Вітас заходить у кімнату, відразу слабне світло. Темна персона, нікуди дітися.[1] У компанії Вітас міг безкінечно довго й нудно присікуватися до людини, поки не діставав по морді. Ловлячи в долоню кров з рота, посміхався страшними зубами і обіцяв кривднику показати, де єті зимують. З такими смішками Вітас хапав Віку за руку й тягнув її кудись на кілька тижнів від світського життя подалі. Вітас був… надміру нав’язливим, чи як?

   – Мого Вітаса ніхто, крім мене, не любив, – продовжує Віка, – бо він був реально напряжний. От дійсно, важкий характер у людини… А ше мій Вітас цікавився чарами. Читав собі книжки про чорну магію, називав себе сатаністом і влаштовував навіть якісь там меси. Поки ширявся, мав власну банду малолєток. Був для них верховним.
   Але то були одні пацани, а Вітас хотів ще й дівчат. Тому з сексуальною магією він звернувся вже до мене. А малолєтки, між іншим, його уважали. Разом там котів на цвинтарі палили, гроби розкопували, ну таке. Не сатаністи, корочє, а просто живодьори. У них там все не по якихось правилах було, а так – по безпрєдєлу. Хочуть – целочку спіймають, ізнасилують. Хочуть – хлопчика спіймають, заставлять каку їсти. Ублюдки. Але Вітас пішов від тих малолєток, і от чого, слухай.
   Раз нажерся циклодолу і пішов до своєї малишні на кладовище, де вони тусувалися. І шось він такого їм там почав говорити, шо та малишня просто збісилася. Взяли й так його побили, що ледь не угробили. Тільки листям сухим притрусили й залишили подихати. Півтори доби пролежав під дощем, у сирій могилі. Уявляєш? Усі нирки собі позастуджував.
   З того часу Вітас зі своїми малолєтками більше не зустрічався. У них потім новий пахан з’явився, серед своїх обрали. Але буквально через тиждень, коли вони Вітаса віддубасили, їх всіх мєнти пов’язали. Половину в трудколонію у Прилуки забрали, а старших – серйозніше. По повній дали, за ізнасилування малолітньої.
   А як Вітаса попиздили, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його і виходила, і вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речі, Вітас казав, що то іменно він своїми чарами нагнав мєнтів на тих виродків. Але мені чомусь видається, він на них настукав по-простому, по-людськи. Я все хотіла ті книжки попалити, та він не дозволив. Казав, що тепер у вигнанні мусить пізнавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею.
   А мені шо – я погодилась. Лиш би любив.

   Окультними речами Вітас цікавився ще відколи підвисав на «чорному». Любив він це діло – повтикати, почесатися, Кроулі почитати на приколі… Добрий такий, тихий.
   Один із друзяк-чорнушників, із тих, що мали родичів десь у Бундесі, підкинув йому пару касеток із записами ранніх Psychic TV.
   Вітас, так би мовити, приторчав. Так він уперше дізнався про дуже близьких йому людей – Ґєну К-Кашку, Нечепуру та Івана Баланса. Вітасові розповіли про їхні сексуальні практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троє лондонців проводять ритуал, під час якого вступають у зносини із тваринками. Записані звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються під час запису альбому. Вітас впав у захоплення. Такий світогляд виявився близьким йому по духу, він же зараховував себе до людей, що глибинно співпереживають музику в стилі industrial.

   – Ну от. І тоді нам його друган із Бундеса ще надіслав цілу коробку касет з різними індастріалами. Тут-то ми вже пішли в рознос. Вінт, кетамін, ну, трава… Я ше тако-сяко, а Вітасові башку знесло капітально. Він, знаєш, завжди мав схильність до всього хворобливого…
   – Патологічного, – підкидаю.
   – Во-во.

   Ті, кого слухали Вітас і Віка, були справжніми звеличниками пітьми. Вона назвала мені їхні імена: Джон Беленс, Пітер Крістоферсон на прізвисько «Нечепура» і, ясний пень, містер Дженезис (Ґєник) Пі-Орридж. Я переклав собі цю гру слів як «пан Буття К-Кашка».
   – Страшний чоловік.
   – Не те слово. Я чула, він собі зробив пластичну операцію на статевий хуй і має там тепер жіночий орган.

   Про щось подібне, очевидно, марив і Вітас. Він вишукував усілякі факти з біографій кумирів і силувався наслідувати їх у демонічності. Троє британців вивчали і шанували Алістера Кроулі – батяра й збиточника, педрилу й наркомана. Всі троє з дитинства мали дивний потяг до потойбічного й демонічного. Вітас розказував Віці, що містер Беленс із дитинства був наділений баченням світу потойбічного. І надивився стільки моторошного лайна, що ледь не загримів у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти і забирали на всю ніч у темні сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з’явилися такі розчудові речі, як «Фетиш гівна», або «Хвала стічним водам», або «Анальні сходи».

   – Натуральна клініка, – робить висновок Віка і додає: – Тепер ти розумієш, чому я казала, шо гінекологія – це фашизм. Знаєш, якби ти не був таким хворим, я би тобі цієї історії й не розказувала. Там далі таке буде, шо я й не знаю, чи ти повіриш. Але я тобі повірила, май на увазі.
   – Повірю, – запевняю її. Господи, скажи чесно, чому мені так везе на всяких ублюдків? Причина в мені, я вгадав?
   Себе Віка вважала світлою стороною Вітаса. Мало того, що допомогла підв’язати, так ще й витягла на поверхню його соціальну свідомість. Вона невимовно страждала від того, яким іноді Вітас бував жорстоким, але розуміла, що більше нікому не під силу спинити цей політ дельтапланериста над долиною смерті. Віка відчувала себе святою праведницею від усвідомлення своєї місії. І для неї не мали суттєвого значення ані Вітасові походеньки до якоїсь Марінки, ані його не зовсім вдалі жарти стосовно того, що якось він задушить її вночі подушкою і зґвалтує в жопу (що за чим, незрозуміло), ані п’яні спалахи агресії, коли Вітас гасив об неї недопалки.
   (Коли Вітас попробував забичкувати цигарку їй під пахвою, Віка не стерпіла і втекла в Мукачеве, до батьків. Але вже наступного дня їй здалося, що вона надто круто з ним обійшлася. Сіла на електричку й поїхала назад. Вітас за такого коника дуже образився на неї, не розмовляв цілий день, поки Віка в сльозах, на колінах не вимолила в нього пробачення.)
   Навіть коли Вітас прибинтував її до батареї під вікном, коли вона ледь не здуріла від сверблячки, Віка все вибачила йому. Адже він зізнався, що ходив до Марінки і боявся, що вона побачить його в її компанії. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала Віка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втішало.
   До того ж у Віки й самої траплялися романи на стороні, правда, не більше, ніж на вечір. Вітас, коли йому доповідали його кєнти про такі її походеньки, психував і дратувався, навіть плакав, що було справжнім жахіттям. Віка наче й відчувала, що має таке саме право на адюльтер, як і її бойфренд, але не могла чітко сформулювати думку. Вітас іноді, як їй невиразно здавалося, подавляв її.
   – Ну і, коротше, так ми з ним жили. Вітас деколи ходив на роботу, він підробляв нічним продавцем у кіоску.[2] Але щось у його голові пішло не в ту сторону.
   – Шо саме?
   – Я не знаю. Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.
   – Та вже давай, раз почала.
   Віка тяжко зітхає.
   – Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. У нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так-от – я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту – підбере. Знайде ворону дохлу – теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь – череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб’ячі голови стирчать. Ну, там копита козлячі – це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. У хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити – а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься. Ну, я коли до нього переїхала, то він це діло закинув, всі трупи повикидав, тільки чучела свої чортячі оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася…
   – Так шо там з котиком?
   – А. Ну, котик виривається. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» Він злякався, і кішка втекла через двері. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в парші якійсь, лущиться, блохаста – фу! Я до Вітаса: «Ти шо, блядь, зовсім голови на плечах не маєш? Соображаєш, шо робиш?» А він тільки стоїть і либиться. І тут я дивлюся – а в нього всі груди в крові. Мені аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, він собі всю грудь порізав, аж до живота… А від котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! – кричу йому. – Ти шо робиш, демоне?» А він стоїть, усміхається. Ну, і розказав, урешті, шо він собі задумав. Сказав, готується стати першим космонавтом.
   – Ким-ким?!
   – Першим космонавтом, так і сказав. За декілька днів ті його рани, шо він до них кота притискав, загноїлися і почали сочитися. Він це все діло акуратненько бритвочкою зішкріб – і на блюдечко. І всі виділення, разом із кров’ю, із кіркою засохлою схавав. Ну, ти представляєш, яка людина хвора?
   – А нашо він це робив?
   – Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть – з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.
   – А ти?
   – А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш… Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні…

   А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Від нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і, головне, дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.

   – Я прийшла до нього раз усього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, – Віка сковтнула слину і замовкла.
   – Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері…
   – Замовчи. Не кажи нічого.
   Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки саморуйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов’ю. Я теж такий, хулі тут додаси.
   – Після того хотіла скочити з дев’ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив’язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого… а потім не витримала.
   Віка починає плакати.
   Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно-дрібно труситься.
   Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Уже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум’я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.
   Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве – Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали «швидкій».
   Все. З мене досить.

   – Я лягаю спати, – каже Віка.
   Мовчу. Вона встає, потягується і зникає кудись у темряву. Очі всмоктують картину тліючих вуглин. Очі – два пустих нулі.
   Віка повертається зі спальником на плечах. Під рукою – згорнутий каримат.
   – Я з тобою буду спати, як ти на це дивишся?
   – Збентежено, – бовкнув я. – Але нічого, ночуй.
   Дівчина витирає рукою ноги від налиплого сіна і лізе в намет. Вповзає там у глиб мішка. Чутно, як вмощується.
   За якийсь час я роблю так само. Думав, відчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тіло, не ті запахи. Але нічого – всередині все спокійно й лагідно. Віка пахне тільки димом. Як і я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрі, інакше прохолонуть груди. Мене м’яко всотує сон. Не слід зволікати, поскоріше треба піддатися цьому владному повелителю.
   Угніжджуюся на своїй половині (зліва) і солодко зітхаю. Чую, Віка повертається і кладе руку мені на тім’я. Її рука гладить лисину, раз по щетині, раз проти.
   – Хочеш, я тобі добре зроблю?
   – Наприклад, як?
   – Ну… ротом.
   – Нє. Вибач, я не витерплю цього. Моя сніжинка не простить мені.
   – А так, просто – не хочеш? – дальше гладить вона, все делікатніше, самими лиш пазурками.
   – Як «просто»?
   – Як собачки.
   – У собачки хуй не встане. Спи давай.
   – Добраніч, – рука забирається.
   – На добраніч.
   – Вибач.
   – За шо?
   – Та нє. Нічого. Я така дура! Добраніч.
   – Не кажи так. На добраніч.

   Λ.: Вона себе вичерпала, ця дівчина. Теж наркоманка. Колишня або періодична. Теж з опіатами пов’язано. Їй здається, що вже нічого не зміниш, і вона хоче погубити себе, щоби не розуміти, що сталося. Вже було в житті у якийсь момент ніби нормально все, якийсь порядок проглядався. А потім – вона сама не зрозуміла, як це сталося, – все понеслося. Вона не може вибачити собі цього. Просто якась її глибинна частинка не може повірити, що все зайшло так далеко. Що була ця бридка історія. Віка зразу зреагувала на Германа. Дає зрозуміти, що вона хоче його. А він, Герман, ще й садист у душі. Тому не хоче її трахати… зі зла.
   V.: Що вона означає для тебе?
   Λ.: Вона якась така мимольотна…
   V.: А взагалі, вона потрібна тут?
   Λ.: Ні. (пауза) Віко, бай-бай. Ти зникаєш із цієї гри (кидає камінь Віки геть, але камінь відлітає зовсім недалеко).
   V.: Схоже, у каменя свої плани щодо цього персонажа.

   (пауза)

   Λ.: Ранок. Розплющую очі. Поруч сопе Віка. Обличчям до стінки. Повіки маю набряклі, як після плачу. Це від диму. Вибираюся зі спальника, розстібаю клапан намету й лізу в колючий ранок. Очі сльозяться, ніс закладений. Зранку моя носоглотка, подразнена ввечері димом, – завжди так поводиться. Віка щось промукала і перевернулася на інший бік. Закриваю клапан, щоб її не турбувати.
   Світає. Дивлюся вдалечінь, із висоти пагорба на долину. Але бачу тільки імлу. Сіро. Ранкові сутінки. Гори сплять, дерева у дрімоті – спокійні й всуціль у собі. Зате галасують птахи. Прислухаюся до їх щебету, і мій слух магічно розлітається: я чую все в радіусі багатьох кілометрів. На світанку ліси – велетенські павільйони пташиного співу. Цвірінчать горобці. Пощикує чикалка. Торохтить дятел. Каркає ворона. У ранковий час птахи дуже активні. Ще раз вони оживуть так само вже у надвечір’ї – перед сутінками.
   Від спання в синтетичному мішку я спітнілий і липкий. Ранковий бриз влітає під гольф і створює оману, буцім надворі зимно. Це облуда, якщо її негайно не розвіяти, можна цілий день кутатись у светр і навіть не запідозрити, що температура повітря в тіні плюс двадцять п’ять.
   Я повільно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але відчуваю, що мені муляють шлейки комбінезона, хоча не пригадую, щоби лягав спати в комбінезоні. На пару секунд мене охоплює клаустрофобія, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крізь горловину, але панічно застрягають руки, і я одна за одною скидаю з себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врешті вольовим зусиллям не припиняю цього… і, мов уві сні, бачу себе вже роздягнутим догола. Точніше, до поясу. Я роззираюся, шукаючи, куди поділися мої лахи. Яскраве вранішнє світло здається надто густим.
   Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м’яту пачку папірос й на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії.
   Небо у сріблястій імлі – виглядає на погоду.
   Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків.

   За якийсь час дрова починають диміти.

   Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо-зелених змінюються на золото.
   Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору.
   Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз – наче прямо під вухом.
   Хвилин за двадцять із долини з’являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом.
   Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку – догори, по схилу хребта.

   Коли повертаюся, сонце вже припікає. Місце, де я поставив намет, тінисте ввечері, що не дуже добре, але просто на сонці із самого ранку, що теж, певна річ, не завжди комфортно. Вже від світанку в наметі просто неможливо: повітря всередині жахливо прогрівається, душно і масний піт липне до тіла.
   Здалеку бачу Віку. Вона сидить біля вогню з коматозним виразом на обличчі. Підходжу ближче.
   Віка помічає мене.
   – Приві-і-і-іт, – тягне вона. – А я щойно вста-а-ала.
   Я радий за неї. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся – а ніхто нікому нічого не винен. Легко як!
   Віка вже поставила казанок із водою на вогонь. Вода парує, скоро поп’ємо чогось тепленького. Знову роззуваюся – так приємно босяка. На Шипоті це тенденційно – ходити босим. Битого скла немає, гадюки не показуються. Час від часу шипотські босяки навіть організовують акцію масового обосячення. За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, що завтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті.

   Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».
   – Ти злишся на мене? – питає Віка.
   – З чого б це?
   – Мовчиш, не говориш нічого.
   – Е-е-е-е там, – махаю рукою. – Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.
   І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.
   – Но-но! Небалакучий, але дратівливий, – кажу, відпихаючи її. – На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.
   Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.
   Пішла ненав’язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі – це пусте.
   – Маєш цукор? – питає Віка.
   Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю.
   Віка задумується.
   – Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати?
   – Ні, а ти?
   – Трохи вмію. – Віка вдає, наче б’є по струнах і реве: – «З-закуріла дєвачка-а-а! І зас-снула п’яная-а-а-а!»
   – Круто, – гмикаю я. – Заграєш її мені повністю, добре?
   Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой.
   – Слухай, – витягую себе назовні, і знову бачу Віку. – А це ж сьогодні відкриття? Так?
   – Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, усі будуть на гітарах грати, співати будуть!.. Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.
   – А це чого?
   – Та… Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.
   – Он як… Ну, гаразд. Ідемо до тернопільських.
   Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.

   Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:
   – От ми йдемо зараз до тернопільських, та?
   – Ну, напевне…
   – То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай… Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.
   Роблю натомість вигляд радше здивований.
   – Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, – Віка проводить долонею по середині плеча. – На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла.
   – А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?
   – Не сильно, – каже Віка невпевнено. – Головне, ти не дуже… м-м-м-м… не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.
   – Добре. Буду тихо, як суслик.
   – Але ти не ображаєшся?
   – Боже упаси.

   Тернопільські тільки починають чухатися.
   Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер’яним спальником. У наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот у нього трохи роззявлений, окуляри накребень.
   – Ге-ге-е-е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кобель прийшов!
   – Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власної гідності. – Або граф Кобель. Як спалося?
   – Ніхуя не пам’ятаю. Пам’ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п’єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип’ємо. По чуть-чуть»… І піздєц. Канєц фільма.
   Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. У натурі, кінець плівки.
   – Органічно, – зауважую. – Маєте щось пожерти?
   Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.
   – Нато, мудак їсти хоче. Треба нагодувати.
   Тіло не відзивається.
   – Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКО! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?
   Тиша.
   – ВАЛЬКО!
   Із сусіднього намету чути сонний голос:
   – Заткни пельку. Піди й візьми собі сам.
   – ВАЛЬКО!
   – Заткни рило, скільки можна кричати?
   – ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!
   Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.
   – Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.
   Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:
   – Каратістка, блядь. Третій дан.
   Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.
   – Не сци, Пуделю. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка?
   – Ні. А чого «мадам Ку-ку»?
   – У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?
   Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.
   – Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайане, ти ше спиш?
   З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.
   – Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.
   Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.
   – Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ, ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ?
   З третього намету чується той самий голос.
   – Ну ти, Мукто, догрався. Король уже прокинувся. Зараз він тобі дасть.
   – Но-но, шо я, короля не знаю?
   Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елегантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.
   – Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.
   – Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.
   – Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?
   – З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.
   – О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?
   – Такий із борідкою?
   – Саме він.
   Король посміхається, підносить долоні до міжбрів’я і промовляє:
   – Ом-м-м.
   Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.
   Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.
   – Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш.
   – Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король.
   – Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.
   Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності.
   Коли королева відвертається, король нахиляється до Мукти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує папіроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.
   Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.
   – Ом-м-м…
   – Іди мийся.
   Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака – діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки.
   З четвертого намету (всього наметів п’ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.
   – Добрий ранок, – вітаються вони.
   Я оцінюю, як пара глядиться в тандемі.
   Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов’язані між собою виснажливими оргіями.
   Молоді люди беруть туалетні причандали і йдуть до води.

   Ніяк не можу зрозуміти, куди заникалася моя Віка. Найімовірніше, сидить у п’ятому наметі. Звідти справді доноситься якесь жужукання і вовтузіння.
   Тільки-но я подумав про це, як останній намет розстібується і з нього вилазить Віка. Підозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметі (і їй це вдалося), але, поки вилазила, набігли свіжі. Пробую спіймати її погляд, та вона демонстративно відвертається і йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витирає лице.
   Мукта теж вловив ситуацію. Він дивиться на мене.
   – Ку-ку! Ку-ку! В Пєтропавловскє-на-Камчаткє – полночь. – Мукта хитає головою.
   З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п’ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Усе вже, пішла собі».
   – Ох, дівки, дівки… – зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. – Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєро, тої кільки – нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати.
   Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа – досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст у казанок із паруючою кашею.
   Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню.
   Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм’якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських.

   Пригріває сонце.
   Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п’ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів.
   Гітарист стиха бренькає, настроює струни. Спека, місце тернопільських якраз на пригріві. Починає жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами – тім’ячко прикрив би.
   На небі з’являється тонка паволока хмар. Синоптики такі називають cirrostratus – пір’ясто-шаруватими. Ще можна додати «фракталіс» – подерті. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зі співрозміщення хмар, він за хребтом, далеко на заході. Я недавно статтю читав про погоду, вона в мені просто перевернула все.
   Ген за Мукачевим ллють проливні дощі. Десь холодні низхідні потоки крають теплі коржі висхідних із долини повітряних мас. Десь завихрюється циклон. А тут, над головою – страто-циррус фракталіс, і тихий вітерець, і спека.
   Цвіркуни.
   Король Дайан сидить, склавши ноги по-турецьки, а руки долонями догори – у «келих дев’яти коштовностей». Він ледь посміхається і дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипається на дивну райдугу – ближче до тіла червоний контур, потім виразно жовтий, ще далі після жовтого яскраво-зелений і темно-синій кольори, обрамлює цю дивовижу ясно-фіолетовий, майже круглий абрис. Дайан посміхається кожною зі своїх оболонок.
   Поволі кольорова з’ява тане у фоні.
   Відчуваю, треба щось запитати.
   – А от ви м’ясо їсте?
   Дайан, не перестаючи посміхатися, відповідає:
   – Ні. Дайанізм не примушує мене їсти м’ясо. А ви?
   – Теж ні. Тільки деколи, коли вже нікуди тікати.
   Король розуміюче киває.
   – Авжеж, авжеж… Нíкуди тікати. Гм… Гарне гасло для нашого королівства.
   – О, – дивуюся. – То у вас є королівство?
   – О, так. Теократична монархія. Панівна релігія – дайанізм. Скоро ми проголосимо нашу монархію урочисто відкритою. Це станеться двадцять восьмого серпня в Тернополі. Між іншим, приєднатися не волієте?
   – На правах кого?
   – На правах васала, звісно. Хто перший приєднався, отримав аванс у вигляді титулу й наділу. Шкода, ви не перший.
   – То є вже й інші?
   – Натурально. Круглий стіл і дванадцять лицарів. Ось один із них, – Дайан десницею показує на Мукту.
   – А що роблять лицарі?
   – О, лицарі управляють підвасальними їм панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечір стосунків «сеньйор-васал». Приходьте й ви до нас увечері. У нас дуже весело.
   Король мрійливо дивиться на небо.
   – Шкода, Віки не було. Вона таке любить, – Дайан ледь киває головою, при цьому заплющуючи очі. – Хороша дівчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? Цікаво, як: усно чи заднім числом?
   – Ні, ні, що ви. Боже упаси! Ом ґате ґате параґате, – похапцем хрещуся я.
   – Парасамґате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетіло, звідки ви…
   – Із Жовкви.
   – Жовква. Наші землі, – муркоче Дайан. – Ми вас завоюємо.
   – Не треба. Ми самі здамося.
   – Ні, дозвольте все-таки вас підкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловік. Організуйте проти нас у Жовкві спротив. І нам приємно, і вам воздасться. А коли ми звільнимо жовківчан від спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно.
   – А як щодо офіціозу?
   – У нас – на висоті.
   – А у Жовкві?
   – Ми діємо тихо. Без помпи. Скромність – окраса монарха. У нього і так незаперечні достоїнства.
   – Бом шанкар?
   – Но пасаран, – і складеними, як до молитви, долонями, король торкається чола. – А от і Віка. Віко, заждіть. Віко, ви вже не гніваєтеся на мене? Прошу, сядьте біля моїх лотосних ступнів.
   – Пішов нахуй, чурка довбаний.
   – Ом-м-м…
   – Хуй стовбом! – огризається Віка. – Уявляєш? Цей гандон хотів мене на ланцюг посадити!
   – Ну, це ж усе були жарти, Віко. Чого б це, цікаво, я вас прив’язував тут?
   – Тобі тільки поводок у руки дай. – Віка знову повертається до мене. – Прикинь, доїбався до мого нашийника, каже: «Давай, ти моїм чихуахуа будеш».
   Дайан блаженнійше всміхається і киває головою.
   – Давайте покуримо джа, – пропонує монарх. – Віко, ви покурите з нами джа?
   – Я йду купатися. Йдеш? – це стосується мене.
   Саме час до води. Я дякую монархістам за сніданок і пришвидшую ходу, аби здогнати Віку.

   Водоспад недалечко, в урвищі, засипаному ясно-жовтим листям, заваленому камінням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинає аж нагору. (На Шипоті скрізь стоїть легкий шерхіт річок.)
   Віка збігає до обриву, навіть не дивиться під ноги. А даремно – якраз тут можна ступити на бите скло.
   Річка біжить порогами мальовничого урвища. Ми злізаємо крутим схилом до водоспаду. Добрі люди колись висікли тут сходинки. Подумки дякую благодійникам – без їхньої завбачливості спускатися було б набагато важче.
   Я зупиняюся на масивному кам’яному виступі, що нависає акурат понад водоспадом. Далі, метрів за сім піді мною, милуються стихією руссіше турістен у яскравих лахах. У Карпатах цього року наплив гостей зі Сходу.
   Опасисті цьоці в рейтузах несміливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом, брилах і завмирають перед об’єктивом у вигадливих позах, акробатичних рівно настільки, скільки дозволяє почуття рівноваги й самозбереження. Урвище дихає холодом. Шумить, аж закладає вуха, водоспад. На тлі прогрітого повітря шкірою чуєш льодяні токи від каменюк і води.
   Тітки з дітьми. Дітиська бігають довкола мамів і передають одне одному ляпаса-«лову». Шум води глушить всі звуки.
   – Ей, не завтикуй! – кричить знизу Віка. Зір прорізується болючою контрастністю: я бачу білу шкіру у проділі її смоляного каре. Віка заходить у воду по кісточки, але тут же з перекошеним лицем вибігає й починає стрибати.
   – Ну й холодна! Спробуй!
   Я приєднуюся до неї й пробую рукою. Дійсно – холодна, як ну! Купаються у водоспаді, як правило, над кручею, у «джакузі», за пару метрів від місця, де вода шугає з висоти. Через потік поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течія. Купаються на Шипоті наголяса.
   Я скидаю штани і майтки. Складаю їх по-армійськи на камені – під ногами тепле, чорне болото впереміш із листям. Дивлюся на Віку. А та дивиться на мене. Мені соромно за свої наколки. Зараз мені здається, ніби то мене накололи на них, так закріпивши на моєму тілі все, що я тепер хотів би відпустити.
   – Я чогось думала, він у тебе інший, – нарешті знаходиться Віка і стягує через голову майку. Нічого нового. У неї під майкою, маю на увазі.

   Ступаючи по камінню, заходжу у воду – холодно, аж вивертає кістки. Віка не заходить, вона забігає, і шубовсть – з головою занурюється в найглибшому місці. Тут же зринає і з криком вилітає на берег. Я набираю повітря. І теж – з головою!
   – А-а-а! Мама! – тіло скручується у вузол, і я каракатицею, у судомах ся викидаю на сушу. Льодяні пазурі розламують мої м’язи на довгі скалки, потім вколюють їх одна в одну і розжовують крижаними беззубими писками. Моє тіло, як заведене, само скаче на місці, а руки накручують кола. Віка пригинається, щоб не потрапити під удар, і задля безпеки відходить на метр убік. Рушником вона енергійно розтирає собі груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкіркою, стирчить кістками – два зведені револьвери. Шорсткий бурий квачик між ногами.
   У тому, як її волосся облямовує обличчя, ввижається щось вовче, знову ці глюки. Вона стежить за моїми очима й виразом губ. Їй цікаво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплює погляд і починає витирати собі між ногами, не відриваючи від мене очиськ. Від їх блиску в мене сіпаються яйця. Вікині фіолетові від холоду губи дрібно дрижать. Ще секунда – і мені захочеться їх поцілувати, притиснутися животом до її живота. Гаряча кров прибуває в печеристі тіла, і я в негайному порядку ще раз забігаю у воду.

   К-к-к-к-к.
   Один звук про холодну воду – К-к-к-к.

   І ще пару:
   – А-а-а! Оо-о-оо! – мене знову пережовують беззубі духи водоспаду, я вискакую на берег. Віка послужливо простягає вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами і робити рухавку руками. Нарешті напливає хвиля соковитого тепла, всередині робиться аж гаряче. Переводжу подих і підскакую з болю – Віка вліпила мені смачного ляпаса по дупі.
   – Ку-у-ур-р-рва! – видавлюю крізь дрож. Вмастила, аж у носі закрутило.
   Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробує дертися вгору, але марно – ляпас правосуддя таки впечатується в її сідницю. З виском Віка хапається за зад.
   Ми ганяємося, боляче ляскаємо одне одного долонями по сраці, спині, плечах, наші тіла пашіють від червоних відбитків, аж раптом Віка хапає мене за прутень, стиснувши його міцно в руці. Я вклякаю, у живіт проскакує тінь млосного передчуття.
   Не відпускаючи здобичі, Віка тулиться так близько, що її грудки торкаються холодними пипками моєї шкіри. Мене пробиває мороз. Її губи ворушаться:
   – Ну шо, будеш кусатися?
   Я хочу відсторонити її від себе, але роблю це так невдало, що Віка, намагаючись утриматися за мій пиндюр, рвучко падає задом на землю. Від різкого болю я скрикую: «Сука!» – і чую у відповідь: «Хуй!» Віка боляче вдарилася об камінь. Вона розтискає долоню. Дивиться на мене, а потім на долоню.
   Дякувати Богу, її долоня порожня.
   Я не маю, що сказати. Зате Віка має. На її очах сльози болю.
   – Прид-дурок! – плаксивим голосом вигукує вона й лізе вгору, час від часу хапаючись за спину трохи вище попереку – там пропотіває росами з крові її здерта шкіра. Віка крекче й надривно підвиває, але при цьому спритно дереться вище.
   – Зачекай! Я ненароком! – по тривалій паузі, та й недоречно, гукаю услід. Але Віка навіть не озирається. Тільки блимають п’яти. Зникає. Десь побігла вже плакатись.
   Мені прикро. Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші. Я витираюся, вдягаю штани на голе тіло й підкочую ногавиці десь до середини гомілки, щоби не змокли. Споліскую в потічку майтки, шукаю поглядом рушник. Підбираю Вікині лахи (ці квітчасті трусики розчулюють навіть мене) й сам лізу нагору. Наказую собі не думати, а бути уважним – щоб не полетіти у прірву. Ступаю по листю, вгрузаючи в рихку землю. Пальцями ніг відчуваю тонке коріння.
   Вилажу якраз до типі над урвищем. Біля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовій безрукавці й помішує щось у казанку. У мене бурчить у животі. Обмінюємося поглядами.
   Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі несподівано збігають із чувака на камінь далеко вліво. Там, обійнявши коліна, сидить гола Віка. Вона плаче страшним ревом. На неї ніхто не звертає уваги.
   Підходжу. Тінь у траві коротка й нерізка – небо все в баранцях. Уже полудень.
   Віка помічає мене і замовкає. Ховає голову між коліна й накривається зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що мені слід робити, тому просто сідаю поруч і кладу біля Віки її одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячій поверхні каменя свої мокрі труси – хай сохнуть.
   Віка бубонить під ніс:
   – Яка я дура, як-ка я дура! – знову шльохає носом і далі, більш адресно: – Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?!
   Я мовчу, а Віка плаче ще сильніше. Тоді я підсовуюся ближче і обережно обіймаю її за гострі плечі. Віка з готовністю лягає мені на коліна калачиком, і я кілька хвилин гладжу її голову по мокрому волоссю.
   – Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто-ніхто мене…
   Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. Мої очі саме піймали цікавого прибульця. Не можу втямити, чим він привертає увагу, однак моя увага вперто чіпляється саме за його постать.
   Очі вхоплюють кожен його рух – це низький огрядний чоловічок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капітально лисіючий суб’єкт. Зараз він розмовляє з двома хіпі – високими бородатими легінями з аурами на голові. (Аура – це не те, що я колись думав, а всього лиш стрічка, яку зав’язують довкола голови. Вона горизонтально перетинає середину чола, створюючи впізнаваний типаж.) Волохаті бородані сутуляться над балакучим коротуном і покивують йому. Вони чи то розгублені, чи то розсіяні – а чоловічок продовжує щось розказувати, малює руками в повітрі якісь ковбаси, нарізає їх… Усе це – з легенькою посмішкою на сирому обличчі. Напевне, кругловидий добре знає, яке справляє враження, йому зрозуміле сторопіння молодих легенів. В одній руці дядько тримає білу квітку, щойно зірвану.
   Дядько немолодий, уже давно за п’ятдесятку. Розтягнуті спортивні рейтузи, брудно-зеленого кольору куртка (грибник, либонь) і біла панамка з козирком. І ще, у тон вітрівці, старомодний наплічник-«колобок»… Я їх не переварюю. Ці «колобки» не просто врізаються у плечі та спину. Вони протиприродні, аморальні, антигуманні. Вони просто абсурдні.
   Дивлячись на «грибника», я живо уявив собі, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А він, навіть не знімаючи цього абсурду з плечей, буде всміхатися, кивати і, схиливши голову, делікатно нюхати ромашку.

   Чоловік, набалакавшись досхочу, м’яко киває долонькою (мовляв, забудьте все, мон амі, не беріть до серця, сіль ву плє), комічно віддає честь (хіпани шкіряться, крізь бороди блискають зуби, вони такі прикольні, ці бородані – вони також козиряють старому). А старий розвертається до полонини лицем, підбирає з трави свою паличку-підпиралочку і бреде в наш бік.
   Але що це? До його патичка прив’язаний вицвілий клапоть червоної тканини!

   – Дивися, – тихо кажу Віці. – Он іще один з’явився. Суне до нас.
   Віка зразу ж замовкає.
   – Дивись, дивись, – розвертаю їй голову на червоношматника. – Кого він тобі нагадує?
   – Якогось вчителя. Дай подумаю… М-м-м… Вчителя музики в середній школі! Такий, на баяні грає. А тобі?
   Я пильно вдивляюся в повне, аж занадто рум’яне обличчя типового гіпертоніка. Він пересунув окуляри собі на лоба і кулаком протирає око.
   – А мені, Віко, він нагадує інженера. Любитель кросвордів і типовий грибник. Розведений, але в душі сім’янин. Не він, а жінка від нього пішла, між іншим.
   – Як знаєш?
   – А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.
   Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.
   – Почекаємо.

   Чоловік іде просто на нас і дивиться так, наче достеменно знає, хто ми і що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у білій кепочці тільки усміхнувся нам і махнув долонею. Потім кумедно спохопився – «ах, як я міг забути?» – і показав нам два мирні пальці: мовляв, «свій».
   Відповідаю взаємністю. Віка не реагує, тільки розвертається тілом услід за ним. Вище, біля компанії зі Здолбунова, він зупинився і щось спитав. Йому дають баклажку, він п’є, напевно що воду. Водночас, як мені здається, косить оком на мене. Дякує кивком голови і чимчикує поволеньки далі.

   – І що ти на таке скажеш?
   – Що ти козел, – каже Віка. Сідає, нервово натягує на себе лахи. – Доганяймо його. Це ж один із наших!
   І першою зіскакує з каменя, біжить угору. Ну от, зашпорталася і ледь не зарила носом. Підіймається і йде вже поволі. Я теж біжу, доганяю Віку.

   Чоловічок сидить коло нашого вогнища й жує канапку. Розшнурований рюкзак лежить біля його ніг. Поруч із моїм прапором він спробував устромити свій, але невдало. Його флагшток повалився, мій полощеться на вітрі.
   – Добрий день, – першим вітаюся я і пробую вдати з себе того, ким себе завжди позиціонував. (Чув, як про мене говорили поза очі: «Апасний штріх». Да, це тіпа я. Апасний штріх з пробитою губою.)
   – Смачного, – каже Віка.
   Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:
   – Добридень, добридень!
   І, переборюючи сором’язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика й поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м’яса.
   – Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.
   – Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.
   – Герман.
   – Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.
   – Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.
   – Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.
   Припалює від тліючого патика в моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?

   Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.
   Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.
   Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Геннадійович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:
   – Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку. Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.
   Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.
   Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):
   – Не звертайте уваги. Він такий дурний!
   Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.
   – А ви звідки будете? – питаю.
   – Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?
   Віка киває.
   – Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб’язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам’ятаю ці часи: «Смоукі», «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам’ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав’язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.
   Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він.
   Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи:
   – Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. У мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота… Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося…
   – То звідки ви? – перепитала Віка, беручи одну з канапок.
   – З-під Хмельницька. Шабанівка, ге?.. Нє?.. Не чули?
   Ми хитаємо головами: ні сном ні духом.
   – О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка.
   – Корову маєте? – питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову.
   Алік посміхається.
   – Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Акваріуми тримаю.
   – А город?
   – Аякже. І город… і сад… Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися.
   Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе-таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.
   Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив’яли.
   – Щось вітер здіймається, – зауважує він.
   Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. Їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високошаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-німбус, шарувато-дощовими.
   Віка лізе в намет, дістає звідти пом’яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом… червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі.
   – Он іще одні. Теж у нашу компанію, – стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір’я.
   – А ти як знаєш? – питаю.
   Алік напружено дивиться мені в обличчя.
   – А ти хіба не бачиш? – й відразу посміхається.
   Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу, напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість.
   Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію – отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікавленого – котрась усе-таки йому сподобалася.
   Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь.
   Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя – можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе в компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли.

   Алік відриває погляд.
   – Знаєте, – каже він. – У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим?

   Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати.
   Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки.
   Питаю в Аліка:
   – Ти намет маєш?
   – Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий.
   Це добре, що Алік з наметом. У моєму для трьох місця точно не стане. Оскільки Віка саме пішла до монархістів по наплічник, це треба розуміти так, що вона перебирається на мій пансіон? Над Шипотом збираються присмерки, віє холодний вітер.
   Беруся до вогню. Підкладаю трохи сухої трави і галузочок, роздмухую приск. Летять іскри – вітер у поміч. На гарячому попелі в лічені хвилини розгорається нова ватра.
   Алік розпаковує рюкзак, дістає звідти легкі шльопанці на піногумі, мейд ін чайна, куплені в Хмельницьку на барахолці. Перевзувається, ставить паркі черевики подалі вивітрюватися. Скидає куртку грибника, знімає мокру тільняшку й переодягається в сухе – запрану футболку з ледь помітним словом СПОРТ.
   – Я можу тобі чимось допомогти? – питається в мене.
   – Зараз, розгориться вогонь, та й підемо по дрова.
   Алік задоволено киває, впирає руки в боки (у нього круглий животик) і спостерігає за народом унизу. Там весела метушня – люди стягують дрова на середину поляни, де має горіти святкове багаття. Це традиція Шипота – щороку в ніч на Купала палити велику спільну ватру. Кожен, хто хоче посидіти поруч, вважає за честь притарабанити пару колод чимдовших. Молоді люди змагаються, хто приволоче масивнішу. Благо, повалених дерев у лісі від зими неміряно… Весь табір, незважаючи на хмари (а то й завдяки їм), жваво готується до вечора.
   Вітер стихає. Коли раптово тихне вітер, це означає, що циклон опинився якраз над головою. Безвітряне коло в центрі вітряної лійки циклона називається «оком». Ми з Аліком йдемо вище в ліс за гілляками, і я подумки смакую ці словечка: «око циклона», х-хе!

   Віка принесла води у пластикових пляшках. Пляшки перемазані болотом, з налиплими листочками бука. Вода холодна, поверхня пляшок вкривається росою. Роблю кілька ковтків із рипучої пляшки. Алік теж пробує тутешню воду і хвалить її солодкий присмак.
   Віка в печалі – походи до тернопільчан завдають їй болісних уражень. Щось там вона не поділила з дівчатами – чи то хлопця, чи що інше… Вона сидить, упершись підборіддям у коліна, длубається патичком у вогні. Коли патичок загорається, Віка витягує його з жару і задмухує. Витягує – і задмухує.
   Ламаю гілки на годящої довжини дровечка.
   – Так те-е-емно, – ниє Віка, вкотре задмухуючи вогник на гілочці.
   – Ну, пригощайтеся, – Алік розгортає пляцок і на колінах нарізає його на шматочки. – Трохи прим’явся, але нічого. Я його спеціально на сам верх клав.
   Беремо по шматочку. У животі бурчить. Усе-таки щодо обіду Віка мала рацію. Коли це вона витягує банку розчинної кави «Галка» й насипає нам по купчастій ложці до горнят. Звідки це в неї такі запаси?..
   – Каву де взяла?
   – А… в тернопільських вкрала. У них там хавчика – завалитись… Так їм і треба, буржуям.
   Віка заливає порошок окропом. У ньому плавають утоплі мушки, травинки, лусочки й таке інше. Віка намагається лити повільно, щоби це добро залишилося в казанку.
   – А цукру ти не вкрала, бува?
   – Цукор в іншій палатці.
   Алік лізе до своєї торби й дістає звідти майонезний слоїчок з білими кристаликами (ні, не ЛСД, а рафінаду). Десь здалеку чути грім. Віка старається – сама кожному цукрує і сама розмішує. Хоче, щоби з нею говорили, гладили її, шанували і любили.
   Пробую пляцок.
   – Нічого такий, – кажу, жуючи.
   Віка теж киває. Вона пхає у себе кусок усіма пальцями враз. Алік витягує з кишені рюкзака столові салфетки і кладе біля нас. Сам кладе собі пляцок на салфетку.
   Знову грім, на цей раз ближче. Від пляцка залишаються самі крихти. Віка, переконавшись, що ніхто на них не претендує, витрушує дрібки з паперу до рота.

   Потягую каву. Від постійного кавування в роті оскома. Для різноманітності можна піти в село купити молока. Тут воно дешеве й солодке.
   Порив вітру. Шкіра вкривається сиротами. Циклон переміщується.
   – Зимненько щось, – зауважує Алік, він накидає на плечі куртку й озирається. Буки вгинаються, шумлять білим листям. У прихистку лісу вітер не так відчутно, а над деревами, він, мабуть, скаженіє. Ми ж високо в горах. І звідки ця негода взялася так раптово?
   – А що це там, внизу, таке буде? – питає Алік.
   – Ватра, – каже Віка. – Купальський вогонь. Щороку розводять велику ватру. Біля неї всі збираються, сміються, пісні співають. Ми підемо, правда? – Віка дивиться благальними очима.
   – Само собою, – відповідаю їй. – Але тоді треба принести трохи дрівець.
   Алік зауважує:
   – Ніч на Купала – це дуже цікаво. Це, друзі, містична пора. Духи виходять з лісів. Ви це знаєте? А вогонь на Купала очищає всіх.
   Віка пожвавлюється й лізе в кишеню по куриво. Цигарки в неї тепер теж інші, модніші. Мабуть, із резерву монархії.
   – А ще на Купала люди збирають трави, – твердить Алік зі знанням справи. – Ці трави діють зовсім по-особливому. Оберігають проти нечистої сили, відганяють усе погане, ось.
   Над головою блискавка, тріснуло прямо за спиною. Я аж підскакую. Оглядаюся. Древко мого саморобного прапора зламано, знамено на землі. Переможно наступивши на штандарт, стоїть низькоросла розпатлана дівчина зі страшними болотяними очима.
   – Ш-шо, бляді?! Думали, ми вас не знайдемо?
   Аж тут б’є грім.
   Вилазять іще двоє з наплічниками – хлопець і бліда дівиця, схожа на бродячий труп.

   Між собою вони не знайомі, здибались у Воловці. Шукали, чим добратися на Шипіт, навіть думали брати таксі на трьох. У хлопця, я так зрозумів, до фіга бабла. Але водій розпоясався – заломив ціну п’ятдесят гривень. У розсилці координаторів значилося, що о 12 дня від продуктового магазину, що за базаром, на Подобовець їде автобус «Воловець – Міжгір’я». Автобус коштує усього дві гривні.


   З їхніх слів випливає, що допіру в автобусі вони перебороли цнотливість і навзаєм перезнайомились. Хлопець представився Мар’яном, але порадив називати себе Йостеком. Він високий, вугластий блондин. Волосся стягнуте у хвіст, тільки прищаве бліде чоло прикриває хвилястими локонами. У блідо-блакитних джинсах – надто нових та чистих, як на подорож у гори. Зеленоока дияволиця, темно-руда і довгокоса (привабливість на межі фолу) назвалася Лорною – «так її звуть усі друзі». Такій хіба в порно зніматися. Блядське обличчя.
   Ну а на третє – тоненька кучерява скромниця з лякливими очима. Цю звати Жанна. Он як цікаво: Лорна, Жанна і Мар’ян.
   «Йостек», – виправляю себе.
   Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно), Лорна навпочіпки. Мар’ян сидить на своєму наплічнику, курить сигарети суперлайт, пачка в нагрудній кишені. Ця Жанна така слабенька й дірява, що, здається, колишеться в такт хвилям геомагнітних полів. Стоїть, склавши руки на грудях, стиснувши щільно ноги. Може, їй пісяти хочеться? Стирчить над вогнем і не наважується сісти поруч. На заклики присісти вимучує посмішку: «Я й так постою». Складається враження, начеб її безперервно нудить.

   Тільки-но з’явилися прибульці, Алік знову почав усіх обіймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як її. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромність. Йостек натомість радо йшов назустріч. Міцно обіймався зі мною, з Вікою, плескав кожного по спині.
   Лорна дивилася на це зеленим оком, тільки сказала Віці: «Дай цигарку». У наказовому тоні. Віка розгубилась і дала. Лорна присіла біля вогню, припалила і задиміла. Вона маленька, низенька, але дуже енергійна. І дратівлива.
   Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою всіляких награно-веселих «О-о-ох!» та «А-а-ах!» таки подолала цей етап.

   Алік:
   – Як ви добиралися? Важко було йти на гору?
   – Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас із дороги збила.
   – О, а це чого?
   Йостек посміхається.
   – Ідемо ми, бачимо – якась жінка, з місцевих, із торбами йде. А нам куда йти, незрозуміло. Ми питаємо в жінки, кудою на Шипіт треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отут во буде то, а потім такуво, коротше, заморочила нас.
   – А потім починає нас грузити, – вставляє Лорна. – По всіх каналах.
   – Точно, – продовжує Йостек. – З понтом, вона цілителька. І починає сходу наше біополе обслідувати. Сказала мені браслєти всі познімати, бо вони прориви в полі роблять.
   Алік посміхається. Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти. «Ні-ні, я постою». Погляд у землю, руки на грудях.
   – Ну, почала вона там руками вимахувати, потім дала води своєї свяченої попити. Мене зцілила… А як підійшла до Лорни… – Йостек зам’явся.
   – Я, карочє, у неї харкнула.
   Не можу справитися з посмішкою.
   – І шо далі?
   – Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг.
   – Пішли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягується димом. – На якусь стройку вийшли.
   – На каменоломню, – виправляє Йостек. – Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. У якихось робочих спитали, і ті вже правильно підказали. А тут ше Жанну ледве не загубили… Мусили назад вертатися, до каменоломні.
   – А вона там стоїть, дура безголова, каже: «Я не зна-а-ала, куда ви пішли-и-и…»
   Жанна кривиться. Ну, ніби посміхається.
   – А шо-о-о я, ви-инна?..
   – Та нічо, вже. – Йостек закінчує: – Так що ішли ми весело. От. А ви, я так розумію, координатор? – це питання до Аліка.
   – Я? – дивується той. – Ну чому ж? Герман координатор.
   – Я?!
   – А що, хіба ні? – знову дивується Алік. – Чомусь я був упевнений, це ти.
   

notes

Примечания

1

   Λ.: Треба промацати зв’язок між ними. Мені здається, Вітас є віддзеркаленням Германа.
   V.: Або навпаки…

2

   Λ.: Це збіг. Що б він міг значити? Дзеркалиться все…

комментариев нет  

Отпишись
Ваш лимит — 2000 букв

Включите отображение картинок в браузере  →